Маріанна Малина Фіолетові діти



Сторінка2/10
Дата конвертації09.10.2017
Розмір1,85 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

Розділ III




1

Бувають ночі, бувають дні, оповиті туманом нереальності, коли межа світу розмита тим самим туманом, і все в’язне у ньому, як у густому киселі. Скільки ж я проспала? Без сновидінь. А може, я їх забула? Дивлюся крізь шибку на вулицю — туман затулив геть усе, і тільки тіні предметів, що там мають бути, темніють невиразними контурами. Проводжу пальцем по підвіконню. Воно фарбоване-перефарбоване, горбате, все у зморшках від часу, під моїми пальцями холодне і справжнє, приводить мене до тями. На газовій плиті засичала кава. Збігла, як завжди. Беру турку, відставляю. І витираю темні кола, що розтеклися заплутаними лабіринтами по білосніжній поверхні плити.

Сьогодні субота, а я прокинулася неприродно рано, як на вихідні. Мабуть, через те, що вчора, потому як мене відпустили, я, прийшовши додому, завалилася в ліжко й одразу ж заснула. Та проспала аж до ранку. Це ж годин 18!

А сьогодні (який кайф...) нікуди не треба йти і можна ні з ким не бачитися. Вкритися ковдрою на диванчику, що на кухні, і пити каву, нікуди не поспішаючи. І думати. І читати. І знову думати. І не впускати до себе цей розмитий світ, що за вікном, а уявляти, що там, за вікном, нічого і нікого немає. І що я одна на весь світ, жеврію цяточкою жовтого електричного світла, тепла і запаху кави.

Я хочу сховатися від зовнішнього світу. Впасти на дно. Зануритися в глей. Прикинутися замуленим камінцем чи темним від часу корчем, що поріс водоростями.

Не підходьте до мене.

Не помічайте.

Забудьте.

Я відгороджуюся від світу, та він уперто лізе в мої думки. А може, й у сни? Щось спалахує з підсвідомості, та не встигнувши набути хоч якихось свідомих рис, заповзає назад. То зелені очі того підлітка — то перелякані очі Альони.

Доведеться трохи все розплутати. Спокійно, без сторонніх...

Не те щоб я зовсім не вірила Альоні. Одразу ж, коли сходила до неї на урок, я проглянула особові справи всіх учнів. Особливо уважно оту групу «відсутніх». Їх у класі було семеро. Майже всі — відмінники. У дивного зеленоокого хлопця звичайна і аж занадто бездоганна характеристика. Та чує моє серце, що саме він — неформальний лідер у їхній групі.

Кирило Хорольський, народився 24 лютого 1992 року. За час навчання виявив себе добросовісним учнем. Відмінник із першого класу. Мислить творчо. Має надзвичайні успіхи в математиці. Неодноразово брав участь в олімпіадах із математики та фізики. Пропусків занять без поважних причин не має. Характеризується як дисциплінований учень. Зі всіма учнями в класі має рівні стосунки і має заслужений авторитет в колективі. У спілкуванні з учнями та вчителями завжди ввічливий і доброзичливий. Має спокійний, врівноважений характер. Порушень дисципліни немає.

Виховується в неповній сім’ї. Мати — Хорольська Антоніна Сергіївна, працює генеральним директором банку «Мрія».

Все. Зачепитися практично ні за що.

Друга особова справа, на яку я звернула увагу, проглядаючи папери, свідчила про цікаву біографію дівчини, що вразила мене своїм велетенським кільцем у вусі й трохи дивним макіяжем.

Майя Верболаз, народилася 21 березня 1993 року. Нашу школу почала відвідувати з п’ятого класу, до цього вчилася за межами України — в Японії. (Нічого собі!) Відмінниця. За вдачею — лідер. Іноді буває занадто активною, нестриманою, але серйозних порушень дисципліни немає.

Батько — Верболаз Іван Григорович, учений-сходознавець, лінгвіст, професор.

Мати — Верболаз Ірина Степанівна.

Обоє працювали при посольстві в Японії.

(Непересічні особи, а дочка навчається в звичайнісінькій школі. Цікаво...)

Вчора я зустрілася з Кирилом. Він прийшов, як і обіцяв, після уроків. Я хотіла ввести його в транс, щоб довідатися, що ж такого вони робили з Альоною. Мабуть, цього не варто було робити.

Спочатку я спробувала його заплутати, відволікти. Розпитала про конфлікт з однокласницею. Про проблеми в школі. Звісно, ніяких особливих відповідей не отримала. Він відверто нудився. Підкинула йому звичайнісінький письмовий тест, потім увімкнула тиху музику для релаксації, вмовила розслабитись, уявити те, уявити се, мені здалося, що вже повністю його контролюю. Я намагалася перевести його на глибший рівень трансу. Але наштовхнулася в Кирилові на такий спротив, на який не чекала. Спробувала переломити його і... втратила свідомість. Гадаю, він чудово зрозумів, що я хотіла зробити... Він мені не довіряв. Боявся? Впевнена, що він має здібності. Але які?

В Альоні я завжди відчувала надмірне нервове збудження. А останнім часом ще й нез’ясовану, зовсім не збагненну для мене тривогу. Я мала її заспокоїти. Зрозуміти її. Витягнути з під завалів забобонних страхів... Я думала, вона трохи відпочине, і я з нею поговорю.

А вона...

Невже це тільки через учнів? Може, там ще щось? Але вона ж нічого не розповідала...

Як же ж вона могла так зненацька...

Як?!

Навіщо вона так вчинила зі мною!



Як я не люблю думати про це! Ні, не тільки не люблю. Я не хочу навіть згадувати!

Про... про... смерть...

Я волію закинути сам факт існування цього незбагненного і моторошного явища далеко-далеко, в глибокі підвали підсвідомості, зачинити ляду, забити великими цвяхами і ніколи, ніколи не повертатися назад, і навіть не дивитися в той бік.

Бо вони теж... так колись вчинили. Мої батьки. Поїхали і не повернулися. Обоє. Загинули в автокатастрофі.

Від них на згадку зосталася мені тільки квартира, в якій я зараз і живу. Старе помешкання, з високими стелями, велетенськими дверима та рипучою підлогою. У них усе бракувало часу зробити ремонт...

Минуло майже сім років. А я і тепер відчуваю огиду до тих метушливих днів. Похорон. Поминки. Все було таким фальшивим. І співчуття родичів, які були перш за все зацікавлені в батьківському бізнесі. І вдавана любов батькової сестри, тітки Тамари, що врешті-решт забрала усе добро і мене теж, як доважок до трофею...

А для мене все, що залишилося від батьків, було примарним і немало жодної цінності. Бо їх, справжніх, вже не було зі мною. Назавжди.

Пам’ятаю, як мені хотілося сховатися — а всюди були погляди, цікаві погляди, що обмацували мене з усіх боків із награним співчуттям. Усім було цікаво, що я відчуваю,— вони наче прийшли подивитися виставу, де я грала головну роль нещасної дитини. Чомусь їм хотілося моїх сліз та моїх переживань. Мабуть, щоб підживити своє пісне життя...

А у мене взагалі не було ніяких почуттів. Якась емоційна анестезія: всередині, замість душі,— гучна порожнеча. Це прийшло вже потім — відчуття, що ти стоїш на протязі. А вітер віє космічним холодом, і безодня підступає дедалі ближче. Хоча за безодню брешу — з нею я познайомилася значно раніше. Але після тих подій вона наче постійно була неподалік. Завжди поряд, так би мовити, тлом.

Змучена цими думками, я знову заснула, просто на канапі, на кухні.



2

...Я женуся за ним. За хлопцем. Він трохи вищий і швидший за мене. Та я біжу вихором, аж вітер шумить, бо мені будь-що треба його впіймати. І я майже наздоганяю... Аж раптом він різко зупиняється. І повільно повертається до мене.

Я — від того, що бачу — завмираю.

У хлопця замість обличчя — чорна коров’яча морда, яку прикрашають здоровенні телячі вуха! А очі — людські, зелені. Я відчуваю, як хвиля жаху накочується на мене, і роблю крок назад. Він, мабуть, утішений моєю реакцією, криво всміхається своєю бридкою коров’ячою пикою та робить крок до мене. Торкається руками трохи нижче очей... і там, зовсім не очікувано, з’являється ще одна пара! Від здивування в мене перехоплює подих. А дві неприродні й страшні пари очей роздивляються мене з веселою зухвалістю.

Хлопець зі звірячим писком шкіриться. Я роблю ще крок назад. Він задоволено мугикає, мабуть, радіючи з мого страху. Торкається вух. На кожному з них теж з’являється по ще більш неприродному оку.

Кліп... Кліп... Кліпають чисельні очиська довгими чорними віями. Від страху та огиди мене починає нудити.

Але чорнопикому виродку, напевне, і цього замало! Бо він широко вишкіряється, оголюючи здоровенні рожеві ясна і не менш великі хижі зуби. Пальцями торкається ясен — і там теж з’являється пара очей, що радісно кліпає.

Кліп... Кліп... Очі на рожевих яснах. Огиднішого видовиська важко собі уявити...

Він наближається до мене, я задкую. А він весело дивиться на мене всіма своїми аномальними очима, від яких мені стає, з кожною секундою, все моторошніше... Кліп... Кліп...

Він погрожує мені?

Ні, радше бавиться...
Я прокидаюся, серце калатає в грудях, ніяк не можу заспокоїтись... Що за маячня? Звичайнісінький сон. Заспокойся!

Вони за мною стежать.

Вони мною граються.

Виродки.


Що за дурні думки? Це вже я, як Альона, починаю ненавидіти те, чого не розумію.

3

Ігор належав до «напівмажорів» (батько працював у СБУ якоюсь шишкою, мати — головний лікар психіатричної клініки), але, незважаючи на своє доволі дивне походження, був «своїм у дошку» хлопцем. Здібний, він був найкращим студентом на факультеті. Один із небагатьох, хто ще до закінчення університету вже мав пристойну роботу (мати з батьком прилаштували його в престижну фірму, де в нього була практично приватна практика). І це була майже єдина людина з моїх знайомих, з якою можна було обговорити те, що сталося, і яка не покрутить пальцем біля скроні на мої «одкровення».

І ось, за якимсь не відомим мені збігом обставин, саме ця людина сьогодні вирішила заскочити до мене «на вогник». Чесно кажучи, я була рада його бачити.

Ігор усівся на кухні й зайняв майже половину приміщення. Одягнутий, як завжди, підкреслено демократично: у свій улюблений темно-сірий в’язаний светр із високим коміром. Хоч зараз від нього і тхне дорогими чоловічими парфумами, він мені все одно, як і раніше, нагадує ведмедика Гамі з американського мультику. Наразі він коротко підстригся. Я помічаю, що його волосся кумедно стирчить на маківці темно-каштановою щіточкою, і подумки перейменовую його на ведмедика Гамі, що служить у морській піхоті.

— Сьогодні у нас був корпоратив — річниця заснування центру. Там нудьга неймовірна... Я звідтіля втік. Але з трофеями,— Ігор ставить на стіл пляшку червоного вина і чималий шмат торта, дбайливо запакований у майже цілу коробку,— тому, як то кажуть: немає приводу не випити...

Ігор потирає руки і веде далі:

— Ти не уявляєш, які там точаться балачки. Пристойному психологу словом перемовитися ні з ким. Так я, ноги в руки, і до тебе... Ковтнути свіжого повітря, не замараного індексами Доу-Джонса.

— Ну, ти й заливаєш... Я ж просто поряд живу...— кривлюся на його побрехеньки.

Ігор тим часом визволяє торта з коробки.

— Київський...— любовно промовляє до нього і знову повертає голову в мій бік: — Зручна дислокація — це теж один із факторів. Але ж не головних! До речі, де в тебе ніж?

— На, тримай,— подаю йому ножа.

— Головне, з тобою можна поговорити про психологію класичну і не дуже,— продовжує безсоромно заливати Ігор, одночасно розрізаючи торт, що трохи кришиться під ножем,— згадати дідуся Юнга... І взагалі згадати... Наприклад, ти пам’ятаєш, як ми вперше напилися?

— Ага...— я ледь киваю. Ігор тим часом підхоплює двома пальцями фрагмент рожевої трояндочки, що не втримався на шматку торта, і відправляє собі до рота.

— Ото сміху було,— бурмотить, пережовуючи, і схвально киває головою: — До речі, непоганий тортик... Спробуй.

Я заперечливо похитую головою, мовляв, не хочу. Я й справді не люблю «безе».

— Дарма, тортик нічого,— не особливо наполягає Ігор і мрійливо продовжує: — Все це було ніби вчора...

Потім, відкорковуючи пляшку, він трохи мружиться і, поставивши відкриту пляшку на стіл, навмисно кривить кумедну жалісливу пику:

— Усе так сумно...

Його товстеньке обличчя в поєднанні з сумними очима старого сенбернара мало б мене розвеселити. Та наразі мені стає зовсім невесело.

— Ти маєш рацію... Сумно...— згоджуюся і махаю рукою на спробу Ігоря налити мені вина: — Ні, ні, мені не треба!

— Та це ж сухе! — підводить здивовані очі. Ставить пляшку, придивляється до мене і серйознішає.— Ну, розповідай, яке в тебе горе?

— Хочеш попрацювати психоаналітиком?

— Та ні, я без жартів... Я тільки зараз помітив, що ти якась не така. Навіть не посміхнулася ні разу. Що сталося?

Я на хвилину задивляюсь у вікно і, не в змозі сформулювати одразу все, що мене бентежить, ставлю трохи дурнувате питання:

— А ти не відчуваєш, що відбувається щось дивне з навколишнім світом?

— Що відбувається? Економічна криза? — піднімає брови Ігор і, почухуючи свою піхотинську маківку з оптимістичною посмішкою, додає: — Так це якраз звична річ. Нічого дивного...

— Може, й криза,— кривлюся я,— тільки не економічна...

— Ну, ну, пацієнте, я слухаю,— спирається ліктями на стіл та уважно дивиться на мене Ігор.

І з мене починає виходити все, що накопичилося останнім часом. Трохи нелогічними рваними шматками — справжня сповідь невротика-початківця. Я розповідаю йому і про Альону, і про її дивних учнів, і про те, що вона загинула, і про те, як мені від цього паскудно...

Ігор уважно слухає. Коли я замовкаю, секунду мовчить, стуляє губи в трубочку і повільно протягує:

— Що ж... Маємо почуття провини. І зовсім, на мій погляд, не обґрунтоване...

А потім дивиться мені в очі:

— Послухай, Даринко, а ти сама в собі не відчувала чогось незвичного?

— Ні...— тру собі носа, що від спогадів почав підозріло щипати, а потім здивовано витріщаюся на нього: — Це ти до чого?

— Та так,— знизує плечима Ігор.

— Ти що, про це щось знаєш?

— Ну... так мало, що на це можна й не зважати,— туманно веде він далі та знову почухує маківку,— а от мій батько... дещо знає, бо працює в дуже специфічному відділі.

— В якому відділі? — здивовано перепитую. Ігор ніколи не розповідав про свого батька. Тільки відбувався жартами.

— Вивчення наднормальних психічних здібностей,— значуще примруживши очі, відповідає він.— Усі випадки, які не вписуються в наукове обґрунтування, збираються, сортуються, аналізуються. З метою державної безпеки, звісно...

— То ти теж гадаєш, що смерть Альони може бути пов’язана з учнями?

— Все може бути... Та, як правило, в таких випадках розгадки значно прозаїчніші... Кохання, чи там іще щось подібне. Вона ж отруїлася?

— Так,— я схиляю голову і починаю терти шпаринку на столі, марно намагаючись проковтнути огидний клубок у горлі.

Ігор тим часом підіймає келиха, кладе ногу на ногу і, відкинувшись на бильце стільця, відсьорбує вина:

— Не переймайся. Якщо такі учні насправді існують, скоріш за все, про них уже знають де треба. Можеш спати спокійно...

Мені стає холодно. І з’являється знайоме відчуття, що мене з моїм співрозмовником роз’єднує, так би мовити, тоненька плівочка. Я тут, а весь світ, разом з Ігорем, перебуває ніби поруч, але в якомусь іншому вимірі. Моя знайома космічна безодня підійшла ближче, і я відчула її крижаний подих.

4

Розслабитися. Тіло робиться легким. Його зовсім немає.

Заспокоїтись. Емоції віддзеркалюються в океані спокою і пропливають хмаринками через мене. Емоції щезають.

Звільнити мозок. Думки летять, як маленькі комети. Я їх не тримаю. Хай летять. Пропускаю їх через себе. Думки зникають.

Я — чиста свідомість.

Спалах. Жовтий спалах.

Світ — це гармонія. Я знаю.

...Я зовсім маленька. Лежу під деревом. Дивлюся на листя. Яке воно гарне! Майже прозоре під яскравим літнім сонцем. Небо просвічується поміж ним — таке блакитне, лагідне. Сонячні промінчики гріють ніжно-ніжно. Як гарно. Як усе ПРАВИЛЬНО! Все на своєму місці. Ніяких протиріч. Все як має бути. Яке ЩАСТЯ!...

Світ — це гармонія. Я знаю.

Я це знаю, я буду пам’ятати.

Щось важливе треба пам’ятати.

Пам’ятати.

Згадати.

Що?


5

У понеділок, як і домовилися, після уроків до мого кабінету знову прийшов Кирило. Постукав тихенько в двері.

— Добрий день, Дарино Миколаївно! — ніяково вітається.

— Здрастуй, Кириле, сідай, поговоримо,— відповідаю.

Він чемно сідає на запропонований стілець навпроти мого столу, прилаштовує свій наплічник на підлозі поряд. Складає перед собою руки, неначе першокласник.

Мені теж трохи ніяково, що я втратила свідомість в нашу останню зустріч. Але я дивлюся йому в очі. У нього погляд незворушний і відгороджений — такий, за яким, як не намагайся, нічого не можна прочитати. Як у розвідника.

— Що вас цікавить? — спокійно запитує, не зморгнувши оком.

Холодні очі кольору битого зеленого скла. Чорні вії. Мені робиться трохи не по собі від його погляду. Я автоматично складаю руки на грудях і намагаюся бути врівноваженою:

— Як ти знаєш, у вашому класі відбулася певна подія. Розкажи, які в тебе були стосунки з Оленою Геннадіївною.

Він криво посміхається кутиком рота, опускає голову:

— Ніяких особливих стосунків у мене з нею не було. Вона ж недовго в нас працювала...

Його права рука сповзає зі свого місця і починає пальцями відстукувати нечутний ритм. У нього гарні руки: пальці довгі, з квадратними акуратними нігтями.

— Вона тобі подобалася чи викликала неприйняття? — веду далі, уважно слідкуючи за його рухами.

— Я б сказав, що до неї я був нейтральний,— рука повертається на місце, очі підіймаються — і я дійсно бачу погляд, що не віддзеркалює ніяких емоцій.

Відчуваю, що він щось знає... Вчуваю майже фізично запах таємниць, що старанно запнуті завісою удаваної байдужості. Як же ж до них дістатися?

Я нахиляюся до Кирила, довірливо зазираючи в очі:

— Я хочу бути з тобою відвертою. Вона мені на вас жалілася і навіть підозрювала де в чому.

Він знизує плечима і відвертається до вікна. Закрився... Я незадоволено відхиляюся на спинку стільця:

— Як на тебе вплинуло те, що сталося? Тільки не кажи, що ти цю подію сприйняв нейтрально...

Він мовчить і дивиться у вікно порожнім поглядом. Таке враження, що зовсім мене не чує... Вдає, що його тут немає. Мовляв, він просто відсутній...

Ну що ж, помовчимо... Я оглядаю його. Взагалі, красивий хлопець: худорляве трохи смугляве обличчя, прямий, правильної форми ніс. Тільки підборіддя трохи заважке... Мабуть, за інших обставин міг мені навіть сподобатися... Я беру олівця зі стола і задумливо кручу в руках. Він усе мовчить. У мене уривається терпець.

— Гаразд, не хочеш — не відповідай,— згоджуюся, полишаю олівець у спокої, та пробую зазирнути за завісу з другого боку: — А що ти мені можеш розповісти про Майю Верболаз? Як вона ставилася до Олени Геннадіївни?

— Майю? — мляво повертається до мене.

— Так,— спираю голову на руку та ловлю його погляд.

— То може, ви в неї й спитаєте? — презирливо викривляє губи.

— Спитаю, обов’язково,— придивляюся до нього і відчуваю, що він починає нервувати. В очах промайнула ціла низка емоцій: спочатку — страх, потім очі потепліли і якоїсь миті дивилися на мене майже приязно, потім знову стали крижані і відсторонені. Мовчить. Поглядом вивчає мій стіл.

Я веду далі:

— То що ти скажеш?

— Я б вас просив, Дарино Миколаївно,— підводить на мене зухвалі зелені очі та іронічно зводить брову,— не колупатися в цій історії! Воно вам не потрібно. А то й з вами може щось статися...

«Ну і виродок!» — спалахує в мене неконтрольована думка.

— Ти мені що, погрожуєш? — я все більше відчуваю, що втрачаю над собою контроль.

— Не треба так нервувати, ви ж усього не знаєте,— повільно відповідає, складає пальці обох рук до купи, трохи нахиляє голову і продовжує уважно дивитися мені в очі. Яскраві зелені вогники просвічують мене, мов рентгеном, наскрізь. Я відчуваю дивну втому, яка розливається по тілу.

— Я насправді не бажаю вам нічого злого. Ви мені навіть симпатична... Ви така гарна...— тихо шепоче він, не відводячи погляду.

Ну й нахаба! Треба йому відповісти, що зі мною так розмовляти не личить... але я так утомилася і не маю сили на спротив...

— Краще поспіть,— він повільно встає, обходить стіл і легеньким рухом руки нахиляє мою голову до столу,— ось так...

Притуляє прохолодну руку до мого лоба і ласкаво поправляє мені волосся. Все ж таки він рідкісний нахаба...— знову майнула неповоротка думка. Та я чомусь не можу йому опиратися...

— Спіть...

Мене охоплює нездоланна дрімота, очі стуляються. З останніх сил, гарячково, намагаюся прорватися крізь тенета сну: це ж звичайнісінький гіпноз! Я не буду! Я не хочу! Мене не можна так тупо загіпнотизувати!

— Спіть...— повторює Кирило.— Ви й справді зарозумна. Гіпноз. Це ж треба...

Він знову ласкаво проводить рукою по моїй голові:

— Краще спіть, а не думайте...

Я ж уголос нічого не казала! Звідки він знає?

— Спіть... Та не згадуйте про цю розмову...

Ледь відчутний прохолодний дотик на моїй щоці:

— Спіть...

І я поринаю в глибокий сон.


Прокидаюся від дзвінка мобільного. У свідомості ще якісь жовті спалахи, присмак літа зі сну, що зненацька обірвався. Нікого поряд уже немає. Беру слухавку. Це дзвонить Ігор.

— У мене для тебе є дещо цікаве стосовно твоєї Альони. Приїжджай до кафе «Старе місто». Я на тебе чекатиму.

— Гаразд, зараз буду.

Я підводжусь, голова трохи гуде. Накидаю плаща. Дивлюся на годинник: мій робочий день уже давно скінчився.



6

Я під’їхала на метро до станції N — це всього одна зупинка. За декілька хвилин вийшла на ріг вулиці N і побачила там Ігоря, що стояв біля вивіски «Старе місто» та махав мені рукою. Кафе містилося в напівпідвалі, з вулиці було видно тільки арки великих вікон. Ми спустися вниз кам’яними східцями.

Місце внизу досить затишне. На стінах висять гравюри з краєвидами старовинного Києва. Неголосно лунають старі записи з «Океану Ельзи». Тепло і пахне кавою, ваніллю та випічкою. Ігор ґречно допомагає мені зняти плаща та підсовує стільця.

— Замовимо кави? — питає і, не чекаючи відповіді, замовляє в офіціанта, що непомітно підплив, дві кави та тістечка. Офіціант майже миттєво приносить замовлене. Дві мініатюрні білі філіжанки та два таких самих мініатюрних тістечка, прикрашених завиточками з шоколадного крему.

Ігор зі знанням справи розглядає своє тістечко та задоволено киває головою. Я нетерпляче дивлюся на нього:

— Ну, що там у тебе?

— Ось, тримай,— таємниче шепоче Ігор та підсовує мені загальний зошит у коричневій, під зміїну шкіру, твердій палітурці.— Це — щоденник Олени Геннадіївни. Це тобі, щоб ти впевнилася, що твоєї провини тут немає. Вона про тебе майже не згадує.

— Де ти це дістав? — здивовано глипаю на Ігоря.

— Місця треба знати,— задоволено посміхається він.

— Тобі від батька не перепаде на горіхи? Як ти примудрився...

— Завтра поверни, і ніхто нічого не помітить,— відповідає самовдоволено. І за піснею, що лунає, мугикає: «Я би не зміг... Але для тебе, але для тебе... зможу я все...».

— Дякую! Я відксерю і поверну.

Ми ще трохи сидимо, п’ємо каву та їмо. Мені не хочеться розповідати про випадок із Кирилом, тому я відмовчуюсь. Ігор, швидко проковтнувши тістечко, теж мовчить. Тільки дивиться сумними відданими очима.

— Ще раз дякую! — згодом кажу, підводжусь і одягаюся.

— Я тебе проведу! — підхоплюється Ігор.

— Ні, не треба, я сама...

Він проводжає мене поглядом, що виказує розпач. Я це помічаю, але не зупиняюся. Не можу. Мені наразі ніхто не потрібен.

«...Вище неба, чому так високо літаєш... Вище неба... мила моя, як то я без тебе...» — докором лунає мені в спину пісня і залишається внизу на сходах.


Я йду навпростець. Заглиблююся в якісь занедбані двори. Звідкіля вони тут? Які цікаві бувають контрасти у нашому місті... Декілька кроків тому гула цивілізація з гарненькими вітринами і прибраними вулицями. А тут, як у зовсім іншому світі. Оглушлива тиша. Якісь обшарпані будинки. Старий кіоск з дивною вивіскою. На ній червоною масляною фарбою написано від руки: «М’ясо». З букви «с» фарба потекла, і патьоки нагадують краплини крові. Холодний, пронизливий вітер, що раптом здійнявся, жене по вулиці целофанові пакети та інший непотріб. Біля мене пробігає, трохи не збивши з ніг, чорний кіт із подертим вухом. Сутеніє. Біля баку зі сміттям стоїть якийсь бомж. У заношених раритетних кирзових чоботах, в які заправлені такі ж рідкісні штани «галіфе» захисного кольору. Контрастною плямою — спортивна куртка блакитного кольору, на якій красується напис «adidas». На голові — чорна шапочка «менінгітка», з під якої стирчить довге сиве волосся. Він якоюсь тичкою колупається у смітті в бачку.

Аж раптом волоцюга дуже швидко розвертається. І я не встигаю оговтатись, як за мить він уже опиняється біля мене. Від нього тхне вогким підвалом, старим ганчір’ям і ще чимось бридким. Він зненацька хапає мою руку:

— Я знаю! Я знаю! Вони вже зовсім близько... Я чую брязкіт зброї...— дихає мені в лице перегаром і дивиться на мене божевільним поглядом вицвілих старечих очей. Його вказівний палець, замотаний в брудну ганчірку, метеляється зовсім поряд із моїм лицем, а розкуйовджене неохайне волосся торкається щоки.

— Я все бачу... Світи змішуються... Я чую... чую... металевий брязкіт...— хрипить старий.

Я відчуваю, як страх виливається десь із району сонячного сплетіння, заповнює живіт та підступає до горла гидкою чорною масною хвилею. На хвилину я клякну, а потім видираюся від нього і щосили тікаю. Біжу між будинками.

— Я правду кажу! — чую ще раз за спиною.

Захекана, вибігаю до станції метрополітену. І наче виборсуюся з зачарованого світу. Вітер стихає. З’являються звуки. Навкруги снують люди. Руки в мене трусяться, я притуляю до себе щоденник Альони і спускаюсь у метро. Серед натовпу людей мені робиться трохи спокійніше.

Божевільний волоцюга, чого він до мене причепився? Мабуть, несповна розуму старий.

Який химерний і викривлений світ сьогодні...

А хто... близько?

Мій погляд падає на рекламний щит, на якому зображено велетенське око: «Погано бачите? — запитує напис.— Клініка «Новий зір» до ваших послуг»...

Я на мить зупиняюсь і глибоко вдихаю. Треба нарешті заспокоїтися... Та це не допомагає, я продовжую чути, як у грудях глухо стукотить збуджене серце.




Каталог: Malyna Marianna


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

Схожі:

Маріанна Малина Фіолетові діти iconМетодичні рекомендації для студентів освітньо-кваліфікаційних рівнів «бакалавр», «спеціаліст», «магістр». Запоріжжя: «А-плюс», 2012. 120 с
Губа Н. О., Калюжна Є. М., Малина О. Г, Паскевська Ю. А., Поплавська А. П., Спіцина Л. В., Ткалич М. Г. Психологія: Наскрізна програма...
Маріанна Малина Фіолетові діти iconСценарій свята 2012) ( Звучить мелодія пісні «Из чего же, из чего же…» відкриваються куліси, на сцені діти. Діалог)
Звучить мелодія пісні «Из чего же, из чего же…» відкриваються куліси, на сцені діти. Діалог
Маріанна Малина Фіолетові діти iconУрок позакласного читання. Іван Франко. "Під оборогом" "Життя мені мало всміхалось, а діти були тим весняним сонячним промінням, яке зігрівало моє серце"
Життя мені мало всміхалось, а діти були тим весняним сонячним промінням, яке зігрівало моє серце
Маріанна Малина Фіолетові діти iconТекст I. Підготовка до слухання. Діти, уважно послухайте оповідання «Гірке морозиво», щоб могли сказати хто вам більше сподобався: Оленка чи Петрик. II. Словникова робота. Костур палиця. Защебетала привітно заговорила
Діти, уважно послухайте оповідання «Гірке морозиво», щоб могли сказати хто вам більше сподобався: Оленка чи Петрик
Маріанна Малина Фіолетові діти iconПрийом контрасту як основний засіб організації художнього матеріалу у творі В. Г. Короленка "Діти підземелля"

Маріанна Малина Фіолетові діти iconМихайла Сергійовича Грушевського
Діти в українських національних костюмах, класна кімната святково прикрашена рушниками, портретами Грушевсько М. С
Маріанна Малина Фіолетові діти iconМетодичні рекомендації Роботу підготувала
Учитель. Діти, ви розглянули картину російського художника В. Хабарова, яка називається „Портрет дівчинки”
Маріанна Малина Фіолетові діти iconТема. В сухомлинський «Як Павлик списав у Зіни задачу?»
Діти, подивіться, будь ласка, мені в очі. Погляньте один на одного, посміхніться
Маріанна Малина Фіолетові діти iconЗ досвіду бібліотекаря. Читання І діти. О. С. Сторожева
О. С. Сторожева,завідуюча бібліотекою Чугуївської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів №7
Маріанна Малина Фіолетові діти iconПодорож у Країну Знань
Бібліотекар: Добрий день діти! Сьогодні ми вирушимо у мандрівку до вражаючої країни запитань І відповідей. Туди, як ви бачите ведуть...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка