Максим Кидрук Навіжені в Мексиці Навіжені – 1



Сторінка4/19
Дата конвертації16.02.2018
Розмір3.67 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   19

Як ми шукали чарівні гриби в Оахаці

<У 1955 році банкір Роберт Гордон Уоссон (Robert Gordon Wasson), у майбутньому віце президент престижної банківської групи «J. P. Morgan», на пару з нью йоркським фотографом Алленом Річардсоном (Allen Richardson) знайшли в горах Оахаки гриб Psilocybe mexicana, який при вживанні викликає сильні галюцинації. Уоссон так пройнявся чудодійними грибочками, що примудрився розтрубити про них на весь світ. Місцеві індіанці вважають, що таємничий гриб наближує їх до Бога і сам Бог говорить через нього, допомагаючи підшукати відповіді на серйозні проблеми і втішаючи під час важких часів. Обряд споживання гриба до сьогодні лишається урочистою релігійною процедурою, яку Уоссон та Річардсон мали можливість спостерігати вперше серед іноземців. Гриби дуже популярні, але офіційно їх заборонено вживати, через що дуже важко знайти…>
1
Першу зупинку зробили аж в Оахаці. Я сподівався, що дон Рамірес і його табун кровожерних душогубів, які гналися за нами від самого Мехіко, врешті решт відстали. Хотілося вірити, що вони махнуть на нас рукою і більше не шукатимуть, однак для перестраховки я все ж розсудив, що нам з напарником краще трохи відсидітися у якомусь затурканому хостелі, стараючись не показуватися на очі мексиканцям, а наш сонцесяйний «Dodge» заховати десь у джунглях до ліпших часів.

Протягом першого тижня я виходив з недорогої нічліжки для мандрівників на взгір’ях коло Оахаки, в якій ми з напарником вирішили сховатись і перечекати, лише для того, щоб купити їжу та винести сміття.

Вимушена бездіяльність гнітила мене. Оборудка з землями навколо Мехіко, яка за моїми попередніми оцінками на 99,2 % вийшла вдалою, розігріла мій азарт. Попри те, що ті останні 0,8 % зіпсували всю кінцівку (ніде правди діти, фінал такої конгеніальної афери вийшов трохи змазаним), гроші все ж опинилися в наших руках, і це, безумовно, було яскравим свідченням прихильності до нас фортуни. Я відчував, що з такою сумою, яка нині лежала в наших кишенях, ми запросто зможемо ще більше розкрутитися і подвоїти… потроїти… навіть подесятерити й без того чималенький капітал! Тому я страшенно лютував, бідкаючись, що замість того, аби почати активно діяти, нам з напарником доводиться сидіти, наче зацьковані тхори, у смердючій буді на брудних околицях Оахаки. Втім, навіть пригноблений цим примусовим затишшям, мій мозок все ж не припиняв інтенсивно працювати. На дозвіллі я взявся ретельно продумувати план майбутніх махінацій, однак чи то через розріджене високогірне повітря, чи то через постійний страх нарватися на шпигунів наркобарона Педро, тривалий час нічого путнього в голову не приходило.

Тьомик, бісів інтелігент, від нудьги взявся за читання. Оскільки хостел у нас був далеко не люксовий, з англомовних книжок у ньому знайшовся лиш ілюстрований альбом зі всякими мексиканськими комашками, в якому більшість слів писалася латиною. Тієї комашиної енциклопедії моєму друзяці вистачило на півдня. На щастя, в нашій мандрівній нічліжці було чимало американських глянцевих журналів. Мого напарника не спинив той факт, що всі часописи були опубліковані ще в патлатих 60 х. Тож Тьомик завалився на диван, приладнав собі під бік чималий кульок з соняшниковим насінням і взявся гортати потерті й розлізлі від часу журнальні сторінки.

Я краєм ока дивився на Артема, і мене не полишало в’язке притлумлене сум’яття. Оті припалі пилюкою журнали мені чомусь відразу не сподобалися. І взагалі, якби не ця його дурнувата любов до читанини, все б обійшлося, але… не з Тьомиковим щастям.

Усе почалося з журналу «Life» за 1957 рік.
2
– Глянь, чувак! – раптово вигукнув Тьомик. – Тут пишуть про Оахаку!

В дійсності мене зовсім не цікавило, що там нашкрябано про задрипаний мексиканський штат у задрипаному американському журналі п’ятдесятирічної давності. А проте ось уже другий тиждень глевка нудьга, неначе убивча гангрена, поволі роз’їдала мене, а тому я радів будь якій нагоді бодай трохи розім’яти мозок.

– І що там? Щось цікаве?



Мій напарник підняв часопис, показавши мені стару, потріпану обкладинку. Журнал «Life», номер за 13 травня 1957 року, всю передню сторінку якого займав малюнок з непрохідними джунглями: в центрі розбуялих нетрищ поміж густого листя тропічних рослин вигулькує неймовірно вдоволена пика низькорослого товстощокого і лисого чоловічка в діловому костюмі, скроєному за останньою модою шістдесятих, та приплюснутому чорному капелюсі з неширокими заокругленими крисами. Художник вміло передав гарячковий блиск у очах коротуна та безмежне блаженство, що розтікалося кожною складкою одутлого лиця. У верхньому правому куті я встиг ухопити один із заголовків, де йшлося про якісь гриби.

– Це публікація одного відомого банкіра, містера Уоссона, – почав пояснювати Тьомик.



Почувши це, я відразу зацікавився, наготувавшись послухати подробиці якої небудь вельми вдалої мексиканської афери. Одначе я сильно помилявся. Тьомик, не чекаючи запрошення, продовжив:

– Статейка називається «Seeking the Magic Mushroom12». Чоловік описує свою подорож в Оахаку у 1955 році. Удвох з товаришем вони відвідали одне село під назвою Уа… Уау… Уаутля де Хіменес (Huautla de Jimenez) на крайній півночі штату, де ці браві хлопці познайомились зі старою сапотецькою індіанкою на ім’я Марія Сабіна. Фінансист повідомляє, що він та його напарник стали першими білими, хто мав змогу спостерігати таємничий індіанський ритуал, який зветься velada і досить часто проводиться Марією серед її односельців. Під час цієї церемонії індіанці споживали якийсь гриб, який за їхніми словами дозволяє спілкуватися з Богом, – голос Тьомика стишився і дрібно затремтів, наче ледь потривожена нижня струна на гітарі. Мій напарник явно розхвилювався.



Я витримував мовчанку, чекаючи, чим закінчиться його історія.

– Потому банкір і товариш вирішили й собі спробувати грибочки, – трепетливим голосом правив далі Артем. – Під строгим наглядом і керівництвом Марії Сабіни вони скуштували шість пар грибів Psilocybe caerulescens і Psilocybe mexicana , після чого… – мій напарник вкрився потом, важко дихав і облизувався, – після чого, Максе, з ними почали робитися всякі дивні речі.



Відтак Тьомик аж затрусився від перезбудження. За хвилину дві він сяк так погамував себе і переказував далі, час від часу з невимовним благоговінням зазираючи в журнал:

– Їх накрило на цілих вісім годин, – мій товариш навіть не шепотів, а хрипів, немов поранений тюлень, – цілих вісім годин вони провели в якомусь іншому вимірі! Чуваків плющило, мов зайців. Їм ввижалися картини приголомшливої краси, порівняно з якими роботи відомих художників здавалися убогою мазаниною, загадкові замки та архітектурні алеї, а ще вони бачили інші світи і… і… розмовляли з Богом!



Останню фразу Тьомик завершив на мажорній, хоч і трохи верескливій ноті й переможно глипнув на мене.

– І це все? – незворушно спитав я.

– Ну, так…

– І що?

– Е е е… Максе, – Артем уже не міг стримувати клекітливого й кипучого, немов гаряча смола, хвилювання, що, здавалося, от от розірве його на маленькі шматки і забризкає ними стіни хостелу до самої стелі, – Максе, це селище зовсім поряд, подивись на карту.

Я не збирався дивитися ні на яку карту. Натомість уперше за весь час оповіді я здивовано вигнув брову і уважно придивився до напарника. «Дивно, – подумалось мені, – раніше я такого за ним не помічав. Це щось новеньке у характері мого друзяки».

– Можна одне питання? – зрештою проговорив я.

– Ага, – Тьомик кивнув.

– На фіга тобі ті гриби?

– Треба! – гарячково випалив мій компаньйон. – Я просто мушу це спробувати!

«Дивний він якийсь», – подумав я.

– Тьомо, не займайся дурницями! – я спробував спустити напарника з небес на землю. – Та стара відьма вже, напевно, давно відійшла в кращий світ, про гриби всі забули, і взагалі воно тобі не треба.



Артем прикусив язика і заглух. Але ненадовго…

Повторюсь: усе би обійшлось, якби не оця його придуркувата тяга до читання. Наступного ранку мій напарник надибав ще одного журнальчика, де знову згадувалася Оахака і… ті бісові галюциногенні гриби. Якийсь «Гарвардський вісник» чи щось таке. Я в цей час відпочивав у гамаку на веранді, крізь напівзаплющені від оксамитної знемоги очі милуючись довколишніми бескидами, вологими від ранкової роси. Аж раптом Тьомик вискочив з нашої кімнати і, мов ошпарений, розмахуючи пожмаканим часописом над головою, влетів у веранду.

– Максе! – збуджено горлав він. – Знову! Ти тільки подивись, що тут пишуть!



Я ледь не беркицьнувся з гамака:

– Що там, в дідька, таке?

– Максе, ти геть нічого не шурупаєш! Послухай: натхненний статтею банкіра Уоссона в журналі «Life», доктор Тімоті Леарі вирушає в Мексику, аби на власному досвіді відчути психоактивний вплив таємничих грибів, – зачитував мій напарник. – У 1960 му, повернувшись з подорожі, Леарі на пару з Ричардом Альпертом засновують у Гарварді… – тут Тьомик зробив невелику паузу і багатозначно глипнув на мене, – не де небудь, Максе, а в Гарварді! Так ось, вони започатковують Гарвардський псилоцибіновий13 проект, акцентуючи увагу на вивченні різних психологічних ефектів від застосування псилоцибіну та інших галюциногенів. Після того, як у 1963 му Леарі та Альперта витурили з Гарварду, – у цьому місці мій напарник сконфужено закашлявся, – хлопці почали проповідувати споживання психоделічних грибів посеред прибічників культури хіпі, яка на той час тільки тільки зароджувалась. У результаті гриб Psilocybe mexicana стає неймовірно популярним. До Уаутля де Хіменес з усього світу стікаються цілі натовпи хіпі прочан, аби на власні очі побачити Марію Сабіну та скушувати її грибочків. Серед пілігримів були й відомі зірки, як то Джон Леннон, Пітер Тауншед, Мік Джаггер та Боб Ділан, які вирушали до Оахаки в пошуках спіритичних настанов від старої індіанки Марії!14

Я думав, Тьомик зараз розпадеться на атоми.

– Максе! Максе! – заголосив він. – Тут був Лєннон! Лєннон!!! «Зе Бітлз», йо ма йо! О Боже, тут ступала нога великого Лєннона! Я мушу побувати в тому селищі, друже! Я тебе благаю: поїдемо в Уаутля де Хіменес!

– Артеме, схаменись, – я силкувався говорити спокійно й розважливо, стараючись вгамувати напарника, однак у мене було таке враження, наче я стою посеред океану на дерев’яному плоту і власноруч намагаюся втримати на плаву торпедований айсбергом «Титанік».

– Чувак, ну будь другом! Давай поїдемо! – упрошував мене Тьомик, молитовно склавши руки на грудях. – Ми просто подивимось, і все! І більше нічого! Я обіцяю, що нічого не пробуватиму на смак!



Я зітхнув. Уранішня благодатна дрімота безслідно зникла, її змило з мене запальним потоком Артемових слів. Я знав, що не треба туди їхати, від самого початку підозрюючи, що Лєннон – це лиш вигадана на ходу відмовка. Разом з тим сира й вогка нудьга, котра аж випирала зі стін нашого хостелу, гнітила мене, розплющувала й втискувала в землю, неначе асфальтоукладочний каток, тому я вишкрябався з гамака і став навпроти напарника.

– Добре, – тихо проказав я, – поїдемо й подивимось. Але якщо ми знайдемо ті довбані гриби, навіть не думай до них торкатися!

– Єсть, босе! – рявкнув Тьомик, а тоді кумедно козирнув і помчав на другий поверх збирати наші нечисленні манатки.

Менш ніж за п’ять хвилин він спустився на веранду з рюкзаком за спиною, ошалілим блиском у спорожнілих очах і дурнуватою посмішкою на тремтячих від шалу губах. Мені стало страшно.
3
Я завше вважав, що головне – це не сидіти на місці, і тоді ідеї для бізнесу вилупляться самі по собі.

Тягаючись за навіженим Тьомиком у пошуках чарівних грибів найвіддаленішими закутками Оахаки, я всюди зустрічав велетенські отари овечок. Вівчарство виявилось улюбленою справою оахакських селян; по моєму, скотарі приділяли вівцям більше часу, аніж своїм сім’ям. Іноді на нешироких висотних андійських плато траплялися просто незчисленні стада, які покривали собою цілі пагорби, не даючи розгледіти колір землі під ними.

Саме в одному з таких забутих Богом місць у моїй тямовитій довбешці викристалізувався план наступної авантюри. Ми з Тьомиком якраз спинилися на узбіччі, щоб трохи перекусити, коли прямо на нас із придорожніх кущів вискочив засмучений пастух. Він тягнув за собою двох упертих баранців і безупинно матюкався.

– Hоla, друзяко! – привітався я.

– Здоровенькі були! – поздоровкався селянин і тут таки знову нахмурився.

– Щось негаразд? – питаю.



Мексиканець сердито сплюнув собі під ноги, а потім зацідив одному з баранців потужного копняка під зад.

– Бісові вівці! Вічно їм не сидиться на місці! – горянин грубо вилаявся. – Третю добу шукав цих двох туполобих баранів посеред гір. І так, знаєте, постійно: не минає й тижня, щоб якийсь рогатий індивідуаліст від нічого робити взяв та й поперся у гори, – жалівся нам пастух. – Забереться на якусь неприступну вершину, вляжеться посеред каміння і з глибокодумним виразом почне оглядати околиці. Мозку не більше, ніж у мушлі, а корчить з себе грецького філософа! – селянин нагородив тумаком іншого баранця. – Іноді вони тікають не самі, а цілими групами, бісові нікчеми.



Пригадую, мексиканець ще не договорив, а я вже знав, якою буде моя наступна афера. Пастух побідкався ще трохи на неслухняних овець, пригостив нас сиром зі своєї дорожньої сумки, затим попрощався і, чортихаючись, потягнув баранців геть.

Власне, план нової оборудки був далеко не новаторським. Як кажуть, усе нове – це насправді давно забуте старе. Одначе в бізнесі це, знаєте, тільки на користь. Якщо схема добування легких грошей одного разу спрацювала, значить, вона має всі шанси спрацювати знову.

Тож бізнес план того прожекту, який я мався розгорнути в горах Оахаки, був розроблений мною років три чотири тому ще в Україні. У моєму класифікаторі вдалих афер він проходив під кодом «G ндо», читається «джі ен де о» і розшифровується як «GPS н авігатори д ля о вечок». План був дуже простим. У великих господарствах, де займаються вівчарством, завжди гостро стоїть проблема пошуку тварин, що постійно відбиваються від стада. Якщо їх не пильнувати й не дошукуватися, за один сезон велика отара може втратити десяту частину поголів’я. До вирішення цієї непростої проблеми я підійшов по науковому, взявши на озброєння останні досягнення цифрових технологій. Суть мого винаходу зводилася до наступного: всім вівцям у стаді вживлюються під шкіру крихітні мікропроцесорні передавачі, які безперервно посилають радіоімпульси певної частоти. Спеціальний GPS навігатор ловить ці імпульси і відображає на попередньо завантаженій цифровій карті розміщення кожної вівці. Навігатор можна використовувати одночасно для кіз, корів та іншої худоби, вживлюючи різним стадам під шкіру передавачі з різною частотою. Можливість підключення до Інтернету дозволяла слідкувати за переміщенням отар з будь якої точки планети у будь який час. Мій винахід також успішно вирішував проблему вівцекрадства і знімав необхідність ставити тавро на кожну тваринку. Незалежно від того, чи овечка загубилася, чи її підступно вкрали, знайти її було дуже просто.

Ідея, як ви розумієте, просто блискуча. Втім, я не програміст і не електротехнік, тому в мене не було ні знань, ні часу, необхідних для її практичної реалізації. Натомість у мене був вертлявий мозок. Отож я вирішив трошки схитрувати і три роки тому, зробивши спершу непогану рекламу, вирушив у турне центральною Україною, пропонуючи фермерам наукове чудо – GPS навігатор для овечок, який нібито допомагав у пошуку загублених тварин. Без зайвої скромності скажу, що пристрій мав просто шалений успіх…

Поки Тьомик нишпорив по штаті, шукаючи чарівні гриби, я інтенсивно моніторив ринок. Десь на третьому тижні я підвів остаточний підсумок наших поневірянь: перше – проблема зникнення окремих овець, що відбилися від стада, у Мексиці є такою ж актуальною, як і в Україні, через що GPS навігатор для овечок має всі шанси стати популярним серед мексиканських фермерів, а значить – непогано продаватися; і друге – мексиканські чарівні гриби є всього на всього вигадкою, позаяк за цілий місяць форсованих пошуків та палких випитувань ми так і не натрапили на слід галюциногенів і не знайшли жодного курандеро або шамана, який слугує провідником під час психоделічних мандрів іншими світами.

– Ніяких Psilocybe mexicana просто не існує! – безперестану повторював я Тьомику. – Це просто вигадка американців. Кидай, друже, цю марудну справу – ми за три тижні нормальних грибів не бачили, не те що галюциногенних. Давай но краще повернемось у столицю штату і візьмемося за серйозні справи. Є в мене одна ідейка…



Однак Тьомик рішуче випинав уперед щелепу і хитав головою.

– Ще трохи, Максе, дай мені ще трохи часу, – тихо казав він, – я відчуваю, що ми десь поряд. Я їх обов’язково знайду.



Що далі ми забиралися на північ, тим менше згадок про чарівні гриби траплялося серед мексиканців і тим більше мене дратувала осляча впертість Тьомика. Задум нової авантюри під кодовою назвою «G ндо/М» (читається «джі ен де о дріб ем»; буквочка «М» у кінці означає «Мексика») остаточно визрів у моїй голові, через що кожна хвилина, проведена серед безлюдних нетрищ і сіро бурих скель Оахаки, видавалася мені безглуздою й марною тратою часу. Наприкінці четвертого тижня у мене увірвався терпець.

– Друже, ти як знаєш, а мені це все осточортіло. Я хочу зайнятися ділом замість того, щоб гасати горами, шукаючи якісь смердючі поганки.

– Це не поганки! – огризнувся мій товариш.

Я лиш відмахнувся від нього:

– Та мені байдуже! Я повертаюся в столицю. Ти, якщо хочеш, можеш продовжувати пошуки, зустрінемося пізніше в Оахаці.



Артем не заперечував.

Ось так ми розділилися. Домовившись попередньо про дату та місце зустрічі, я взяв певну суму грошей (достатню для того, щоб почати овечко навігаторний бізнес) і чуйно попрощався з напарником. Тьомик, охлялий та вимучений, але все з тим же гарячковим полиском у очах, закинув схудлий наплічник на одне плече і пошурував на північ. Я провів його тужливим поглядом, кинувши наостанок кілька застережних настанов, після чого потюпав до автостанції і найближчим автобусом рушив до Оахаки, столиці штату.

Прибувши в місто, я першим ділом помчав у найближчий інтернет клуб, звідки замовив усе необхідне обладнання для того, щоби наклепати кілька комплектів GPS навігаторів. Затим я завітав до редакції місцевої газети, де за немалі гроші втиснув на передовицю перекладену іспанською статтю про шалену вигоду, яку обіцяє використання новітніх пошукових систем, розроблених спеціально для мексиканських високогірних овечок. Я не поскупився і заплатив за рекламу в цій газеті на цілий місяць наперед, запропонувавши всім охочим випробувати пошуковий навігатор на власних стадах. До оголошення додавалися мій телефон та адреса готелю.

Як я й сподівався, підприємливі фермери відгукнулися напрочуд швидко. Дзвінки один за одним надходили з усіх кінців штату. Скотарі цікавилися розмірами передавачів, випитували строк служби навігатора, радіус його дії, надійність та конфіденційність передачі даних через Інтернет тощо. Я радо відповідав на їхні запитання, після чого запрошував всіх брати з собою овець і їхати наступної суботи до Оахаки, обіцяючи продемонструвати свій високотехнологічний продукт у дії.
4
У чому ж каверза? Невже, спитаєте ви (певно, аж бризкаючи слиною від справедливого обурення), я опустився до того, що нахабно впарював довірливим селянам непрацюючі GPS– навігатори для овечок? Звісно, що ні – так само обурливо відрубаю я. Хіба ви думаєте, що я такий закінчений мерзотник? Насправді все працювало. За винятком того, що маячки, вживлені в овечок, не посилали ніяких сигналів, а приймач нічого не приймав. У дійсності пропонований мною мікропроцесорний чіп був звичайною залізячкою, абсолютно безпечним крихітним шматком металу, який, наче скалку, запихали під шкіру вівці, а навігатор являв собою найдешевший кишеньковий комунікатор, з якого була видалена оригінальна прошивка, а на її місце завантажено одну єдину простеньку програму, котра… малювала на екрані задану кількість точок, рухаючи ними у довільних напрямках. Оскільки селянин не міг візуально визначити, в яких саме овечок вшито передавач, складалося враження, що навігатор відображає переміщення всього стада. Бачите, як усе просто? Навіть якщо врахувати знижку, яку я надавав при закупівлі оптових партій, чистий профіт складав 4800 %. Ну хіба не золота жила, ге?

Суботнього ранку в хол мого готелю набилося кілька десятків тлустих скотарів з усіх закапелків штату. Поки я чепурився, навмисне тягнучи час перед виходом на публіку, високоповажні сеньйори жваво обговорювали між собою мій геніальний винахід, про який їм раніше не доводилося чути. Зрештою о пів на десяту, довівши напругу в залі коло рецепції до найвищої точки, я спустився вниз. На мені був легкий світло синій костюмчик, жовто коричневі лискучі туфлі і шкіряний ковбойський капелюх із загнутими крисами. Оахакські фермери аж охнули при моїй появі – безумовно, я вмію справляти враження.

Спочатку ми всі разом поїхали у найдорожчий оахакський ресторан, де я пригостив поважних гостей ситним ленчем, після того скотарі взялись за каву, а я на цифровому проекторі (все було підготовлено завчасно) продемонстрував презентацію, в якій розповідалося про історію винаходу, його розробку та успішне застосування на полях Європи.

– Невже ви все це зробили сам? – зачудовано допитувалися селяни.

– Не зовсім, – відказував я. – У мене є напарник, такий високий, русявий, може, ви його навіть бачили. Він одразу кидається в очі. Словом, славний хлопчина. Він зараз… е е е… займається промоцією навігаторів на півночі штату. Не переймайтеся, друзі, ви ще матимете нагоду з ним познайомитися.

Мексиканці були вбиті наповал. Кілька чоловік, певно, найбагатші з усієї компанії, на кілька хвилин відлучилися і про щось дуже запекло радилися у коридорі ресторану. Потому вони повернулися і сказали, що готові укласти зі мною ексклюзивну угоду про поставку великої партії GPS навігаторів для всього штату.

Діло лишалося за малим – показати навігатор у дії…

Пополудні наше респектабельне товариство, порозсідавшись по пузатих джипах, виїхало у поля в долину коло Оахаки. Як я й просив, майже кожен вівчар привіз із собою кілька овечок для живого експерименту, через що вицвілий від спеки лан нагадував виставку досягнень вівчарського господарства.

Я не марнував часу. Накинув на себе халат і, обливаючись потом від смолянистої спеки, заходився вживлювати мікрочіпи в тіла піддослідних тварин. Двоє мексиканців допомагали мені. Вони тримали овечок, поки я пінцетом запихав крихітні шматочки металу під шкіру нещасним тваринам. Хвилин за сорок з цим було покінчено. Я дістав з кишені і увімкнув свій чудо пристрій. Фермери тісною спітнілою ватагою обступили мене, нависаючи кудлатими чорнявими головами над маленьким рідкокристалічним екраном. Напустивши на себе поважнючого вигляду, наче Ейнштейн під час лекції, я зробив необхідні настройки і з готовністю запустив навігатор по руках.

Скотарі з благоговінням передавали комунікатор з рук у руки й, мружачись від сліпучого денного світла, витріщалися на монітор. Перед ними стелилася розлога нива, по якій хаотично тинялися різномасті овечки. На табло комунікатора відображалася карта якоїсь рівнини, на якій повзали маленькі точки, хрестики, кружечки та трикутнички.

– Ось це моя! Моя пішла! – не стримавшись, заволав один із фермерів.

– А ось мій Аполлон, голова стада! – закричав інший, тицяючи масним пальцем в екран. – Он же він, бачите?

Я подумки підсміювався над ними.

В Україні цього було достатньо. В Україні після такого до мене шикувалася черга охочих розжитися на GPS навігатор для своїх овець, кіз чи корів. Я незворушно стояв осторонь, відчуваючи, як серце сповнюється почуттям тріумфу. Однак… у Мексиці все відбулося трохи інакше. Піддурити мексиканських фермерів виявилося не так то й просто.

Несподівано один зі скотарів, найвищий і найбагатше вдягнений, більше схожий на засмаглого іспанського пірата середини XVIII століття, вийшов з натовпу і попросив мене вимкнути навігатор.

– Заберіть усіх своїх овець, – рішуче звернувся він до своїх колег, – і залиште лише одну, – при цих словах «пірат» холодно глипнув на мене, – лише одну овечку. Нехай вона йде, куди заманеться. Завтра ми повторимо експеримент. Ми блукатимемо горами доти, поки не знайдемо вівцю. Якщо ми її відшукаємо, то всі разом купимо ваш винахід, сеньйоре, – натовп схвально загудів, а кремезний селянин продовжив: – Якщо ж вівці не виявиться в тому місці, куди заведе нас цей апарат… – мексиканець раптово замовчав, а я аж зіщулився під шпаркими поглядами скотарів. – …але я сподіваюся, що до цього не дійде, – закінчив він.



«От дідько, – подумки вилаявся я. – І де ти тільки взявся на мою голову, бісовий невмиванцю?» Одначе відступати не було куди. Селяни загнали овець в загін, відпустивши одну овечку на всі чотири сторони.

Я проводжав пістряве стадо засклілим поглядом. Високий плечистий розумник, який підкинув цю ідею своїм простакуватим товаришам, крадькома пильнував за мною.

Завтра вони візьмуть мій навігатор і спробують розшукати вівцю – думав я.

Завтра мені кінець.

Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   19

Схожі:

Максим Кидрук Навіжені в Мексиці Навіжені – 1 iconРильський Максим Тадейович
Рильський Максим Тадейович (19 березня 1895 24 липня 1964), український поет, перекладач, публіцист, громадський діяч
Максим Кидрук Навіжені в Мексиці Навіжені – 1 iconМаксим Рильський як перекладач лібрето «Руслана І Людмили»

Максим Кидрук Навіжені в Мексиці Навіжені – 1 iconТест №1 микола вороний. Олександр олесь. Павло тичина. Максим рильський. Богдан ігор антонич. Володимир сосюра
Микола вороний. Олександр олесь. Павло тичина. Максим рильський. Богдан ігор антонич. Володимир сосюра
Максим Кидрук Навіжені в Мексиці Навіжені – 1 iconНіжинського обласного педагогічного ліцею Масючок Катерина, Матраєв Максим, Мішаков Руслан Дитячі роки

Максим Кидрук Навіжені в Мексиці Навіжені – 1 iconУ верховній раді зареєстрували закон
Максим ефимов: "для привлечения инвестиций краматорску нужна стратегия развития" 3
Максим Кидрук Навіжені в Мексиці Навіжені – 1 iconЦерковний спів. Партесний концерт. Максим Березовський
Познайомимося з творчістю блискучого тріо український композиторів М. Березовського
Максим Кидрук Навіжені в Мексиці Навіжені – 1 iconМаксим Горький (Пєшков Олексій Максимович) (1868 -1936) “Буревісник революції”
Народився в Нижньому Новгороді в сім'ї столяра Максима Савватовича Пєшкова (1839 1871)
Максим Кидрук Навіжені в Мексиці Навіжені – 1 iconСучасна освіта Житомирщини. Попілянські розмаїтності
...
Максим Кидрук Навіжені в Мексиці Навіжені – 1 iconАпарат верховної ради україни інформаційне управління відділ інформаційних ресурсів та відкритих заходів
Максим ефимов: "очень надеюсь, что депутатский корпус станет средоточием конструктивных решений!" 3
Максим Кидрук Навіжені в Мексиці Навіжені – 1 iconБіографія: Максим Рильський
Його батько, етнограф, громадський діяч І публіцист Тадей Рильський, був сином багатого польського пана Розеслава Рильського І княжни...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка