Маріанна Малина Фіолетові діти



Сторінка4/10
Дата конвертації09.10.2017
Розмір1,85 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

Розділ V




1

Мене будить телефонний дзвінок. Я дивлюся на годинник — дев’ята ранку. Дзвонить Ігор. Вітає з днем народження. Дійсно, у мене сьогодні день народження! Перше листопада... Питає про плани. Які там плани... сьогодні неділя, хочеться відіспатися. А потім? А потім... не знаю. Ні, вдома не хочу, ні, гостей не запрошувала. Поїхати з тобою в невелику мандрівку? Відвезеш у дуже затишне місце? Гаразд... Поїду. Відвезеш. Дякую.

Знову заплющую очі. Хочу додивитися сон, який так нахабно перервали в найцікавішому місці. Але його зміст із кожною секундою тікає від мене все далі, і я вже, як не силуюся, не можу напевне пригадати, що ж мені такого манливого снилося. Хочеться ще трохи полежати в блаженному стані напівдрімоти. Ще трохи побути на порозі між сном і дійсністю. У стані, коли стрілки годинника завмирають, а час розтягується... і зупиняється, коли зупиняються думки. Але вони невгамовні, ці думки, не дуже підкорюються моїй волі. З’являються знову, і стрілки годинника починають відлік часу. Я цю гру вигадала ще в дитинстві: суб’єктивний час можна розтягувати — десь хвилин на двадцять, поки стрілка ліниво переміщується на одну хвилину.
Ігор увечері й справді везе мене з міста до якогось незвичайного бару. За вікном сідає сонце, і на заході палахкотить червона смуга. Поки ми їдемо, Ігор розхвалює бар:

— Там такий цікавий дизайн! А яка кухня! Ти не уявляєш!

А зупинившись на світлофорі, замислено постукуючи пальцями по перемикачу коробки передач, таємниче натякає:

— Взагалі це майже єдине місце, де можна поговорити з повною впевненістю, що тебе не підслуховують.

Я здивовано глипаю на нього. Мовляв, що за шпіонські пристрасті? Ігор неправильно розуміє мій погляд:

— Цей бар ховається просто під основним радаром і ним екранується. Смішно, правда?

Мені це ні про що не говорить: якісь радари, та й ще основні... І я просто знизую плечима.

Зупиняємося ми в якомусь невеликому селі — будинків п’ятдесят. Ця екзотика міститься в старезному величному домі навпроти напіврозваленої німецької кірхи. Я звертаю увагу, що на пагорбі за будинком розташована запущеного вигляду військова частина, сторожова вежа покинута, паркан обвалився. На території дивного військового об’єкту видніється допотопна вантажна машина (мабуть, часів Другої світової), пофарбована ядучо-зеленою олійною фарбою. На кузові цього драндулета — справді радар, як на славнозвісних «Кольчугах» (я такі по телеку бачила). Гм... Він що, працює?!

На вулиці біля бару нас радо зустрічає хазяїн закладу — кремезний чоловік із широким простакуватим обличчям. Подає по черзі нам руки, мовляв, дуже радий шановним гостям. І проводжає до входу. Треба спуститися до підвалу.

Бар справді не традиційний: стеля — аркою, побілена звичайним вапном. Посередині — величезний камін, мурований із грубої цегли, в якому палахкотять справжні дрова. На стінах розвішані різноманітні старовинні предмети, від старезної алебарди до мідних кострубатих тарелів. Столи — з грубих дощок та з ослонами обіч. Приміщення, освітлене виключно свічками, перебуває у напівтемряві, а від мерехтливого світла по стінах пливуть загадкові тіні. Щось таки є в цьому середньовічному мінімалізмі — магічне і водночас затишне.

Ми всідаємося поближче до каміна. Від нього йде приємне тепло і сосновий запах.

— Ну як? Подобається? — таємниче блищить очима Ігор.

— Так, вмієш ти вразити... Де ти такі місця відкопуєш?

— У мене природний талант,— самовдоволено мугикає він,— ти ще не знаєш, яке тут пиво!

Пиво справді неабияке. Його, виявляється, тут і варять. Фірмовий рецепт від хазяїна бару. Темне, трохи солодкувате, натуральне, не консервоване пиво. Я взагалі не велика його любителька, особливо темного, але це мене вразило. Якийсь напій богів! Ще й з домашніми ковбасками на закуску.

Людей у барі, як не дивно, майже зовсім немає. Тому ніхто нам не заважає розмовляти. Але ми спочатку їмо смачні ковбаски, запиваючи їх пивом.

Мені подобається цей таємничий бар. Наче здалеку, лунає музика. Тужно тягне волинка якусь стару мелодію, і тіні заворожено танцюють по стелі.

— Ну, спасибі, ти мені справді зробив подарунок! — дякую я Ігорю і озираюся, шукаючи невидимих музик.

— Це ще не все,— відповідає, витираючи руки серветкою.— Я маю ще один подаруночок для тебе.

Він витягує з кишені маленький пристрій на зразок мобільного телефону і кладе переді мною:

— Це тобі!

— Що це? — здивовано беру в руки загадкову річ.

— Це — один геніальний винахід,— хитро мружить очі.— По-простому — «шукач». Якщо по-науковому — уловлювач електромагнітного випромінювання в мікрохвильовому діапазоні.

— А для чого він? — кручу «шукача» в руках і придивляюся до маленьких кнопочок та великого екрану.

— Ти чула, що таке Меркаба? — нахиляється до мене і таємниче шепоче Ігор.

— Щось таке чула... Здається, це з міфології...

— У технічному сенсі,— Ігор озирається і тихо веде далі,— «Меркаба» — це умовна назва специфічного електромагнітного поля. Люди, які мають паранормальні здібності, випромінюють саме таке поле. Воно розташоване у вигляді диска навколо тіла.

— А що, у звичайних людей його немає? Це не аура? — мені одразу на думку спадають численні екстрасенси, що розмахують руками і мацають невидиме випромінювання.

Ігор заперечливо хитає головою:

— Ні... Меркаба активна тільки у людей з паранормальними здібностями. Це поле має фізичну природу, тому його легко можна виявити технічними засобами. У СБУ є можливість запеленгувати його за допомогою супутників зв’язку й оцього самого «Шукача». Зараз покажу.

Ігор бере до рук «Шукача».

— Ось так вмикаєш,— натискає на кнопочку. Екран починає світитися блідо-зеленим.— І дивишся.

Я дивлюся. Екран блідо-зелений, без змін.

— Ну, зараз тут поки що нічого не видно,— чухає потилицю Ігор та вимикає прилад,— по-перше, через перешкоди від радара, а по-друге, через те, що тут нікого немає... паранормального.

— Слухай, я нарешті згадала,— раптом осіняє мене.— Меркаба — це ж колісниця... А до переміщення ваше поле має якийсь стосунок?

— Ну...— підіймає брови Ігор,— деякі вчені висувають теорію, що це електромагнітне поле тягнеться через усі можливі паралельні світи та всесвіти інших вимірів і навіть здатне змінювати свою природу з електромагнітної на будь-яку необхідну...

— То що, ми скоро будемо подорожувати паралельними світами?

— Не ми,— кривиться Ігор,— а ті виродки, що з активною Меркабою. Та й то мені сумнівно... Це ж тільки теорія.

— Прикро...— опускаю голову до «Шукача» і проводжу пальцями по його гладенькому екрану. Він іще трохи теплий. Повертаюся до Ігоря:

— То для чого мені цей геніальний винахід?

— Для безпеки,— довірливо дивиться в очі Ігор,— щоб знати, хто є хто. Я за тебе хвилююся. Той випадок з Альоною...

— Ти знаєш, щоденник мені мало допоміг,— перебиваю його і прикушую язика: — Я, звичайно, вдячна тобі... Та питань стало ще більше. Наприклад, вона пише, що за нею стежили. Це хто, СБУ?

— Навіщо СБУ якась Альона? — Ігор знизує плечима.— Та про неї навіть ніхто не знав до того, як вона познайомилася з Арсенієм.

— А він там давно працює?

— Хто?

— Арсеній.



Ігор здивовано дивиться на мене, а потім несподівано починає сміятися. Так регоче, що на очах навіть з’являються сльози. Заспокоївшись, витирає рукою повіки:

— Ну ти мене розважила! — знову пирхає і нарешті, остаточно вгамувавшись, прихиляється поближче: — Гаразд, доведеться тобі розповісти одну скорботну історію... Цього милого хлопця на ім’я Арсеній розшукує не тільки міліція, СБУ та Інтерпол... Ним дуже цікавляться навіть такі поважні організації, як штатівське ФБР та російська ФСБ. Тому він аж ніяк не може працювати в органах.

— То він Альоні...— починаю я.

— Так, так... розказував казочки,— шкіриться Ігор.

— А за що його розшукують?

— Особисто СБУ — за цілу низку економічних злочинів із застосуванням сугестивних методик.

— Гіпнозу? То він має паранормальні здібності? І в нього є це поле?

— Угу,— киває Ігор, бере зубочистку і задумливо гризе,— у нього цього поля... Справжнісінький виродок. Стріляти таких треба...

— Ігорю, ти що?

— Шуткую,— клацає язиком Ігор і ламає руками зубочистку.— Може, ще трохи пива?

— Можна,— згоджуюся я.

Поки несуть пиво, Ігор нахиляється до мене і шепоче, киваючи на «Шукача»:

— Сховай, щоб ненароком не побачили. І не розказуй про нього нікому. Він у тебе контрабандою...

Я киваю у відповідь і ховаю прилад.

Ігор лізе до кишені, витягує фото і кладе на стіл біля мене:

— Ось поглянь. Це — саме той Арсеній. Запам’ятай: він дуже небезпечна людина. Що він може витворити, одному Богу відомо...

Зі світлини на мене дивиться молодий хлопець, приблизно мого віку, з прямою, мідного кольору чуприною, що спадає на сині очі, трохи блідий, з правильними рисами обличчя, загалом дуже приємної зовнішності, в якій є навіть щось дитяче і беззахисне, тому він аж ніяк не тягне на цинічного лиходія.

Я здивовано підіймаю очі на Ігоря:

— Ти впевнений, що це він?

— Звісно! На сто відсотків!



2

У понеділок в моєму кабінеті нарешті надумалися зробити ремонт: коли я підійшла, там уже була купа сантехників. Все це, звичайно, відбулося не на голому місці — батарея центрального опалення підтікала вже давно, я директору дві доповідні написала. Аж ось уночі — рвонуло. Та залило — і підлогу, і стелю в кабінеті знизу. Тому мене на якийсь час із кабінету виселяють. Співчутлива Агрипина Григорівна вирішила тимчасово оселити мене в себе. Я не дуже хочу йти до Партизанки, але вона така настирлива, як ніколи. Нічого не лишається, як підкоритися долі. Я збираю свою роботу до папки і обережно через калюжі та сантехників вибираюся з кабінету та чимчикую за своєю «спасителькою».

Другого уроку в неї немає, тому вона пригощає мене кавою, щоб утішити. Кава ріденька і кольором нагадує міцний чай. У підсобці, де ми кавуємо, трохи задушливо: пахне пилом, старими книжками та сердечними краплями. Агрипина Григорівна не відчиняє кватирки — вона в неї старанно законопачена старою рудою ватою. Немовби свіже повітря — то страшенна отрута і не можна дозволити їй просочитися в приміщення. Поки ми п’ємо каву, Партизанка встигає мені переповісти майже всю свою біографію та перемити кісточки всім можновладцям: починаючи з директора, закінчуючи Верховною Радою. Усі без винятку винні в цьому «бардаку»: маються на увазі і моя труба, і її низька платня в одному флаконі. Я дипломатично мовчу. Коли я вже хочу чкурнути від неї, бо є поважна причина — в неї має початися урок, Партизанка несподівано просить мене допомогти їй розібратися з новими тестами. Вона ж бо вже геть нічого не бачить. Я залишаюся.

Нарешті Агрипина Григорівна йде до аудиторії сіяти «розумне й вічне». Я беру папку з тестами та починаю їх перевіряти. Вчитуватися мені трохи заважає різкий голос Партизанки, який перетікає від низьких тонів до високих із модуляцією сирени протиповітряної оборони. Ну, на її уроках принаймні не заснеш... Потрохи звикаю до її завивань, які чутно, незважаючи на зачинені двері підсобки, і навіть доволі успішно перевіряю майже половину робіт. Аж раптом чую вереск, від якого в мене ледь не закладає вуха:

— З цього не можна зробити такий висновок!!!

У відповідь — глухе хлопчаче бурмотіння, в якому майже нічого не можна розібрати.

І знову:

— Ти що, не зрозумів, що я сказала? Не доходить?! Ач, який розумник знайшовся! У нього своє бачення! Сідай, двійка!

Мені стає тоскно. Згадалася дитяча гра від одного до трьох років для розвитку логічного мислення. Вона складається з панелі з отворами у вигляді трикутника, квадрата, кола, зірочки та набору предметів, які треба вставити у відповідний отвір: кубика, зірочки тощо. І дитина іноді пхає кубика в отвір, який не пасує, а потім знервується та починає забивати предмет кулаком. Так і в наших школах. Ага! Вбивають. «Знання»...

Я відчуваю, що в мені здіймається хвиля роздратування. Дивлюся недобре на склянку з недопитою кавою, яка нічим мені не завинила, наче хочу долити в цю коричнювату рідину всю свою незгоду з оточуючою дійсністю, яка отруйними струмочками розтікається моїми жилами. І склянка раптом сунеться по столу...

Я осатаніло дивлюся на неї.

Примарилося?

Серце калатає, як після стометрівки. Я вже, як не намагаюся, не можу зосередитися на роботі. В голові у мене знову і знову прокручується епізод зі склянкою. Так здалося чи ні? Я дивлюся, чи не волога поверхня стола. Пробую зробити це знову. Склянка стоїть, як укопана. Пробую ще раз. Ще! Ще! Я навіть чую, як із мого лоба від напруження крапає піт. І тут я здригаюся від різкого дзвоника — закінчився урок.
На великій перерві йду до їдальні перекусити, бо раптом відчуваю сильний голод, як після важкої фізичної праці.

Поки йду, помічаю, що на мене дивляться. Діти. Деякі. І дуже уважно. Он та дівчина — майже привітно, просто в очі — усміхається. Та групка підлітків — підозріло. Хлопець, що розмовляє в кутку з дівчиною,— здивовано. Таке враження, що я йду подіумом, під яскравими софітами, а не звичайним шкільним коридором.

Коли заходжу до їдальні, на мене налітає малий першокласник.

— Ти куди? — зупиняю його рукою.

— Привіт! — вітається хлопчик і змовницьки дивиться на мене. В сірих очах веселі бісики. Так, немов я з ним граюся в одну гру. І наче ми — ще й в одній команді.

— Будь обережнішим! — намагаюся виглядати суворою.

Хлоп’я всміхається і біжить далі. Що це має означати? Знизую плечима.

Біля вікна помічаю медсестру Оксану, яка махає рукою, запрошуючи мене за свій столик. Я беру собі на обід тарілку з пловом, салат із капусти та неприродного кислотно-рожевого кольору компот (більше нічого на третє не лишилося) і йду з тацею до Оксани. Сідаю. Оксана саме доїдає тарілку борщу. Витирає губи серветкою та каже:

— Привіт, Дариночко! Ну, нарешті ти, як усі нормальні люди, почала обідати!

Я посміхаюсь у відповідь. Оксана така справжня, земна — від неї аж віє спокійною енергією. Поряд із нею світ набуває реальних рис: без літаючих книжок, склянок, що соваються, незрозумілих приладів, дивних поглядів та манії переслідування. Я потрохи відновлюю душевну рівновагу. Та думаю: яка ж вона щаслива... Тим часом Оксана підсовує до себе тарілку з подвійною порцією пельменів, густо перчить, виливає на них півсклянки сметани, дивиться на мене співчутливо та продовжує:

— Ну, в тебе рвонуло — так рвонуло!

— Авжеж,— відповідаю. Якби ж то вона знала, яку має рацію. Таки рвонуло! Аби тільки дах не знесло...

— На першому поверсі, в бібліотеці, вся стеля мокра! Але, здається, за сьогодні тобі все полагодили. Ти вже бачила? — веде далі медсестра.

— Ні,— мотаю головою. Мені чомусь корить розсміятися з таких дрібниць, і я, щоб не привертати уваги до свого трохи навіженого стану, швидко беруся до тарілки з пловом. Починаю його активно поїдати.

— Дариночко, з тобою все гаразд? Якось очі блищать,— Оксана придивляється до мене.— В тебе не температура?

— Та ні, все нормально! — запиваю плов компотом.

— Ти так, Дариночко, не переймайся за кабінет, усяке в житті буває. Підсохне все. Батареї вже поміняли, шпалери, дасть Бог, влітку переклеять,— чуйно продовжує Оксана.

— Та я й не переймаюся...

— А температуру все ж таки рекомендую заміряти. Зараз такий грип ходить! Тож заходь...

Я вже не слухаю того, що говорить Оксана, бо помічаю в дальньому кутку навпроти Кирила. Вірніше, його уважні очі, що розглядають мене з неприхованою цікавістю. Перехопивши мій погляд, він ніяковіє та схиляє голову. Потім швидко встає, закидає наплічник за спину і, залишивши на столі недопиту каву, йде.



3

Я почуваю, що в мені от-от зіткнуться два паралельні всесвіти. Вони летять із шаленою швидкістю назустріч один одному і скоро спалахнуть пекельним вогнем при ударі. Хто і коли запустив цей колайдер у моїй свідомості? І до якої невідомої катастрофи це приведе мене? Які чорні діри утворяться в результаті зіткнення та засмокчуть мене в свою неймовірну темряву?

Я хочу зупинитися — та вже запізно. Процес запущено... Хихотить, потираючи руки, безумний учений.

В очах — відблиски грядущої глобальної катастрофи.

Сльози відчаю на щоках і відчуття безмірної самотності...

В мені з кожною хвилиною росте жагуче бажання пізнати непізнане і одночасно — страх відкрити в собі невідомого монстра, перетворитися на почвару, яка залюбки з’їсть мене теперішню. Я відчуваю прадавній запаморочливий жах перед хижою безоднею, що вдивляється в мене порожніми отворами для очей й посміхається вишкіреними зубами.

Я десь так теоретично розумію, що все це — я і є: і той учений, і ті два всесвіти... і та ж таки чорна діра, якої я так боюся. І що рано чи пізно мені доведеться об’єднати свої внутрішні всесвіти. Примирити непримиренне. Зазирнути в безодню. Та від цього мені анітрохи не легше...

Коли ж я уперше зустрілася з нею... з безоднею?

...Мені — років п’ять. Літо. У повітрі пахне травою та терпкуватим запахом розімлілого під сонцем листя. Я біжу кудись по доріжці біля будинку. І раптом — як грім серед ясного неба. Я зупиняюся. І з ясністю відчуваю, що затишний світ, у якому я живу,— несправжній.

Небо темніє. Все зникає. Лишаюся тільки я. Одна в цілому Всесвіті. Самотня крихта на чорному тлі безмежного космосу.

Я лякаюся пізніше. Це — жах перед не знаним до цього часу відчуттям. Світ — нетривкий, мінливий та непевний. Він кожної миті може щезнути... Я, налякана, біжу зі сльозами розпачу до матері.

...Вона ніяк не могла зрозуміти, що мене так нажахало цього сонячного дня.

А для мене саме тоді над усім з’явилася тінь...

І ще — дивна туга за чимось неймовірно прекрасним та водночас страшним. За якимось немислимим відчуттям захвату, змішаного з жахом...



4

Мене запросили на конференцію — «Сугестивне конструювання реальності: проблеми нового покоління». Коли я процитувала назву секції: «Дослідження впливу сугестивного конструювання реальності, в розрізі формування нових індивідів, на подальший стиль життя дорослої особи в парадигмі персональної психології нової реальності», Гюрза подивилася на мене з неприхованою цікавістю і, розтуливши рота, відпустила «підвищувати кваліфікацію». Безкоштовну участь у цій конференції зорганізував мені Ігор. І пообіцяв з’явитися після перерви.

Конференція проходить у невеликому приватному готелі під назвою «Сніжана». Приміщення конференц-залу уособлює поєднання непоєднуваного: сучасного стилю «хай-тек» — скло та метал (навіть стільці стильно-хромовані, напівкруглої форми, як із фантастичного фільму про майбутнє), і стилю «бароко» — сходи на другий поверх оздоблені перилами з вишуканими завиточками, а люстри мають вигляд, наче їх позичили з драматичного театру — важкі, усі в суцільній позолоті та з хитромудрими візерунками. Це дикувате поєднання свідчить чи то про особливу «просунутість» дизайнерів, чи то про повну відсутність смаку у замовників... важко визначитися. Схильні до простоти стіни пофарбовані блідо-жовтою фарбою такого відтінку, дивлячись на який, забуваєш про очікувану життєрадісність від жовтого. Якась жовта сірість: колір, що буває у анемічних жовтків яєць із птахофабрики, якщо їх «круто» переварити «на круто».

Перед початком, коли я реєструюся, мені дають підписати бланк про нерозголошення наукової інформації. Я здивовано знизую плечима (такого ще не було) та байдуже підписую папірець, який одразу ховає до окремої папки одягнутий у чорний костюм помічник.

Проходжу, сідаю. Звертаю увагу на пару, що сіла поруч. У жіночки — гоструватий носик, довге рудувате волосся і великі полохливі груди, які еротично здіймаються та опускаються, здається, від кожного звуку. Зовні вона дуже жіночна: особливо коли звабливо покусує пухкими губами кінчик авторучки і дивиться задумливо в далечінь великими блакитними очима з підмальованими віями. Біля неї — середніх років чоловік. Підтягнутий, гладко поголений, з чорнявим із сивиною волоссям, трохи завеликим носом та з чіпким поглядом темних колючих очей. Нагадує якогось сицилійського «дона».

Під час кави-брейку ми з ними знайомимося. Жіночку звуть Мирослава, і вона — засновник просвітницько-миротворчого центру (о-о! яке поєднання!) під назвою «Новий час», про що свідчить і блакитно-золотава візитка, яку вона мені тицьнула відразу після знайомства. На візитці золотими літерами написане гасло, чи як зараз модно говорити «слоган»: «Новий час — індиго серед нас!»

Мирослава грудним голосом з придихом розповідає мені про свою нову і дуже наукову роботу на тему явища дітей-індиго. Та обіцяє «сюрприз» під час доповіді.

Цікаво, яким чином вона опинилася біля мене? Чи це випадковість?

Чоловік представляється Олександром Дмитровичем. І у не властивій зазвичай для чоловіків манері першим подає та тисне мені руку. Долоня суха, гаряча й енергійна. Він небалакучий. Мирослава все воркоче про свої досягнення, а Олександр Дмитрович більше мовчки дивиться на її груди, час від часу вставляючи репліки: «Так, так!», або: «Як цікаво!»

Я намагаюся видивитися Ігоря. Щось його довго немає. Серед натовпу, що сьорбає чай і каву біля столу, я його не бачу. Він з’являється зовсім несподівано — підходить до мене зі спини та кладе руку на плече.

— Привіт, Дариночко! — радісний, що трохи налякав мене.

Виглядає, як молодий дипломат: одягнутий у сірий костюм із трохи темнішою в тон краваткою на тлі блідо-блакитної сорочки. Але поводиться він, як звичайний балабон. Одразу робить круглі очі, дивлячись на Олександра Дмитровича:

— О, і ти тут! Привіт! Привіт! — тисне йому руку.— Ви вже знайомі?

— Так, ми вже познайомилися з Дариною Миколаївною! — привітно примруживши сицилійські очі, відповідає Олександр Дмитрович.

— Так знайомтеся ще раз,— робить реверанс Ігор.— Мій батько — Олександр Дмитрович Селезньов.

— Дуже приємно! — посміхаюсь у відповідь я. Та думаю: ну ти і жук, Ігорю! Як це ти сюди затягнув батька? Хоч би Мирослава не виявилася твоєю матінкою! Але Ігор уже манірно тисне руку Мирославі, повторюючи мої слова (блазень!):

— Дуже приємно! — і теж, як бовдур, впивається очима в її груди.

Мирослава заворкотіла, розтягуючи слова, до нового співрозмовника.

Тим часом до нас підпливає ще одна красуня — довгонога білявка, з прямим довгим волоссям та з кокетливим, рівно підстриженим чубчиком спереду.

— Здрастуйте, Олександре Дмитровичу! — протягує білявка.

— О, добрий день, Лорочко,— ґречно вклоняється їй у відповідь «дон» Селезньов, і білявка пливе собі далі... тягнучи за собою шлейф парфумів та погляди чоловіків.

Я відчуваю легкий укол ревнощів: бо Ігор — то ж моя парафія. Ігор, отямившись, переводить погляд на мене:

— Ну, як тобі конференція? — підморгує та усміхнено обводить поглядом присутніх: — Всі вже виспались? Бо друга частина обіцяє бути цікавою! На ті теми, які всіх нас інтригують. Звичайно, в обсязі, дозволеному для широкого загалу...

Ігор, прищуливши очі, дивиться на батька. Той стримано посміхається.

Друга частина розпочинається з трохи нудного виступу старенького професора з Європейського інституту практичної психології на тему дітей, які виросли в умовах постіндустріального суспільства. Нічого особливого в цих дітях він загалом не бачить, окрім хворобливої, на його думку, уяви та всілякого намагання втекти від реальності. Він робить акцент на розвиток технологій і на їхній згубний вплив на психіку нового покоління. Старий трохи жвавішає та відривається від бурмотіння над папірцем, коли висловлює утопічне припущення щодо методу подолання цієї, як він висловився, «кризи» — шляхом підвищення загальної дисципліни у вихованні. Як просто! Треба тільки прикрутити гайки — і дитина не буде тікати від реальності! Залишиться тут і тепер у своєму закрученому стані!

Інститут екзистенціальної і гуманістичної психології був значно жвавіший — округла доповідачка в трохи затісному рожевому костюмі з жаром тицяла указкою по графіках на екрані презентації, які наочно демонстрували відхилення нинішніх дітей від так званої «норми». Сучасні діти раніше розвиваються, швидше сприймають інформацію та вчаться, серед них більше талановитих, вони розумніші. Коефіцієнт інтелекту в середньому перевищує попереднє покоління на 30%. А також — вони некеровані, у них більше психічних розладів, вони більш схильні до суїциду та аутизму. Ніяких висновків (окрім натяку: діти не такі!) вона зі своєї доповіді не робить, полишаючи слухачів перетравлювати інформацію самостійно.

Цікаве почалося, коли до виступу піднялася Мирослава. По-перше, вона була не одна. Біля неї тулиться дівчинка років десятьох, худенька, з сумними дорослими очима та двома ріденькими хвостиками попелястого кольору. По-друге, Мирослава підготувала не тільки доповідь... Про це вона заявила зразу.

Як ораторка Мирослава дуже артистична: під час її промови в залі западає цілковита тиша. Вона жвавенько розповідає про свій просвітницько-миротворчий центр і його роль у прогресивному розвитку країни. Це трохи скидається на гарно спланований рекламно-політичний виступ — Мирослава дуже емоційна та патріотична, від її слів буквально «пробиває» на сльозу. Наші діти — най-найнезвичайніші діти на планеті! І саме у нас (якщо звернутися до «Нового часу») ведуться най-найпередовіші розробки з розвитку дітей нової формації! Вона не говорить про нову расу, але ця думка плавно випливає з її слів, наповнюючи присутніх законною гордістю за свою батьківщину, на теренах якої зародилася «надлюдина».

Мирослава називає цих дітей superhomo (чомусь на есперанто, а не на латині). І натхненно веде далі:

— Уперше в нашій країні масове явище незвичних дітей «superhomo»,— Мирослава артистично закидає голову та легким рухом поправляє спадаюче на чоло пасмо рудуватого волосся,— було зафіксоване в одному запорізькому дитячому будинку. На це явище звернув увагу нині покійний директор цього закладу. Він запросив до співпраці тільки-но створену організацію «Новий час». На базі ряду успішно проведених експериментів протягом останніх п’ятьох років було написано наукову працю, захищено докторську дисертацію, видано книгу.

Доповідачка робить паузу, піднімає догори та показує тоненьку книжечку. Потім вона мило посміхається та підштовхує наперед дівчинку, яка скромно стояла поряд.

— А тепер... невелика демонстрація нових можливостей «superhomo»!

Дівчинка приречено робить крок уперед, зупиняється, зрівнявши ноги «в лінієчку» та втуплюється поглядом у підлогу.

— Мариночко,— нахиляється їй до вуха Мирослава,— ну давай, на рахунок три! Один... Два... Три...

Та дівчинка стоїть, як була. Нічого не відбувається. По залу прокочується тихий шелест, у якому вгадується приглушений сміх.

— Мариночко! — вимогливо повторює Мирослава. Дівчинка злякано, спідлоба, зиркає на неї. У голосі Мирослави з’являються нотки металу: — Я повторюю: один... Два... Три!

І тут, як то кажучи, «на очах ізумльонной публіки», дівчинка повільно піднімається вгору сантиметрів на тридцять, і далі рівненько стоячи у повітрі. У залі знову зашелестіло, але цього разу від подиву та несподіванки. Хтось першим віддупляється та клацає фотоапаратом. За ним, як за командою, блимають й інші вогники: мобільників та фотокамер. Олександр Дмитрович, який сидить поруч, озирається на колег, що фотографують, та невдоволено крякає.

— Левітація! — гордо промовляє Мирослава, відпрацьованим широким естрадним жестом вказуючи на дівчинку.

Кінець конференції безнадійно змазано, зал розхвилювався. Деякі люди повставали з місць і намагаються прорватися до сцени, інші сидять на місцях, як пришиблені. Увесь цей безлад можна описати одним словом: шок.

Шокована і я. Про надможливості вже знають! Під них навіть встигли підвести такі-сякі наукові докази. Отже... Що? Світ і справді змінюється! Діти з моєї школи — не виняток! І Альона... мала рацію... Від спомину мене обдає мов окропом. А потім холоне в животі і трохи нудить. Нудить... від реальності. А ще й від того, як Мирослава використовує у своїх цілях малу із зацькованим поглядом.

Щоб заспокоїти людей, на сцену виходить організатор. Нагадує про те, яких «елітарних» людей сюди зібрали, та про необхідність дотримуватися порядку. Але збуджені люди штовхаються, як малі діти, намагаючись пробитися до Мирослави. Вона швиденько залишає сцену.

Коли слухачі нарешті вихлюпуються в фойє, мало кого з них цікавить фуршет. Але Мирослава і тут не має наміру ні з ким розмовляти та роздавати інтерв’ю. Особливо вона не має наміру дозволяти розпитувати свою підопічну. Миттю охоронці в цивільному відтісняють від неї цікавих, і Мирослава з дівчинкою швиденько проходять до виходу і сідають в чорну машину з тонованими шибками та їдуть геть.


Я, покрутивши в руках блакитну візитку і не побачивши там нічого нового, засовую її до кишені та задумливо беру до рук склянку з апельсиновим соком, яку мені подає Ігор. Він не збирається проґавити нагоду трохи попоїсти. Поки він з ентузіазмом пхає собі до рота бутерброда з ікрою, я поглядом шукаю його батька. Але «дона» Селезньова ніде не видно — він наче зник. З Мирославою? Чи з білявкою? Як я не звернула на це уваги?

— Ти чого-небудь вип’єш? — питає Ігор, наливаючи собі в бокал червоного вина.

Я заперечливо хитаю головою, поглядом показуючи на сік, мовляв, у мене вже є. Та питаю:

— Що ти про це все скажеш?

— Про superhomo? — уточнює Ігор і відпиває вина.

— Так, про них...— киваю.

— М... м... м... Я вважаю, що трохи зарано було демонструвати це публіці. Але Мирослава таки вперта дама, від свого не відступилася. Жадає слави,— він закочує очі та закушує оливкою, підчепивши її на зубочистку.— А взагалі-то батько був проти...

— То ти про все це знав? — здивовано дивлюся на нього.

— Угу,— байдуже киває Ігор та видивляється на столі, чого б іще перехопити.

Мене починає щось у ньому дратувати: чи то його манера завжди щось жувати, чи то манера приховувати інформацію, а потім вдавати, що нічого не трапилося.

— То ти знайомий із Мирославою? — щурю очі.

— Угу,— знову байдуже киває він,— вона вже давненько співпрацює з батьком...

Я тільки мовчки кліпаю.

— Вірніше, він із нею співпрацює,— продовжує Ігор, підхоплює виделкою тістечко, що було посередині столу, пхає його до рота, пережовує та махає рукою,— м... м... м... я вже заплутався, як вони співпрацюють...

— То вони працювали в цьому проекті з самого початку?

Цинічність Ігоря мене починає шокувати.

— Звичайно! Як можуть такі важливі для держави справи відбуватися без відома...— вишкіряється він, наливає собі ще і відпиває,— без відома м... м... м... мого батька та відповідних органів.

— То де вони цих надлюдей вирощують? У Запоріжжі? Чи в столиці? — вже трохи виходжу з себе й уважно дивлюся в очі Ігорю.— Чи то секрет?

— Даринко, не дивися на мене так, бо мені страшно,— мугикає та вилуплює очі у відповідь уже трохи п’яненький Ігор.— Я ж ні в чому не винен...

— То де?


— В Запоріжжі...— белькоче він.

— То ти вважаєш нормальним те, що вони роблять? — я відчуваю майже відразу до Ігоря, що так спокійно жує чергового бутерброда та кліпає у відповідь...

— А що? Вони їм допомагають...— невпевнено відповідає.— Ти чого, Даринко?

— Вони їм допомагають? Допомагають осягнути свої можливості? Чи як там казала Мирослава? І при цьому їх демонструють, як дресированих собачат?

Тут обличчя в Ігоря витягується, і він жорстко кидає мені у відповідь:

— Все це робиться задля нашої з тобою безпеки! І я не знаю іншого методу, крім контролю...

Я мовчки ставлю склянку на стіл, розвертаюся й прямую до виходу. Ігор майже одразу наздоганяє мене:

— Даринко, ти що? Образилася на мене? Почекай, я тебе відвезу...

Мені хочеться сказати щось дошкульне Ігорю, хочеться, щоб він відчув хоч трошки з того, що відчуваю я ...

— Як це ти стола з їжею полишив? — уїдливо кидаю у відповідь.

— Даринко, вибач...— не відстає Ігор.— Я тобі все розповім, все, що захочеш, тільки не йди...

Від його запобігливості мені стає соромно, і я не знаю: чи то за нього, чи то за себе...

— Зараз я принесу тобі твоє пальто,— вмовляє мене Ігор.— Почекай!

Я зупиняюся біля гардеробної, спираюся ліктем на парапет та відвертаюся від людей, щоб ніхто не бачив, як несподівані сльози виступають у мене на очах.

Ігор повертається швидко (як йому вдається завжди пролізти без черги?). Допомагає мені вдягнутися, чесно дивиться в очі й переконливо запевняє:

— Я ж твій справжній друг. Я ніколи тебе не ображу... Ніколи...



5

Вечір. Сиджу на дивані біля телевізора. Холодно. Кутаюся в теплий плед, але він мало зігріває. За вікном рипить стара гілка, яку роздратовано метеляють пориви вітру. Тук-тук,— б’є по вікну галузина,— пустіть мене в інший світ... Клацаю канали телевізора — нічого цікавого. Вимикаю звук. Змінюються, кривляючись, різнокольорові тіні на екрані...

Порожнеча... Яку хочеться заповнити... Аби її тільки не було. Роботою, непотрібними друзями, тупими телепередачами. Чим завгодно. Тільки відволіктися... Бо вона лякає десь навіть на рівні підсвідомості. Це як рефлекс самозбереження, вироблений роками. Нещодавно я почала помічати в собі оцю гарячкову спробу запхати в себе що завгодно, аби заповнити чимось свій час — щоб не думати... Про щось дуже важливе... Що існує за порогом цієї порожнечі. На тім березі річки, ім’я якій — небуття...

Та порожнеча знову й знову вигулькує знаком питання. І здається, відповідь поряд. Поряд — за тоненьким склом. Треба тільки віднайти необхідні слова, чи образи, чи спомини... І все відкриється...

Я кружляю навколо своїх здогадок і, здається, ось-ось піймаю щось дуже важливе. Щось таке, що дуже важко сформулювати. Дуже мені потрібне. Що я нібито давно знаю, але якось забула. Згадати... Розгадати... Силкуюся, напружуюся... Але дарма. Хвилі емоцій, бурхливі, некеровані, заливають мій внутрішній світ то розпачем, то злостивістю, то безсиллям... Я марно намагаюся заспокоїтися. Мої думки все женуть та женуть мене вперед. Чи по колу? І немає цьому кінця...

6

Розслабитись. Тіло робиться легким. Його зовсім немає.

Заспокоїтись. Емоції віддзеркалюються в океані спокою і пропливають хмаринками через мене. Емоції щезають.

Звільнити мозок. Думки летять, як маленькі комети. Я їх не тримаю. Хай летять. Пропускаю їх через себе. Думки зникають.

Я — чиста свідомість.

Спалах. Жовтий спалах.

Світ — це гармонія. Я знаю.

...Я ще дитина, біжу кудись вулицею. Літо. Тінь від листя клену. Сонце, ласкаве гаряче літнє сонце. Блакитне, вицвіле небо. І раптом зупиняюся. Не можу пояснити, що це: світ якось в одну секунду змінюється. Все майже так, як було. Але зовсім по-іншому. Все цієї миті є ПРАВИЛЬНИМ. Все на своєму місці. Ніяких протиріч. Все як має бути. Яке ЩАСТЯ! Потім клац — повертається звичайний світ. Сяйво від побаченого залишається слабкими спалахами...

Світ — це гармонія. Я знаю.

Я це знаю, я буду пам’ятати.

Щось важливе треба пам’ятати.

Пам’ятати.

Згадати.

Що?



Каталог: Malyna Marianna


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

Схожі:

Маріанна Малина Фіолетові діти iconМетодичні рекомендації для студентів освітньо-кваліфікаційних рівнів «бакалавр», «спеціаліст», «магістр». Запоріжжя: «А-плюс», 2012. 120 с
Губа Н. О., Калюжна Є. М., Малина О. Г, Паскевська Ю. А., Поплавська А. П., Спіцина Л. В., Ткалич М. Г. Психологія: Наскрізна програма...
Маріанна Малина Фіолетові діти iconСценарій свята 2012) ( Звучить мелодія пісні «Из чего же, из чего же…» відкриваються куліси, на сцені діти. Діалог)
Звучить мелодія пісні «Из чего же, из чего же…» відкриваються куліси, на сцені діти. Діалог
Маріанна Малина Фіолетові діти iconУрок позакласного читання. Іван Франко. "Під оборогом" "Життя мені мало всміхалось, а діти були тим весняним сонячним промінням, яке зігрівало моє серце"
Життя мені мало всміхалось, а діти були тим весняним сонячним промінням, яке зігрівало моє серце
Маріанна Малина Фіолетові діти iconТекст I. Підготовка до слухання. Діти, уважно послухайте оповідання «Гірке морозиво», щоб могли сказати хто вам більше сподобався: Оленка чи Петрик. II. Словникова робота. Костур палиця. Защебетала привітно заговорила
Діти, уважно послухайте оповідання «Гірке морозиво», щоб могли сказати хто вам більше сподобався: Оленка чи Петрик
Маріанна Малина Фіолетові діти iconПрийом контрасту як основний засіб організації художнього матеріалу у творі В. Г. Короленка "Діти підземелля"

Маріанна Малина Фіолетові діти iconМихайла Сергійовича Грушевського
Діти в українських національних костюмах, класна кімната святково прикрашена рушниками, портретами Грушевсько М. С
Маріанна Малина Фіолетові діти iconМетодичні рекомендації Роботу підготувала
Учитель. Діти, ви розглянули картину російського художника В. Хабарова, яка називається „Портрет дівчинки”
Маріанна Малина Фіолетові діти iconТема. В сухомлинський «Як Павлик списав у Зіни задачу?»
Діти, подивіться, будь ласка, мені в очі. Погляньте один на одного, посміхніться
Маріанна Малина Фіолетові діти iconЗ досвіду бібліотекаря. Читання І діти. О. С. Сторожева
О. С. Сторожева,завідуюча бібліотекою Чугуївської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів №7
Маріанна Малина Фіолетові діти iconПодорож у Країну Знань
Бібліотекар: Добрий день діти! Сьогодні ми вирушимо у мандрівку до вражаючої країни запитань І відповідей. Туди, як ви бачите ведуть...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка