Медицина та художня культура



Сторінка5/6
Дата конвертації17.04.2017
Розмір1.74 Mb.
1   2   3   4   5   6

Культура та медицина періоду Київської Русі.

1.Загальна характеристика періоду Київської Русі.

2. Особливості розвитку культури Київської Русі.

а) релігійні вірування та вплив християнства на розвиток давньоукраїнської культури;

б) освіта та розвиток наукових знань;

в) мистецтво Київської Русі: література, архітектура, образотворче мистецтво, декоративно-ужиткове мистецтво, музика.

3. Специфіка розвитку медицини. Народна та традиційна медицина, видатні представники.
IX-XIII століття – це період Київської Русі. У IX столітті утворилася одна з найбільших держав Середньовічної Європи – Русь. Центром цієї держави став Київ,тому й назва закріпилась Київська Русь.

Займаючи територію від Балтики й Льодовитого океану до Чорного моря,і від Волги до Карпат, Русь налагоджувала різні зв’язки з Арабським Сходом і Західною Європою, Візантією та Скандинавією й швидко ввійшла в загальноєвропейську історико-культурну спільність.

У працях арабських авторів, у скандинавських сагах, французьких епічних творах Русь описувалась як велика країна в системі європейських політичних економічних та культурних зв’язків. За аналогією місце Київської Русі в Східній Європі порівнюють з місцем імперії Карла Великого в історії Західної Європи.

Ця держава мала велике історичне значення як для слов’янських, так і неслов’янських народів. Етнічну основу Київської Русі складали східні слов’яни, що були об’єднані у великі міжплемінні союзи, їх налічувалося 14 (за ,,Повістю минулих літ,,). До південної групи слов’ян належали: поляни, древляни, сіверяни, волиняни, дуліби, уличі, бужани, тиверці, білі хорвати, в’ятичі. Окрім східних слов’ян до складу Русі інтегрувалися карели, весь, меря, мурома, мордва,печеніги, чорні клобуки, балтські племена.

Спочатку на Русі її історичний розвиток визначала династія князівського роду, який спільно й у злагоді володів і керував країною. Пізніше в XII-XIII столітті принцип старшинства був порушений, що й призвело до нескінченних міжусобиць у боротьбі за владу, що стало причиною її ослаблення й занепаду під ударами монголо-татарських завойовників.

Культура Київської Русі базувалася на давніх вікових традиціях місцевого розвитку, збагаченого впливами сусідів.

Найяскравіше творчий геній давніх слов’ян на території України виявився в трипільській (V-VI ст. до н.е.), зарубинецькій (II ст. до н.е.-II ст. н.е.), черняхівській культурах, відкритій видатним археологом В.Хвойкою (в кінці XIX-поч. XX ст.). Він першим зіставив відкриті ним та відомі в різних місцях на території України археологічні матеріали, виділив їх в особливу тему для наукового дослідження та визначив місце та значення цієї культури серед старожитностей Східної Європи

Провідними галузями господарства давніх слов’ян було землеробство, тваринництво, птахівництво, мисливство, бортництво. Для функціонування й реалізації цих галузей господарства відповідно створювалися засоби –спочатку дерев’яне, а пізніше й плужне рало з залізним наральником та череслом для обробки землі; серпи й залізні коси для збирання врожаю, використання жорен для переробки зерна, плуга із залізним лемешем для покращення якості обробітку землі та освоєння цілини.

Тваринництво, птахівництво, мисливство давало доповнення до продуктів харчування, матеріал (шкіра, хутро) для шиття одягу та взуття.

Розвиток землеробства визначив прогрес інших галузей господарства й розвитку промислів: металургійна справа, ковальство, гончарство, оброблення дерева, шкіри, каменю, прядіння, ткацтво, виноробство, борошномельне виробництво. Поступово в окрему галузь виділилось залізне ремесло (добування заліза й оброблення його).

Значних успіхів у культурі давніх слов’ян досягло гончарство. Особливо високим рівнем визначалася кераміка, що прикрашалася орнаментами, окремі вироби – справжні витвори декоративного мистецтва. На керамічних вазах черняхівської культури зображена календарна символіка. Цей посуд використовувався в різних обрядових діях.

Важливе місце у виробничій діяльності слов’ян займає деревообробна та ювелірна справа. Поряд із штампованими ювелірними виробами масового вжитку виготовлялись високохудожні речі з золота, срібла з використання різних технологій (виїмчасті емалі, чернь, зернь, філігрань, інкрустація тощо).

Слід зазначити, що давньоруські художні ремесла продовжували традиції, які беруть початок ще в скіфський період. Відомий скіфський звіриний стиль прикладного мистецтва помітно розвивався в наступні епохи і зокрема в епоху дохристиянських вірувань східних слов’ян, а також і в період Київської Русі. Він проступає в київських фібулах, змійовиках, браслетах-наручах, галицьких керамічних плитках, чернігівській різьбі по каменю.

Майже всі твори мистецтва, яке відігравало велику роль в ідеології східних слов’ян, мали певний зміст у системі вірувань, які ґрунтувалися на обожнюванні сил природи. Невипадково верховним божеством був Перун –бог блискавки і грому, який, як і всі інші боги, втілював у собі добро і зло; не менш сильними й грізними були Сварог – бог вогню, Стрибог – бог вітрів, Даждьбог – бог успіху, що ототожнювався з Сонцем; Хорс – бог сонця (іноді місяця), Симаргл – бог підземного світу. У пантеоні східнослов’янських божеств, на відміну від давньогрецького і давньоримського, було порівняно мало богів, які безпосередньо втілюють інтереси і заняття людини. Це Велес (Волос) – бог худоби й торгівлі, багатства; Мокош (Мокоша) – богиня дощу й води, допомагала ткацтву; Дана – богиня річок (згадка в багатьох народних піснях), різні берегині.

Скульптурні зображення божеств виконувалися найчастіше з дерева, рідко з каменю. Унікальним пам’ятником культової скульптури є Збруцький ідол. Учені сперечаються, кого ж саме він зображає. Одні вважають, що це ідол Святовида – чотириликого божества. Український філософ, академік М.Попович доводить, що таке пояснення суперечить сутності поганського багатобожжя. На його думку, це чотири різних божества. Ідоли богів встановлювалися не в храмах, а в гаях, на берегах річок тощо. Як показали археологічні дослідження, Збруцький ідол стояв у центрі святилища на кам’яному круглому п’єдесталі, що мав близько восьми метрів у діаметрі. Подібні ,,храми ідольські” знайдені у Києві на Старокиївській горі, у Бакоті на Дністрі, на Житомирщині. Крім чотириликого Збруцького ідола відомі й одноликі – кам’яні й дерев’яні. Як правило, всі вони людиноподібні з відносно добре модельованими головою, обличчям, руками та ногами.

Шкоду, марноту, негативні риси втілювали в дохристиянських народних віруваннях злі духи: лісовик, біс, водяник, русалки, полуденниця, крикси та інші. Світогляд східних слов’ян формувався типологічно до загальноєвропейських тенденцій розвитку уявлень про світ. Як і інші народи, вони вірили в пекло, небесну твердь, центр світу (,,світове дерево”), вирій (місце на небі, куди відлітають душі померлих праведників). Життя людини підлягає долі – ,,суду божому”. Щоправда, доля у східних слов’ян не була, очевидно, такого ж невідтворною, як фатум у давніх греків, але головні події людського життя вважалися визначеними наперед.

Релігія східних слов’ян, як і інші складники культури, які формувалися на етапі родоплемінних відносин, з виникненням державності неминуче мали зазнати серйозних змін.

Розклад первіснообщинного ладу і виникнення класової держави підготували умови для заміни поганства християнством. На Русі через тісні зв’язки з Візантією християнство в його греко-православній формі поширювалося задовго до релігійних реформ Володимира Святославовича . Християнами були Аскольд і Дір. Достовірним є факт хрещення княгині Ольги в 958 році. Державною ж релігією християнство стало у 988-989 р. у зв’язку з масовим хрещенням слов’ян Володимиром Великим.

Потрібно наголосити, що прийняття християнства мало на Русі при всій суперечності наслідків його для країни й народу величезне позитивне значення. Єдність релігії з іншими європейськими країнами робили Київську Русь частиною світового християнського суспільства й позначилося на всьому духовному житті суспільства.

Найважливішим збагаченням культури Київської Русі на етапі завершення її державності стала писемність, упровадження якої передувало введенню християнства. У дохристиянський період писемність була поширена у зовнішньополітичній, економічній, торгівельній сферах суспільного життя, а також у язичницькому культі. Історичні джерела засвідчують про те, що руська писемність нарівні зі староєврейською, розповсюджувалася в Хазарії. Ще одним доказом того, що писемність була відома в Київській Русі ще до хрещення, стала знайдена в 1949 р. в одному зі смоленських курганів глиняна посудина середини X ст. з давньоруським написом ,,гороухща” (гірчиця). Договори Русі з греками 911, 944, 970 років є одними з найважливіших джерел писемності язичницьких часів.

Уведення християнства значно прискорило розвиток писемності й літератури на Русі. Брати-священики з Фесалонік (Солуні) Кирило та Мефодій упорядкували слов’янський алфавіт (кирилиця) і переклали церковнослов’янською мовою Євангеліє. До особливостей писемної культури Русі слід віднести утворення двох типів літературної мови: церковнослов’янської та давньоруської. Першою була створена церковно-повчальна та житійна література, давньоруською велося ділове листування, складалися юридичні акти, створювалися літописи, пам’ятки світської літератури. Здійснювався активний вплив і взаємозбагачення обох мов. Так, із Константинополя до Києва після введення християнства стали надходити церковні й світські книги грецькою та іншими мовами. Одним із перших був переклад Євангелія, виконаний дияконом Григорієм для новгородського посадника Остромира – Остромирове Євангеліє. Також поширювалися апокрифічні твори – твори релігійного змісту, неканонізовані церквою. Давньоруські книжники підходили до перекладу творчо. Так були оброблені ,,Історія Іудейської війни” Йосифа Флавія, ,,Повість про Акира Премудрого”, ,,Хроніка” Іоанна Малали, яка передавала перекази з Біблії, легендарні історії Вивилону, Єгипту, Греції, Риму та Візантії.

Пам’ятки давньоруського письма залишилися на різних предметах та виробах – пряслицях, горщиках, корчагах, голосниках, ливарних формах, інших предметах домашнього й побутового вжитку. Вони переконують, що писемність була поширена серед простого люду.

Свідченням давньоруської писемності є виявлення С.О. Висоцьким на стіні Михайлівського вівтаря Софійського собору в Києві так званої “софійської” абетки (27 літер, 23 – грецькі, 4 – слов’янських –Б, Ж, Ш, Щ). На думку вченого, ця абетка відбиває одну з перехідних етапів східнослов’янської писемності, коли до грецького алфавіту почали додавати букви для відтворення фонетичних особливостей слов’янської мови (Див. Висоцький С. Азбука з Софійського собору у Києві та деякі питання походження кирилиці // Мовознавство. – 1974. – №4. – С.74-83).

Оригінальними пам’ятками давньоруської писемності є графіті XI-XIV ст. на стінах Софійського собору, Кирилівської церкви, Видубицького монастиря, Успенського собору Печерського монастиря, церкви Спаса на Берестові та Золотих воріт. Аналіз цих надписів засвідчив про те, що їх авторами були представники різних соціальних верств: ченці, священики, купці, княжі люди, прочани, професійні писарі.

Археологічні дослідження в Новгороді, інших містах Північної та Північно-Східної Русі виявили ,,берестяні грамоти” – листування громадян з приводу різних господарських справ. Варіантом в Україні таких грамот є звенигородські. Сьогодні їх знаходять у Чернігові, Новгороді, Пскові, Смоленську, Полоцьку, Вітебську, Києві та інших містах.

Поширення освіти в Київській Русі відбувалося в тісному зв’язку зі зміцненням держави, впровадженням християнства. Розвиток освіти ґрунтувався на вітчизняних традиціях та використанні античного та болгаро-візантійського досвіду шкільного навчання.

За князювання Володимира Великого були створені перші державні школи, в яких училися діти “нарочитої знаті” – найближчого оточення князя. Набір до школи здійснювався примусово, оскільки держава гостро потребувала підготовки державних діячів, адміністраторів, дипломатів, здатних підтримувати зв’язки з іншими країнами.

Князь Ярослав Мудрий вводить обов’язкове навчання для молодих із княжих та боярських родів. Нові школи відкривалися в Києві, Новгороді, Володимирі-Волинському та інших містах. За наявними джерелами можна зробити висновок, що на Русі функціонували школи двох типів: при монастирських готували церковнослужителів, де викладалося читання, письмо, спів, богослов’я. Школи вищого типу давали, крім того, знання з філософії, риторики, граматики. Найпоширенішим, імовірно, було індивідуальне навчання. Літописець констатував: ,,Як бджолу бачимо, що по всіх садах і зіллях літає, з кожного з них збираючи корисне, так і юнаки, які вчаться філософії й хочуть увійти на висоту мудрості, всюди збирають що краще”.

Онука Ярослава Мудрого Анна Всеволодівна у 1086 році заснувала в Києві при Андріївському монастирі жіночу школу.

Князі, бояри, дружинники, не кажучи вже про книжників, володіли іноземними і класичними мовами. Освіченістю славився князь Ярослав Мудрий. Галицький Ярослав Осмомисл отримав своє прізвисько саме за те, що знав їх вісім. Щонайменше 5 мов знав Володимир Мономах. Талановитий письменник та філософ Климент Смолятич писав, що в XII столітті в Україні-Русі було 300-400 учених, які добре володіли грецькою мовою.

На зміст навчання, як уже наголошувалося, крім власних традицій, вплинула візантійсько-болгарська освіта. Спочатку використовувалися віршовані азбуковники, завезені з Болгарії, пізніше за аналогією укладалися власні оригінальні. Найпоширенішою навчальною книгою був Псалтир. Укладалися ,,Парамійники” (літературно-навчальні збірники на біблійну тематику), апракосні Євангелія (добірки євангельських текстів, розміщених у порядку церковнослужебних читань). Важливою пам’яткою ранньохристиянської писемності є Апостол (Діяння й Послання апостолів).

Поширювалися підручники, перекладені з грецької мови –“Фізіолог”, “Шестиднев”, “Християнська топографія”.

Центрами освіти були Київ (собор Святої Софії, Печерський монастир), Новгород, Полоцьк, Чернігів, Галич, Володимир-Суздальський.

Поширення писемності й освіти супроводжувалося створенням бібліотекяпри освітніх центрах. Засновником найбільшої бібліотеки цього періоду був Ярослав Мудрий, знаходилася вона в Софійському соборі і налічувала до 900 примірників книг, що за мірками Середньовіччя було досить вражаючим. Завдяки організації переписування книг книжковий фонд Русі складав 130-140 тисяч томів. Київська Русь через Візантію познайомилась з творами Піфагора, Сократа, Платона, Філона, Демокріта, Аристотеля, Епікура та інших мислителів античності. Також поширювалися на Русі натурфілософські знання з творів Іоанна Дамаскина, Георгія Писида, Козьми Індикоплава, в яких поєднувалися наївно-матеріалістичні уявлення з релігійно-ідеалістичними.

Тематичні знання на Русі мали прикладний характер. Це зумовило вивчення чотирьох арифметичних дій, дробів, обчислення відсотків, площі кола тощо.

У вимірюваннях використовувалися засоби, дані людині від природи: долоня, п’ядь (відстань між великим та середнім пальцями), лікоть, сажень (відстань між витягнутими руками).

Пізнавальні знання, пов’язані з фізикою, запозичувалися з античності. Підґрунтя гносеології становило вчення про чотири елементи (стихії) – землю, воду, повітря та вогонь. Також поширювалося вчення про світло як ідеальну форму матерії, ця концепція неоплатонізму засвоєна в Київській Русі ще в середині XI ст. Київський філософ Іларіон був неоплатоніком і застосовував цю концепцію при соціологічних вимірюваннях та зрізах.

Знання в галузі хімії теж були пов’язані з виробничою практикою, спрямованою на перетворення одних категорій речовин на інші. Це використовувалося в металургії, склоробній промисловості, у виготовленні ювелірних виробів, при фарбуванні тканин, обробці шкіри, хутра, виготовленні напоїв, у військовій справі.

Важливе місце в системі наукових знань належало астрономії. Давньоруські натурфілософи добре засвоїли “зодійне коло”, яке розбивалося на 12 знаків. Розраховувався точно час, упродовж якого Сонце проходить через кожен зодіакальний знак. За свідченням літописців, у Київській Русі

спостерігали й описували явища затемнення Сонця й Місяця, атмосферні явища, комети, боліди, північне сяйво, метеорити тощо. Трактування їх було як боже знамення, але опис був реалістичний.

Освіта в Київській Русі була спрямована на здобуття географічних знань. Були відомі три частини світу: Європа, Азія, Африка. Русичі знали географію своєї держави, наявність слов’янських племен, місце їх проживання, назви й розташування річок та озер (Дунай, Дніпро, Дністер, Двина, Буг, Десна, Сула, Прип’ять, Волга, Ока, Шексна, Ільмень, Нево, Біле та ін.). Детально описаний шлях “із варяг у греки”. Переклади іноземних географічних праць, паломницька література сприяли розвиткові відповідних знань (“Хроніка” Гергія Амартола, хронограф Іоанна Малали, “Космографія” Козьми Індикоплава).

З географічними знаннями засвоювалися також звичаї й побут різних народів, запозичені з візантійських джерел.

З іншими науками в Київській Русі розвивалася й біологія. Весь світ, за уявленнями давньоруських освічених людей, був створений Богом упродовж шести днів. Біологія мала в цей період описовий характер, наші предки нагромадили великий досвід щодо рослинного й тваринного світу. Вони добре розумілися на використанні метеорологічних умов для занять сільськогосподарськими справами, нагромаджувався великий досвід по обробці землі, тваринництву, мисливству, рибальству. Відомості про екзотичну флору й фауну запозичувалися з візантійських джерел.

Важливим явищем культурного розвитку Київської Русі була поява літератури. Природним джерелом та підґрунтям її була усна народна творчість різних жанрів.

У XI-XII ст. існувало три літературні осередки: Софійський собор, Печерський та Видубицький монастир, з яких розповсюджувалася й поширювалася література по всій Русі.

Найдавнішими книжками київської писемної школи вважаються Реймське Євангеліє (40-і роки XII ст.), яке Анна Ярославна привезла до Франції (зберігається у Реймсі); ілюстроване «Остромирове Євангліє», виготовлене дияконом Григорієм і його помічником (1056-1057рр.) для новгородського посадника Остромира; два «Ізборники» (1073; 1076), перший «Ізборник» – це перша енциклопедія, що увібрала знання від богословських та церковно-канонічних до ботаніки, зоології, медицини, асторономії, граматики, поетики, філософії. Побутувала перекладна й творилася оригінальна література.

Твори з Болгарії, Сербії, Візантії, Риму та інших країн Сходу та Заходу перекладалися книжниками Русі. Це: церковні піснеспіви-канони (прославлення святих, розповідь про євангельські події), стихирі, кондаки (розкривали суть християнських свят, проповідували євангельські, житійні легенди), ікоси (розповідали про обставини християнського свята або життя святого) патріарха Софронія, Іоанна Дамаскина, Григорія Нізіандина, твори Афанасія Александрійського, Василя Великого, Іоанна Златоуста, Єфрема Сирина та ін.

Поєднання ікосів та кондаків створювали акафісти, що вміщували переклади церковної лірики у збірках "Міней", "Тріодей".

Найпопулярнішою перекладною книгою на Русі був Псалтир як богослужебна, навчальна й магічна книга.

Серед перекладів Нового Завіту найпоширенішими були "Четвероєвангеліє" та "Апостол", а також Архангельське, Галицьке, Мстиславове Євангелія .

Перекладалися й поширювалася й такі жанри літератури, як житія, патерики, апокрифи, енциклопедичні книги природничого-наукового змісту, історичні хронічки, повісті тощо.

Житія – агіографічна література як пряме продовження біографічних біблійних традицій. У них прославлялись, звеличувалися подвиги християнських святих, описувалося їх життя. Відомими були переклади житія Сави Освященного, Антонія Великого, Федора Студита, Андрія Юродивого, Василя Нового, Георгія Побідоносця, Федора Тирона, Іонна Златоуста, Миколая Мирсікійського, Олексія, чоловіка Божого.

У жанрі патерика (від лат. pater – отець) розповідалося про подвиги пустельників Палестини, Сирії, Єгипту, Італії, ченців певної общини. Відомі переклади Єгипетського, Єрусалимського, Синайського, Скірського, Римського та інших патериків. Найпопулярнішими були на Русі Єгипетський та Синайський патерики.

Апокрифи (від гр. – таємничий) – це неканонізовані перекази на біблійні теми, близькі до житійної літератури. Для цього жанру характерний художній вимисел, що сприяло розвитку словесної майстерності. Апокрифи поділяються на завітні (про створення світу, перших людей, царя Соломона), новозавітні (розповіді про життя Ісуса Христа). Поширеними були такі апокрифи, як "Хожденіє Богородиці по муках", "Похвала пророку Іллі", "Про Андрія Первозванного" та інші.

Із природничо-наукових перекладницьких книг, які з'явилися на Русі в кінці XII-початку XIII століття, відомий анонімний "Фізіолог", "Шестиднев" Іонна Екзарха та "Християнська Топографія" Козьми Індикоплова.

Історичну літературу презентували переклади Біблії та візантійських історичних хронік. Серед них на Русі були відомі хроніки в перекладах Іонна Малали, Георгія Амартола та Георгія Синкела.

Серед повістей особливо були відомими й популярними повість "Александрія" про життя та подвиги Олександра Македонського, повість "Про Варлаама та Йоасафа, Іудейську війну, "Девгенієве діяння".

Давніми русичами засвоювались також переклади творів афористичного характеру, зокрема повість про Акира Премудрого – одна з найдавніших літературних пам'яток Сходу.

У Київській Русі разом із перекладною літературою формувалася, розповсюджувалася оригінальна національна література за зразками жанрів, які побутували в запозичених літературах.

У жанрі житій укладалися оригінальні перекази про перших східно-слов'янських святих – "Житія Бориса та Гліба", "Житіє Антонія Печерського", "Житіє Феодосія Печерського". На відміну від візантійських, житія в Київській Русі набували світського характеру. Також були створені княжі житія про Ольгу, Володимира, Мстислава, Михайла Чернігівського та ін.

Одним із кращих творів не лише в давньоруській, а й у європейській середньовічній літературі є "Житье и хожденье Данила, руския земли игумена", в якому містяться відомості географічні, політичні й природничі про Палестину. Ігумен Данило, виходець із Чернігівщини, відвідав на початку XII ст. святі місця Палестини, прожив там два роки й детально описав свої враження від побаченого в цьому творі, що нагадує своєрідний щоденний нотатник без дидактичних повчань та прийомів красномовства. Це один зі зразків паломницької літератури.

До оригінальних творів належить перший художньо-публіцистичний панегіричний літературний твір "Слово про закон і благодать" митрополита Іларіона на честь Ольги, Володимира та Ярослава Мудрого. Тема "закону і благодаті" була порушена ще Василем Великим про усвідомлення відносин із нехристиянським світом та іудейством, між старим і новим Заповітом. "Слово про закон і благодать" було проголошено в 1050р. в Софії Київській і стало своєрідним маніфестом самоусвідомленням руського народу, який не потребував нічиєї опіки. Адже основним завданням і змістом "Слова про закон і благодать" було прославлення приходу Ісуса Христа на землю для порятунку роду людського. Цей твір як взірець проповідницької літератури й ораторського мистецтва є цінною культурно-історичною пам'яткою, в якій проголошено церковну автономію Русі, похвалу хрестителю Володимиру та його сину Ярославу Мудрому.

До оригінальних пам'яток давньоруської літератури належить жанр літопису. Детальніше зі створенням літописів та їх авторами можна дізнатися з монографії П.Толочка ("Давньоруські літописи і літописці X-XIII ст.”– К: Наукова думка, 2005).

Учені відзначають непересічність цього явища в культурному поступі не лише Київської Русі, але й усієї середньовічної Європи. Академік XVIII ст Г. Міллер наголошував на неоціненності внеску літописця Нестора та його наступників у створенні системи руської історії, її повноти. На його думку, жодна нація не може похвалитися таким скарбом. Літописи, на відміну від хронік усіх країн, написаних латиною, створені рідною мовою, цим зумовлена їх незвичайна популярність.

Традиція літописання склалася в Києві в X ст. і поширилася пізніше майже на всі руські землі з її центрами (Новгород, Переяслав, Чернігів, Волинь, Галич, Суздаль, Володимир на Клязьмі, Ростов та ін.).

Найвідомішим літописом є «Повість временних (минулих) літ», що укладений близько 1110 р. ченцем Києво-Печерської лаври преподобним Нестором. До нас цей твір дійшов у двох найповніших списках XV ст. – Іпатіївському та Лаврентіївському. Дві версії цієї пам'ятки дещо відрізняються за своїм спрямуванням, в українській історіографії віддають перевагу Іпатіївському списку, пов'язаному саме з українськими територіями і менш спотвореному пізнішими редакціями. Ця пам'ятка увібрала в себе не лише весь досвід історичних знань, нагромаджений на Русі в попередню епоху, а й досягнення європейської історичної думки, традиції візантійської християнської культури.

У вступі до «Повісті временних літ» відтворюється широка картина світової історії, осмислюється місце слов'ян і Русі в системі тодішнього світу, підкреслюється ідея взаємозумовленості історії всіх народів.

Цей історико-художній твір містить розповідь про виникнення держави Київська Русь, ратні подвиги русичів, княжі міжусобиці, закликає до єднання князів у боротьбі із зовнішніми ворогами, внутрішніми чварами. Автор «Повісті минулих літ» – людина широкої ерудиції, він добре обізнаний із Біблією, як найвищим авторитетом знань Середньовіччя, численними візантійськими хроніками. До «Повісті минулих літ» ввійшли попередні літописні зводи – 996, 1039, 1073, 1093-1096 рр., «Повість галичанина Василія» (1097), «Ізборник» Святослава, церковні повчання, перекази.

«Повість временних (минулих) літ» доведена до 1110 року і стала основою подальшого літописання. Безпосереднім продовженням «Повісті минулих літ» є Київський літописний звід, укладений ігуменом Мойсеєм у Видубицькому монастирі. У ньому розповідається про події Київської землі 1118-1198 р., а також про події Чернігова, Переяслава тощо. Так, наприклад належна увага приділяється чернігівським князям Ольговичам, які не задовольнялися роллю удільних князів і претендували на київський престол. У зводі міститься повість чернігово-сіверського походження про похід Ігоря Святославовича на половців, в якій детально описали всі етапи підготовки й походу в степ, битва з половцями.

Особливе місце в історії літописання належить Галицького-Волинському літопису, що охоплює події на цих землях від 1202-до 1292 р. За самою назвою криється й композиція цього твору, він складається з двох частин: Галицької й Волинської.

У першій створено життєпис Данила Галицького, возвеличується його політика як «князя доброго, хороброго, мудрого», його слава порівнюється зі славою Святослава Ігоровича та святого Володимира Великого. Написана ця частина високоосвіченим книжником у Хелмі.

У цьому літописі звучить патріотичний заклик –«Краще на своїй землі кістками лягти, ніж на чужій славним бути», а також гасло «Галич – другий Київ». Волинська частина літопису починається 1261 роком, писалася в основному при дворі володимирівського князя Володимира Васильковича в останні роки його життя.

Унікальними літописно-автобіографічними твором є «Повчання Мономаха своїм дітям». Володимир Мономах здійснював редакторський нагляд над київським літописанням і виступив сам автором жанру повчання, яке охоплює період з 1066 до 1117 р. Головна ідея твору – вічні проблеми добра і зла, швидкоплинність буття, заклик до безкорисливого служіння рідній землі, до об'єднання князів, віра в торжество справедливості. Героєм твору виступає мудрий державний діяч, разом із тим досвідчений господар, прекрасний сім'янин. За взірець молодим князям Володимир Мономах ставить свого батька Всеволода, який знав п'ять іноземних мов, все життя провів у трудах, не покладався на посадників ні у великих, ні в малих справах.

Неперевершеним шедевром художньої літератури цього періоду є повість-пісня «Слово о полку Ігоревім», створена між 1185-1187 рр., авторство якого дослідниками з'ясовується й досі. Розповідаючи про неуспішний похід Новгород-Сіверського князя Ігоря Святославовича у 1185 р. на половців, автор убачає поразку на берегах Каяли в роз'єднаності Руських князів. Тому основна ідея твору – заклик до єдності руських князів, руської землі. Цей твір характеризується майстерною художньою формою, добором поетичних засобів, зв'язком із фольклорними жанрами, поєднанням язичницьких традицій з християнськими.

Яскравою сторінкою культурного розвитку Київської Русі виступає будівництво. Слід зауважити, що в Україні архітектура виникає у VII ст. до н.е., особливо високим рівнем відзначалася архітектура колишніх грецьких колоній на узбережжі Чорного моря.

Із X ст. у Київській Русі розпочинається новий етап у розвитку монументального кам'яного зодчества, яке стає складовою європейської архітектурної традиції.

Учені визначають п'ять основних стильових етапів розвитку архітектури:

I етап – кінець X-30-і роки XI ст., коли під впливом візантійської будівельної техніки й архітектури зароджується й починає свій розвиток кам'яна монументальна архітектура. На цей час припадає будівельна діяльність Володимира Великого в Києві і його сина Мстислава в Чернігові.

II етап – 30-50-і роки XI ст. Це був час будівництва Ярослава Мудрого. Розширюється територія міст, зводяться міцні укріплення, відбудовуються ансамблі київських центрів, будуються палаци, гридниці в Києві, Новгороді, Полоцьку, великі собори.

III етап – II пол. XI-початок XII ст., у цей період будуються храми, які найбільше відповідають канонам і потребам православної церкви, в архітектурі поєднувалися традиції світового зодчества.

IV етап – 20-80-і роки XII ст., період остаточного формування архітектурних шкіл, простежується певний відхід від візантійських традицій будівництва, з'являються в архітектурі риси романського стилю.

V етап – кінець XII ст.-30-і роки XIII ст., використання в композиціях споруд традицій народних джерел, які потім відіграють значну роль у формуванні національної ренесансної й барокової архітектури. Виникають нові прийоми конструювання.

У часи становлення Київської Русі формується тип давньоруського міста, яке складалося: 1) з «дитинця» («днешнього граду»), де мали проживати бояри та дружинники, князівська, боярська челядь та ремісники; 2) «окольного граду», який складається з кварталів простого люду, ремісників, торговельного майдану, подвір'я купців, численних церков та монастирів; 3) околиці («посади»), заселеної ремісниками та торговцями.

Правила забудови міст були викладені в «Кормчій книзі» – збірникові законів, що включав як давньоруські, так і візантійські законоположення про містобудівництво. Археологічні дослідження та літописи дають певні уявлення про специфіку міського забудовування. За призначенням архітектура виконувала житлову, культову та оборонну функції. Із поширенням християнства у міській забудові переважає культова архітектура – будівництво храмів, які стали символом утвердження нової релігії. Давньоруські храми за своєю величчю й красою не поступалися Царгородським, вони були не лише домом Божим, але й прикрашали й прославляли давньоруську землю й народ.

Руськими князями та християнською церквою використовувався досвід візантійського будівництва. У літописах повідомлялося про перші давньоруські дерев'яні храми, але вони не збереглися.

Як відзначають мистецтвознавці, хрестово-купольна конструкція давньоруського храмового будівництва, що мала витоки в Малій Азії у сирійців та вірмен, визначала особливості константинополії архітектурно-будівничої школи. Згідно з цією системою, прямокутне приміщення розділялося стовпами на подовжені нефи, їх могло бути один, три (Десятинна церква), п'ять (Софійський собор). Церква перекривалася куполами й склепіннями, що півколами завершувалися на фасадах. Перекриття над центральними частинами церкви утворювали просторовий хрест, саме за цією ознакою й походить назва конструкції. Храм мислився як символ гармонійної організації хаосу буття силою Божого слова. Інтер'єр культових споруд прикрашали мармуровими колонами, капітелями, мозаїками та фресками. Для гармонії акустики робили голосники – порожнину всередині стіни, в яку закладали глечики.

Перша мурована церква Богородиці (Десятинна) будувалася візантійськими майстрами (989-996 рр.) на замовлення Володимира Великого в пам'ять про мучеників-християн. Вона була взірцем для багатьох культових споруд XI-XII століть. У 1240 р. Десятинна церква була зруйнована ордами Батия, до наших днів зберігся лише її фундамент.

У цей період з'являються церкви на вшанування особистості (перемоги в битві, врятування від смерті) – Василя в Києві, Преображення у Василеві, Софії у Києві, Новгороді, Полоцьку (символізували премудрість Христову й Матері Божої), успінню Богородиці у Смоленську. Суздалі, Ростові, Владимирі на Клязьмі, Рязані, Володимирі-Волинському, Галичі, архангелу Михаїлу, Святому Феодору Тирону або Стратилату, Андрію, Богородиці.

До перших зразків давньоруської архітектури належать такі споруди, як церква Богородиці в Тмуторакані (1021, не збереглася), спаський собор у Чернігові (1036, збереглася до наших днів майже у первісному вигляді), збудовані князем Мстиславом Володимировичем.

Найунікальнішим явищем тогочасної архітектури є собор святої Софії у Києві (1037), збудований Ярославом Мудрим. Саме з 1037 р. розпочинається будівництво «града великого» в Києві, до якого входили Софійський собор, Золоті ворота, Георгіївський та Ірининський монастирі. Софійський собор споруджений грецькими майстрами на зразок Константинопольського собору Святої Софії. Слід зазначити, що майстри творчо використали візантійську традицію, збагативши її елементами місцевої стильової неповторності. Це хрестово-купольний храм п'ятиденний, із хрещатим підкупольним простором, увінчаний тринадцятьма банями.

Софійський собор був митрополією руських князів, політичним і культурним центром. У ньому відбувалися церемонії посадження на великокняжний престол, приймали іноземних гостей. При ньому було засновано бібліотеку й скрипторій. Це єдиний собор періоду Київської Русі, який зберіг давню архітектуру й комплекс мозаїк та фресок XI ст. Він є пам'яткою світового значення, де втілено слов'янський геній. У 1990 р. занесена ЮНЕСКО до списку всесвітньої культурної спадщини. Звичайно, Софіївський собор відбудовували й переробляли (XVII, XVIII, XIX, XX ст.), проте збереглися його давні форми, це дало підстави й можливість дослідникам повністю визначити його первісний вигляд.

У другій половині XI ст. монументальне зодчество поширюється в багатьох давньоруських центрах. Засновуються монастирі, в яких будуються нові кам'яні храми (Успенський собор Печерського монастиря (1078 р.), Михайлівський Золотоверхий храм (1108 р.), Михайлівський собор Видубицького монастиря та ін.

У XII ст. архітектурні школи Києва, Чернігова, Новгорода, Переяслава набули значного розвитку. На зміну будівельній техніці візантійської традиції змішаної кладки приходить архітектура з романськими елементами. В інтер'єрі будівель зникає мозаїка, поступаючись місцем фрескам. Серед пам'яток цього періоду найвідоміші – храм Федорівського монастиря (1131 р.); церква Богородиці Пирогощі на Подолі (1132 р.); Кирилівська (1136 р.) і Василівська (1183 р.) церкви в Києві; Юріївська (1144 р.) в Каневі, Борисоглібський (1128) та Успенський (перша половина XII ст.) собори та П'ятницька церква (поч. XIII ст.) у Чернігові, Михайлівська церква в Смоленську (кін. XII ст.)

На початку XIII ст. унаслідок князівських міжусобиць та нападів половців і татар Київ втратив значення центру держави. У цей час культове будівництво здійснюється на західно-руських землях, особливо після об'єднання в XIII ст. Волинського та Галицького князівств.

Серед архітектурних зразків цього періоду залишилися Миколаївська та П'ятницька церкви у Львові, Успенський собор у Володимирі-Волинському, церква Пантелеймона в Хелмі.

Поряд із культовою важливе місце посідала оборонна архітектура. Для захисту від чужоземної навали будувалися оборонні споруди з дерева й землі з товстими кріпосними стінами. Наприклад, Київ був оточений валами й дерев'яними стінами висотою до 16 м. Вхід до міста був можливий лише через кам'яні ворота – Львівські, Лядські, парадні Золоті.

Київ був захищений фортецями – Вишгород із півночі, Білгород із заходу, Василев із півдня. Оборонне будівництво вдосконалюється в XIII ст. При будівництві високих кам'яних укріплень, оборонних башт із бійницями запозичується досвід європейських країн, враховується природний місцевий ландшафт. Зразками таких оборонних укріплень є фортеці в Галичі, Кам'янці, Дрогобичі, Луцьку. До оборонної архітектури належать також феодальні замки XIV-XV ст., земляні вали. Питання земляних валів ("Змієві вали") у наукових дослідженнях ще остаточно не вивчене. Рештки земляних валів, які простягалися на десятки й сотні кілометрів, збереглися біля річок Віта, Красна, Стугна, Трубіж, Сула, Рось та уздовж західного боку р.Збруч.

Треба наголосити, що скульптура Київської Русі мала свою специфіку. Річ у тім, що східнохристиянська церква, переслідуючи язичницькі вірування, заборонила об'ємну скульптуру, тому пластичне мистецтво реалізувалося у вигляді рельєфів. Для різьбленого оздоблення монументальних споруд використовують мармур та рожевий шифер. У храмах Києва збереглися рельєфні орнаментальні прикраси у формі плит (Собор Святої Софії, Михайлівський Золотоверхий, Києво-Печерський монастир). Шиферні різьблені плити наявні й Спаському соборі в Чернігові. У руїнах Десятинної церкви була знайдена плита з місцевого пісковику, на якій відбитий барельєф із зображенням Богоматері-Одигітрії з дитям.

Про розвиток пластичного й різьбярського мистецтва свідчить і саркофаг Ярослава Мудрого (X-XI ст.) з білого мармуру, вкритий рослинними орнаментами з християнською символікою, що зберігся у Софійському соборі.

У XII ст. у скульптурі широко застосовувалися оформлення декору фасадів споруд, а саме стилізований акант, заплетений у кошики, подібні до романських капітелів. У орнаментах були зображення птахів, звірів. Показовою в цьому плані є капітель з Борисоглібського собору із зображенням язичницького птахособаки –семаргла. У пластиці Галицької Русі превалював романський стиль .

Як відзначають дослідники, вершиною давньоруського скульптурного декору в архітектурі є декор Владимиро-Суздальської Русі, який називають прекрасною поемою в камені (фасади церкви Покрови на Нерлі, площина Дмитрівського собору у Володимирі, рельєфи Георгіївського собору у Юр'єві-Польському).

Барельєфна скульптура також була поширена в мініатюрних іконах з рожевого шиферу. На них найчастіше зображали Бориса та Гліба, Дмитра Солунського, Богородицю, Спаса, Святого Миколая та ін. святих. Шедевром уважається серед кам’яної пластики ікона «Увірування Фоми» (Київський історичний музей).

Разом із розвитком архітектури тісно пов’язаний документально-декоративний живопис, витоки якого співвідносяться з візантійськими традиціями. Саме живописні зображення у храмах порівнюють зі своєрідною Біблією для тих, хто не знав грамоти. Адже у храмових розписах розкривалися основні положення християнського вчення, які у поєднанні з архітектурними формами мали великий емоційний вплив на людей.

У IX-X ст. швидкими темпами розвиваються монументальні настінні розписи – мозаїковий та фресковий живопис.

Мистецтво мозаїки вимагало великого уміння, технологія виготовлення різнокольорової смальти (особливо золотої) була складною і дорогою. Оздоблення відбивало різні сюжети й портрети святих, що чергувалися з орнаментами. Єдиний за задумом текст читався як книга – зліва направо. У Києві мозаїками були оздоблені інтер’єри князівських палаців і культові споруди часів Володимира Великого та Ярослава Мудрого. Мозаїками прикрашали апсиди, куполи, склепіння, арки.

Надзвичайно художній ефект справляв фресковий живопис, який за своєю тематикою відтворював як релігійні, так і світські сюжети (сцени полювання та княжого життя в галереях Софійського собору; зображення константинопольського іподрому, на якому присутні візантійський імператор та київська княгиня Ольга).

Інтер’єри перших кам’яних давньоруських храмів розписували візантійські майстри, які, слідуючи канонам, враховували й місцеві традиції та смаки. Новим у мистецькій діяльності давньоруських майстрів стало поєднання мозаїчних та фрескових зображень, таке не практикувалося у Візантії. Перші мозаїчні зображення та настінні фрескові розписи були виконані у Десятинній церкві Києва, яка започатковувала київську архітектурну й мистецьку школу.

До найвизначніших пам’яток українського й світового монументально-декоративного мистецтва належать мозаїки і фрески Софійського собору в Києві. На яскравому золотому тлі мозаїчні панно набрані зі смальти 177 кольорових відтінків. Мозаїк у соборі Святої Софії 260 квадратних метрів і близько 300 квадратних метрів фресок. Мозаїчні оздоблення прикрашають головний вівтар і купол собору: це зображення Христа-Пантократора (Вседержителя), в апсиді центрального вівтаря – велична постать Богоматері Марії-Оранти як охоронниці й заступниці Києва й Русі. За своїм колоритом Київська Оранта належить до найвищих досягнень монументального мистецтва візантійського стилю, репрезентованого київською малярською школою.

Заслуговує на увагу монументальний живопис, що розташований нижче мозаїчного зображення Богоматері-Оранти. Це багатофігурна композиція «Євхаристія» (причащання апостолів), а ще нижче – «святительський чин». Це кращі взірці цього виду мистецтва.

Монументальними розписами були прикрашені також Успенський собор Печерського монастиря, Михайлівський Золотоверхий собор, церква Спаса на Берестові в Києві.

У Київському, Чернігівському, Переяславському, Галицькому, Волинському князівствах із середини XII ст. створюються художні школи. Давньоруські фрескові розписи збереглися до сьогодні в сакральних спорудах Києва й Чернігова, Смоленська і Владимира на Клязьмі, Пскова, Новгорода, Старої Ладоги та інших давньоруських містах.

Разом із мозаїками та фресками розвивався і культовий станковий живопис. Ікони підносили святого, зображеного на них, над повсякденністю й буденністю і втілювали моральну чистоту, одухотвореність.

Культ ікони офіційно був прийнятий на сьомому Вселенському соборі 787 р. у м.Нікеї. У храмах ікони розташовувались над передвівтарною перегорожею, яка пізніше перетворилася на іконостас. На Русь ікони були привезені з Візантії й Болгарії, з кінця XI ст. з’явилися власні. Мистецтво ікони має свою специфіку: 1) обмеженість простору; 2) психологізація образу; 3) колористична й композиційнв виразність.

У Києво-Печерському патерику розповідається про перших руських іконописців – Григорія та Аліпія, які пройшли школу візантійських майстрів.

Першим твором іконопису II половини XI ст. вважається ікона Дмитра Солунського, написана на замовлення великого київського князя Ізяслава Ярославича, який відстоював своє право на князівський престол.

Дослідники пов’язують із київською художньою школою такі ікони, як «Ярославська Оранта» (XII ст.), що знаходиться у ярославському Спасо-Преображенському монастирі, «Устюзьке Благовіщення» (XII ст.), «Свенська (або Печерська) Богоматір» (XIII ст.). Серед ікон, які дійшли до наших днів, найшанованішою була ікона «Богородиці-Елеуса», привезена в кінці XI-поч. XII ст. з Візантії до Вишгорода, її назвали «Володимирська богоматір». Зараз знаходиться в Третьяковській галереї в Москві. Ікона «Борис і Гліб»XII ст. дає уявлення про сформування іконограф.ії в Києві, традиції якої розвивалися в іконописних школах Новгорода, Володимира, Суздаля, Галича, Володимира-Волинського та ін.

До мистецтва княжої доби також належить книжкова мініатюра, яка виконувалася та ілюструвалася руськими писцями та художниками за зразками візантійських та болгарських рукописних книг.

Усі створені того часу Євангелія («Остромирове євангеліє», «Бучацьке євангеліє», «Юрієве євангеліє», «Добрилове євангеліє», «Мстиславове євангеліє») виконані у живописній декоративній манері. Цікавим зразком давньоруської книжкової графіки є «Оршанське євангеліє», написане незадовго до монголо-татарської навали.

Цінним джерелом історії Київської Русі є мініатюри Радзивилівського літопису (XV ст.). Він містить 618 кольорових графічних мініатюр-ілюстрацій життя княжої доби. У мініатюрах містяться відомості про архітектуру Київської Русі, одяг, зброю, речі домашнього вжитку, похід русичів на Царгород, будівництво Софійського собору і «града великого Києва», князівські міжусобиці, повстання киян у 1068 і 1147, походи й битви зі степовиками.

Оформлення давньоруських рукописів пов’язувалося з ювелірною справою та декоративно-ужитковим мистецтвом, у яких знайшли відображення естетика й художні традиції як східного слов’янства, так і інших країн. У період Київської Русі створюються неперевершені зразки ювелірного мистецтва та художнього шитва. У Києві онукою князя Ярослава Ганною-Янкою була заснована школа для навчання вишивати золотом і сріблом. Шитво досягає високого художнього рівня, його зразки були знайдені в Софійському соборі, у містах Білгородці, Старому Галичі, Шаргороді та ін.

Для давньоруського гаптування характерний образний символізм, окрім декоративності, воно набувало заклинальної, магічної функції. В орнаментах давньоруського шитва наявні геометричні фігури, мотиви «звіриного», оніричного й рослинного стилю – зображення гепардів, левів, птахів, квітів, дерев.

На Русі серед видів прикладного мистецтва побутували скань, чернь, зернь, позолота, перегородчаста емаль та художнє литво. Скань – це мистецтво використання найтоншого дроту, що напаювався на металеву основу, воно використовувалося в жіночих прикрасах та окладах книг. Чернь – чорна паста для протравлювання срібних виробів, що робила темне тло, на якому світилися срібні фігури – браслети, колти, персні, хрести, зброя тощо. Зернь – дрібні кульки, що впаювалися в персні та інші прикраси. Досить часто в художніх виробах використовувалися різні техніки.

Високої майстерності вимагала техніка емалі, що була дуже складною. Це мистецтво прийшло на Русь із Візантії. У давньоруських виробах домінує білий колір в емалях, хоча й інші кольори (синій, зелений, червоний) теж використовувалися.

Кращими виробами прикладного мистецтва цього періоду були пластинчасті браслети – наручі зі срібла, діадеми, барми, колти, гривни, рясни.

У ювелірних майстернях відливалася велика кількість нагрудних хрестиків (енколпіонів), нагрудних іконок, змієвиків. Найвідомішими шедеврами ювелірного давньоруського мистецтва є дві діадеми з князівського парадного вбрання (XII-XIII ст.).

Крім названих технік, у прикладному мистецтві Київської Русі були поширені кування та карбування золота, срібла, міді. Зразком цього мистецтва є врата Суздальського собору (XIII ст.), де поєднані біблійні та язичницькі сюжети. Пам’яткою мистецького карбування є ікона Павла, знайдена під час розкопок у Софійському соборі. Техніка інкрустації золотом і сріблом використовувалася при виготовленні зброї, на бронзових та залізних виробах.

Здобули визнання на міжнародному рівні вироби майстрів із різьби по дереву та кістці, майолікової кераміки, скла (бронзові панікадила, дзвони, смальта, скляне намисто, кубки, чари, браслети, шкатулка, образки, руків’я ножів та зброї, дзеркала, шахові та шашкові фігури, ложки та ін.).

До оригінального виду прикладного мистецтва належить литво, цінною пам’яткою якого є великий мідний хорос, знайдений на Подолі в Києві, оздоблений він жар-птицями, що символізують світло і є знаками вогню й сонця.

Німецький знавець ремесел Теофіл (XI ст.), перелічуючи в своїй записці країни, які прославилися в різних мистецтвах, назвав Київську Русь, майстри якої були відомі своїми неповторними виробами.

Поряд із іншими видами мистецтва значного розвитку досягає й музичне.

Невід’ємною частиною музичного мистецтва була народна пісня різних жанрів і жанрових різновидів – колядки, веснянки, заклинання, русалії тощо.

Талановитими народними музикантами й акторами Київської Русі були скоморохи – неодмінні учасники всіх свят, подій. Вони співали, складали пісні, танцювали, грали на інструментах, виконували пантоміму й акробатику, дресирували звірів, зокрема ведмедів.

Скоморохи часто виступали з сатирою на представників світської та церковної влади, за що їх переслідували, називаючи їхнє мистецтво бісівським.

Основним інструментом скоморохів був гудок – триструнний смичковий інструмент, на якому грали смичком, тримаючи інструмент на колінах. Тому скоморохів називали також гудошниками, гудцями.

Новим популярним пісенним жанром Київської Русі були билини – героїчний епос патріотичного характеру, де прославлялася ідея захисту батьківщини та її героїв – руських богатирів, найвідомішими з яких були Ілля Муромець, Добриня Никитич, Альоша Попович, селянин орач Микула Селянинович.

Розмаїттям та багатством відзначалися бенкети в княжому дворі, де віншували князя застольною музикою, адже невід’ємною ознакою княжого двору був штат різних музикантів. Фрески Софійського собору мають зображення групи музикантів, танцюристів, акробатів.

У Київській Русі існували різні види духових інструментів: труби металеві й дерев’яні (сурми); свирілі; флейта; сопелі; жалейка; струнних: гудок, смик, гуслі, ліра, кобза-бандура; ударних: накри (литаври), бубни.

Під звучання гуслів декламували сказителі. Одна із фресок Софійського собору теж зберегла унікальне зображення музиканта-соліста, який грає на скрипкоподібному інструменті.

Ліра й кобза були поширені у східних народів XI-XIII ст. Кобза – спрощений тип бандури. За свідченням Г.Хоткевича, одного з дослідників кобзарства, бандура відома в Україні ще з IX століття.

Після прийняття християнства в Київській Русі набула розвитку сакральна музика. Якщо для католицького собору характерне органне музичне оформлення, то в православній церкві панує хорова музика. Хоча під час археологічних розкопок в Криму біля Керчі, також у Києві були знайдені елементи органу, походження якого відносять ще до I ст. На фресках Софії Київської теж зображений механічний орган.

При головних церквах та монастирях Київської Русі організовувалися школи церковного співу, де виховувалися співці й формувався самобутній стиль хорового церковного співу. Про це засвідчує така школа при Десятинній церкві в Києві. Центром церковної музичної культури Київської Русі з II половини XI ст. став Києво-Печерський монастир, де була заснована школа співу і виховувалися майстри-солісти цього виду мистецтва – «розспівщики».

Характерними рисами церковного співу цієї епохи є унісонність і акапельність. Найраніші записи церковної музики з відомих нині належать до XV ст. На перших етапах церковної музики існувала так звана кондакарна нотація, яка не мала сучасного лінійного нотного стану. Ключ до системи кондакарної нотації загубився в глибині віків, тому й досі кондакарні записи залишилися не розшифрованими.

Спочатку церковний спів був одноголосним майже впродовж п’яти століть, але поступово одноголосся переходило в поліфонічний спів (багатоголосся), що було пов’язане з традиціями народного хорового співу.

Медицина

У системі культури Київської Русі вагоме місце займала й медицина. Акумульований досвід лікування зберігся в писемних пам’ятках давньоруської народності. Медицина цього періоду була доволі розвиненою й не відставала від загальнолюдських середньовічних канонів.

Історики прийшли до узагальнення про існування трьох типів медицини: стародавньої, народно-язичницької, більш пізньої міської світської ремісничої, монастирської.

Перші відомості з народного лікування дослідники пов’язують з «Ізборником Святослава» (1073-1076 рр.), в якому описуються види захворювань, здійснюється спроба пояснити їх етіологію, подаються медичні й гігієнічні поради профілактичного характеру.

Першою спеціальною рукописною книгою з народної медицини часів Київської Русі, за свідченням дослідників, був трактат «Мазі», автором якого була онука Володимира Мономаха Євпраксія. На жаль, спеціальних медичних пам’яток цієї епохи майже не збереглося. Багато творів загинуло у вогні пожеж під час феодальних воєн та іноземних навал.

З покоління в покоління в Київській Русі передавалися знання з фізіотерапії. Слід наголосити, що не лише «народні цілителі», але й кожна господарка знала лікувальні властивості рослин і уміла готувати відвари, настої, чаї з різного зілля. Популярною в народі була домашня фізіотерапія – лазні, компреси, розтирання, масаж, укутування тощо.

Однак специфічним давньоруським методом була психотерапія, яка базувалася на язичницьких традиціях – заговорах, позбавленні від порчі. Ці традиції не прийшли до нас іззовні. Вони збереглися на наших землях із незапам’ятних часів і є невід’ємною частиною центрально-слов’янського сприйняття зв’язку живої людини з «іншим» світом.

Християнство, запроваджене на Русі, взяло справу лікування під свою опіку. Церковний статут князя Володимира Великого, прийнятий 996 р., оголосив лікарні церковними установами, а самих лічців (лікарів), гойців (тих, що гоять) – людьми церковними, підлеглими епископові.

Князь Володимир Великий, прийнявши хрещення, будував церкви й лікарні, запровадив десятину на вбогих, сиріт, старих і немічних. Як засвідчують літописи, князь Володимир Великий звелів розшукувати по місту хворих і приставляти їм додому поживок. Те саме робили й інші князі, які будували спеціальні палати при церквах, де «покоїли трудних», тобто утримували хворих.

Культурними центрами України-Русі, осередками знань із різних галузей, були монастирі, що створювалися на взірець грецьких. Відомий дослідник культури Київської Русі митрополит Серафим Чичагов писав: «перші зерна медичних знань принесені в Київську Русь із Греції з прийняттям християнської релігії, і першими поширювачами медицини в нас були ченці, переважно з Афонської гори». Уже в XI ст. в монастирі була лікарня, куди приносили й приводили різних хворих – хірургічних, терапевтичних, хворих на психічні й нервові захворювання. Своїх лікарів мали князівські двори, монастирі.

Давньоруська медицина використовувала хірургічні методи, адже війни вимагали великої кількості фахівців для лікування ран. Була для хірургів робота й у мирний час – у літописах згадуються навіть операції по видаленню пухлин. Важливою галуззю медицини було акушерство. Представники монастирської медицини були головними медичними діячами Русі до XVI ст. Так, у «Домострої» – літературній пам’ятці тієї доби, збірці правил про різні обов’язки людей, один із розділів присвячений тому, «яко лікуватися», що ґрунтується на християнсько-монастирських поглядах у галузі медицини: «Якщо Бог пошле на кого хворобу або яку слабість, то лікуватися бажано Божою Милістю та сльозами, та молитвами, та постом, та ласкою до вбогих, та щирим каяттям».

У монастирях ченці перекладали рукописи з грецької й латини і часто доповнювали їх своїми знаннями, в основі яких лежав досвід руського народного лікування. Однією з найскладніших наукових проблем вивчення медицини Київської Русі – час виникнення і характер діяльності перших монастирських лікарень. Ще в історичній науці XIX ст. склалася традиція зв’язувати відкриття першої лікарні з ім’ям Феодосія Печерського.

Життя печерських подвижників об’єднані в збірник «Києво-Печерський патерик», в якому розповідалося про цілу плеяду монахів-цілителів. Дослідник М.О.Богоявленський, виходячи із «Житія Феодосія Печерського, зазначає, що для лікарні було відведене спеціальне місце, відгороджене й ізольоване від інших будівель. Хворим надавалася стаціонарна допомога. Кількість звертань хворих різного віку й стану досягала великих цифр.

В історико-медичній літературі значне місце приділяється образам лікарів, донесених до нас «Києво-Печерським патериком». Одним із найвизначніших із них був монах Агапіт, який прийняв постриг у Печерському монастирі і перебував там у I половині XI ст. Як повідомляють джерела, він зціляв хворих молитвами та «зелієм». Адже з прийняттям християнства стародавні замовляння та інші обрядові дії були замінені на молитву й церковні обряди, які виконували такі ж функції.

В історії медицини Преподобний Агапіт Печерський увійшов як лікар безвідплатний. У церковному календарі є дата 14 червня саме на його честь. Там зазначається: «Діялося це в XI столітті. Один киянин на ім’я Агапіт постригся в ченці Печерського монастиря. Від Бога він мав дар цілителя – виліковував зіллям і молитвою. Але всіляко старався, щоб не розходилася про нього людська слава, що не сам він лікує, а Господь за його ревним проханням. А проте чутка про дивовижного зцілителя рознеслася далеко за монастирські мури. Тож, коли тяжко занедужав князь Чернігівський Володимир Всеволодович, згадали бояри, що є в столичному граді такий славетний лікар. Але спершу вдалися до відомого на той час неправославного медика-вірменина, майстра своєї справи. Мав той давню суперечку з Агапітом, бо, на відміну від прозорливого чорноризця, казав недужим про час їхньої смерті. Тож не раз хворі настільки переймалися почутим, що й справді помирали у вказаний строк. Одного ж разу такого «безнадійного» принесли до Агапіта – і він вилікував хворого. Ба більше – Агапіт ніколи не брав грошей за своє цілительство, а вірменин був ласий до подарунків.

Коли жодні заходи загребущого лікаря не допомогли, а князь навпаки – дедалі занепадав на здоров’ї, послав він бояр до Печерського ігумена Йоана, щоб той відпустив Агапіта у Чернігів. Агапіт же ніколи не виходив за стіни обителі, бо дав Господові таку обітницю. Тож бояри повернулися до князя лише із зіллям від цілителя, сам же Агапіт усамітнився для молитви за слабого. Як Володимир спожив того помічного зілля – відразу встав на ноги. Зі щирою дякою послав тих же бояр до свого рятівника з коштовними дарунками. Та, звісно, чернець-безсрібник не побажав узяти їх, а просив передати князеві: хай дякує Богові за своє видужання і роздасть багатство убогим. Так той і вчинив.

Але лікарі теж хворіють, навіть чудотворці. Занедужав якось і блаженний Агапіт. Прийшов до нього його суперник-вірменин і прорік: «оце за три дні помреш». – «Ні, – відказав той, – не за три дні, а за три місяці». – «Якщо за три місяці, то я повірю, що ти й справді цілитель і прозорливець, а твоя віра краща за мою». Наступного дня чернець одужав і жив здоровий ще три місяці, та й потому помер. Сталося це близько 1095 року. По його блаженній кончині вірменин прийняв православ’я і постригся в монахи та, як сказано в «Києво-Печерському патерикові», «у добрій славі закінчив своє життя».

Усі лікарі Києво-Печерського монастиря були доступні, їм було невідоме марнославство. Лікар мав бути вільним від будь-якої думки, спрямованої на збагачення за рахунок наданої медичної допомоги. Як уже згадувалося, Агапіт наказував роздавати всі гроші жебракам і церквам, сам завжди відмовлявся їх брати.

Лікарська діяльність Агапіта дістала відображення в гравюрах XVII-XVIII ст. Одним із перших іконографічний портрет Агапіта, надрукований у «Патерику», зробив гравер Києво-Печерської лаври Ілля. Збереглися зображення лікаря в монументальних рукописах лікарських храмів. 1982 р. на фасаді будинку колишньої Микільської церкви на згадку про першого видатного лікаря Давньої Русі встановлено бронзову дошку з його барельєфним портретом. Проте зображення Агапіта різні, як це по-своєму бачив кожен художник. У 1986 р. московський судмедексперт С.О.Нікітін створив скульптурний портрет Агапіта. В основу роботи покладено метод відомого вченого М.М.Герасимова. Агапіта зображено з пучком цілющого зілля. Добре збереження останків печерських ченців упродовж стількох століть постійно цікавило вчених. Фахові комісії працювали в 1922 і 1939 рр. У 1985 р. Вчені знову звернулися до цієї проблеми. Детальні дослідження дали змогу встановити: зріст Агапіта – 166 см., вік, у якому він помер, – близько 60 років (це збігається з літописними даними), час поховання – кінець XI ст. Біохімічні дослідження підтвердили, що в муміфікованих тканинах останків Агапіта й інших ченців не було дубильних і бальзамуючих речовин, тобто процес муміфікації здійснювався природним шляхом.

Високими моральними якостями відзначалися лікарі св.Антоній Печерський, св. Алімпій, Даміан, св.Пимен, св.Козьма, св.Агапій та ін. Здатність зцілювати людей трактується як дарунок Божий, що відкривається праведникам за їхній духовний подвиг. От як характеризується, наприклад, Даміан: «Даміан відрізнявся покірністю, дивував усіх своєю лагідністю. Його подвижницьке життя, пильнування по ночах, старанне заняття читанням святих книг, часте постання на молитву – усе це було добре відоме братії й викликало благоговіння. За все це сподобив Господь Бог Даміана дарунку чудотворного». Серед високих моральних якостей ченців-«лічців» особливо підкреслюється християнська смиренність, зречення від мирської слави, багатства.

Варто наголосити, що наприкінці XI ст. у бібліотеці Ярослава Мудрого нагромадилося дуже багато творів, серед яких були й книги медично-біологічного змісту, що описували цілий ряд лікувальних рослин, метали, опій, перебіг захворювань, будову людського тіла, тодішні уявлення про фізіологію людини.

У статуті про церковні суди вже згадується про лікарів як про окрему групу людей та про існування лікарень. У різних державних актах тієї доби зустрічаються рекомендації гігієни й накази про добре ставлення до хворих. Так, у «Повчанні…» Володимира Мономаха сказано: «Куди підете чи де зупинитеся – напоїте й нагодуйте жебрака, і подорожнього, і хворого відвідайте, покійника проводіте, бо ми всі смертні».

У «Руській правді» зазначено про право потерпілого вимагати від винуватця гроші на лікування.

Досвід народної медицини став надбанням лікарів-професіоналів. У Києві, Новгороді та інших містах при княжих дворах були як свої, так і іноземні лікарі. У київського князя Володимира Святославича лікарем був Іван Смера, якого князь 980 року посилав у Грецію та балканські країни по науку.

Велику роль у лікувальних справах посіли жінки. За історичними даними, дочка чернігівського князя Єфросинія булла знайома з медичною літературою того часу – «зело сведуща в Асклепиевых писаниях». Княгиня Анна Всеволодівна, яка заснувала першу світську (жіночу школу), сприяла викладанню медицини в цій школі.

Одним із перших відомих у період Середньовіччя медиків була княгиня Євпраксія. Онучка Володимира Мономаха, вона народилася в 1108 р., одержала добру освіту, цікавилася народною медициною. У юному віці з успіхом почала лікувати хворих, за що в народі одержала ім’я «Добродії». У 1122 р. вона вийшла заміж за візантійського царя Іоанна Комнена, прийнявши під час коронації ім’я Зоя. Переїзд до Візантії дав можливість Євпраксіїї-Зої доповнювати та поглиблювати свої знання в галузі медицини. З давніх часів у Візантії працювало чимало видатних лікарів. Саме тут були закладені перші лікарні при монастирях і запроваджене системне навчання медицині в школах, причому викладалися анатомія, фізіологія, фармація, токсикологія, загальна патологія, терапія, акушерство, гінекологія на рівні тогочасних знань.

Поєднавши набуті знання (для свого часу Євпраксія-Зоя мала просто енциклопедичні знання) зі власним досвідом лікування хворих, вона написала грецькою мовою трактат «Алімма» («Мазі»). Він служив своєрідною енциклопедією медичних знань. Написана ця праця у 30-х роках XII ст., знаходиться в бібліотеці Лоренцо Медичі у Флоренції. Цей великий рукопис складається з 5 частин та 29 розділів. У перших трьох частинах книги висвітлюються питання загальної патології, загальної діагностики, загальної гігієни, гігієни жінки та дитини, а два останні присвячені хворобам.

Відомий серед медиків був св. Олімпій Іконник, який переважно лікував хворих на шкірні захворювання. Свою основну професію іконописця він вдало поєднував з лікуванням, використовуючи як лікарські засоби фарби, якими писав ікони. Рослинні барвники відігравали важливу роль у лікуванні шкірних хвороб у багатьох народів. Олімпію приписували спроможність виліковувати найрізноманітніші гострі й хронічні шкірні захворювання. Під час лікування Олімпій брав фарбу з «вапниці» (горщика живописця) і змазував нею гнійні виразки, роблячи це кілька разів. Потім хворий змивав фарбу водою. Видужання хворого викликало захоплення пацієнтів. Фарбами лікували не тільки шкірні хвороби. Фарбою індиго, сандалом, кубовою фарбою давньоруські лікарі успішно виліковували «вогневиці», малярію, пропасницю. Жовті й червоні фарби застосовувалися при гнійних виразках і ранах.

Із збільшенням населення міст зростав попит на медичну допомогу. А, отже, зростала кількість осіб, для яких лікувальна справа була основною професією, частіше спадковою.

Отже, культура в усіх її проявах продемонструвала свою яскраву самобутність, заклала підвалини й традиції для подальшого розвитку України й інших країн.



Запитання для контролю знань

1. Назвати культурно-історичні епохи.

2. У чому полягають особливості розвитку первісної культури й медичних знань?

3. Стисло охарактеризувати специфіку світосприйняття давніх єгиптян і тріумф староєгипетської медицини.

4. Визначити рецепти довголіття староєгипетських лікарів.

5. Визначити періодизацію історії культури Стародавнього Єгипту.

6. У чому виявлявся високий рівень розвитку медицини в Стародавньому Єгипті?

7. Охарактеризувати стисло «Епос про Гільгамеша».

8. Назвати найосновніші наукові винаходи Стародавньої Месопотамії.

9. Специфіка феномену влади в культурі Єгипту.

10. Стисло охарактеризувати чудеса давньоєгипетської культури.

11. Назвати основні періоди історичного й культурного розвитку Стародавнього Китаю.

12. Які вчення стали духовним стержнем китайської культури?

13. Прокоментувати головну причину тріумфу конфуціанства в китайській культурі.

14. На які положення спиралась у своїх дослідженняхдавньокитайська медицина?

15. Назвати основні пам’ятки давньокитайської літератури.

16. Назвати найосновніші пам’ятки архітектури Стародавнього Китаю.

17. Прокоментувати найважливішу літературну пам’ятку стародавньої китайської медицини («Книга про внутрішню людину»).

18. Охарактеризувати кастову систему Стародавньої Індії..

19. Прокоментувати різницю індійської та західноєвропейської культурних традицій.

20. У чому полягає близькість давньоіндійської й давньокитайської медицини.

21. Визначити значення терміну «античність».

22. Охарактеризувати культурні особливості Стародавньої Греції.

23. У чому полягав принцип агону в культурі античної Греції.

24. Визначити основні етапи розвитку античної міфології.

25. Прокоментувати вплив олімпійської міфології на розвиток грецької культури.

26. Назвати найвидатніших драматургів Стародавньої Греції.

27. Назвати найосновніші пам’ятки давньогрецької архітектури.

28. Визначити періодизацію історичного й культурного розвитку Античності.

29. Прокоментувати досягнення крито-мікенської культури.

30. Особливості культури гомерівського періоду.

31. Назвати основні поліси архаїчного періоду давньогрецької культури.

32. Назвати найвидатніших філософів Стародавньої Греції.

33. У чому полягала специфіка культури еллінізму?

34. Визначити періодизацію історичного й культурного розвитку Стародавнього Риму.

35. У чому полягали особливості розвитку культури Стародавнього Риму в царську епоху?

36. Характерні особливості культури республіканського періоду в Стародавньому Римі.

37. Прокоментувати основні досягнення давньоримської культури в період імперії.

38. У чому полягає значення і роль Античності у світовій культурі?

39. Охарактеризувати перші відомості про медицину античної Греції.

40. Охарактеризувати значення Асклепія як «бога лікарського мистецтва».

41. Особливості розвитку культури й медицини Середньовіччя.

42. Визначити періодизацію розвитку культури середніх віків.

43. Прокоментувати роль християнства в культурі Середньовіччя.

44. У чому полягає феномен середньовічного лицарства?

45. Визначити основні риси середньовічної культури.

46. Визначити витоки й особливості культури Візантії.

47. Стисло охарактеризувати концепцію храму св. Софії в Константинополі.

48. Визначити, в чому полягає феномен ікони в культурі Візантії.

49. Охарактеризувати внесок Авіценни в розвиток медицини.

50. Охарактеризувати головну медичну працю Авіценни «Канон».

51. Прокоментувати особливості розвитку медицини при монастирях.

52. Визначити значення нецерковної світської медичної освіти Середньовіччя.

53. Охарактеризувати внесок університетів у розвиток середньовічної медицини.

54. Прокоментувати виникнення аптек, їх роль у розвитку медицини Середньовіччя.

55. Медицина Давнього Риму, Асклепіад, Лукрецій Кар, Корнелій Цельс.

56. Охарактеризувати засади громадської медицини в Давньому Римі.

Умовно культуру Середньовіччя ділять на культуру Візантії та Західної Європи.

57. Аль-Разі – один із найвидатніших представників арабської медицини.

Своєрідність Візантійської культури:

58. Прокоментувати значення «Салернського кодексу здоров’я».

59. Охарактеризувати досягнення давньоруської архітектури.

60. Назвати видатних літописців Київської Русі, стисло охарактеризувати літописи.

61. Визначити культурні досягнення Київської Русі.

62. Охарактеризувати рівень освіти й науки Київської Русі.

63. Назвати видатних діячів культури Київської Русі.

64. Визначити жанри літератури Київської Русі.

65. Назвати й стисло охарактеризувати оригінальні літературні пам’ятки XI-XII ст. Київської Русі.

66. Назвати твори паломницької літератури Київської Русі.

67. Проаналізувати «Слово о полку Ігоревім» – шедевр давньоруської художньої літератури.

68. Досягнення музичного мистецтва Київської Русі.

69. Охарактеризувати концепцію храму Софії в Києві.

70. Прокоментувати зразки станкового живопису Київської Русі.

71. Охарактеризувати досягнення прикладного мистецтва Київської Русі.

72. Медицина Візантії. Орибазій.

73. Назвати представників монастирської медицини Київської Русі.

74. Охарактеризувати відомості медичного змісту у енциклопедичних працях («Руська правда», «Ізборник Святослава»).

75. Охарактеризувати лікарську діяльність ченця Агапіта.

76. Особливості світської медицини Київської Русі.

Образотворче мистецтво.

77. Охарактеризувати внесок жінок-цілителів у розвиток медицини Київської Русі.

78. Стисло охарактеризувати діяльність Євпраксії, роль її медичного трактату «Мазі».

79. Охарактеризувати медико-санітарні положення в законодавчих актах київських князів Володимира Великого та Ярослава Мудрого.

80. Боротьба з пошесними хворобами в Україні за доби Середньовіччя.





Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6

Схожі:

Медицина та художня культура iconХудожня культура 10-11 класи Профільний рівень українська художня культура (10 клас)
Художня культура” (10-11 кл.) здійснювалась відповідно до Державного стандарту базової І повної загальної середньої освіти в галузі...
Медицина та художня культура iconУроків з предмета «Художня культура»
Підготували члени міської динамічної групи вчителів художньої культури з питань розробки уроків з предмета «Художня культура» для...
Медицина та художня культура iconХудожня культура. 9 клас. Різнорівневі завдання. Посібник для вчителя.– Деражня, 2011. с

Медицина та художня культура icon«Осип Назарук. Роксоляна»
Міжпредметні зв’язки: художня культура, мистецтво, етнографія, українська література
Медицина та художня культура iconУроків «Художня культура»
Перлини готики. Взірці архітектури бароко. Архітектура класицизму. Модерн в архітектурі
Медицина та художня культура iconУроків курсу «Художня культура»
Перлини готики. Взірці архітектури бароко. Архітектура класицизму. Модерн в архітектурі
Медицина та художня культура iconУрок 9 клас «Художня культура» Тема Театр як синтез мистецтв. Театральні професії. Хореографія. Зарниці Юлії Миколаївни вчителя вищої кваліфікаційної категорії

Медицина та художня культура iconХудожня культура 9-11 класи І. Вступна частина
Організовуючи навчально-виховний процес на уроках художньої культури, варто використовувати різні методи, що є актуальними в системі...
Медицина та художня культура iconУрок аукціон для 10 класу, з предмету художня культура
Відродження; розвиток духовно-творчого потенціалу, художніх здібностей, умінь аналізувати й оцінювати твори мистецтва різних видів,...
Медицина та художня культура iconПерелік використаної літератури 98
Курс „Художня культура” не лише сприяє художньо-естетичному розвитку учнів та вчить їх бути компетентними в різних сферах мистецтва,...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка