Медицина та художня культура



Сторінка1/6
Дата конвертації17.04.2017
Розмір1.74 Mb.
  1   2   3   4   5   6

ЗАПОРІЗЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ МЕДИЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

кафедра культурології та українознавства


Турган О.Д.

МЕДИЦИНА ТА ХУДОЖНЯ КУЛЬТУРА

(частина I)

Запоріжжя

2013
Зміст
Передмова..............................................................................................................2

Розділ I Стародавня культура

й медицина.............................................................................................................4

Культура та медицина Єгипту.............................................................................9

Культура й медицина Передньої Азії,

Месопотамії й Вавилону......................................................................................13

Медицина та культура Стародавньої Індії.........................................................20

Культура та медицина Китаю..............................................................................26

Антична культура й медицина............................................................................40

Розвиток культури та медицини

в епоху Середньовіччя........................................................................................80

Медицина Візантії...............................................................................................92

Культура та медицина періоду

Київської Русі.....................................................................................................104

Запитання для контролю знань........................................................................137

Тематика рефератів...........................................................................................140

Рекомендована література...............................................................................142


Передмова
Програма з елективного курсу „Медицина та художня культура” передбачає для спеціальності „Лікувальна справа” 90 навчальних годин, із них 18 год. лекційних, 72 год. відводиться для самостійної роботи студентів. Цей курс ґрунтується на вивченні студентами історії культури й медицини різних народів на всіх культурно-історичних етапах розвитку суспільства. Він покликаний формувати уявлення студентської молоді про культурно-історичний процес, тісний і діалектичний зв’язок різних галузей культурної діяльності, специфічні особливості різних культурних епох, роль медицини у формуванні культури і її розвитку і навпаки.

Елективний курс „Медицина та художня культура” має на меті ознайомити студентів з розвитком художньої культури світу, поглибити їх знання про специфіку культури України в загальносвітовому культурно-історичному розвитку, а також показати місце медицини в ньому, що характеризує сукупність виявлення статичного та динамічного розвитку людської особистості.

Курс за вибором збагатить духовний світ студентів, сформує вміння розуміти загальні й специфічні тенденції розвитку культури, знати й розуміти твори різних видів мистецтва, ознайомить із персонологічним аспектом розвитку культури й медицини, сприятиме сприйманню культури й історії медицини як невід’ємної частини загального розвитку й становлення особистості, стане підґрунтям для розвитку майбутньої інтелігенції.

У першій частині цього посібника подані матеріали для лекційного курсу і самостійної роботи студентів щодо місця медицини в історичному аспекті розвитку культури, а саме: стародавня культура й медицина, гармонійне поєднання культури й медицини в античні часи, специфіка розвитку світової й української культури й медицини в епоху Середньовіччя.

Відповідно до цієї тематики подаються запитання щодо контролю знань студентів, спрямованих на аналіз студентами-медиками культуротворчих процесів, особливостей світової та вітчизняної культури, внеску видатних представників науки і мистецтва в формування духовної скарбниці людства. Студентам рекомендуються для самостійної роботи виконувати творчі завдання, спрямовані на розвиток мислення, творчої уяви, логіки майбутніх лікарів, підготувати реферати з проблем художньої культури й медицини.

Культура – це сила, яка має впевненість

і рухається паралельно силі смерті

А.Камю
Не інстинктом, а розумом, не спіритизмом чи окультизмом,

не містикою чи метафізикою, а через свою вищу культуру

людина спроможна підготувати собі щасливе існування

і безстрашний кінець... за допомогою науки

спроможна вона виправити недосконалість своєї природи

К.Тимірязєв

Розділ I

Стародавня культура й медицина


  1. Періодизація стародавньої культури.

  2. Культура та медицина Єгипту.

  3. Культура й медицина Передньої Азії, Месопотамії й Вавилону.

  4. Культура та медицина Стародавньої Індії.

  5. Культура та медицина Китаю.

Сучасна наука, досліджуючи сутність та закономірності розвитку культури первісного суспільства, виділяє такі види її періодизації: археологічна, культурно-цивілізаційна, історична, що відповідають становленню та розвитку суспільно-економічних формацій.

Згідно з археологічною періодизацією, стародавня культура поділяється на три віки: кам’яний, мідно-бронзовий та залізний. У кам’яному віці, у свою чергу, виділяють три періоди – палеоліт (древній або «нижній» камінь), мезоліт («середні» камінь) та неоліт (новий або «верхній» камінь). При позитивних моментах такої періодизації не враховувалися досягнення історико-культурного розвитку.

За культурно-цивілізаційною періодизацією американського історика та етнографа Льюїса Генрі Моргана (1818-1881), первісне суспільство поділяється на «дикість» і «варварство» з усім комплексом матеріальної та духовної культури.

В основі третьої періодизації, запропонованої вченими, лежить поділ культури за суспільно-економічними формаціями (первіснообщинний, рабовласницький, феодальний, капіталістичний, комуністичний лади).

Первісна доба є однією з найтриваліших та найважливіших етапів культурного розвитку людства. За цей період людство пройшло різні етапи і стадії соціокультурного розвитку.

Палеоліт – це найдавніший період кам’яного віку, що датується часом 3-2,6 млн. років – 10 тис. років до н.е. Він поділяється на ранній палеоліт (400-100 тис. років до н.е. Репрезентують шельська, ашельська епохи), середній етап палеоліту (150-100 – 40(35) тис. років тому – мустафарська епоха), пізній палеоліт (40-33 – 10 тис. років – ориньякська, солютрейська, мадленська культури).

Епоха мезоліту (10-7 тис. років тому), у Європі цьому періоду відповідають азільська і тарденуазька культури.

Важливим періодом в історії людства був неоліт (8-7 тис. років до н.е. у країнах Стародавнього Сходу і від 6 до 3 тис до н.е. в Європі). У цей період

з̓ являється глиняний посуд, у техніці обробки кам’яних знарядь починають застосовуватися нові прийоми – шліфування, розпилювання й свердління.

З̓ явилися перші великі могильники. Неолітичні поселення й стоянки розташовувалися переважно на берегах річок та озер. Мисливські та рибальські стоянки були короткочасними, а поселення землеробсько-скотарських племен тривалішими. У культурах Переднього Сходу з’явилися перші укріплені поселення Єрихон, Чатал-Хьюк в Малій Азії, у Західній Європі – мисливсько-рибальські культури (Кампінійська, Ертебелле), у Східній Європі, зокрема на території північно-східної частини Лівобережної України – культура ямково-гребінцевої кераміки. В Україні відомо кількасот неолітичних стоянок, Маріупольський та Деріївський могильники.

В епоху неоліту набув розквіту матріархат, продовжували формуватися племена та їх угрупування. Мистецтво було представлено розмаїтою орнаментиковою керамікою, реалістичною скульптурою, наскальними зображеннями.



Енеоліт (мідний вік – 5 тис. років до н.е.)
Початок енеоліту в Європі пов’язаний з розвитком гірничо-рудної справи, відливанням металу та виробництвом із чистої міді знарядь праці, які використовувалися поряд із виробами з кістки, каменю, рогу.

У епоху неоліту основою економіки стало орне землеробство та скотарство, розвивалися ремесла, домобудівництво.

Після приручення коня (4 тис. років до н.е.) розпочався процес освоєння скотарськими племенами широкої смуги євразійських степів. Про різні групи населення мідного віку свідчать Чаплинський могильник на Дніпропетровщині, археологічні пам’ятки нижнього шару Михайлівського поселення в Херсонській обл.

Нових рис у цей період набуло мистецтво й релігійні вірування. Складнішою стала суспільна організація – виділилася племінна верхівка. Тривав процес утворення великих міжплемінних об’єднань.

На території України ця епоха припадає на 4-3 тис. до н.е. Вона породила трипільську культуру, яка існувала на території від сучасної Молдови до річки Псел на Сумщині. Надбання цієї культури відшукав під час археологічних розкопок (1893-1906) на території Обуховського й Кагарлицького районів, вулиці Кирилівській у Києві археолог В.Хвойка. Назву ця культура отримала від с. Трипілля під Києвом, де було знайдено найбільше її поселення.

Бронзовий вік – період поширення виробів із бронзи, сплаву твердішого та легкоплавкішого за мідь. Слід зазначити, що винайдення й поширення бронзи й виробів із неї у різних частинах світу відбувалося неодночасно (в 4 тис. до н.е. – на території Ірану, Месопотамії, Малої Азії, Єгипту; 3 тис. до н.е. – Середземномор’ї, Індії; 2 тис. до н.е. – у всій Європі та Азії). У цей період прискорився процес відокремлення ремесла від скотарства та землеробства. Разом із тим виникнення нових знарядь праці сприяло, в свою чергу, подальшому розвитку орного землеробства й кочового скотарства.

Майнова нерівність і розшарування в суспільстві призводили до поступового розпаду первіснообщинного ладу. На території сучасної України бронзовий вік тривав близько 1 тис. років. Існувало високорозвинене бронзоливарне виробництво.



Залізний вік датується в різних країнах неоднаково. У Месопотамії, Єгипті, Передній Азії, Індії й Китаї він розпочався в умовах рабовласницького суспільства, у більшості ж країн Європи, Азії й Африки припадає ще на час первіснообщинного ладу або його розкладу, в Америці, Австралії й Океанії він започатковується з прибульцями.

Унаслідок порушення замкненості патріархально-родових відносин, зміцнення приватної власності й влади племінної аристократії, поглиблення майнового розшарування виникають укріплені поселення – городища як центри ремісничого виробництва й політичних відносин.

Патріархат знаменував собою останній період первіснообщинного ладу і заклав основи класового суспільства. Він існував у мідний та бронзовий періоди, а також ранній період залізного віку. Патріархальній сім’ї, що відома в історії як давньоримська familia, південнослов’янська задруга, українське дворище або російське печище, прийшла на зміну індивідуальна або мала сім’я.

Відповідно до історичних етапів розвитку суспільства визначають три періоди первісного лікування:



  1. становлення людини, первісного суспільства й первісного лікування; накопичення й узагальнення емпіричних знань про природні лікувальні засоби (рослинного, тваринного й мінерального походження);

  2. лікування в період розквіту первісного суспільства, розвиток й утвердження цілеспрямованого досвіду колективного лікування в соціальній практиці;

  3. лікування в період розкладу первісного суспільства, становлення культової практики лікування, продовження накопичення й узагальнення емпіричних знань лікування (колективний досвід общини, індивідуальна діяльність лікаря).

Наукові знання про лікування в період первісного суспільства базуються на даних археології й етнографії, палеопатології й палеоботаніки, палеоантропології й палеопсихології.

До виникнення палеопатології, що як наука сформувалася близько ста років тому, існувало уявлення про те, що первісна людина була абсолютно здорова, а хвороби виникли як результат цивілізації. Такої думки дотримувався, наприклад, Жан-Жак Руссо, який вірив в існування «золотого віку» на зорі людства. Проте такий кут зору слушний лише щодо обмеженої кількості захворювань (силікоз, променева хвороба тощо). Дані палеопатології сприяли спростуванню концепції «золотого віку» первісного суспільства.

Вивчення останків первісної людини засвідчило про травматичне пошкодження її кісток і важкі хвороби (артрити, пухлини, туберкульоз, викривлення хребта, карієс зубів та ін.). Про це, наприклад, свідчать археологічні розкопки 1892р. біля селища Триніль на о.Ява (узагальнення голландського лікаря й анатома Ю.Дюбуа), знахідки в печері Ле Шапельосін (Франція).

Сліди захворювань на кістках первісної людини зустрічаються набагато рідше, ніж травматичні дефекти, які найчастіше пов’язані з пошкодженнями мозкового черепа (травми під час полювання, пережиті чи не пережиті трепанації черепів).

У муміях древніх аборигенів Північної Америки (сучасний штат Кентуккі (США) виявлені атеросклерозні бляшки.

Палеопатологія дала змогу визначити середню тривалість життя первісної людини: вона не перевищувала 30 років, до 50 і більше доживали лише у виняткових випадках. Важливо наголосити, що середня тривалість життя людини зберігалася на цьому рівні аж до Середньовіччя.

Хвороби існували в первісному суспільстві, як і в будь-якій іншій епосі історії людства, з одного боку, як явище біологічне (розвиваються на ґрунті людського організму в тісному зв’язку з довколишньою природою), з іншого – явище соціальне (визначаються конкретними умовами суспільного життя й діяльністю людини).

Безсилля первісної людини перед явищами природи породжувало фантастичні й раціональні уявлення про навколишній світ (тотемізм, фетишизм, анімізм, магія), що й відбивалося на прийомах лікування.

Первісні лікарі вміли обробляти рани ліками, приготованими з рослин, мінералів і частин тварин; робити кровопускання, використовуючи колючки й шипи рослин, риб’ячу луску, кам’яні й кістяні ножі, стріли.

Первісне лікування, його багатовіковий раціональний та ірраціональний досвід заклало основи традиційної й нетрадиційної медицини подальших епох.


Культура та медицина Єгипту
Цивілізація Стародавнього Єгипту нараховує понад три тисячі років. Давньоєгипетська держава обіймає період з V тисячоліття до н.е. й поділяється на такі періоди: архаїчний (V-IV тис. до н.е.); Давнє царство (IV-III тис. до н.е.); Середнє царство (III-II тис. до н.е.); Нове царство (за II тис. років до н.е.).

Такі ж періоди виділяють і в розвитку культури Єгипту. На відміну від Месопотамії, культура Стародавнього Єгипту ніколи не забувалася людством.

Одним із вирішальних чинників розвитку давньоєгипетської культури була релігія, насичена магією і тотемістичними пережитками. У давньоєгипетській державі в останні століття IV тис. до н.е. сформувалася ієрогліфічна (священна) та ієратична (спрощена) система писемності, художній канон, релігійні уявлення. Єгиптяни виробили картину світу на чолі з богами, які забезпечували його впорядкованість і гармонію. Кожне місто мало свого бога-заступника (Фіви – бог Амон, Амон-Ра). Вищим культом був культ сонячного божества, та й Єгипет називали «країною Сонця», фараонів – «синами Сонця». Вони розробили вчення про безсмертя душі, смерть для них – це лише тимчасове розлучення душі з тілом, а тому бальзамували його для якнайдовшого збереження.

Для єгиптян фараон (у перекладі «великий дім») був предметом поклоніння, живим божеством, він міг брати у потойбічне життя всіх, хто йому потрібен, решта відходила у небуття.

В епоху давнього (Старого) царства розпочинається будівництво єгипетських пірамід. Перша славнозвісна царська усипальниця (мастаба) була збудована у формі ступінчатої піраміди для фараона Джосера його верховним сановником, архітектором і лікарем мудрецем Імхотепом.

У Старому та Середньому царствах були створені унікальні пам’ятки – найвеличніші піраміди Єгипту – Хетса, Хефрена, Мікерина, сфінкси фараона Хефрена в Гізі та фараона Аменхотепа III, портретний дерев’яний рельєф «Зодчий Хесира» та численні художні скарби з гробниць Хенену та Хені.

Це насправді пам’ятники необмеженої влади фараонів і каторжної праці рабів, які викликають захоплення величчю людської праці й роздумами про вічне.

З часом будівництво пірамід поступово занепадає. Але, за античними джерелами, у Фаюмській оазі в період Середнього царства було збудовано грандіозну споруду під назвою Лабіринт з величезною кількістю приміщень, галерей і коридорів. Відбувалися й інші зміни: поступово скульптура втрачає свою канонічну офіційність, коли статуя сидячого фараона втілювала насамперед священну силу й могутність, а не особисту індивідуальність, зображення простої людини виконувалося схематично: голова та кінцівки зображувалися в профіль, тулуб і очі в анфас, фігури чоловіків зафарбовувалися теракотовим кольором, жінок – білим або жовтим. Тепер зображення фараонів – це не образи божеств, а правителів, які стурбовані долею своєї держави. У цей період започаткована мистецько-культурна традиція – «художній реалізм».

Відомі значні досягнення стародавніх єгиптян у галузі фізики, хімії, медицини, хірургії. Вони користувалися десятковою системою числення, їм були відомі арифметичні й геометричні прогресії; щоб будувати піраміди, необхідні були обчислення об’ємів циліндра, півкулі тощо. Стародавні єгиптяни передбачали затемнення Сонця, інші явища природи, періоди розливу Нілу, від яких залежало введення зрошувальної системи сільського господарства, обчислили поверхню кулі, сформували уявлення про функції мозку в організмі.

Найвищим досягненням Єгипту була епоха Нового царства, коли розквітла архітектура храмів, найвідомішими з яких є храми Амон-Ра в Карнаці і Луксорі поблизу Фів. Для цих споруд характерна маса різноманітних колон, які символізували ліс, стелю покривали темно-синьою фарбою з золотими зірками. Складалося враження, що людина ввечері в лісі спостерігає зоряне небо. Відзначаються багатством і незвичайністю розпису гробниці у Фівах.

У цей період була здійснена «давньоєгипетська Реформація», пов’язана з іменем фараона Аменхотепа IV, який складну релігійну систему звів до єдиного бога Атона й узяв собі офіційне ім’я Ехнатон («бажаний Атону»). У мистецтві посилилася увага до окремої людини, зазвучали мотиви милування природою, насолоди життям. Образи людей (скульптурні зображення самого Ехнатона та його родини й цариці Нефертіті) стають більш живими й динамічними. Події тих часів яскраво описані в романі «Фараон» польського письменника Б.Пруса.

Але вже в часи наступника Ехнатона – Тутанхамона жерці повертають свій статус, відновлюється культ Амона, занепадають новаторські тенденції культури. І тому можна назвати основними ознаками давньоєгипетської культури – традиційність, самодостатність, консерватизм.

Основними джерелами вивчення медицини стародавніх єгиптян стали матеріали археологічних розкопок (останки людей і тварин, велика кількість мумій), письмові папірусні пам’ятки. У стародавніх писемних джерелах наявні лише збірки рецептів та короткі описи хвороб. Дослідники зауважують, що засоби лікування, зафіксовані в них, позбавлені містичного характеру, як це характерно для новіших джерел. Перші папіруси були відкриті англійськими дослідниками Смітом і Еберсом і стали називатися їх іменами. Із сорока двох папірусів – так званих «герметичних книг» шість книг медичного змісту. Папірус Еберса знайдений в руїнах Фів у 1873р. Прикметно, що цей сувій довжиною 20м., завширшки 30см., третина його має медичний зміст. Цікаво, що в цьому папірусі не значаться імена авторів, а зміст подається як одкровення вищих сил. Безіменний автор так починає цей папірус: «Я прийшов з міста Сонця, де мудрі вчителі навчали мене секретів. Я походжу з Саїса, де матері-богині навчали й допомагали. Бог То дав мені слова виганяти недуги всіх богів і смертельні страждання людського роду». У папірусі мають місце рецепти від різних недуг, також є відомості, які засвідчують анатомофізіологічні та діагностичні знання лікарів тих часів (II тис. до н.е.). Запис у папірусі «Кожен лікар, який торкається голови, потилиці, рук, долоні, ніг – всюди торкається до серця, адже від нього йдуть судини до кожного члена» переконує в тому, що лікарі стародавнього Єгипту розуміли єдність організму людини як цілісної системи. Медичну допомогу надавали лікарі-жерці, що працювали в храмах, і цивільні лікарі, серед яких зустрічались і раби. Богом медицини вважався лікар Імготеп. Бальзамування фараонів сприяло розтинам трупів, анатомофізіологічні уявлення лікарів сприяли розвитку теорії медицини. Згідно з їхніми знаннями, по артеріях розносилася пневма, яка в легенях і серці вступала в обмін з кров’ю, а далі кров венами розносилася по всьому організму. Від співвідношення пневми і крові залежало здоров’я й нездоров’я людини. Залежно від цього й пропонувалися лікувальні засоби, які полягали у відновленні співвідношення пневми й крові і очищення організму від шлаків: проносні, потогінні, сечогінні. Використовувалися й хірургічні методи лікування: переломів, скріплення зубів золотою стяжкою. Для знеболювання використовувався опій. Ставилися високо й гігієнічні заходи: раннє пробудження, обтирання холодною водою, біг, веслування, поміркованість у їжі тощо. Діяльність лікарів у Єгипті регулювалася суворими вимогами моралі, порушення цих вимог тяжко каралося, аж до кари на смерть.

Слід відзначити, що з III ст. до н.е., після походів Александра Македонського, перевагу в медичній справі, як і в усному культурному житті, мають греки, які дуже багато запозичили в усіх галузях знання, і в медицині зокрема, від стародавньої культури Єгипту.


Культура й медицина Передньої Азії, Месопотамії й Вавилону
Одними із найбільш ранніх культур Передньої Азії були культури країн, що знаходяться в басейні річок Тигру і Єфрату (Месопотамія, або Межиріччя).

Культура давніх народів Месопотамії в IV-I тис. до н.е. була результатом творчої діяльності і взаємного збагачення культурними досягненнями шумеро-аккадського, вавилонського й ассірійського суспільства. Найзначнішими центрами культури народів Месопотамії були жрецькі й світські школи, храмові й приватні бібліотеки, вона була представлена матеріальними пам’ятками, писемністю, літературою, мистецтвом, науковими знаннями в таких галузях, як математика, астрономія, хімія, медицина, фармакологія, географія, філологія, історія тощо.

Насамперед необхідно виділити культуру Шумеру (IV-III тис. до н.е.). Типова передньоазійська архітектура прямокутних форм – це свого роду матеріалізований виклик природі з її криволінійними формами, це храми-зикурати. Всі вони вражали чіткими пропорціями, монументальними формами, масивністю. Зикурати в Передній Азії набули такої ж популярності, як піраміди в архітектурі Стародавнього Єгипту.

Показовим для шумерської архітектури III тис. до н.е. є храм в Ель-Обейді (за 6 км. від міста Ур). Він стояв на цегляній платформі, стіни членувалися вертикальними нішами. Над входом був навіс, споруджений на стовпах, з обох боків його охороняли дерев’яні статуї левів. Поверхня стін була прикрашена трьома стрічками фризів із зображенням священних птахів і звірів, а також ритуальних сцен. Колони на фасаді декоровані інкрустацією та кольоровим камінням. Над вхідними дверима горельєф: левоголовий орел (грифон) тримає кігтями двох оленів. Цю композицію стали повторювати.

Особливе місце серед скульптурних пам’яток Шумеру належить рельєфам зі своєрідною тематикою й композицією, які в основному «читалися» по горизонталі. Як правило, постаті бога чи царя виділялися розмірами воїнів у меншому масштабі, характерні статичні пози. Голова і ноги фігур подавалися в профіль, очі, плечі – в анфас. Вершиною рельєфної пластики Шумеру є стела, присвячена перемозі правителя міста Лагаши над сусіднім містом Уммою (XXV ст. до н.е.). Значних успіхів мистецтво Шумеру досягало в галузі скульптурних статуеток, виготовлення виробів із золота, срібла, кольорового каменю.

У другій половині III тис. до н.е. внаслідок безперервних воєн більша частина Межиріччя потрапляє в залежність від міста Аккада. Його цар Саргон називав себе «царем чотирьох сторін світу», він прагнув створити державу з об’єднаних земель. Археологи після розкопок палацового комплексу у середині XIX ст. встановили, що це залишки древнього міста Дур-Шаррукіна, збудованого Саргоном II.

На основі археологічних розкопок, листування, що збереглося, відомо, що це місто було прямокутного планування, масивні стіни охоронялися сторожовими баштами, всередину міста вели сім воріт з різних кінців, поруч храми, присвячені різними богам. Також був зикурат, місто прикрашали різні скульптури, рельєфні стіни, царський мисливський парк і сад, куди доставлялися такі фруктові дерева, як айва, мигдаль, яблуні, мушмула тощо.

Аккадське мистецтво порівняно з шумерським відзначається більшою досконалістю у відтворенні реальних форм. Прикметною є стела на честь перемоги Нарам-сіна над гірськими племенами. Вільно й вміло відтворені й розміщені на площині каменя людські постаті, цар зображений у короткому одязі для підкреслення будови людського тіла. За царем піднімається в гори його військо, передані людські рухи, вдало використані в композиції стели елементи пейзажу. У цьому майстерному рельєфі прославляється фізична сила правителя, здійснюється гіперболізація теми «цар на війні», формулюється ідеологічний канон ідеального володаря, реалізованого в статуарно-величавій постаті непереможного воїна.

Після розпаду Аккадського царства (XXIII-XXII ст. до н.е.) нове піднесення пережили південношумерські міста Лагаш і Ур. Збереглися статуї правителя Лагаша Гудеа, що стоїть або сидить у молитовній позі. Статуї відзначаються монументальністю, портретною схожістю, високим технічним рівнем виконання. Висока художність характерна й для виробів майстра з Ура, зокрема мармурова жіноча голова з очима, інструктованим ляпіс-лазур’ю.

У стародавньому Дворіччі були складені близько 3000 років до н.е. списки знаків письма й переліки термінів. На початку II тис. до н.е. з’явилися шумерсько-аккадські загальні й термінологічні, а пізніше й багатомовні словники.

Міфологія цих народів присвячена створенню світу, про потоп, богиню Іштар. Найцікавішою писемною пам’яткою є епічна поема про Гільгамеша (кінець III-поч.II тис. до н.е.).

На початку II тис. до н.е. значно зростає роль Вавилонії, назву дістала від столиці, міста Вавилона. У цей період особливо зміцнюється рабовласництво, влада царя співвідноситься з божественною владою. Так, за царювання Хаммурапі (1792-1750 рр. до н.е.) здійснюється розвиток науки, літератури, мистецтва.

У Вавилонії було створено широку іригаційну систему, досягнуто значних успіхів в обробці металів. З III тис. до н.е. були відомі лиття, кування, карбування, філігрань.

Однією з кращих скульптурних пам’яток цього періоду є рельєф із зображенням бога сонця і правосуддя Шамаша, який вручає царю Хаммурапі символи влади. Розкопки сучасного Вавилону (м.Марі) засвідчили про зростання в цей період культури й мистецтва Передньої Азії, зокрема великий палац із службовими й житловими приміщеннями, пам’ятки давньовавілонського настінного живопису культового значення, статуетки, рельєфи. Найвідоміша пам’ятка епохи піднесення м.Вавілона (18 ст. до н.е.) – діоритова стеля зі зведенням законів царя Хаммурапі.

Новий злет могутності Вавилона припадає на VII-VI ст. до н.е. За царя Навуходоносора II (605-562до н.е.) у столиці здійснюється велике будівництво. Найвідоміші пам’ятки цього періоду – зикурат заввишки 90 м., який пізніше отримав назву Вавилонської башти, царський палац зі знаменитими садами Семираміди – зеленими насадженнями на штучних терасах, зроблених за наказом царя у подарунок дружині, кам’яна брама Іштар, прикрашена багатокольоровою глазур’ю з багатьма рельєфними зображеннями диких звірів та фантастичних істот.

Вавилоно-ассирійське мистецтво – одна з найважливіших і найвідоміших культур Стародавнього Світу.

Для передньоазійських культур характерна відсутність заупокійного культу, утвердження життя як насолоди. У «Повчанні Шурупака» наголошується, що «небо далеко – земля дорогоцінна, ніщо не цінне, окрім насолоди життя». На відміну від єгипетської традиції заглибленості у «вічне життя» в образотворчих мистецтвах Дворіччя переважає звернення до земного, визнання життя як найвищої позитивної цінності всупереч смерті як явищу негативному.

Джерела, за якими вивчають медицину Месопотамії, різноманітні, деякі сягають до IV тис. до н.е. Особливу цінність мають глиняні плитки з бібліотеки Ашшурбаніпала у Ніневії, глиняні таблиці, знайдені в Ніппурі, таблиці господарського значення з архівів палацу Марі. Найважливішим із пам’яток є кодекс Хаммурапі – клинопис на базальтовому камені, що нараховує 282 закони.

Медичну допомогу надавали жерці й лікарі, які закінчили державні медичні школи. В сонові теоретичних знань із медицини в народів Месопотамії лежали уявлення про людину, що створена з землі, душа – пневма була вдихнута їй Богом. Часто недуга пояснювалася як покарання за гріхи.

За свідченнями, що збереглися, жителі Шумера, Вавилонії, Ассірії страждали на душевні розлади, хвороби шлунково-кишкового тракту, очей, жовчного міхура, серця, кісткові захворювання тощо. Медики на території Дворіччя в основному практикували на основі раціонального досвіду, хоча зустрічалися й певні елементи лікувальної магії, містики. З місцевої флори в медицині застосовувалися чебрець, гірчиця, голки ялиці і сосни, плоди сливового дерева, фіги, груші, верби. Серед мінералів вважалися корисними сіль, нафта, природна асфальтова смола. У тварин медики брали молоко, вовну, внутрішні органи (у мишей, водяних змій), панцир (у черепах).

Так, у містах Месопотамії строго дотримувалися гігієнічних норм, не користувалися брудним посудом, обмежували себе в деяких видах їжі. Разом з тим слід наголосити, що не завжди санітарний стан шумерських, а пізніше й ассиро-вавилонських міст відрізнявся досконалістю: при відсутності стічних систем нечистоти потрапляли на вулиці.

Тому держави Месопотамії сильно постраждали від епідемії чуми (кінець II тис. до н.е.) – «Епос про Ерре».

При виникненні й розвитку ассиро-вавилонської цивілізації лікарі мали особливий соціальний статус, відмінний від жерців, також від хірургів та ветеринарів, що займали нижче становище. Раціональна лікувальна практика поступово змінювалася культовим лікуванням, яке здійснювалося під заступництвом численних богів, очолюваних тріадою (бог піднебесся Ану, повелитель землі і повітря Енліль, володар світового океану Еа).

Заступником медиків вважався володар таємної води, носій знаків вищої мудрості Еа, лікарі ж вважалися одночасно й служителями культу цього бога. Неодмінними атрибутами лікаря були глек із водою й ритуальна посудина з вугіллям, що призначалися для спалювання пахощів.

З медициною такою пов’язувалася й інша тріада богів: Шамаш, Іштар і Сим (відповідно, боги сонця, ранішньої зірки й місяця). За переказами, зцілювальний ефект мало зображення Іштар, цим користувався фараон Аменхотеп IV, який поклонявся статуї цієї богині. З богом підземного царства співвідносилися, відповідно, й інфекційні захворювання та лихоманки. Найулюбленішою богинею у вавилонян була покровителька лікування Гулу («велика»), яка пізнала науку зцілення від верховної тріади.

До середини II тис. до н.е. в Дворіччі склалися дві форми медичної діяльності, репрезентованої лікарями-емпіриками асу і заклинателями ашину. Гармонійне поєднання різних методів лікування продовжувалось більше 12 століть, потім магічний бік у медицині посилився. Причини недуг відповідно залежали від поглядів лікарів, надавалася перевага або порушенню соціальних розпоряджень, чи впливам сил природного способу життя, або карам богів, подихові злої сили. Згідно з визначенням цих причин визначалися методи й тактика лікування. Лікарі емпіричного напряму були добрими знавцями місцевої флори та фауни, часто зберігаючи свої знання в таємниці, на деяких клинописних таблицях рецепти не розгадані й до нашого часу. Вони збирали сировину, їх лікарські препарати (мікстури, настоянки, мазі тощо) складалися з великої кількості компонентів, подібно до єгипетських.

Вавилонські лікарі використовували рослинний і тваринний матеріал (цибуля, часник, салат-латук, огірки, горох, листя й плоди фініків та ін.; віск, мед, кров, екскременти, олії, риб’ячий жир, раковини молюсків, шкіра козла, вівці тощо) для виготовлення мікстур, мазей, порошків, пігулок, свічок, тампонів. Лікарі асу спрямовували свої зусилля для призупинення лихоманки, зняття набряків, зниження температури тіла.

Медики-ашику боротьбу з недугою пов’язували з магічними силами, тому вступали в діалог з божествами і благополучний результат лікування вбачали лише у їхній волі. Так, у одній з 40 клинописних таблиць за часів панування Ашшурбаніпала було записано: «Якщо припадки викликані рукою примари, прив’яжи п’ять ліктів до смужки зі шкіри ягняти й оберни її довкола шиї хворого, і він почуватиме себе краще».

Одним із найзнаменитіших лікарів Месопотамії вважається храмовий лікар із Ніппура на ім’я Муккалім, що практикував у 14 ст. до н.е., в одному з глиняних листів повідомляється про хід лікування царівни Етірту від пневмонії лікарем Муккалімом й успішне видужання її. Цей лікар не визнавав магічних засобів, він разом зі своїм помічником-аптекарем власноруч виготовляв ліки, вимагав точного виконання рецептури.

У Вавилоні медична діяльність строго регулювалася законом. У зведенні законів Хаммурапі перераховані винагороди лікарям та покарання за неправильне лікування. У роки царювання Хаммурапі 5 сиклей сріблом вистачало одній сім’ї на проживання впродовж року. Висока плата за лікування визначалася високою відповідальністю лікаря, якого карали за звичаєм таліона (відплати). Наприклад, якщо внаслідок невдалої операції пацієнт втрачав зір, то лікар позбавлявся рук. Це не стосувалося пацієнтів-рабів, у законах Хаммурапі не випадково вказувалося, хто є пацієнтом – людина, раб людини, тварина.

У Месопотамії як об’єкт для експериментів використовувалися тварини. Унаслідок заборони на розтин вавилоняни погано знали внутрішню будову організму. У глиняних таблицях є згадки про діяльність стародавніх ветеринарів – мунаїту («цілителі худоби», «лікарі ослів»). Проте практика вавилонських ветеринарів не обмежувалася лікуванням тварин, вони здійснювали кастрацію євнухів, призначених для служби в царських гаремах.

У Вавилоні з релігійних міркувань забороняли робити кесарів розтин, акушерством займалися лише жінки, хоча вони й не вважалися лікарями. Відомо, що в шумерських текстах є єдина згадка про жінку-лікаря, у Вавилонському ж царстві теж була жінка-лікар – окуліст.

Треба відзначити про те, що не зважаючи на нижчу оцінку месопотамського лікування від єгипетського, на що неодноразово вказував Геродот, загальна культура Передньої Азії здійснювала величезний вплив на подальший розвиток культури й цивілізації різних країн. Разом з клинописом, який засвідчив високий рівень культури Передньої Азії, поширилися й цінні медичні знання, які й до сьогодні не втратили своєї актуальності.


Медицина та культура Стародавньої Індії
Одним із перших осередків людської цивілізації, разом із Єгиптом та Месопотамією, була й стародавня Індія. Півострів Індостан, що відокремлений від іншої Азії горами й гірськими хребтами, омиваний водами Індійського океану, Аравійського моря й Бенгальської затоки, вже в найдавніші часи був одним із найзаселеніших регіонів планети.

В історії й культурі Стародавньої Індії виділяють декілька періодів:

I період – III тис. до н.е., поява перших великих держав, створених, на думку вчених, дравидськими племенами.

II період – V-VI ст. до н.е., виникнення спочатку декількох великих держав, із VI ст. до н.е. посилення однієї з них – Магадхи.

III період – IV-II ст. до н.е., об’єднання Індії в єдину державу– імперію Маур’їв.

IV період – I- III ст. до н.е., підкорення північної частини Індії кушанами, панування Кушанської династії.

V період – IV- VI ст. н.е., нове загальноіндійське об’єднання, досягнуте династією Гуптів.

Індійська культура посідає одне з чільних місць в історії світової культури. Їй властиві величезні досягнення впродовж більш ніж тритисячолітнього періоду розвитку, творче сприйняття досягнень інших культур, здатність поєднувати їх із власними основоположними принципами. Спадкоємність індійської культури значною мірою базується на соціальних інститутах (варни, касти, сім’я), які взаємодіють між собою, а також на релігійних цінностях серед станів та общин, численних релігіях.

Перші відомі центри індійської культури належать до III тис. до н.е. на берегах Інду, однак справжнього розквіту вона досягає в II тис. до н.е., в епоху «Рігвед». Джерелом мудрості навіть у сучасній Індії вважаються «Веди» – збірники священних гімнів на честь арійських богів. Відомі чотири такі збірники. Найдавніший із них «Рігведа», який належить до III і частково й до кінця IV тис. до н.е. і складається із 10 книг та 1028 гімнів. Пізніше були складені «Самаведа» та «Яджурведа», до яких входять співи й жертовні формули. Остання книга «Атхарваведа» містить магічні формули. До ведичної літератури належать також різні коментарі до Веди, написані пізніше.

Ведична література дає уявлення про релігію давніх аріїв. За їх переконаннями, Всесвіт складається з трьох світів: неба, повітря, землі. Боги, відповідно, теж поділялися на три групи. На початку I тис. до н.е. на основі ведизму і вірування доарійського населення виникає брахманізм. На зміну старим ведичним богам (Варуні, Індрі, Сур’ї) приходять нові: Брахма – творець світу, Вішну – його охоронець, Шива – руйнівник світу. Одночасно виникає вчення про міграцію душ (сансара – «блукання»), про «дхарму» – закон, моральний порядок, і про «карму» – діяння людини, що визначають її становище. З цим ученням пов’язане й уявлення про «мокшу» – стан «ненароджуваності й невмирання». Всі ці філософсько-релігійні переконання знайдуть потім своє відображення в буддизмі та індуїзмі. На основі великого зібрання гімнів «Рігведи» була створена духовно-світоглядна система індуїзму – серцевина індійської культури. У «Рігведах» були обґрунтовані морально-правові мотиви поділу суспільства на чотири стани (варни): 1)брахмани (жерці); 2) кшатрії (воїни); 3) вайшви (землероби, ремісники); 4)шудрі (слуги). Індійська каста – це результат тривалого процесу становлення правових, виробничих, культурних відносин між людьми, які поділені між собою за походженням, професією, звичаями та законами.

На культуру давньоіндійського суспільства глибокий вплив, крім індуїзму, мали інші релігії – буддизм та іслам, які були засновані на таких своєрідних філософських системах пояснення світу як джайнізм, брахманізм, локаята та ін. Слід зазначити, що художньо-образне сприйняття через призму названих релігійно-філософських систем відзначаються витонченістю зображення людини й навколишнього світу, досконалістю архітектурних форм. У розвитку стародавньої культури основні релігійні вчення впливали на різні види мистецтва, зокрема й на архітектуру та образотворче мистецтво. Спочатку арійські племена використовували для будівництва майже виключно дерево. Кам’яні палаци замість дерев’яних споруд стали зводитися за царювання Ашоки, третього імператора з династії Маур’їв (268-232 р. до н.е.). Відомий його палац в Паталіпутрі – столиці Магадхи. Скрізь ставилися стамбхи – кам’яні стовпи з буддійською символікою (до речі, найвищого піднесення буддизм досягає за царювання Ашоки) або зображення тварин і висіченими на них написами (наприклад, Левова капітель із Сарнатха, зведена на місці першої проповіді Будди, яка стала гербом сучасної Індії). У цей час з’являються і перші ступи – культові споруди напівсферичної форми, що зберігають реліквії, пов’язані з Буддою. За переказами, Ашока звів 84 тис. ступ. Деякі дослідники висловлюють гіпотезу, що ступи уособлювали Всесвіт.

Прекрасні архітектурні пам’ятники дійшли до наших днів із часів Кушанської імперії (I ст. н.е.). Це передусім чайнт’ї – печерні храми.

До Кушанської епохи Будда зображувався тільки у вигляді символів, тепер з’являються його зображення у вигляді людини. Його часто оточують бодхисаттви (наприклад, на стелі з Катри – II ст. до н.е.). Показовими у цьому плані є фрески печер Аджанти та скельні храми Еллори. До одного з чудес світу належить храм Кайласа. Цю унікальну пам’ятку архітектури створювали в незвичайний спосіб. Упродовж 150 років стародавні майстри вирубували цей храм у скелі, він оздоблений численними скульптурними фігурами та барельєфними композиціями від цоколя до пірамідальних веж. Цей унікальний храм поєднав образи й мотиви з індуїзму, джайнізму й буддизму. Серед відомих пам’яток давнини – місто-фортеця Лал-Кот (кінець XII ст.) у старому Делі з унікальною залізною колоною, вік її визначають понад 150 тис. років.

Однією з домінантних рис староіндійської культури є її статева символіка, ідея поклоніння богу кохання – Камі. Процес космічного творення вбачався індійцями в шлюбній парі бога й богині, найчастіше божественна пара зображувалася в міцних взаємних обіймах.

Культура Індії знаменита давньоіндійським епосом. Початки створення «Махабхарати» (санскр. – «Оповідь про великих Бхарати») відносять до другої половини II тис. до н.е., основна частина завершена в 4-5 ст. н.е., складена мудрецем і співаком В’ясою, містить 18 книг, які включають в себе 107 тисяч двовіршів. Це у 8 разів більше, ніж обсяг «Іліади» та «Одіссеї». «Махабхарата» містить багато творів епічного, міфологічного, релігійно-філософського, історичного змісту. Серед них – «Оповідь про Раму», «Повість про Шакунталу», філософська поема «Бхагавадгіта» та ін. «Махабхарата» – не лише літературний твір, а й законоповчальний трактат та священна книга. Особливо це стосується шостої її частини – «Бхагавадгіта» («Пісня (гімн) бога»), яка являє собою повчання Крішни. Сюжетом епосу є боротьба за владу нащадків легендарного Бхарати-Пандавів та Кауравів.

Слід зазначити, що І.Франко вивчав і досліджував цей давньоіндійський епос, письменникові належать переклади українською мовою окремих частин його, зокрема «Ману і поток світу», «Сунд і Упасунд», «Сакунтала», «Смерть Гідімба», а також вільні переробки декількох легенд.

Після «Махабхарати» другим великим індійським епосом є «Рамаяна» (IV-II ст. до н.е.), написана теж санскритом. За розмірами «Сказання про Раму» поступається «Махабхараті», яка відрізняється більшою образністю та гармонією. Автором її вважають Вальмікі. У центрі поеми – подвиги царя Рами як ідеального сина й ідеального правителя в боротьбі з царем демонів-людоїдів (ракшасів) Раваною за визволення своєї дружини Сіти, яку той украв. У цій темі фантастичні мотиви поєднуються з реальними рисами епохи, в яку її було створено. У середньовіччі «Рамаяна» стала однією зі священних книг індуїзму, її сюжети переспівувалися в Тибеті, Китаї, країнах Індокитаю та Індонезії.

Сюжети й мотиви «Рамаяни» широко використовувалися у творчості представників давньої класичної літератури – Калідаси, Бгавабгуті, Бгатті та ін., здійснено багато перекладів та переспівів на новоіндійські мови.

Найпоширенішим напрямом у мистецтві цього часу стає гандхарський (від імені місцевості Гандхара на північному заході Індії). Він поєднав у собі традиції середньоазіатської, іранської, індійської та елліністичної культур. Прикладами можуть слугувати статуї Будди з Хоті-Мардану та зі Тахт-і-Бахі. Будда зі знаменитої статуї з Сарнатхи трактується як ідеальна людина, що досягла нірвани. На основі стародавнього виду мистецтва – пантоміми виникає драматургія й театр, в яких поєднувалися різні види мистецтва – слово, музика, танець тощо. Спів, музика, міміка й танець як єдине ціле й невід’ємна частина народного святкування складали основу світогляду індійського народу й були тісно пов’язані з наукою, архітектурою, літературою та іншими видами мистецтва. При дворі Чандрагупти II (380-415 рр. н.е.) жили кращі поети того часу, найвідоміший із Кальдаса.

Індійці винайшли різні ігри. Одна з них – «чатуранга» – дійшла й до нашого часу у вигляді сучасних шахів.

Великим шовковим шляхом з Індії до Аварії, на Близький Схід не тільки перевозилися товари, але й відбувався жвавий культурний обмін. Індія в цьому процесі відіграла значну культуротворчу роль.

Медицина

У класичному періоді в історії Індії (II пол. I тис. до н.е. і I-IV ст. н.е.), який вважається найвищим, значного розвитку набули знання в багатьох галузях: у математиці (зокрема, створення десяткової системи числення, прийнятої нині в усьому світі), в астрономії (вперше розроблено таблицю синусів для обчислення місцезнаходження планет), філософії – особливе місце посіла система йоги, що поєднувала фізичні вправи (хатха-йога) з етикою й відповідним способом життя.

На ґрунті різнобічного культурного розвитку в Індії закономірними були й значні успіхи в медицині. Ще за стародавніх часів індійські лікарі (праці Чараки, Сушрути) вивчали мацеровані трупи людей і своїми знаннями з анатомії перевернули знання лікарів усіх інших країн. Саме знання з анатомії розглядалися як обов’язковий і невід’ємний ступінь для тих, хто присвятив себе медичній справі. У цій галузі відомі імена Вагабхати, Садхавакари, Бхаскари, Бхатти – авторів праць із анатомії. Стародавні індійські вчені, які добре знали акушерство, найбільше вивчали анатомію людського плода і тому вважали, що центром життя є пуп, з якого починаються всі судини й нерви. За їхніми уявленнями, безсмертна душа, яка перебуває в ньому, надає тілу життя.

Основними речовинами в тілі людини індійські лікарі вважали жовч (носій життєвого тепла), слиз і повітря (прана), саме від їх правильного взаємообміну й залежить здоров’я. Учені визначили, що найбільша кількість хвороб (80) спричинена порушенням щодо повітря, менша (40) – жовчі, ще менше (20) – слизу.

У Стародавній Індії хірургія як одна з медичних наук також посідала одне з найважливіших місць, її називали коштовним подарунком неба й невичерпним джерелом слави. За Сушрутою, «лікар, який не розуміється на операціях, коло ліжка хворого розгублюється, як воїн, що вперше потрапив у бій. Лікар же, який уміє лише оперувати, але не має теоретичних знань, не заслуговує на пошану. Кожен із них володіє лише половиною своєї науки й подібний до птаха з одним крилом».

Давньоіндійські хірурги здійснювали ампутації, трепанації, лапаратомію для врятування плода в разі смерті матері, вміли спиняти кровотечу лігатурами, при переломах відзначали крепітацію, усували катаракту тощо. Широко практиковане відрізання носа як кари і як позначення рабського стану стимулювало індійських лікарів розробляти методи пластичних операцій.

Лікарі Стародавньої Індії вивчали душевний стан людини і приходили до висновків, що такі відчуття, як гнів, переляк, смуток, журба сприяють виникненню захворювання. Залишилися описи епідемій чуми, холери, а також малярії, сибірки, слоновості та кривавих проносів, сухот, прокази. Так, відомо, що брамінам забороняли одружуватися з дівчиною, в роду якої хворіли на сухоти, епілепсію, проказу, шлункові недуги.

Школи лікарів організовувалися при храмах, монастирях, ними керували жерці. Цікавою й образною є думка Сушрути щодо навчання, взаємостосунків учителя й учня: «учень повинен сприймати науку від учителя не лише вухом, а й розумом, щоб не бути подібним до віслюка, який несе на спині сандалове дерево, знає його вагу, але не знає його вартості».

Під час підготовки майбутніх лікарів наголошувалося на високому їх призначенні в суспільстві. Лікар мав бути некористолюбним, ставитися однаково до всіх хворих незалежно від їх соціального стану, матеріального достатку, стати для хворого найдовіренішою особою. Ось основні настанови для хворого: «Можна боятися батька, матері, друзів, учителя, але не слід відчувати страх перед лікарем: він для хворого – батько, мати, друг і наставник». Великої ваги надавали діагностиці. Лікар мав звертати увагу на вік, професію хворого, його звички, на будову його тіла, характер дихання, биття пульсу, розміри печінки й селезінки тощо. При медичних школах були організовані лікарні, бібліотеки для забезпечення теоретичної й практичної підготовки лікарів. Лікарні також, як правило, були у значних портових містах та торговельних шляхах.

У лікуванні вагомого значення надавали проносним та блювотним засобам, оскільки причиною багатьох захворювань вважали порушення в соках організму. Особливу увагу радили звертати на чистоту тіла, постелі, добір страв, створення приємного оточення, для цього використовували музику, співи, читання поезії, тобто наголошувалось на ролі краси як одного з чинників видужування.

Давня індійська медицина порівняно з медициною інших країн знала найбільше лікарських засобів. Лікарських рослин було відомо близько 1000 назв, широко використовувалися органічні й хімічні речовини, насамперед ртуть; виготовляли еліксир із золотом для продовження життя.

Учені з Індії, і лікарі зокрема, підтримували стосунки з лікарями Китаю, Ірану і обмінювалися своїм досвідом. Відомо, що в Київську Русь з Індії завозили камфору, панти, мускус та інші лікарські речовини й прянощі.


Культура та медицина Китаю
Китай – країна стародавньої цивілізації, на її території наявні сліди первісної культури часів раннього палеоліту й бронзового віку. Ця цивілізація порівняно з давнішими давньоєгипетською та месопотамською цивілізаціями має напрочуд дивну стійкість, безперервність, історичну спадкоємність культурних традицій.

Історичний і культурний розвиток Стародавнього Китаю поділяється на такі періоди:

1)XIV-XII ст. до н.е. Історія Китаю, зафіксована в писемних джерелах, нараховує 3600 років, веде свій початок з династії Шоа, з 14 ст. до н.е. У цей період у середній течії Хуанхе з’явилися міста, обнесені стінами з прямокутним плануванням, із храмами й палацами спадкоємних правителів-ванів. Верховний правитель керував військовою й громадянською діяльністю держави (військовими походами, будівництвом необхідних соціальних інфраструктур. Він здійснював і різні культи – принесення жертви від імені народу для забезпечення врожаю й поблажливості богів. Його священним обов’язком було самому проробити першу борозну на початку польових робіт. І в такий спосіб у общині-державі Шоа розвинувся культ предків вана.

У цю епоху зароджується культура, яка стояла біля витоків китайської цивілізації. Збагачуючись надбаннями інших культур, вона зберігала свої специфічні особливості й неповторність.

2) XII-V ст. до н.е. – епоха Чжоу. У цей період відбувається подальша сакралізація влади, ван проголошується сином Неба і його єдиним земним втіленням.

3) V-III ст. до н.е. – епоха Чжаньго. Створюються перші централізовані імперії (держава Цинь (221-207 рр. до н.е.). Здійснювалися значні реформи (поділ країни на адміністративно-територіальні округи, створення централізованих органів управління, уніфікація монет, впорядкування писемності тощо. Ця епоха стала золотим віком китайської філософії з усіма її течіями – конфуціанство, даосизм, легізм. Починається будівництво Великої китайської стіни.

4) епоха династії Хань (206 р. до н.е.-220 р. до н.е.). У цей час Китай став однією з найпотужніших імперій, спостерігалося величезне соціально-економічне піднесення. Сучасні китайці називають себе «ханьцями». Саме з цієї епохи настає кінець існування Стародавнього Китаю.

5) епохи Тан і Сун (220 р. до н. е.- II ст. н.е.). У цю епоху Китай переживає періоди роздроблення й об’єднання. Разом із тим слід наголосити, що в цей період найбільшого розвитку й розквіту сягає середньовічна китайська культура. Імперія досягає величезних розмірів, до неї були приєднані землі сучасної Монголії внаслідок її завоювання. Міста були носіями економічного розвитку, культурними й економічними центрами.

6) епоха завоювання Китаю монголами (XIII ст.; 1280-1368 рр.), династія Юань. Китай асимілює своїх завойовників, які перейняли як звичаї, норми моралі, так і систему державного управління, законодавство. Столицею Юаньської імперії став Пекін.

7) період Мін (1368-1644 рр.) – визволення Китаю від іноземного володарювання. В 16-17 ст. були масові селянські повстання, внаслідок яких Мінська династія занепадає, правителі визнали свою поразку і стали залежними від маньчжурів.

8) епоха Маньчжурскої династії (1644-1911 рр.).

Багато народів Східної Азії здійснили свій внесок у загальну китайську культуру й цивілізацію. Провідне місце у цьому синтезі належить ханській народності, що й дала назву народу, який створив багатющу й величну стародавню цивілізацію.

У давньокитайській культурі, на відміну від стародавніх культур Індії, Палестини, замість містики на перше місце висувалися соціальна етика й адміністративна практика. Сенс традиційної китайської культури складала не релігія, а ритуальна етика. У житті древніх китайців важливе значення надавалось культу Неба, ще в XII ст. до н.е. у різноплемінному Китаї була використана ідея небесного походження для обґрунтування законності й верховенства влади імператора.

Увесь процес створення світу в Китаї розглядався як наслідок взаємодії двох першооснов – темного – інь (жіноче начало) та світлого – ян (чоловіче начало). Система їх стала основою стародавнього китайського світогляду й широко використовувалась в народній релігії. Для правителів Китаю їх ототожнення з небом означало взяття на себе відповідальності за весь світ, до якого вони відносили Китай як центр, все інше визначалося як варварська периферія.

Здійснювалися церемонії й обряди жертвоприношень Небу. З часом Небо втрачало властиві йому колись особистісні риси й перетворювалось на космічний і моральнісний порядок.

Духовним стрижнем китайської культури були вчення даосизму (засновник Дао-Лао-Цзи (трактат «Дао» («де цзин»), IV-III ст. до н.е.) й конфуціанства (засновник Конфуцій), які визначили менталітет китайців на довгі роки, а також легізм і буддизм.

Дао в буквальному значенні слова означає «шлях», але в китайській мові і культурі набувало різноманітних значень, як і грецький термін «логос». Це правило й порядок, зміст, сенс і закон, вища духовна Сутність і життя. У даосизмі дао – світова субстанція, джерело буття, вищий принцип тощо. У конфуціанстві ж це поняття означало шлях моральнісного вдосконалення і правління на основі етичних норм. Даосизм існував у вигляді окремих шкіл та напрямів. Основним образом давньокитайської культури, й даосизму зокрема, є образ Небуття – Пустоти, що об’єднував тиху радість, яка пронизувала собою буття з усіма його елементами й складниками. Дух китайської культури з об’єднувальним Дао уособлював синтез математичних термінів і поетичних образів, етичних понять та категорій пізнання.

Заклик «Дао-де цзина» – це повернення до першовитоків природи, спрощення й природність, «недіяння» (у вей), що означає відмову від порушення власної природи й природи сущого, відмову від діяльності непоєднуваної (несообразной) з природою, відмову від будь-якої суб’єктивності в ім’я включеності до єдиного потоку буття.

Вся даоська література (філософські тексти, твори релігійної практики, книги з магії й астрології) були зібрані воєдино й склали «Скарбницю Дао», «Даоський канон», що повністю сформувався вXV-XVII ст. Ці тексти – ціннісне джерело для вивчення всіх аспектів даосизму.

Даоська міфологія створила священні гори, небесні й земні печери, в яких проживають безсмертні святі. Символом щастя китайці з найдавніших часів вважали довголіття. Проблема безсмертя теж була в центрі даосизму й проповідувалися різні шляхи його досягнення: комплекс гімнастичних вправ, комплекс прийомів дихання, відмова від деяких страв і напоїв.

Душею релігійного даосизму були містики, виявленням якої були талісмани й амулети зі своєрідними написами й малюнками, зміст яких створював атмосферу таємничості.

До пантеону релігійного даосизму входили майже всі божества стародавніх китайських релігій, які розділились за класами: земні, небесні, аскети, демони тощо. Для досягнення стану святості даосизм пропонує виконати певні вимоги: очищення душі; досконале оволодіння гімнастичними вправами; приготування еліксиру безсмертя. Даоські книги містили дуже багато оповідань про людей, які досягли безсмертя.

У даоській релігії також значне місце відводилося церемоніалу богослужіння, а також відлюдництву. У народній творчості, художній літературі були створені образи даосів-відлюдників, які давали поради людям у їх життєвій поведінці.

Вплив даоської світоглядно-релігійної системи на духовне життя китайського народу був тривалим, хоча і не в усі часи однаково сильним.

У кінці VI- поч. X ст. до н.е. в Китаї виникає інша релігійно-світоглядна система – конфуціанство, назву свою вона отримала від її засновника проповідника Кун-Фу-Цзи (551-479 рр. до н.е.), у європейській транскрипції відомий як Конфуцій. Цей філософ-ідеаліст, педагог, політичний діяч залишив в усій культурі Китаю неповторний слід. Створив першу в Китаї приватну школу. Повчання Конфуція систематизовані й записані його учнями й послідовниками в трактаті «Луньюй» («Бесіди й судження»). Ця книга складається з окремих афоризмів, які починаються словами «Учитель сказав…». Сім’я Конфуція належала до старовинного аристократичного роду, який на той час уже був майже розорений.

За своїм душевним складом Конфуцій тяжів до ритуалів, суворого порядку. Бідність не давала змоги навчатися йому в жодній державній школі, де готували чиновників, тому він навчається у приватних вчителів, а також займається самоосвітою.

Типовий утопіст, Конфуцій мріяв про таке суспільство, в якому кожна людина має бути вимогливою до себе, дотримуватись усіх гуманних та етичних правил і канонів.

Гуманність (жень) та етикет (лі) були для філософа універсальними принципами життя. Заради них і необхідно вивчати вітчизняну старовину, де, на думку Конфуція, ці принципи були найдосконаліше пізнані й реалізовані. Він був переконаний, що людина за своїм покликанням схильна більше до добра, ніж до зла, й сподівався на ефективність моральної проповіді. На відміну від Лао-Цзи, який проповідував принцип недіяння й первісної простоти, Конфуцій вимагав активного втручання в подієвий процес і вважав, що лише рівновага природи й штучності може сприяти становленню благородної людини. Зразок ідеального суспільства він убачав у стародавніх писаннях. Кожен громадянин суспільства має знати свої обов’язки й працювати над собою, аби бути гідним його членом.

У 479 р. до н.е. після смерті дружини, сина й улюбленого учня Конфуцій припинив свої заняття, він дуже вболівав за майбутнє свого вчення після його смерті. Учні поховали свого вчителя за усіма правилами давнього ритуалу, пізніше над його могилою був збудований храм, де багато поколінь приносили жертви перед його поминальною дошкою.

Послідовники Конфуція продовжували вивчати й розробляти його вчення, створили згуртовану общину, що стала глибинною духовною силою в Китаї.

Учення Конфуція підкоряло світ духом гуманності, врівноваженості, привабливою була його раціональна етика, позбавлена містицизму. Філософ став дорогим для всіх соціальних станів суспільства: простий народ убачав у ньому захисника своїх інтересів, панівні класи – поборника їхніх прав. Для всієї нації він покликаний дати процвітання. Конфуціанство прагнуло поєднати державність і людяність, розповсюдити принцип взаємостосунків у великій сім’ї на все суспільство за допомогою традиційного китайського етикету. Саме завдяки такому загальнолюдському значенню конфуціанство викликало великий інтерес і з боку європейців. Це вчення, його значення для розвитку суспільства продовжують досліджувати сучасні політологи, теологи, філософи, історики, мистецтвознавці всього світу.

Цікаво відзначити, що в історії й культурі Китаю два вчення – даосизм та конфуціанство – запропонували два протилежні розв’язання проблеми життя – пасивні відчуженість та утилітарний реалізм, які й до сьогодні продовжують боротьбу й співіснування.

Ще одним етико-політичним ученням в стародавньому Китаї в VI-III ст. до н.е. був легізм (представники Шан Ян, Цзи Чань, Хай Фей). Сповідуючи ідею деспотичного суспільства, легісти ратували за рівність усіх перед законом, але не сприймали особистості з її моральнісними принципами, вважали, що політика несумісна з мораллю. На відміну від конфуціанства з його закликом до гуманності й усвідомленого почуття обов’язку, культом предків та авторитетом особистості мудреця, легісти все підпорядковували закону, незважаючи ні на традиції, ні на мораль. Закон розроблявся мудрецями-реформаторами, а здійснюють його й упроваджують у життя міністри й чиновники, слуги правителя.

Якщо конфуціанство орієнтувалося на минуле, до легізм ставився до нього з викликом, як альтернатива проголошувалися крайні форми авторитаризму.

Ідеї легізму зазнали краху, але для збереження імперської структури, могутнього адміністративно-бюрократичного апарату ця доктрина відіграла свою історичну роль.

Із III ст. до н.е. відбувається процес злиття легізму з конфуціанством, яке поступово асимілювало в своєму напрямку легізм. У епоху Хань внаслідок реформ імператора У-ді відбулася видозміна первинного конфуціанства, воно стало офіційною ідеологією, а легізм як самостійне вчення припинило своє існування.

У V-III ст. до н.е. в Китаї також розповсюдилося вчення моїзм, засновником якого був Мао-цзи (Мо Ді). Для цього вчення характерний заклик до всезагальної любові, моїзм вимагав розв’язувати всі конфлікти мирним шляхом. У стародавньому Китаї вчення Мао-цзи й конфуціанство оцінювалися як рівноцінні, незважаючи на їх ідеологічну несхожість.

Мао-цзи, як і Конфуцій, багато подорожував і намагався знайти правителя, який би прислухався до його ідей. Мао-цзи добре знав і цінував праці Конфуція, хоча згодом став його рішучим опонентом. Він закликав повністю відмовитися від особистих проблем заради загального блага й справедливості.

Ідеї Мао-цзи про абстрактну любов до всіх протистоїть конфуціанським принципам гуманності, ієрархічності етики. На думку цього філософа, життя людини має визначатися не долею й ставленням у суспільстві, а її власними діями.

Як і вся китайська традиція, моїзм визнавав духів і волю Неба. Але на відміну від конфуціанства, моїзм не зміг пережити свого засновника. З початком імперського періоду (III ст. до н.е) моїзм занепадає, праці його засновника перебувають у забутті аж до рубежу XVIII-XIX ст., коли до вчення Мао-цзи знову виявляється інтерес.

Слід відзначити, що в I ст. н.е. до Китаю проникає буддизм, який виник в Індії в VI ст. до н.е. Сприймалося це вчення в Китаї як чуже, тому воно піддається могутньому впливу власне китайської культури. Всі релігійні системи в Китаї мали багато спільного: їм властиве поклоніння предкам і старшим, ідея пасивного споглядального ставлення до дійсності, перевага державного, колективного над особистісним. Доля буддизму в Китаї мала суперечливий характер, практично він витіснявся скрізь конфуціанством, проте духовний і культурний вплив його залишався достатньо значним.

Упродовж всього Середньовіччя в Китаї співіснують три релігії – конфуціанство, даосизм та буддизм, їх називали «трьома істинами».

У VI-IX ст. в Китай проникають зороастризм і маніхейство, з X ст. – іслам, проникає також і християнство, але час точно не встановлений і широкого розповсюдження воно не досягло.

Як засвідчують учені, за період від зародження китайської цивілізації й приблизно до XII ст. н.е. в Китаї було зроблено більше відкриттів і винаходів, ніж в будь-якій іншій країні, а можливо, й більше, ніж в усьому світі (мореплавні пристрої – румпель, магнітний пристрій як праоснова компасу (III ст. до н.е.), багатоярусні мачти, стремена, пушка й порох, папір і приладдя для друкування, рухливий шрифт; система кровообігу; механічний годинник; водяний млин, машина-насос; сейсмограф; небесний глобус тощо).

Високого розвитку досягла в Китаї математика, з нею пов’язані значні успіхи в галузі астрономії й календаря. Уже в II тис. до н.е. вони ділили рік на 12 місяців, місяць – на 4 тижні. З V ст. до н.е. вони проводили регулярні астрономічні спостереження, розділивши небо на 28 сузір’їв. У IV ст. до н.е. був складений перший у світовій історії зоряний каталог на 800 світил, у 28 р. до н.е. китайцями були описані плями на Сонці.

Знаменитим є трактат «Іцзин» або «Книга Змін», який мав величезний вплив на всю давньокитайську культуру, для неї він є канонічним текстом. В основі цього трактату – 64 гексаграми, в яких описане все розмаїття космічного життя й одночасно вони є філософськими символами й матеріалом для ворожінь. За теорією цієї книги, весь світовий процес являє собою чергування ситуацій, викликане боротьбою світла (ян) і темряви (інь), кожна з ситуацій виражається однією з гексаграм.

Найстародавніші китайські тексти – гадальні написи, нашкрябані на баранячій лопатці або черепаховому панцирі, належать до III-II тис. до н.е.

Розвинена система ієрогліфічного письма, яка нараховувала 2000 знаків, існувала в Китаї вже в XV ст. до н.е. Саме зображально-символічний спосіб написання ієрогліфів і зусилля, необхідні для їх зображення, призвели до появи каліграфії як нового виду мистецтва. Єдність естетичних принципів зближувала каліграфію з живописом.

Процес створення традиційної китайської картини був типологічним із письмом. У художній культурі Китаю живопис і література органічно пов’язані. Живопис дуже високо цінувався в Китаї, а скульптори, праця яких прирівнювалася до ремесла, залишалися невідомими.

Китайці дуже довго писали на шовку натуральними фарбами (з V-IV ст. до н.е.). Шовк прийшов на зміну каменю, металу, деревним і бамбуковим дощечкам, але не став розповсюдженим для письма через свою дороговизну. Згідно з китайськими літописами, папір був винайдений Цай Лунєм і виготовлявся з шовкової вати, деревної кори, конопель, рибних сіток, шовк називали «часи», а папір – «цай часи». Історики ж вважають, що папір винайдений не однією людиною, а виник у результаті різних пошуків та експериментів.

Китайська писемність зі стародавніх часів розповсюджувалася по всій території Південно-Східної Азії. Саме китайці здійснили ще один епохальний винахід – книгодрукування, поступово з’являється велика кількість паперових книг й формуються бібліотеки.

Бань Гу (32-92 рр. н.е.) створив бібліографію китайської літератури – «Опис мистецтв і словесності». Він виділяє основні види літератури: канонічні філософські книги; вірші й поеми; твори на військову тематику; книги з астрології; книги з медицини.

До найраніших пам’яток китайської літератури належать «Книга пісень» та «Книга змін». Відомі поети того часу: Цюй Юань, Лу Цзи, Ян Сюнь, Тао Юань Мінь. Із прози, крім філософських трактатів, створювалися історичні праці, життєписи, які вплинули на оповідну прозу, що зароджувалася в I-II ст. н.е.

Китайська культура характеризується й великими досягненнями в архітектурі. Однією з найбільших та найвишуканіших будівельно-технічних споруд усіх часів є Велика Китайська стіна, її будували близько 10 років, починаючи з 220 р. до н.е. при імператорі Цинь Шихуанді. Вона зводилася як укріплення проти набігів давніших ворогів, а також як доказ влади і величі імператора. Значною монументальною спорудою є Великий канал, що будувався впродовж тривалого часу.

Китайським містам Ханського періоду властиві чіткість та впорядкованість планування. Із проникненням і розповсюдженням буддизму в Китаї було споруджено багато храмів. Також по свій країні здійснювалось будівництво монастирських комплексів, які вирубувалися в скелях за індійською традицією, а також дерев’яних буддистських храмів та високих веж-пагод, у яких зберігалися буддистські реліквії. Пагоди відзначалися дивною гармонією, вони будувалися з дерева, цегли, заліза. Монастирі прикрашалися скульптурними зображеннями Будди як втіленням ідеї божественного і надлюдського.

Мистецтво Китаю репрезентують також бронзові вироби, зокрема дзбани, які служили для жертовних подаянь духам. Їх прикрашає геометричний візерунок з графічною точністю, розмаїттям поєднань, часто вони набували форм звірів або птахів-оберегів.

Разом із бронзовими дзбанами з’явилося багато інших предметів – круглі бронзові дзеркала, інкрустовані сріблом та золотом, оздоблені розписом музичні інструменти та меблі, предмети з каменю та дерева.

У візерунках на різноманітних виробах відбилося багатопланове осмислення світобудови як стихії безмежного руху й протиборства світла й темряви.

У X ст. була створена Академія живопису.

Невід’ємною частиною китайської цивілізації й культури є розвиток медицини, яка спиралася в своїх дослідженнях на єдність людини й світу.

Згідно з легендою, основоположником китайської медицини вважається Хуанді – «жовтий предок» китайського народу. Саме йому приписується авторство першого медичного кодексу «Ігуці-Кінг» (2675 р. до н.е.). У ньому дуже переконливо й змістовно визначаються функції медичної науки: «Медицина не може врятувати від смерті, але спроможна продовжити життя, зміцнити моральність, заохочуючи доброчесність, переслідуючи вади цього смертельного ворога здоров’я, може вилікувати багато недуг, що вражають людство, зробити державу і створити народ своїми порадами». Як і інші стародавні народи, китайці розглядали організм людини як «життєву енергію» – ци, в якому здійснюється постійний взаємообмін між п’ятьма основними елементами природного світу: вогнем, землею, водою, деревом і металом.

Концентрація сил цих процесів фокусується в двох протилежних полюсах, від взаємовідношень яких і залежить рівновага чи порушення її як в усьому світі, так і в людському організмі. Чоловіче начало (ян) вважалося активним, світлим, жіноче ж (інь) пасивним, темним. Хвороба у такій системі розглядалася як порушення встановлених ритмів рівноваги в розподілі енергії між ян та інь: перевага чи недостатність того чи іншого елемента призводила до певної патології. Всі хвороби поділялися відповідно на дві групи: з перевагою начала ян, що виявлялося симптомами збудження функцій організму, чи перевагою інь – з ознаками їх пригнічення. Регулюючи обмін речовин дією на точки акупунктури (їх нараховують 696), китайські лікарі впливали на 44 окремі органи (або на весь організм) і змінювали його енергетичні рівні.

У Китайській імперії в період її найбільшого посилення існувала державна медична установа – медичний приказ. Він обслуговував потреби імператорського двору й передусім особисто імператора. Разом із тим до його функцій належали й інші медичні справи, що були в компетенції державної влади (наприклад, при епідеміях).

У Стародавньому Китаї підготовка лікарів мала фамільний характер, передавалися знання з медицини з роду в рід. Після утворення царства і посилення впливу релігії здійснювалася й шкільна підготовка лікарів при храмах, керівна роль у медицині перейшла до жерців.

В епоху Чжоуської династії (XV-III ст. до н.е.) лікарі за кваліфікацією, яка визначалася відповідними комісіями, поділялись на розряди. Емпірична народна медицина використовувала засоби містичного характеру. Разом з жерцями працювало багато лікарів-емпіриків типу ремісників.

За XI-XVII ст. до н.е. в літературних пам’ятках Китаю «Шицзин» знаходимо численні відомості медичного характеру. У Стародавньому Китаї одним із найзнаменитіших лікарів, який користувався особливою славою, був Бянь Цю (VI-V ст. до н.е.), автор відомого «Трактату про хвороби».

Бянь Цю створив праці глибоко гуманістичної спрямованості, його визнають як творця вчення про пульс. Дослідження пульсу тривало нерідко годинами. Китайські лікарі вивчали частоту, ритм пульсу, враховуючи пори року, години дня, припускали, що за пульсом можна довідатися про функціонування серця та інших органів, про стан психіки хворого.

Китайський лікар Цан Гуп (III ст. до н.е.) почав вести записи перебігу захворювання пацієнтів (дати їх огляду, зміни в симптомах, призначення лікування, зміни в лікуванні).

Анатомічні й фізіологічні відомості й знання китайських лікарів були не зовсім достатніми, оскільки всі поширені релігії в Китаї (даосизм, конфуціанство, буддизм забороняли здійснювати розтини людських трупів). У одному з трактатів «Нуці-Кінг» стверджується, що «кров тече без перерви в закритому колі, ніколи не зупиняється», але пояснень щодо механізму цього руху не подається.

У діагностиці захворювань великого значення надавали анамнезові, загальному вигляді хворого. Лікарі та вчені пильно досліджували очі, ніздрі, рот та інші отвори тіла, розглядаючи їх як вікна, через які проникають недуги, а також через їх зміни прочитували процеси всередині тіла.

Значну увагу китайські медики надавали виділенням організму хворого. Сечу досліджували на вигляд та смак у різні години дня та ночі.

Позитивним є те, що організм людини розглядався як єдине ціле. Лікарі наголошували, що звертати увагу необхідно не лише на локальні місця й органи в організмі людини: «Уникай лікувати голову, якщо болить голова, і лікувати тільки ноги, якщо болять ноги». Вважали, що велике значення для здоров’я має регулярний сон – «Одну ніч без сну не надолужити десятками ночей сну».

Основним і обов’язковим правилом для лікарів було лікувати те, що піддається лікуванню, якщо ж хвороба невиліковна, то треба полегшувати страждання хворого.

У терапії головним методом було лікування протилежним. Терапевтичні засоби в китайській медицині були найрізноманітніші. Більшість медикаментів мають рослинне походження. Найкращим із рослинних ліків вважається корінь женьшеню, якому приписувалася чудодійна сила. Сучасними дослідженнями доведено, що він містить алкалоїди тонізуючого характеру.

З ліків тваринного походження застосовувалися панти – роги молодих плямистих оленів, мускус – для лікування хворого серця, печінки; кістковий мозок – для лікування гемералопії. Також широко використовувалися кров і нутрощі тигра.

З мінеральних речовин застосовувалися ртуть (від сифілісу), сірка (від корости) та інші.

Рукописи медичних творів початку II ст. до н.е. містять трактати з дієтології, лікувальної гімнастики, методи лікування уколами (чжень-цзю – акупунктура) і припікання – моксами. Ці методи залишилися й набувають розвитку і в сучасній медицині Китаю та інших країн світу.

Слід зазначити, що для китайських лікарів становило проблему лікування жінок, тіло яких вони не могли оглядати безпосередньо, звільнивши від одягу, тому характер обстежень був надто обмеженим.

Важливою особливістю китайської медицини була вимога філософської й культурологічної освіченості лікарів, адже людина, яка бажає утримувати своє здоров’я, має прекрасно й усебічно орієнтуватися в законах гармонії всесвіту.

І сьогодні в усьому світі китайська медицина, яка практикує лікування не скільки медикаментозними препаратними засобами, скільки традиційними (масажі, акупунктура, мокси, трави тощо), відомими китайським лікарям з давнини, лікує не лише фізичні, а й духовні хвороби й досягає пробудження свідомості пацієнта.




Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6

Схожі:

Медицина та художня культура iconХудожня культура 10-11 класи Профільний рівень українська художня культура (10 клас)
Художня культура” (10-11 кл.) здійснювалась відповідно до Державного стандарту базової І повної загальної середньої освіти в галузі...
Медицина та художня культура iconУроків з предмета «Художня культура»
Підготували члени міської динамічної групи вчителів художньої культури з питань розробки уроків з предмета «Художня культура» для...
Медицина та художня культура iconХудожня культура. 9 клас. Різнорівневі завдання. Посібник для вчителя.– Деражня, 2011. с

Медицина та художня культура icon«Осип Назарук. Роксоляна»
Міжпредметні зв’язки: художня культура, мистецтво, етнографія, українська література
Медицина та художня культура iconУроків «Художня культура»
Перлини готики. Взірці архітектури бароко. Архітектура класицизму. Модерн в архітектурі
Медицина та художня культура iconУроків курсу «Художня культура»
Перлини готики. Взірці архітектури бароко. Архітектура класицизму. Модерн в архітектурі
Медицина та художня культура iconУрок 9 клас «Художня культура» Тема Театр як синтез мистецтв. Театральні професії. Хореографія. Зарниці Юлії Миколаївни вчителя вищої кваліфікаційної категорії

Медицина та художня культура iconХудожня культура 9-11 класи І. Вступна частина
Організовуючи навчально-виховний процес на уроках художньої культури, варто використовувати різні методи, що є актуальними в системі...
Медицина та художня культура iconУрок аукціон для 10 класу, з предмету художня культура
Відродження; розвиток духовно-творчого потенціалу, художніх здібностей, умінь аналізувати й оцінювати твори мистецтва різних видів,...
Медицина та художня культура iconПерелік використаної літератури 98
Курс „Художня культура” не лише сприяє художньо-естетичному розвитку учнів та вчить їх бути компетентними в різних сферах мистецтва,...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка