Максим Кидрук Навіжені в Мексиці Навіжені – 1



Сторінка2/19
Дата конвертації16.02.2018
Розмір3.67 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   19

«Агентство “Ельдорадо”»

Продаж земельних ділянок у Мехіко та околицях

Земля – ваше золото!».
– Ну, з Богом, – патетично заявив я, – великому кораблю – велике плавання…

Плакат шугонув униз, кілька разів тріпнувся на вітрі і застиг. Тьомик гигикнув, уявивши, як уже завтра гроші клаповухих мексиканців потечуть до нас рікою.
6
Наступного ранку ми втрьох: я, Тьомик та Хосе Акунья, усі в костюмах та краватках, тримали велику нараду щодо перспектив нашого бізнесу.

– Треба придумати, як привернути увагу до «нашої» землі, – сходу почав я.

– Та що тут думати? Даємо рекламу в газетах, в Інтернеті і починаємо косити капусту мішками, – ляпнув Тьомик.

Я аж скривився. Не люблю непрофесіоналів.

– Та що ти кажеш, мій любий напарнику? А ти не подумав, що вже завтра у тебе під дверима буде тупцювати зграя мексиканців з податкової служби, земельної адміністрації і поліції, які просто палатимуть від нетерплячки, бажаючи почути відповідь на запитання, хто ми, в біса, такі і якого дідька ми тут робимо зі стосом майстерно підроблених актів на землю?



Тьомик похнюплено опустив погляд.

– Давайте ще ідеї, – примирливо проказав я.

– Можна пустити чутки, що десь там, за містом, знайшли нафту, і від покупців відбою не буде, ще й куплятимуть вдесятеро дорожче, ніж у конкурентів, – зненацька бовкнув Хосе.

Ми з Тьомиком перезирнулись.

– Ти геній, Хосе! – рявкнув я. – Але… хм… як це зробити?

– Ну, припустімо, ви вдвох інсценуєте суперечку між собою, так, наче ви два іноземні спеціалісти геологи, які тільки но знайшли нафту. Будете голосно патякати про об’єми покладів там то і там то. Якщо розіграти сценку в потрібному місці й серед потрібних людей…

– А що, звучить непогано, – зацікавився я.

– Тільки от де ми знайдемо цих потрібних людей? – іронічно хмикнув Тьомик. – Та навіть якщо й знайдемо, то що? Посадимо перед собою на стільчику і будемо розказувати їм про нафту?

Кілька хвилин усі натужно мовчали. Я відкрив вікно, впустивши в офісну кімнатку прохолодне ранкове повітря, й кілька разів глибоко затягнувся сигаретою. Внизу на Calle6 Juaréz мигтіли розмаїті автівки. За дорогою шумів парк з фонтанами, що сягав аж Palacio de Bellas Artes.7 Вишукані скульптури навколо мармурового Палацу сумними поглядами проводжали поодиноких перехожих. В цей час парк був майже порожній.

– Світські тусівки, – не то сказав, не то спитав я.

– Не піде. Хто нас туди пустить? – категорично відрубав Тьомик.

Знову запала гнітюча мовчанка. Я вже був ладен піти ва банк і запустити оголошення в Інтернет, ризикуючи нарватися на побачення з мексиканськими ревнителями закону, коли це Хосе Акунья підскочив зі свого місця:

– Я знаю, босе! Я знаю! Готелі! П’ятизіркові готелі!

– Тобто?

– Я все владнаю, босе! – по змовницьки підморгнув Хосе. – Будьте напоготові. Чекайте від мене дзвінка! – він зірвався з місця і вискочив із офісу.



Я здивовано стенув плечима, Тьомик промовчав. Кращих ідей наразі не було, тому ми просто зачинили офіс й подалися до себе в готель.
7
Хосе так і не подзвонив. Наче крізь землю провалився. Я кілька разів пробував телефонувати йому, однак його мобільний, схоже, був вимкнений. За цілий день він не з’являвся ні в офісі, ні у нас у готелі. Лиш пізно увечері, заледве не опівночі, від нього прийшло довге, наче Ніл, смс повідомлення:
«Готель «JW Marriott», північно західна околиця, Andres Bello 29. Ціла купа товстосумів. Забронював для вас двох номер на одну добу на імена Джейка та Боба. Заселяйтесь з самого ранку. Починайте з холу ».
– Ти щось розумієш? – спитав я Тьомика, прочитавши йому есемеса.

– Угу, – скептично буркнув мій напарник, – завтра ми читатимемо лекції про нафту товстомордим мексиканським капіталістам.

Таксист ледве зміг протиснутися до входу в «JW Marriott» крізь цілу купу блискучих розкішних авто, що загатили під’їзд до готелю. Над викладеною позолотою назвою готелю блищало п’ять золотих зірочок.

Ми виборсались із машини, обтрусилися й обдивилися навкруг. Хосе ніде не було. Над нами нависала модернова громада із синього скла, а метрдотель при вході уже запопадливо прочиняв двері.

Я першим прослизнув всередину і впевнено попер на рецепцію.

– Я – Джейк, – кажу, – а це – мій напарник Боб.



А собі думаю, що за дурні імена повигадував цей йолоп? Чорнокосе дівча за стійкою приязно усміхнулося, кивнуло чарівливою голівкою і мелодійно цвірінькнуло:

– Ласкаво прошу до «JW Marriott Hotel». Сімнадцять тисяч п’ятсот песо, будь ласка!



У Тьомика аж око засмикалось. Я притримав його, щоб він не брикнувся на підлогу.

– Сеньйоро, це, мабуть, якась помилка, – спокійно відказую їй і вичавлюю кислу посмішку, – ми не збираємось знімати весь готель.

– А це лиш за один двомісний номер…

– Що, на цілий місяць?

– Ні, ви ж бронювали всього на одну ніч.

Тепер уже око засмикалось навіть у мене. Хоча діватись було нікуди: не оплативши номер, ми не дістались би всередину готелю. Відтак Тьомик, зціпивши зуби, витяг з портмоне свою кредитку і простягнув дівулі. Та хутко провела трансакцію і за якусь хвилину видала нам ключі.

Ми не стали підніматись у номер. Зразу за рецепцією починався просторий хол з баром, де постояльці призначали зустрічі, влаштовували короткі наради або просто відпочивали. Я потяг Тьомика до бару, де ми замовили собі два коктейлі, які коштували, наче барель нафти, кожен, після чого всілись за одним зі столиків коло декоративної пальми.

Хвилин за двадцять за столиком навпроти примостився здоровенний негр у лискучому костюмі і з масивним золотим «Patek Philippe» на зап’ястку.

– Я все ще думаю, що звідти можна буде витягувати не одну сотню мільйонів барелів щорічно… – напустивши на себе серйозності, голосно почав я англійською.



Темношкірий постоялець обернувся в наш бік, подумавши, що ми звертаємось до нього. Тьомик спочатку навіть трохи розгубився, але за мить оговтався і відповів мені:

– Ви оптиміст, колего. Я не думаю, що наше родовище дасть і половину з того.

– Хай так, але ж це під самим Мехіко! Уявляєте, колего, які перспективи відкривають нафтові поклади прямісінько під боком найбільшого у світі мегаполісу?

Негр зацікавлено дослухався до нас, а ми не переставали теревенити. Потім він одним махом випив крихітну філіжанку кави, проковтнув кілька булочок, підвівся і неквапом посунув геть. Ми провели його важкими поглядами.

– От козел, – буркнув я.

– Нічого. З ким небудь іншим пощастить, – сказав Тьомик. – Я не заспокоюсь, поки не відіб’ю гроші за наш клятий номер.

Відтак цілий день ми з Тьомиком гасали холами готелю й горлали, як ненормальні, про нафту, проекти нафтопроводів, строки розробки родовищ, очікувані об’єми видобутку, старанно вдаючи з себе геологів. Я прикидався німцем, Артем прикидався шведом, через що ми нібито могли спілкуватись тільки англійською. Опівночі про щойно розвідані нафтові родовища неподалік від Мехіко вже знали навіть покоївки готелю, однак ніхто так і не підійшов і не заговорив з нами.

Увечері, коли ми, потомлені й розчаровані, відлежувалися у шикарному двомісному номері на третьому поверсі «JW Marriott Hotel», хтось подзвонив мені на мобільний. Я скочив на ноги й нетерпляче притулив телефон до вуха.

– Як минув день, босе? – долинуло з трубки. – Хтось клюнув?



То був Хосе Акунья.

– Глухо, – холодно обізвався я, – з таким самим успіхом ми могли б говорити про нафту з мертвими. Треба придумати щось ін…

– Готель «Sheraton Maria Isabel», п’ять зірок, – мексиканець наче й не чув мене. – Номери вже заброньовані й чекають на вас. Серед постояльців техаський скотар з мільйонними статками, власник мережі елітних ресторанів у Канкуні, директор будівельної компанії, яка забудувала половину Уатулько,8 кілька дрібних промисловців і два бандити. Всі при грошах. Контингент – те, що треба, босе! Удачі!

Я хотів відповісти щось уїдливе, але не встиг – Хосе поклав трубку.

– Як думаєш, Тьомо, варто нам завтра туди пертися? – я втомлено упав на ліжко, втонувши у м’якому матраці. – По моєму, це хрінова ідея…



Тьомик у відповідь потужно захропів.
8
Але ми поперлися. І не тільки завтра, а й післязавтра, і після післязавтра. Треба ж було продавати «нашу» землю. Цілий тиждень ми гасали найкращими столичними готелями, теревенячи про нафту та земельні наділи, викидаючи по кількасот доларів за номер. Тьомик щодень ставав усе похмурішим та похмурішим, а на сьомий день, ніби між іншим, незворушно заявив:

– Якщо ми завтра заплатимо за ще один такий номер, у нас не залишиться грошей навіть на квитки додому…



А тоді зник у ванній чергового люксового номера.

Мені сильно закортіло відірвати Хосе голову. Хлоп, звичайно, ні в чому не винен, ми ж самі підписались на цю авантюру, і взагалі, це нічого не вирішило б, але ж треба було комусь відірвати голову. А Тьомик без голови не зміг би знімати грошей зі свого рахунку. І не встиг я ото подумати про Хосе, як мій телефон мляво пискнув з кишені, просигналізувавши про отримане повідомлення.
«Гарні новини, босе! «Four Seasons Hotel». Шукайте дона Педро Сесіліо Раміреса. Наркоторговець і найбагатший землевласник Мексики. Йому належить більше землі, аніж ви можете уявити », –
прочитав я.

Коли Тьомик вийшов з душу, я подумав, що з відриванням голови Хосе ще можна почекати.

– Завтра останній раз, – тихо мовив я до нього.

– Я й так знаю, що останній, – сухо відрубав Тьомик, накрився ковдрою і відвернувся до стіни.

«Отже, завтра або ніколи», – зціпивши зуби, подумав я.

«Four Seasons» виявився найкращим з готелів серед тих, по яких ми тинялися до того. Ну і, звісно, найдорожчим.



Ціла купа м’яких крісел та диванів з позолоченими бильцями заполонили велетенський П подібний хол першого поверху. Ближче до вікон, які виходили на вилизаний вічнозелений парк з фанатично підстриженими кущами та газонами, стояв ряд круглих дерев’яних столиків з дерев’яними літніми кріслами. Столики дармували – до ленчу ще лишалося чимало часу, однак у холі було людно. Ми пройшли в центр залу і розвалились на одній з білосніжних козеток. Прямо навпроти нас мостилась імпресіоністська статуя голої дівки з якогось чорного металу, що нагадував звичайну конструкційну сталь. Дівка була дуже кістлява. Я чомусь подумав, що це поганий знак.

Далі все пішло, як завше. Я горлав про нафту, Тьомик якось уже зовсім мляво реагував, з безнадійним виглядом розбавляючи водоспад моїх слів своїми куцими фразами. Після двох годин безперервного молотіння повітря я зрештою потроху почав затихати, а голос мій захурчав штучно, як мікрофон, схований у китайській ляльці.

Почалось усе з того, що над самим моїм вухом хтось відчеканив чудовою англійською:

– Нафта? Тут, коло Мехіко? Нізащо не повірив би!

Я стрепенувся і оглянувся через плече. За мною підносився увись кремезний череватий мексиканець – те, що він мексиканець, сумнівів не могло бути – виряджений у піжонський білий костюм, жовто коричневий ковбойський капелюх із зміїної шкіри та гостроносі туфлі на високому каблуку та ще й зі шпорами. Блін, чудило, мов із кіно, подумав я. А ще у нього була тростина зі срібним набалдашником у вигляді орлиної голови зі змією в зубах – точно, як на мексиканському прапорі.

На вид йому було років сорок, може, сорок п’ять.

Я спочатку театрально потупив очі, зумисне трохи помовчав, напустивши на себе таємничого вигляду, і холодно проказав:

– Ні! Ви помилилися.

– Але, сеньйори, я щойно чув, як ви сперечалися про чималі поклади нафти десь за околицями Мехіко!

– І вам не почулося, – втрутився Тьомик, стараючись надати своїй англійській німецького акценту, а втім – даремно, навіть китайці краще говорять. – Ми справді спілкувалися про нафту, але… – ось тут Тьомик, хитра бестія, витримав чималу паузу, – …але не біля Мехіко.



«Якщо він тільки не повний ідіот, то зараз мусить клюнути!» – подумав я, і серце моє забилося частіше.

Як покажуть наступні події, мексиканець виявився аж два рази не повним ідіотом. Але це потім, а зараз він обійшов круг столу і нахабно взяв до рук верхній з актів на землю, які я спеціально розклав перед нами на столі. То була ділянка під серійним номером AJ317 у державному реєстрі, якраз та, на котру я поцупив практично готові документи у справжньому земельному агентстві.

– А це що таке, хлопчики? – безцеремонно спитав багатій.



Він зняв капелюха, шпурнув його на козетку коло мене, а сам плюхнувся поряд з Тьомиком, заклавши праву ногу на коліно, і ретельно роздивився документ. Позаду мексиканця у білому невідь звідки зринув плечистий засмаглий тип у строгому чорному костюмі та в ідіотських малинових туфлях з блиском. Його морда – так, саме морда, а не обличчя – була непропорційно маленькою у порівнянні з тілом, вельми нагадуючи зморщений писок хитрого шимпанзе. Він послужливо підніс своєму босу келих з коктейлем, після чого завмер, наче ще одна статуя, за його спиною.

Мені не сподобалось ні те, як мексиканський ковбой зі шпорами обізвав нас хлопчиками, ні те, як розкуто та нахабно він себе поводив.

– А ви хто будете, дядьку? – стримано поцікавився я, відчуваючи, як у серце закрадається непоясненний страх.

– Та це акти на землю біля Мехіко, – майже одночасно зі мною втрутився Тьомик. Мій напарник все ще продовжував грати дурника, думаючи лише про одне – як би відбити викинуті на першокласні готелі гроші. – Ми тут прикупили собі трохи землі за містом…

– Хм… Справді? – латинос проігнорував мене.



Я непогано розбираюсь у людях. Ну, робота в мене така. І тоді, пригадую, я раптом подумав, що не маю ані найменшого бажання всучити цьому мексиканському Рокфеллеру фальшивий акт на землю, яка мені не належить і ніколи не належала. Він не був жертвою, клаповухим мішком із грошима. Він був хижаком, наче той срібний кондор на набалдашнику його палиці, який трощив дзьобом череп гримучої змії.

– Знаєте, ми… – спробував був устряти я, відчайдушно намагаючись взяти ситуацію під контроль. Але ситуація не менш відчайдушно пручалася.

– Маєте рацію, сеньйоре, – знову перебив мене Тьомик, – це вже наша земля.

– …з нафтою? – черевань лукаво прижмурив око.

– Так! Ги ги! Ой… – блискуче зіграв Тьомик. – Ні. Я мав на увазі без нафти.

– І з якого такого дива, дозвольте поцікавитися, два європейських хлопчики надумали розжитись на цілий аеродром абсолютно неродючої землі – землі без нафти – в сорока милях від Мехіко? – уїдливо просичав мексиканець, розглядаючи інші акти на землю. – Я трохи знаюсь на землі, хлопчики, тому скажу вам прямо, що це нікудишнє капіталовкладення.



Я відчув, що Тьомикова шаманська здатність притягувати неприємності на наші голови запрацювала на повну котушку. Я знав, що він зараз ще трохи напустить туману, як ми з ним і домовлялись, а потім зізнається знічев’я, що в землі щойно знайшли нафту і ми не проти перепродати наділи. Але моя інтуїція, мій проникливий внутрішній голос верещав, наче кіт, якому защемило хвоста рейковими стрілами і на якого з туману, чмихаючи і чахкаючи, насувається поїзд. «Чуваки, без образ, але збирайте свої манатки, біс із ними, з грошами, і валіть звідтіля на хрін!!!» – волала моя інтуїція. І знаєте, дуже рідко вона отак волає, і ще не трапилось жодного випадку, щоб я міг у ній засумніватися.

Тож я вже рішуче підняв руку, наладившись схопити Тьомика за барки, згребти наші документи і посунути геть. Коли мексиканець обізвався знов:

– А я, до речі, дон Педро. Педро Сесіліо Рамірес, – три останні слова прозвучали у моїх вухах, наче виляски батога.



У голові пронеслося вчорашнє повідомлення від Хосе Акуньї: «…найбагатший землевласник Мексики ». Після цього у мене в очах, мабуть, проступили відлиті із золота значки «$», як у Скруджа МакДака з диснеївських мультиків, і я неквапливо відвів руку.

– Я – Боб, а це мій напарник – Джейк, – дурнувато представив нас Тьомик.



Я мовчав, втелющившись у обличчя дона Педро. Той теж мовчав і не відводив очей. Якийсь час ми наче мірялися внутрішньою силою один з одним, зчепившись поглядами.

– Son gilipollas!9 – зненацька випалив дон іспанською прямо мені в лице.



Жоден м’яз на моєму обличчі не смикнувся. Я відразу зметикнув, що він перевіряє, чи розуміємо ми іспанську. Я, як і раніше, стримано відказав англійською:

– Перепрошую, сеньйоре, ми не настільки знайомі з іспанською, щоби…

– А… Ні, нічого… Краще розкажіть, що ви, в біса, там нарили.

– Там є нафта, – сходу випалив я.

– Ти що? Пс с… – прошепотів Тьомик, награно прикриваючись долонею.

– Земля неродюча, але в надрах лежать мільярди барелів чорного золота, – продовжив я, відразу беручи бика за роги. – То золота земля, сеньйоре Рамірес.

– Тоді чому ви розказуєте це мені ? – спитав дон.

– Взагалі то ми не нафтовики, ми лиш геологи розвідники. У нас немає ні капіталу, ні засобів, щоб витягти звідтіля нафту. Ми випадково натрапили на поклади, мерщій скупили ділянки, а зараз не проти перепродати землю, – удавано прямодушно відповів я.



Дон Педро душив мене прискіпливим поглядом колючих очей. Але я вже твердо вирішив прийняти цю гру, а там, думаю, нехай вже що буде.

– Це добре, – нарешті промовив він, – це дуже добре…



У цей момент чорнопикий богатир у костюмі та малинових туфлях схилився над диваном і щось прошептав на вухо дону. Дон Педро мляво усміхнувся і впівголоса відказав, перейшовши на іспанську:

– Говори іспанською, Хорхе. Вони, схоже, нічого не тямлять по нашому.



Далі вони перекинулися кількома дуже тихими фразами, але я все одно їх розчув.

– Тут від створення світу не було нафти, окрім тої, що приходить по трубах від океану, доне. Ці дві біломорді собаки дурять вас, сеньйоре, – сказав Хорхе.

– Я знаю, – відказав дон Педро. – Не розумію тільки, як ці жовторотики могли подумати, що я поведусь на таке?

– Але й без нафти це добра земля, доне.

– Ага, carramba, це гарна земля. Я потягну час, а ти вивідай, хто ці два цуцики, і ретельно перевір усі документи на землю. А там вирішимо, що з ними робити.

Тоді дон Педро повернувся до мене і промовив англійською:

– Запрошую вас обох, сеньйори, приєднатися до мене під час вечері. У мене чудовий будинок за містом. Я маю до вас непогану ділову пропозицію.

– Дякую за люб’язне запрошення, – почав був я, – але…

Мені здавалося, що в цей момент мексиканець розтинає мене на шматки своїм поглядом. Я вже не боявся його – я ж сказав, що вирішив прийняти цю гру, – однак я зовсім не мав бажання лізти на ворожу територію.

– …ми згодні! – зненацька замість мене докінчив Тьомик і потиснув руку донові.

– От і добре, хлопчики. О п’ятій пополудні я пришлю за вами лімузин.
9
– Ти глянь, чувак, яка в нього файна доця, – шепнув мені на вухо Тьомик.

– Ти ідіот! – я ледь не поперхнувся шампанським. – Це не доця! Це його дружина !



Я щонайсуворіше зазирнув Тьомику в обличчя. Блін, що за безтямний блукаючий вираз? А очі як у контуженого! У таких випадках боксерський рефері зазвичай махає високо здійнятими руками, обіймає боксера, лагідно відтісняючи його до канатів, і припиняє бій, фіксуючи технічний нокаут. Але Тьомик не боксер, і ми, на жаль, не на боксерському ринзі.

– Навіть не думай, кретине! – прошипів я.

– Ти про що, чувак? Я повністю контролюю ситуацію, – солідно прокашлявся Тьомик. – Запевняю, тобі нема про що хвилюватися.

З власного досвіду я знаю: коли Тьомик говорить, що нема про що хвилюватися, – це саме той випадок, коли дуже треба хвилюватися…

Минуло трохи більше тридцяти хвилин відтоді, як нас допровадили на білосніжному «Лінкольні» на заміську віллу дона Педро. Вілла виявилась не набагато меншою за весь «Four Seasons Hotel», з двоповерховим будиночком для гостей, з басейном, у якому могла б тренуватись уся українська олімпійська збірна по плаванню, і величезним парком, де спокійнісінько паслись мініатюрні приручені сарни. По периметру виднілися пости воєнізованої охорони, які трохи псували ландшафт.

Я сидів за круглим столом коло відчиненого вікна, сьорбав шампанське і пітнів. Зазвичай я дуже пітнію, коли нервую. А нервував я з двох причин. По перше, через те, що дон Педро нахабно, не сказавши ні слова, ще у готелі відібрав у мене всі наші земельні акти, нібито для того, щоб його упорядник оцінив їх реальну вартість та відібрав найкращі паї. Другою причиною була донья Роза – дружина Педро Раміреса, яку Тьомик тільки но сприйняв за його доньку, оскільки бігав у туалет попісяти, коли мене з нею знайомили. А хвилюватись там, хай йому грець, було через що – вродливішої жінки я ще зроду не бачив. Тьомик увесь розмазався і поплив, блін, у дальнє плавання, тільки її запримітивши.

Донья Роза направду годилася тому старому мексиканському пердуну в доньки. Вона була… ну, вся була така, як… ну, як мільйон баксів новенькими купюрами! Я, знаєте, не мастак жінок описувати, тому більше й не маю чого додати. Зате Тьомик сказав би, що донья Роза була не дуже високого зросту, засмагла, з гарно окресленим станом, м’якими грудьми і чарівливими маленькими ніжками. Якщо дивитися далі (я далі не дивився, бо мені й усього згаданого вище вистачило, щоб ледь не захлинутися слиною, тому все це записано по свідченнях Тьомика), натрапимо на ангельської вроди обличчя без жодної зморшки чи складочки, акуратний прямий ніс, широко поставлені чорні маслинки очей та пухкі сексуальні губи, з яких ніколи не сходить посмішка. Втім, найважливіше крилося не у зовнішності та пишних принадах. Донья Роза володіла просто неперевершеною харизмою. Вона рухалась граційно, неначе акторка театру, постійно щось приязно щебетала, божественно закидала голівку назад, невимушено підбираючи волосся, і причаровувала, причаровувала, причаровувала…

Відрекомендувавши мені свою дружину, дон Педро кудись вшився, пообіцявши приєднатися до нас під час вечері, і покинув мене напризволяще зі своїм чорнооким ангелом та моїм придуркуватим блондином. Моя нервозність перейшла заледве не у паніку, коли я побачив, як у Тьомика набухли штани і як він дивиться на господиню.

– Вона схожа на моє перше кохання… – замріяно промурмотів Тьомик.

– На сто перше, трясця твоїй матері! – я смикнув його за рукав жакета. – Тільки торкнешся до неї, я власноруч відірву тобі яйця! – а потім подумав подумав і додав: – Якщо дон Педро сам не відірве їх тобі до того.

Втім, за двадцять хвилин повернувся дон Педро, трохи розрядивши ситуацію. Я відзначив, що він устиг переодягтися в новий піжонський жакет з вузенькою змійкою краваткою та широченними манжетами, загостреними на кутах. Учотирьох ми сіли до столу вечеряти: я – навпроти дона, а Тьомик – супроти доньї Рози.

Дуже довго ми просто жували, іноді вставляючи безглузді фрази про смакові якості поданих закусок та кількість крові у біфштексі. Чудове червоне вино гарно смакувало до вечері, але ніяк не могло мене розслабити. Дон Педро виявився гарним господарем і прекрасним співрозмовником. Він докладав усіх зусиль, аби ми з Тьомиком не нудились, однак я не міг заспокоїтися і згодом обережно запитав:

– То що там із землею, сеньйоре Педро? Вас зацікавили наші наділи?

– Давайте не будемо за столом про справи, – ухилився він від відповіді.

Холодна підозра прокралась у моє серце, і я безповоротно втратив апетит. На відміну від Тьомика, який чудово освоївся за столом, наминаючи все, до чого міг дотягнутися, відкрито, потвора, підморгував дружині дона і не переставав сипати дурнуватими запитаннями, я ледве стримував тремтіння в руках, думаючи про те, чим все це скінчиться, якщо дон Педро таки розкусив, що документи на землю липові.

– А чого ви живете в готелі, якщо у вас є такий шикарний особняк? – тим часом варнякав Тьомик.

– То мій власний готель, – відповідав дон Педро. – Я постійно там зупиняюся, коли їжджу по справах до столиці.

– А нащо вам такий великий басейн? А чому ви не проклали сюди метро прямо від Мехіко? Скільки у вас вертольотів? – не вгавав мій компаньйон.



Донья Роза не відводила своїх чорних оченят від мого балакучого напарника. Високі синьоокі блондини, знаєте, наче магніт притягують смаглявих мексиканок. В якийсь момент я готовий був побитися об заклад, що вони вже труться ногами під столом. Саме тоді до дона підійшов Хорхе – та мавпа, що супроводжувала земляного магната в готелі.

– Я все дізнався, сеньйоре, – тихо проказав він іспанською.

– Ви неймовірно гарна, – прошепотів Тьомик англійською, скориставшись тим, що дон переключив свою увагу на Хорхе.

Я розривався між тим, щоб підслуховувати шемрання Хорхе та пильнувати Тьомика, який безцеремонно фліртував з хазяйкою, паралельно роздумуючи про те, що, може, ще не пізно й ліпше зараз вискочити з за столу й чкурнути в напрямі Мехіко. Скільки там тої дороги? Якихось нещасних 40 миль! До ранку добіжимо.

– Поселилися сьогодні зранку, – продовжив Хорхе. – Один з них німець, інший – швед. По моєму. Де й коли вони нагребли стільки землі – поняття не маю. Але… – ось у цьому місці, пам’ятаю, у мене ледь серце не вискочило з грудей, – …з документами на землю все гаразд. Її потрібно брати, доне…

– Ти впевнений?

– Так, доне.



«Гарна робота, чувак», – подумки похвалив я сам себе, полегшено зітхнувши. Однак розслаблятися не було часу: Тьомик уже повним ходом налягав на донью Розу.

– Як щодо того, щоб викурити по сигарі на веранді, помилуватися зоряним небом і поговорити про справи? – запропонував дон, хоч звучало це, швидше, як наказ, аніж пропозиція.

– Із превеликим задоволенням, – сказав я, вхопивши Тьомика за лікоть.

– Я не палю, – сказав Тьомик.



Я сильніше стиснув його лікоть.

– Я не палю! – загорлав він, рвучко вивільнивши руку.

– Мені достатньо й одного з вас, – засміявся дон.

– Але ми працюємо тільки вкупі, – рішуче відказав я і силоміць витяг напарника з за столу; донья Роза сердито надула губки, змірявши мене сповненим ненависті поглядом.



Ми вийшли на просторий балкон, заставлений мармуровими вазонами з різними екзотичними квітами. Тьомик ображено сопів. Дон Педро запропонував мені сигару, запалив свою, а далі витяг з папки, яку приніс йому Хорхе, один з моїх «мокрих» актів на землю.

– Я волів би почати з оцього шматка, – він подав мені папірець.



Я прийняв документ обома руками, міцно притисши лікті до тулуба, щоб не видати зрадливе тремтіння кінцівок. То був той самий злощасний кусень землі під номером AJ317, з якого усе почалося. Судячи з опису, наділ розташований десь зовсім поряд з володіннями дона.

– Я купую цей пай, – безапеляційно відчеканив дон Педро. Він не сказав «чи не думали ви про продаж цього паю?» або ж «я міг би купити цю ділянку». Ні. Його тон не допускав жодних заперечень. Однак я ладен був продати землю прямо зараз, не торгуючись, навіть за півціни, аби тільки якнайшвидше дати драла з цих хоромів. Тьомик стояв поряд і вдавав, що уважно слухає дона, хоча очима мацав і роздягав сеньйору Розу, що зосталася сидіти за столом, кокетливо схиливши голівку набік.

– Я не проти, – стримано відказую донові.

– Я знаю, – дон хижо усміхається, а тоді незворушно називає ціну: – П’ять мільйонів песо.



Тут у Тьомика аж очі на лоба полізли. Схоже, на кількадесят секунд він забув навіть про донью Розу. Я відчував, що він ще, чого доброго, зомліє від почутої цифри. Геть бо непристосований хлоп до справжнього бізнесу. Особисто я ніскільки не вразився і промовчав.

– Непогана ціна за такий шмат, – перервав хвилинну мовчанку мексиканець, чи то здивовано, чи то розгнівано звівши на переніссі брови. Я кивнув.

– Ось це завдаток, – безбарвно продовжив дон Педро. – П’ятсот тисяч песо. Завтра мої люди зв’яжуться з вами і переведуть на рахунок решту. Підготуйте усі документи для передачі землі у мою власність.

Мексиканець дав знак Хорхе, і той слухняно поставив на білосніжний гіпсовий парапет відкриту спортивну сумку «Nike». Я обережно зазирнув всередину. В ній лежала ціла купа перев’язаних пачками мексиканських банкнот. Ціла купа! Я ще ніколи не бачив стільки готівки відразу.

– Можете перерахувати, – буркнув дон.

– Ні, дякую. Ми вам віримо.

Якусь мить я вагався, не знаючи, що робити далі. Я відчував, що донові Педро відомо все про нафту, тобто, що її там немає, і розумів, коли покладу руку на сумку, назад вороття уже не буде. Одначе, панове, я не з тих, хто відступає, маючи перед носом півмільйона мексиканських песо. Застебнувши блискавку, я рішуче прийняв сумку до своїх рук.

Дон Педро наче прочитав мої думки.

– Навіщо були оті ваші розмови про чорне золото? Ви ж не гірше за мене знаєте, що в тій землі немає ні краплини нафти, навіть якщо просвердлити дірку до самої магми, – жорстко проказав магнат, наче вичитуючи неслухняного хлопчака, який ненавмисно розбив вікно його маєтку.



Я потупив очі, але тут таки придумав, як викрутитися. Я сказав йому правду:

– Це маркетинговий хід. Нам просто конче треба було продати землю.



Дон кивнув. Ми довго мовчали. Стояли пліч о пліч, задерши тліючі вогники товстенних бурих сигар у смолянисте небо, попахкуючи димом й роздивляючись воскові цятки зір. Запашний дим справжніх кубинських сигар колючим вогнем обпалював горло, але заспокоював нерви і стишував дрож. Язики опівнічної холоднечі помалу вповзали на балкон, лізли під жакет і крізь сорочку лоскотали тіло. Я міркував, чому ми ще живі, якщо цей дженджикуватий наркобарон від початку розумів, що жодної нафти не існує. Зрештою я спитав:

– Тоді чому ви купуєте цю ділянку?



Дон Педро розвернувся і твердими кроками вирушив до виходу з балкону. У дверях він обернувся й мовив, по ідіотськи театрально помахавши вказівним пальцем:

– Чорне золото Мексики – це не нафта. Чорне золото Мексики – це її земля, хлопчики… Це її земля…



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   19

Схожі:

Максим Кидрук Навіжені в Мексиці Навіжені – 1 iconРильський Максим Тадейович
Рильський Максим Тадейович (19 березня 1895 24 липня 1964), український поет, перекладач, публіцист, громадський діяч
Максим Кидрук Навіжені в Мексиці Навіжені – 1 iconМаксим Рильський як перекладач лібрето «Руслана І Людмили»

Максим Кидрук Навіжені в Мексиці Навіжені – 1 iconТест №1 микола вороний. Олександр олесь. Павло тичина. Максим рильський. Богдан ігор антонич. Володимир сосюра
Микола вороний. Олександр олесь. Павло тичина. Максим рильський. Богдан ігор антонич. Володимир сосюра
Максим Кидрук Навіжені в Мексиці Навіжені – 1 iconНіжинського обласного педагогічного ліцею Масючок Катерина, Матраєв Максим, Мішаков Руслан Дитячі роки

Максим Кидрук Навіжені в Мексиці Навіжені – 1 iconУ верховній раді зареєстрували закон
Максим ефимов: "для привлечения инвестиций краматорску нужна стратегия развития" 3
Максим Кидрук Навіжені в Мексиці Навіжені – 1 iconЦерковний спів. Партесний концерт. Максим Березовський
Познайомимося з творчістю блискучого тріо український композиторів М. Березовського
Максим Кидрук Навіжені в Мексиці Навіжені – 1 iconМаксим Горький (Пєшков Олексій Максимович) (1868 -1936) “Буревісник революції”
Народився в Нижньому Новгороді в сім'ї столяра Максима Савватовича Пєшкова (1839 1871)
Максим Кидрук Навіжені в Мексиці Навіжені – 1 iconСучасна освіта Житомирщини. Попілянські розмаїтності
...
Максим Кидрук Навіжені в Мексиці Навіжені – 1 iconАпарат верховної ради україни інформаційне управління відділ інформаційних ресурсів та відкритих заходів
Максим ефимов: "очень надеюсь, что депутатский корпус станет средоточием конструктивных решений!" 3
Максим Кидрук Навіжені в Мексиці Навіжені – 1 iconБіографія: Максим Рильський
Його батько, етнограф, громадський діяч І публіцист Тадей Рильський, був сином багатого польського пана Розеслава Рильського І княжни...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка