Максим Кидрук Навіжені в Мексиці Навіжені – 1



Сторінка6/19
Дата конвертації16.02.2018
Розмір3.67 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   19

4
16:40. Здається, що вся Мексика вимерла, всі мексиканці здохли. Над головами пражить сонце, джунглі гудуть і сичать сотнями незнайомих голосів, але на дорозі, в тремкому розмитому мареві, не видно жодного авто чи хоча б пішого мексиканця.

Лишень під вечір нам зустрілася одна єдина машина, та й та їхала зустрічним курсом, спускаючись на північ у долину. Все ж Тьомик, побачивши її, загорлав, мов навіжений, і влігся поперек шосе, спиняючи старезний облізлий пікап.

Вискнули гальма, з за керма висунувся невисокий кремезний мексиканець, метис, причому, мабуть, зі значно більшою часткою індіанської крові, і почав по чорному лаятися:

– Estúpidos!18 Барани туполобі! Вишкварки! А хай би ви гигнулись ще в утробі вашої матері, недоноски! – потім він подумав, мабуть, що ми не тямимо іспанською і смачно виплюнув: – Fucking gringos!



Я підняв Тьомика з дороги і сказав:

– Perdon, señor!19 Наша coche20 зірвалася в прірву, ми не знаємо, де ми, кілька годин навмання трюхикаємо дорогою без води та їжі. Ви перший, хто трапився нам за цілий день.



Мексиканець миттєво пом’якшав, простягнув нам пляшку теплої мінералки і запросив до машини.

– Але… нам взагалі то треба туди, – і я показав рукою в напрямку перевалу, – в Сан Крістобаль де лас Касас.

– Тю, хлопці, але ж Сан Крістобаль там, – наче насміхаючись, сказав водій, махнувши правицею в іншому напрямі, в якому він їхав.

Ось так ми дізналися, що якби свого часу не завернули, куди не треба, то нічого не сталося б і наш красень «Додж» все ще… Ет, та що там казати, і досі зло бере, як згадую!

– А що тоді там ? – підозріло перепитав я, ще раз тицьнувши пальцем угору по дорозі.



Коротун якось трохи розгублено знизав плечима.

– Там? Перевал, за ним гори… джунглі… потім кілометрів триста і Гватемала.



Мій мозок розпух від спеки і тиснув зсередини на черепну коробку. Я вже не міг логічно мислити. Ще трохи, і мені здалося б, що нам усе це примарилось, якби… якби не «Додж», який валявся обвуглений на дні якоїсь ущелини.

– Тоді нам по дорозі, – відсторонено мугикнув я, водій люб’язно махнув рукою, ми з напарником застрибнули в кабіну пікапа.



Ми неспішно спускалися вниз пустинним шляхом. Проїжджаючи повз місце, де «Dodge Challenger» шугонув у провалля, я визирнув з вікна. Внизу виднівся пом’ятий обгорілий корпус, в якому вже не впізнати колишнього спортивного красеня бронзового кольору з перламутровими переливами. Вогнище пригасло, лиш з під капота сочився ледь помітний просвітчастий димок.

– Ось тут нашу машину зіпхнули до урвища, – почав я, – я навіть встиг побачити тих нелюдів. Їх було п’ятеро чи шестеро, бідно одягнуті і ще зовсім молоді.



Мексиканець ніяк не реагував, наче й не чув мене, аж надто зосереджено стежачи за дорогою.

– Вони зникли там, – я показав на перевал, але оскільки він знаходився високо над нами, вийшло так, ніби я спрямував пальця в небо, – мовби пірнули в хащі. Тому я хотів спитати, сеньйоре, чи не знаєте ви десь тут поряд якогось поселення абощо?

– А, то ви про це… – розпливчасто відповів коротун так, ніби я спочатку казав йому, що нашу машину забрали на небо ангели. – У цих місцях на карті ви не знайдете жодного селища аж до самої Гватемали, – продовжив він, – хоча у джунглях криється ціла купа безіменних сіл та присілків, де живуть нащадки справжніх майя. Вони, як би то сказати, трохи одірвані від світу і не дуже йдуть на контакт з цивілізацією.

– Чому?

– Горяни, сеньйоре… Це як діагноз. Живуть так високо, що століттями їх ніхто не чіпає, нікому нема до них діла. От вони й варяться у своєму соку, практично не змінюючись, лиш раз на місяць спускаючись у Сан Крістобаль за предметами першої необхідності. Формально – ніби й мексиканці, але я певен, ніхто з них не скаже, хто такий Філіпе Кальдерон.21

– А хто такий Філіпе Кальдерон? – пошепки спитав я в Тьомика.

– Мабуть, ще один мудак на зразок нашого Педро Сесіліо Раміреса… – відказав мій товариш.

– Швидше за все, ті молодики спустились із Санта Фе, – правив далі шофер. – Це крихітне поселення, яке розкинулось праворуч від дороги, якраз за перевалом, кілометрів за п’ять від того місця, де я вас підібрав. Воно, схоже, єдине, яке має в цих краях офіційну назву, і то тільки через те, що колись туди провели телеграф. Хоча Санта Фе – це ім’я, як то кажуть, для галочки, для столичного клерка. Місцеві кличуть його Ісанканак, по майянському.

– А якого лисого вони скинули в прірву нашу машину? – люто поцікавився я. – Ми ж нічого поганого їм не зробили!

Коротун заусміхався.

– Вони немов діти. Можуть зняти з себе й віддати останню одежину, якщо бачитимуть, що ви бідуєте, нагодують, коли у вас не буде зовсім вже чого на зуб кинути, зате, граючись, зіпхнуть ваше авто у прірву, просто так, повірте, заради забави і зовсім не зі зла. Ви ж самі розумієте, що ті хлопчаки нічого зарані не готували. Побачили покинуте без догляду авто, взялися пхати по дорозі, а потім комусь це, мабуть, набридло, от вони взяли й зіпхнули його, щоб подивитись, як воно прикольно падатиме.



«Ну, ні хріна собі діти, – подумав я. – Хай тільки підвернуться мені, то я їм руки…»

– Так само, граючись, – договорив мексиканець, – вони можуть відрубати ваші голови і засушити над вогнищем як трофеї…



Опівночі ми прибули в Сан Крістобаль.
5
Ранок наступного дня.

Настрій кепський, а зі мною таке рідко буває. І справа зовсім не в грошах. Я навіть радий, що ми спекались тих півмільйона. То дурні гроші, добра від них не жди. Просто за місяць, проведений у Мексиканських сполучених штатах, я встиг полюбити наш товстобокий «Додж Челленджер», звикнути до сердитого ранкового бурчання його двигуна, буркотливого скрипу шкіряних крісел, задумливого і разом з тим трохи зверхнього погляду фар. Він був не просто машиною, він став одним із нас, рівноправним учасником нашої компанії, частинкою усіх наших пригод.

О, щоб я тільки не віддав, аби помститися тим вилупкам із Санта Фе! Та де там…

Тьомик взагалі розкис. У нього почалася сильна депресія. В його очах застиг кислий відчай, він більше не розмовляв зі мною і лиш похмуро мовчав.

Першу ніч ми перечасували на сан крістобальському вокзалі. Кращих варіантів наразі не було. А на світанні пішли, наче два приблуди, шукати притулок.

Грошей у нас лишилося тільки на те, щоб зняти дві койки у найдешевшому хостелі – одноповерховому будиночку колоніального стилю на околиці Сан Крістобаля, ген ген під самими горами.

Поки я торгувався і заповнював документи на рецепції, мій напарник примудрився поцупити бозна де на вулиці літровий бутель низькопробного мескалю.22 Більше того, він пішов далі й ухитрився вицідити дві третини з тої сулії за якихось десять хвилин. Ну, кажу ж, депресія. В результаті Тьомик успішно заблював всю рецепцію, після чого повідомив, що в труні він бачив усю цю Мексику і її порядки, й зі спокійною душею вклався спати.

До того часу, коли зі Стокгольма мала надійти плата за оренду будинку, лишалося цілих три тижні…

Об 11:20 я подався на рекогносцировку.

Якби не обставини, в яких ми втрапили до Сан Крістобаля, я, либонь, у нього закохався б. Справжнє серце Мексики. На тісних площах, обліплених кострубатими будиночками, бриніла незрозуміла говірка, у натовпі раз по раз зринали високі лоби, плескаті носи і випнуті щелепи, геть як на фресках майя у Бонампаці,23 вузенькі вулиці встеляла груба бруківка, приземкуваті cuadras24 з масивними стінами дихали старовиною і перешіптувались між собою таємницями конкістадорів та древніх майя. Мене завше вабили місця, куди ще не пролізли пазурі цивілізації, а Сан Крістобаль був одним з таких.

Опівдні, зголоднівши, я зазирнув до першої ліпшої ресторації, яка трапилась на шляху. Ресторан виявився звичайною пивничкою з довгою барною стійкою, величезним темним залом і брудними столами, за якими, мабуть, ще конкістадори ром жлуктили.

Упевнившись, що у забігайлівці ні на що ситніше за алкоголь не розжитися, я вже збирався було йти шукати іншу харчевню, коли мою увагу привернув незрозумілий гамір, котрий долинав з протилежного кутка зали. Я примружив очі. У той куток світло, яке насилу продиралось крізь заяложені шиби генделика, уже не діставало. Сизий туман з пилюки та сигаретного диму ще більше погіршував видимість. А проте очі потроху звикали до сутінків. Я роздивився спочатку ледь освітлений стіл для більярду, потім підставку для київ, кілька високих плетених табуреток і, зрештою, п’ятеро дебелих постатей, жодна з яких точно не належала мексиканцю. Троє сиділо на табуретках, двоє схилились круг стола і сварилися. Точніше, один сварився, а другий над ним глумився і підсміювався.

Насправді п’ятірка білошкірих пройдисвітів сама по собі не повинна була викликати яких небудь підозр чи цікавості. Навіть у такій глушині, як Сан Крістобаль. Але потім у круглій латці світла від тьмяної лампи, яка ледь ледь покачувалася над більярдним столом, проступило щось таке, від чого моє серце стрепенулося, а кров швидше задзюрила по жилах. Один з незнайомців, той, що лаявся охриплим голосом, саме просунув свої вузлуваті ручища під світло. У лівій він тримав товстенну пачку стодоларових банкнот, а правою витягував сотки і сердито кидав на потерте полотно стола. Другий, той, хто знущався, не переставав підколювати його, згрібав купюри і ховав собі у кишеню. П’ятірка білошкірих пройдисвітів, один з яких дозволяє собі просадити кілька сотень зелених за одну партію в більярд, уже, знаєте, вельми цікаве явище. Особливо у Сан Крістобалі.

Я подріботів до стійки і вмостився на вичовганий стілець.

– Що за одні? – надавши обличчю байдужого вигляду, поцікавився у тлустого засмальцьованого бармена з чорною навскісною пов’язкою на лівому оці, як у якогось піратського боцмана.



У відповідь піратський боцман обмацав мене настовбурченим однооким поглядом, але не промовив ні слова. Дивлячись кудись вбік, я кинув йому на стійку п’ятдесят песо. Пірат усміхнувся; якби мав цілим ліве око, то, мабуть, ще й підморгнув би, і відказав:

– Ловці мавп, сеньйоре.

– Хто хто?

– Americanos. Звичайнісінькі покидьки. Приїхали сюди і ловлять мавп.

– Навіщо? – я здивовано звів брови.

– Кажуть, це непоганий бізнес.



Я почухав голову, показуючи, що геть нічого не шурупаю.

– Вони їздять глухими селами, – продовжив роз’яснювати бармен, – нишпорять, знаєте, по найвіддаленіших закутках джунглів і скупають в аборигенів за безцінь різних мавпочок, переважно ревунів. Доларів так по 10–15 за тваринку. Індіанці залюбки з ними співпрацюють, бо для них то неабиякі гроші. Назбиравши достатньо хвостатих, америкоси продають їх зоопаркам, різним дослідним інститутам чи циркам. Кількох наших найбільш кмітливих приматів навіть у Голівуд доправили. Вони знімаються тепер у кіно, де треба показати розумних мавпочок. Подейкують, що у штатах за кожну мавпу дають доларів по 100, не менше.

– Для того, певне, треба мати якусь ліцензію, – поміж іншим зауважив я.

– Ні, сеньйоре. Лише дозвіл на вивезення тварин, але це зовсім не складно владнати, якщо знати потрібних людей на митниці.



Я довго роздивлявся ловців, які на ділі були не ловцями, а звичайнісінькими перекупниками. У голові крутилася нав’язлива думка, а чи не зайнятися нам із Тьомиком таким же бізнесом?

– А де саме вони скуповують мавп? – через якийсь час спитав я.

– Переважно в горах на південному заході. Ви, мабуть, і не чули про такі місця. Глушина страшна. Є там кілька селищ, прямо в джунглях, Санта Фе, наприклад…

– Що ви сказали?! – мене наче коняка за сраку вкусила.

– Санта Фе. А ви що, були там? – здивувався бармен.

– Ні ні ні, звісно, що ні. Навіть не чув про таке.

– От і я кажу.

– Авжеж.



Одноокий відвернувся до іншого відвідувача.

– Авжеж, аміґо… – прогугнив я сам до себе і замислився.



Кілька раз прокрутивши у голові все те, що розповів бармен, я викинув з голови американців. До біса їх. Тепер мене цікавлять тільки мавпи, нічого, окрім мавп.

Отак от міркуючи, я допивав свою piña colada і замислював чергову аферу століття. Окремі ідеї та думки клубилися, мов змії, у голові, помалу сплітаючись у монолітний геніальний задум. Нічого не буває випадково, нічого не буває просто так… Залишалося тільки схилити на свій бік Тьомика, адже без нього нічого не вийде. Тільки він може спонсорувати мій диявольський замисел.

По дорозі до хостелу я остаточно зміцнів у своєму рішенні і навіть накидав план А для майбутньої операції, оцінивши можливі ризики. А це, треба сказати, було зовсім не просто, бо мавпами я ще не займався.
6
16:55 того ж дня. От уже добрих півгодини я схиляю Тьомика на свій бік. Але Тьомик, зараза, ніяк не схиляється.

– Ні, ні й ні! – обурено репетував мій напарник. – Ти безсердечна тварюка, Максе! Це ж ніякий не бізнес. Це підло! Це просто аморально!

– Вони звичайнісінькі мавпи!

– Та ти що? Не можна так казати!



Я від злості цмокав язиком і всоте брався його переконувати. Тьомик шалено упирався (блін, не люблю непрофесіоналів!). Я б уже давно плюнув на нього і пішов шукати когось іншого для виконання мого задуму, але в мене не було грошей. А без них я можу хіба що підтертися своїм конгеніальним планом. І тоді нарешті я виклав свій головний козир.

– Санта Фе, – багатозначно заявив я.

– Що? – йойкнув Тьомик.

Я нічого не відповів і лиш несамовито захитав головою, мовляв, давай, давай, друзяко, шурупай мізками, вмикай макітру на повні оберти.

– Хм… Ага… – сказав тоді замислено Тьомик. – Тобто ті «мавпи» із Санта Фе?

– Отож бо! – підтвердив я.

І тут мого компаньйона наче підмінили. Він шмигнув носом, по хитрому витягнув губи в трубочку і прогудів:

– Ти знаєш, чувак, я, мабуть, згоден.



І ми відразу заходилися палко обговорювати деталі майбутньої афери, розподіляючи між собою обов’язки.

За два тижні надійшла посесія з Тьомикового будинку в Швеції. Я галопом помчав на ринок і скупив усі пластикові та дротяні клітки, плетені корзинки, великі коробки, ящики, словом усе, що могло використовуватися в якості контейнерів для мавп. У якомусь туристичному магазинчику надибав військову палатку, казанок, електричні ліхтарики і купу дрібничок, що можуть знадобитися в джунглях. Наостанок я змотався у офіс «Hertz», де винайняв на кілька днів старий престарий джип «Toyota» подряпано пісочного кольору (кращої машини просто не було).



За цей час Тьомик зняв з рахунку решту грошей і обміняв їх на мексиканські песо, а ще закупив галон репеленту і цілий ящик текіли, за його словами, щоби боротися з малярією та іншими демонами тропічного лісу.

Того ж пообіддя ми навантажили клітки на дах джипа і вирушили на південь, в гори. А вже ввечері старенька «Toyota» протиснулась між настовбурченими мурами зелені і викотилась на головну вулицю Санта Фе.

Насправді Санта Фе виявилось не таким уже й диким, як можна було подумати з опису коротуна, який кілька тижнів тому підкинув нас до Сан Крістобаля. Все селище – кількадесят мазаних хатинок з саману і покрівлями з пальмового листя та очерету – розкинулось на пласкій вершині невисокого пагорба, який одним боком втикався у майже прямовисну скелю. Де не де виднілись апартаменти із тонких дерев’яних лозин, деякі – взагалі без стін з одною лише стріхою. По центру села висилась єдина двоповерхова будова, яка об’єднувала в собі бар, адміністрацію і телеграф. Довкола, скільки сягало око, простягався непрохідний тропічний ліс.

Було парко. На курній вулиці нас зустрів горластий клубок, сплетений з брудних і зовсім голих дітлахів та куцохвостих рудих дворняг. Трохи віддалік за маневрами нашої «Тойоти» незворушно спостерігало кілька сантафейців, непривітно блискаючи очима.

Здійнявши хмари куряви, не збавляючи газу, я промчав головною вулицею, наскрізь проштрикнувши поселення, і спинився аж на вершині другого, трохи меншого пагорба, який здіймався зразу за виїздом із Санта Фе. Розбуркана дзявканням собак, добра половина села скупчилася коло поштамту і зацікавлено глипала на нас зі своєї вершини.

Відтак ми з напарником вибралися з машини і, не звертаючи жодної уваги на мексиканців, заходилися облаштовувати табір. Напнули намет, розчистили місцину для примуса, вивантажили всі клітки з ящиками, після чого, розігрівши хавчик на вогні, незворушно всілися вечеряти. Ніхто з сантафейців того вечора так і не наважився підійти до нас і поцікавитися, якого дідька нам тут треба.

Зате на ранок я виявив, що у нас поцупили казанок, одну ложку, дві клітки, які стояли найближче до хащ, обидва номерні знаки з «Тойоти», двірнички на передньому склі та задній бампер (ну що за люди, га?). Хай там як, але я зробив вигляд, що нічого не помітив, а Тьомику наказав, щоб він не відволікався від нашого плану через такі дрібнички. Бізнес понад усе!

Тож після обіду нашого першого дня коло Санта Фе ми з Тьомиком залишили табір і попрямували в селище. Кожен з нас тримав під пахвою пачку оголошень, де зазначалось, що сьогодні ввечері всі дорослі мешканці Санта Фе скликаються на загальні збори для того, щоб заслухати важливу інформацію. Протягом двох годин ми мовчки приколювали листочки на стінах будівель, деревах, поодиноких стовпах, а сантафейці, зберігаючи дистанцію, вертілися поряд і не спускали з нас очей. Теж мовчки.

Надвечір перед будівлею поштамту (з того боку, де пивничка) зібралось щось із двісті штук мешканців. Здебільшого чоловіки. Подекуди жінки боязко визирали з за стін найближчих мазанок, однак боялися підходити ближче. Я вийшов до натовпу, видерся на порожню клітку, яку Тьомик притяг із табору, розправив плечі й виголосив коротку промову іспанською:

– Buenos noches, джентльмени! Мене звати сеньйор Максімус, а це – мій начальник, сеньйор Артеміус, – Тьомик стримано кивнув. – Ми будемо купувати у вас мавп, дуже багато мавп, джентльмени. Присягаюся, стільки ще ніхто й ніколи не купував у вас до цього…


7
Восьмий день у таборі коло Санта Фе. Четвертий день, як стіною ллє дощ.

Наш бівуак перетворився на справжнісіньке пекло, тільки замість киплячої смоли усюди вирувала й бульбашилася рідка багнюка. Маленькі гірські струмочки, яких раніше навіть не було видно під суцільною периною кущів та коріння, набубнявіли й розперезалися, перетворившись на бурхливі потоки. Потоки води мчали довкола нашого пагорба, практично зробивши його островом. Земля розкисла, стежки і єдина дорога на Санта Фе перетворились на жолоби з бурою тванню, в яку місцями можна було провалитися по коліно. Наш джип пенсіонер під власною вагою погруз у глину й ображено зиркав на нас погаслими фарами, обкопавшись, наче бронетранспортер у шанці.

Втім, усе б нічого, якби не ті кляті мавпи…

Звістка про те, що двійко ненормальних ґрінго скуповують цілі зграї мавп по 120 песо штука, прудко облетіла всі джунглі. Цілий тиждень з довколишніх сіл старанні аборигени безперестану тягали нам мавп: ревунів, ігрунків, павукоподібних мавп, мармозеток, лисих укакарі, мавпочок сакі. На восьмий день я влаштував тотальний перепис мавпонаселення і нарахував у таборі 143 різномастих мавпочки (це без Тьомика).

За день ця мавпяча орда зжирала вагон бананів і, безсоромно нехтуючи законом збереження маси, висирала два вагони гівна. Коли кількість приматів перевалила за сотню, у мене почало складатися враження, що в нас не звіроловний табір, а фабрика по випуску екскрементів. Окрім того, хвостаті вилупки без угаву невдоволено горлали й осатаніло гримали клітками. Це тривало і вдень, і вночі, без перерви на обід і без вихідних. Якби не Тьомикові запаси текіли, від того лементу можна було б гигнутися. Тварюки, здавалося, взагалі не спали, тільки їли і срали, їли і срали! Ну, і ще дерли горлянки, наче їм усім одне місце прищепками затиснули.

Так ось, на кінець восьмого дня Тьомикові нерви почали здавати. І не тільки нерви, а й фізичні кондиції. Випещене рельєфне тіло мого напарника, накачане у фітнес залах, на практиці виявилось мильною бульбашкою: Артем був зовсім непристосований до справжніх навантажень. Його погляд погас, волосся пожухло, а під очима з’явилися сірі розводи. М’язи здулися і пообвисали. Звичайнісінький похід до туалету викликав у нього важку задишку, неначе у вісімдесятирічного старого пердуна. Джунглі брали з чужих свою данину…

Одначе останньою краплею все одно стали мавпи. Бо на кінець восьмого дня вони перестали здіймати гармидер та гримати клітками і заспокоїлись. А заспокоїлись вони через те, що знайшли собі дуже цікаве заняття. І заняття те полягало, бляха, у тому, що хвостаті пуцьвірінки з якимось воістину диявольським завзяттям і снайперською точністю закидали власними випорожненнями кожного, хто наближався до тої частини табору, де тулилися клітки. Варто було мені чи Тьомику необережно висунути носа з намету або котромусь бідоласі індіанцю заскочити ненароком в зону обстрілу, як тут таки якась спостережлива мартишка, спеціально виставлена на чати, радісно верещала, піднімаючи по тривозі все мавпяче кодло, і звідусіль на наші голови летіла ціла хмара какашок усіх можливих кольорів та агрегатних станів.

Відтепер у наш табір можна було потрапити або на танку, або по вуха у мавпячому лайні.

Ситуація погіршувалась тим, що індіанці не припиняли приносити мавп навіть у дощ. Я вже просто не знав, де вони їх брали. На другий день зливи у нас закінчились клітки, але сантафейці сказали, що це не проблема, і почали приносити свої разом з мавпами. Тепер, крім платні за мавпу, ми мусили додавати ще долар чи два за клітку. Долар – якщо клітка дерев’яна, і два долари – якщо металева або дротяна.

Ну, і вже зовсім зовсім останньою краплею став якийсь злощасний ревунчик, який невідь як примудрився прокинути свою какашку точно у вікно нашої палатки і поцілити акурат у Тьомикову тарілку з вермішеллю швидкого приготування.

Зазвичай флегматичний, врівноважений та інтелігентний Тьомик налився кров’ю і просто озвірів. Схопивши до рук першу ліпшу ломаку, він несамовито загорлав, вискочив з палатки і понісся, люто розмахуючи тим дрючком над головою, на клітки з мавпами.

– Стій! Ну навіщо?! – закричав я. – Не роби цього!



Але Тьомика було не спинити.

Мавпи, здавалося, тільки цього й чекали. Вмить на мого напарника полетіла така кількість відходів мавпячої життєдіяльності, що на кілька секунд за ними не було видно дощу. Не добігши до кліток, Тьомик заходився махати дрючком і лементувати так, аж сантафейці повибігали на пагорб подивитися, що коїться, проте вже за хвилину хлоп визнав свою поразку і квапливо відступив з поля бою. Розлючений і загиджений по самі вуха, він вирішив зірвати весь свій гнів на мені.

– Ти ненормальний! Ти кретин, Максе! – кричав на мене Тьомик. – Подивися, до чого ми докотилися: ми забралися до самого чорта в дупу і скуповуємо мавп! За мої гроші! Ма а авп, чорт забирай! Я здихаю, мов собака, я гнию в цих довбаних джунглях, де з неба ллються водоспади води, де москіти загризають до кісток, де кожен день ризикуєш підхопити малярію, де нема нормального пива, гарячої ванни і чистих баб, які не смерділи би потом! Це при тому, що я міг би зараз спокійнісінько сидіти в чепурному, вилизаному, прекрасному та цивілізованому Стокгольмі, насолоджуючись – чуєш, іроде проклятий, – насолоджуючись життям! І чому я тільки послухав тебе?! На хріна я взагалі поперся у цю Мексику?!



Попри те, що Тьомик волав українською, сантафейці, схоже, чудово розуміли суть його промови.

– А тепер послухай мене, – вторував далі мій напарник, підступивши до мене впритул. Якоїсь миті мені здалось, що він зараз трісне мені ломакою по довбешці. – У мене в печінках сидить цей тропічний ліс, оця банда замурзаних дикунів, усі твої мавпи і ти, ти, Максе! Іди до дідька зі своїм мавпячим бізнесом, я збираюсь і їду додому!



Кашляючи і шмаркаючи носом, Тьомик почав запихати в рюкзак наскрізь промоклі речі. Наостанок він розвернувся і кинув мені чомусь англійською (мабуть, навмисне, зараза, щоб принизити перед мексиканцями):

– Не забувай, ти винен мені десять тисяч баксів. І щоби без грошей я тебе більше не бачив.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   19

Схожі:

Максим Кидрук Навіжені в Мексиці Навіжені – 1 iconРильський Максим Тадейович
Рильський Максим Тадейович (19 березня 1895 24 липня 1964), український поет, перекладач, публіцист, громадський діяч
Максим Кидрук Навіжені в Мексиці Навіжені – 1 iconМаксим Рильський як перекладач лібрето «Руслана І Людмили»

Максим Кидрук Навіжені в Мексиці Навіжені – 1 iconТест №1 микола вороний. Олександр олесь. Павло тичина. Максим рильський. Богдан ігор антонич. Володимир сосюра
Микола вороний. Олександр олесь. Павло тичина. Максим рильський. Богдан ігор антонич. Володимир сосюра
Максим Кидрук Навіжені в Мексиці Навіжені – 1 iconНіжинського обласного педагогічного ліцею Масючок Катерина, Матраєв Максим, Мішаков Руслан Дитячі роки

Максим Кидрук Навіжені в Мексиці Навіжені – 1 iconУ верховній раді зареєстрували закон
Максим ефимов: "для привлечения инвестиций краматорску нужна стратегия развития" 3
Максим Кидрук Навіжені в Мексиці Навіжені – 1 iconЦерковний спів. Партесний концерт. Максим Березовський
Познайомимося з творчістю блискучого тріо український композиторів М. Березовського
Максим Кидрук Навіжені в Мексиці Навіжені – 1 iconМаксим Горький (Пєшков Олексій Максимович) (1868 -1936) “Буревісник революції”
Народився в Нижньому Новгороді в сім'ї столяра Максима Савватовича Пєшкова (1839 1871)
Максим Кидрук Навіжені в Мексиці Навіжені – 1 iconСучасна освіта Житомирщини. Попілянські розмаїтності
...
Максим Кидрук Навіжені в Мексиці Навіжені – 1 iconАпарат верховної ради україни інформаційне управління відділ інформаційних ресурсів та відкритих заходів
Максим ефимов: "очень надеюсь, что депутатский корпус станет средоточием конструктивных решений!" 3
Максим Кидрук Навіжені в Мексиці Навіжені – 1 iconБіографія: Максим Рильський
Його батько, етнограф, громадський діяч І публіцист Тадей Рильський, був сином багатого польського пана Розеслава Рильського І княжни...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка