Максим Кидрук Навіжені в Мексиці Навіжені – 1



Сторінка3/19
Дата конвертації16.02.2018
Розмір3.67 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   19

10
– Як?! Як, в дідька, ти це зробив?

Я невиразно пересмикнув плечима, хоча в душі торжествував, і від перезбудження мені хотілось верещати на все Мехіко, наче мавпа в джунглях. У такі моменти мене завше опановує відчуття вищості. Вищості над Тьомиком, над Хосе, над усім світом.

– Ти геній, чувак! – вторував Тьомик і на підтвердження ляскав долонею по бардачку «Доджа». – Ти даєш йому підроблений акт, а він каже – справжній! Ти просиш назвати ціну, а він сам пропонує вдесятеро більшу від вартості паю, так, наче в тій землі нафти і золота напхано до самого ядра!



Мені раптом схотілось спитати, чи не страшно Тьомику. Щось трохи гризло мене зсередини (не совість, не подумайте, совість у бізнесі – це як коханець у ліжку твоєї дружини… хоча ні… навіть як два коханці у ліжку твоєї дружини.) Але я так нічого й не сказав, не схотів псувати солодкий момент власного тріумфу.

– Ні, я все ще не можу повірити! – ніяк не вгавав мій напарник. – Це просто не вкладається у мене в голові! Це неможливо! Отак взяв – бац! – і запропонував ціну вдесятеро більшу! Я завше знав, що ти геній, чувак, але щоб аж та а ак.

– Це бізнес, Тьомо, – напустив я ще більшого туману. – Ти ніколи не збагнеш до кінця всіх нюансів справжнього бізнесу…

Ми проминули Зокало і неспішно їхали у свій готельчик, вихляючи між запиленими авто та поодинокими сонними вантажівками. На одному з перехресть, незважаючи на пізню пору, горлали запальних мексиканських пісень кілька бродячих менестрелів, маріачос, як їх тут називають, в широкополих сомбреро та чорних сюртуках із золотими ґудзиками. Я взяв з сумки одну з пачок, витяг з неї кілька купюр і жбурнув музикантам. Маріачос, покидавши інструменти, бігли за нашим «Челенджером» аж до наступного перехрестя. Так дуже дякували.

Перед сном я подзвонив Хосе Акуньї і розказав про всі перипетії пережитого дня.

– Круто, босе! – зрадів абориген. – Я знав, що ви його підчепите!

– Підготуй пакет із необхідними документами. Назавтра люди Раміреса мають навідатись до нашого агентства, щоб почати оформляти продаж землі. І… і приготуйся зникнути з Мехіко.

– Ви геній, босе! – кричав Хосе.

– Так, я знаю, – стомлено відповів я, поклав телефон, потягнувся, хряснув пальцями і завалився на ліжко.

Я вже майже відійшов до сну, коли почув, як Тьомик тихенько питає:

– Слухай, Максе, оскільки землі у нас на ділі немає, виходить, ми просто видурили в дона п’ять мільйонів? Якось не комільфо воно…



Я скривився крізь сон, який вже заповзав на мою подушку. Прочунявся, бачте, ревнитель суспільної моралі! Що не кажіть, не люблю непрофесіоналів.

– Ти бачив його будинок, готель, машини? Він від того не збідніє, друже… Нітрохи не збідніє…


11
Зранку я прокинувся у казковому настрої. Тьомикові сумніви, на щастя, кудись вивітрились, а Хосе відзвітував, що всі документи готові, управитель дона вже дзвонив, і він, Хосе цебто, чекає на його приїзд.

Крізь шибу зазирало по справжньому весняне тепле сонечко. Я сидів на кухні, хрумкав горішки, пив молоко і роздивлявся карту Мексики. Мій напарник всівся навпроти і намагався, не знаючи іспанської, розгадувати іспанський кросворд. Ще кілька годин, думав я, ми отримаємо гроші і розпрощаємося з мексиканською столицею…

Два дзвінки пролунали практично одночасно. Спочатку задзеленчав мій мобільний, що лежав поряд мене на столі, і майже водночас з цим хтось настирливо подзвонив у двері нашого номеру. Я потягнувся рукою до телефону, а Тьомик підвівся, відклавши вбік «La Crоnica de Hoy».10

– Я відчиню, – сказав мій напарник і зник у коридорі.



Я глипнув на кольорове табло мого телефону, за звичкою витримавши паузу перед тим, як прийняти виклик. Затим я почув клацання дверного замка – це Тьомик відчинив двері.

– Хто там? – гукнув я до Тьоми і приклав трубку до вуха.



У цю ж мить із коридору долинув звук важезного удару, так, наче там хтось щосили гепнув пудовим молотом по пустій дерев’яній діжці. А потім я побачив, як Тьомик – хоча, правильніше, мабуть, буде казати, не Тьомик, а його тіло, – розкинувши врізнобіч руки і задерши догори ноги, летить коридором прямісінько до виходу на балкон нашої кімнати.

Чорт, а ви уявляєте собі, як це – сидіти в готельному номері, спокійнісінько лускати горішки і нараз розкумекати, що твій напарник щойно впустив до номера когось, хто, не зволікаючи, потужно врізав йому в довбеху, від чого він, оцей твій горе напарник, маючи добрих вісімдесят кілограмів ваги, полетів по коридору, наче шматок фанери? Ні, панове, ви цього не уявляєте.

Але якщо уявили, то спробуйте тепер домалювати у голові ще дещо. Уявіть собі, що в той самий момент, коли тіло Тьомика прямо на моїх очах пікірувало у напрямку лоджії, я почув з телефону захеканий і переляканий голос Хосе Акуньї, який пролепетав:

– Вони про все дізнались, чувак! Забирайте бабки і валіть до чортів звідтіля, якщо вам дороге ваше життя!



Оцього ви вже точно собі не намалюєте, бо якщо таке уявити по справжньому, то можна запросто накласти в штани. Повірте, по собі знаю.

Про те, що трапилося далі, багато розказувати не буду. У вітальню з коридору ввалилися два качки носороги, за якими просунувся Хорхе шимпанзе. Мені кілька разів потужно з’їздили по морді, аж у стільчика піді мною ніжки підкосилися, Хорхе витяг з під ліжка сумку «Nike» з грошима дона Педро і назвав мене «хитрожопим». Далі повідомив, що його начальство вельми сердиться за наш із Тьомиком нечесний вчинок і вимагає, щоб ми покаялись. Я сказав, що ми каємось, так, бляха, сильно каємось, що просто далі вже нема куди. А Хорхе сказав, що для отримання індульгенції від його високості дона цього мало. Необхідна компенсація за моральні збитки у розмірі, не багато не мало, а п’ятсот тисяч песо, окрім того, що він уже у нас забрав.

– Гроші ви мусите самі привезти донові додому. Вже завтра. Якщо надумаєте накивати п’ятами, подумайте двічі – з вас, коли піймають, нароблять відбивних і згодують собакам дона. Від Педро Сесіліо Раміреса ще ніхто не тікав.



Затим Хорхе переконався, чи на місці всі пачки банкнот, міцно притис до себе сумку, і вони подалися геть. Я поволі підвівся, витираючи приплющеного закривавленого носа. Тьомик усе ще лежав головою вниз на сходах, які вели до балкону, задерши волохаті ноги до стелі, а його тапочки так і лишилися стояти коло вхідних дверей, де він отримав стусана на свою безтурботну білобрису голову.

Я протюпав коридором і смикнув Тьомика за ногу:

– Чувак, ти що, здох?



На що Тьомик розплющив одне око і стиха спитав:

– Вони пішли?

– Ага.

– Що то було?

– Нам кінець, чувак, – сказав я, схлипуючи, – дон Педро розкусив нас.

Тьомик нарешті прийняв людську позу, всівшись на ґанку лоджії. Під лівим оком у нього розплився величезний синець кольору нічного неба.

– І що тепер? – обережно поцікавився мій напарник.

– Він хоче, щоб ми до завтра дістали йому півмільйона песо…

– То віддай їх йому!

– Свої він уже забрав. Він хоче півлимона на додачу.

Тоді Артем підхопився і помчав до спальні, де на недбало зібганій постелі валявся його ноутбук. Він відкрив кришку, кілька хвилин отетеріло телющився на плоский екран, чекаючи, поки комп’ютер налапає готельний wi fi і підключиться до Інтернету, а потім зайшов на сторінку шведського банку «Nordea», щоб переглянути стан свого рахунку.

– Щойно надійшли гроші за будинок, – зрештою промовив Тьомик.

– Скільки?

– Сім тисяч шістсот євро.



«Отже, десять кусків зелених або сто тисяч песо», – хутко перерахував я в голові.

Далі ми кинулись перевертати усі наші речі, ритися між паперами, вивертати кишені штанів та сорочок, звідусіль витягуючи поодинокі затерті папірці: мексиканські песо, американські долари, євро і навіть гривні. Ми перетрусили весь готельний номер, нашкрібши трохи більше двох тисяч доларів. Тобто у нас не було навіть четвертини від потрібної суми…

У відчаї я вхопив мобільний і подзвонив Хосе.

– О, мужики, привіт! А я вже думав, що вас на світі вже немає! – після кількох гудків радісно озвався мексиканець.

– Де ти зараз?! – рявкнув я. Судячи по шуму, який линув крізь трубку, Хосе на чималій швидкості мчав кудись дорогою.

– Драпаю на південь. Уявляєте, вони мене не замочили! Живим залишили! Тільки кілька зубів вибили, викрутили три пальці обценьками і голову в унітазі помили. Сказали – на перший раз досить. О, я так їм дякував, мужики! Зараз думаю якийсь час пересидіти, чи в горах у Оахаці, чи, може, в джунглях Чіапасу.11 Я ще молодий – жити хочеться. А як ви там?

– Нормально, – буркнув я, прикладаючи лід до напухлого носа. – Дон Педро наказав принести йому завтра п’ятсот тисяч песо. Що нам робити?

Хосе Акунья довго мовчав, а потім прошепотів дрижачим голосом:

– Мужики, принесіть йому завтра п’ятсот тисяч песо.

– Але у нас немає п’ятиста тисяч! – загорлав я в трубку.

– Тоді він зробить з вас відбивні і згодує собакам, – сумно проказав Хосе і розірвав зв’язок.



Я сів на краєчок ліжка і обхопив голову руками. Ще годину тому життя іскрилось усіма барвами веселки, а Мехіко здавалося найкращим містом світу. А тепер діловий гамір, який напливав знадвору, душив безвихіддю та невідомістю, а мексиканська столиця з райського куточка перетворилася на смертельну пастку.

– Слухай, може, й нам рвонути слідом за Хосе, на південь? – запропонував я. – Може, не такі вже й довгі пазурі у цього дона і нам пощастить…



Але Тьомик заперечно похитав головою, мовляв, такий, як дон, дістане й з під землі.

– А давай я з’їжджу до дона сам і все владнаю, – раптом запропонував мій напарник.



Я аж рота роззявив від несподіванки. Це вперше на моїй пам’яті Тьомик проявив ініціативу у справжній скруті. У мене зразу наче камінь з душі звалився.

– Артеме, – кажу, – ти справжній друг!

– Але ти будеш винен мені п’ятдесят кусків зелених…

– Що о?!!

– Що чув.

– Але ж у тебе немає п’ятдесяти тисяч! Тільки дванадцять!

– Зате я вирішуватиму твою проблему на п’ятдесят тисяч!

– Як би ти не старався, – кажу я, – навіть якщо ти її і вирішиш, то не більше як на дванадцять тисяч! Більше в тебе просто нема!

– Ну, тоді знаєш що? Ти це все заварив, то й сам усе розхльобуй! – буркнув Тьомик і відвернувся.

«От козел», – подумав я і теж відвернувся, обурено склавши руки на грудях.

Через півгодини, викуривши півпачки сигарет, я повернувся назад до нашої розмови.

– Чувак, – кажу, – ти ж не думаєш, що дон Педро залишить тебе в спокої? Ти мусиш розуміти, що це не мої , це наші проблеми.

– Ага! – сердито огризнувся мій компаньйон. – Правильно, тепер це наші проблеми, в які ми втрапили з твоєї ласки, ненаситний ти наш підприємець, і які тільки я можу вирішити!

Я потупив очі і стояв так кілька хвилин.

– Ти справді можеш це владнати? Я згоден домовлятися… – тихенько так кажу.



Тьомик вичікувально мовчав, склавши руки на грудях.

– Давай ти сам вирішиш наші проблеми, – нарешті підказав я, – а я потім буду винен тобі весь наявний на сьогодні капітал… дванадцять штук баксів.

– Згода, – несподівано просто відказав Тьомик. – По руках! Давай но, пиши мені розписку.

Я вирвав із записника листочок і під диктовку Тьомика нашкрябав розписку такого змісту:
«Я, Макс К., обіцяю виплатити моєму напарнику, Артему Г., 12 000 USD (дванадцять тисяч зелених американських доларів) у будь якій валюті по курсу на момент виплати, якщо нас не пришльопне дон Педро Сесіліо Рамірес.

Підпис. Дата ».
Тьомик згорнув листочка, сховав його до кишені, і ми міцно потисли один одному руки.

Мій настрій одразу покращився: по перше, я відхрестився від ще одного рандеву з людьми дона Раміреса, спихнувши усю брудну роботу на Тьомика, а по друге, я щойно намахав Тьомика на тридцять вісім тисяч доларів!

– Мені потрібен день, щоб усе обдумати та підготувати, – трохи пиндючним тоном пробубнів Тьомик. – Я залишуся тут, у готелі, а тобі, мабуть, краще щезнути, щоб зайве не світитися й не мозолити нікому очі, – в цьому місці я радо закивав головою. – Забирай «Челенджера», зніми собі дешеву кімнатку в якомусь хостелі чи мотелі на окраїні Мехіко і… хм… просто чекай на мій дзвінок. Я все вирішу, потім скажу, де мене підібрати, і ми поїдемо кудись подалі від цієї чортової столиці, чувак, в спокійніші місця, більш безпечні для бізнесу.



Я просто не міг повірити в те, що чую!

– О’кей, мен, – сердечно ляпнув я, поплескавши партнера по плечу. – Ти справжній друг! Я зроблю все, як ти сказав.



Тьомик всівся коло столу з різьбленого дерева, закинув ноги на протилежний стільчик і налив собі віскі, миттю поринувши в інтенсивне обмірковування майбутньої оборудки. Я поняття не мав, як він владнає халепу, в яку ми вскочили, але мене, якщо чесно, це вже не обходило. Він сам за це взявся, а отже, знає, що робить і на що йде. Ну, а якщо не знає, то, як кажуть, земля йому пухом.

– Я чекатиму твого дзвінка. Удачі! – промовив я, виходячи з готельного номера.



Але Тьомик нічого не відповів. Він уже відключився від зовнішнього світу, направивши всі потуги свого куцого мозку на вирішення дилеми дона Педро та мексиканського чорного золота.
12
Тьомик подзвонив аж через два дні о пів на п’яту пополудні, коли я вже готовий був почати його оплакувати.

– 150 та південна магістраль, 5 ий кілометр, виїзд з Мехіко на Пуеблу. Чекай мене за годину на бензоколонці «Shell».

– Все нормально, чувак? – поцікавився я, стискаючись від лихого передчуття.

– Так. Все о’кей, – заспокоїв мене Тьомик. – Чекай на мене, де я сказав.



Він мені тоді видався чи то схвильованим, чи то захеканим, наче після довгого бігу. А ще мені здалося, ніби перед тим, як мій напарник поклав трубку, я розчув постріли. Хоча, то могло бути просто потріскування в телефоні через перешкоди на лінії.

Чекати довелося довго, майже на півтори години довше, зате потім Тьомик вигулькнув немов із під землі. Якщо чесно, я навіть не запримітив, звідки він випірнув. Я лиш почув, як хтось ззаду вкинув щось у багажник, мабуть, сумку, потім грюкнув кришкою, а коли обернувся, то Тьомик уже вмощувався на крісло поруч зі мною.

– Я все владнав… Дон Педро лишився задоволеним… Ми можемо їхати, – уривчасто проговорив він.



Я обійняв його, наче рідного брата:

– Я твій боржник, друже.

– Дванадцять тисяч…

– Так, так! Я знаю, я знаю, друже. Я, мабуть, ніколи не віддаватиму боргу з більшою приємністю. Ти молодець! Знаєш, чувак, іноді я в тобі сумнівався, але тепер бачу, що ти здатен на більше! Розказуй, як все пройшло.

– Поїхали, – нетерпляче пролепетав Тьомик тремким голосом, підозріло скосивши очі на дзеркальце заднього виду. – Гарячий південь чекає на нас!

Мені здався трохи дивним і награним його голос, утім, я не звернув на те уваги, списавши все на пообідню спеку, яка з кожним днем все більше напосідала на долину Мехіко. Тож я крутнув ключем стартера, спортивний «Челенджер» миттю озвався радісним гарчанням, неначе бойовий пес, якого от от випустять до бійки, і ми чкурнули на південь широким добротним шосе, здіймаючи з під коліс легкі хмарки куряви.

Сонце теліпалось до заходу, наповнюючи теплими барвами простір долини Анауак. Нашпигована останніми новинками техніки машина безжурно хурчала двигуном, жваво намотуючи дорогу на колеса. Вдалині бовваніли два засніжені піки, праворуч вздовж траси надимались й опадали нескінченні пагорби, густо обліплені зеленню, які десь під горизонтом непомітно переростали у гори. Я опустив бокове скло, вистромивши долоню назустріч теплому весняному вітру, впиваючись присмаком дорожнього пилу на губах і насвистуючи якусь попсову пісеньку. Рівненьке шосе перед продовгуватим капотом «Доджа» зблискувало у сліпучих призахідних променях, позаду в сизих щупальцях вечірнього смогу тонули вогні Мехіко.

– Правда, гарно? – кинув я Тьомику, окресливши рукою півколо.



Тьомик, здавалося, не помічав навколишньої ліпоти, напружено втупившись в якусь одну точку попереду машини.

– Поїхали швидше, чувак, – сухо буркнув він, – не до того зараз…



Я увімкнув галасливе мексиканське радіо. Динамік зарипів жвавою пісенькою; стрімкий потік слів нісся, наче лавина, схоже, самі мексиканці не розібрали б до пуття, про що там йдеться. Попри це атмосфера в кабіні була мов на похороні. Тьомик хмурився, супився, морщив лоба, совав туди сюди бровами і час від часу сумовито зітхав. Я почувався винним перед ним за те, що наша оборудка з таким тріском провалилася.

– Ну, давай, давай, кажи уже! – я врешті решт не витерпів цього мовчазного катування. – Чого мовчиш? Блін, надувся, мов той бурундук!

– На хріна ти домалював ще один нуль? – спитав мене Тьомик.

Я, признатись, спочатку трохи спантеличився і навіть почервонів.

– Е е е… А звідки ти знаєш?

– Знаю, – буркнув він. – Знаєш, що найцікавіше? Люди Раміреса ретельно перевірили документи на землю і не знайшли нічого підозрілого! Нічого! Ти справді потрудився на славу, напарнику. Навіть у земельному агентстві сказали, що з паперами та печатями все о’кей. А потім… потім хтось ляпнув донові, що п’ять мільйонів – то, либонь, ще дуже дешево за такий пай, адже він, цей пай, схоже, підпирає піраміди .

Я похнюплено крутив кермо, стараючись не дивитись на свого напарника.

– Зранку наступного дня після нашого рандеву дон відправив Хорхе з картою та актом до пірамід, дізнатися про все на місці, – продовжив він. – Виявилось, що твій пай не просто підпирає піраміди – національну гордість Мексики, яку, до речі, ЮНЕСКО взяло під свою опіку, – ні, виявилось, що пай і є піраміди . Тільки тоді, придивившись ретельніше, вони побачили, що площа ділянки AJ317 на твоєму акті в десять разів більша від площі, зазначеної в земельному реєстрі.

– Що за піраміди? – тихо спитав я.

– Культура тут була така – Теотіуакáн. Ще до ацтеків. Ти роздув «свій» шматок настільки, що він накрив половину їхньої столиці з пірамідами, гробницями і храмами. А археологічні сайти і древні міста до твого відома, Максе, не продаються. Навіть у Мексиці.



«Понабудовували тут, блін», – подумав я і стенув плечима.

– Ну, я ж не знав. Ми могли б заробити п’ять мільйонів песо.

– Ми могли заробити півмільйона і залишитися живими.

Що там казати, почувався я трохи кисло й ніяково.

– Вони й досі думають, що земля наша, – вторував Артем, розпікаючи мене своїм менторським тоном. – Уявляєш? Дон так і не втямив, що земельні акти підроблені! Просто думає, що ти якимось чином доліпив туди нуля і на цьому хотів його нагріти.

– Яка тепер уже різниця, друже? – примирливо проказав я. – Ти ж уже все владнав, правда? А я готовий виплатити тобі дванадцять тисяч в якості компенсації.

Тьомик скрушно зітхнув і сказав:

– Поїхали, чувак…


13
За сотню кілометрів від Мехіко темрява почала швидко загусати, віщуючи швидке наближення ночі. Я не мав великого бажання їхати далі, бо не знав дороги, а тому, нагледівши при дорозі перший більш менш пристойний мотель, звернув із шосе і зупинив машину. Тьомик зблід.

– Ти чого зупинився? – прохрипів він.



Я позіхнув.

– Заночуємо тут, а завтра поїдемо далі.

– Ні, ми їдемо далі прямо зараз! – верескнув напарник.

– Чувак, у нас видались з біса важкими останніх три дні, давай по людськи повечеряємо, відіспимось, а завтра з новими силами…

– Ти втомився? Хочеш, я поведу? – запропонував мій товариш, різко урвавши мене. – Покуняєш собі в машині.

– Друже, знаючи, як ти водиш, я не довірив би тобі навіть триколісного велосипеда, не те що цього красеня. Не впирайся, виходь!



Відтак я вискочив з «Челенджера», захрустівши підошвами на дрібному гравію стоянки, і смачно потягнувся, потріскуючи суглобами. Біла одноповерхова Г подібна будова мексиканського придорожнього мотелю гостинно блимала широкими вікнами. Вивіска при в’їзді сповіщала про існування вільних номерів.

Тьомик теж вибрався з машини.

Я обійшов наш «Додж», розчахнув багажник, аби забрати наші речі, і… так і вкляк, розкривши рота та притримуючи рукою кришку.

У багажнику, окрім мого дрантя, лежала одна цікава штука, якої до появи Тьомика там не було. Це була сумка. Простенька, звичайнісінька така сумочка. Хоча… в нашому з Тьомиком контексті то була зовсім не проста торба. Переді мною лежала та ж сама спортивна сумка «Nike», яку я отримав від Педро Раміреса і яку пізніше в готелі відібрали у мене Хорхе і його супутники носороги. І що найцікавіше (або, мабуть, що найстрашніше) – вона була не порожня.

– Слухай, Максе, нам треба їхати, – стримано повторив Тьомик, дивлячись кудись вбік і нервово постукуючи носком туфля по покришці «Доджа».

– Що в сумці? – перелякано спитав я.

– Я все тобі поясню, але потім, а зараз нам треба їхати, їхати! Чуєш мене? – він уже благав мене, заледве не зриваючись на крик. – Їхати і не зупинятись!

– Що в сумці?!!

Тьомик похнюпився.

– Там… там твої речі? – з надією пробубнів я.



Затим тремтячими руками розстібнув блискаву і зазирнув всередину сумки…

Я навіть не усвідомив, як опинився за кермом «Доджа».

– От чорт! От чорт!!! Трясця твоїй матері! – горлопанив я, наче мені за комір налили гарячого смальцю. – Сідай, сідай швидше в машину! Йо ма йо! Мати Божа! Де ти тільки взявся на мою голову, тварюко?!! Це, блін, не життя, а якась срань господня!!!



У сумці лежала ціла купа перев’язаних пачками мексиканських банкнот. Я чомусь навіть не сумнівався, що там рівно п’ятсот тисяч песо.

Тьомик забрався на сусіднє крісло і зосереджено пристебнув пас безпеки. Я втопив до упору педаль газу, вискочив на дорогу і летів далі на повній швидкості, напружено визираючи у темряві повороти та вибоїни.

– Чувак, скажу чесно, я ненавмисно, я не збирався красти сумку, – проскиглив мій напарник. – Так просто вийшло…



Туман відчаю заслав мені очі. Я слабо розрізняв зміїсте шосе попереду, руки дрібно тремтіли. Я раптом почав розуміти, що вже нічого не розумію у цій історії.

– Слухай, звідки… як… що за… Якого лисого тоді ти туди їздив?!



Тьомик натужно ковтнув слину, однак не промовив більше ні слова. Кілька хвилин ми мчали в абсолютній тиші, якщо не рахувати шурхоту шин та свисту вітру, що облизував лобове скло. Мені було страшно, страшно, як ніколи до того в житті.

– Так, ану валяй, розказуй давай, псяча мордо, – рішуче почав я допитуватися, – бо я щось ніяк не врублюся, як ти забрав назад гроші!



За той час Тьомик уже трохи оклигав, тремтів не так сильно і замислено визирав щось у конусах світла від фар перед «Доджем». Чим більше миль поставало між нами та мексиканською столицею, тим впевненіше почував себе мій напарник.

– Ну, поки ви прощались з доном, я… кгм… пообіцяв Розочці, що обов’язково повернусь, приїду до неї, а вона шепнула, що завтра дон ночує у готелі в Мехіко… – нарешті неквапом почав він.



Зненацька мене осінило, і я моментально все збагнув, неначе склавши шматочки пазла докупи.

– Невже ти… – я ляснув себе по лобі. – О, ні! Тьомо, ні! Скажи, що ти цього не робив, будь ласка!



Тьомик прикусив язика і склав долоні докупи, немов якийсь окаянний грішник на небесах в день Страшного суду. Я у відчаї загамселив руками по керму, а потім крикнув:

– Скільки разів?!

– Ти про що? – Тьомик забацав здивовану міну. – Я тебе не розумію.

– Скільки разів ти вдув їй?! – проричав я.

– Чотири… – тихо відказав він, потупивши оченята.

У цей момент з Тьомика можна було малювати ікону. Не вистачало тільки німба.

– Трясця твоїй матері! – вилаявся я. – Чотири рази за два дні! Господи, він хоч не знає про це?!

– Хто він ?

– Дон Педро!

– Ні і і, звісно, що ні, – впевнено заявив мій напарник. – І моя мама тут ні до чого…

– Ти певен?

– Ти про маму?

– Та ні, блін, про дона !!!

– Певен. На всі сто. Ну, охоронці, щоправда, відкрили по мені стрілянину, коли я востаннє вилазив з вікна її спальні й драпав через садок, але я впевнений, що то виключно через бабки.

Я похолов.

– Коли… к к коли це було?

– Та десь кілька годин тому…

Я ледь не вмер на місці. Не мав сили навіть лаятись. Мені хотілось плакати, ридати ридма. Я раптом усвідомив – те, що залишиться від мене й Тьомика, коли нас знайде дон Педро Сесіліо Рамірес, можна буде змести на газетку і розвіяти на вітрі.

– Господи, та за що ж це все мені?! – застогнав я.

– Та все нормально, чувак, не парся!.. Їдь тільки швидше.

– Все нормально?! Все нормально?! – закричав я. – У нас у багажнику півлимона дона Педро Раміреса, найкрутішого мексиканського наркобарона, а кілька годин тому ти нашампурив його дружину! Вчетверте, чорт забирай, вчетверте!!! Нормальніше, знаєш, уже й не придумаєш!



Я осатаніло тиснув на газ, перелякано здригаючись щоразу, коли дзеркальце заднього виду вихоплювало виблиск фар кожного нового авто, що рухалось позаду нас. Дорога, швидкість, мерехтіння стовпців за вікном, які завше заспокоювали мене, цього разу не мали жодного седативного ефекту.

Через сорок хвилин ми, не спиняючись і навіть не пригальмовуючи, пролетіли Пуеблу й рвонули далі на південь, видираючись в гори Оахаки. Це було божевіллям мчати на такій швидкості абсолютно незнайомим гірським серпантином та ще й вночі, але я волів за краще зірватися з кручі, аніж потрапити в лапи дону та його головорізам.

– Та все ж таки, звідки гроші? – схлипуючи, поцікавився я.

– Після того як ти поїхав, – спокійно почав розказувати Тьомик, – я взяв таксі і чкурнув до маєтку. Прокрався крізь садок, видряпався на другий поверх, ну і прослизнув в спальню сеньйори Рози. Потім ми кохалися, – у цьому місці я думав, що продавлю педаллю днище «Доджа», хоча Тьомик варнякав буденним, розслабленим голосом, наче про недільну рибалку розказував, – до речі, це вона й розповіла мені про твій домальований нуль і про те, як все розкрилося. А потім я побачив, що наша сумка з грішми стоїть на столику коло їх ліжка. Ти би бачив їхнє ліжко, чувак! Справжній сексодром! Тож я цмокнув на прощання мексиканочку, взяв сумку і забрався звідти. Їм не убуде, чувак…

Я зрозумів, що помиратиму повільно і в жахливих муках. Але це ще було не все.

– Наступного дня я встиг оформити її лишень один раз, коли до спальні увірвалася охорона. Певно, дон несподівано повернувся зі столиці. Довелося драпати відтіля під шквальним вогнем.



Нараз я усвідомив себе нікчемним пішаком у цій дурнуватій історії. Чорне золото, шалені гроші, дон Педро, я сам – все відійшло на другий план. Донья Роза і один білобрисий довбень – ось хто відіграв головну роль у цій п’єсі, де все від початку пішло не за моїм сценарієм. Дуже кортіло нам’яти Тьомику вуха…

Міцно стиснувши зуби, я дивився на дорогу. Далекі засніжені піки – єдине, що ще втримувало на собі ледь вловимі відблиски довгого дня, – похмурими вогнями тьмяніли в суцільній темряві. Звідціля, з магістралі, вершини здавалися якимись сплющеними, наче два розкосих ока – очі диявола, які люто зиркають на мене з нічного неба. Трохи вище теліпався молодик, кидаючи на землю крихти блідого мертвецького сяйва. Мені здавалося, що я бачу, як у неживому місячному світлі понад дорогою кружляє чорне вороння. Може, й не вороння, а кажани, чи що там ще вміє літати у цій чортовій Мексиці? Дорога погіршала, машину трясло й підкидало, вітер зловісно скиглив за вікном.

Що за країна? Боже, що за країна? Що я роблю тут? Мамо, забери мене звідси… А ще цей чортовий «Додж» гівняного кольору! Нас же тепер можна вистежити навіть з космосу! І чого було не взяти простішої машини?

– Ти винен мені дванадцять штук баксів, чувак, – зненацька нахабно проказав Тьомик, пригладжуючи долонею кишеню на сорочці, де, певно, спочивала моя розписка, – …дванадцять штук. Не забувай.



Затим він розклав сидіння, відсунув його глибше в салон і витягнув уперед ноги, зручніше вмощуючись, щоб подрімати.

– Та добре, дві тисячі я тобі пробачаю. Вона була того варта.


5 лютого – 1 березня 2009 // Рівне, Київ


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   19

Схожі:

Максим Кидрук Навіжені в Мексиці Навіжені – 1 iconРильський Максим Тадейович
Рильський Максим Тадейович (19 березня 1895 24 липня 1964), український поет, перекладач, публіцист, громадський діяч
Максим Кидрук Навіжені в Мексиці Навіжені – 1 iconМаксим Рильський як перекладач лібрето «Руслана І Людмили»

Максим Кидрук Навіжені в Мексиці Навіжені – 1 iconТест №1 микола вороний. Олександр олесь. Павло тичина. Максим рильський. Богдан ігор антонич. Володимир сосюра
Микола вороний. Олександр олесь. Павло тичина. Максим рильський. Богдан ігор антонич. Володимир сосюра
Максим Кидрук Навіжені в Мексиці Навіжені – 1 iconНіжинського обласного педагогічного ліцею Масючок Катерина, Матраєв Максим, Мішаков Руслан Дитячі роки

Максим Кидрук Навіжені в Мексиці Навіжені – 1 iconУ верховній раді зареєстрували закон
Максим ефимов: "для привлечения инвестиций краматорску нужна стратегия развития" 3
Максим Кидрук Навіжені в Мексиці Навіжені – 1 iconЦерковний спів. Партесний концерт. Максим Березовський
Познайомимося з творчістю блискучого тріо український композиторів М. Березовського
Максим Кидрук Навіжені в Мексиці Навіжені – 1 iconМаксим Горький (Пєшков Олексій Максимович) (1868 -1936) “Буревісник революції”
Народився в Нижньому Новгороді в сім'ї столяра Максима Савватовича Пєшкова (1839 1871)
Максим Кидрук Навіжені в Мексиці Навіжені – 1 iconСучасна освіта Житомирщини. Попілянські розмаїтності
...
Максим Кидрук Навіжені в Мексиці Навіжені – 1 iconАпарат верховної ради україни інформаційне управління відділ інформаційних ресурсів та відкритих заходів
Максим ефимов: "очень надеюсь, что депутатский корпус станет средоточием конструктивных решений!" 3
Максим Кидрук Навіжені в Мексиці Навіжені – 1 iconБіографія: Максим Рильський
Його батько, етнограф, громадський діяч І публіцист Тадей Рильський, був сином багатого польського пана Розеслава Рильського І княжни...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка