Маріанна Малина Фіолетові діти



Сторінка1/10
Дата конвертації09.10.2017
Розмір1,85 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   10



Маріанна Малина




Фіолетові діти

Моя дорога лежить за краєм блакитних небес —

там, де білі хмари пливуть безупинно.

Хун Цзи Чен
Коли шукаєш вогонь, знаходиш його разом із димом.

Коли зачерпуєш воду з колодязя, захоплюєш із собою місяць.



Чанський афоризм
Найкращий ігровий сервер — Земля: карта всього одна, але на 6 мільярдів гравців, читерів немає, адмін терплячий, але якщо вже забанить...

Сучасний анекдот

Розділ I




1

Наді мною було небо. Блакитне, по-літньому вицвіле. Листя дерева на цьому тлі чітке, живе, прозоро-зелене. Видно тоненькі прожилки, здається, ще трохи — і побачу хлорофілові зерна.

Звідкіля я це знаю?

Байдуже...

Небо.

Листя.


Я.

Щастя...


Раптом усе закрутилося в яскравому вихорі. Швидко, ще швидше... ще...

— Дарино! Дарино Миколаївно, ви мене чуєте? — зненацька я бачу над собою дебелу, як вавилонська вежа, шкільну медсестру Оксану.

— Так, чую, здається...

— Впізнаєте?

Здається, впізнаю. І себе, і Оксану, і свій кабінет, і цього хлопчину з зеленими, як пляшкове скло, очима.

— Що ж ви дітей лякаєте? — усміхається Оксана і закручує пляшечку з нашатирем.— Мабуть, не їли зранку?

— Ні...— дурнувато посміхаюсь.

— Ходімо до мене, я вас чаєм пригощу... І пиріжками. А то охляли зовсім. Зомліли на рівному місці,— скептично оглядає мою хирляву фігуру з висоти свого зросту,— підводьтеся, я вас доведу, полежите трохи на моєму диванчику... заміряю вам тиск...

Я вдячно чіпляюсь за її пухку руку, притуляюся щокою до великих, як усесвіт, грудей. До білого, хрусткого від крохмалю халату, що пахне ліками. До надійності всього цього світу: теплого, живого, справжнього.

— Дарино Миколаївно, я можу йти? — чемно питає підліток, що тупцяється поряд. Де ж у його очах переляк? Ні, радше цікавість. А ще — зверхність. Зухвалі зелені очі зиркнули на мене і втупились у підлогу, імітуючи покору.

— Вибач, Кириле,— чомусь вибачаюсь я, відводжу погляд і не наважуюсь одразу глянути в його бік.— Зустрінемось у понеділок, о цій же порі. Йди.

— До побачення,— сама ввічливість. Очі сховані під довгуватим, як на чемного учня, пасмом темного волосся, що вибилося з зачіски «кінський хвіст». Дурнувата мода.

Оксана тягне мене до свого кабінету. Йде енергійно, трохи розхитуючись назад-уперед. «Крокуючий танк»,— згадую я прізвисько, що вліпили їй учні. Що ж, не безпідставно. Гарний, надійний крокуючий танк веде мене через ворожу армію учнів, що юрмляться коридором. І вони шанобливо розступаються.

2

— Ви, Дариночко, занадто мало приділяєте уваги харчуванню. А правильне харчування — це запорука здоров’я,— авторитетно заявляє Оксана, наливаючи мені чаю до чашки, яку прикрашають дрібненькі сині квіточки і темна від чаю зазублина.— Я бачила, як ви їсте в їдальні — як те колібрі... Звідки ж візьметься здоров’я? І нормальний тиск? Це ж сміх, а не тиск, у вашому віці... І чай, не бійсь, без цукру п’єте. А цукор при розумовій праці — дуже корисна річ. Чи про це ваш Фройд не писав?

— Не писав,— посміхаюсь і кусаю смачного домашнього Оксаниного пиріжка.

— Ви погляньте на себе. Гляньте! Це ж істощеніє, а не фігура. Звісно, зараз модно бути худими, але куди ця мода заведе — одному Господу відомо...— продовжує картати мене Оксана.

Я дивлюся на себе в дзеркало, що висить на стіні навпроти столу, де мене Оксана підгодовує. Та нічого... Я — як я. Може, трохи бліда. А так — навіть симпатична. Сірі очі. Непедагогічно руде волосся з короткою хлопчачою стрижкою. Якщо мене порівнювати з медсестрою, я, мабуть-таки, тендітна. Усміхаюся до себе, на щоках з’являються дитячі ямочки, яких зазвичай не буває в занадто худих. Мені хочеться вірити Оксані — що я зомліла від недоїдання. Чи від недосипання. Чи від тяжкої праці, що мене замордувала. Чи ще від чогось природного. Але все це буде неправдою. І я це знаю. Але... Я не можу сказати Оксані, що мене турбує. Вона не збагне. Я не можу сказати цього нікому. Бо ніхто не дасть мені поради. Знову повіяло холодом, і я відчула тоненьку плівочку, яка відділяє мене від світу. Світу затишного і комфортного. Зрозумілого, як ці пиріжки з вишнями.

3

Додому я йду пішки. Щоб трохи подумати на самоті. Мене Оксаниними стараннями відпустили додому. Поправити здоров’я.

«Звичайно, звичайно, Дарино Миколаївно, йдіть додому, вам треба відпочити»,— а в очах: «Від чого тобі відпочивати, неробо малолітня? І за що тобі тільки зарплатню платять?» Це — завучка, Ірина Іванівна, викладачка математики. Гюрза за покликанням.

«Звісно, звісно, Дариночко, йдіть. Ви щось бліда сьогодні. Я ж вам зазвичай ні в чому не можу відмовити... А може, відпустку на пару днів? Гайнемо з вами в Крим, в Нікіту. Там якраз парад хризантем...» Це — директор, Павло Григорович, зі своїми звичними масними натяками. Старий шкарбан. Що можна їм сказати... Відформатовані, як квадрати. Вони ж мене не сприймають серйозно. А я повинна їм радити, що робити з учнями,— на те ж і психолог. Якби ж вони мене слухали...

Щось я загубилася між двох ворожих світів — дітей і дорослих.

Розділ II




1

Як учив мене професор Звенигородський, треба починати з початку. З дитинства, з натального періоду, а можливо, навіть із пренатального.

Звичайна школа. Загальноосвітня школа № …34, І-ІІІ ступенів. Це не зовсім те, про що я мріяла, закінчуючи університет. Але ж справжня доросла робота! Де до мене будуть звертатися не Дарино чи Даринко, а Дарино Миколаївно. Де в мене буде свій окремий кабінет. Не така вже й велика платня... Але ж я зможу збирати фактичний матеріал, аналізувати його, робити висновки і, може, напишу наукову працю.

Робота виявилася не такою цікавою, як гадалося. Безліч дурнуватих звітів, від яких я сатаніла. Всіляка тупа писанина не залишала часу ні на що інше та відбивала охоту до акту творчості. Ну що ж, ласкаво просимо у дорослий світ! Світ нудьги та ідіотських правил...

Літня робота з тестування первачків закінчилася. (Вони виявилися навдивовижу здібними — якісь маленькі генії!) Я потрохи роззнайомилася з учительським колективом. У школі працювали переважно жінки і переважно передпенсійного віку. Чоловіків можна було порахувати на пальцях. Однієї руки. Це — директор, Павло Григорович Гарбуз, якого так і дражнили — Гарбуз (він і справді був гладкий і кругленький). Учитель хімії, Іван Петрович, високий, з жовтуватим обличчям, якого за характер учні охрестили Карбід (не чіпай, а то засмердить). Учитель фізкультури, ім’я якого я завжди забуваю, схожий на відставного військового, з прізвиськом,  що пасує до зовнішності,— Ать-Два. І все. Серед жінок найяскравішими були: завучка, яка зміїний характер поєднувала зі збиваючою з ніг енергією, пишною зачіскою минулого століття та чималеньким носом із класичною бородавкою; викладачка історії Агрипина Григорівна — ентузіастка радянських часів (учні звали її «Партизанка»), яка малювала губи морквяного кольору помадою, під тон свого такого ж ненатурального волосся, і мала звичку всіх учительок називати «дєвочкі». І, певна річ, Олена Геннадіївна. Оленочка Геннадіївна, як до неї зазвичай зверталася переважна більшість як учителів, так і учнів, викладала англійську, нагадувала ляльку Барбі, та була єдиною молодою особою. Білявкою з легковажними кучериками і пухкими губками, підмальованими рожевою помадою. Оленочка Геннадіївна кожен день з’являлась у новому вбранні — по ній можна було відстежувати каталоги мод. Вона майже одразу записалася до мене в подруги і вимагала, щоб я її називала Альоною. Я змирилась. У школі вона працювала на рік довше за мене і особливої прихильності в колективі не відчувала. Вона прибігала до мене попліткувати, пожалітися на «цих старих шкап» учительок і «цих недоумків» учнів. Альона не була педагогом за покликанням.

2

Дивні події в школі для мене почалися майже одразу з початком учбового року, а вірніше з того, як Альоні дали читати англійську в 11 Б. Ще й «навісили» їй класне керівництво в тому ж класі.

— Туди ніхто не хотів іти, бо це не клас, а жах,— бідкалася вона мені, нервово відстукуючи свої слова на столі бездоганним французьким манікюром,— колишня їхня керівничка втекла від них на пенсію і невдовзі померла, довели стару...

Альона хлюпнула носом, витягла з сумочки хустинку, нервово крутячи її про всяк випадок у руках, по-дитячому запитала:

— Ну що мені робити?

Зазвичай ніхто не радів із класного керівництва, і я порадила їй заспокоїтись і не думати про дурниці.

Після класної години Альона мала збентежений вигляд, і, перестрівши мене в шкільному коридорі, схопила за руку:

— Мені треба з тобою поговорити, Дариночко.

Ми домовилися зустрітися після уроків.

Але вона на прийшла.

А за декілька днів Альона залетіла до мене в кабінет, як тайфун. Я її такою ще не бачила. Я навіть і не підозрювала, що вона може бути такою розлюченою.

— Це не діти, це — виродки! — викрикнула вона і грюкнула по столу стосом паперів, що розлетілися навсібіч й попадали на підлогу. Не звертаючи на це уваги, Альона вела далі: — Вони знущаються з мене! Їх треба виполювати, як бур’ян! Виполювати! Видирати з корінням! Ненавиджу!

Це була справжня істерика. Мені вартувало неабияких зусиль всадовити її на стілець і примусити випити склянку води з валер’янкою.

— Вони не просто не слухають мене. Вони зі мною щось роблять...— її зуби цокотіли об вінця склянки.— У мене таке враження, що копирсаються у мене в голові... Я не можу навіть сказати, що це... Бо й сама не збагну. Посидь у мене на уроці.

Альона так і не змогла мені сформулювати, що її так розлютило. І я пішла з нею на наступний урок до 11 Б.

3

З останньої парти, де я тихо примостилася, було видно майже всіх учнів. На перший погляд, звичайний клас. Вірніше, це була половина класу, всього п’ятнадцять осіб. На іноземну мову клас ділять. Тільки таке враження, що й ці учні розділені на дві частини. На тих, хто сидить від вікна, і на тих, хто біля дверей. Середній ряд був майже порожній, якщо не рахувати мене на останній парті та двох дівчат на першій. Але це пусте. Майже в кожному класі є якісь групи впливу. Сидять тихо, ніяких явних порушень дисципліни. Поозиралися трохи на мене: «Хто це ще приперся?»,— і все. Зайшла Олена Геннадіївна. Як завжди, виглядає, як лялечка, на обличчі жодного сліду недавніх хвилювань. Добре тримає себе в руках. Почався урок. У дітей біля вікна вираз обличчя такий відсутній, мовби їх і немає в класі. На сусідній задній парті (що від дверей) два хлопці, не звертаючи на мене уваги, грають у «морський бій». На мене ще раз озирнувся худорлявий хлопець із довгим волоссям і зеленими очима, потім чорнява дівчина із похмурим темним макіяжем та з однією гігантською сережкою у вусі, потім по черзі всі з групи «відсутніх». Мовчки. Олена Геннадіївна, закінчивши розповідати і писати на дошці, поставила декілька питань. Дівчата з першої середньої парти підняли руки (мабуть, відмінниці). Всі інші були пасивні, як амеби. Відмінниці були помічені й радісно, по черзі, відторохкотіли відповіді.

— Well, well! — єхидно обвела очима амеб Олена Геннадіївна і запропонувала невеличку самостійну роботу. Та група, що біля дверей, незадоволено загула. Альона роздала картки із завданням, сіла за вчительський стіл. Діти біля дверей почали шарудіти книжками. Мої сусіди по «Камчатці» продовжували грати у «морський бій», ігноруючи і мене, і завдання. «Відсутні» мовчки, зосереджено якийсь час дивилися на Олену Геннадіївну, потім майже одразу заходилися писати. У мене почала боліти голова, я незадоволено глянула за вікно, де сіре небо розродилося рясним дощем, і подумала про тиск і геомагнітні бурі, які віщував телевізор напередодні. Минуло нудних п’ятнадцять хвилин, поки Альона не почала збирати картки з відповідями, і майже одразу продзеленчав рятівний дзвоник. Загалом не відбулося нічого особливого, пройшов звичайний урок. Тихий і мирний.

Але Альона так не вважала. Вона із зібраними картками підійшла, примостилася поруч і таємниче запитала:

— Ну що? Ти щось помітила?

— Та ні, все нормально...

— А голова болить?

— Болить,— усміхнулась я,— ця погода...

— Яка там погода,— перебила вона,— погода тут ні до чого! Це все вони...

— Хто — вони? — не зрозуміла її натяків.

— Зараз я покажу тобі щось цікаве,— продовжила Альона, перебираючи картки. І заходилася нашвидкуруч їх перевіряти.

— Quod erat demonstrandum ,— згодом промуркотіла вона.— Я так і думала!

— Що? Що треба було довести? — зацікавилася я.

— Ось дивись, у всіх тих тихих недоумків, що сиділи біля вікна,— жодної помилки!

— Чому ж вони тоді недоумки? Мабуть, розумні діти.

— Та вони ж нічого не вчать! І на уроках не слухають! У них НЕ може бути таких результатів! Вони навіть не списують — я за ними стежу!

— Може, в них якась пам’ять особлива? — я зовсім не розумію, чому Альона така схвильована.

— Це не пам’ять. Я їм навмисне дала завдання, де треба думати і знати весь матеріал! Їм цього не читали минулого року. І вони не займаються додатково. Я перевіряла. Ось мої дівчата, яких я «натаскувала» все літо,— (це, мабуть, ті «відмінниці», здогадалася я),— і ті зробили помилки! І голова в тебе теж болить...

— До чого тут голова?

— Вони до мене залазять у голову і беруть там готові відповіді!

— Як це?

— В мене спочатку починає колоти у скронях, таке специфічне відчуття...— Альона притулила руки до голови і розгублено подивилася на мене,— а потім усе минає, зостається тільки головний біль до самого вечора. Збожеволіти можна! У тебе такого не було?

— Та ні... Це ж фантастика якась. Може, ти собі все надумала?

— Ну, звичайно, як я не подумала! Твоя голова їм не потрібна...— вела далі вона.— Але я їх виведу на чисту воду! Ти ще не знаєш, що вони зробили зі мною на класній годині!

— Не знаю — ти ж не розповідала.

— Я не хотіла нікому розповідати, бо незручно,— Альона трохи почервоніла.— Але слухай. На класну годину ми прийшли з Гюрзою. Вона познайомила мене з класом і пішла. Учні сприйняли мене майже прихильно. Ну, я так думала. Спочатку все було як годиться, я почала розповідати про моральність — мені завуч підкинула обов’язкову тему (навіть сама розписала на аркуші). Не встигла я добратися ще й до середини своєї проповіді, аж раптом... Я навіть не збагнула, що відбулося... Якийсь провал у пам’яті. Прокидаюся я з журналом під вухом замість подушки. Від дзвінка. Клас порожній. Ось так, Дариночко! Я хотіла тобі розповісти, та потім передумала. Раптом Гюрза довідається! Вона ж мене з’їсть за завалену педагогічну роботу! І всі вчителі будуть потішатися...

— Ну нічого собі! Учні в тебе й подаруночок! — всміхнулася я, уявляючи сплячу красуню в порожньому класі.

— Тобі смішно? — закліпала очима Альона.— Вони мене загіпнотизували...

— Та ну... Мабуть, підсипали снодійне в склянку з компотом у їдальні! Ти дивного смаку в їжі не відчувала? — спробувала повернути її до реального, логічно обґрунтованого світу.

— Не знаю, не пам’ятаю,— і собі всміхнулася вона.— Ти гадаєш, тут нема якихось паранормальних явищ ?

— Гадаю, немає,— спробувала втішити її.

— Ти мене трохи заспокоїла,— зітхнула з полегшенням Альона,— але ж таки дивно... Головний біль...

— То в мене за твоєю версією його не повинно бути. З моєї голови, як не намагайся, нічого путнього з англійської не витягнеш...

Альона подивилася мені в очі й ледь-ледь усміхнулася:

— Дійсно не витягнеш...

4

За декілька днів Альона прийшла до мене з цілим стосом газет, із загадковим виглядом поклала їх до мене на стіл і сіла поряд. Це були специфічні видання, які я вважала жовтою пресою, що пише всіляку нісенітницю: «Нострадамус», «Нєвєроятноє», «Магія і містика» тощо.

На тій газеті, що була згори, передовиця здоровенними літерами волала:

СКНИЛІВСЬКА ТРАГЕДІЯ РОЗГАДАНА!!!

ГОЛОВНА БИТВА НЕ ЗА ГОРАМИ?

(ПРОБЛЕМА НОВОЇ РАСИ)

ДУЖЕ ДИВНІ ДІТОЧКИ...

— Почитай! — лаконічно запропонувала мені Альона.

— Ну гаразд... А що це?! — я з недовірою перегорнула декілька сторінок.

— Читай, читай,— наполягала вона, нервово погойдуючи ногою, прикрашеною вишуканою туфелькою з тоненьким металевим каблуком-шпилькою. Погляд у неї був твердий та гострий на кшталт її підборів, і я скорилася.

Перша стаття містила фантастичну сповідь матері малолітньої дитини, яка буцімто була винуватицею Скнилівської трагедії, бо, мовляв, це її дитя простягнуло руцю до літака і сказало: «Дай!»,— маючи його за іграшку, і літак САМЕ ТОМУ втратив керування. На доказ — фотографія матері й дитини. «Дуже» переконливо! Маячня якась... Друга стаття істерично лякала приходом п’ятої раси, про яку давно попереджали пані Блаватська, Нострадамус і Ко і яка (ця раса) вже почала приховану війну зі світом і таке інше, і нам, представникам старої раси, вже нічого не світить, вірніше, світить, і в найближчий час,— цілковитий гаплик. Третє одкровення на цю ж тему майже ласкаво розповідало про дивних дітей «індиго», які то тут, то там з’являються у світі й жахають батьків своїми паранормальними здібностями — фотографія янголоподібного дитинчати з примальованими ріжками.

— Ну?! — Альона уважно дивилася на мене.

— Що? — я спантеличено глипнула на неї.

— Ти зрозуміла? — у неї було таке обличчя, буцімто вона роздивлялася учня, що по тупості не знає навіть англійської абетки, коли його питають про неправильні дієслова.

— Що зрозуміла? — я знизала плечима.— Що я повинна з ЦЬОГО зрозуміти?!

— Мої учні — це нова раса, яка хоче нас знищити!

— Ага, з Марсу прилетіли! — не витримала я.

— Ти мені не віриш.

— До чого тут ти? Те, що ти мені принесла — це ж жовта преса! Як можна взагалі таке читати? Там у них ціла редакція сидить і вигадує всілякі дурниці, щоб людям не було нудно жити.

— Ти мені не віриш...— приречено повторила Альона.

— Ну, чому не вірю,— мені стало шкода її, тож я почала виправдовуватись.— Ти про дітей індиго?

— Я про нову расу, яка вже сидить у моєму класі! — наполягала вона.

— Не думаю, що це нова раса в твоєму класі. Ось у мене книжка є...— я взяла з полиці тоненьку брошуру,— Лі Керолл, Джен Тоубер, «Діти індиго»...

— Це американці написали? Читала! Що вони петрають — ці американці?! Уті-путі... Які гарненькі дітки, невизнані генії,— Альона презирливо скривилася.— Вони небезпечні, і вони вже тут!!!

— Альоно, заспокойся. До чого тут твій клас?

— Можеш мені не вірити, але я це відчуваю! І ти мене не переконаєш, що це не так!

— Ти вважаєш, що в твоєму класі діти індиго? Та вони ж звичайні діти... Я ж бачила.

— Та що ти бачила! Ти нічого не хочеш бачити! — фиркнула Альона, потім задумливо подивилася мені у вічі й процідила: — Ні-і... вони не звичайні... І це не діти-індиго з американських казочок! Це фіолетові діти! Бо їм усе фі-о-ле-то-во! У них немає душі. Вони безжалісні потвори! І вони мене знищать. Вони всіх нас знищать!

— Альоно, ти що таке верзеш? У тебе невроз. Візьми лікарняний і відпочинь...

— Це в тебе невроз! А я ще сповна розуму! — в серцях кинула вона мені, підхопилася і вибігла з кабінету, грюкнувши дверима.

Наступного дня Альона не прийшла.

Не прийшла і на другий день потому.



5

Альона не з’являлася цілий тиждень не тільки в мене, а й узагалі у школі. Її мобільник не відповідав. І я вирішила розпитати завуча Ірину Іванівну, куди ж вона поділася. Гюрза на моє запитання скривила губи:

— Ваша Олена Геннадіївна — дуже безвідповідальна особа,— словом «ваша» Гюрза натякала, що я, можливо, така ж безвідповідальна, як Альона.— Вона звільнилася. Дивно, що ви цього не знаєте... Поклала на стіл заяву. За власним бажанням. І навіть не прийшла відпрацьовувати два тижні. Вона поставила мене в дуже незручне становище. Дуже! Я маю тепер терміново шукати викладачку англійської. І це на початку учбового року! Яка безвідповідальність! Який егоїзм!

Гюрза ще довго розповідала, нервово посіпуючи носом із бородавкою, про ненадійність нинішньої молоді, яка дбає виключно про себе, і бла-бла-бла на ту ж тему, і так хвилин десять. Але я її вже майже не слухала.

Я чомусь злякалася.

За той психологічний стан, у якому була Альона.

І не даремно.

Бо назавтра школу облетіла страшна звістка. Олена Геннадіївна, Оленочка Геннадіївна, така молода, і така красива, наклала на себе руки. Наковталася якихось пігулок. У це майже неможливо було повірити. Чому вона це зробила?!

Я знала чому. Ну, майже знала. Але нічим не допомогла. Тому що не могла собі уявити, що все так скінчиться. Але я обов’язково все з’ясую.

6

— Дєвочкі, те, що сталося,— це такий жах,— по-старечому затрусила головою Партизанка, відкриваючи великий шкіряний портфель, чия юність минула, мабуть, іще при Хрущові, і витягнула з його бездонної пащі купу шкільних зошитів і пляшечку з корвалолом.— Я просто не можу повірити! У нас у школі такого ще не було. А я тут працюю вже ого-го скільки! Ми всі так любили Олену Геннадіївну! І учні її теж любили. Може, в неї була якась особиста трагедія?

Агрипина Григорівна обвела поглядом кімнату, чекаючи підтримки своїм словам у двох учительок, у яких теж було «вікно» між уроками. Ті слухняно закивали.

Вона похапцем, звичним рухом, накапала собі крапель до склянки і перехилила одним духом. Запах ліків наповнив учительську. Потім вона закрутила пляшечку, витягнула дзеркальце і повернулася до мене:

— Ви питали про одинадцятий бе? — знову уточнила, наводячи свої морквяні губи новою порцією помади.— Ні, нічого особливого в цьому класі я не вбачаю. Зараз усі діти такі розбещені! Їм нічого не потрібно. Що з них буде? Ось до чого ваша демократія доводить. Ніякої управи, ну ні на кого! Хоча... там у них у класі є якісь дивні діти... Кажуть, вони навіть збираються разом після школи. На уроках пасивні й якісь «антиобщественні»: до гуртків не затягнеш, справами класу не цікавляться... Але вчаться добре, майже всі відмінники. Я до них претензій не маю.
Я обійшла майже всіх вчителів, що викладали в 11 Б, і чула одне й те ж:

— Головний біль? Та від них усіх разом узятих головний біль! Без винятку!

— Ні, ні не пов’язую. Ні, школа тут ні до чого.

Таке враження, що всі змовилися.

Я саме вийшла з кабінету вчителя хімії Івана Петровича, в якого марно намагалася прояснити обставини стосовно 11 Б. Мені Карбід так і не видав ніякої цікавої інформації, зате вділив цілу купу плакатів про отруйні речовини, що я їх (маються на увазі плакати), начебто, просто мусила розвісити у себе в кабінеті. Я не стала з ним сперечатися й, узявши рулони, в які дбайливо загорнув свої скарби Карбід, у роздумах попрямувала по коридору, сховавшись за своєю сумнівною здобиччю. І, мабуть, тому, що я була геть вся за рулонами, на мене не звернули уваги двоє учнів з 11 Б, що були вже знайомі мені,— зеленоокий патлатий хлопець та дівчина з чорним, явно фарбованим волоссям і з губами, що мали вигляд, мов їх намастили вугіллям. Вони стояли біля підвіконня і доволі голосно з’ясовували стосунки. Я трохи уповільнила ходу.

— Майє! Я не розумію... Навіщо? Навіщо ти це зробила? — сичав на дівчину підліток, схопивши її за руку.

— Відчепись, Кириле, я нічого тобі не буду пояснювати,— пручалася та.

— Я хочу з тобою поговорити, ми ж домовилися...— не вгамовувався хлопець.

— А я не хочу! Ти все одно нічого не тямиш, відчепись. Ти ніколи нічого не тямиш! — лице у неї розшарілося, і на очах виступили сльози.

— Я не розумію... Навіщо? Давай поговоримо... Ти не втечеш від мене, ми з тобою сьогодні все одно зустрінемося, бо іншого місця у нас немає...— продовжував наполягати він, але відпустив її руку.

— Відчепись, дурню! — кинула дівчина йому в обличчя, стрімко розвернулася та попрямувала геть, пройшовши біля мене і заодно обпікши роздратованим поглядом.

Кирило ковзнув повз мене удавано байдужими очима і з награним спокоєм відвернувся до вікна.

Трохи повагавшись, я підійшла до нього. Вивантажила свої плакати на підвіконня і перевела подих. Він неохоче повернувся.

— Здрастуй, Кириле! — задерла голову. Він зростом, мабуть, на дві голови вищий за мене. Важко в моєму віці здаватися солідною.

— Здрасті,— мляво відповів хлопець.

— Наскільки я знаю, у вас уроки вже скінчилися?

— Скінчилися. То й що?

— Та нічого. Може, допоможеш?

— Гаразд,— трохи повагавшись, сказав він, закинув свій наплічник із книгами за спину, легко згріб усі плакати однією рукою і покірно поплівся слідом за мною.

Я відімкнула свій кабінет ключем, відчинила двері і дала йому дорогу.

— Дякую, Кириле.

— Куди покласти?

— Он туди, на стіл! — скомандувала. Він слухняно вивалив рулони на стіл. Один із них не втримався, покотився і впав.

— Я підійму,— Кирило нахилився, його наплічник трохи зіскочив з плеча, і з нього вивалилася маленька книжечка. Я не стримала цікавості й підняла її з підлоги. Ми підвелися майже одночасно. Кирило крутив у руках клятий рулон, втупившись поглядом у мою знахідку. Мені стало трохи незручно.

— На, тримай — це, здається, твоє,— я майже одразу простягнула Кирилові його книжечку, але встигла помітити на ній дуже дивну назву: «Левітація».— Ти нічого не хочеш мені розповісти?

Він знизав плечима і обережно прилаштував рулон на столі:

— Ні.

— Ти це читаєш?



— Читаю. Це ж не заборонено? — відповів трохи з викликом, ховаючи книжку в наплічник.

Я зробила помилку, і надія на контакт майже втрачена. Чому я попхала носа до його книжки?

— Кириле, може, ти мені проясниш, що у вас у класі відбувається?

— Нічого особливого.

Я відчула остаточно, що розмова сьогодні не склеїться. Але вела далі:

— Я вважаю, нам треба поговорити.

— Я поспішаю, я вже й так затримався,— він кинув на мене нахабний погляд, і між нами вмить виросла непробивна стіна.

— Гаразд,— зітхнула я, не в змозі пробитися крізь стіну,— тоді чекаю тебе в моєму кабінеті завтра після уроків.

— Це офіційне запрошення? — єхидні очі оглянули мене зверху вниз.

— Так.


— Тобто треба приходити обов’язково? — ще раз уточнив.

— Обов’язково.

— А то що, до директора батьків викличете? — відверто глузував він.

— Можу і викликати.

— Слухаюсь,— відповів Кирило,— обов’язково буду.


Каталог: Malyna Marianna


Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

Схожі:

Маріанна Малина Фіолетові діти iconМетодичні рекомендації для студентів освітньо-кваліфікаційних рівнів «бакалавр», «спеціаліст», «магістр». Запоріжжя: «А-плюс», 2012. 120 с
Губа Н. О., Калюжна Є. М., Малина О. Г, Паскевська Ю. А., Поплавська А. П., Спіцина Л. В., Ткалич М. Г. Психологія: Наскрізна програма...
Маріанна Малина Фіолетові діти iconСценарій свята 2012) ( Звучить мелодія пісні «Из чего же, из чего же…» відкриваються куліси, на сцені діти. Діалог)
Звучить мелодія пісні «Из чего же, из чего же…» відкриваються куліси, на сцені діти. Діалог
Маріанна Малина Фіолетові діти iconУрок позакласного читання. Іван Франко. "Під оборогом" "Життя мені мало всміхалось, а діти були тим весняним сонячним промінням, яке зігрівало моє серце"
Життя мені мало всміхалось, а діти були тим весняним сонячним промінням, яке зігрівало моє серце
Маріанна Малина Фіолетові діти iconТекст I. Підготовка до слухання. Діти, уважно послухайте оповідання «Гірке морозиво», щоб могли сказати хто вам більше сподобався: Оленка чи Петрик. II. Словникова робота. Костур палиця. Защебетала привітно заговорила
Діти, уважно послухайте оповідання «Гірке морозиво», щоб могли сказати хто вам більше сподобався: Оленка чи Петрик
Маріанна Малина Фіолетові діти iconПрийом контрасту як основний засіб організації художнього матеріалу у творі В. Г. Короленка "Діти підземелля"

Маріанна Малина Фіолетові діти iconМихайла Сергійовича Грушевського
Діти в українських національних костюмах, класна кімната святково прикрашена рушниками, портретами Грушевсько М. С
Маріанна Малина Фіолетові діти iconМетодичні рекомендації Роботу підготувала
Учитель. Діти, ви розглянули картину російського художника В. Хабарова, яка називається „Портрет дівчинки”
Маріанна Малина Фіолетові діти iconТема. В сухомлинський «Як Павлик списав у Зіни задачу?»
Діти, подивіться, будь ласка, мені в очі. Погляньте один на одного, посміхніться
Маріанна Малина Фіолетові діти iconЗ досвіду бібліотекаря. Читання І діти. О. С. Сторожева
О. С. Сторожева,завідуюча бібліотекою Чугуївської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів №7
Маріанна Малина Фіолетові діти iconПодорож у Країну Знань
Бібліотекар: Добрий день діти! Сьогодні ми вирушимо у мандрівку до вражаючої країни запитань І відповідей. Туди, як ви бачите ведуть...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка