Маріанна Малина Фіолетові діти



Сторінка8/10
Дата конвертації09.10.2017
Розмір1,85 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

Розділ IX




1

Тітка зажадала всіх зібрати о дев’ятій годині, і мені довелося плентатися до неї «проводжати» старий рік. Я купила подарунки: іграшкове тигреня (як символ року) та пляшку вина до столу. На більше моя уява не спромоглася.


За столом, крім «сімейного кола», присутні й гості: тітчина подруга з чоловіком. Подруга нагадує перестарілого кучерявого зайчика з трохи виряченими лякливими очима (як із радянського мультику «Їжачок у тумані»), а її чоловік — викапаний тюлень Диснеївського виконання, і вуса в нього відповідні.

На столі стоять різноманітні тітчині кулінарні витребеньки. Вона наготувала їх стільки, що ними можна нагодувати населення невеликої країни. Салат із кальмарів, м’ясний салат з ананасами, салат із сиром та часником, салат із буряка, салат «мімоза», салат овочевий, огірочки мариновані, огірочки свіжі і, звичайно, салат «олів’є», і ще: оселедець під шубою, просто порізаний оселедець, збризнутий лимонним соком та посипаний зеленою цибулею, грибочки мариновані, грибочки тушковані зі сметаною, голубці, звичайні котлети, котлети по-київськи (як же ж без них!), м’ясний рулет із чорносливом, курячий рулет із курагою, запечена в духовці качка, гора картоплі «фрі» і, на довершення всього, ще й холодець...


Дядько, що сидить поряд, гучно втягує носом повітря, піднімає чарку і знову виголошує тост:

— Ну... Проводимо старий рік, шоб і слєдующий рік був не гірше!

Тюлень посіпує вусами:

— Ну, будьмо!

Тітка Тамара смачно цмокає губами, випивши горілки. Закушує — хрумтить маринованим огірочком. І кладе собі до тарілки ще «олів’є». Нахиляється до Зайчика:

— Майонез тільки 67 відсотків жирності! А ще краще приготувати самій... Одне яйце і по краплиночці... по краплиночці... рафіновану олію.

Зайчик спочатку часто киває, а потім закочує очі:

— Та шо ти говоріш... рафіновану... а я думаю, чєво у мєня нє виходіт...

Дежавю. Я це вже чула в минулому році... і в позаминулому... Зненацька я відчуваю різкий приступ задухи. Груди здавлює, і на серці стає тоскно-тоскно. Все навкруги — як у старому кінофільмі, де герої награно рухаються і завчено розмовляють.

Стоп-кадр. Повтор.

Дядько гучно втягує носом повітря:

— Ну... Проводимо старий рік, шоб і слєдующий рік був не гірше!

Тюлень посіпує вусами:

— Ну, будьмо!

Тітка нахиляється до Зайчика:

— Майонез тільки 67 відсотків жирності! А ще краще приготувати самій... Одне яйце і по краплиночці... по краплиночці...

Зайчик закочує очі:

— Та шо ти говоріш... рафіновану... а я думаю, чєво у мєня нє виходіт...

Механічність рухів, механічність слів. Театр абсурду...

Боже, що я тут роблю? Задуха здавлює груди ще дужче. В голові в мене паморочиться. Якщо я зараз не піду... я загину.

Встаю з за столу.

— Вибачте, мені чогось зле... Я піду.

— Може тобі таксі викликати? — байдуже кидає тітка.

Дядько гучно втягує носом повітря:

— Ну... Проводимо старий рік, шоб і слєдующий рік був не гірше!

Тюлень посіпує вусами:

— Ну, будьмо!

Тітка нахиляється до Зайчика...

Я вибігаю з квартири. На вулиці мені робиться трохи легше. Від свіжого прохолодного повітря задуха відступає, але в грудях залишається тоскне відчуття порожнечі.

Йду до станції метро. Навкруги кліпають, святково розгорівшись, численні вогні реклами. Байдужі до твоїх особистих проблем, вони невтомно заманюють у свої обійми, обіцяючи, як панацею від усіх бід, звабливе яскраве життя. Виграй, купи, будь такою ж веселою, як ми! Посміхаються купою козирів на руках неонові вогні гральних автоматів. Потік людей. Потік машин.

Вогні, вогні... За цими вогнями зовсім не видно зірок у небі. Легко загубитись у світі без зірок… Немає зірок — немає орієнтирів.

Вогняна сітка над містом і наді мною. Вона розкинулася над мільйонами людей мегаполісу, ловлячи їх, немов наївних пташок, у свою ласкаву пастку. Рекламний джокер награно підморгує і принадно шепоче на вухо: «Будь такою, як усі... Бажай! Бажай! Я тобі дам усе, чого ти хочеш... Усе, чого хочеш... Ти хочеш... Хочеш... Хочеш... Що поставиш на кін?»

Червоний вогник світлофора — зупиняюся.

А чого я хочу?

Чого ж я хочу?

Чого?


Знову загорається зелений — і потік несе мене, разом з усіма, далі...
У метро людно. Всі вже напідпитку, і в локомотиві панує атмосфера свята та братерської любові. Одягнутий у Діда Мороза бродячий музикант, із натуральним червоним носом та накладними вусами, душевно грає на баяні, забувши про гроші.

Я сиджу і спостерігаю, як молодий хлопець у костюмі Мефістофеля (ріжки, хвіст та чорна накидка, підбита зсередини червоним) показує трьом Снігуркам у коротеньких блакитних шубках фокуси.

З великого чорного циліндра (Мефістофель спочатку демонструє, що там нічого немає) він дістає силу-силенну блискучого «дощику» та вішає дівчатам на шию, ті задоволено хихотять і переминають стрункими ногами. Потім хлопець робить магічні паси над циліндром і витягує звідти живого білого кролика.

Дівчата вищать із захвату.

— А тигреня можеш витягти? — запитує одна. Хлопець саджає невдоволеного кролика знову до циліндра, робить паси й витягує звідти іграшкове плюшеве тигреня та віддає його Снігуркам.

Дівчата знову вищать.

Потім запитують:

— А де ж кролик?

— Он де він! — вказує на мене хлопець. І справді в мене на руках опиняється цілком матеріальний кролик, який роздратовано пряде вушками та сердито дивиться на мене рожевими очима. Видно, йому зовсім не до вподоби, що з ним так поводяться. І він через секунду, боляче брикнувши мене задніми лапами, тікає геть та зникає в натовпі.

Мефістофель підморгує мені. «Зараз скаже, що мені треба прямувати за білим кроликом»,— подумки усміхаюся я.

Хлопець нахиляється до мене, і я чую біля вуха нарочито таємничий шепіт:

— Ні... Тобі не треба за білим кроликом. Здається, ти вже на місці — у Країні Чудес...

Відступає на півкроку. Продовжує:

— Краще подивися, що в мене в руках! — він театрально розкриває свого червоно-чорного плаща, помахує ним, потім підносить до мене стиснуті долоні та розтуляє їх — на одній руці цукерка в червоному фантику, а на другій — у синьому.

— Яку вибираєш? — лукаво дивиться.

— А можна дві? — усміхаюся у відповідь.

— Можна,— хитро поблискує очима він. І за мить цукерки плавно підіймаються у повітря та летять мені до рук.

Дівчата в захваті, аж заходяться виском.

Мефістофель ще раз підморгує:

— Все буде гаразд! Не сумуй, красуню!


Вдома тихо. Я люблю тишу. Заходжу, акуратно поправляю різдвяний віночок на дверях. Потім знімаю пальто і лишаюсь у срібній вечірній сукні. Дивлюся на себе в дзеркало у передпокої. Це плаття пасує мені до очей. Знімаю шапку — руде волосся, яке я не встигла до свят підрізати, добряче підросло та стирчить на всі боки... Підіймаю його рукою догори. Повертаю голову ліворуч, праворуч. Та загалом не так уже й страшно. Он шия так собі, нічого... Довга.

Та через секунду мені робиться сумно. Відвертаюся від дзеркала з закушеною губою. Потім згадую... Знову всміхаюся... Де ж там мій подаруночок? Рука намацує цукерки в глибині кишені пальта. Ось вони...

Йду до кухні. На білу скатертину стола кладу дві цукерки, подаровані Мефістофелем. Замість електрики підпалюю свічки у високих срібних підсвічниках. Ставлю на стіл. Також підпалюю свічку в золотавому ліхтарику, з металевою пластиною нагорі та висячими по боках металевими ялиночками. Мені його колись подарувала мати. Пластинка крутиться від потоку гарячого повітря, і ялиночки мелодійно дзеленчать. Цей дзвін і мерехтіння свічок роблять кухню трохи казковою. У мене шумить у голові, я сідаю біля столу, спираю голову на руки і дивлюся, як обертаються ялиночки.

Потім беру цукерки за хвостики і задумливо кручу ними по столу. Вони такі яскраві — червона та синя. А тепер вони танцюють в парі, і я вальсую ними: «Там-пам-пам-пам... Там-пам-пам-пам...» Це зачарована принцеса з зачарованим принцом. Вони — нащадки двох ворогуючих королівств — червоного й синього. А їхні жорстокі батьки не дозволяють їм поєднатися. Тому вони зустрічаються тільки раз на рік — на новорічному карнавалі. І є в них тільки одна ніч... щоб танцювати і танцювати по білому паркету... і мати надію, що прийде добра фея і зніме чари з їхніх родин... І тоді вони поєднаються навіки...

...А якщо поєднати ці кольори — то вийде фіолетовий,— зринає несподівана думка.

Цікаво, а що означає фіолетовий колір? Це має бути щось зв’язане з магією...

Я покидаю цукерки на столі й натхненно йду шукати відповідь до полиці з книжками. Десь була така книжка... Точно пам’ятаю... Ось і вона: «Мова кольорів». Гортаю важкі сторінки зі щільного, гладкого, трохи пожовклого паперу. Знаходжу:

«Містичне, магічне, чарівне, здатне знищити протилежність між бажанням і дійсністю — це фіолетовий колір. Між протилежними червоним і синім, між фанатизмом і фаталізмом, між нещадною силою і сліпою любов’ю стоїть фіолетовий: гармонія суперечностей».

От так. Чого ж тоді вибирати... між червоним та синім?

Раптом чую, як до мене настирно дзвонять у двері. Хто б це міг бути? Згортаю книжку і йду відчиняти.

На порозі стоять хлопець із дівчиною. У хлопця на голові кумедна червона шапочка з білими фальшивими кісками, що виглядає іще потішніше в поєднанні з його справжніми вусами. Поки я розтуляю рота, аби щось сказати, він вистрелює мені в квартиру хлопавку з конфетті та гукає:

— З Новим роком!!!

— Ой,— пищить дівчина, помітивши мене,— вибачте, ми, здається, переплутали поверх!

Я обтрушую з себе різнокольорові паперові кружечки й зачиняю двері. Буває...

Тільки я відхожу від дверей — знову дзвоник. Та що ти будеш робити! Вони що, вирішили ще раз вибачитися?

Але цього разу на порозі стоїть п’яний Ігор. Не чекаючи, коли я його запрошу, він завалюється до мене в передпокій. Вигляд у нього дивний. Обличчя неголене, пальто розчахнуте, верхній ґудзик на сорочці відірвано з м’ясом. Зате в руці він тримає пляшку шампанського та паперовий пакет із мандаринами.

— Дариночко,— язик у нього заплітається, а очі — як у побитого собаки,— з Новим роком! На, тримай!

Він тицькає мені до рук пляшку і не втримує мандарини в руках — частина їх падає на підлогу, і вони котяться по підлозі яскравими помаранчевими кульками. Я стою з пляшкою шампанського в руках, роззявивши рота... У такому вигляді я його ще ніколи не бачила.

— Що сталося, Ігорю? — намагаюсь оговтатися від його вторгнення, та мені таки цікаво, як це він дійшов до такого життя...

— Пробач мені, Дариночко! Мені так погано, так погано... Зайшов тебе поздоровити,— без особливої логіки веде він далі. Пакет із мандаринками в його руках знову небезпечно хитається, й Ігор, щоб утримати рівновагу, однією рукою притуляється до стінки.— Пробач мені... ну, що мені зробити, щоб ти мене пробачила? Щось мені зовсім кепсько... Давай вип’ємо?

Мені чомусь робиться шкода його. І ще я розумію, що мені зараз його ніяк не витурити. Тому мовчки йду до кухні. Ігор за мною.

— Ти мені вибачаєш, Даринко? Ну, скажи? — запопадливо продовжує він, вивантажує нарешті свої мандарини на стіл та виймає з кишені плитку шоколаду.— Де в тебе бокали?

Він по-хазяйськи дістає два скляні фужери з моєї полиці, ставить на стіл і починає відкорковувати пляшку.

— Ти в мене, як «луч свєта в тьомном царствє...», а життя таке повне лайно...— балагурить Ігор, наморщивши лоба від зусилля, і пляшка з тихим сичанням відкупорюється.

— Я профі! Бач, як відкрив! Не пролив ані краплі...— хвалиться він та розливає шампанське по фужерах. Воно піниться, але Ігор, мабуть, дійсно профі, якщо і п’яним примудряється не пролити і тут.

— Мир, Даринко? — дивиться на мене з піднятим фужером.

Я думаю, що з п’яним краще не сперечатися, тому теж підіймаю шампанське.

Ігор випиває й одразу наливає ще. Я з підозрою дивлюся на нього, мені здається, що пити йому більше вже аж ніяк не можна. Але він не зважає. Очі в нього робляться ще блискучішими, а язик дедалі більше заплітається.

— Ми, знаєш, скільки зараз працюємо? Ми так працюємо... Світу білого не бачимо...— белькотить Ігор і чистить мандаринку.— У нас тепер така апаратура... Нова... І такі специ...

Ігор показує великого пальця, мовляв, кльові специ...

— Тож не бійся...— самовпевнено шкіриться він та закидає мандаринку до рота.

Я дивлюся на нього і не впізнаю — щось у ньому з’явилося нове. Те, чого раніше я в ньому не помічала. І справа не тільки у відірваному ґудзику. Щось у погляді — немовби хтось перемкнув невидимого тригера всередині нього, і його очі зробилися жорсткими, колючими... наче це і не Ігор зовсім, а якась інша людина.

— Ми їх виловимо всіх, як бліх... Цих суперлюдей... Ну, чого ти не п’єш? Випий зі мною! — доливає мені Ігор та бере до рук мандаринку. Кладе її на долоню.

— Вони у нас знаєш зараз де? Ось тут! — він стискає кулака і розчавлює мандаринку, з якої починає текти сік.

У хисткому світлі свічок мені на секунду здається, що з його руки стікає кров. Червона, густа, вона ллється поміж пальцями на білу скатертину. Я на мить стуляю повіки очі, а коли розплющую, то бачу тільки розчавлену мандаринку, яку Ігор усе ще тримає в руці.

2

Ви помічали, що першого січня не існує? Тобто воно існує на календарі. Але свідомість його не сприймає. Тридцять перше не викликає ніяких сумнівів — і саме тридцять перше триває до самого другого січня. Якщо не спати ніч, розум буде вважати, що то все один день, який чомусь виявився занадто довгим. У мене принаймні завжди так. За тридцять першим одразу настає друге.

І взагалі — вихідні минають дуже швидко.

А сьогодні такий самий сірий, буденний зимовий день, як завжди. Я йду до школи. Мені зовсім не хочеться на роботу і навіть, уперше в житті, кортить запізнитися...

Я йду повільно і розглядаю авта, що проїжджають повз мене.

Раптом біля мене зупиняється стильна чорна машина з тонованими шибками. Дверцята відчиняються, і я бачу усміхненого «дона» Селезньова.

— Доброго ранку, Дариночко, може, підвезти? — галантно запитує Олександр Дмитрович, потім багатозначно дивиться на годинник: — Бо ви вже трохи спізнюєтеся на роботу...

«Яке тобі діло до моєї роботи»,— роздратовано думаю я та люб’язно відмовляюся:

— Спасибі, Олександре Дмитровичу, але мені вже недалеко, я пішки...

— Ні, ні, Дариночко, не треба бути такою сором’язливою, мені зовсім не важко зробити для вас цю невеличку послугу...— він несподівано вилазить з авта та, обнявши мене по-братерськи за плечі, м’яко підштовхує до машини і відчиняє переді мною дверцята.— Прошу...

Я під його наполегливими поштовхами опускаюся на переднє сидіння. На задньому помічаю красуню-білявку.

— Знайомтеся,— повертається до неї Олександр Дмитрович.— Це Лариса Романівна, спеціаліст із сугестології та сугестопедії. Її батько особисто знав самого Лозанова! Зараз, щоправда, ми пішли значно далі...

Вона з удаваною приязністю посміхається мені пухкими, нафарбованими червоним губами та робить рукою привітальний жест. Мовляв, дуже рада мене бачити. Потім занурюється у свою сумочку:

— Можна просто Лора,— манірно подає мені свою візитку. Блакитну. «Новий час — індиго серед нас»... То це одне товариство з Мирославою... І я, здається, її десь бачила... раніше. Де ж ми з нею зустрічалися? Я згадую... Теж на конференції. Так, я її бачила саме там. Розглядаю візитку, перш ніж сховати: Лариса Р. Кротоffа, експерт із сугестології. Знизу закреслено один із телефонів і кругленькими літерами від руки дописано: «мобільний телефон» і номер. Почерк схожий на почерк Альони. Чи всі білявки так пишуть?

— То як ваші справи? — веде далі Селезньов, сівши за кермо.

— Спасибі, все гаразд...

— То воно добре, коли все гаразд...— зітхає він, газує, і машина потихеньку набирає швидкість. А Селезньов вкрадливо, як на проповіді, продовжує: — Зараз дуже неспокійний час! Ви пам’ятайте, я завжди радий допомогти вам, звертайтеся до мене, якщо треба...— робить наголос на останньому слові Олександр Дмитрович.

— Так, так, звертайтеся...— хихотить на задньому сидінні білявка Лора.

Я мовчу, ігноруючи їхні красномовні натяки.

Селезньов включає приймача, і салон заповнює музика з радянської епохи:


...Нада толька виучіться ждать,

нада бить спокойним і упрямим...

чтоб порой от жизні получать

радості скупиє тєлєграми...

...Надєжда, мой компас зємной...
Більше Олександр Дмитрович нічого не каже, мовчить, як і я. Тільки мружить очі від задоволення, слухаючи пісню. Повне «Ностальжи»...

Ми під’їжджаємо до школи.

— Будьте обачні, Дарино Миколаївно! — кидає на прощання мені «дон» Селезньов.

— Так, так, будьте обачні...— повторює, як луна, у нього з за спини Лора.



3

Ми зустрілися з Кирилом у кафе посеред гігантського супермаркету. «Що більше людей навкруги, то краще. Простіше за все — загубитися в натовпі»,— сказав він мені по телефону.

Всюди, куди не кинь оком,— вогні вітрин. І нескінченна реклама на гігантських екранах під невибагливу музику. Я оглядаю місцевість — навкруги скло та метал, ілюстрація наступаючого урбанізму. Скільки їх, таких кафе, по всьому місту? Вони, як клони комфортного раціонального життя, множаться й множаться з кожним днем. Стандартні металеві столики та стільці. Стандартні острівці охайної зелені. Стандартні фонтани у вигляді водоспаду. Симуляція природного оточення.

В одноразовій паперовій склянці біля мене — томатний сік. Смішне й неприродне словосполучення — «паперова склянка»… Від нього так і віє Бодріярівськими симулякрами

Кирило сидить навпроти, схрестивши довгі ноги. Теж п’є сік із «склянки» і крадькома спостерігає за мною. Худа шия, що стирчить із розстебнутого коміра сорочки, надає йому зовсім хлопчачого вигляду, дарма, що він широкоплечий і доволі високий. Мені хочеться вірити його чесним очам. Мені хочеться думати, що я разом із цим дивним хлопцем не ступила на хибну стежку. Що все зміниться на краще. Та мене не полишає враження, немов би я безтурботно залізла на хмарочос та стою на шаленій висоті, й у мене від цього нерозумного вчинку паморочиться в голові. Плигати вже пізно — зависоко. А падати — так не хочеться...

На обличчі Кирила — дитяча вразливість, від якої мені робиться незручно. Він ставить склянку на стіл і, трохи скрививши рота, каже:

— Ви що, досі думаєте, що ми монстри? Почвари? Та ми ж такі самі, як і всі інші... Кількість ріг та крил — як у всіх...

— Я... не знаю, що мені думати,— відповідаю, і його уважний погляд змушує мене відвести очі в бік.

— У мене є лист,— продовжую згодом та кладу на стіл роздруківку,— де пишуться страшні речі. Почитай. І поясни мені, що це?

Він бере до рук лист і низько схиливши голову, читає. Згодом зводить на мене погляд:

— Ну, взагалі дуже схоже на Арсенія. Тільки де ви тут бачите страшні речі? Звичайні приколи ...

— Нічого собі приколи... А хлопчик?

— Ви що, гадаєте, Арсеній — убивець дітей? — ледь-ледь посміхається Кирило.— Славко, наскільки я знаю, живий-живісінький. Арсеній часто щось розігрує. Він і мене колись так розіграв. Може, він у такий спосіб хотів кинути свою коханку? Щоб вона сама пішла. Та ще, щоб боялася комусь розповісти про його витребеньки...

— Славко? Майїн брат?

— Угу, він — левітатор,— киває, знову придивляється до листа й бурмоче: — Вона, скоріше за все, добре знає Арсенія... Ця Чайка... Тільки тут якась...

Знову дивиться на мене і мружить очі:

— А звідкіля у вас цей лист?

— В «Контакт» скинула одна дівчина...

— А навіщо було потрібно... Навіщо було потрібно скидати це вам?

Я знизую плечима — якось я про це й не думала... Раптом перед моїми очима невідомо з якого дива постає білявка Лора. Я нахиляюсь і починаю шукати в сумочці блакитну візитку, витягую разом із нею і лист Альони, якого передав Верболаз. Мені зараз спало на думку, що ці речі якось пов’язані... Схожий почерк?

— А що це у вас? Іще один лист?

— Так. Мені його дав Верболаз, батько Майї.

— Батько Майї? До чого тут він? — підіймає брови Кирило. Потім повільно стуляє кулак.

Я дивлюся з підозрою на цей його нервозний рух.

— Не знаю, я взагалі нічого не розумію,— відповідаю,— може, ти мені хоч щось поясниш... Тут якась заплутана інтрига. Це лист Олени Геннадіївни... Арсеній що, теж хотів її кинути? Ти що-небудь знаєш?

— Знаю... Він не збирався її кидати,— Кирило трохи блідне і схрещує руки на грудях.— Це не зовсім моя таємниця, але я... розповім вам, що знаю. Тільки не робіть ніяких поспішних висновків, поки ми усього не з’ясуємо. Гаразд?

Я киваю головою.

— Все це пов’язано з Майєю,— продовжує Кирило.— З Арсенієм вона була знайома з дитинства. І з дитинства була в нього закохана. Така собі дитяча любов. Він їй показував всілякі штучки, він уміє... В Арсенія завжди було багато дівчат. Це він теж уміє... Він їх успішно кидав, і Майя не турбувалася. Бо дівчата були тимчасові, а вона була завжди. Вона була його другом. І все б нічого, якби одного разу він не втюрився по-справжньому. І в кого б ви думали? В Олену Геннадіївну... І навіть... Збирався з нею одружитися. У Майї була істерика, коли вона про це дізналася. Вона вирішила розіграти виставу зі своїм самогубством. І ледь і справді не померла... Але це ніяк не подіяло на Арсенія. Знаю, про що ви зараз думаєте. Що у Майї був мотив убити Олену Геннадіївну... Я гадаю, вона про це мріяла, але щоб зробити... Ні. Це не вона... Вона на таке не здатна, я її добре знаю... Тим паче, що труїлася вона якраз напередодні смерті Олени Геннадіївни. Вона була ще слабка, аби щось утнути. І ще, оці листи — це ще один доказ її невинності. Вони говорять за те, що тут замішаний іще хтось... І мені цікаво, до чого тут батько Майї... Треба з ним зустрітися...

Раптом Кирило замовкає, немов прислухається до чогось.

— За нами слідкують,— тихо каже, прихиляючись до мене,— треба щезнути. Побачите один мій фокус.

— Щезнути в прямому розумінні? — я дивлюся Кирилові за спину, туди, куди він вказує мені поглядом і бачу двох молодиків за дальнім столиком, які дійсно не відводять від нас очей.

— У прямому, у прямому... Зараз будемо зникати,— його погляд лукавий, з відтінком зухвалості.— Беріть повільно однією рукою своє пальто, а другу давайте мені.

Він і собі обережно бере до рук куртку.

— Як це? — не розумію я, та все ж слухняно притискаю до себе одяг і простягаю йому вільну руку.

— Побачите,— тихо шепоче він,— будьте спокійною, вдавайте, що розмовляєте, мов нічого не сталося.

— А оточуючі нічого не помітять? Як ми зникнемо?

— Ні,— зверхньо всміхається.

— Тобто вони не побачать?

— Як вони можуть побачити, вони ж у це не вірять...

— Не розумію, чому не можуть побачити?

— Я ж кажу: тому, що не вірять, що це можливо. Їхній комп’ютер, тобто голова, створить для них раціональну казочку, щоб не зависнути, і вдасть, що вони на мить відвернулися, відволіклися, втратили пильність, а за цей час ми кудись пішли, вибігли. Він, цей комп, на такі викрутаси дуже вигадливий,— пояснює він і додає, дивлячись мені в очі: — А тепер мовчіть і ні про що не думайте, мені знадобиться багато енергії, щоб ми забралися звідси разом.

Я намагаюся бути спокійною. І раптом на секунду западає повна темрява, якось холоне в животі (доволі неприємне відчуття), а потім я з Кирилом опиняюся на вулиці біля станції метро. Я очманіло оглядаюсь. Люди ходять, машини їздять. Холодно. І ніхто не звертає уваги на те, що секунду тому нас тут не було.

— Ну у вас і вигляд, бачили б ви себе у дзеркало! — посміхається Кирило та натягує куртку.— Та не дивіться ви на мене так, одягайтеся й пішли, все нормально минулося. Нормально! Треба трохи потренуватися, і ви так зможете.

Я вдягаюся й ошелешено йду поряд із ним. Я й забула про всі ці «фіолетові» штуки. Кирило самовдоволено мугикає та веде далі:

— Хоча... Це мій коронний номер.

— Що саме — коронний номер? Чому твій? — я ще не прийшла до тями, і думки в мене плутаються.

— Ну, це... переміщатися. У кожної людини, ну, є ніби здібність до чогось свого. Мені простіше за все переміщатися в просторі. Як це по-правильному називається? Телепортація, здається? Іншим простіше, наприклад, впливати на настрій людей. Ще комусь — читати думки.


4

На вихідних ми з Кирилом зібралися до Верболаза на дачу. Кирило щось йому наговорив і домовився з ним зустрітися нібито для консультації.

До Верболаза ми поїдемо на маршрутці. Спочатку доберемося до с. Багатого, а потім трохи пройдемо пішки. День сьогодні видався вологим — відлига, але якась на осінній манер. Бо все розтануло, але сонця не було — воно навіть не блідло за сірими хмарами.
До зупинки під’їжджає яскраво-жовтенький «Богдан». Ми заходимо в майже порожній салон і всідаємося на задні сидіння. У нас є трохи часу поговорити, тому я питаю:

— Розкажи, і як ви це робите? Ти там говорив щось про комп’ютер...

Кирило трохи прокашлюється, як лектор перед лекцією, і починає:

— Це моя особиста теорія... і я не претендую на науковість…

Я посміхаюся. Він теж. На секунду заглядає мені в очі, а потім та веде далі:

— Так ось, за моєю теорією у кожної людини в голові є комп’ютер. Це — наш мозок. Він вмонтований від народження. Але у звичайних людей він, так би мовити, не під’єднаний до глобальної мережі. Цей комп’ютер займається обробкою виключно тієї інформації, якою володіє. А володіє він тільки тією інформацією, яку в нього вклали, як і звичайний комп’ютер. Ця інформація — це уявлення про світ. Про який ми, своєю чергою, дізнаємось у свого оточення. Виходить, ми живемо у світі, спроектованому оточенням. З нього, з цього світу, не вийти звичайним людям. Хіба що зламати або обдурити свій комп’ютер. Але це небезпечно. І, як ви розумієте, не так просто. Можливо, мені, і таким як я, пощастило. Хоча глобальна мережа існувала завжди…

— Глобальна мережа? Що це? — питаю.

Кирило робить паузу, замислюється.

— Що я називаю глобальною мережею? Це складне поняття, по-простому — це безмежний потік. Потік, що все з’єднує. Чимось схоже на Інтернет... Але значно, значно складніше. Бо в цій мережі і знання, і енергія, і вміння... Коротше, все, що захочете, — він широко всміхається.

— У тебе… це змалечку?

— Майже… Добре, якщо ти ще дуже малий, коли відкриваєш мережу. Коли ти старший — важче. Бо не дуже приємно відкрити в собі те, що суперечить усім тим програмам, які в тебе встигли напхати твої рідні-близькі вихователі. Таке враження, що світ розколюється на шматки і земля під ногами хитається. Найважче збагнути, де закінчується комп’ютер, а де починаєшся ти. Однієї чудової миті розумієш, що майже нічого твого у твоїй голові немає. Це трохи страшно, бо відчуваєш порожнечу, так би мовити, безодню. Це ніби маленька смерть. Але в цій безодні,— якщо дозволити, щоб вона тебе поглинула,— десь там, у темряві, є такий маленький острівець, як я його для себе назвав, «точка нуль». Коли ти повертаєшся в точку нуль, тоді зникають усі емоції, всі думки, все зникає, навіть навколишній світ. Є тільки спокій і ти сам. Тоді й відкривається новий світ — можна підключатися.

Обличчя у Кирила серйознішає. Він робиться трохи відстороненим, заглибленим у себе і тихо підсумовує:

— Мережа завжди поруч. Вона розлита, як океан, між усім, що існує... Її відчувають усі, навіть дорослі, але не дають собі згоди побачити. Вони не винні — це вони так захищаються, щоб плати не погоріли.

— То оця моя безодня, це що — страх перед мережею?

— Ну... Скоріш за все, сама ваша безодня — і є потік, або мережа, — я бачу теплі зелені очі зовсім поряд. Він, якось дуже по дорослому сумно усміхається і веде далі:

— Ви не можете довіритися їй... Чому? Боїтеся вмерти, зникнути, втратити особистість?

Я знизую плечима:

— Я… я не знаю.

— Вам доведеться пройти через той страх. Треба згадати, коли вперше з’явилася безодня. Пригадати своє дитинство. Повернутися в той час. Там і залишилися відчинені двері. Ви повинні просто згадати!

Поки ми розмовляємо, маршрутка зупиняється біля села Багатого. Ми трохи не проґавили свою зупинку. Нам треба мерщій виходити, і ми швиденько протискуємося між людьми, яких набилося в автобус вже доволі багато. Якась тітонька чіпляється за мене своєю сумкою, що висить у неї через плече наче навмисно, щоб штовхати недолугих пасажирів типу мене. Я сіпаюся та кажу водію, що ще не всі вийшли і щоб він почекав. Водій невдоволено лається. Кирило виходить першим і допомагає мені — витягує з маршрутки у вогкий, туманний, непривітний зовнішній світ.

Ми йдемо по слизькій від грязюки дорозі. Навкруги панує похмура, немов писана з готичних полотен, картина: чорніють голі поля, привидами сіріють обійняті серпанком туману голі дерева, а на дротах повсідалися цілі армії вороння, які від нашого наближення групками злітають із насиджених місць лише для того, щоб за мить всістися знову. Вдалині засохлою краплинкою крові червоніє будинок Верболаза. Навпроти — видніються білуваті кам’яні хрести покинутого кладовища в коричнево-сірих чагарниках.

У цій тужній атмосфері мимоволі знову починаєш думати про смерть. І мені спадає на гадку, що природа мого страху смерті — у страху втрати. Безповоротної, фатальної. Втрати, яку ніколи не можна нічим компенсувати. Мабуть, саме цього я боюся: що безодня відбере в мене все, що ще лишилося. Ті поодинокі куточки щастя, милого затишку, у яких я ще можу сховатися від ворожого зовнішнього світу.

Я дивлюся на покинуте кладовище, і мені згадується червоноволоса дівчина і мій дивний сон. Круки, що злітають у похмуре небо, та сіра могильна плита. Від цих спогадів я мерзлякувато щулюся. Хто ж вона така, ця дивна Світлана? Обережно запитую Кирила:

— Скажи, а ти знаєш Світлану із Запоріжжя?

Кирило киває:

— Знаю.


Здіймається вітерець і несе в обличчя запах прілого листя, торішньої трави та свіжість талого снігу. Я підіймаю комір пальта, бо справді робиться прохолодніше. І веду далі:

— Як ти гадаєш... вона при здоровому глузді? Ця Світлана?

Кирило дивиться на мене і підіймає брови:

— Вона вам теж встигла чогось наговорити?

— Так... Про якесь коло воріт. Я нічого не зрозуміла...

Він всміхається:

— Її важко зрозуміти. Бо вона таки трохи дивна... Та Ангеліна вважала, що це цілком можливо...

— Що можливо? — здивовано кліпаю я.

— Подорожі між світами,— таємниче відповідає Кирило. Зриває бадилинку при дорозі. На бадилинці — суцвіття, яке невідомо як збереглося до цього часу. Він здмухує в повітря біленькі пушинки-парасолі. Вони летять, підхоплені вітром, а Кирило продовжує:

— Арсеній теж у це вірить... Хоч особисто мені це видається сумнівним...

Подорожі між світами. Принадно. Я згадую обличчя Арсенія — його блідість, його холодні очі кольору товченої криги, змішаної з мідним купоросом. Це ж треба, він виявляється мрійником...

— А з Арсенієм ти давно знайомий? — питаю Кирила.

— Десь із чотири роки,— відповідає він та, покрутивши в руках, викидає вже не потрібну бадилинку.

— Я чула, він казав, що треба боротися. Він завжди був такий? Чи це сталося після смерті...

— Взагалі-то... оці стеження, вони трохи задовбують...— задумливо тре носа Кирило та несподівано чихає.

— Будь здоровий!

— Дякую...— ніяково всміхається та знову тре носа.— Так от. Коли за тобою слідкують, приємного мало. І думка, що час покласти цьому край, не нова. Тим більше, що в Арсенія є якісь не дуже приємні спогади про якийсь дитбудинок... чи спецшколу. Він там із кимсь був на ножах, а потім утік. Ще до того, як переїхав до Запоріжжя. Але ви праві — він став радикальнішим по смерті Олени Геннадіївни.

Кирило замовкає. Навкруги тиша, тільки чутно, як наші ноги місять грязюку — «чвак», «чвак». Потім Кирило, вийшовши із задуми, продовжує:

— Для нього взагалі життя завжди було грою. І завжди майже все піддавалося його контролю. А що не піддавалося, він ігнорував. Але... Зараз, боюся, він почав гратись у «войнушку» по-серйозному... Дві смерті в один рік — і людей, яких ти любиш,— мабуть, то занадто... У будь-якої людини дах поїде.

— Друга — то Ангеліна?

Кирило киває.

Я згадую той вечір, коли зустрілася з заплаканою Майєю та з Кирилом, і в мене вихоплюється:

— А чому ж ви не сказали батькам? Верболаз же ж її брат!

— Брат,— саркастично повторює Кирило.— Мав я десь таких братів... Зараз він про все, що знає, нам розповість. У мене метод є.


Ми підійшли до вузької сірої хвіртки. Це було з іншого боку будинку, не з того, до якого я під’їжджала першого разу. Кирило спочатку натискає на чорний облізлий дзвоник, який акуратно схований від дощу спеціальним дашком, та, мабуть, дарма він був схований, бо все одно піддався впливу погоди та мав замордований вигляд і, скоріш за все, не працював. Тому, не чекаючи, щоб хтось вийшов, Кирило штовхає хвіртку; та піддається. Ми заходимо на подвір’я. І прямуємо мощеною доріжкою, що веде до будинку. З цього боку Верболазівської дачі на величезній території росте трохи занедбаний садок, а посеред саду височіє доволі дивна дерев’яна конструкція. Вона нагадує піраміду, що має тільки одні ребра, а всередині — майданчик, теж дерев’яний (вірогідно, для жорсткості). Дошки, з яких збита піраміда, сірі від дощів, мабуть, їх ніхто ніколи не фарбував.

— Що це? — штовхаю в бік Кирила.

— Це піраміда для накопичення сили. Наш професор дуже переймається силою... і владою,— криво посміхається Кирило.

З боку садка в будинку теж є двері, правда, не такі помпезні, як із парадного входу, але все ж доволі пристойні. Дерев’яні, лаковані чорним, з дорогою, зробленою під старовину ручкою.

Кирило спочатку дзвонить, а потім гупає в двері кулаком.

— Зараз, зараз відчиню, кх кх,— кахикає за дверима голос Івана Григоровича. І справді, за кілька секунд двері відчиняються, і Верболаз короткозоро щурить на нас очі. Потім дістає з верхньої кишені свого незмінного ватяника окуляри-половинки, чіпляє на носа:

— А, це ви...— вилуплюється на мене, немовби ніколи не бачив, а потім додає: — Кх кх. Дуже радий вам, молоді люди, проходьте.

Це було те саме приміщення. Але з нього кудись подівся весь його лоск. Зразу було видно, що професор тут живе самітником і жіноча рука вже давно в цьому домі ні до чого не торкалася.

Натомість видно всюди доторки запустіння — воно вже встигло дотягнутися до кутків, по яких сіріло павутиння, до меблів, на яких пухкою хмаринкою застиг пил, до квіток на підвіконні, що опустили додолу пожухле листя.

Я ковзаю поглядом повз робочий стіл Верболаза і помічаю на столі, біля купи книжок, хвостики від з’їдених яблук і декілька немитих чашок, ще й склянку з давно випитим чаєм, у якій покинутим на купі заварки лежить нікому не потрібний, запліснявілий круглячок лимона.

Але в каміні, як і раніше, горять дрова. У кімнаті тепло. Ми знімаємо верхній одяг, і Верболаз нас запрошує сісти в просторі чорні крісла.

Сам усідається на диван, схрещує руки і звертається, немов мене немає поруч, тільки до Кирила:

— Я вас слухаю, юначе. Кх кх.

— Іване Григоровичу,— Кирило зручно відкидається в кріслі, розслаблено витягує ноги, зухвало втуплюється поглядом у його очі,— мені потрібно, щоб ви говорили правду.

— Кх кх,— ще щільніше скручує на грудях руки Верболаз, і його очі починають нервово бігати.

— Довіртеся мені,— тихим монотонним голосом веде далі Кирило, невідривно дивлячись на Верболаза.— Ви спокійні, розслаблені... Я буду рахувати до п’яти. Коли дорахую, ви зануритесь у приємний сон, де ми будемо ставити питання, а ви — давати правдиві відповіді. Один... Два... Три...

Обличчя у Івана Григоровича починає трохи сіпатися з правого боку. Видається, немов він підморгує мені правим оком. Це трохи моторошно.

— Чотири...

Верболаз знову нервово кахикає:

— Кх кх,— а потім, неначе йому більше не вистачає сили зчіплювати дужче руки, опускає їх.

— П’ять...

Голова Верболаза стомлено схиляється на спинку дивана.

— Розкажіть нам про лист, якого ви віддали Дарині Миколаївні. Для чого ви це зробили? — ласкаво запитує Кирило.

— Дарина повинна була вивести нас на Ангеліну. Вона це з успіхом зробила,— захихотів Верболаз.

Брови у Кирила повзуть догори, і він здивовано оглядається на мене. Я теж розтуляю рота. І питаю:

— Яким чином я вивела? Звідки ви знали, що Світлана мене туди поведе?

— Ну, моє керівництво, напевно, знає те, що мені не відомо, але воно було впевнене, що Світлана впізнає в тобі «свою» і нічого не запідозрить. І впевнене, що поведе до Ангеліни... Взагалі Світлана дуже обережна...

— А... Як... Тоді ще ніхто за мною не слідкував...— в мене бракне подиху.

— Жучок...— поблажливо усміхається Верболаз.— Так, так... Цей охоронець, який дав тобі адресу... Його непомітно і підкинув.

Це все було сплановано! Хто першим підкинув мені ідею про Запоріжжя?

Кров приливає мені до обличчя. Я бачу всю картинку. Вона складається, немов із пазлів...

Кругленький почерк…

L@ra Сroft.

Лора.


Чайка…

Лариса Р. Кротоffа.

Це ж … Одна людина… Як я могла так попастися?!

У мене виникає відчуття, що я на повній швидкості врізалась у скляну вітрину, що відділяла мене від правди. Вона тріщіть, лускає, розлітається, і розбите скло гострими друзками боляче впивається мені в тіло.

Я стискаю кулаки в розпачі, і червоне марево затуляє мені очі.

Кирило повертається до мене:

— Ч ч ч,— прикладає пальця до вуст і спокійно продовжує розпитувати Верболаза: — Скажіть, а хто ваше керівництво? Що це за організація? Розкажіть про неї.

Верболаз знову складає руки на грудях:

— Кх кх...— і немов через силу продовжує,— Icy Safety, скорочено IS. Це міжнародна організація, працює в нашій країні з гуманітарною місією. Займається збором інформації, створенням неурядових організацій, фінансуванням проектів із вивчення надможливостей...

— То «Новий час» — теж дітище Ай Ес,— не витримую я.— Мирослава і Лора працюють на них?

— Так, так,— дрібно киває головою Верболаз,— кх кх.

Ми обмінюємося поглядами з Кирилом. І він запитує:

— А СБУ співпрацює з Ай-Ес?

Верболаз нервово потирає лікті:

— Співпрацює. Кх кх. Але їх цілі не завжди співпадають.

Кирило тре лоба і знову питає:

— А ще чим займається організація Ай-Ес?

— Я не можу сказати,— хрипить Іван Григорович.

— То чим? — свердлить його поглядом Кирило.

Верболаз схлипує:

— Я не можу...

— Ну?


— Не можу...— продовжує скимліти Верболаз, і з під окулярів починають бігти сльози, він знову схлипує і повторює:

— Я не можу... Вони сказали, що заберуть Майю...

— Не треба...— не витримую я, бо це нагадує мені допит,— не треба, Кириле...

Він мовчки озирається на мене, а потім задумливо закушує губу і знову повертається до Верболаза:

— А Олена Геннадіївна? Що з нею сталося?

— Ну, це просто,— знімає окуляри, витягує з кишені носовичок та протирає очі Верболаз.— Їй злили інформацію про Арсенія... І вона не витримала.

— Хто злив?

— От цього я вже не знаю, юначе,— відповідає Іван Григорович і одягає окуляри.

Кирило відкидається на спинку крісла і повертається до мене:

— Здається, все?

Я киваю.

— Я буду рахувати від п’яти, у зворотному порядку. Коли дорахую, ви повернетеся до звичайного стану... І забудете все, що тут відбувалося. П’ять, чотири... Три, два... Один.

— Іване Григоровичу,— невинно каже Кирило,— я хотів у вас попросити книгу з сугестології, яку ви написали...

— Якщо це вас цікавить, юначе,— звичайним голосом, немовби нічого не сталося, відповідає Верболаз.— Кх кх, я з радістю вам допоможу. У вашому віці читати такі речі — це дуже похвально, прошу до полиці з книжками...

Похвально? Бачили б ви себе, Іване Григоровичу, хвилину назад...

Верболаз проводжає нас до хвіртки, і Кирило його розпитує про піраміду, професор радісно розповідає:

— Це унікальна річ для заряджання силою, вона випромінює цю силу навіть на відстані...

— А скажіть,— продовжує запитувати з допитливістю юного піонера Кирило,— раніше, за радянської влади, за такі речі, якими ви зараз займаєтеся, по голівці не гладили, правда?

— Так, кх кх, звісно, не гладили, юначе, хи-хи,— Верболаз посміюється.

— І подейкують, за вами стежили відповідні органи і ви неодноразово уникли арешту...

— Кх кх... У мене в будинку навіть було два виходи. Так! Два. Про всяк випадок,— Верболаз знову хихоче.— Мене не так просто було впіймати. Зовсім не просто...

Я придивляюсь до нього: спортивні штани на колінах провисають, затертий ватяник, жовті руки, що трусяться. Наразі у нього немає двох виходів... Здається, немає навіть одного... Жалюгідний, заляканий старий... Як усе гидотно в цьому світі...

Я проковтую клубок у горлі та смикаю за рукав Кирила.

— До побачення, Іване Григоровичу...— каже він.


Мене не полишає відчуття, що розбите скло досі летить на мене. Друзки зробилися зовсім дрібними, більше схожими на пил. І від цих друзок та скляного пилу мої руки і все тіло покриваються кривавими саднами...

Як боляче... Як страшно усвідомлювати, що ти — просто бездумний пішак у чужій грі. Що тебе використовували. І що з твоєї вини загинула людина. І що весь світ пронизаний брехнею і страхом...

І що ти під прицілом невідомого гігантського бездушного механізму, який налічує тисячі людей і який, можливо, десятиліттями відшліфовував методи боротьби за владу.

Я мовчки плетуся за Кирилом. І що далі ми від будинку Верболаза, то огиднішим робиться мій стан. Слизька грязюка під ногами. Чорні поля. Сірі привиди дерев. Вороння на дротах. Злітає. Сідає. Кар! Кар!

Я хапаю ротом вологе повітря. Відчуття своєї нікчемності стає незносним. Я не можу більше йти далі й зупиняюся. Торкаюся рукою стовпа при дорозі. Мені бракне повітря.

Гидко.


Мерзотно.

Неможливо.

Цього вже просто не можна витерпіти...

І я сідаю просто на вологу сіро-коричневу траву біля стовпа. Затуляю руками обличчя. Я хочу, щоб світ зник. Зник! Розчинився! І я розчинилася разом із ним...

За деякий час відчуваю, що Кирило сідає поряд. Мовчки обнімає мене за плече і притуляє мою голову до себе. Я не можу більше стримувати рясних сліз і реву, розмазуючи їх по його шершавій куртці. А він гладить моє волосся і шепоче щось нерозбірливо-втішне.

— Що я наробила...— схлипую,— я ж винна в її смерті...

— Заспокойтеся... Ви ні в чому не винні...— шепоче мені на вухо Кирило.— Знаєте, що сказала Ангеліна? Вона сказала, що ви дуже важливі... Щоб ми вас берегли. Бо саме від вас залежатиме остаточний результат битви...

— Я не хочу... Не хочу ні з ким воювати...— витираю рукою носа. І вперше остаточно усвідомлюю, що дороги назад немає... І що битва, про яку каже Кирило, обов’язково настане. Бо ми прокляті та відторгнуті — приречені на переслідування і боротьбу. Нова порція сліз знову виливається з мене на груди Кирила.

— Все не так трагічно...— гладить він мене по голові,— треба заспокоїтися... Уявіть собі, що це просто гра... Просто гра... А як же в грі без ворогів?

Починає падати дощ. Я відчуваю на плечах та голові його настирливі важкі краплі. Я підіймаю голову до неба і заплющую очі. Прохолодні струмки спадають на моє обличчя та змивають із нього солоні сльози і разом із ними старе, звичне життя. Мені від дощу та від плеча Кирила, що сидить поруч, потроху стає легше.

Дощ припускає сильніше.

А ми так і сидимо — двоє посеред поля, біля стовпа, під усе ряснішим дощем...




Каталог: Malyna Marianna


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

Схожі:

Маріанна Малина Фіолетові діти iconМетодичні рекомендації для студентів освітньо-кваліфікаційних рівнів «бакалавр», «спеціаліст», «магістр». Запоріжжя: «А-плюс», 2012. 120 с
Губа Н. О., Калюжна Є. М., Малина О. Г, Паскевська Ю. А., Поплавська А. П., Спіцина Л. В., Ткалич М. Г. Психологія: Наскрізна програма...
Маріанна Малина Фіолетові діти iconСценарій свята 2012) ( Звучить мелодія пісні «Из чего же, из чего же…» відкриваються куліси, на сцені діти. Діалог)
Звучить мелодія пісні «Из чего же, из чего же…» відкриваються куліси, на сцені діти. Діалог
Маріанна Малина Фіолетові діти iconУрок позакласного читання. Іван Франко. "Під оборогом" "Життя мені мало всміхалось, а діти були тим весняним сонячним промінням, яке зігрівало моє серце"
Життя мені мало всміхалось, а діти були тим весняним сонячним промінням, яке зігрівало моє серце
Маріанна Малина Фіолетові діти iconТекст I. Підготовка до слухання. Діти, уважно послухайте оповідання «Гірке морозиво», щоб могли сказати хто вам більше сподобався: Оленка чи Петрик. II. Словникова робота. Костур палиця. Защебетала привітно заговорила
Діти, уважно послухайте оповідання «Гірке морозиво», щоб могли сказати хто вам більше сподобався: Оленка чи Петрик
Маріанна Малина Фіолетові діти iconПрийом контрасту як основний засіб організації художнього матеріалу у творі В. Г. Короленка "Діти підземелля"

Маріанна Малина Фіолетові діти iconМихайла Сергійовича Грушевського
Діти в українських національних костюмах, класна кімната святково прикрашена рушниками, портретами Грушевсько М. С
Маріанна Малина Фіолетові діти iconМетодичні рекомендації Роботу підготувала
Учитель. Діти, ви розглянули картину російського художника В. Хабарова, яка називається „Портрет дівчинки”
Маріанна Малина Фіолетові діти iconТема. В сухомлинський «Як Павлик списав у Зіни задачу?»
Діти, подивіться, будь ласка, мені в очі. Погляньте один на одного, посміхніться
Маріанна Малина Фіолетові діти iconЗ досвіду бібліотекаря. Читання І діти. О. С. Сторожева
О. С. Сторожева,завідуюча бібліотекою Чугуївської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів №7
Маріанна Малина Фіолетові діти iconПодорож у Країну Знань
Бібліотекар: Добрий день діти! Сьогодні ми вирушимо у мандрівку до вражаючої країни запитань І відповідей. Туди, як ви бачите ведуть...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка