Медицина та художня культура



Сторінка4/6
Дата конвертації17.04.2017
Розмір1.74 Mb.
1   2   3   4   5   6

Розвиток культури та медицини в епоху

Середньовіччя

1. Культура Європейського Середньовіччя:

а) визначення й періодизація;

b) роль християнства;

с) види культури;

d) медицина.

2. Витоки й особливості культури Візантії:

а) загальна характеристика;

b) архітектура й концепція храму Св. Софії в Константинополі;

с) феномен ікони;

d) золотий вік візантійської культури;

e) розвиток медицини.

3. Арабська культура й медицина
Культура Середньовіччя — це культура періоду феодалізму, його розвитку і розквіту, а також створення передумов для нової формації— капіталізму.

Термін «середньовіччя» (введений 1667р, нім. істориком Горном), в класичній періодизації культурно-історичного процесу означає епоху між стародавністю й новим часом. Епоха охоплює 1 тис. років.

Фундаментальну роль для середньовічної культури відіграють традиції Західної Римської імперії («романське начало»).

Головними в спадщині Риму були:

1) право;

2) висока правова культура;

3) наука;

4) мистецтво;

5) філософія;

6) християнство, що стало в кінці Риму державною релігією.

Із занепадом Римської імперії настає, як вважають дослідники, Середньовіччя. В цій епосі виділяють три стадії: раннє Середньовіччя (V-ХI); середнє (зріле) Середньовіччя (ХП-ХІV); пізнє Середньовіччя (XIV-XV). На різних етапах розвитку культура цієї епохи зазнавала впливу різних тенденцій: на ранньому етапі переважала тенденція до централізації; на зрілому – до роздрібленості, ототожнення, зростання різноманітності культури; в пізньому – починаються феодальні міжусобиці і боротьба феодальних кланів з королівською владою.

Однією з істотних особливостей культури Середньовіччя є її стабільність. Середньовічна картина світу статична. Попередниками західноєвропейської середньовічної культури були пізньоантична греко-римська культура, а також варварські культури, які формально стали римськими провінціями в північній , центральній і західній частинах Європи. Взаємопроникнення й переплетіння варварської культури з античною, інтеграція й мовна асиміляція місцевих і вторгнених племен призвели до виникнення нових народностей, потім— націй і держав, інших суспільних відносин, які супроводжувалися зміною віросповідань і формуванням таких культурних цінностей, які залишилися значними й до сьогодні.

Ці традиції засвоювалися «варварами» під час боротьби з римлянами й активно впливали на власну культуру родоплемінного життя франків, галлів, саксів, ютів, готів та ін. племен Західної Європи («германське начало» середньовічної культури). В результаті взаємодії цих начал виникло напруження «діалогу культур», що дало могутній імпульс становлення й розвитку власне західноєвропейської середньовічної культури.

Матеріальна основа культури феодальні відносини, особливості яких були:

1. Умовність власності на землю: феодал «тримав» феод-землю селянами на правах володіння, що отримував від вищого феод (сеньйор, який, у свою чергу, теж був васалом феодала, що займав вищий ступінь в соціально-політичній ієрархії);

2. Особисте й політичне підкорення селян «утримувачами» землі основні форми залежності — патронат і кріпосне право.

3. Взаємні зобов'язання сеньйора й васала, жорстка єдність прав і обов'язків.

На зміну централізованій космополітичній культурі Риму прийшли культури нових національних держав—Франції, Німеччини, Англії, Іспанії, Італії, які будуються за типами національних монарх правителі яких не бажали поступатися могутністю й величчю античним царям. Середньовічна епоха — це час упорядкування й ієрархічного вибудовування як у соціальних стосунках, так і в галузі культури. У середньовічному суспільстві кожна людина мала своє місце в світі, жила відповідно до вимог суспільства. Право окремої людини визначалося її соціальні статусом за допомогою місцевих звичаїв неписаного права. Створювався на цій основі встановлений раз і назавжди порядок у суспільних відносинах.

Форми монархії в нових національних держав призводили до культу імператора, що був центром і якого час прирівнювали до Бога. Стосунки сюзерена й васала формували свідомість середньовічної людини. Головними цінностями мора при такій структурі зв'язків стають відданість старшому, клану.

Відносини центру периферії на основі ієрархії відповідно породжували й базувань на ідеї єдиного Бога. «Царство Боже» як форма існувань закріплюється на довготривалий термін, де стосунки вибудовуються по вертикалі: найвищі ранги знаходяться близько до божої сутності, реальні як світ земний, так і потойбічний.

Символи середньовічної культури відображали таки спосіб існування світу. Ікони писалися за визначеним каноном — в центрі зображувався Бог, Богоматір, святий і навколо – сцени з їх життя. За таким же принципом «центр-периферія» писалися й житія. Створювалися ієрархічні споруди (храм-галереї), малювалися орнаменти тощо.

У формуванні середньовічної культури Європи особливу роль відіграло християнство. Звідки й назва: епоха християнського середньовіччя. Християнство було значною мірою підготовлене греко-римською духовною культурою, в якій були наявні істотні для християнства ідеї Бога як безмежного духу, зв'язку людської душі з Божеством. У центрі середньовічної культури був релігійний ідеал, а її основною цінністю — релігія й християнська віра.

Наука й усі види мистецтва середніх віків були просякнуті релігією й християнською вірою. Архітектура й скульптура – це своєрідні «Біблія в камені», література, живопис, музика зосереджувалися навколо цієї тематики. Філософія практично ідентифікувалася з релігією та теологією, наука обслуговувала цей ідеал. Етика й право далі розробляли абсолютні заповіді християнства. Політична організація була переважно теократичною й базувалася на Богові й релігії. Навіть організація економіки контролювалася релігією, забороняючи прибуткові й доречні форми економічних відносин і навпаки заохочуючи недоцільні з практичного боку.

В аспекті взаємовідносин центр – периферія величезний вплив на формування світогляду мали співвідношення душі й тіла, добра й зла. Тому людина мала притлумлювати природні, фізіологічні, тілесні потяги як гріховні й культивувати божественні якості й насамперед віру.

Висновок Середньовіччя — пізнаю, щоб вірити.

Основа західносередньовічного світогляду — християнство, основна його риса —теоцентризм, істотна складова світогляду — теоідея (виправдання Бога). Засновники християнського світогляду:

- Августин Блаженний (354 – 430), «Сповідь»

- Северин Боецій (бл.480 – бл. 525), «Про втіху філософією», ввів поняття «універсалія».

- Флавій Кассіодор (() – 585), «Варії» – енциклопедія Середньовіччя, заснував монастир - три елементи: бібліотека, скрип торій, школа.

У 325р. Нікейський собор утвердив «Кредо» – «Символ віри християнської», де сконденсовано наведені основні догмати християнської віри, потім вони були доповнені на Константинопольському (381р.) Вселенському соборі і вміщували 12 пунктів.

Християнство утверджує, крім віри, ще такі складові світогляду, як любов — божественний Червень у людини, надію — ідею спасіння.

Християнське Середньовіччя привносить у культуру й нове розуміння щастя як пізнання Бога.

Праця в християнському розумінні розглядалася як неодмінна умова спасіння душі, адже в праці виховувалися самодисципліна, покірність, терпіння, сумлінність, оцінювані як справжні доброчинності.

В епоху Середньовіччя одним із важливих принципів суспільства був принцип служіння як виконання своїх обов'язків, це було символом життя. Головним об'єктом служіння, звичайно, був Бог, якому служили всі - духовенство, дворянство, народ. Основними моральними категоріями в житті людини цієї епохи були вірність і служіння. Служіння Богу діячів церкви, для яких ця сфера збігалася з професією, реалізувалася в молитвах, дотримуванні ритуалів, у створенні монастирів. Довгий час саме монастирі залишалися головними центрами науки, культури, мистецтва. Релігійна культура підкорювала собі всі інші види світської культури.

Але зі зміною епох церква поступово втрачає свою могутність і поступається в своїх повноваженнях світській владі, яка надзвичайно зміцнюється.

Найголовніше надбання цієї епохи — творення нових націй, їхніх мов та культур, що сягали своїм корінням у латину.

Найхарактерніших рис середньовічна культура набула з Х ст. Створюється розвинена соціальна структура: міста - ремесла, торгівля, школи й університети, мистецтво в усіх видах. Субкультури — релігійно-церковна, світська, народна.

XIII ст. — філософія природничо-гуманітарної спрямованості –аристотелізм. Представники – Аль-Фарабі, Аль-Біруні, Авіценна.

Поєднання вчення Арістотеля й філософії католицизму — Фома Аквінський (1225-1274), основний принцип – «гармонія» віри й розуму («Сума проти язичників»)

провідні філософи Августин Аврелій, Ансельм Кентерберійський, Францизск Асизький. Розробляли питання естетики (прекрасне – божественне походження краси; піднесене – образ Бога (велична архітектура); трагічне – в стражданнях Христа; комічне – карнавальна культура.

Середньовічна наука розділяється на:

- нижчу, що ґрунтується на пізнавальних здібностях людини;

- вищу, що оберігає Божественне одкровення.

Головний метод пізнання — осягнення змісту Божественних символів.

Друга важлива особливість середньовічної науки – орієнтація не на причинно-наслідкові зв'язки між речами, а ієрархічні, коли йде пошук небесних «прототипів» земних речей.

Провідними науками були богословіє й схоластична філософія, головним авторитетом (після Бога) був Аристотель, якого порівнювали з Христом у науці.

Одна з провідних наук також – алхімія, завдання алхіміка «розчакловування» світу, пошук здатностей бачити відкриття, а власне хімічні досліди були як би реалізацією, демонстрацією побаченого в містичному осяянні.

Винайдений годинник, налагоджено виробництво паперу, з'явилось дзеркало, окуляри, проводилися медичні досліди (аж до анатомічних). У процесі розвитку практики господарювання, нагромадження дослідних знань кредо Августина – «вірую, щоб розуміти» витіснялося новим –«Розумію, щоб вірити» (П. Абеляр). Це готувало ґрунт для стрибка в розвитку експериментальних наук, нової ідеології об'єктивності наукового пізнання.

Система освіти;

1) освіта релігійна – в соборних (приходських) монастирських школах читали й коментували Біблію, труди отців церкви.

2) ХІ ст. – з'явилися університети (Болонья, Париж, Оксфорд)

3) у ХV ст. (65 університетів) – крім богословія вивчали право, медицину, мистецтво, в подальшому – природничі науки.

У середньовічній культурі яскраво вирізняється феномен лицарства як привілейованого стану. Лицарство формується в VІІІст в державі франків під час війн з різними завойовниками. Розквіт його припадає на час хрестових походів XI-ХПІ ст. на Близький Схід із метою звільнення «гробу Господнього» й «святої землі» (Палестини) від мусульман. Лицарі були привілейованими воїнами з гострим почуттям власної гідності. У військовій справі вони професіонали, виділялися в бою своєю хоробрістю, обладунками, швидкістю коня. їх було мало. Хрестові походи створювали атмосферу, яка приносила в самосвідомість лицарства й християнські ідеали. Саме поєднання ідеалів лицарів та монахів стало підставою для створення духовно-лицарських та містичних орденів, які з’являються з ХІ ст. – з часу хрестових походів. У Європі з 1110 по 1300 р. утворилося 12 лицарських духовних орденів, наймогутнішими виявилися три: ордени тамплієрів, шпитальєрів, тевтонський.

Створення ордену тамплієрів («Таємне лицарство Христове й Храму Соломона», в Європі – Орден лицарів Храму) було проголошено в 1118-1119 р., а в 1128 р. цей орден був визнаний офіційно церквою.

У 1070р в Палестині був створений шпиталь для паломників до святих місць. Поступово там організувалося товариство з догляду за хворими й пораненими. У 1113 р. офіційно це товариство було визнане Папою як духовно лицарський орден («Орден шпиталю святого Іоанна Ієрусалимського»).

У кінці ХІІ ст. із вигнанням християн з Палестини шпитальєри стали форпостом християн на Сході.



Мистецтво

Християнська ідеологія заперечувала ідеали, які надихали античних митців (радість буття, почуттєвість, тілесність, правдивість, оспівування людини, що усвідомлювала себе як прекрасний елемент космосу), руйнувала античну гармонію тіла й духу, людини й земного світу.

Головну увагу митці Середньовіччя приділяли потойбічному світу, Божественному.

Головна мета мистецтва – перехід із простору зовнішнього світу у внутрішній «простір» людського духу.

Цей перехід наочний в храмовій архітектурі. Якщо античний храм був місцем для Бога, а грек молився поруч, то середньовічний собор приймав у себе віруючого. Впливав на нього не стільки зовнішнім виглядом, як внутрішнім вбранням.

На початку II тисячоліття відбувається синтез романської художньої спадщини й християнських основ європейського мистецтва.

До ХV ст. його основним видом стала архітектура, вершиною якої був католицький собор, що втілював ідею римської базиліки. (Роден – романська архітектура «ставить людину на коліна, сприймається як важке, гнітюче, велике мовчання, що уособлює стійкість світогляду людини, її «горизонтальність»).

З кінця XIII ст. – провідний готичний стиль. За легкість і ажурність його називають застиглою або безгучною музикою, «симфонією в камені». (Собори Паризької богоматері, Реймський, Кельнський).



Живопис – виступав як німа проповідь. Головний жанр – іконопис (зображення сприймаються як втілення Божественного, показували світову скорботу Бога про своїх грішних дітей). Головне в зображенні – очі (дзеркало душі), фігури відірвані від землі. З живопису зникає пейзаж. Інші жанри – розписи, мозаїки, мініатюри, вітражі.

Середньовічна література – носить релігійний характер, переважають твори, побудовані на біблейських міфах, житія святих (латинською мовою).

Світська література виступає не відображенням дійсності, а втіленням ідеальних уявлень про людину, типізацією її життя.

Основна риса – героїчний епос, лірика, романси (етнічна поема «Пісня про Нібелунгів»). Лицарська література – оспівувала дух війни, схиляння перед прекрасною дамою («Пісня про Роланда»).

При всьому устремлінні до потойбічного світу – тенденція й до земного життя. Поети збирали народні пісні, перекази.


Музика.

Основа – літургійний спів, оспівував Бога в наспівах, а потім у гімнах, що поєднував віршований текст з пісенною мелодією.

Канонізована музика – григоріанський хорал – містила в собі пісні, призначені для всіх служб церковного календаря. Куртуазна лірика трубадурів, творчість професійних музикантів-менестрелів. Мистецтво Середньовіччя характеризується традиціоналізмом, нерозвиненістю особистісного начала, разом з тим воно показує, що середньовічна культура виражає не застиглий назавжди етап людини і її світу, а справжній живий рух.

Середньовічна культура характеризується цілісністю, яку забезпечував феодалізм і богословіє. Світоглядно це виражалося в систематизуючій ролі ідей теоцентризму (основна риса), креаціонізму й фаталізму, необхідності екзегези.

Основний принцип типізації походить від християнської ідеї Бога як носія загального, універсального начала.

Для культури середніх віків характерний також догматизм, авторитарність системи цінностей, ідейна нетерпимість.

Середньовічна культура глибоко суперечлива, в ній поєднуються:

1. Роздробленість буття – кожен народ має свій спосіб життя.

2. Тяжіння до Всеєдинства (град Божий на землі).

3. Прикріпленість людини до землі, своєї общини.

4. Християнська універсальність людини, чужа ідеї національно-станової обмеженості.

5. Страдницьке відречення від світу.

6. Тяжіння до насильницького всесвітнього перетворення світу (хрестові походи).

Ця суперечливість була тією рушійною силою для розвитку культури, під час якого людина поступово звертається до себе самої, а не лише до Бога. Для цього потрібен переворот у світовідчутті людей, прогресивний переворот – Відродження.

Умовно культуру Середньовіччя ділять на культуру Візантії та Західної Європи.

Візантія – перша християнська імперія (330-1453р.), коли імператор св. Констянтин переніс у 330р. столицю з Риму у невелике грецьке місто Візантій, що згодом дало назву державі – країні церков та монастирів, семи Вселенських соборів, найавторитетніших вчителів церкви.

Своєрідність Візантійської культури:


  1. розвивалася на перехресті кількох цивілізацій (пізньоантичної, східної, середньовічної);

  2. до її творення прилучилися різні народи – сирійці, вірмени, грузини, іудеї, греки, римляни;

  3. державна мова – грецька;

  4. грецька культура – основа візантійської культури;

  5. усе візантійське тисячоліття як одна велика епоха історії

культури.

Специфічні риси візантійської культури:

1) високий рівень дипломатії й військового мистецтва;

2) формування ранньовізантійської культури – в умовах боротьби християнського вчення з філософією; етичними, естетичними та природознавчими поглядами пізньоантичного світу;

3) візантійська культура увібрала всі знання стародавнього світу, стала берегинею античної культури, творчо впорядкувавши її християнським духом.

Основа Візантійської культури – імператорська влада й християнська равославна віра.



Візантійський ідеал – християнство як боговідвертість, як шлях до рятування особи й духовної довершеності в Христі; філософська розсудливість, глибока віра в добро і світле життя.Візантійська освіта, наука, мистецтво мали церковно-релігійний арактер.

Представники візантійської культури:

1. Патріарх Фотій (твір – «Міріобібли» (безліч книжок), Світобібліон» –перша середньовічна енциклопедична праця, що складається з анотацій церковних і світських (історичних, географічних, медичних) творів грецьких та візантійських авторів.

2. Лев Математик – видатний учений, очолив університет у Константинополі (Магнаврська школа). До програми університету увійшли – математика, механіка, геометрія, астрономія, філософія, граматика.

3. Вихованці Лева Математика – брати Кирило та Мефодій винайшли слов'янський алфавіт (глаголиця, кирилиця).

4. Юстініан імператор (VІ ст.) – видано «Кодекс Юстініана», законодавчі збірники «Екологи», «Земельні закони», підручник «Прохирон». Головні ідеї цих праць – зміцнення імператорської влади, захист феодальної й військової знаті. Були поширені й на Русі.

5. Костянтин VII Багрянородний (X ст.) – з його ініціативи виходить історична енциклопедія; написав твори про управління державою, поділ держави воєнний та адміністративний, про Церемоніал візантійського двору.

6. Іван Малала – автор «Всесвітньої хроніки» (ХІст)

7. Михайло Пселл – ініціатор створення вищої константинопольської школи, її професор, прибічник Платона, створив хронографію подій

976-1077 рр.

8. Прокопій Кесарійський, Іван Скіліца, Іван Зонара, Костянтин Манассія – автори віршованої хроніки.

9. Георгій Амартола – хроніка його лягла в основу літописання.

10. Никифор Григір – «Римська історія» в 37-ми книгах. З Х ст. в, історії культури створюється енциклопедія з медицини, сільського господарства тощо.



Література.

1. Церковна поезія, її представники:

- Роман Солодкоспівець – автор гімнів, твори й досі відомі в перекладах у православній церкві.

-Іван Дамаскін – узгодив християнство з грецькою філософією.

- Іван Золотоуст – засновник християнської гомілетики (теорія проповідництва).

-Феодор Студит – захисник і реформатор монастирського життя.

2. Світська поезія:

- VII ст. – Павло Сіленціарій, Георгій Пісіда (поема «Гексамерон»)

- XI-XII ст. – Христофор Мітилянський, Іван Євхаїтський

- XI ст. Роман про Варлаама і Йоасафа, вірші, балади, епіграми, пародії.

У Візантійському мистецтві поєднані в єдину художню систему витончений спіритуалізм і видовищна пишність.

Архітектура.

1. Константинопольська Свята Софія, храм-чудо (VI ст.) зодчі – Анфімій і Ісідор. В основі дві конструктивні системи – базилікова й купольно-центрична.

2. Палац Вріас (за планами палаців Багдада) оточували парки з фонтанами, екзотичними квітами й деревами.

Образотворче мистецтво.

1. Головні форми – монументальний храмовий (мозаїка, фреска); станковий живопис (ікона, книжкова мініатюра). Ці мозаїки збереглися ґрунті Італії – в храмах та усипальницях Равени (V-VII ст.) собору того Марка в Венеції.

Ікона – суворі, але глибоко одухотворені обличчя, тематика біблійна, християнська символіка, оживлені впливом азіатського сходу.



Музичне мистецтво.

1. Співи – під час візантійського богослужіння (псалми, гімни, алілуйні співи). Найстаріший запис візантійських літературних співів – IV ст. лягли в основу церковної музики.

В історії світового мистецтва відкрила еру Європейського Середньовіччя.

Медицина.

Як уже згадувалося, в епоху Раннього Середньовіччя в Західній Європі виникають монастирі зі шпиталями та медичними школами при них. У монастирях переписувалися древні праці Гіппократа та Галена. Лицарі тамплієрського ордену, хірурги, лікували поранених, це був один із їх обов'язків.

Головним завданням шпиталів був догляд за хворими та пораненими. У головному шпиталі в Палестині могло поміститися до 2 тисяч поранених. Лицарі надавали допомогу бідним, організовували для них безкоштовні обіди. Шпитальєри мали притулок для грудних немовлят та підлітків. Для всіх хворих та поранених були спільні умови: одяг та їжа однакової якості незалежно від їх соціального стану. В епоху середнього середньовіччя життя поступово пожвавлювалося. Цьому сприяв розвиток міст, а в них ремесел. У містах, які відзначалися щільною забудовою, вузькими вулицями й зовнішніми мурами, бо феодалам потрібно було платити за землю, поширювалися епідемії. Окрім чуми, величезною проблемою була проказа. Міста запроваджують посади міських лікарів, основним завданням яких була боротьба із занесенням інфекцій. У портових містах уводився карантин (40 днів), під час якого корабель стоїть на рейді. А його персонал у місто не допускається.

При монастирях, крім медичних шкіл, виникають цивільні медичні школи – в Салерно (ІХст), в Болоньї (1156 р.), Парижі (1180 р.), Падуї (1222р).

У 1300 р. папа Боніфацій VIII, під страхом відлучення від церкви, заборонив розтинати трупи, що, звісно, не сприяло розвитку медичних знань.

У 13 ст. Рожен Бекон склав рецепт пороху і в 1346р. в битві біля міста Креси вперше застосовується вогнепальна зброя, яка привела до появи вогнепальних поранень. Для їх лікування у війську вводиться посада фельдшера (у перекладі з нім.– «польові ножиці»).

Між церквою і феодалами точиться постійна боротьба за владу. Прагнучи позбутися церковної опіки, деякі королі порушують папські заборони. Так, у 1376р. французький король дає дозвіл на розтин трупа медичному факультету в Монпельє, в 1460р. такий дозвіл отримує медичний факультет у Празі. У 1490р. О.Бернетті побудував у Падуанському університеті перший анатомічний театр.

Медицина Візантії.

Розвиток медицини в Візантії мав свої особливості. Саме в Візантії виникають перші християнські монастирі, а при них лікарні та медичні школи (ІV ст). Каравани, натовпи прочан і походи хрестоносців до гробу Господнього сприяли рознесенню інфекцій та виникненню епідемій. Так, чума, що розповсюдилася в епоху правління імператора Юстиніана, ледве не призвела до падіння Візантійської імперії. У ХІVст. епідемія чуми, що охопила всю Європу, забрала чверть жителів континенту.

У Візантії медицина й особи, які обрали медичну професію були у великій пошані. Оскільки нова християнська релігія вважала догляд за хворими за важливу чесноту, медицину вивчали широкі кола освічених людей як серед світських, починаючи з імператора, так і серед духовних – аж до патріарха. Так, імператор Емануїл І Комнен вважав себе настільки компетентним у медицині, що особисто лікував свого високого гостя імператора Німеччини Карла III. Медицину вивчали й жінки, які працювали в шпиталях. У монастирі Пантократора, заснованому в 1112р. імператором Іваном III, працювало 10 лікарів, із них 3 хірурги, 7 помічників. Візантія в історії медицини, як і в інших галузях культури, відіграла видатну роль у передачі античної спадщини в країни Сходу та Європи. Особливий вплив вона мала на розвиток медицини слов’янських народів, Вірменії, Грузії.

Найвидатнішим лікарем Візантії був Орибазій (323-403 рр.) лейб-медик імператора Юліана. Йому належить укладання збірника «Синопсис» із 72 книг класичних праць, в який увійшли окремі праці Гіппократа, Еразистрата, Галена. Виняткове значення цей збірник має для історії хірургії. Серед хірургів згадуються Антілла, Філаргій – автори відомих методів операції аневризм, якими користуються й сучасні хірурги. Із 72 книг збірника Орибазія до нас дійшло 17.

Збірник Аеція Амідського (VІ ст) складається з 16 книг. Найважливіші з поданих у збірнику є праці Архігена і Посідонія, в яких зроблену першу спробу пов’язати нервові, психічні захворювання із захворюванням мозку. За Посідонієм, розрізняються передній, середній і задній мозок. У передньому локалізуються уявлення, в середньому – розум, в задньому – пам'ять, порушення кожного з цих видів діяльності мозку може наставати окремо, незалежно від іншого.

Зберігся також збірник із 7 книжок Павла Єгінського (VII ст. н.е.). Він був учнем школи в Александрії, де з великим успіхом продовжував лікарську діяльність і після захоплення цього міста арабами. Цей збірник медичних класичних праць із доданням власного великого досвіду, головне в галузі хірургії, було перекладено арабською, пізніше латинською мовами, він широко використовувався в медичних школах XV-XVI ст.

Із лікарів-учених Візантії найвідомішим був Александр Тралєсський (526-605рр.), родом із Ефеса, лікар імператорського двору. Йому належать праці, зібрані в 12 книгах, де описано з багатьма новими деталями ряд нервово-психічних захворювань, очні та кишкові захворювання. Цим ученим докладно описані кишкові паразити. Одним із найважливіших завдань лікаря, на думку Александра Тралєського, запобігти хворобі.

На хворого лікар повинен дивитися як на місто в облозі і намагатися його врятувати всіма засобами науки й практичної майстерності. Призначення сильних проносних, припікання, масивні кровопускання – це кара для хворого, а не лікування. Александр Тралєсський створив велику школу, серед його учнів були вихідці і зі слов’янських земель – Болгарії, Сербії, Хорватії, які входили до складу Візантії.

В історії медицини під назвою «арабська медицина» об'єднуються праці лікарів-учених різних народів Сходу. Починаючи з VII ст. на історичну арену виходять арабські народи. Упродовж п'яти століть араби панують у країнах Близького і Середнього Сходу, Північної Арики й на Піренейському півострові. Майже всі торговельні шляхи між Європою й Азією перейшли під їхню владу. У ІХ ст. арабські купці торгують із Китаєм, Індією, Київською Руссю. Це сприяло розвиткові різних наук, особливо математики, астрономії, хімії, медицини.

Історичною заслугою арабів є те, що вони, завоювавши Єгипет та країни Малої Азії, в яких глибоке коріння мала культура античних греків і римлян, у своїх наукових працях не тільки зберегли, а й розвинули ці здобутки. Арабські вчені вдосконалили обчислення часу, визначали географічні довготу і широту, заснували астрономічні обсерваторії, склали каталог зірок. Багато зробили для розвитку хімії, вони перші розробили основи лабораторної техніки. Слід зазначити, що видатний учений-енциклопедист із Хорезму Аль-Біруні (973-1048) на п'ять століть від Коперника й Галілея доводив геліоцентричну будову світу. Аль-Біруні належить капітальна праця «Фармакогнозія-Китай-ас-сайдина». У ній різними мовами описано 107 ліків мінерального походження, 101 тваринного, 950 – рослинного. Наводяться ліки не тільки середньоазіатського походження, а й із Китаю, Індії, Тибету, Вірменії, Грузії, Італії, африканських та інших країн, що свідчить про широкі як на той час міжнародні медичні зв'язки. Математик і астроном Мухамед Аль-Хорезмі був засновником алгебри. Видобуток азотної та сірчаної кислоти, нітрату срібла, хлориду ртуті належить ученому Аль-Джерб (Геберу). Саме в арабів набули поширення паперові рукописні книги замість пергаментних, що значно здешевило їх.

В арабських халіфатах бере всій початок аптека як медичний заклад. Лікувальні заклади-притулки, що існували у великих містах Малої Азії, Єгипту, араби перетворили на великі шпиталі з медичними школами при них. Такі школи існували в Бухарі, Багдаді, Дамаску, Кордові. На арабську мову були переведені твори Гіппократа, Галена, збірники Орібазія і Павла Егінського. Вихованці медичних шкіл діставали право на лікарську практику лише після перевірки їхніх знань колегією учених лікарів. В історії медицини великий слід залишили такі учені, як Разес та Ібн-Сіна.

Разес (Абу-Бакр, 850-929) був головним лікарем багдадського шпиталю-школи. Йому належать такі великі дві праці: 25-томний медичний збірник Continens («Всеохоплююча книга з медицини») і другий збірник у 10 томах Almansor («Медична книга»), в яких, ґрунтуючись на працях греко-римських античних авторів, а також на своїх дослідах та спостереженнях, подає відомості з анатомії, терапії, хірургії, гігієни тощо. У Разеса описані хвороби на віспу, кір. Причиною віспи він вважав затримання у матері під час вагітності менструальної крові – отрути, яка вноситься з кров’ю матері в плід, а потім, із розтином дитини, починає бродити і виділяється крізь шкіру у вигляді пустул. Віспа розглядалася як природне явище і такий погляд на неї і взагалі на висипні хвороби у дітей був властивий багатьом народам. Ці хвороби вважали неминучими. Саме цим пояснюється те, що людство з давніх часів намагалося викликати їх штучно, помітивши, що в таких випадках вони мають легкий перебіг і ніколи не повторюються. Разес для штучного зараження віспою брав вміст пустули й прищеплював його зоровим дітям.

За переказами, Ар-Разі, вибираючи найпридатніше місце для лікарні, розвішував шматки м’яса з однієї й тієї ж туші в різних місцях і спостерігав, де воно довше збережеться свіжим, саме це місце він вважав найбільш здоровим і найбільш придатним для лікувального закладу.

Із праць Разеса дізнаємося, що вже за його часів для перев’язування ран використовувалася вата, для швів – нитки з кручених і висушених кишок овець. Він запропонував спеціальний інструмент для усунення сторонніх тіл із дихальних шляхів. Разесу належить один із популярних творів для народу про медичну допомогу – «Для тих, у кого немає лікаря».

У «Almansori» Разеса наголошується на важливості для лікаря вивчення медичної літератури: «Тисячі лікарів, можливо, вже тисячі років працювали над удосконаленням медицини, і тому той, хто старанно читає їхні твори, намагається вникати у їхній зміст, упродовж свого короткого життя відкриває для себе значно більше, ніж коли б він їм бігав по хворих тисячу років... Неможливо, щоб одна людина, хай би вона прожила й сто років, могла лише за власними спостереженнями дійти до пізнання більшості медичних істин, якщо вона не знає наслідків зсвіду попередників.... Лікаря виховує не лише читання, а й здатність Змірковувати прочитане й усвідомлені істини вміти застосовувати у дповідних випадках...»

Великі шпиталі з медичними школами були в Багдаді, Каїрі, Кордові. Багдад у часи свого розквіту мав близько 2 млн. мешканців. За своєю архітектурою, благоустроєм, культурними закладами він вважався найкращим містом тогочасного світу. У Багдаді за халіфа Аль-мамуна було утворено спеціальний заклад, у якому видатні вчені перекладали на арабську мову класичні праці греків, римлян із різних галузей знань. У медичній школі навчалися представники різних національностей і релігій, навчання провадилося теоретично й біля ліжка хворих у шпиталях. За історичними даними, у шпиталі міста працювало 25 лікарів різних спеціальностей: хворих розміщували по відділах залежно від характеру захворювань. У бібліотеці було зібрано багато тисяч рукописів. Коли в 1280 р. монголи захопили місто, то вкинуті ними в Тігр рукописи, за свідченням арабського історика, «створили мовби міст з одного берега до другого».

Із лікарів Багдада, крім Разеса, тривалий час великою популярністю користувалися двірські лікарі багатьох халіфів із родини Бахтішуа. Окремі з них брали активну участь у перекладі медичних праць і доповнювали їх описами результатів спостережень.

За складом учених і організацією навчання особливо славилася медична школа в Кордові. У цьому місті в Х ст. був 1 млн. мешканців, 900 громадських лазень, 17 різних наукових закладів, 70 бібліотек, де зберігалося 600 тис. рукописів. Чудові пам'ятки мавританської архітектури, що частково збереглися в Кордові, продовжують дивувати своєю довершеністю до сьогодні.

Сучасник Разеса в Каїрі Ісаак бен-Солейман (830-920) був автором «Путівника в медицині». Ця праця була перекладена латинською мовою і надрукована в Падуї в 1487р. У ній детально описані відомі в ті часи хвороби на гарячку й уроскопію, якій надавали в середні віки великого діагностичного значення. Дуже цікаві й повчальні настанови для лікаря подаються в цьому «Путівникові»: «Не нехтуй відвідуванням і лікуванням бідних, це один із найблагородніших учинків. Потішай пацієнтів обіцянкою видужання, навіть якщо сам у це не віриш. Твої слова з таким запевненням можуть допомогти силам природи. Оголоси твій гонорар, коли хвороба перебуває в зеніті розвитку, бо коли хворий одужає, то, будь певен, що він забуде, чим він тобі зобов'язаний».

Продовжувачем традицій Аль-Разі був його співвітчизник Алі Ібн-Аббас (помер у 994 р.). Його праці були відомі у багатьох країнах, особливо Порадник для лікарів та хворих. Цей учений-лікар вимагав ретельно спостерігати перебіг хвороб, перевіряти правильність прийнятого опису їх. Він закликав лікарів: «Перевіряйте в лікарнях описи хвороб, не завжди правильні в медичних працях.» Алі Ібн-Аббас вимагав перевірки дії ліків на тваринах, бо в наші дні стають відомі нові засоби, про які в давнину не мали й поняття». У той час як у середньовічній Європі в медицині панували заучування текстів і сліпий культ авторитетів, Алі Ібн-Аббас виступав як попередник дослідної і клінічної медицини.

Серед багатьох учених Кордовського халіфату виділяється Авен-зоар (Абу-Мерван Ібн-Зохр, 1091-1162). Він критично ставився до Галена, Авіценй, вважав, що у медичній практиці слід ґрунтуватися не на і авторитетах, а на власному досвіді. У експериментах на тваринах Авен-зоар вивчав трахеотомію, рекомендував у разі потреби використовувати для штучного харчування зонд через стравохід, живильні клізми.

Учнем Авен-зоара був Аверроес (1126-1198), видатний математик, філософ і лікар. Він залишив трактат із 7 книг, у яких описав гарячкові та очні захворювання, доводив особливе значення для зору ретини. У своїх працях цей учений дотримувався погляду про вічність матерії і руху, тому на Сході і Заході його вважали єретиком.

Заслуговують на увагу праці Ібн-аль-Катіба (1313-1374), який під час епідемії чуми 1348 р. переконливо доводив, усупереч багатьом противникам, її контагіозність. Він зокрема зауважував: «Як свідчать багатолітні спостереження, поширюється ця хвороба внаслідок прямого зіткнення з хворим. Запитують, як ми можемо прийняти теорію зараження, коли релігія заперечує проти цього. На це я відповідаю: перенесення захворювання внаслідок контакту доведено досвідом, спостереженнями та іншими ймовірними фактами. Реальність зараження стає очевидною, коли переконуються, що досить зіткнутися з хворим, щоб захворіти, і навпаки, ізоляція дає вам захист від неї. Хвороба передається через безпосередній контакт із хворим, одяг, посуд і навіть через серги з вух хворої». Такий погляд на шляхи поширення чуми та інших епідемічних захворювань знаходимо лише через 200 років у працях італійського вченого Фракасторо.

Одним із головних лікарів шпиталю Аль-Манзора в Каїрі був Ібн-Ан-Нафіс (1210-1288), автор медичної енциклопедії, трактатів із офтальмології, про загальні причини захворювань і коментарі до анатомії в Каноні Авіценни. У останній праці Ан-Нафіс докладно описав мале коло кровообігу. Описуючи серце, він зазначив : «Перетинка, що відокремлює два шлуночки, має таку ж міцність, як і інші частини серця, через неї не може проникнути ні кров, ні пневма. Думка тих, хто вважає, що ця перетинка порозна, є архіпомилковою».

Слід наголосити, що ця визначна праця, яка свідчить про можливість здійснення Ан-Нафісом секції людського трупа, експериментування над тваринами, оскільки чітко описане ним мале коло кровообігу і будова серця майже на три століття раніше від описів учених Заходу (Сервета, Коломба, Гарвея), на жаль, стала широко відомою лише після публікування її в 1933 р. М.Майєрдорфом.

Із учених-лікарів Сходу слід ще відзначити Абул-Казима, Осейбіюу й Алхацена. У працях Абул-Казима збереглася з ілюстраціями «Хірургія» Павла Егінського. Цей лікар-учений оперував грижі, здійснював операції на очах та інші, витини каменів, знезаражуючи рани вином, відваром хвої, а також припіканням розжареним металом. Осейбія (1204-1269) з Дамаска був одним із перших авторів праці з історії медицини, де розміщені біографії 400 лікарів, відомості про медичні школи й шпиталі.

Найвидатнішим лікарем-ученим не лише арабського світу, а й усієї епохи Середньовіччя був Абу-Алі-аль-Хусейн-ібн Абдуллах-ібн Сіна (Авіценна – його латинізоване ім’я), він народився в аулі Авшан біля Бухари. Працював у Бухарі, Хорезмі, Горгані і Реї, Гама дані, Ісфахані.

За своє життя Ібн Сіна створив понад 430 праць з різних галузей знань (з філософії – понад 108; з медицини – більше 50; 30 – з природничих наук, ряд праць висвітлюють питання права, логіки, літератури, мистецтва та ін.). Багато з праць цього вченого – енциклопедії століття «Канон медицини» (14 томів); «Книга зцілення» 18 томів); «Книга справедливості» (20 томів); «Книга з арабської мови» 10 томів).

Це був вчений, одержимий дослідницьким духом і прагненням енциклопедичного охоплення всіх сучасних галузей знань. Він відрізнявся феноменальною пам'яттю й гостротою думки.

«Канон медицини» написаний в Хорезмі (999-1014), він упродовж п'яти століть був посібником, з якого майбутні медики не лише арабських, а й європейських медичних шкіл вивчали медицину. У автобіографії Авіценна писав: «Я зайнявся вивченням медицини, поповнюючи читання спостереженнями за хворими, що мене навчило багатьом прийомам лікування, які не можна знайти в книгах».

У Гамадані був візиром хана і запропонував план економічної й культурної перебудови ханства, який складався з таких основних розділів: покращення системи зрошення, запровадження пільг для купців, розвиток освіти, будівництво лікарень, лазень і водогону. На його думку, той правитель розумний, хто поширює освіту серед підлеглих.

Теоретичні постулати вченого, який сповідував синтез ідей Аристотеля та неоплатоніків із загальними принципами мусульманської теології, були такими: світ є позачасовою еманацією божества, але не з волі останнього, а в силу об'єктивної необхідності; природа в подальшому існуванні розвивається незалежно від Бога, за принципом саморуху, але разом із тим є замкненою у просторі й часі; людина складається з двох субстанцій – тіла и душі, тіло інертне, смертне, душа активна й безсмертна; медицина має служити людині: це наука про будову людського тіла, необхідна для того, щоб зберігати здоров’я й повертати втрачене. Авіценна вважав душу не тілесною субстанцією, яка, перебуваючи в тілі, є відмінною від нього і домінує над ним. Вона не просто форма, що існує в тілесному субстраті, вона не приєднується до тіла, а створює людське тіло, є його причиною. Саме душа дозволяє людині жити осмислено, керує її вчинками, спрямовує їх до моральності. Справедливість як ідеал можлива при постійному вдосконаленні душі через пізнання, що поступово звільняє душу від кайданів чуттєвості й наближає її до «янголів». На цій стадії, підкреслював учений, досягається «останній щабель людяності».

У трактуванні причин захворювань Авіценна розвивав погляди Гіппократа. Основними причинами він вважав шкідливість клімату й місцевості, шкідливість неправильного харчування, надмірну працю, склад тіла й душевні потрясіння. Для підтвердження впливу цих причин учений проводив такий дослід: зачиняв у двох клітках по ягняті. Обом давав добру їжу, але біля одної з кліток прив'язував вовка. Ягня, яке мало за сусіда вовка, незважаючи на добру їжу, чахло й здихало. Авіценна вважав, що дія ліків залежить від таких чинників: вміння правильно призначати ліки залежно від діагнозу, стану хворого, доброякісності ліків, правильної дози та місця введення ліків. Він першим поставив діагноз цукрового діабету, відмітивши у хворих підвищений апетит, спрагу, поліурію і солодку сечу, яку пробував на смак. Застосовував уринотерапію. Описав клініку виразки шлунку, сибірської виразки, розробив техніку трахеотомії, мітотомії, екстирпації, пухлин, кровопускань. Увів у вжиток червону ртуть і вісмуп запропонував катетр. Авіценна перший у світі теж указав на захворювання інфаркту міокарда, а також наголосив на поєднанні захворювання серця з хворобами інших органів.

Думки Ібн Сіни цінні й для біоритмології, він спостерігав наявність ритмів у тканинах, органах тіла, їх тісний зв’язок із навколишнім середовищем. Також розробив власне вчення про темперамент та характер людини. За Ібн Сіною, натура людини поділяється на чотири види: гаряча, холодна, волога, суха. Ці натури змінюються під впливом зовнішніх та внутрішніх чинників. Крім простих натур, Авіценна розрізняв ще чотири складних натури на основі переважання однієї з чотирьох рідин організму (крові, слизу, жовтої та чорної жовчі).

У галузі хімії вчений відкрив процес перегонки ефірних олій, умів добувати соляну, сірчану, азотну кислоти, гідроксиди калію й натрію.

Слід зауважити, що Авіценна багато наукових робіт писав у вигляді поем, використовуючи чотиривірші. У такій формі написані «Трактат про кохання», «Трактат про птахів» та ін., він писав ліричні віршовані твори – чотиривірші та рубаї. Основними літературними творами Авіценни є філософська повість-алегорія «Хай, ібн Якзан» (Живий син Пильного), поема з двадцяти двовіршів «Птах», «Саламан і Абсаль». Ці твори вплинули на розвиток арабської, іранської та тюркськомовної літератур. Зокрема, класик іраномовної поезії XII ст. Омар Хайам називав Авіценну своїм учителем.

Авіценна писав також твори з теорії музики, вони.є частинами його енциклопедичних праць – «Звід науки про музику», у «Книзі зцілення», «Скорочении виклад про музику» у «Книзі спасіння», розділ про музику в «Книзі знання». З теоретичного кута зору Ібн Сіна, за середньовічною традицією, відносив музику до математичних наук. Він визначав її як науку, що вивчає звуки у їхніх співвідношеннях і має на меті встановлення правил створення композиції. Виходячи зі вчень Піфагора, Авіценна вважав, що музика підпорядкована числам і перебуває з ними в тісному зв'язку. Разом із тим він вперше підводить під музичну історію солідну наукову базу, розглядаючи музику з позиції не лише математики, а й соціології, психології, поетики, етики та фізіології.

Ібн Сіна спільно з Фарабі заклав основу науки про музичні нструменти, яка отримала подальший розвиток у Європі значно пізніше. У шостому розділі «Книги знання» наводяться назви майже всіх снуючих інструментів із їх описами. Ці описи заклали основи нструментознавства як спеціальної галузі музичної науки. Він винайшов поширений у Середній Азії смичковий інструмент – гирджак.

Під час одного з військових походів правителя Ісфахану у Ібн Сіни виявилась важка шлункова хвороба, від якої вилікувати він себе не зміг. Помер в червні 1037р. Перед смертю він продиктував свій заповіт незнайомцеві з указівкою відпустити на волю всіх слуг, а майно роздати бідним. Поховали Авіценну у Гамадані біля міської стіни, а через 8 місяців його прах перевезли до Ісфахана і перепоховали в мавзолеї еміра.

Становище учених в арабських халіфатах часто залежало від сваволі правителів. Тих, хто не задовольняв якої-небудь суб'єктивної примхи володаря, могли не лише образити словом, а й побити, ув'язнити, знищити. Так, наприклад, Разес осліп на око після удару халіфа. Аль-Катіба було задушено у Фесі, кинуті до в’язниці були неодноразово Ісаак-Йоганніта, Аверроес, Авіценна. Особливо часто така доля чекала учених-лікарів, гідних своєї високогуманної професії.

Показовим є збережений запис своєрідної за змістом молитви Мусія Маймоніда (XIII ст.), лікаря халіфа Саладіна: «Підтримай мої сили і моє серце, щоб завжди бути готовим допомагати бідним і багатим, другові й недругу, доброму й злому; зроби, щоб мій розум був ясним біля ліжка хворого, зроби так, щоб мої хворі мали довіру до мене і моїх знань; забери від ліжка хворих дурисвітів, пітьму рідних з їхніми тисячами порад і всезнайок, бо це люди небезпечні; дай мені сили, бажання, можливості дедалі збагачувати свої знання. Сьогодні я можу відкрити для себе те, про що не підозрював учора, бо коло знання велике й розум людський проникає дедалі більше вперед».

Велику позитивну роль у розвитку медичних знань відіграли коментатори й перекладачі медичної літератури з арабської мови на латинську. Перекладачі-арабісти Костянтин Африканський, Герард Кремонський та інші зробили надбанням європейського наукового світу праці арабських лікарів, а також збережену ними спадщину античної медицини. Культура й медицина халіфатів є цінним і непересічним джерелом подальшого прогресивного розвитку наступних культуро-історичних епох.

У середньовічній науці як одному із засобів осягнення всього сущого були виявлення й констатація символів Бога, спроба осягнути премудрість Творця. У медицині такими символами і одночасно одкровеннями Творця вважалися канонічні тексти великих лікарів старовини, а тому студіювання, заучування напам'ять і коментування їх ставали в цю епоху одним із компонентів освіти й наукової діяльності. Тексти великих лікарів-учених і культурних діячів минулого і зокрема Середньовіччя за точністю клінічних описів і глибиною думки й досі можуть бути прикладом для сучасного розвитку медицини й охорони здоров'я.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6

Схожі:

Медицина та художня культура iconХудожня культура 10-11 класи Профільний рівень українська художня культура (10 клас)
Художня культура” (10-11 кл.) здійснювалась відповідно до Державного стандарту базової І повної загальної середньої освіти в галузі...
Медицина та художня культура iconУроків з предмета «Художня культура»
Підготували члени міської динамічної групи вчителів художньої культури з питань розробки уроків з предмета «Художня культура» для...
Медицина та художня культура iconХудожня культура. 9 клас. Різнорівневі завдання. Посібник для вчителя.– Деражня, 2011. с

Медицина та художня культура icon«Осип Назарук. Роксоляна»
Міжпредметні зв’язки: художня культура, мистецтво, етнографія, українська література
Медицина та художня культура iconУроків «Художня культура»
Перлини готики. Взірці архітектури бароко. Архітектура класицизму. Модерн в архітектурі
Медицина та художня культура iconУроків курсу «Художня культура»
Перлини готики. Взірці архітектури бароко. Архітектура класицизму. Модерн в архітектурі
Медицина та художня культура iconУрок 9 клас «Художня культура» Тема Театр як синтез мистецтв. Театральні професії. Хореографія. Зарниці Юлії Миколаївни вчителя вищої кваліфікаційної категорії

Медицина та художня культура iconХудожня культура 9-11 класи І. Вступна частина
Організовуючи навчально-виховний процес на уроках художньої культури, варто використовувати різні методи, що є актуальними в системі...
Медицина та художня культура iconУрок аукціон для 10 класу, з предмету художня культура
Відродження; розвиток духовно-творчого потенціалу, художніх здібностей, умінь аналізувати й оцінювати твори мистецтва різних видів,...
Медицина та художня культура iconПерелік використаної літератури 98
Курс „Художня культура” не лише сприяє художньо-естетичному розвитку учнів та вчить їх бути компетентними в різних сферах мистецтва,...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка