Медицина та художня культура



Сторінка2/6
Дата конвертації17.04.2017
Розмір1.74 Mb.
1   2   3   4   5   6
Антична культура й медицина


  1. Поняття антична культура й періоди її розвитку.

  2. Культура Стародавньої Греції й Риму.

  3. Медицина Стародавньої Греції й Риму.

До культури стародавнього світу разом із культурою й цивілізаціями Стародавнього Сходу належить і антична культура. Термін «античний» (від лат. antiquus-давній) був введений італійськими діячами культури епохи Ренесансу для означення давньої греко-римської культури. Пізніше у Франції виникло вже власне поняття «античність» для позначення всіх ранніх форм мистецтва.

Антична культура за своїм розвитком та етапами налічувала декілька періодів:



  1. III тис. –XII ст. до н.е. – крито-мікенський період;

  2. XI-IX ст. до н.е. – гомерівський період;

  3. VIII-VI ст. до н.е. – архаїчний період;

  4. V-IV ст. до н.е. – класичний період;

  5. IV ст. до н.е. – I ст. н.е. – елліністичний період (від виникнення імперії Олександра Македонського до її завоювання римлянами)

  6. VIII ст. до н.е. – V ст. н.е. – давньоримський період.

У міру поглиблення досліджень термін «античність» змінювався і звузився.

У античному світі досягли розквіту всі сфери культури – освіта, наука, література, мистецтво. Творчість античних авторів і в науці, і в мистецтві мала гуманістичний характер, в її основі була людина з її фізичним та духовним життям.

У крито-мікенський період виникла мінойська культура (від імені критського царя Міноса). Про цю культуру дізналися з давньогрецької міфології (міф про Тесея й Аріадну, міф про царя Міноса), з творів античних істориків, письменників, археологічного матеріалу, що дійшов до нашого часу.

Крито-мікенська культура репрезентована в палацових спорудах (Мікени, Тиринф, Геклос, Афіни, Фіви та ін.), монументальному будівництві споруд, купольних гробниць, мостів, доріг.

Характерні ознаки будівництва – велика кількість колон, широкі сходові підйоми, будівництво палаців без укріплень. Ці ознаки відрізняли архітектуру Криту від прийомів будівництва в Єгипті.

Збереглася велика кількість виробів художнього ремесла з вишуканою інкрустацією, золоті каблучки, металеві чаші з золота та срібла, прикраси, золоті маски, статуетки, вази, фрагменти прекрасних стінних розписів. Все це свідчить про високий рівень розвитку художньої культури.

Найранішим пам’ятником мікенської культури вважають шахтні гробниці (могильники), відкриті Г.Шліманом у 1876 р., пізніше він визначить місцезнаходження Трої, знайде там багаті скарби. У мікенських могильниках були знайдені прикраси, дзбани, зброя, золоті посмертні маски. На зміну шахтним могильникам у період розквіту мікенської культури прийшли купольні могильники (гробниці).

Епічні поеми «Іліада» та «Одісея», авторство яких приписується Гомеру, вважаються найціннішим джерелом відомостей про античну культуру й крито-мікенський період.

Близько 1450 р. до н.е. племенами ахейців було знищено мінойську культуру. Після бронзового цивілізаційного періоду настав вік заліза й міст-полісів, досягнення крито-мікенської культури були сприйняті материковою Грецією.

У гомерівський період в цілому культура поступалася попередньому періодові. За даними археологічних розкопок відомо, що в цей період знижується життєвий рівень населення, збіднюється матеріальна культура, втрачається державність, палацово-міський устрій життя, писемність.

Епічні поеми «Іліада» й «Одісея» також служать основним джерелом інформації про Грецію цього періоду, хоча вони виникли з більш ранньої епічної традиції. Герої Гомера, включаючи й представників знаті, проживають у будинках, які не мають нічого спільного з палацами крито-мікенської цивілізації. Суспільство було відкинуто назад, лише поступово починає виявлятися соціально-економічна диференціація й створюються передумови для подальшого стрімкого розвитку грецького суспільства.

У так званий архаїчний період відбуваються значні зміни, а саме: поліс стає основною формою соціально-політичної організації суспільства. Найбільшими з полісів були Афіни, Аргос, Коринф, Спарта, Фіви та ін.

У зв’язку зі зростанням міст-держав та продовольчою проблемою стародавні греки здійснювали колонізацію побережжя Середземного та Мармурового морів, розширювали торгівлю з сусідами, розвивали ремесла. У цей час функціонують різні форми державного устрою: від монархії, тиранії, олігархії до аристократичної та демократичної республік.

В Іонії, на західному побережжі Малої Азії, формується натурфілософія, першими її представниками були Фалес, Анаксимандр, Анаксимен, Геракліт. У VI ст. до н.е. вони досліджували природу, шукаючи першооснову всього сущого, вбачаючи її у воді (Фалес), матерії (apeiron – Анаксимандр), повітря (Анаксимен), вогні (Геракліт). Піфагор досліджував стосунки чисел, виробляючи так званий математичний підхід до світу, де числа були проголошені власне сутністю речей. Він був першим філософом-ідеалістом в античній Греції, де все в світі співвідноситься з загальною універсальною гармонією космосу.

Цей період утверджує етичні норми й цінності стародавніх греків – агональність (змагальність), патріотизм, громадянськість. Були започатковані й проводились кожні чотири роки «олімпійські ігри» (в священному місті Олімпії), присвячені Зевсу.

Крім олімпійських ігор, організовувалися й інші змагання, так, у Дельфах на честь бога Аполлона, теж раз на чотири роки проводилися спортивні та музичні змагання.

Давньогрецька цивілізація й культура найвищого розвитку досягла в класичний період, коли були створені найголовніші цінності античної культури.

Одним із основних культурних центрів грецького світу стали Афіни, багата держава – поліс, що нараховувала у своєму складі більше 150 окремих міст-полісів.

На чолі Афінської держави був Перикл (біля 490-429 рр. до н.е.). Разом із зростанням матеріальної, політичної могутності в Афінах розвиваються містобудування, мистецтво й література. Тут працювали архітектори, будівельники, скульптори, художники, митці різних жанрів з усіх кінців Греції.

Цей період славиться інтенсивним розвитком філософії. Філософи Демокріт, Сократ, Платон, Аристотель здійснювали спробу раціонального осягнення навколишнього світу, раціональних пошуків змісту всього існуючого, спираючись на людський розум як засіб пізнання.

Демокріт є автором раціональної ідеї про атомарну побудову Всесвіту, незнищуваність й нестворюваність матерії. Він матеріалістично пояснив виникнення богів, у соціальному житті перевагу надавав насамперед інтересам держави, в галузі етики головним вважав переконання й виховання в дусі моральнісності.

Сократ за своє життя нічого не написав, але мав багато учнів, став своєрідною пам’яткою Афін. Принципом свого життя він усвідомив і утвердив таке: «Я знаю те, що нічого не знаю». Своє покликання він убачав у сприянні вихованню людини, яке здійснювалося у вигляді симпозіуму – бесіди й дискусії, а не формі однобічної передачі знань. Головним завданням філософії, за Сократом, є не пізнання природи, а раціональне обґрунтування релігійно-моральнісного світогляду, духу і свідомості.

Платон як учень Сократа розробив учення про ідею, що є принципом, сутністю речей, моделлю й методом пізнання й конструювання. Великий вплив на розвиток філософії мало вчення Платона про державу, в якій, на думку філософа, громадяни поділяються на три групи: 1) філософи, що керують суспільством; 2)воїни, що займаються військовою справою й захищають державу; 3)ремісники, люди фізичної праці. Важливим засобом виховання людини в державі є музика, спів, подія.

Філософія як наука в цей період, на відміну від усіх міфологічних концепцій, давала наївну матеріалістичну відповідь на запитання основних принципів світу.

Найвищого розвитку наука класичної Греції досягла при Аристотелеві, учні Платона й вихователеві Олександра Македонського. Аристотель створив енциклопедичну систему знань, замикаючи найбільш значний і важливий період грецької культури й відкриваючи шлях до епохи еллінізму, коли наукові знання досягають особливого розквіту.

Аристотель не заперечував, на відміну від Платона, реального існування матеріалістичних речей і разом із тим не відмовлявся від теорії ідей. Його концепція держави відзначається реалістичністю, він не намагався створити проект найдосконалішого державного устрою.

Елліністичний період займає в історії грецької культури останні три століття до нашої ери. У цей час культурні новації зміщуються до Малої Азії, Єгипта, на острови. Норми, ідеали античної Греції розповсюджуються на територіях, завойованих Олександром Македонським, але сама Греція залишається необ’єднаною в одну централізовану державу й виявляється на периферії еллінського світу. Але Еллада виконала свою культурну місію, бо імперія, створена Олександром Македонським, проіснувала десятиліття, а в державах, які утвердилися після смерті полководця, переважала грецька культура.

Греки, які прийшли до завойованого Олександром Македонським Сходу, створили нові міста, що стали центром давньогрецької культури. Вони асимілювалися з місцевим населенням, розповсюджуючи свої звичаї, погляди і запозичуючи багато що з культури Сходу. Цей процес «аккультуризації» – злиття культур Греції та Сходу – поступово змінив стиль культури, охоплюючи філософію, літературу, мистецтво, релігію.

У Олександрії Єгипетській існував знаменитий квартал, в якому мешкали поети, скульптори, філософи, музиканти, науковці. Для них була збудована бібліотека з великою кількістю рукописів. Була заснована установа під назвою «Мусейон» – храм муз, один із головних центрів науки й культури, який проіснував до III ст. до н.е. У Мусейоні були лабораторії для наукових досліджень, зоологічний і ботанічний сади, обсерваторія, анатомічний театр. До Олександрії приїздили вчені з усього грецького світу з різних галузей знань: Евклід, Архімед, Аристарх Самоський, Ю.Цезар та ін.

Евклід (III ст. до н.е.) створив праці з геометрії та арифметики, Архімед (III ст. до н.е.) – працював у галузі фізики й математики, він облаштував перший у світі планетарій. Аристарх Самоський (к.IV-поч.III ст. до н.е.) доводив, що в центрі світу знаходиться Сонце і що Земля обертається навколо нього.

Значних успіхів було досягнено в галузі медицини, географії, історії. Слід відзначити, що наукові досягнення, що народилися в Олександрії, проникали в інші країни елліністичного світу, а також ця культура мала величезний вплив на культуру Риму і через неї – на нову європейську цивілізацію. Еллінізм як явище культури й соціально-політичного життя за своєю ідеологією був космополітичним, на відміну від грецької класики.

Епоха еллінізму у світовій культурі, філософські школи стоїцизму й епікуреїзму.

Стоїцизм виник у III-II ст. до н.е. (від гр. «портик» – галерея з колонами в Афінах, де навчав філософ Зенон, засновник стоїцизму). Основною ідеєю цього вчення є примирення з дійсністю. Ранньому стоїцизму властиві елементи матеріалізму й діалектики, пізніше простежувалася еволюція стоїцизму в напрямі неоплатонізму. Вперше стоїки поділили філософію на логіку, фізику й етику. Основним завданням стоїка є досягнення внутрішньої свободи, утвердження себе в світі, який прагне людину підкорити й знищити.

На відміну від стоїцизму, в основі епікурейського вчення поставлений принцип задоволення. Епікур (341-270 рр. до н.е.) заснував у Афінах в 306 р. до н.е. філософську школу. Завдання епікурейця – досягти стану «атараксії» – душевної рівноваги. Епікуреєць прагне ухилитися від випробувань, в той час як стоїк зайнятий підготовкою до них.

У цих філософських ученнях різко посилена роль індивіда, який протиставляє себе довкіллю. Ці школи репрезентують спроби людини досягти незалежності від чогось зовнішнього, зосереджені на рівновазі. Разом із тим провідними настроями виявляються втома, розчарування, песимізм. Це свідчило про те, що давньогрецька елліністична культура завершувала своє існування, проте своїми досягненнями вона запліднила не лише культуру Риму й стала основою майбутньої європейської цивілізації. В епоху еллінізму були створені шедеври, що ввійшли до семи чудес світу – Колос Родоський і Олександрійський маяк.

Стародавнім Римом вважається не лише місто Рим античної епохи, але і всі завойовані ним країни і народи, які ввійшли до складу величезної Римської імперії – від Британських островів до Єгипту.

Римська культура створювалася під впливом культур багатьох народів – від етрусків і греків до народів, скорених стародавнім Римом, в яких римляни багато запозичили й навчилися, піднявши свій загальний рівень до незвіданої височини.

На думку Горація, суворий і гордий Рим схилився у боротьбі за світове володарювання перед великою грецькою культурою: Рим запозичив й адаптував не лише грецьку, а й східну культуру. Римляни не могли змагатися з греками в таких галузях як філософія, драматургія, архітектура, скульптура, різні жанри словесності. Вирішальний вплив Риму на античну культуру простежувався в політичному, суспільному й державному житті. Рим створив культурну й політичну єдність Античності.

У своєму розвитку до світового панування Рим пройшов декілька стадій: царської влади (VIII-VI ст. до н.е.), республіки (VI-I ст. до н.е.), імперії (I ст. до н.е.- 476 р. н.е.).

Основи римської цивілізації й культури були закладені в VIII-VI ст. до н.е. у так звану царську епоху. Уже в цей період існувала в Римі писемність, найімовірніше, запозичена у греків, які поселялися на західному узбережжі Аппенінського півострова. Про зачатки літературної творчості цього часу свідчать уривки релігійних гімнів, які дійшли у пізніх джерелах, збірники співів, заклинань проти хвороб, пожеж тощо. Релігія не була ще антропоморфною, тому довгий час не існувало зображень богів. Оберігали сім’ю і дім – пенати й лари.

Стародавніми представниками жерців та їх колегій були понтифіки, які здійснювали нагляд за виконанням релігійних обрядів, авгури, весталки. Давнє походження має так звана капітолійська трійця – боги Юпітер, Марс та Квиріл. Римський пантеон завжди був відкритий, поступово під впливом грецької релігії відбувається ототожнення римського та грецького пантеонів та антроморфізація римських богів.

У царський період правили сім царів: Ромул, Нума Помпілій, Тулл Гостілій, Анк Марций, Тарквіній Приск, Сервій Тулій, Тарквіній Гордий. Патриціями називали повноправних громадян, які складали родову організацію, а тих, хто знаходився поза нею, – плебеями. За царювання Ромула був започаткований сенат – головна державна рада, що обмежувала владу царя й складалася зі старійшин роду, а при Сервії Тулії до римського народу були включені плебеї.

На відміну від давньогрецької культури, нецентралізованої, багатополюсної, культура Давнього Риму – єдина централізована культура, що підтримувалася державою.

Після вигнання останнього царя Тарквінія Гордого в країні була встановлена республіка (510 (509) – 30 (27) рр. до н.е.). Для культури республіканського періоду характерне проникнення у вищі кола римського суспільства грецької мови, освіти, великий вплив елліністичних звичаїв на побут і спосіб життя римської знаті.

Одним із найголовніших досягнень цього періоду стало створення римлянами юридичної системи регулювання суспільних відносин. У 451-450 рр. до н.е. відбулася перша кодифікація права: на мідних дошках були записані «Закони XII таблиць” – зведення римського права. Розквіт же римської юриспруденції припадає на II-I ст. до н.е., юридичні норми котрої були систематизовані у Візантії й відомі як Кодифікація Юстиніана.

Римська культура цього періоду поєднувала різні культури – етруську, римську, грецьку та інші. В II-I ст. до н.е. різні течії елліністичної філософії стають відомими в різних колах римського суспільства. Популяризації філософії, поданню в своїх трактатах основ різних філософських учень, розробці латинської філософської термінології сприяв видатний римський оратор, політик, письменник Марк Туллій Цицерон (106-43 рр. до н.е.). Відомий римський філософ Лукрецій (98-55 рр. до н.е.) у своїй поемі «Про природу речей» пропагував учення Епікура.

Політичні події цієї епохи сприяли розвитку риторики й ораторського мистецтва. Римська риторика, незважаючи на залежність від грецьких зразків, змогла досягти нових успіхів. Цицерону належать відомі праці з цієї галузі – «Брут» та «Про оратора». Риторику вивчали в школах, велику увагу приділяли також засобам красномовства, таким як інтонація голосу, оригінальні мовленнєві звороти, влучні вислови й характеристики, поза, жести, міміка тощо. Всі ці прийоми використовували при веденні політичних диспутів, на судових засіданнях.

На становлення й розвиток римської літератури великий вплив здійснювала грецька література. Першими римськими письменниками були греки, а перші твори на латині були переклади з грецької. Першим римським поетом був Лівій Андронік (III ст. до н.е.), полонений грек з м.Тирента, пізніше був відпущений на свободу й зайнявся літературою.

Жанри трагедії й комедії розвивалися під впливом грецьких зразків. У римській літературі був створений жанр «сатура» (наповнена різними плодами страва), який розвинувся в творчості Гая Луцілія 918-102 рр. до н.е.), ним було написано 30 книг сатур, в яких висміювалися різні людські пороки. Представник грецької літератури Полібій сприйняв державний римський устрій й активно проповідував грецькі просвітницькі ідеї.

У I ст. до н.е. Рим стає міжнародним центром, столицею великої середземної держави. У ньому будуються прекрасні споруди з пишним оздобленням, декоративними прикрасами. З’являються базиліки, суто римські типи споруд. Перша базиліка побудована в II ст. до н.е. Будувалися амфітеатри для проведення гладіаторських боїв та боїв зі звірами, цирки, терми, бібліотеки, місця для ігор, прогулянок, оточені парками. Римські амфітеатри – повністю власний винахід. На відміну від грецьких театрів, які влаштовувалися під відкритим небом, римські – це самостійні замкнені багатоярусні споруди в центрі міста з місцями для глядачів на концентрично вибудуваних стінах.

У цей період був створений новий вид монументальної споруди – тріумфальна арка. Римський Форум як площа, центр політичного життя у республіканську епоху перетворився на парадний архітектурний ансамбль, прикрашений базиліками, храмами, портиками, арками, скульптурами, побудований Гаєм Юлієм Цезарем (102-44 рр. до н.е.). Разом із тим слід зауважити, що в період пізньої республіки рабовласницький Рим був останнім актом рабовласницького суспільства, зі складними суперечностями, з грізними повстаннями рабів, починаючи зі знаменитого виступу Спартака. Рим переживав утиски зовнішніх варварів, які підтримувалися рабами. Також розбещеність римської верхівки, злочинність імператорів, терористичний режим при Юліях-Клавдіях, палацові інтриги досягли таких кризових форм, що падіння Риму стало закономірністю.

Період Імперії – це епоха Октавіана Августа (з 22 р. до н.е. по 14 р. н.е.), особливий період в історії культури Риму. Настає так званий «золотий вік», будуються храми, відроджуються стародавні звичаї й обряди. В епоху Августа розвиваються поезія, історіографія як елементи нової культурної політики.

Радником імператора виступає Гай Цильній Меценат (біля 74-8 рр. до н.е.), який об’єднав навколо себе видатних діячів культури – Вергілія, Горація, Проперція, Овідія та інших. Покровительство мистецтва зробило його ім’я називним. Культурні діячі схвалювали політику Августа.

Значне місце в історії культури цієї епохи посідає Вергілій 970-19 рр. до н.е.). Його знамениті «Буколіки» – збірник з десяти еклог (діалоги між пастухами), в яких виражений сум про минулий «золотий вік», утопічна тема якого поєднується з темою щастя пастухів, та поема «Енеїда» про пригоди й славу троянського героя Енея, сина Венери, який призначений богами заснувати нове місто в Італії й стати родоначальником царського роду майбутнього Риму. Поема, яка складається з дванадцяти книг, прославляє Рим і велику місію римлян на Землі.

Популярним був і Горацій (65-8 рр. до н.е.), у своїй творчості він теж прославляв світ і радість сільського життя. На думку Горація, поет – не просто дар, це місія виховання сучасників.

У цей період література досягла великого розквіту, але разом із тим уже намітилися занепадницькі тенденції, а саме залежність митців від офіційної ідеології, відсутність свободи в трактуванні суспільних питань, захоплення формою тощо.

Останнім великим поетом цієї епохи був Публій Овідій Назон 943 р. до н.е. – 18 р. н.е.), який прославився любовними поезіями (збірки «Любовні елегії», «Героїні» («Послання»), «Науки кохання», «Засоби від кохання» та ін.). Найвизначніший його твір «Метаморфози» (незакінчений). У 8 ст. н.е. за наказом імператора Августа він був засланий у м.Томи за аполітизм його творів. У останні роки були написані автобіографічні «Скорботні елегії» та «Понтійські послання», пройняті тугою за батьківщиною. Слід відзначити, що твори Овідія здавна були популярними в Україні, перекладачами його творів стали Ф.Прокопович, І.Франко, І.Стешенко, М.Зеров, М.Білик та ін.

У цей період у Римі набули розвитку унікальні інженерні споруди й дороги – акведуки, терми.

Імператори змагались один з одним у розкошах при проведенні ігор і гладіаторських боїв.

«Золотий вік» Августа створив навколо імператора ореол безсмертя. Август побудував собі й своїй сім’ї на Марсовому полі величезний мавзолей (біля 90 м в діаметрі, складався з двох концентричних стін і насипного пагорбу з вічнозеленими деревами).

Новим етапом у культурному й суспільному житті став період правління імператора Нерона (з 54 по 68 рр. н.е.) з династії Юліїв-Клавдіїв, він відзначався жорстокістю, самозакоханістю, розбещеністю, деспотизмом. Спаливши декілька міських кварталів, Нерон збудував свій знаменитий Золотий палац. Жертвами Нерона були його родичі, в тім числі й мати, видатні діячі культури – Сенека, Петроній та ін. Позбавлений сенатом влади, Нерон покінчив життя самогубством.

Під час імператорства Флавіїв (династія з 69-96 рр. н.е.) був побудований амфітеатр Колізей (від лат. colosseus – величавий) з туфу на місці зруйнованого Золотого палацу Нерона. Це був новий архітектурний тип будівель. Колізей вміщав 50 тис. глядачів, які захоплювалися гладіаторськими боями, змаганнями зі звірами, бігами.

У I ст. н.е. Рим став наймогутнішою державою Середземномор’я. Він прославився своєю армією, яка відзначалася високим виученням та суворою дисципліною, що утримувалися за рахунок продуманої системи нагород.

В III ст. н.е. посилюється диференціація мешканців імперії на багатих та бідних, у цій державній системі були закладені причини невідворотності її розпаду й загибелі, що й знесилювало зовнішньо пишну римську культуру.

У цей період філософська думка сповнена настроями втоми й розчарування. Засновані греками філософські течії продовжують свій розвиток, хоча залишаються на недосяжній висоті ідеалістичних уявлень. Філософ-мільйонер Сенека Луцій Анней (біля 4-65 рр. н.е.) – представник стоїцизму, політичний діяч, письменник. Для його філософії характерні поєднання пантеїзму стоїків з ученням Платона про безсмертя душі, фаталізм і містицизм. Філософсько-етичні погляди, розвинуті у «Листах до Люція», стали одним із джерел християнства. Сенека проповідував марність людського існування, покірливість невблаганній долі, стійкість у боротьбі зі злигоднями.

Стоїком за своїми філософськими поглядами був і філософ-імператор Марк Аврелій (правив з 161 по 180 рр. н.е.). Його внутрішня політика була спрямована на впорядкування законодавства і бюрократичного апарату. У праці «Наодинці з собою» висловлені прагнення до морального самовдосконалення й невіра в можливість удосконалення політичного ладу. Як один з найосвіченіших людей свого часу, Марк Аврелій своїм аристократичним життям заперечував свої переконання й відчував суперечність між імператорськими обов’язками й розумінням потреби єднання людей.

Наймогутнішою Римська імперія стала при правлінні імператора Траяна (98-117 рр. н.е.) з династії Антонінів, він вважався кращим серед усіх правителів. Найзнаменитішим його пам’ятником став форум Траяна. За Траяна до Риму було приєднано землі даків, царство набатеїв, підкорено Вірменію Велику, Месопотамію, перетворено Парфянське царство на залежну від Риму державу. Деякі дослідники пов’язують з Траяном згадку про Трояна в «Слові о полку Ігоревім».

Із династії Антонінів був і імператор Адріан (117-138 рр. н.е.), прибічник грецьких традицій. За час його володарювання створений найдуховніший пам’ятник світової культури Пантеон – «храм усіх богів», він знаходиться в центрі Риму, одна із пам’яток, яка не перебудована й не зруйнована в епоху Середньовіччя, бо в ній закладена сама ідея божества.

В умовах початкової кризи греко-римської цивілізації виникло й розповсюдилося раннє християнство в другій половині I ст. н.е. Раннє християнство виступало як релігія пригноблених, у ньому виявлялися бунтарські тенденції як форма протесту й сподівань народних мас на вихід із тяжкого становища за допомогою надприродного рятівника – месії.

Сутність християнства поставала на основі чотирьох ідей :


  1. бог послав на землю свого сина в образі боголюдини Ісуса Христа, щоб він своїми стражданнями й мученицькою смертю спокутував гріхи людства;

  2. Христос помер, але воскрес, возноситься на небо і вдруге повернеться на землю;

  3. відбудеться суд над живими й мертвими, під час якого Христос покарає грішників і винагородить праведників;

  4. після «страшного суду» для праведників настане «царство небесне» – вічне життя й блаженство.

Поступово християнство перетворюється в сильну церковну організацію, з якою імперія через півтораста років змушена укласти угоду. Гинуло дуже багато пам’ятників античної культури як втілення ідолів. На противагу цьому зростала духовна могутність нової християнської культури.

Відомі великі християнські письменники й учителі – Амвросій Медіоланський, «блаженний» Ієронім (Західна Римська імперія), Афанасій Александрійський, Василій Кесарійський, Іоанн Златоуст (Східна Римська імперія). Вони тлумачили Біблію, писали проповіді, повчання, їх твори поглиблювали християнське віровчення й закладали підвалини християнського богослів’я.

Загибель античного світу – це своєрідний комплексний процес, який розпочався з розділення території імперії на «Захід» і «Схід», що призвело потім до різних культурно-історичних шляхів Риму й Константинополя. Однією з вирішальних подій стало взяття Риму в 410 р. н.е. вестготами, коли впродовж трьох діб спустошувався Рим, а до них приєдналися раби. Продовжувалися спустошливі напади на Рим гунів, територія імперії скорочувалася, до середини V ст. н.е. під владою римських імператорів залишалася лише Італія й незначна частина Галлії.

Західна Римська імперія проіснувала до 476 р. н.е., а Східна – до 1453 р. Разом із тим слід наголосити, що римська античність залишила європейському регіону таку культурну спадщину, що стала основою сучасної західної цивілізації. Античність стала ґрунтом для формування нового релігійного світогляду як первня нового типу культури Християнського Середньовіччя.




Медицина Стародавньої Греції та Риму
Сприятливі соціально-економічні умови життя тогочасних греків зумовили розвиток у цього народу за тих часів усіх галузей мистецтва й науки, зокрема й медицини. Грецька медицина розвивалася своїм шляхом і досягла в теорії і практиці високого рівня.

Богом лікування в Стародавній Греції вважають Асклепія. Про його народження існує кілька версій. За однією з них Короніда народила й залишила маленького Асклепія в таємниці від свого батька Аполлона на схилах гори Тиціон. Голодну дитину нагодувала коза, яка там паслася, а собака, яка охороняла стадо, оберігала його до того часу, поки Асклепія не знайшов пастух Арестан.

За іншою легендою, Аполлон приніс Асклепія на виховання мудрому і вченому кентаврові Хирону, який виховав його на схилах гори Пеліона і навчив його мистецтва лікування. Батько ж, розкаюючись у жорстокості стосовно до сина , повідомив теж таємні медичні знання, які зробили Асклепія, за словами Гомера, «бездоганним лікарем». Він створив гімн Асклепію:

Різних богів цілитель, Асклепію співати починаю,

Син Аполлона, народжений Коронідою він благородною,

Флегія царського донькою, на пишній Дотійській рівнині,


Радість велика смертних і злих полегшував страждань

Радій також і ти, о владико! Молюсь тобі піснею.

У галузі медицини Асклепій міг усе: відлякувати недуги, випущені зі скриньки Пандори, й виганяти нестерпний біль, повертати померлих до життя, тим самим гнівив володаря царства мертвих Аїда і громовержця Зевса, свого діда, порушивши встановлений ним порядок на Землі.

Культ Асклепія був особливо популярний в Епідаврі, куди стікалися за зціленням з усіх кінців Греції. У Римі також був споруджений храм Ескулапа на Тібрськім острові і освячений 1 січня 291 р. до н.е. Асклепія зображували з посохом, навколо якого обвивалася змія. Існують легенди про те, що коли Асклепій мав великий досвід лікування, Афіна дала йому кров, що витекла з жил Медузи-горгони. Кров, яка текла з лівої частини горгони, несла смерть, а з правої частини – використовувалася для порятунку людей. На думку раціоналістів, Асклепій насправді використовував для лікування отруту змій. Так змія стала атрибутом Бога медицини. В одному з грецьких міфів розповідається, як одного разу Асклепій був запрошений у палац Міноса на Криті, щоб воскресити його мертвого сина Главка. На своєму посоху Асклепій побачив змію і вбив її. Але з’явилася інша змія з цілющою травою в роті і воскресила вбиту. Асклепій скористався цією ж травою й воскресив Главка. Грецький міф свідчить про те, що Зевс – верховний бог греків – подарував людям чудовий омолоджувальний засіб. Замість того, щоб нести самим цей безцінний дар, люди поклали його на осла, а він віддав його змії. З того часу люди несуть важкий тягар старості, а змії насолоджуються вічною юністю, адже змії живуть довго і щорічно змінюють шкіру, у такий спосіб скидаючи з себе старість. Зі змією різні народи пов’язують омолодження, здоров’я, одужання, тривалість життя, мудрість, пізнання.

За міфами, Асклепій мав семеро дітей – Телесфор, Махаон, Подалірій, Гігієя, Панацея, Іадо, Огле, всі вони пов’язані з медициною й символізують ту чи іншу її галузь. У «Іліаді» Гомера Махаон і Подалірій виведені як лікарі-воїни, «вартий багатьох людей один лікар умілий… виріже він стрілу і рану присипле ліками…». Пізня антична традиція представляє Махаона хірургом, а Подалірія – терапевтом. Гігієя була богинею здоров’я, від неї назва – «гігієна», Панацея покровителька лікарського лікування, Іадо – богиня зцілення, Огле – «приводить до благого кінця».

Храми, присвячені богові-зцілителю Асклепію, називалися асклепейонами, до них стікалися хворі, які проводили ніч у сусідньому зі святилищем приміщенні. Сон, який їм снився в цю ніч, тлумачили жерці, призначаючи відповідне лікування. Жерцям на подяку за вилікування, крім подарунків, хворі приносили до храму зображення хворого органа з металу, слонової кістки, мармуру та інших матеріалів. Слід відзначити, що вже за античних часів освічені греки до лікування в асклепейонах ставилися критично, про це дізнаємося з комедій Аристофана.

Крім асклепейонів, по містах були цивільні лікарні – ятреї, які утримувались окремими лікарями. У V ст. до н.е. в Стародавній Греції були лікарі різних спеціальностей. Поліси подекуди утримували лікарів, здебільшого під час епідемій. Під час походів теж наймали лікарів для обслуговування воїнів. Міських лікарів приймали за попереднім конкурсом, затверджували на зборах громадян, їхня праця вважалася почесною, їх заслуги перед містом, у боротьбі з епідеміями винагороджувались золотим вінком, у храмах вивішували пам’ятні мармурові плити з переліком їхніх заслуг перед містом.

У Стародавній Греції одним із найпоширеніших типів медиків були мандрівні лікарі (періодевти), вони рекламували своє ремесло під час мандрів з одного населеного пункту в інший. У асклепейонах готували лікарів з числа жерців. Здебільшого ж лікарів готували в приватних школах, основу яких становила родина, де заняття медициною були фамільним ремеслом і професія лікаря передавалася з роду в рід. Основними були школи в малоазійському місті Кнідосі і на острові Кос. Найдавнішою була Кнідоська школа, яка поклала початок ще школам на острові Родос і в місті Кротоні в Південній Італії. Лікарі Кротонської школи називалися пневматиками, оскільки вони вважали першоосновою всього пневму, якій надавалося великого значення в медицині Єгипту, Вавілонії. Розквіт цієї школи пов’язують з іменем лікаря й натурфілософа Алкмеона (VI-V ст. до н.е.), який поділяв погляди філософа Анаксімена про повітря з протилежними станами згущення й розрідження. Згущаючись, повітря стає вологим, перетворюється на туман, хмару, дощ; згущаючись далі,– перетворюється на холодний сніг, твердий лід; розріджуючись, – робиться сухим, теплим і, зрештою, спалахує вогнем. У своїй праці «Про природу» Алкмеон уперше виклав натурфілософську концепцію про людське тіло як мікрокосм і систему протилежностей – вологого й сухого, холодного й теплого, гіркого й солодкого тощо. Зберігається здоров’я завдяки рівновазі цих сил, перевага однієї з них викликає недугу. Ймовірно, першим серед античних лікарів займався анатомо-фізіологічними дослідженнями на тваринах, описав перетин зорових нервів і слуховий канал.

У результаті спостережень та хірургічних операцій Алкмеон прийшов до висновків, що органом пізнання й душі є мозок, на противагу тодішнім поглядам про центральний орган духовного життя – серце. На його думку, відчуття виникає завдяки особливій побудові периферійних почуттєвих апаратів й існує прямий зв’язок між почуттям і мозком. Цей античний лікар, як пише Платон, робить висновок, що мозок дає чуття слуху, зору й нюху, з них виникають пам’ять і уявлення, а з пам’яті й уявлення народжується знання. За Алкмеоном, мозок може стати причиною хвороб, коли він виділяє багато слизу, стікаючи в ніс, шлунок, кишки, викликає їх запилення. Алкмеон також писав про розвиток зародка в утробі матері.

Припущення Алкмеона про наявність психіки в людини і тварин як істот, які мають нервову систему й мозок, свідчило про новий погляд на межі психічного, яке сьогодні називають нейропсихізмом. Алкмеон не ототожнював психіку тварин і людини. Від тварин людина відрізняється розумом, а анатомічною основою розрізнення є загальний об’єм і побудова мозку і органів почуттів. Розглядаючи відчуття як вихідну форму пізнавальної діяльності, античний учений вперше описує умови виникнення відчуттів і формулює в цьому зв’язку правило подібності як пояснювальний принцип почуттєвості. За Алкмеоном, для виникнення якогось відчуття необхідна однорідність фізичної природи зовнішнього подразника й органів відчуттів.

Про Родоську школу свідчень не збереглося. Кнідоська школа репрезентувала медицину як науку-ремесло, яким може оволодіти кожна людина. Представники цієї школи намагалися з’ясувати основні причини хвороб, походження їх, а також створити єдину теорію медицини з метою розпізнавання ознак певних захворювань і лікування їх, хоча, звісно, внаслідок нестачі відповідних точних знань, умоглядних поглядів, вони провадили лікування схематично, не приділяли належної уваги індивідуальним властивостям хворих. Разом із тим, прагнення розробити діагностику хвороб було важливим чинником розвитку медицини представниками Кнідоської школи. За свідченням Галена, вони розрізняли 7 різних захворювань жовчі, 12 – сечового міхура, 4 – нирок, різні види сухот. Видатні лікарі цієї школи – Ейріфон, Ктезій.

На відміну від Кнідоської, Коська школа за основне завдання ставила не виявити причину захворювання, бо це часто неможливо, а спрямувати зусилля лікаря на зміцнення цілющих сил організму, виявити специфічні засоби лікування для кожного окремого організму. З Коської школи вийшов славнозвісний лікар античної медицини Гіппократ, за яким історія зберігає почесне ім’я батька медицини.

Народився він у 460 р. до н.е. в м. Меропіс, на о. Кос. Батько Гіппократа походив з роду Асклепіад (лікарів), він і був першим учителем сина в галузі медицини. Після смерті своїх батьків Гіппократ став лікарем-періодевтом, нагромаджуючи великий лікарський досвід, узагальнений у формі медичних творів, частина яких дійшла до нас у так званому «Гіппократовому збірнику» або «Кодексі Гіппократа», до складу якого відносять різну кількість праць – від 53 до 72.

Слід зазначити, що питання про праці Гіппократа досі не розв’язане. Першу збірку праць старогрецьких лікарів було знайдено багато років після смерті Гіппократа в III ст. до н.е. в знаменитому Олександрійському сховищі рукописів. Медичні рукописи були об’єднані в «Гіппократів збірник», у такий спосіб Олександрійські вчені зберегли для нащадків твори Гіппократа та інших грецьких лікарів, які жили в V-VIII ст. до н.е. Частина робіт «Гіппократового збірника» написана його синами Фессалом і Дракопом. За одними джерелами, Гіппократ помер у віці 83 років, за іншими – 104 років. Похований він у Ларіссі Фессалійській.

Книги, що приписуються Гіппократу, – це: «Про давню медицину», «Про священну хворобу», «Прогнозист», «Про води, повітря та місцевості», «Епідемії», «Афоризми», «Клятва». У «Кодексі Гіппократа» висвітлюються найрізноманітніші питання: анатомії й ембріології, обов’язків лікаря, внутрішніх хвороб, хірургії, жіночих хвороб тощо.

За Гіппократом, людське тіло містить у собі чотири основні соки (humores): кров, слиз, чорну й жовту жовч. Перевага в організмі того або іншого соку зумовлює темперамент людини. Відповідно до цього вчений розрізняв чотири темпераменти: сангвінічний (переважає кров), флегматичний (флегма – слиз), холеричний (жовта жовч), меланхолійний (чорна жовч). І.П.Павлов високо оцінив цей поділ: «Гіппократ вловив у масі численних варіантів людської поведінки провідні риси».

Праця про давню медицину розкриває зв'язок медицини з філософією, з одного боку, з іншого, – її дистанціювання від неї. На переконання Гіппократа, італійська медична школа використовувала чотири емпедоклових елементи (вода, повітря, земля, вогонь) для пояснення здоров’я, життя й смерті, але згодом, забуваючи про конкретний досвід, сходила на згубну догматику. Гіппократ відкидає цей догматизм й відстоює незалежність медицини від філософії Емпедокла. Він не заперечує наявності цих чотирьох чинників у процесі захворювання та одужання, але підкреслює їх варіативну й зчленовану участь, використовуючи постулат Анаксагора «все у всьому».

У праці «Про священну природу» Гіппократ полемізує з уявленнями релігійно-медичної медицини. У «Святій недузі», якою була епілепсія в давнину, вбачали виявлення надприродних причин, тобто божественного втручання. Античний лікар наголошує, що й інші хвороби можуть бути не менш приголомшливими (лихоманка, сомнамбулізм), тому пов’язаність епілепсії зі святенністю свідчить про незнання й нерозуміння причин їх. Гіппократ, далекий від атеїзму, прекрасно розуміє статус божественного й демонструє абсурдність сплутування природних причин захворювання з надприродними: «Я не вірю, що людське тіло може бути сплюндроване яким-небудь божеством; найбільш вразливе не може бути продуктом найсвятішого й найчистішого. І якщо сталося, що людина ображена будь-яким богом, то природніше вважати, що з божою допомогою він буде очищений і знайде знову здоров’я, а не навпаки. Ясно те, що божественним можна вважати лише те, що очищає й оздоровлює, зберігаючи нас від помилок найбільш тяжких і непоправних: і ніхто інший, як ми самі, ставимо кордони храмів і визначаємо володіння Богів, бо ніхто так не переступить їх, поки не очиститься, і, увійшовши, окропивши себе і благословляємо вже не як оскверненні, а які стоять на шляху очищення, щоб не залишилося на нас жодної плями».

Причиною епілепсії вчений вважає якусь зміну в мозку, що відбувається з тих же раціонально осягнених причин, що й інші хворобливі зміни, як варіації «поєднання» й «відділення» сухого й вологого, гарячого й холодного тощо.

Хвороба виникає тоді, коли одного з цих первнів обмаль або надмір, або коли вони належно не сполучаються з іншими: «Кожна хвороба має свою причину, і все відбувається лише згідно з природою».

Трактат «Про води, повітря й місцевості» Гіппократа в багатьох своїх положеннях залишається актуальним і сьогодні.

В основу цього трактату покладено дві тези. Перша обґрунтовує медицину як парадигматичну науку. Раціональна медицина народилася з раціонального філософського дискурсу. Людина постає як система в контексті всіх систем, що утворюють сферу її життя: пір року, атмосферних явищ, типових для того чи іншого регіону, водних ресурсів, багатства місцевостей, типів життя їх мешканців. Природа місцевості і всі її складники накладають відбиток на характер людей, а отже, на їх здоров’я й відповідно недуги. Лікар, щоб лікувати хворого, має точно знати ці співвідношення.

Саме за вмінням ставити прогнози люди оцінюють майстерність лікаря. Лікар повинен призначити такі засоби і так їх застосувати, щоб вони підсилили лікувальні сили природи – vis medicatrix natural. Але разом із тим, використовуючи природні засоби, лікар у разі потреби має вчасно втручатися у перебіг хвороби й допомагати хворому. «Природа виліковує, але лікує лікар», – учив Гіппократ. Але призначеними засобами лікар має допомагати хворому, але ніколи не нашкодити – Noli nocere!

Гіппократ вимагав від лікаря гострої спостережливості, про це свідчать його влучні порівняння. Так, дрібно пухирчасті хрипи в легенях він порівнював із кипінням супу, шуми тертя при плевриті – з рипінням шкіряного ременя. Своїм характером, ставленням до хворого лікар повинен викликати до себе довіру й повагу.

Друга ж думка пов’язана з обґрунтуванням відбитку на людині політичних інститутів і загалом основних умов життя людей. Гіппократ приходить до висновку про те, що демократія загартовує характер і здоров’я людини, а деспотизм викликає протилежні ефекти.

У праці «Епідемії» Гіппократ демонструє вимоги до мистецтва й вправності медиків, сконцентровані в афоризмі: «Життя коротке, мистецтво вічне, випадок плинний, експеримент ризикований, судити важко».

Гіппократ утверджував, що лікар – філософ, адже немає великої різниці між мудрістю і медициною. Якщо представники Кнідоської школи вважали, що кожна людина може бути лікарем, то, на думку Гіппократа, медицина як наука одночасно значною мірою є мистецтвом, і тому справжній лікар, як митець, поет, скульптор, співак, має мати природжені здібності – «лікар – філософ, богові подібний. Де є любов до людини, там є любов до мистецтва» – такий девіз представників Коської школи.

Медична термінологія «Кодексу Гіппократа» стала основою медичної термінології всього світу. Звідти взяті такі терміни, як хірургія (хейр-ургія – «рукодія»), педіатрія (лікування дітей), психіатрія (лікування душ), дерматологія (вчення про шкіру), офтальмологія (вчення про очі), неврологія, терапія, плеврит, пневмонія, емпієма, гепатит, нефрит, діарея, дизентерія, офтальмія, екзантема, фліктена, тетанус, опісто-тонус, параплегія, епілепсія та багато інших.

Своїми працями Гіппократ, його колеги й однодумці, учні показали шляхи вивчення хворої людини, план обстеження її, завдання діагнозу, прогнозу, лікування. У вітчизняній літературі глибокий аналіз праць Гіппократа здійснив С.Ковнер (монографія, 1882 р.). Ця праця, незважаючи на давнє видання, й досі залишається основною.

Медицина, розвиваючись за новими технологіями, використовуючи всі здобутки споріднених наук, нові досягнення в дослідженнях розуміння функцій організму й терапії, йде вперед, не забуває базисних великих заповітів Гіппократа, в яких відбилося дорогоцінне чуття міри, характерне для всієї давньогрецької культури.





Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6

Схожі:

Медицина та художня культура iconХудожня культура 10-11 класи Профільний рівень українська художня культура (10 клас)
Художня культура” (10-11 кл.) здійснювалась відповідно до Державного стандарту базової І повної загальної середньої освіти в галузі...
Медицина та художня культура iconУроків з предмета «Художня культура»
Підготували члени міської динамічної групи вчителів художньої культури з питань розробки уроків з предмета «Художня культура» для...
Медицина та художня культура iconХудожня культура. 9 клас. Різнорівневі завдання. Посібник для вчителя.– Деражня, 2011. с

Медицина та художня культура icon«Осип Назарук. Роксоляна»
Міжпредметні зв’язки: художня культура, мистецтво, етнографія, українська література
Медицина та художня культура iconУроків «Художня культура»
Перлини готики. Взірці архітектури бароко. Архітектура класицизму. Модерн в архітектурі
Медицина та художня культура iconУроків курсу «Художня культура»
Перлини готики. Взірці архітектури бароко. Архітектура класицизму. Модерн в архітектурі
Медицина та художня культура iconУрок 9 клас «Художня культура» Тема Театр як синтез мистецтв. Театральні професії. Хореографія. Зарниці Юлії Миколаївни вчителя вищої кваліфікаційної категорії

Медицина та художня культура iconХудожня культура 9-11 класи І. Вступна частина
Організовуючи навчально-виховний процес на уроках художньої культури, варто використовувати різні методи, що є актуальними в системі...
Медицина та художня культура iconУрок аукціон для 10 класу, з предмету художня культура
Відродження; розвиток духовно-творчого потенціалу, художніх здібностей, умінь аналізувати й оцінювати твори мистецтва різних видів,...
Медицина та художня культура iconПерелік використаної літератури 98
Курс „Художня культура” не лише сприяє художньо-естетичному розвитку учнів та вчить їх бути компетентними в різних сферах мистецтва,...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка