Максим Кидрук Навіжені в Мексиці Навіжені – 1



Сторінка5/19
Дата конвертації16.02.2018
Розмір3.67 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   19

5
Вночі я не поскупився і завантажив у комунікатор справжню GPS карту Оахаки. Принаймні, мапа тепер відповідатиме місцевості.

На ранок, щойно прокинувшись, я палко і гаряче помолився, уповаючи невідомо на що. Сніданок лишився неторкнутим, позаяк їжа просто не лізла мені в горло. Потім під конвоєм кількох плечистих фермерів я поїхав на той самий лан, де вчора відпустили самотню овечку і звідки мали початися пошуки.

Всі інші селяни вже були на місці і нетерпляче чекали моєї появи. Їхні обличчя були суворі й нахмурені, причому насуплені не так, як у полонених перед розстрілом, а якось по іншому – гнівно й роздратовано – наче у тих, хто збирається розстрілювати. Схоже, вчорашній розумака постарався і за ніч налаштував усіх проти мене. Я ковтнув слину і пополотнів, відчуваючи, як на денці живота закипає адреналін. Утім, тікати вже було пізно.

Тремтячими руками я увімкнув навігатор; у настройках вказав одну вівцю. За кілька секунд на екрані вималювалася топографічна карта з однією єдиною миготливою точкою у верхньому правому куті. Селяни тісним кільцем обступили мене. Я зіщулився і пробубнів:

– Е е е… сигнал дуже слабкий… з перебоями… певно, далеко зайшла.

– Вона не могла зайти за ніч далеко, – процідив хтось з за моєї спини. – Веди давай.

Я з шумом видихнув повітря:

– Це десь там, на північному сході.



Скотарі взяли з собою трохи води та бутербродів, і ми всі разом рушили у вказаному мною напрямі…

Точка на екрані час від часу смикалась і змінювала положення, підкоряючись генератору випадкових переміщень, реалізованому в програмі.

Місцевість навколо пролягала дика, неходжена. Попри те, що відстань була невелика, йти довелось довго. Часто траплялися густі зарості колючих низькорослих деревець, які доводилося оминати, або ж глибоченні розсипчасті рови, котрі постачали нам найбільше неприємностей. Це давало можливість трохи потягти час, одначе я так і не придумав, як викрутитися з халепи, у яку так необачно вляпався.

Відтак я поступово наближував мапу на навігаторі, в той же час чудово розуміючи, що, неначе дідуньо Сусанін, веду цю ораву селюків у нікуди. Імовірність того, що вівця опиниться в тому місці, куди випадково вказав навігатор, близька до нуля. Безперестану я намагався вигадати, як відбріхуватимусь, коли фермери зрозуміють, що їх ошукали. Може, сказати, що це тимчасова проблема, якісь технічні негаразди з приймачем сигналів, але Тьомик, мій компаньйон, скоро приїде і все відремонтує? Дурня… Не повірять. Списати все на сонячні бурі, коники конкурентів, магнітні поля невідомого походження? Проте це все не те, зовсім не те…

Тим часом точка на екрані ставала все ближчою. Я вже почав пізнавати місцевість, зображену на карті.

Вони, мабуть, уб’ють мене, думав я, розглядаючи непривітні мордяки круг себе. Можливо, спочатку катуватимуть, але потім точно приб’ють. А Тьомик навіть не знатиме, де шукати моє тіло. Ех, може, в останній момент гайнути навпростець через кущі? Однак мексиканці, немов прочитавши думки, оточили мене щільним живим частоколом, несвідомо (а може, й навмисно) відрізаючи всі можливі шляхи для втечі.

Зрештою настав вирішальний момент. Біла точка блимала в самому центрі блискучого екрану, а це значить одне – загублена вівця має бути в межах видимості. Принаймні, так думали селяни. У мене ж не було жодних підстав, щоб так думати, тому в горлі пересохло, наче в Сахарі, а пальці рук дрібно трусилися.

Наша процесія вибралася на відкриту галявину. Я вийшов трохи вперед, неначе якийсь пророк, тримаючи на руках кишеньковий навігатор й озираючи околиці. Я молився. Чи не вперше в житті я молився палко, щиро і гаряче. Переді мною простягалася відкрита прогалина; на півночі вона впиралася у громіздкі валуни, схожі на яйця давно вимерлого велетенського ящера, кожен з яких сягав щонайменше шести метрів у висоту; праворуч починався кипарисовий гай, за ним здіймалися безлісі пагорби; ліворуч на заході кучугурилися зарості колючого чагарнику, поміж якими теплий вітер закручував невеликі вихори з пилюки. Вівці не було.

– Де вівця? – грубо кинув хтось із натовпу.



Я мовчав, втупивши очі в безмежно синє небо над пагорбами на сході.

– Де вівця?! – донеслося вдруге. Цього разу значно настирливіше.



Можливо, це востаннє в житті я милуюся таким синім небом, подумалось мені. Якось так все по дурному склалося… Я ще стільки всього хотів зробити у житті.

Грізний велетень, який вчора затіяв усю цю катавасію, схопив мене ззаду за сорочку і струсонув, наче щеня.

– Я питаю тебе, де…



У цей момент – о, люди, я ще довго не міг у це повірити! – сталося диво. Мої молитви були почуті! З чагарів на заході вискочила овечка! Та ж сама – щоб я луснув, курва! – овечка, яку вчора відпустили на всі чотири сторони. Певно, засумувавши за компанією людей, а може, просто впізнавши серед натовпу свого хазяїна, кудлата тваринка зраділо замекала і задріботіла в наш бік.

Високий мексиканець спантеличено хмикнув і відпустив мою сорочку. Всі інші скотарі хором ахнули від здивування. Хтось зааплодував. Однак, повірте, найбільше серед усіх був вражений я. Чорт забирай, у мене був один шанс на мільйон, що овечка опиниться саме в тому місці серед гір, куди вкаже примітивна програма на навігаторі, якийсь дурнуватий генератор випадкових точок на карті! Попри це – ось вона, вівця, переді мною! Можливо, це лиш примара, думав я, вималювана хворобливим мозком від нервової напруги? Якийсь час я боявся кліпнути, щоб тваринка не зникла. Однак вівця не щезала, незворушно пощипуючи суху травичку коло юрми вівчарів.

Нарешті я випростався, розправив груди і радісно усміхнувся сонцю. Неймовірні почуття переповняли мене. Щасливий порятунок, посмішка долі, благовоління всіх богів світу від Шіви до Кетцалькоатля – я просто не мав слів, аби описати те, що щойно сталося! Тепер я точно знаю: від долі не втекти! Якщо так було задумано, значить, так тому й бути!

Фермери один за одним підходили до мене, тиснули руку, плескали по плечу. Всі без винятку висловили бажання придбати мій чудо навігатор. Сума замовлень вмить сягнула кількох десятків тисяч євро.

Втім, після приїзду в Оахаку, коли на офіційній угоді, згідно якої я зобов’язувався постачити GPS навігатори для всього штату, за що фермери мали виплатити мені солідну компенсацію, вже майже стояли підписи, виявилося, що в мене немає паспорта, аби засвідчити особу і внести необхідні дані в контракт. Напруживши пам’ять, я пригадав, що залишив свій документ у наплічнику Тьомика, коли ми розлучилися кілька тижнів тому на півночі штату. Я проте не дуже переймався відсутністю закордонного паспорта, запевнивши своїх мексиканських колег, що мій напарник з дня на день має повернутися в Оахаку, після чого ми миттєво владнаємо всі справи з документами. Скотарі поставились до ситуації з розумінням і погодились почекати.
6
Спливали дні, але мій статурний білобрисий партнер так і не з’являвся. Вже давно минув той час, коли ми домовилися стрітися в Оахаці, а Тьомика все не було та не було. Зрозуміло, я хвилювався. Хоча, мабуть, більше сердився, ніж хвилювався.

Мексиканські скотарі також нервували. Вчора кілька чоловік прийшло до мене в номер і повідомило, що відмовляються купувати навігатори. Їх, мовляв, така затримка насторожує. Того ж вечора вони зібралися і поїхали додому. Через це я почав злитися ще більше.

Коли проминув ще один тиждень, а Тьомик так і не явився, фермери на чолі з велетнем ватажком влаштували загальну нараду. Більшість уже втратили віру і стояли за те, щоб покинути ідею з GPS навігаторами і забиратися геть. Утім, інша, трохи менша група на чолі з тим самим отаманом (який, певно, ще й досі знаходився під враженням експерименту з овечкою) радила ще трохи почекати або взагалі підписати угоду без мого паспорта. Зрештою після тривалих та експансивних дебатів авторитет кремезного скотаря переважив, і абсолютною більшість голосів селяни вирішили укладати угоду навіть за відсутності моїх документів. Про що мене мерщій повідомили.

За останні кілька тижнів моя віра у прихильність богів, м’яко кажучи, підупала. В день підписання договору з фермерами я сильно тривожився, очікуючи якої небудь чергової каверзи, яка в останній момент завадить успішному укладанню генеральної угоди.

Втім, мої побоювання виявилися марними.

День видався ясним та погожим. Сонце добряче припікало, роблячи оахакське повітря сухим і шкарубким. У назначений час делегація найбільш поважних фермерів з місцевим оахакським юристом причвалали в ресторан у центральній частині міста, де мало відбутися врочисте укладання угоди. Я вже добрих півгодини чекав на них, бажаючи лиш одного – щоби ця історія чимшвидше закінчилася.

Ми чемно привіталися і порозсідалися по своїх місцях, неквапом завершуючи обговорення останніх штрихів майбутнього контракту.

– Щось чути про вашого компаньйона? – зненацька спитав мене один зі скотарів.

– На превеликий жаль, ні, – холодно й офіційно відказав я.

– Справді жаль, – підтакнув селянин. – Нам було б дуже цікаво з ним познайомитися.

– Я вас обов’язково відрекомендую, – відмахнувся я, нервово постукуючи пальцем об стіл.

Фермери неспішно перечитували текст угоди. Я непокоївся й нітився через якесь прикре передчуття. Зрештою широкоплечий ватажок, щось буркнувши собі під носа, першим потягся за ручкою. І тут… я помітив його . Я побачив, як мій Тьомик, мій славний друзяка Тьомик на всіх парах несеться через зокало.15 Мчить в одній подраній майці, з вибалушеними, мов у риби, очима, босий, без трусів, хазяйство між ніг стирчить так, що можна дрова рубати, й горлає на все горло – «А а а!», впереміж між криками розмовляючи якоюсь незнайомою мовою. То не була англійська, я ж бо англійську чудово знаю, то не була іспанська, бо іспанської тоді ще Тьомик не знав.

Скотарі й оахакський правник, всі як один, повернули голови й уважно подивилися на мого доблесного напарника.

– А ба глух ра та мата ху! У у у! Брам брам бру рум! Лата пирда рам пам пам! – кричав Артем, не перестаючи летіти вперед, наче олімпійський спринтер на стометрівці.



Далі всі події втиснулися в нікчемні долі секунди. Тьомик чесав напролом через площу, не розбираючи дороги. Збивши кількох добропорядних жителів Оахаки, вирвавши з корінням лавку і перевернувши кілька вазонів, що мирно стояли коло тротуару, він увірвався до тераси нашого ресторану. Затим з якимось озвірілим риком хлопець кинувся на ні в чому неповинних селян, що сиділи зі мною за одним столом, почав тягати їх за волосся і гамселити головами об стіл, метеляючи при цьому руками, немов вітряк.

«Фак», – подумав я.

Мене Артем, здавалося, не помічав.

Розгублені фермери від несподіванки не змогли організувати спротиву і з вереском розбігалися хто куди. Коли офіціант зрештою схаменувся і викликав полісменів, Тьомик уже розігнав усіх до бісової матері, перевернув наостанок кілька столів, вискочив з іншого боку веранди і погнав далі. Прикусивши язика, я спостерігав, як він, наводячи жах на перехожих, несеться в невідомому напрямку через Оахаку, файно метляючи задом.

– Це… е е е… це ваш партнер? – спитав мене котрийсь із фермерів, обережно визирнувши з під стола.



Я промовчав. Я раптом зрозумів, що ніякої угоди більше не буде.

А ще я зрозумів, що Тьомик – ні, він молодець, звичайно, я, чорт забирай, ні на мить не переставав вірити у нього, – таки відшукав свої чарівні гриби…
19–24 січня 2010 // Київ

Мавпячий бізнес


1
У цій історії розповідається про дуже багато цікавих речей. Наприклад, про галасливих мавпочок ревунів та мій незрівнянний хист до надприбуткових бізнесових оборудок. Про мораль та її повну відсутність. А ще про те, як ми з Тьомиком у джунглях Чіапасу примудрилися профукати наш чарівний іскристо бронзовий «Dodge Challenger» 1969 го року з найкрутішим тюнінгом, який тільки можна було надибати в Мексиці.

Хоча, точніше, мабуть, буде сказати, що ця історія про те, як ми з напарником уперше посварилися, причому так сильно, що ледь ледь не натовкли один одному писки.
2
Чіапас. Найпівденніша і найбідніша губернія Мексиканських Сполучених Штатів. Тубільне населення повністю домінує над європейським – у штаті більше мільйона корінних індіанців, нащадків майя, чверть з яких взагалі не розмовляє іспанською. Тобто я маю на увазі, що чверть не знає іспанської, бо не лопоче нею весь отой мільйон. Принципово. Доповнюють демографічну картину штату ще три мільйони метисів і кільканадцять бродяг європейців, серед яких і ми з Тьомиком…

9:30 ранку. Чудовий весняний день. Після грибної феєрії в Оахаці ми шпаримо на схід, в Сан Крістобаль,16 майже ніде не спиняючись. Дорога вужчає і стає все більш крученою. Присілки трапляються рідко, та й ті щораз брудніші й похмуріші. Лиш природа з кожним метром кращає, немов радіє, звільняючись від катівських лещат цивілізації.

– Я чув, то вельми дикувата місцина, – звернувся я до напарника, міцно стискаючи обома руками кермо, – але, знаєш, тим краще для нашого бізнесу. Думаю, нам легше буде там, бо…

– Максе, слухай, а нам куди? – несподівано урвав мене Тьомик.

Попереду дорога роздвоювалася без жодних пояснювальних знаків чи вказівників. Одне з відгалужень різко забирало ліворуч, на північ, і спускалося в долину, інше – трохи плавніше завертало на південний схід, продовжуючи викарабкуватися в гори. Ми з Тьомиком не мали при собі ні GPS, ні карти. Одначе я знав, що Сан Крістобаль міститься десь високо на Чіапаському взгір’ї, відрогах Sierra Madre del Sur,17 тому, не роздумуючи і навіть не пригальмовуючи, крутнув кермо праворуч.

– Нам сюди – в гори, – впевнено проказав я.



«Додж» загарчав ще сердитіше і слухняно поліз угору. Дорога відразу погіршала і звузилась, неначе стискаючись під натиском джунглів. Ми їхали вперед, я мляво крутив кермо, ні про що не думаючи. Це вже пізніше я почну філософствувати про те, як іноді дрібниці, над якими ми зовсім не замислюємось, якісь дріб’язкові рішення, прийняті зопалу або не загадуючись, можуть кардинально поміняти все наше життя… Тракт, який спускається в долину, насправді веде до Туксли Гутієррес, столиці штату, звідкіля знову повертає на південь, прямуючи на… Сан Крістобаль. Але я тоді ще не знав цього. Не знав цього і Тьомик. І ми продовжували безтурботно пертися на південь, назустріч невідомому, в місця, які навіть вояки Кортеса воліли оминати десятою дорогою.
3
14:05. П’ять годин у дорозі. Сонце все ближче та ближче. Тракт поганий, гірше вже нема куди, ще й звивається, наче в агонії, через що ніяк не вгадати, куди ми направду їдемо: на схід, на південь чи на північ. І жодного натяку на Сан Крістобаль.

Зненацька перед нашими очима постав нереальний, запаморочливий, одурманюючий краєвид. Вдалині прямовисні стіни каньйону трохи розступалися, десь далеко далеко відкриваючи погляду розкреслену полями долину, звідки ми приїхали, та нерівну тасьму трохи нижчих гір на заході. Все це переливалося й виблискувало, наче золото, в яскравих сонячних променях. Навіть Тьомик, який зазвичай байдужий до будь якої краси, якщо тільки вона не жіноча, і той прицмокнув язиком.

– Ух ти!

– При и икол! Давай зупинимося, – запропонував я.

– Давай, – згодився Артем.



За тридцять метрів попереду неширокий гірський тракт зникав з очей, наче провалювався в небо. Насправді він різко, практично на 180°, повертав ліворуч, звідки продовжував дертися далі вгору. Виходило так, що наступний виток гірського шосе здіймався прямісінько над нашими головами. Втім, того шляху над нами майже не було видно, позаяк похилий схил, який вів до нього, утримував на собі густу піну зелені.

Я висадив Тьомика на крихітному відкритому клапті при дорозі, а сам піднявся трохи вище і залишив машину на розвороті. Там вона не заважатиме зустрічним транспортним засобам, якщо раптом хтось спускатиметься від перевалу вниз в ущелину, хоча за п’ять годин ми так і не зустріли жодного авто.

Ми застигли на маленькому асфальтованому п’ятачку, який півколом випинався з полотна гірської дороги і ледь ледь нависав над урвищем. По периметру півкола були розставлені бетонні блоки сантиметрів п’ятдесят заввишки, що правили за символічний парапет. Над головами палало сонце, навпроти здіймалась у височінь протилежна стіна урвища, вздовж якої непомітною сталевою жилкою звивалось полотно дороги. Весь схил рясно обсипали величезні тропічні дерева, що, ніби шерсть кудлатого собаки, перепліталися і стовбурчилися в усі боки. Де не де, майже на самих вершинах довколишніх гір, траплялися плішини, але й там скелі вкривала густа трава чи мох. У заростях я примітив срібну нитку невеликого водоспаду. Гаряче та вологе повітря доносило з надр ущелини солодкі запахи тропіків.

– Чорт забирай, Тьомо, ти тільки глянь, яка краса! Йолки палки! Хосе Акунья таки був правий, бісів невмиванець. Давай, може, і ми підшукаємо тут якесь село, залишимось, пересидимо трохи. Га?



Я ще не знав, що над цією красою цілими днями може литися дощ як із відра, що варто зійти два метри від дороги, і москіти за кілька хвилин виссуть усю твою кров, а у постіль, якщо її не завісити протимоскітною сіткою, до вечора набивається цілий виводок павуків і всяка інша повзаюча живність. Однак тоді місцина здалася мені справжнім райським куточком. Здавалось, я міг би милуватися нею до скону, якби не…

– Слухай, чувак, а де наша тачка? – раптом спитався Тьомик.

– Он там, – я повернувся обличчям до напарника і замріяно тицьнув пальцем йому за спину, – там, де я її залишив. Де ж їй ще бу… бу…

Я раптом зрозумів, що показую пальцем на пусте місце. На вигині серпантину, де я припаркував машину кілька хвилин тому, «Доджа» більше не було.

– Бляха, а де вона справді? – перелякався я.



Я не встиг нічого більше подумати (матюки не рахуємо), як звідкись згори, з того місця, куди вишкрябувався стрімкий вигин гірської дороги, долинув насичений шурхіт кущів та хрускіт поламаного гілляччя. Здавалося, що на нас крізь хащі мчить носоріг. Але носороги не водяться так високо в горах, носороги, блін, взагалі не водяться в Мексиці.

Подальші події розвивались із просто космічною швидкістю. Я відзначив, як мій напарник сильно сильно вирячив очі, запримітивши щось вгорі наді мною. І такий жах проступив у тих його викочених очиськах, що у мене навіть не вистачило духу, щоб оглянутися. Затим шум різко припинився. Тьомик аж рота роззявив, а я потилицею відчув, як щось велике, щось, чорт забирай, дуже велике вивалилося з нетрищ, пронеслось над дорогою прямо за моєю спиною і шугонуло вниз у прірву. І лиш тоді я зрештою не витримав і озирнувся.

– Йо ма йо, машина!!! – загорлав я, мов ошпарений.

– Гроші!!! – заверещав Тьомик.

Наш славний бронзовотілий «Додж Челленджер», модель 1969 го року, з досконалим і неперевершеним тюнінгом, з «накачаними» бамперами та новеньким спортивним двигуном, а ще з п’ятьма сотнями тисяч песо дона Педро Сесіліо Раміреса у багажнику та з дванадцятьма тисячами доларів Тьомика у бардачку летів у прірву, перекидаючись, бризкаючи іскрами, збиваючи поодинокі деревця, які відчайдушно чіплялись за майже прямовисний схил на його шляху, і тягнучи за собою цілий клубок ліан та гілля.

Менш, ніж за хвилину, хоча мені той час видався цілою вічністю, авто досягло дна прірви, блиснуло язиками полум’я і вибухнуло, наповнивши ущелину чорним димом. «Бляха, наче в кіно», – пронеслось у голові.

– Що сталося?! – закричав я, схопивши Тьомика за барки так, наче той був винен у тому, що наша машина якимось дивом спочатку піднялась метрів на сорок дорогою, а потім самовільно скочила до урвища акурат над нашими головами.



Тьомик дивився на мене все тим же перелякано витріщеним поглядом. Я відпустив його і мерщій побіг до повороту. Проминувши шосейний вигин, я поглянув вгору вздовж шляху.

Прямовисний схил гори тепер підпирав дорогу справа, ліворуч, метрів за тридцять від себе, я зауважив прим’яті чагарі – саме там машина з’їхала з шосе. Віддалік, у самому кінці того відтинку шляху, який сполучав два крутих повороти, виднілось кілька опецькуватих фігур, переважно, як я зміг роздивитися, хлопчаків років п’ятнадцяти шістнадцяти.

Побачивши мене, вони розреготались. Гиготали, скоти, наче папуаси над Чарлі Чапліном. Декілька з них навіть качались на порепаному асфальті, тримаючись за живота.

Я миттю все зрозумів. Оце поки ми з напарником, роззявивши роти, наче два осли, роздивлялися урвище, зграя індіанських сопляків викотила наш «Додж» нагору і пожбурила звідти прямо у прірву.

Притьмом моя кров скипіла, очі заслали гнів і жадоба помсти. Я заревів, мов бик, і помчав на тих зухвалих жовторотиків, бризкаючи іскрами з очей і шмарклями з носа. Я готовий був роздерти їх на шматки. Але на півдорозі мого запалу поменшало рівно вдвоє, а ще через кілька метрів я вже задихався, мулько відчуваючи недостачу кисню й обливаючись потом, наче в сауні. Я все ще намагався бігти, коли один з розбишак підібрав з узбіччя камінь, прицілився і жбурнув ним мені в голову. Він влучив, тварюка, точнісінько в лоба.

Я закричав, вилаявся, за інерцією пролетів вперед ще кілька метрів і гепнувся на розпашілу сірість асфальту, хапаючи ротом повітря, мов риба, викинута на берег.

Коли я підвів голову, на дорозі нікого не було. Малолітні бешкетники щезли, наче розвіялись за вітром. Я ще раз стиха вилаявся.

Через дві хвилини до мене підбіг Тьомик, теж мокрий, мов хлющ, і важко схилився, спершись руками об коліна.

– Слухай… хух хух… я сім разів здавав на права, перед тим… хух… як їх купити, – пролепетав він, відсапуючись, – але навіть я знаю… хух хух… що на гірській дорозі… ху у ух… авто потрібно ставити на стоянкове гальмо.

– Та я ж поставив, фуф! – сердито огризнувся я, так само тяжко дихаючи.

– Тоді що там, в дідька… хух… трапилось?

– Фу фуф, – я витяг з кишені в’язку ключів і труснув нею перед носом Тьомика, – я забув її замкнути, – і ледь не заплакав, згадуючи, як «Додж» котився у провалля.

– Дурень! – схлипнув Тьомик. – Півлимона песо коту під хвіст, хух… Ти хоч знаєш, хто вони? – він кивнув головою туди, де кілька хвилин тому манячили голови неповнолітніх дебоширів.

– Поняття не маю.

– І що тепер робити?



Я оглянув пустельну дорогу. Попеляста тасьма асфальту, вигоріле до білого небо вгорі, тугі кучугури зелені, які з обох боків навалюються на шосейку, і… більше нічого. Дідько, а звідки мені знати, що нам тепер робити? Машини нема, води нема, на руках лишилися тільки кишенькові гроші. Я навіть не знав, де ми тепер знаходимось і як далеко звідціля до найближчого поселення.

Затим я витяг з кишені телефон. На екрані блимало «обмежений сервіс», у лівому верхньому кутку коло антенки не світилося жодної рисочки. Так високо в горах на південному заході Чіапасу мобільний не працював.

– Треба повідомити поліцію! – випалив Тьомик.

– Почнемо з того, що спочатку треба було б добратися туди, звідки можна повідомити поліцію, – обрубав я. – А по друге, що ти їм скажеш? Індіанці спалили мій «Додж», де лежали півмільйона песо, які ми вкрали у дона Педро, так? – я перевів подих і зрештою опанував себе. – Зловимо попутку, доберемось до якогось селища, а там побачимо…



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   19

Схожі:

Максим Кидрук Навіжені в Мексиці Навіжені – 1 iconРильський Максим Тадейович
Рильський Максим Тадейович (19 березня 1895 24 липня 1964), український поет, перекладач, публіцист, громадський діяч
Максим Кидрук Навіжені в Мексиці Навіжені – 1 iconМаксим Рильський як перекладач лібрето «Руслана І Людмили»

Максим Кидрук Навіжені в Мексиці Навіжені – 1 iconТест №1 микола вороний. Олександр олесь. Павло тичина. Максим рильський. Богдан ігор антонич. Володимир сосюра
Микола вороний. Олександр олесь. Павло тичина. Максим рильський. Богдан ігор антонич. Володимир сосюра
Максим Кидрук Навіжені в Мексиці Навіжені – 1 iconНіжинського обласного педагогічного ліцею Масючок Катерина, Матраєв Максим, Мішаков Руслан Дитячі роки

Максим Кидрук Навіжені в Мексиці Навіжені – 1 iconУ верховній раді зареєстрували закон
Максим ефимов: "для привлечения инвестиций краматорску нужна стратегия развития" 3
Максим Кидрук Навіжені в Мексиці Навіжені – 1 iconЦерковний спів. Партесний концерт. Максим Березовський
Познайомимося з творчістю блискучого тріо український композиторів М. Березовського
Максим Кидрук Навіжені в Мексиці Навіжені – 1 iconМаксим Горький (Пєшков Олексій Максимович) (1868 -1936) “Буревісник революції”
Народився в Нижньому Новгороді в сім'ї столяра Максима Савватовича Пєшкова (1839 1871)
Максим Кидрук Навіжені в Мексиці Навіжені – 1 iconСучасна освіта Житомирщини. Попілянські розмаїтності
...
Максим Кидрук Навіжені в Мексиці Навіжені – 1 iconАпарат верховної ради україни інформаційне управління відділ інформаційних ресурсів та відкритих заходів
Максим ефимов: "очень надеюсь, что депутатский корпус станет средоточием конструктивных решений!" 3
Максим Кидрук Навіжені в Мексиці Навіжені – 1 iconБіографія: Максим Рильський
Його батько, етнограф, громадський діяч І публіцист Тадей Рильський, був сином багатого польського пана Розеслава Рильського І княжни...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка