Максим Кидрук Навіжені в Мексиці Навіжені – 1



Сторінка9/19
Дата конвертації16.02.2018
Розмір3.67 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   19

3
– Допоможіть!!! – несамовито горлав я, вриваючись у приймальне відділення лікарні. – Допоможіть, хто небудь!

На мої крики збігся весь медперсонал клініки разом з тими хворими, які могли самостійно пересуватися. Воно й не дивно, адже далеко не щодня їм випадає таке колоритне видовисько: два добряче пом’яті європейці, які щойно повернулись з полювання на слонів.

Я ледве тримався на ногах і тягнув на плечах зомлілого (а може, й мертвого) Тьомика. Я був увесь у лайні і не чув на одне вухо; Тьомик був блідий, мов свіжовибілена стеля, не чув на два вуха, не бачив на обидва ока, стискав у зубах шматочок слонячого хобота, а в правій руці – намертво – двостволку. У нас обох волосся на головах стояло сторчака.

Я дочовгав до рецепції і звалив тіло Тьомика на стійку, але трохи перестарався, через що мій напарник ковзнув по лакованій поверхні вперед і, загрібаючи папери ватяними ногами, брикнувся по той бік рецепції. Медсестра верескнула й відсахнулася – виглядало так, наче я прийшов і кинув їй на стіл небіжчика, мовляв, нате, оформляйте.

– Допоможіть нам, благаю, – охриплим голосом простогнав я.



З натовпу виборсалась бригада сонних санітарів, які мерщій витягли бездиханного Тьомика з під стійки. За ними з’явився сухий і зморшкуватий доктор у строгих металевих окулярах.

– Що з ним таке? – спитав лікар, зацікавлено обдивляючись Тьомика.

– Ми… е е е… ми полювали на слонів, – пояснюю.

– Де?!

– Та тут, недалечко, – я махнув рукою, показуючи напрям, – два чи три квартали.

– Кгм… щось я не того…

– Ну, лікарю, я не знаю, як це у вас по науковому правильно називається, але слон, по моєму, зробив йому, – тицяю пальцем на безтямного Тьомика, – інгаляцію.

– Що зробив?!!

– Інгаляцію. Рот в рот, і дмухнув.

– І що?!

– Слонові – нічого, а оцього, як бачите, контузило.

Доктор погладив свою коротку бороду і задумливо прицмокнув язиком.

– Ви знаєте, товариша ми вашого відкачаємо, а вам, схоже, не в це відділення.


9 – 13 лютого 2009 // Київ, Рівне

Анестезія по мексиканськи


1
Тьомикові вибиті зуби почали мене діставати.

По натурі я вельми терплячий і поступливий. Я можу миритися з усіма Тьомиковими амурними походеньками, я поблажливо прощаю всі його дурнуваті фрази, завше кинуті в найбільш непідходящий момент, навіть його слоняче хропіння уночі, від якого зі стін обсипається штукатурка, хвилює мене не більше, ніж дзижчання надокучливих мух хвилює глухого. Проте я не терплю речей, які заважають моєму бізнесові.

Ті дві дірки в зубах мого напарника поставили мене на межу нервового зриву.
2
Після чотирьох з половиною місяців інтенсивної підприємницької діяльності на теренах Мексиканських Сполучених Штатів грошей у нас із Тьомиком майже не лишилося. Все було достоту, як у тому анекдоті: «Кидайте, тату, торгувати, бо вже немає чим здачі давати». П’ятсот тисяч песо, які ми взяли у безстрокову позичку в клятого наркобарона та землевласника, дона Педро Сесіліо Раміреса, – хай би його холєра вхопила – згоріли разом з нашим авто в горах Чіапасу. Гроші, на які ми розвели сантафейців у Чіапасі, розтанули в сонячному Канкуні, просочились, наче пісок крізь пальці. Остання посесія за оренду стокгольмського будинку, який належав Тьомику, пішла на реабілітацію Тьомика після полювання на мексиканського слона, а також на хабар головному лікарю, який ухвалював рішення про моє звільнення з міської божевільні Мериди. (Я розсудив, що дешевше буде прикинутися душевнохворим і пересидіти трохи в психлікарні, аніж платити немислимий штраф за те, що в мирний час ми з напарником вдерлися в зоопарк і намагалися підстрелити там слона.)

Тож станом на середину літа ми з Тьомиком далеко не в найкращому настрої повертались у Сан Крістобаль де лас Касас (штат Чіапас), не маючи ні гроша за душею. Чіапас – найдешевша провінція Мексики – лишався єдиним місцем, де ми ще так сяк могли проіснувати тиждень два і не охляти з голоду.

– Є якісь ідеї? – спитав я Тьомика, коли ми, сидячи в найдешевшому хостелі Сан Крістобаля, завершили перераховувати увесь наш наявний капітал.

– Нє нє нє, – рішуче замахав головою Тьомик, – ти винен мені десять тисяч баксів, от сам щось і вигадуй!

На такі випадки у мене завжди є при собі бліц план. Його втілення, звісно, теж потребує вливання певного капіталу, на що мій напарник навряд чи погодиться за нинішніх умов. Одначе я не мав вибору – без Тьомика і його основних фондів мені ніяк не обійтися.

– Є в мене один задум… – неквапом почав я. – Надійний, дуже надійний, – швидко заторочив далі, побачивши, як Тьомик скептично махає головою, – не раз перевірений в Україні, чувак. От тільки… мені потрібен стартовий капітал.



Тьомик, зрозуміло, відразу насупився.

– Скільки?

– Ну… десь «штука» євро, – мовив я, пильно придивляючись до реакції напарника. Тьомик незворушно спостерігав за мною з протилежного боку стола. – Але віддача гарантована, друже, і прибуток майже миттєвий, – поспішив я запевнити свого компаньйона.

– Не люблю жити в борг, – буркнув Тьомик.



Утім, я зрадів, бо зрозумів, що ці слова означають згоду на спонсорство моєї, пардон, нашої чергової афери.

Бліц план носив кодову назву «Козячий дезодорант». Він дійсно був неодноразово апробований в Україні, серед привільних степів Кіровоградщини, Одещини та Херсонщини, щоразу приносячи мені п’ятикратний навар. Усе робилось наступним чином: я приїжджав у якесь замизкане село, до якого в дощову погоду можна добратися тільки на бронетранспортерах, спинявся перед сільрадою і починав дзвінко рекламувати свій товар.

– Після застосування мого винаходу, – безсоромно брехав я, – у кіз підвищуються надої, виводяться блохи, а головне – зникає неприємний запах, і ви тепер зможете продавати козяче молоко кому завгодно!



Довірливі селяни з радістю купували дезодорант і пшикали ним своїх кізочок. Їм особливо подобалася науково обґрунтована теза про зникнення запаху, адже, ви ж знаєте, багато хто не п’є козячого молока саме через запах! Поки і селяни, і кози ще залишались задоволеними, я вшивався з того села й переїжджав до іншого.

Аби було зрозуміліше, про що мова, відкрию вам деякі технологічні подробиці.

Отож насамперед я підшуковував найдешевший спрей балончик, який міг надибати на ринку – скажімо, якийсь освіжувач для туалету, лак для волосся, антистатик чи поліроль для меблів – і закуповував цілу партію. Справжній дезодорант я ніколи не замовляв, бо це могло викликати підозру. Самі подумайте: ну, як це так, щоб дезодорант для кіз мав такий же самий запах, як чоловічий «Old Spice» чи жіночий «Nivea»? Після того я розробляв дизайн етикетки, куди тулив чим побільше незрозумілих наукових термінів, хімічних формул і велику картинку з усміхненою козою. Етикетки друкувались у вигляді великих блискучих наклейок. Ну, от, в принципі, і все. Наклейки акуратно ліпились на балончики, ховаючи істинні написи, а далі ви вже знаєте.

Лиш одного разу, пригадую, сталася осічка, коли якісь аж надто допитливі кіровоградські хлопці віддерли наклеєний ярличок на одній із баночок і дослідили її оригінальну етикетку. Зрозумівши, що пшикають своїх кізок засобом для миття вікон, вони якогось пообіддя підловили мене в полі під копицею сіна, по дорослому віддубасили і вибризкали на мене весь той «дезодорант». Після того я ще півтора місяці смердів своїми козячими парфумами.

Відтоді я більше не економлю на наклейках.

Тож, отримавши добро від Тьомика, який без особливих проблем вибив у своєму шведському банку кредит на тисячу євро, я на три дні зачинився у кімнаті хостелу.

Спочатку купив через Інтернет три тисячі спрей балончиків. Оскільки грошей цього разу було в обріз, я вибрав найдешевші на якомусь задрипаному мексиканському сайті, не дуже вникаючи, що воно таке. Затим накидав ескіз етикетки і замовив у поліграфічній студії в Тукслі Гутієррес36 три з половиною тисячі наклейок (із запасом).

Два дні ми з Тьомиком, не розгинаючи спини, старанно обклеювали баночки моїми наліпками, ховаючи справжній, малозрозумілий напис: «DDVP».37

На останні гроші я орендував джип (менеджер слізно попросив цього разу хоча б номерні знаки не знімати), і ми з Тьомиком чкурнули на північ штату, пропонуючи мексиканським вакерос найновіший винахід міжнародної групи вчених, очолюваною нобелівськими лауреатами – безвідмовний, надійний і просто прекрасний дезодорант для кіз!

Операція під кодовою назвою «Cabra aromática»38 почалася.
3
От уже тиждень ми з напарником гасаємо Чіапасом, успішно сплавляючи «дезодорант».

Однак на восьмий день торгівлі, наслухавшись від якихось лівих чудил у мотелі переказів та недвозначних відгуків про наш чудо засіб для ароматизації малої рогатої худобини, Тьомик попросив мене трохи збавити оберти, мовляв, щось воно не те з нашим ароматизатором. Я не послухав його, та ще й приговорював, щоб і він не брав дурного в голову – адже то все каверзні вигадки заздрісників, недоброзичливців і конкурентів!

А тепер – до суті справи. Проблем, як нам переказали, було небагато – всього дві. Перша – молоко дійсно переставало смердіти козою, але починало смердіти дихлофосом, і друга – на третій день після застосування мого чудо дезодоранту «Cabra aromática» кожна друга коза якогось дідька відкидала копита, в самому, блін, прямому значенні цього слова.

На лихо, чутки поширювалися мексиканською глибинкою значно швидше, аніж ми по ній їздили, внаслідок чого в моєму монолітному бліц плані почали з’являтися перші тріщини.

Зазвичай у кожному новому селищі на нашому шляху ми починали торгівлю з самої крайньої гасієнди. Я спиняв джип і сигналив. Господар вистромляв опришкувату голову над самановим тином і привітно махав нам рукою.

Далі все відбувалося як завжди. Удвох з Тьомиком ми тюпали до патіо, я витягав з сумки кілька балончиків «Cabra aromática» і брався натхненно й аргументовано розписувати всі переваги цього високотехнологічного продукту. Брунатне мексиканське сімейство збиралося у повному складі й уважно слухало мене. Тож все йшло, як по маслу, поки Тьомик не починав посміхатися. І як тільки цей мудак за звичкою шкірився, стараючись справити хороше враження на наших потенційних покупців, хтось із родини, ну, скажімо, якийсь сопливий синок, одразу впізнавав його.

– Слухайте, татку, – казав сопливий синок, – а по моєму, це ті два гендлярі, які їздять селами і продають втридорога дихлофос, від якого потім кози дохнуть. Пригадуєте, вам дядько Рауль про них розказував? Гляньте, в одного з них нема двох передніх зубів, по одному на кожній щелепі.



Звичайно, в цей момент татко усе пригадував, і після цього події починали розвиватись не так, як завжди: дуже швидко і в небажаному для нас руслі. Як правило, нас з напарником заледве не виносили з гасієнди на вилах, а потім усю дорогу, поки ми мчали на повній швидкості геть від села, я дякував Богові, що зміг з першого разу завести наш джип.

– Якби не твої зуби, усе було б нормально! – сердито казав я Тьомику.



Коли така історія повторилася втретє і якийсь вакерос замість вил схопився за дробовика й гахнув по нас із Тьомиком добрячим зарядом дробу, я зрозумів, що Тьомика пора вести до стоматолога. Бо, бляха, ніякого з ним бізнесу!
4
Проблема полягає в тому, що мій Тьомик страшенно боїться трьох речей: літати, одружуватися і… стоматологів. Причому цей страх має в основі якусь дику первісну природу – засів, зараза, дуже глибоко, десь аж на генному рівні, і ніякі вмовляння, кепкування та докори нічим не можуть цьому зарадити. Колись я навіть гіпноз пробував. Довго вмовляв Тьомика, поки нарешті спромігся затягти його до якогось дурнуватого гіпнотизера хіроманта… Його (Тьомика тобто, не гіпнотизера) тоді ледь добудилися – я думав, помер уже, зараза, на зло мені і хіроманту. Одначе страх перед дантистами після того не відступив ні на йоту.

Тож на якийсь час мені таки довелось призупинити операцію «Cabra aromática» – ми повернулися на південь до столиці штату Чіапас. Я слушно зміркував, що тільки в Тукслі Гутієррес ми зможемо знайти по справжньому хорошого зубного лікаря.

– Завтра підеш до стоматолога, – безапеляційно заявив я напарнику, щойно ми заселились до готелю.



Тьомик посірів, дрібно дрібно закліпав очима і затремтів. Але так нічого й не відповів.

Наступного ранку, скориставшись моєю безпечністю, мій напарник підло дезертирував.



Я підозрював, що щось таке мусить трапитися, тому спеціально примусив себе прокинутися раніше, ніж завжди, однак Тьомика вже й слід прохолов. Навпроти мене стояло порожнє, давно остигле ліжко з пожмаканою постіллю. Я зазирнув під подушку та в шухляду. Пусто. Тьомик завбачливо прихопив з собою документи та гроші.

Не поспішаючи, я вмився, одягнувся та вийшов надвір.

Туксла Гутієррес розташована майже на півтори тисяч метрів нижче нагірного Сан Крістобаля, тому тут зазвичай уже з самого ранку палахкотить удушлива спека. Я дивився, як ранковий туман хутко відступає в гори і сонце безжально стріляє з небес своїми гострими променями. На сходах, у затінку коло потріпаних дверей готелю, куняв консьєрж у запраній фіолетовій жилетці.

– Ти часом не бачив уночі білявого ґрінго без двох зубів, який кудись виходив з готелю? – спитав я.

– Не бачив, – ліниво буркнув метрдотель, навіть не розплющивши очі.

Я задер голову. Навіть якщо Тьомик ліз через вікно, він не міг проскочити непоміченим перед консьєржем. Відтак я акуратно підсунувся ближче і непомітно для інших запхнув мексиканцю в кишеньку рожеву купюру номіналом п’ятдесят песо.

– Бачив! Бачив, сеньйоре! – тут таки радо дзявкнув служивий, старанно продерши баньки.

– І куди він подався?

– Три години тому, ще до світання, рвонув на південь, у бік гватемальського кордону, сеньйоре. Біг так, наче за ним гналися всі демони пекла із самим сатаною на чолі.

– Ясно, – зітхнув я.

– Радий був прислужитися, сеньйоре! – кивнув швейцар і далі вп’явся у дорогу вдавано байдужим поглядом брунатних очей.



Я не поспішав, розуміючи, що з нульовим запасом іспанських слів Тьомик не зможе орендувати машину або ж зловити попутку. Тому спокійнісінько замовив у готелі яєчню з грінками та кавою й заходився снідати. Далі неспішно викурив сигаретку і попросив ще одну каву. Видудливши друге горнятко запашної чорної рідини, я попрохав ще одне. Ох, якби ж ви знали, яка все таки добра ця чіапаська кава!

Лиш після того я нарешті сів у джип і кинувся у погоню. На виїзді з Сан Крістобаля заправився бензином, списавши вартість палива зі свого боргу Тьомику, і почесав на південь вибоїстою дорогою до Гватемали.

Мені вдалося нагнати того чортового марафонця аж за двадцять кілометрів від Туксли Гутієррес на обочині шосе посеред справдешніх джунглів. Тьомик продовжував ошаліло нестися на південь, задихаючись і рясно обливаючись потом. Я порівнявся з ним на джипі, ввімкнув другу передачу і їхав поряд, не відстаючи.

– Фізкульт привіт! – гукаю через прочинене вікно.



Тьомик не відреагував.

– Чувак, – кричу, – не страждай фігнею! Припини! Сідай в машину і гайда назад. Нас чекають справи!



Тьомик навіть не повернувся у мій бік, тільки припустив ще швидше. Я піддав газу.

– Друже, будь же ж мужчиною! Ніхто тебе не тягнув на ту фотосесію! Я обіцяю, що ми знайдемо тобі найкращого лікаря на всю південну Мексику! Зуби будуть як новенькі.

– Ні! – рявкнув Тьомик.

– От же ж паразит! – вилаявся я. – Чувак! Ти поводишся, наче дитя. Гарантую, у тебе буде анестезія, повна анестезія! Чуєш, чувак? Ти геть нічого не відчуватимеш! Якщо хочеш, я попрошу, щоб дантист приспав тебе загальним наркозом! Хочеш? А загальний наркоз – це… це… це така анестезія, що просто капець! Ти нічого не бачитимеш, не чутимеш і не пам’ятатимеш. Прикинь, проснувся і – опа – а зуби на місці!



На якусь мить Тьомик завагався, але зрештою страх переміг.

– Нізащо! – вереснув він.



Я люблю Тьомика як друга, як брата, і, безумовно, поважаю його право ходити без двох зубів, але, повторюсь, я не терплю речей, які заважають моєму бізнесові.

«Друже, пробач, – подумав я, – але це вимушені заходи». Відтак я нагнав того опецька ззаду, обережно поклав на капот, а тоді різко крутнув кермо праворуч і запхав у густе вариво джунглів при дорозі, так, що назовні стирчала одна задниця. Тьомик нарешті перестав бігти – його передня частина намертво заплуталась у колючих хащах, а задню частину надійно підпирав бампер джипу, – однак він все ще продовжував відчайдушно метеляти ногами в повітрі, марно шукаючи якоїсь опори.

Я заглушив мотор і вийшов з машини. Мій напарник безпорадно смикався, обплетений ліанами і високою травою, несамовито верещав, плювався і матюкався. Я запалив сигарету і виліз на гарячий капот, упершись спиною об переднє скло, рясно заліплене розплющеними мушками.

– У тебе є два варіанти, – почав я, – або ти, потворо, добровільно сідаєш в машину, їдеш назад і ми знаходимо тобі найкращого зубного лікаря, або я везу тебе силоміць, приковую до стільчика і кажу дантисту, щоб робив усе без знеболювального.

– А а а! – кричав Тьомик.

Зрідка повз нас проїжджали машини. Опришкуваті мексиканці задивлялися, немислимо викручуючи голови, як я сиджу на капоті свого джипу і розмовляю з чиєюсь дупою, що стирчить з кущів при дорозі.

– Вирішуй! Я не маю часу на пусті теревені.

– А а а!

– Як знаєш, друже. Це був твій останній шанс.

– А а а… Стій! Добре! Добре! Я згоден на наркоз. Ти, блін, катюга! Не треба мене в’язати, я піду сам.

Відтак я заліз у кабіну, вивів машину з кювету, а потім допоміг Тьомику виборсатися з кущів.

– Фашист! – це все, що сказав мені Тьомик за весь час, поки ми їхали назад у Тукслу Гутієррес.


5
Через два квартали від готелю, де ми спинилися, я відшукав дуже пристойну на вигляд стоматологію. Її мені особисто порадив власник готелю, як найсолідніший заклад такого типу в усій Тукслі. Так воно, мабуть, і було, адже мені вартувало неймовірних зусиль втиснутися у розклад доктора, в якого всі години були розписані на три тижні наперед.

– Завтра на дев’яту ранку я записав нас на прийом до дантиста, – сказав я Тьомику за вечерею. Я вживав «нас», бо, по перше, збирався супроводжувати Тьомика (доктор самотужки нізащо з ним не впорається), а по друге, «записав тебе » могло сполохати напарника. І тоді ганяйся за ним знову по всьому Чіапасу…

– Значить так, підйом о сьомій, – правив далі я. – Почисти зуби, причепурися, словом, будь готовий.

– Краватку вдягати? – приречено спитав Тьомик.

– Не треба. Просто приведи себе в порядок і поводься пристойно. Не подумай кусатися!

І що ви собі думаєте? Вночі цей вилупок знову втік.



Не думайте, що це для мене стало дуже вже великою несподіванкою. Я свого друзяку знаю, як облупленого. Саме тому напередодні, щойно розправившись з вечерею, я запхав Тьомика в готельну кімнату, ретельно замкнув вхідні двері, а сам всівся навпроти вікна і вирішив пильнувати цілу ніч, ні на мить не склепляючи очей.

До третьої ночі Тьомик крутився, вертівся, пихтів і чухався, неначе собака, закусаний блохами, час від часу крадькома зиркаючи на мене крізь прищурені повіки. Я чатував, не послаблюючи пильності. Сидів коло вікна, курив цигарки і при слабкому світлі настільної лампи читав газети. Всі передовиці рясніли крикливими заголовками про звіряче вбивство чотирьох ловців мавп у якомусь віддаленому селі на півдні штату. Писалося, що з невідомих причин при появі американських перекупників (які, до речі, приїжджали за мавпами в ці місця далеко не вперше), у місцевих жителів стався масовий напад невідомої форми сказу. Двох нещасних ловців тут таки повісили за горло на найближчому кедрі, третього посадили на палю, четвертого спочатку нагодували мавпячим лайном, а потім втопили. За різними даними з ними був ще один, п’ятий. Його ще й досі шукають. Проводиться розслідування.

Після третьої години Тьомик зрештою втихомирився і засопів рівно, мов маля. Ще цілу годину потому я не спускав очей з його нерухомого тіла. Зрозумівши, що мій напарник врешті решт заснув, я й собі намірився придрімати щось із півгодини – тільки півгодини, ну, може, хвилин сорок, не більше – і обережно стулив повіки.

О сьомій ранку мене розбудив будильник. Я зірвався на рівні ноги, наче солдат по тривозі, і продер очі. Тьомик зник. На тумбочці коло його ліжка валявся викручений зсередини дверний замок.

– Гад! – спересердя рявкнув я, вдягнувся, на ходу чистячи зуби, і вилетів на вулицю.

– Куди він побіг?! – накинувся я на незмінного консьєржа в брудно фіолетовій жилетці, напнутій поверх пом’ятої жовтої сорочки.



Мексиканець окинув мене затуманеним поглядом і махнув рукою на захід.

– Кудись туди. В бік виїзду на Оахаку.

– Давно?

– Годину тому. Не більше.



Я вже майже вискочив на вулицю, коли це раптом примітив, що у готельного швейцара з кишені якось аж надто кричуще і показово стирчить побгана купюра номіналом у сто песо. Нараз я зрозумів, що недооцінив Тьомика.

Тож я зупинився, неквапом підійшов до консьєржа, а тоді прискіпливо подивився йому в очі. Він не опустив погляду, хоча зирив кудись мовби повз мене. Відтак, не кажучи ні слова, я витягнув з портмонетки три папірці, по п’ятдесят песо кожен, і запхав йому в нагрудну кишеню.

– То куди він побіг? – вдруге спитав я.



Не повертаючи обличчя у мій бік і не відводячи скляного погляду від запиленої дороги, яка приймала на себе перші вранішні промені, мексиканець тицьнув пальцем у протилежну сторону, на південний схід, в напрямку гватемальського кордону.

– Ясно, – сказав я і сердито сплюнув у придорожню пилюку.



Мені вже починала набридати ця стоматологічна епопея.

Вскочивши до машини, я блискавично завів двигуна. Одначе в ту ж мить мій погляд намацав дещо, що примусило мене зловтішно посміхнутись і заглушити мотор. Поряд зі мною на сидінні валявся тугий гаманець з готівкою та кредитками і український закордонний паспорт. Бордовий, ще старого зразка. «Погоня скасовується, – тішачись, подумав я. – Гарно тобі погуляти, напарнику». Тьомик, ушиваючись поночі, забув прихопити гроші та документи…

Отож я нікуди не поїхав.

Упіймав я його аж через два дні, коли Тьомик прийшов украсти в мене грошей і поцупити щось поїсти. Уявляєте? Оце то сила волі у людини, оце характер! Хлоп цілих два дні тинявся невідь де, не маючи й травинки в роті, але до дантиста не пішов! Якби не бізнес, я б ним захоплювався. Чесно.



Я проснувся від того, що вчув, як хтось порпається в шухлядці напроти мого столу. Взагалі то я сплю не дуже чутко, однак шелест купюр може витягти мене навіть із коми, особливо, коли це шелест купюр, які вивуджують з мого гаманця.

Сонце ще не встало, але надворі вже було світло. Тож я підірвався, як ошпарений. Охлялий Тьомик прихилився коло тумбочки і тремтячими від виснаження руками вишкрябував гроші з мого гаманця.

– Ага а а! – закричав я. – Попався!

– Нє е е! – закричав Тьомик і кинувся тікати.

– Сті і ій! Стій, кому сказав?!!



Я схопив свого кімнатного шльопанця – перше, що втрапило під руку, – і помчав навздогін.

Тьомик прудко скотився сходами на перший поверх готелю, прослизнув крізь рецепцію, прожогом перетнув ресторан і заскочив на кухню, де працівники саме готували наїдки для першого сніданку. Коли я залетів до куховарні, Артем, відбиваючись ногами від низькорослих кухарів, жменями згрібав з пательні котлети і квапливо запихав собі до рота. Побачивши мене, він знов чкурнув навтьоки, на ходу перевертаючи миски з салатом та каструлі супу. Я метнув у нього шльопанця, але, на жаль, не влучив.

Наздогнав я його аж на задньому подвір’ї. Збив з ніг, повалив на землю і притис усією своєю вагою. Ослаблений дводенним голодуванням, Тьомик мовчав і майже не пручався. Лиш сердито сопів, похапцем засовуючи до рота останню котлету.

Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   19

Схожі:

Максим Кидрук Навіжені в Мексиці Навіжені – 1 iconРильський Максим Тадейович
Рильський Максим Тадейович (19 березня 1895 24 липня 1964), український поет, перекладач, публіцист, громадський діяч
Максим Кидрук Навіжені в Мексиці Навіжені – 1 iconМаксим Рильський як перекладач лібрето «Руслана І Людмили»

Максим Кидрук Навіжені в Мексиці Навіжені – 1 iconТест №1 микола вороний. Олександр олесь. Павло тичина. Максим рильський. Богдан ігор антонич. Володимир сосюра
Микола вороний. Олександр олесь. Павло тичина. Максим рильський. Богдан ігор антонич. Володимир сосюра
Максим Кидрук Навіжені в Мексиці Навіжені – 1 iconНіжинського обласного педагогічного ліцею Масючок Катерина, Матраєв Максим, Мішаков Руслан Дитячі роки

Максим Кидрук Навіжені в Мексиці Навіжені – 1 iconУ верховній раді зареєстрували закон
Максим ефимов: "для привлечения инвестиций краматорску нужна стратегия развития" 3
Максим Кидрук Навіжені в Мексиці Навіжені – 1 iconЦерковний спів. Партесний концерт. Максим Березовський
Познайомимося з творчістю блискучого тріо український композиторів М. Березовського
Максим Кидрук Навіжені в Мексиці Навіжені – 1 iconМаксим Горький (Пєшков Олексій Максимович) (1868 -1936) “Буревісник революції”
Народився в Нижньому Новгороді в сім'ї столяра Максима Савватовича Пєшкова (1839 1871)
Максим Кидрук Навіжені в Мексиці Навіжені – 1 iconСучасна освіта Житомирщини. Попілянські розмаїтності
...
Максим Кидрук Навіжені в Мексиці Навіжені – 1 iconАпарат верховної ради україни інформаційне управління відділ інформаційних ресурсів та відкритих заходів
Максим ефимов: "очень надеюсь, что депутатский корпус станет средоточием конструктивных решений!" 3
Максим Кидрук Навіжені в Мексиці Навіжені – 1 iconБіографія: Максим Рильський
Його батько, етнограф, громадський діяч І публіцист Тадей Рильський, був сином багатого польського пана Розеслава Рильського І княжни...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка