Максим Кидрук Навіжені в Мексиці Навіжені – 1



Сторінка8/19
Дата конвертації16.02.2018
Розмір3.67 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   19

5
Наступного ранку ми попхались на пробу до дилера.

Напередодні мексиканець радо повідомив, що Артему неймовірно пощастило. Якраз на цьому тижні одне з відділень журналу проводить зйомки на пляжах Канкуна, тож Джошуа представить його редакційному дилеру, а той в свою чергу може влаштувати пробну фотосесію прямо тут, в Мексиці (звісно, якщо Тьомик йому сподобається).

– Але ж я ще не в формі, – боязко зауважив мій напарник.

– Нічого, це лише проби, – заспокоїв його коротун. – Для форми потрібен час, і дилер це розуміє. Якби ти був у чудовій формі, я б повів тебе відразу до арт директора, а не до дилера.

Приймальня редакційного дилера знаходилась у старомодному будиночку в самому кінці авеню Лопес Портійо (Lopez Portillo), глибоко на материку, далеко від пляжів та океану.



На противагу м’якому й простодушному педерасту Джошуа, представник редакції «Men’s Health», так званий модельний дилер, видався мені справжнім фашистом. Вилитий рейхсканцлер Гебельс! Хижий погляд непроникних застиглих очей, орлиний ніс, перебитий посередині, зневажливі тонкі губи (кутики різко загнуті вниз), вдвічі ширша за лоб нижня щелепа, кулачища завбільшки з вазон для квітів кожен – усе це більше личило б нацистському шкуродеру, ніж естету, який знається на прекрасному.

Офіс дилера вселяв ще менше довір’я, більше нагадуючи післявоєнні руїни. Зі стін місцями повідпадала штукатурка, одна ніжка стола трималася, як то кажуть, на шмарклях. Замість кондиціонера в кутку стовбичив старезний вентилятор. Ця доісторична машинерія гарчала, наче танк, що загруз у багнюці, й не несла ніякої прохолоди, марно ганяючи порохняву світлицею.

На недбало розстебнутій сорочці модельного дилера проступав крикливий напис: «I’m the Boss!27».

– Сідайте, – хрипким голосом проказав «the Boss», не назвавшись.



Ми з Тьомиком несміливо опустились на табуретки посеред кімнати.

– Це тільки його стосується! – гаркнув «the Boss», тицьнувши пальцем на мене. – А ви роздягайтесь.



Тьомик перелякано підскочив.

– Е е е… Що, повністю?

– Та ні, дурню, досить тільки до пояса.

Я нервував. Джошуа чомусь теж. Тьомик слухняно стягнув з себе сорочку.

«The Boss» довго й уважно роздивлявся мого напарника. Затим задоволено хмикнув, щось розмашисто нашкрябав на листку перед собою і передав його Джошуа.

– Зйомки через три дні, – прохрипів дилер. – Я ще уточню місце. Гроші можна буде забрати післязавтра. А тепер пензлюйте звідси.



Наостанок він витяг із шухляди товсту пачку банкнот і, ніскільки не криючись, сунув їх у руку Джошуа.

Признаюсь, я відчув неймовірне полегшення, коли вибрався із офісу під палюче полуденне сонце. Джошуа гарячково сховав гроші за пазуху і запевнив нас, що все пройшло просто чудово.

Протягом наступних двох днів Тьомик тільки те й робив, що підтягувався на турніку, качав прес, як ненормальний, віджимався до каламуті в очах, плавав до посиніння і засмагав до червоного, готуючись до першої у своєму житті фотосесії.

Надвечір на пляжі, коли я стомлено цмулив крізь соломинку невідь який за ліком коктейль, а Тьомик все ще осатаніло гамселив руками на воді, нас розшукав Джошуа.

– Привіт українцям!

– Hóla, друзяко!

Я лиш стримано кивнув.

– Артеме, ти йому надзвичайно сподобався! – радо випалив коротун.

– Кому?

– Дилеру! Він покладає на тебе колосальні надії. Тепер я певен: тебе чекає велике майбутнє!



Тьомик задер носа й випнув груди.

– Я порадився з фотографами, – продовжив Джошуа, – і вони підказали мені зробити пробний фотосет топлес у якомусь спортзалі, на фоні тренажерів та гімнастичних снарядів абощо. Ну там, типу, sport style і все таке. Це ідеально підходить під концепцію наступного числа «Men’s Health»!

– І зразу на обкладинку? – Тьомик облизувався, наче кіт над сметаною.

– Ні. Звісно, ні. Для початку лиш кілька знімків наприкінці журналу.



Мій товариш похнюпився.

– Не слід так поспішати, мій друже, – заспокоїв його мексиканець. – Спочатку треба добратись до перших сторінок, потім потрапити на розворот журналу, а вже аж потім на обкладинку. Одначе, я певен, у тебе все вийде! У тебе свіжий і нетрафаретний типаж… велика раритетність…

– Я готовий! – рішуче відказав Тьомик, тут таки впав на землю і почав віджиматися.
6
– Це що за… – я роззявив рота.

– Тихо, тихо. Це… це такий антураж! Експозиція, так би мовити, – поспішив мене заспокоїти Джошуа. – Звичайні люди з вулиці, ну там, масовка плюс працівники студії: декоратори, візажисти, всякі інші…

– Але для чого?

– Щоб на фотознімках все виглядало реалістичніше, – буркнув мексиканець.



Тьомик, засліплений спалахами кишенькових фотокамер та гулом юрби, нічого підозрілого не помічав. Зовсім навпаки – побачивши таку кількість люду, що несамовито заволав при його появі, мій напарник задер підборіддя і пошпацирував до подіуму, мов павич, одразу відчувши себе у своїй тарілці.

Професійних фотографів узагалі було декілька, що підтверджувало серйозність контори, з якою ми зв’язалися. Вони ліпилися довкола квадратного подіуму, де, як я зрозумів, мала пройти фотозйомка, розмахували своїми масивними камерами з довжелезними об’єктивами і всі з цікавістю поглядали на мого напарника. Я тоді навіть трохи позаздрив Тьомику. «Оце то зараз, – думаю, – нафотографують хлопа! Молодець, але й молодець! Модель! Ну просто зірка світового масштабу!»

Либонь, уперше я серйозно замислився над тим, що іноді й не в грошах щастя. Я дивився на Тьомика і думав, що такого таланту, такої вроди не купити ні за які гроші. Він тримався, неначе сонцесяйне божество на єгипетських фресках. Точно тобі Аполлон в людській подобі! А ще я подумав, що навіть маючи мільйони на рахунку в банку, я ніколи не буду таким щасливим, як мій напарник, коли його фотографію надрукують у «Men’s Health». Дідько лисий, я таки справді заздрив йому! Перший раз у житті і по чорному.

Легко і невимушено Тьомик вискочив на подіум. Його напружені м’язи красиво виблискували у світлі ліхтарів, очі гарячково мигтіли, нижня щелепа стриміла трохи випнута вперед. Ось він – момент тріумфу! Натовп (ну, той, що для антуражу) задоволено гудів, роздивляючись мого напарника. Тьомик розквітав, упиваючись славою.

А проте професіонали фотографи, які згуртувались коло підмостків, поки що навіть не думали його знімати.

Зненацька мою увагу відвернув кремезний мексиканець, який вискочив на подіум з протилежного боку. На вигляд він був повною протилежністю Тьомику. Майже однакового зросту, зате більш плечистий і накачаний, а ще засмаглий, мов чорт. Груди та руки мексиканця вкривав густий волосяний покрив, а на собі він мав лиш чорні спортивні труси. Побачивши богатиря, натовп у студії загорлав, засвистав і зааплодував ще гучніше.

Я недовірливо глипнув на Джошуа. Що за діла, чувак? Він стояв поряд зі мною коло підмостків, нервово закусивши нижню губу.

Наш чорнявий коротун, вловивши мій позирк, заспокійливо кивнув, мовляв, так і треба. Я тоді знову перевів погляд на подіум. Значить, той розкачаний горила теж для експозиції? Для певності я смикнув недоростка за майку:

– Слухай, це що за волохате одоробало?!

– Протеже конкуруючої контори. Теж хоче на обкладинку, – роздратовано пояснив Джошуа. – Оскільки хлопці не розкручені, фотографуватимуться разом на фоні залу, а потім уже редакція вирішить, кого далі розкручувати.

– Але як так? Ти ж нам нічого не казав!

– Не переймайся. У нього немає шансів. Глянь, типаж невиразний, крім того, він навіть не побрився перед фотосесією.

Бритий чи небритий, але той орангутанг латинос виглядав вражаюче. Грізний погляд чорних очей, кам’яні м’язи, широченна грудна клітка. У мене, чесно кажучи, комплекс перед такими мужиками. Поряд з ними я відчуваю себе нікчемою, гендлярем, якимось затурканим кабінетним щуром, чиї гени ніщо у порівнянні з гарячою кров’ю та біцепсами такого монстра.

Зате Тьомик ні краплі не стушувався. Він сміливо заглянув прямісінько в агатові очі велетня, щосили напнув груди і твердою ходою підступив до середини помосту, всім своїм виглядом демонструючи, що він тут хазяїн. Його ж от от мали почати фотографувати, і згодом він обов’язково потрапить на обкладинку «Men’s Health»!

О, якби ви знали, як я пишався тоді моїм Тьомиком. Засмаглий торс, вузлуваті передпліччя, вигоріла на сонці шевелюра і сині, наче води Карибського моря, очі. Я просто не міг відвести очей! Звичайно, він трохи поступався кошлатому мексиканцю у кремезності та рельєфності м’язів, зате ви б тільки бачили, яке у нього в той момент було одухотворене обличчя.

Звідкілясь з іншого боку зали долинуло бемкання гонгу…



Натовп принишк. Фотографи підсунулись впритул до подіуму, націлилися об’єктивами на парочку в центрі, але все ще не поспішали фотографувати. «Ну і чого вони чекають? – думав я. – Певно, підбирають кращий ракурс. Професіонали ж як не як».

Зненацька моє серце стислося. Мексиканський монстр в чорних трусах рвучко підскочив упритул до мого Тьомика, розмахнувся кулаком ледь не від підлоги і зробив кілька потужних знімків: в анфас, у профіль і в аперкот (здається, так це у них називається), від чого у Тьоми з очей аж іскри посипались, а його свіжий і нетрафаретний типаж сильно збляк, неначе довоєнна фотокартка.

– Лягай!!! – заверещав я, збагнувши, що діло труба.



Але Тьомик все ще не розумів, що діється. Він якогось дідька втримався на ногах і замість впасти почав тікати від горили по рингу. Волохате одоробало без особливих зусиль нагнало Тьомика, притисло його під канатами і ще раз завалило правою прямо у писок, аж луна по залу прокотилася. Після цього бідолаха Тьомик виплюнув на ринг пару передніх зубів, крутнувся круг себе і впав, некрасиво стукнувшись білобрисою мордою об поміст рингу.

Тут уже спалахи камер заблимали з усіх чотирьох сторін, незважаючи на те, що ракурс був не вельми, та й обличчя Тьомика зробилось зовсім не фотогенічним. А над залом пронісся зичний клич ring announcer’а:

– …and still the undefeated champion of Kintana Roo state Migue e el To o orrez!28


5–6 лютого; 20–22 березня 2009 // Рівне, Київ

Лоходонта юкатанська, або Полювання на мексиканського слона


1
Вочевидь, щойно прочитавши цей промовистий заголовок до нашої з Тьомиком нової авантюри, ви зразу ж обурено спитаєте: які, в дідька, слони? Що за слони можуть бути у Мексиці? У Мексиці немає ніяких слонів! І я вам чесно відповім, що колись теж так думав.

Я був десь на 99 % впевнений, що фауна Американського континенту позбавлена цих товстошкірих вайлуватих гігантів, допоки якогось дня ми з Тьомиком ледь не замочили одного. І прямо – побий мене грім! – посеред справжньої Мексики, в самому серці Юкатану. Величенький, зараза, попався, на добрих п’ять тонн потягнув, а то й усі п’ять з половиною. Хоча, якщо вже бути до кінця відвертим, то насправді це не ми слона, а слон нас ледь не замочив, але то таке, нюанси.

Якби оте, про що я тут тільки но написав і в що ви наразі не вірите, скоїлося десь на просторах африканських саван, де полювання на слонів – буденне заняття, а самі слони мало не щодня мочать якогось чорнопикого сіромаху, ця історія була б банальною та тривіальною. Але в тому то й вся заковика, що всі описані нижче події відбувались на Американському континенті, далеко на півдні Мексиканських Сполучених Штатів.

Пізніше ми з Тьомиком (уже після того, як він прийшов до тями) довго згадували низку подій, які завершились героїчним походом на слона, і зійшлись на думці, що то був невідворотний збіг обставин, доля, фатум, називайте це, як хочете. По моєму, панянці Фортуні просто так, ні з того ні з сього забажалося, щоб ми з Тьомиком вполювали хоботатого. От і все. І її, шельму, геть не хвилювало, що ми тоді знаходились у Мексиці, де ні слонів, ні мамонтів, ні будь яких інших звіряток, яких можна було би сплутати зі слонами, не водилося від віку, що і я, і Тьомик не мали при собі ніякої зброї, не кажучи вже про бронебійні гвинтівки та інструкції, як ходити на слона. Та що там казати – за все життя ми з Тьомиком ганялися хіба що за тарганами з домашнім шльопанцем у руках, а щось схоже на зброю останній раз тримали ще в школі на уроках ДПЮ.

А втім, ви ж, мабуть, самі розумієте – жінки є жінки. Коли Фортуна, ця вередлива й розпещена римська дівуля, вбила собі щось у голову, то вже нізащо від того не відступиться. Хоч би що ми не робили, чого б не вигадували – нічого змінити вже не могли. Довелося йти й полювати слонів. У Мексиці.
2
Трапилося все рівно через два тижні після інциденту в Канкуні, коли замість фотосесії для обкладинки відомого журналу «Men’s Health» Мігель Торрес, чемпіон штату Кінтана Роо з боксу в першій важкій вазі, наваляв Тьомику в морду, як кажуть, по самі помідори, вибивши два зуби і сильно попсувавши карму.

Відтоді, як той клятий горилоподібний латинос поколошматив мого Тьомика, Тьомик зі мною ще не розмовляв. За два тижні бідолаха не зронив ні слова. Я до нього і так, і сяк, і цукерки приносив, і вірші декламував, але нічого не помагало – мій компаньйон лиш сумовито кліпав очима і вперто мовчав. Видно, сильно переживав через те, що фотосесія зірвалась…

Пригадую, десь через тиждень після пам’ятного двобою я остаточно зрозумів, що в Канкуні нам більше нема чого робити, треба міняти обстановку, треба якось розворушити Тьомика, тому якогось пообіддя спакував наші нечисленні манатки і взяв курс на Мериду, столицю сусіднього з Кінтана Роо штату Юкатан.

Ми прибули до Мериди пізно ввечері того ж дня, якого виїхали з Канкуна, і поселились у простенькому готелі в самому центрі міста, у двох кварталах від Зокало. У мене не було ніяких конкретних планів, я лиш хотів розвіятись, зібратись з думками та силами, а головне – привести до тями Тьомика, врешті решт розговорити його.

Два наступні дні я безцільно тинявся Меридою, вивчаючи місто, а увечері розповідав Тьомику про все побачене, пропонуючи сходити куди небудь зі мною. На що Тьомик лиш скорботно метеляв обліпленою синцями головою. Він увесь час сидів у готелі, майже не їв і мовчки дивився у вікно неживим, осклілим поглядом.

На третій день я взяв напрокат дешевого хетчбека, силоміць запхав у салон мого покошланого друзяку і чкурнув углиб Юкатану до численних руїн стародавніх майя. Три дні ми гасали по всяких таємничих місцинах з чудернацькими назвами Майяпан, Ушмаль, Ісамаль, Ецна та Чичен Іца, спали в автомобілі, харчувалися гамбургерами в придорожніх харчевнях, але Тьомик за всю дорогу дивився лиш на лінії розмітки, які прудко неслись повз хетчбек, вперто ігноруючи довколишні краєвиди.

Його мовчазна меланхолія починала мене лякати.

– Може, тобі треба до лікаря? – співчутливо питав я.



Тьомик заперечно гойдав головою.

– А хочеш, я тобі мексиканку приведу з отаке е енними цицьками? Розважитесь…



Тьомикові очі наповнювались слізьми, нижня губа тремтіла, але очі – одні тільки очі – казали рішуче «ні».

– Чувак, скажи, що ти хочеш, тільки не мовчи, – благав я, на що Тьомик лиш сумно зітхав.



У вівторок увечері, на двадцять перший день після фотосесії, ми повернулися до Мериди. Тьомик так само сидів, приклеївшись похнюпленим п’ятаком до автомобільної шиби. Я більше не знав, що можна зробити, які ще засоби застосувати, щоб розворушити напарника. Тому я не витримав і надумав з горя напитися.

– Все, чувак, я більше так не можу, – сказав я йому. – Ти як хочеш, а я піду набухаюсь. Тут неподалік є непоганий бар.



Тьомик вкотре відповів гнітючою мовчанкою, але на мій подив підвівся й потюпав вслід за мною.

Бар виявився просто жахливим. Столи замицькані, крісла як у наших рідних заводських союзних їдальнях, офіціантки розхристані, з немитим волоссям, зате всі в міні спідницях. Звідусіль горлала несамовита мексиканська музика, через яку в одному з відділень «Banamex29» на протилежному боці вулиці деренькотіли шиби. Здавалося, верескливою музикою були просякнуті самі стіни та підлога. Та мені було на все наплювати, я геть занепав духом і хотів лише залити свій розпач та відчай алкоголем.

Ми всілись в одному із глухих закутків, обмоталися дірявим сигаретним димом, я, пригадую, щось волав до бармена і сердито стукав кулаком, але все одно офіціантка підійшла до нас аж через добрих півгодини. Я замовив «José Cuervo»30 і зажадав якихось фруктів для закуски. Тьомик махнув у повітрі двома пальцями, даючи знати, щоб йому теж принесли чарку. Я глипнув на нього, але нічого не сказав.

Пухкенька офіціантка приперла замовлення на диво швидко. Фруктів було мало, переважно порізані шматочки кактуса, политі якимось коричневим соусом. «Ай, яка, в біса, різниця?» – подумав я і взявся за чарчину, збираючись виголосити якийсь символічний тост за здоров’я мого напарника. Але не встиг я підвести очей, як Тьомик уже злизував сіль з кулака, кривлячись після заковтнутої порції текіли. Я вчинив за його прикладом, залпом спорожнивши свого келишка, і вже крізь денце порожньої чарки угледів, як мій друзяка знаками показує офіціантці налити нову порцію вогняного пійла…

Після третьої чарки мій мовчазний компаньйон по– бойовому хрюкнув і вперше простягнув лапу за закускою, настромивши на двозубу виделку кілька шматочків кактуса. А після четвертої Тьомик відригнув з таким пафосом, що стрепенулася половина залу, а затим промурмотів уперше за два тижні , ледве повертаючи розкислим від текіли язиком:

– Кактусь… кактусь… ну, геть як наші огірочки мариновані.



Я на радощах ледь не вдавився тим кактусом, відчуваючи щось подібне до матері, синочок якої пролепетав своє перше слово на третьому році життя.

– О, друже, ти заговорив! Нарешті!!! – крикнув я і ледь не розплакався. – Я вже злякався, що ти затихнув навіки. Йоманарот! – я не міг стримати радості. – Це треба відзначити! Бармене, де ти там, мавпяча мордо? Не барись, хутчій наливай нам ще по одній!



Ми цокнулися, Тьома глибоко вдихнув, а тоді справно видудлили ще по чарці.

– Чого ж ти стільки мовчав? – спитався я й скривився, відчуваючи, як текіла обпікає стравохід. Тьомик шмигнув носом і втерся рукавом сорочки.

– Мені ще ніколи не було так соромно, чувак. Я так хотів потрапити на обкладинку «Men’s Health».

Я хотів сказати, що за тих обставин він, якщо і міг кудись потрапити, то тільки до реанімації, але тактовно перемовчав. Хай думає, що хоче, аби тільки говорив і не мовчав.

– Знаєш, як хотілося покинути оце все мракобісся і стати королем подіуму! – не вгавав Тьомик, відсвічуючи прогалинами в зубах на цілий бар.

– За це треба випити, – казав я і знову тягнувся до чарчини.

– За що?

– За мракобісся.

І ми знову перехилили по чарчині.

От десь саме у цьому місці, якщо мені не зраджує пам’ять, вертихвістці Фортуні щось заклинило в голові, й закортіло їй подивитися на слоняче полювання посеред Юкатанського півострова…



У Мексиці цілком нормально, коли до бару чи ресторану вривається знадвору який небудь вуличний торговець і починає соватися поміж столиками, галасливо пропонуючи відвідувачам свій крам, переважно всякі маловартісні та вбогі сувеніри.

Я ж так сильно зрадів від воскресіння Тьомикового красномовства, що не припиняв налягати на «José Cuervo». Тьомик не відставав, і ми по чорному жлуктили те диявольське агавове пійло. Нараз поряд з нашим столиком невідь звідки постав засмаглий опасистий мексиканець в ошатному жакетику, але в подраних джинсових штанах.

– Buenos tardes, señores!31 Не бажаєте прикупити сувенір на пам’ять про Мексику?



У Тьомика до того часу вже зовсім око за око заїхало. Він випустив хмарку диму прямо в морду вайлуватому крамарю і розв’язно поплескав його по плечу:

– Аміґо! Óла, аміґо, ме йямо32 Тьомик, Артьом. Зрозумів? – а потім повернувся і отетеріло витріщився на мене: – Що ця мартишка хоче від мене?

– Та, мабуть, впарити якесь барахло.

– Скажи, нехай показує! – категорично заявив Тьомик.



Я переклав його побажання, на що бродячий підприємець слухняно дістав з під поли довгастий згорток і розкрутив його. Уже тоді, побачивши, як загорілись очі мого компаньйона, я зрозумів, що сьогоднішній вечір закінчиться кепсько.

– Чувак, глянь! У нього пушка, – прошепотів Тьомик, від хвилювання немислимо вилупивши очі і висолопивши язика.



Незграбний мексиканець тримав перед нами стареньку двоствольну дубельтівку, ретельно загорнуту в звичайний обгортковий папір гірчичного кольору.

– Воно… е е е… воно працює? – обережно поцікавився я, торкаючись пальцями подряпаного й холодного металу ствола, поки Тьомик пускав слинки.

– Це найкращий дробовик на всьому Атлантичному узбережжі! – пролепетав торговець.

– А по моєму, цю аркебузу сюди ще Кортес завіз, – заперечив я, нагледівши плямки іржі на стволі.

– Сеньйори! – обурився мексиканець. – Та як ви можете таке говорити? Ця гвинтівка – справжній витвір зброярського мистецтва!

Я відмахнувся і вже збирався послати кудись подалі цього набридливого нахабу, але Тьомик притримав мою руку й відкарбував, неначе солдат на плацу:

– Cuánto cuesta, señor?33



«Ого, – думаю собі, – ніколи не бачив, щоб текіла так благодатно впливала на людину. Скоро мій напарник балакатиме іспанською не згірше від мене».

– Якщо сеньйор розуміється на зброї, а я бачу, що саме так і є, – улесливо почав торгаш, – то він збагне, що ціна цілком справедлива за такий шедевр – усього лиш п’ятсот песо, сеньйоре.

– Що він с с сказав? – Тьомик схилив до мене голову і довго водив по колу очима, стараючись намацати моє обличчя в сутінках бару. – А то я щось геть не тойво… не у фокусі. Він що, блін, китаєць?

– Нє, він мексиканець. Він каже, що хоче за цей допотопний мушкет п’ятсот песо.



Тьомик рішуче стукнув кулаком по столу:

– Я беру!

– Не спіши, – остудив я Тьомика і прискіпався до мексиканця: – А як у вас з набоями?

– Е е е… Ну, набоїв у мене немає, – промимрив бродячий крамар, і я зрозумів, що ствол крадений, – але… але ви можете прикупити їх у будь якому мисливському магазині. А щоб зробити пробний постріл, замість дробу достатньо зарядити дробовик сіллю! У мене є два патрони.

– Нє, без набоїв ми не беремо, – промовив я, пихато відкопиливши нижню губу.

– Але й й а… – встряв був Тьомик, та я тут же наступив йому на ногу під столом, примусивши заткнутись.

– Нехай так, сеньйори, – покірливо схилив голову мексиканець, – чотириста п’ятдесят…

Я переможно зиркнув на Тьомика, мовляв, кого ти будеш вчити бізнесу, салабоне?

– Чотириста, і ні песо більше, аміґо, – кажу тому замурзаному спекулянтові.



Мексиканець гарненько вилаявся іспанською, сплюнув на підлогу пивнички, але погодився. З якимось тоскним передчуттям я допоміг Тьомику відрахувати купюри, після чого мексиканець хутко сховав їх за пазуху і зник.

– Ґрасіас, аміґо! – кинув йому вслід Артем, з любов’ю притуливши дробовик до грудей. Його обличчя сяяло невимовним щастям.



Затим ми одночасно злодійкувато роззирнулись навкруги – адже щойно придбали вогнепальну зброю без будь яких документів прямо посеред людного ресторану, – однак ніхто, схоже, не звертав на нас ані найменшої уваги.

– Це діло треба обмити, – нарешті сказав я.



Тьомик ствердно хрюкнув. Ми свиснули офіціантку й хильнули ще по п’ятдесят грам.

– Ти коли небудь був на полюванні? – зрештою поцікавився мій товариш.

– Нє, – кажу, – а ти?

– І я не був, але відчуваю, що стану запеклим мисливцем. У мене аж руки сверблять. Треба десь випробувати покупку, – від Тьомикової апатії не лишилося й сліду. Мій компаньйон ожив, посвіжішав, підморгував мексиканкам у барі й час від часу любляче погладжував стареньку проржавілу двостволку, яка спокійно лежала поряд з ним на столі.

– Але ж у тебе немає набоїв, – я знав, що це, в принципі, не аргумент, однак чомусь несвідомо передчував, що нам не варто того вечора пертися на полювання.

– Ти ж чув, що сказав мексиканець, її можна зарядити сіллю! Це ж тільки попробувати. А набої якось потім купимо.



Сказавши це, Тьомик безстрашно підвівся, незграбно метеляючи руками, зібрав сільнички з найближчих столиків і безцеремонно розпихав їх собі у кишені. «Все, – думаю собі, – сьогодні будуть трупи…»

– Ну, добре, – прогудів я, коли Тьомик всівся назад за стіл. – На кого підемо полювати?

– На слонів, – не задумуючись, ляпнув Тьомик.

Я почухав голову.

– Чувак, а ти впевнений, що в Мексиці, ну, взагалі в Америці водяться слони? – спитав я, одночасно гарячково копирсаючись у закапелках пам’яті, стараючись відшукати у захмелілій голові залишки знань, отриманих на уроках географії. Я так сильно розмірковував, що аж у очах потемніло.



Тьомик спочатку образився на моє зауваження, але нічого не відповів, призадумався. Хоча, гадаю, в дійсності він теж не знав напевне, чи є у Мексиці слони.

Тож на цьому все могло би й скінчитись. Ми ще погомоніли б трохи, поблювали б у туалеті та й пішли б собі тихенько спати. Однак Фортуна на той момент уже зробила половину справи і геть не збиралася відступати на півшляху.

– У Мексиці є слони, сеньйори, – зненацька долинув чийсь авторитетний голос з за моєї спини.



Ми з напарником озирнулись. За сусіднім столиком, одним із тих, з яких Тьомик нахабно нахапав сільничок, сидів пристойно одягнутий і порядний на вигляд (я б навіть сказав – інтелігентний) смаглявий чоловічок.

– У Мексиці водяться слони, – впевнено повторив він.



Говорив чоловічок грамотною англійською, хоч і з відчутним іспаномовним акцентом.

– Де? – мене все ще не полишали сумніви.

– Ось тут, в Юкатані. Хіба ви, сеньйори, ніколи не чули про юкатанських слонів – Loxodonta yucatana?34

– Ми ці… як їх… ми бізнесмени, а не ботаніки, – розвів я руками, ледь не перекинувши порожній келих.

– А а, тоді все зрозуміло, – інтелігентно промовив чоловічок. – Просто хотів, щоб ви знали, що мексиканські слони ні в чому не поступаються африканським чи індійським.

Відтак мексиканець відвернувся від нас і байдужим поглядом почав роздивлятися пляшки у барі навпроти.

Моє нутро підказувало, що пора йти блювати і лягти спати, однак Тьомик думав інакше. Він схопив мене за комір й підтягнув до себе.

– Слухай, друзяко, а цей мексиканець, по моєму, доволі симпатичний хлоп, – шепотом почав він, на що я стенув плечима. – Він викликає у мене потужне почуття довіри.

– І що?

– Запропонуй йому, хай покаже нам, де водяться місцеві слони. Попроси, може, він зробить нам еску… ексру… екскрус… тьфу, блін, турне в ареал їхнього проживання!

– Нє, чувак, не буду, – я інтенсивно замахав головою. – Це, мабуть, далеко звідси, і взагалі…

Я хотів доказати «не треба», але тут якось ніби ненароком зазирнув у Тьомикові очі. Переді мною сидів уже не Тьомик, а сирота, який випрошує окраєць хліба, раб, що благає володаря про помилування, Мойсей посеред пустелі з армією голодних євреїв за плечима. І з дробовиком у руках. «Ет, чорти б його забрали, – подумав я, – хай буде так, буде тобі екскурсія!»

– Ну, добре, – пхицьнув я, – тільки для тебе, Тьомо.



Я підвівся, хитаючись, мігрував до столика незнайомця, підсунув собі стільця і всівся. Той, здавалося, не помічав мене, незворушно роздивляючись етикетки на пляшках.

– Кгм… – прокашлявся я і почав: – Сеньйоре, дозвольте вас пригостити випивкою, – я знав, як починати серйозні бесіди з мексиканцями.



Незнайомець чемненько прокашлявся у відповідь і кивнув. Я зробив замовлення офіціантці. Тьомик миттю підсів збоку, після чого я, набравши глибокодумного вигляду, продовжив:

– Ви знаєте, шановний, ми з компаньйоном не тільки бізнесмени, але й ці… дай, Боже, пам’яті… натурщики любителі…



Мексиканець здивовано звів брови.

– Ой, нє, – похопився я, – я мав на увазі натуралісти любителі. І ми, знаєте, настільки любителі, що ще ні разу не бачили на власні очі оту вашу славетну Лоходонту юкатанську.

– О, ви багато пропустили, сеньйори, – вставив інтелігент, багатозначно прицмокнувши.

– Таки так, – погодився я, – ми це усвідомлюємо, і саме тому хотіли б дізнатися, де саме можна подивитись на мексиканських слонів наживо, так би мовити, у дикій природі. Може, ви нам якось підсобили б? Влаштували б, так би мовити, невеличку екскурсію…

– Я б із задоволенням, – індиферентно пробубонів мексиканець, – це тут зовсім поряд, сьогодні, кажуть, хтось навіть бачив недалеко за містом великого самця. Чесно кажучи, вам це місце будь який місцевий хлопчак покаже.

Я окинув бар затуманеним поглядом. Хлопчаків не було. Коли повернув голову назад, Тьомик уже благально склав руки на грудях і вп’явся у мене знетямленими очиськами. Я уважно оглянув Тьомика – мій внутрішній голос горлав, аж захлинався, попереджаючи, заклинаючи не робити цього, – але я сказав:

– Сеньйоре, ми хочемо, щоб ви показали нам слона просто зараз.

– Сьогодні вже пізно…

– Ми заплатимо вам!



Інтелігент ще разок бухикнув, по інтелігентськи прикрившись долонею, і запитав:

– Скільки?

– Даю сто песо… Ні? Добре, сто п’ятдесят!

Мексиканець скептично метельнув головою, зблиснувши у півтемряві лукавими зіницями.

– Назвіть свою ціну! – нетерпляче випалив я.

– Ну, скажімо, за триста я був би згоден прогулятися з вами й подивитися на слонів.

Я запитально глипнув на Тьомика.

– Я згоден навіть на тисячу, – зціпивши зуби, прошепотів він, а я тоді, пригадую, подумав, що, якщо у Мексиці таки існують слони, то Тьомик ще до півночі настріляє цілий табун. Ніяк не менше.

– Згода, – відказав я інтелігенту, – Триста песо. Але гроші отримаєш не раніше, аніж ми побачимо першого слона.

Мексиканець кивнув. Ми з Тьомиком хряпнули ще по одній – на коня (той Хосе Куерво, курва, таки файну текілу жене), а потім, хитаючись, наче на палубі сейнера в семибальний шторм, вийшли на вулицю. І тоді я, який випив на одну стопку менше за Тьомика, висловив останню розумну фразу на той вечір:

– А на хріна нам слон, чувак?

– Продамо, – безапеляційно заявив Тьомик. – А виручку… г гик… пійсят на пійсят.

Я прикинув, скільки може коштувати один слон, навіть якщо його просто пустити на м’ясо. Ну, нормально, думаю.

– Добре, – кажу, – поїхали!



Відтак ми втрьох запхалися у куций хетчбек, мексиканець всівся за кермо, оскільки був найменш налиганим з усіх нас. Мотор сонно зачахкав, розганяючи вечірню тишу Мериди, і ми пірнули у темряву вуличок поміж сплячими кварталами.

Їхали, треба сказати, зовсім недовго. Навіть за місто, по моєму, не вибралися, спинились десь на окраїні Мериди коло високого паркану зі старанно пофарбованих і загострених угорі прутків. Крізь загорожу звідусіль випирала нетипова для Юкатану вруниста тропічна зелень.

– Далі доведеться трохи пройтися, – сказав мексиканець.

– О’кей, – сказали ми і вивалились з машини.

Трохи поодаль вимальовувалась артистично намазюкана вивіска «Chorros de Milla35».

– Що то таке? – спитав я, прижмурившись і тицьнувши неслухняним пальцем у плакат.

– Не зважайте, – похапцем мовив інтелігент. – Ходімо, а то слон може втекти.

Майже кілометр ми тюпали назирцем за провідником по рівненькій асфальтовій дорозі, потім асфальт обірвався і почався розбитий ґрунтовий путівець. Хвилин за десять ми зійшли й з нього і завернули далі в густі непролазні зарості. Було темно, вогко і страшно. Я раптом подумав, що не маю ані найменшого бажання в такій обстановці зустрічатися з п’ятитонним лоходонтом, а тим більше полювати на нього. Так і сказав Тьомику, щоправда, сказав українською, щоб не тривожити провідника.

– Не дрейф, напарнику! – бравурно відказав мені Тьомик. – Завтра на вечерю матимемо багато м’яса.

– Знаєш, а мо’ краще сходити в McDonalds? – тихо пролепетав я, але Тьомик лиш відмахнувся й засипав у патрони сіль.

Звідкись долинав негучний плескіт води, мабуть, від невеликого водоспаду, праворуч над головами гухкали мавпи, звідусіль тріщали цикади. Набір звуків більше нагадував джунглі Чіапасу, аніж рівнини Юкатану, і це мене трохи непокоїло. Інтелігент вправно пробирався між ліанами та колючим віттям, мовчки ведучи нас на зустріч з незвіданим.

Через якийсь час ми вибрались на галявину, і довкруги стало трохи світліше. Вздовж лісу протягнулась чіткою смужкою розтоптана стежина. За стежкою здіймалася висока трава, в якій тьмяно виблискував масивний сталевий парапет – значить, десь поряд мають бути люди, подумав я. Страх не відступав, навіть алкоголь не помагав – мої коліна дрібно тремтіли, а серце несамовито колотилося в грудях. Я вже збирався сказати Тьомику, що далі не піду, що ну його на фіг цих слонів, я ще пожити хочу, а як дуже кортить, то валіть далі самі, коли зненацька уздрів перед собою його .

Чорт забирай! Ви не повірите! У яскравому світлі місяця в метрах десяти переді мною стояв слон! Справжній мексиканський слон! Височенний, мов гора, і страшний, страшніший від Брітні Спірз без гриму. Так, визнаю, я був п’яний, але мені не примарилось, бо те ж саме бачили Тьомик з мексиканцем.

Слон стояв, повернутий до нас задом, і, схоже, куняв. На якусь мить ми заклякли, потім Тьомик присів і шугнув у кущі, по пластунськи підкрадаючись до здобичі.

– Слон… – зачудовано прошепотів я.

– Гроші, – прошепотів мексиканець.

Напівсвідомо, наче уві сні, не відводячи очиць від велетенського сіро коричневого страшидла, я витяг з портмонетки три купюри по сто песо і запхнув у простягнуту руку, а далі, не зволікаючи, рвонув навкарачки слідом за Тьомиком. Мексиканець, отримавши винагороду, відразу кудись щез.

Мій страх як рукою зняло . Знаєте, мабуть, у кожному чоловікові десь глибоко всередині захований справжній звір, який тільки й чекає моменту, щоб вирватися на волю. Кожен мужчина у глибині душі – відчайдушний первісний мисливець. Звісно, часи, коли ми, мужики себто, обкрутившись буйволячою шкурою, гасали за мамонтами і колошматили їх кам’яними сокирами, вже давно канули в Лету, однак гени, гени то лишилися! Тож я хутко наздогнав напарника і влігся коло нього в траві. Величезна слоняча дупа вимальовувалася всього в кількох метрах над нами. Слон ще не підозрював, що у нього почалися проблеми.

– Брати тільки живим, – шепнув я на вухо Тьомику не своїм голосом.



Тьомик здивовано кліпнув на мене, але кивнув і міцніше притиснув до грудей дробовика. Ми без проблем пролізли під парапетом, упритул наблизившись до слона; я відчував, як у животі булькає адреналін, а по жилах розпливається дикий запал і нестримна жага крові. Я телющився на слона, наче мисливська такса на борсука.

Неждано негадано мене охопив небувалий як для моїх років та статури приплив мужності – текіла скипіла у крові, в очах потьмарилося – і з криком «банза а ай!» я кинувся з тилу на хоботного, міцно обхопивши одну з його товстенних, мов колона римського храму, задніх ніг. Слон, мушу сказати, виявився гідним супротивником і у відповідь викинув з під хвоста прямо мені на голову кілька теплих смердючих кавалків добірного слонячого лайна… (Якщо чесно, то я не дуже й образився. Знаєте, коли тебе, бува, згидить яка ворона на вулиці, люди кажуть, що то на гроші. А судячи по тому, як добросовісно спорожнилося на мене те товстошкуре клаповухе одоробало, вже в найближчому майбутньому я мав стати щонайменше мультимільйонером.)

– Чувак, з тобою все нормально? – тихенько звернувся до мене Тьомик, перелякано визираючи з трави і затуляючи рукою носа.



Я все ще міцно тримав слона за ногу. Слон не ворушився.

– Я його тримаю, – прошепотів я.

– Ага, – прошепотів Тьомик.

Потім він вибрався з трави і обережно став поряд з другою задньою ногою.

– І що далі? – трохи розгублено промимрив мій напарник.

– Хапай його і потягли до машини! – кажу.

В цю мить слон викинув ще одну маленьку какашку і махнув кістлявим хвостом, ледь не зачепивши Тьомика.

– Ах ти ж гад! – обурено вилаявся мій напарник, відскочивши вбік. – Прикинь, Максе, ця безмозка твар над нами знущається!



Я міцніше стиснув товсту шорстку ногу, на що слон ніяк не відреагував.

– А по моєму, він спить, – здогадався я.

– Не може бути! – Тьомик обійшов хоботного спереду і почав розмахувати перед ним своїм дробовиком, по хамськи тицяючи обріз прямо межи очі сумирній тваринці. – Ти, блін, мамонт плішивий, досить спати! Вставай! Гей, ти, я з ким розмовляю?! – кричав мій безстрашний компаньйон.

– Напарнику, давайте без фанатизму, – я коли доходжу до останньої стадії сп’яніння, завжди до Тьомика звертаюся на «ви», – слон потрібен нам живий. За живого більше дадуть, партнере. І не опускайтесь до особистих образ, ви ж джентльмен, вам це не личить.



Тьомик, схоже, мене вже не чув. Він мене ніколи не чує, коли доходить до останньої стадії оп’яніння.

– Ти недомірок! – закричав Тьомик, раптом входячи в мисливський кураж. – Ти на кого хвостом махав? Товстозадий членонос! Скотина парнокопитна! Та мої предки по три таких, як ти, на кожну вечерю валили, причому жували тільки хвости і вуха, а все інше викидали!

– Напарнику, зберігайте спокій! Треба вияснити, може, слон просто не розуміє української! – я нарешті зліз із товстенної ноги на землю.

Втім, слон не спав – він давно звик до людей. Йому просто було по цимбалах.

Мастодонт ще довго не реагував на наші закиди. Потім скрушно зітхнув, зрозумівши, мабуть, що від цього божевільного двоногого, від якого так сильно тхне текілою і який так експресивно розмахує перед ним руками, нічого смачненького не діждатися, розвернувся до нас спиною і з горя наклав ще одну купку прямо під ноги моєму напарнику. Це було просто вершиною цинізму і вельми необачно з боку слона, позаяк Тьомик щоразу, коли перебере, дуже болісно реагує на публічні прояви неповаги до його персони. А цього разу Тьомик був не просто в дупель п’яним, а ще й небезпечно озброєним.

– Все, він мене дістав, – сказав Тьомик, рішуче підступив до слона, приставив йому під хвіст двостволку і натиснув на спусковий гачок.



Я, коли угледів, що він збирається робити, страшенно перелякався, бо пам’ятаю, як десь колись читав, що поранені слони дуже небезпечні. Але я не встиг нічого вдіяти, щоб перешкодити напарнику, я навіть не встиг крикнути, а дробовик уже глухо гахнув, всадивши півфунта солі акурат слону в п’яту точку…

Я не спеціаліст із зоології, через що не знаю, чи мексиканські лоходонти хвицаються, чи ні, але тоді, пригадую, подумав, що, якщо вони таки хвицаються, то наші з Тьомиком тіла знайдуть завтра кілометрів за два від цього місця.

Однак, на моє здивування, слон лиш зачудовано і не без задоволення хмикнув, а потім кілька разів радо махнув хвостом. Я відійшов трохи вбік від його необ’ємної корми; мастодонт повернув голову і подивився на мене, лукаво прижмуривши око. Він наче промовляв: «Ну, ви, чуваки, й даєте! У мене, блін, ще такого ніколи не було!»

– Ну що, він помер? – спитав мене Тьомик, визираючи з за слонової задниці і все ще тримаючи двостволку під хвостом, готовий зробити контрольний залп з другого ствола. – Хвіст ніби більше не смикається.

– Напарнику, а по моєму, йому подобається, – пролопотів я.

Тьомик почухав за вухом.

– Знаєш, якісь у них слони в Мексиці неправильні, – стурбовано сказав він.



Я теж спантеличився. Мій мисливський запал потроху вивітрювався, і я не знав, що далі робити з цим меланхолійним ікластим мастодонтом. Одначе Тьомик не полишав надії приборкати непокірного мексиканського хоботного. Він знову обійшов кругом слона і, не випускаючи з правої руки рушниці, лівою рішуче потягнув його за хобот. Лоходонт легко вивільнився, припасував хобота до Тьомикового писка, накривши тому рота, носа й очі, коротше, зразу півобличчя, і легенько, по доброму висякався. Ось це вже стало останньою краплею. Ображений до глибини душі таким неприхованим виявом зневаги, Тьомик у ту ж мить з усією доступною йому силою та злістю укусив слона за хобот…

Щоправда, це він мені вже потім розказав, аж через три дні, коли прийшов до тями і коли до нього повернулася пам’ять. Бо тоді на полі, під час полювання, я цього не знав і навіть не здогадувався, що слон йому не просто так вдунув. Усе, що я побачив, – це те, як прямо на моїх очах п’ятитонний лоходонт напнувся і, не знімаючи хобота з Тьомикової морди, прямо в оцю саму морду протрубив слонячий клич такої сили, що у бідолахи Тьомика, здається, аж мізки крізь вуха засвистіли.

Від цього моменту для Тьомика полювання на мексиканського слона закінчилося. Про всі наступні перипетії і закінчення цієї епічної історії він довідався значно пізніше, аж через три дні, з моїх слів. Він весь обм’як, пополотнів і більше не виказував опору. Слон обхопив його хоботом за тулуб, відтягнув трохи вбік і почав осатаніло гамселити об землю. Зімлілий Тьомик літав у повітрі й теліпав руками, наче лялька з ганчір’я.

Я занімів і злякано дивився, як товстошкурий монстр метався туди сюди по своїй галявині, тягаючи за собою мого бідного компаньйона. А тоді схопив перше, що втрапило під руку, – звичайні граблі, які невідомо звідки взялись коло парапету (який теж, до речі, як я тоді думав, невідомо звідки взявся), і безстрашно помчав навздогін за слоном – відбивати Тьомика. Кілька разів я лупонув по ньому (по слону, не по Тьомику) граблями, не заподіявши проте ніякої шкоди, аж коли запримітив, що прямо перед моїм носом опинилися огидні слонячі яй… ну, ці… як їх… батарейки. Я навіть не вдарив по них, я просто підчепив їх грабельками і потягнув до себе.

Ооооох. От тоді то й почалось… Лоходонт впустив Тьомика і заревів з такою люттю, що видув з моєї голови всі залишки алкоголю, а з ними – всю мужність та сміливість. Якось радше підсвідомо, аніж осмислено, я метнувся навколо слона підбирати Тьомика. Слон тим часом рвучко розвернувся на 180°, мордякою до того місця, звідки я щойно лупнув йому по батарейках. На щастя, мене там уже не було – одна трава. Лоходонт, втямивши, що його спритно ошукали, неначе танк, розкидаючись з під ніг шматками землі, ще раз крутнувся на 180° і уздрів, як я поквапно відтягую контуженого напарника в напрямку огорожі.

Я не пам’ятаю, як опинився за огорожею, але точно знаю, що це вартувало мені кількох років життя. У мене тремтіли руки і спирало дихання, а потім підкосилися коліна, і я безсило опустився на землю. Лоходонт стояв навпроти і дивився на мене налитими кров’ю, оскаженілими очиськами. Щоправда, мене й озвірілу тварину розділяв тепер масивний сталевий парапет. Бездиханне тіло Тьомика валялося поряд, скоцюблене в неприродній позі, – таким я його залишив, щойно вирвавшись зі слонячого вольєра. За Тьомиком виднілись погнуті граблі, якими я, пригадую, самовіддано і відчайдушно відбивався від слона під час відступу.



Я потроху відсапався і почав заспокоюватись, відчуваючи, як минає дрож у кінцівках. І тоді слон, падлюка, налігши масивною єхидною пикою на парапет, непомітно простягнув крізь темряву свій кілометровий хобот і по звірячому протрубив удруге – прямісінько мені у вухо.

Я впісявся і знепритомнів.

Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   19

Схожі:

Максим Кидрук Навіжені в Мексиці Навіжені – 1 iconРильський Максим Тадейович
Рильський Максим Тадейович (19 березня 1895 24 липня 1964), український поет, перекладач, публіцист, громадський діяч
Максим Кидрук Навіжені в Мексиці Навіжені – 1 iconМаксим Рильський як перекладач лібрето «Руслана І Людмили»

Максим Кидрук Навіжені в Мексиці Навіжені – 1 iconТест №1 микола вороний. Олександр олесь. Павло тичина. Максим рильський. Богдан ігор антонич. Володимир сосюра
Микола вороний. Олександр олесь. Павло тичина. Максим рильський. Богдан ігор антонич. Володимир сосюра
Максим Кидрук Навіжені в Мексиці Навіжені – 1 iconНіжинського обласного педагогічного ліцею Масючок Катерина, Матраєв Максим, Мішаков Руслан Дитячі роки

Максим Кидрук Навіжені в Мексиці Навіжені – 1 iconУ верховній раді зареєстрували закон
Максим ефимов: "для привлечения инвестиций краматорску нужна стратегия развития" 3
Максим Кидрук Навіжені в Мексиці Навіжені – 1 iconЦерковний спів. Партесний концерт. Максим Березовський
Познайомимося з творчістю блискучого тріо український композиторів М. Березовського
Максим Кидрук Навіжені в Мексиці Навіжені – 1 iconМаксим Горький (Пєшков Олексій Максимович) (1868 -1936) “Буревісник революції”
Народився в Нижньому Новгороді в сім'ї столяра Максима Савватовича Пєшкова (1839 1871)
Максим Кидрук Навіжені в Мексиці Навіжені – 1 iconСучасна освіта Житомирщини. Попілянські розмаїтності
...
Максим Кидрук Навіжені в Мексиці Навіжені – 1 iconАпарат верховної ради україни інформаційне управління відділ інформаційних ресурсів та відкритих заходів
Максим ефимов: "очень надеюсь, что депутатский корпус станет средоточием конструктивных решений!" 3
Максим Кидрук Навіжені в Мексиці Навіжені – 1 iconБіографія: Максим Рильський
Його батько, етнограф, громадський діяч І публіцист Тадей Рильський, був сином багатого польського пана Розеслава Рильського І княжни...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка