Методичні рекомендації до проведення першого уроку у 2013-2014 навчальному році



Сторінка3/9
Дата конвертації09.03.2018
Розмір2.05 Mb.
ТипМетодичні рекомендації
1   2   3   4   5   6   7   8   9
Тема. «Моє село – куточок України, де хочеться довічно жити…» Історія Созонівки у фактах і датах (урок у 5 класі)
Мета: вивчення рідного краю, його історії, культурної спадщини та природи; ознайомлення дітей із минулим рідного села; розвиток комунікативних компетентностей та формування навичок роботи з історичними джерелами та ілюстративним матеріалом; прищеплення почуття патріотизму і поваги до минулого та здобутків предків; виховання гордості за свою рідну землю.

Обладнання та інформаційно-методичне забезпечення: вірші, прислів’я, приказки, малюнки учнів школи; документальні свідчення про діяльність установ на території селища; документальні матеріали та фотоматеріали про діяльність відомих людей населеного пункту; альбоми, олівці; медіапроектор; епіграф.

Тип уроку: урок вивчення нового матеріалу.

Хід уроку

І. Створення емоційної готовності учнів.

1. Вступне слово вчителя.

Діти, ми з вами – мешканці села. Не знаю, як ви, а я дуже люблю ходити його вулицями. Особливо влітку. Найбільше мене приваблює Центральна. І не тому, що вона найкоротша у селищі. Тут немає багатоповерхівок, є лише ряд двоповерхових котеджів. Про кожний із них я б сказала народним прислів'ям: «У цьому дворку – як...» продовжте…(у вінку).



  • Коли це прислів'я використовують, то що мають на увазі? (Красу будинку, подвір'я.)

  • Що таке краса?

2. Робота в парах.

– Які асоціації викликає у вас слово «краса»?



  • Обговоріть їх із сусідом по парті.

  • Створіть асоціативну схему.

Асоціативна схема

Краса – привабливість – досконалість – ідеал.



3. Словникова робота.

Краса - 1) Властивість, якість гарного, прекрасного. 2) Оздо­ба, прикраса кого-, чого-небудь; слава. 3) Гарна і приваблива зовнішність; врода.

4. Робота в групах.

– У чому ви вбачаєте красу? (Діти створюють власні проекти.)



ІІ. Вивчення нового матеріалу.

1. Звернення учителя до епіграфу уроку – вірша Л. Онищенко «Моє село».

Епіграф: Моє село – це пісня солов’їна

І марево волошок синіх в житі.

Моє село – куточок України,

Де хочеться довічно жити.

Моє село – садки рясні довкола
І річечки стрімкої бистрі хвилі,

І батьківське пшеничне поле,

І люди роботящі, щедрі, милі.

Колись до цього золотого поля

Повернуть всі мої земні путі.

Село моє, моя висока доле,

Для мене ти – єдине у житті.

Такого гарного вірша створила колишня учениця нашої школи Люда Онищенко. Про все у ньому: і про красу навколишньої природи, і про щедрі пшеничні поля, де визріває багатий урожай, і про роботящих людей, що трудяться на дослідній станції. Можливо, серед них працюють і ваші рідні?

Діти, а ви звернули увагу на те, наскільки красиве наше село? Чи готові здійснити уявну мандрівку його вулицями?

Отож, рушаймо.



2. Уявна мандрівка вулицями населеного пункту. (із демонстрацією малюнків учнів та фотографій куточків рідного села).

«Рідне моє село Созонівка… Розкинулося, розляглося і вздовж, і вшир, і впоперек на рівній низині, розділене невеликим ставком на два різних береги, два різних краєвиди. Асфальтоване шосе з міста Кіровограда веде до першого берега, першого краєвиду – красивого селища з кількома рядами вулиць із чотири- та п’ятиповерховими будинками на них, адміністративними корпусами Кіровоградського інституту агропромислового виробництва УААН, магазинами, кафе, приміщеннями дитячого садка «Колосок», загальноосвітньої та музичної шкіл тощо. Коли ж проминеш селище та спустишся до уквітчаного вербами ставка, то очам твоїм відкривається інший берег – вулиця Набережна з одноповерховими будинками, садками та городами біля них. Така собі оаза сільського життя, куди можна потрапити, перейшовши через міст.

Ось так живописно переплітаються у моєму селі урбаністичні мотиви, стрімкий рух та мила сільська розміреність і впорядкованість.

Люблю блукати вулицями рідного села. Від автобусної зупинки починається найкоротша вулиця нашого селища – Центральна з рядом гарно впорядкованих двоповерхових котеджів. Кожен із них – неповторний, бо розповідає про характер і вподобання господаря. Ось будинок, веранда якого перевита виноградом, що створює затишок та тінь у спекотний літній день; а поруч – біля воріт іншої господи росте м’яким килимом вічнозелений барвінок; третій дім привітає вас двома білокорими березами, що поспускали свої віти аж до землі. А наступне подвір’я не можна не минути без посмішки, тому що це – дитячий садочок «Колосок». Вовтузиться малеча на ігрових майданчиках та каруселях, зосереджено щось будує на пісочницях, тупотить малими ноженятами на доріжках, обрамлених яскравими клумбами. Лунає дзвінкий дитячий сміх…

А закінчується вулиця Центральна приміщеннями кафе, продуктового магазину, що розміщені відразу за подвір’ям дитячого садка, та адміністративною установою Кіровоградського обласного державного проектно-технологічного центру охорони родючості ґрунтів і якості продукції «Облдержродючість». Мене завжди приваблюють невеликий парк та гарні клумби біля цього закладу. Тут влітку квітнуть мальви, яких, на жаль, нині не дуже часто побачиш коло українських садиб, хоч ця квітка є одним із символів нашого народу.

Далі повертаєш на одну з найдовших вулиць – Академічну і прислухаєшся до шепоту парку, що прилягає до двоповерхового приміщення Созонівської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів, яка сховалася за рядом розлогих крислатих горіхів. Я люблю свою школу, учителів, бо тут навчають «розумного, доброго, вічного», тут спілкуються з тобою на рівних, відкривають цей непростий дорослий світ.

За школою – галявина казок, прекрасний витвір людської фантазії, де розміщені дерев’яні фігурки казкових героїв: кумедного ведмедика, мстивої Баби Яги, козака-характерника. Тут добре походити восени, коли під ногами шурхотить опале листя, ніби оповідаючи свої весняні та літні пригоди, або взимку, коли порипує сніжок і у місячному сяйві переливаються загадкові блискітки на фігурках. Якщо ж перейти спортивну площадку, що знаходиться за галявиною казок, то можна потрапити на вулицю Паркову – вулицю-довгожительку. Вона першою була закладена в нашому селищі. Тепер видається найзатишнішою. По обидва боки її ростуть великі каштани, котрі весною запалюють свої біло-рожеві свічки, а восени скидають на асфальт маленькі, схожі на зелених їжачків плоди, які повідують щось один одному своєю незрозумілою для людей азбукою: «тук-тук, тук-тук». За красенями деревами майже не видно чотири- та пятиповерхівок, медпункту, музичної школи, приміщення сільради, що розташовані на вулиці Парковій. А ще височить у кінці неї Будинок культури – великий, гарний, хоч облицьований сірою «шубою», як мені здається, багато втратив святкового й урочистого, а натомість постав звичайним та буденним.

Є на цій вулиці будинок, що завжди був цікавим для мене. Триповерхова споруда відома під назвою «дім Созона», колишнього пана. Немає на ньому ніяких архітектурних прикрас, тільки вікнами прозорими позирає він на тебе сонно. Іноді замислюєшся над тим, скільки пристрастей вирувало тут?! Адже за час свого існування він давав прихисток різним установам: від дитячого садка – до військового госпіталю. А тепер мої односельці вирішили, що буде тут церква, бо за всю історію існування село її так і не мало. До впорядкування споруди доклали рук небайдужі люди: і дорослі, і діти. Тиша та спокій тепер розлиті тут. Заколисує, наспівує щось величезний парк, що спускається від церкви до ставу.

Ось таке воно – моє село. З невеличкої вулиці постало й виросло до населеного пункту з майже двома тисячами жителів. І далі нарощує свою силу, і невідомо, де їй буде межа (вже кілька нових вулиць заснували мої односельці, отримавши присадибні ділянки). Так, нарешті і про земляків згадала, а то все вулиці, установи, будинки… Адже найголовніша краса в селі – це люди, трудівники, хлібороби.

Строкате, товкуче, неспокійне, з суворою думою на чолі звершує моє село свій велетенський труд. Дає хліб, трудячись днями і ночами, само себе перетворює, шукає іншу, нову досконалість.

Якою вона буде? Який дух знайде у ній свій вияв?

Хочеться, щоб це був дух господаря. Адже, коли на землі буде повнокровний хазяїн, намітиться таке бажане й необхідне моїй державі відродження, процвітання як міст, так і сіл – цих острівців народної моралі. І коли вдивлятимешся у майбутнє, то поставатимуть перед внутрішнім зором «широкії села, а у селах у веселих і люди веселі», як пророкував безсмертний Кобзар.»



3. Ознайомлення дітей із історією рідного села.

Задоволені мандрівкою? Вам сподобалася екскурсія? Хочу сказати, що нашим екскурсоводом була теж колишня учениця нашої школи Щербина Руслана, яка написала такий гарний нарис про місце, де народилася. Діти, а хто з вас цікавився, коли виник наш населений пункт? Ким був заселений? Чим займалося місцеве населення? Ці відомості є в документах. Із частиною з них я вас познайомлю.



«Скільки ж років Созонівці?»

«Стаття з такою назвою з’явилася 12 листопада 2004 року в районній газеті «Зоря» у відповідь на цю:



105-річний ювілей відсвяткувала нещодавно Созонівка Кіровоградського району / 11 вересня 2004 року/. Вперше за всю історію її жителі відзначали День села. Усіх, хто зібрався на майдані біля Будинку культури, привітав перший заступник голови райдержадміністрації С.І. Буряков. Із найкращими побажаннями перед созонівцями виступив сільський голова Ю.В. Телятник. Він також подякував усім місцевим підприємцям, які внесли свою частку в проведення святкових заходів, і запевнив, що відтепер День села відзначатиметься щорічно.

Концертна програма розпочалася виступом артистів обласного театру ляльок, які провели з дітьми різноманітні конкурси та ігри.

Гостями созонівців були Кіровоградський муніципальний духовий оркестр, аматорські колективи з Олександрії, Світловодська та місцевого Будинку культури.

Ті, хто прийшли на свято, могли посмакувати солдатською кашею, яку приготували військові кухарі з Канатового, та рибою, виловленою з сільського ставка.

У цей день відбулося урочисте відкриття музею села, експонати якому надали місцеві жителі.

/ С. Костенко, «Зоря», 18.09. 2004/

Пам’ятаю себе в той день: білява жвава п’ятикласниця разом із друзями весело грається з акторами лялькового театру в різні ігри, а потім щаслива біжить до мами, щоб похвалитися і перемогами в конкурсах, і призами. Зовсім не збереглася в дитячій голові річниця, яка тоді відзначалася, але святковий настрій тримався довго…

З того часу минуло два роки. Восени 2006 наш клас їздив на екскурсію до Львова, що урочисто відзначав 750-річчя від дня заснування.

Розповідаючи мамі про свої враження від перебування у старовинному місті Лева, я була в захопленні від того, як жителі дбайливо бережуть пам'ять про славетне минуле рідного краю. Мама погодилася зі мною, що в історії великих міст України дуже мало «білих плям», на відміну від маленьких сіл, рік заснування яких навіть встановити важко. І поклала переді мною статтю відомого в нашому районі краєзнавця В. Доценка. Вона була такого змісту:



Нещодавно созонівці відзначали 105-ту річницю заснування села. Починання, на мій погляд, дуже хороше: для них було влаштовано справжнє свято. Але чому 105, а не 150 чи не 180 років?

Созонівкам – півтора століття!

На карті Єлисаветградського повіту Херсонської губернії середини ХІХ століття можна побачити аж дві Созонівки: на лівому березі річки В. Созонівка, на правому – Н. Созонівка. Напевно, напис слід розуміти як Верхня та Нижня Созонівка, адже відповідно села й розташовані по річці, яка підписана теж Созонівкою.

До речі, про назву річки. Якось я був на семінарі з англійської мови в Созонівці і запитав кількох працівників школи, як зветься їхня річка. Вчителі були певні, що вона не має назви. А одна відповідь була оригінальною: «Це не річка, це – ставки».

Лозуватці-Созонівці – скоро 180 років!

Досліджуючи історію рідної Гаївки, я вивчав документи про своїх сусідів… З межової книги Єлисаветградського повіту села Пікінерної Аджамки Керасирського полку від 24 липня 1826 року можна дізнатися, що на північному заході аджамські володіння межували із землями села Лозуватки поміщика Самсона Васильовича Созонова. От і першоназва Созонівки – Лозуватка. І ймовірно – першоназва річечки в селі.

178 років – не межа для Лозуватки-Созонівки. Можна припустити, що заснування села лежить за позначкою у 200 років. У фондах Держархіву Кіровоградської області є відповіді для краєзнавців. Дослідникам Созонівської Лозуватки буде, напевно, цікаво знати, що Лозуватка – один із найпоширеніших топонімів Запорозької Січі. Була ще Лозуватка судді Слободського козацького полку Григорія Івановича Бутовича (пізніше Різанових), «наступницею» якої є нинішня Гаївка. Є Лозуватка, що розкинулася між Оситняжкою та Северинкою. Гідронім Лозуватка є також у Федорівці й у Бережинці Новгородківського району.

Яку річницю святкуватиме Созонівка наступного року – 106-у, 179-у чи…? Слово за місцевими краєзнавцями. Їхній доробок буде дуже потрібний музею села.

/ В. Доценко, «Зоря», 12. 11. 2004 /

«Відповіді на поставлене запитання сьогодні я не знаю. До фондів Держархіву Кіровоградської області я доступу не мала», – з гіркотою пише тоді учениця 7 класу Щербина Руслана. Та юні дослідники попередніх років по крупиночці зібрали історичні матеріали, частина з яких є в нашому шкільному музеї, куди я вас із радістю запрошую.



4. Екскурсія до шкільного музею.

1-й екскурсовод: Село Созонівка було поділене на дві частини: Верхню і Нижню. В кожній із них був свій поміщик. У Верхній – Селіванов, син новогеоргіївського купця Василя Васильовича Селіванова, а в Нижній – Шульський.

Верхня Созонівка була заселена переселенцями з Росії. Селянські садиби розміщувалися на північному боці балки біля двох ставків, а економія пана – на південному.



2-й екскурсовод: За результатами перепису населення 1883-1885 років грамотних у селі було 3 чоловіки серед селян і 4 чоловіки серед поміщиків.

Населення становило 62 особи чоловічої статі і 74 – жіночої. В селі було 2 будинки і 23 хати.



3-й екскурсовод: У поміщика Селіванова було чотири сини. Він мав 924 десятини 2130 сажень землі, а всі селяни – 136 десятин 1200 сажень землі. Основним заняттям у селі було землеробство. Там, де знаходиться церква, був маєток Селіванова. На місці, де зараз школа, поміщик хотів збудувати церкву для своїх селян, але його задум із невідомих причин не здійснився. У центрі Верхньої Созонівки була побудована школа-чотирьохрічка.

4-й екскурсовод: У Нижній Созонівці поміщиком був Шульський. На відміну від Селіванова, він володів більшою кількістю землі і був значно багатшим. Ставлення його до селян було добрішим: позичав гроші, прощав борги. Селяни-кріпаки Шульського займалися скотарством, вирощували пшеницю, овес. За результатами перепису 1883-1885 років грамотних серед його селян було 12 чоловік, серед купців – 10. Маєток Шульського розміщувався на одному з пагорбів між Созонівкою і Густим Гаєм / так звана філія /. В роки Великої Вітчизняної війни будівля була спалена німцями. Помер Шульський у Єлисаветграді в роки громадянської війни.

5-й екскурсовод: У Селіванова і у Шульського були споруджені спеціальні печі, в яких обпалювали цеглу. Збереглися до нашого часу будівлі, які збудовані з цієї цегли /склади /.

6-й екскурсовод: Радянська влада була встановлена в 1920 році. В 1928-1929 роках на території села була сільськогосподарська колонія імені Робесп’єра. Вона мала 400 га землі.

У 1931 році пройшла колективізація. На території Верхньої Созонівки організували колгосп «Червоний колос», у Нижній Созонівці – «50 років Сталіна», у Густому Гаю – колгосп імені 1 Травня.



5. Виклад фактів про події у роки Великої Вітчизняної війни у Созонівці.

Діти, я думаю, що варто подякувати нашим екскурсоводам – нинішнім учням школи. Сподіваюся, що ви теж колись зможете скласти їм достойну зміну і з задоволенням будете проводити змістовні екскурсії для гостей нашого навчального закладу.

А зараз хочу перегорнути з вами ще одну сторінку історії нашого рідного села, яка теж досить віддалена в часі – більш ніж на півстоліття. Мова піде про грізні роки Великої Вітчизняної війни.

«Уклонімось низько до землі тим, хто в серці вічно буде жити!»

Мені привиділось, немов солдати,

Які не повернулися з боїв,

Не полягли, а залишились жити,

Перетворившись в білих журавлів, –

скільки б не лунала ця пісня, кожного разу переконуєшся у пророчій правдивості слів Расула Гамзатова. Справді, відлітають, мов журавлині ключі, роки у вічність…Літа не зітруть у народній пам’яті світлі імена тих, хто віддав своє життя за Батьківщину.

Друга світова війна була найкривавішою у світовій історії. Україна – одна з тих країн, котрі зазнали найвідчутніших втрат.

Дорогою ціною дісталася перемога. Тож слава про неї не згасне ні через сто, ні через тисячу років…

… На початку серпня 1941 року німці зайняли Созонівку. Особливих руйнувань у селі не було, оскільки біля Кіровограда був розміщений німецький аеродром. У районі Нижньої Созонівки розташувалися казарми військових льотчиків.

Із перших днів війни населення Созонівки стало на захист Батьківщини. На території села діяв партизанський загін «За Батьківщину», штаб якого знаходився в Чорному лісі Знам’янського району. Місцеві жителі згадують навіть одного з поліцаїв – Олександра, який допомагав населенню, попереджаючи про облави та арешти. Завдяки йому жодна людина не була вивезена до Німеччини…

...5-6 січня 1944 року в результаті здійснення військами 2-го Українського фронту Кіровоградської наступальної операції частини 95-ої гвардійської і 110-ої дивізій визволили село Созонівку від німецьких окупантів. У маєтку Селіванова був розташований госпіталь, а пізніше – науковий корпус Дослідної станції.

6. Документальні матеріали та фотоматеріали про діяльність відомих людей населеного пункту.

Діти, я думаю, що вам добре відомо те, що приміщення, в якому в роки війни розміщувався госпіталь, тепер слугує церквою для місцевої громади. І кожного року ви у світлий День Перемоги – 9 Травня приходите до церковного парку, в якому знаходиться меморіал загиблим, котрі віддали свої життя за визволення нашого села.

Можливо, ви не всі цікавилися тим, скільки ветеранів Великої Вітчизняної війни проживає зараз у нашому селі. Їз усього четверо. Про одного з них у минулому навчальному році написала ваша однокласниця Дарина Щербина у рамках акції Укрпошти під девізом «Напиши листа ветеранові». Листа свого Дарина адресувала Трохимові Андрійовичу Дзюбенку – сивочолому дідусеві, котрий проживає в одному з нею будинку.

Він родом із нашого села…

«Про Велику Вітчизняну війну я зовсім мало знаю. Мій дідусь про неї не розказував, тому що був малесеньким дворічним дитям і нічого не пам’ятає про той час, коли рвалися бомби та вибухали снаряди. А бабуся взагалі народилася вже після війни. Та живе в нашому будинку дідусь Трохим – старенький сивочолий ветеран, котрий і розповів мені, який нелегкий шлях довелося пройти людям, що захищали рідну землю від загарбників.

Мій односелець – Трохим Андрійович Дзюбенко – знає і голод 1932-1933 років, і фронтові битви Великої Вітчизняної війни.

Шановний Трохиме Андрійовичу! Дякую Вам перш за все за те, що Ваша пам'ять зберегла до найдрібніших деталей те, як починали військову службу у кавказькому місті Орджонікідзе в піхотному червонознаменному училищі, де здобули звання молодшого лейтенанта. Згодом були направлені на шестимісячне навчання в місто Астрахань. У 1939 році Ви вже стали командиром взводу. Коли почалася Велика Вітчизняна війна, він опинився у складі 173 стрілецького полку 31 дивізії. Відчуваю, як нестерпно боліло Вам, незламний ветеране, у боях під Білою Церквою, де одержали поранення у ногу та довгих два місяці проходили лікування у сочинському госпіталі, і знову повернулися у бойовий стрій. Але лиха доля ніби чатувала на Вас – захищаючи Кавказ від німців, отримали поранення в голову. І знову військовий госпіталь у Сочі, і знову – на фронт.

Ніби бачу перед очима таку картину: після закінчення війни Вас у рідному селі зустрічають мама та рідна сестра із трьома маленькими дітьми. Мати, побачивши дороге синове обличчя, проливає сльози на його гімнастерку, а Ви її заспокоюєте: «Не плачте, мамо, я живий, я повернувся…»

А ще я вражена від великої кількості Ваших медалей за славний бойовий шлях, за самовіддану битву в ім’я світлої Перемоги.

Знаю, що Ви надзвичайно пишаєтеся тим, що на Ваш 90-річний ювілей у 2009 році Ви отримали вітання від сільського голови Д.В. Пузакова та секретаря С.М. Крикуненко.

Викликає захват і те, що, незважаючи на досить поважний вік, Ви завжди бадьорий і привітний. А малечу, яка галасує на прибудинковому подвір’ї, ніколи не сварите, любите, коли слухають Ваші розповіді про війну.

Ми, молоде покоління, бажаємо Вам, Трохиме Андрійовичу, наснаги, здоров’я і довголіття!»

7. Документальні свідчення про діяльність установ на території селища.

Діти, а ви знаєте про те, що у нас із вами є вагомий привід пишатися нашим селом ще й через те, що в ньому знаходиться унікальна наукова установа? У жодному іншому селі Кіровоградського району немає сільськогосподарської дослідної станції, а у нас є! А якщо я вам скажу, що таких науково-дослідницьких центрів в Україні всього 25, то ми ще більше пишатимемося нашим населеним пунктом! Науковці постійно створюють нові сорти рослин, виводять нові породи тварин, досліджують технологію вирощування сільськогосподарських культур у різних кліматичних зонах нашої держави. Безперечно, у цьому велика заслуга керівника цього підприємства – генерального директора Володимира Вікторовича Савранчука.



Філософія успіху Володимира Савранчука

(розповідь із мультимедійною презентацією)

Щоб досягти бажаного результату, потрібно у справу вкласти душу, інтелект, кошти, самовіддану працю. А краще – все разом. Тільки тоді можна добитися справжнього успіху.

Становлення директора Кіровоградського інституту агропромислового виробництва УААН Володимира Вікторовича Савранчука як господаря й керівника йшло від землі, на якій трудилися його діди й батьки. Вона і його владно кликала до себе, тому, закінчивши спочатку Уманський сільськогосподарський технікум, а згодом – інститут, повернувся працювати в рідне село. Працював мій співбесідник на різних роботах, і не з чужих слів, а з власного досвіду знає, якими є кермо трактора та вантажного автомобіля, якою важкою є хліборобська праця. Звертаю увагу на його руки: великі, сильні, міцні. Руки виразні. Це руки, що з працею не лукавили. Руки трудівника, господаря землі.


  • Саме людина винна в тому, що родючість землі підупадає, –розмірковує Володимир Вікторович. – Наука намагається ґрунт підремонтувати, а може, пора навчитися його створювати? Людина ж часто стає землеспоживачем, землю лише споживає! А пора землетворенням зайнятися! Треба шукати, експериментувати, досліди закласти… Якщо самі землю творити неспроможні, треба природі хоч допомогти…

Ось такою є філософія людини, для якої «земля» означає «життя», а життя – не що інше, як праця.

Власне «землю творити» став Володимир Вікторович, очоливши в 1998 році Кіровоградську державну сільськогосподарську дослідну станцію – одну з найстаріших наукових установ Кіровоградщини.



  • Я перш за все – вчений-агроном. Працюючи в господарствах Кіровоградської області не один десяток років, надзвичайно болісно сприймав колгоспну безгосподарність і безпорадність керівників, їхнє споживацьке ставлення до землі – одвічної годувальниці. Тому в період реформування аграрного сектору всією душею сприйняв перебудовчі процеси, метою яких було повернення землі справжнього господаря.

Енергійний, завзятий новопризначений директор зумів запалити людей, з котрими творив господарство – флагман сільськогосподарської науки.

За останні роки завершено 96 науково-технічних розробок, видано 11 книг, 6 монографій, занесено до Реєстру сортів України 41 сорт різних сільськогосподарських культур, отримано 41 авторське свідоцтво та 6 патентів на винаходи.

Здобутки чималі. А як відомо, результат досягнень установи – це результат зусиль її керівника. Як кажуть співробітники, Володимир Вікторович по-хазяйськи робить усе. Сповідуючи життєве кредо: «Надійся на краще, готуйся до гіршого – і досягнеш більшого», директор на полі і стан ріллі побачить, і під сівалку подивиться, а в гарячу жнивну пору зі сторожами разом якість та кількість зібраного збіжжя перевірить.

«З таким директором, як ви, нам спокій тільки сниться», – кажуть колеги-науковці. А ще надзвичайно захоплюються інтуїцією господарника, якою володіє Володимир Вікторович, безпомильно відчуваючи, як подати науково-виробничу продукцію для власників землі.

Отут і вся його філософія – бути господарем землі, мати поле. Своє. І бажання – зробити краще, ніж інші. І показати, на що спроможні земля й людина на землі. За умови сердечної приязні та повного взаєморозуміння.


  • Важливою у моєму житті була подія, коли наш Президент особисто привітав мене з присвоєнням звання заслуженого працівника сільського господарства України. Ця відзнака зобов’язує ще самовідданіше трудитися на благо держави.

Слово директор підкріплює ділом: проводить велику наукову роботу, нещодавно захистив дисертацію, отримав звання кандидата сільськогосподарських наук. Розуміючи, що нашій державі вкрай необхідні грамотні, кваліфіковані спеціалісти, Володимир Вікторович підтримує молодих науковців, фінансуючи їхню участь у семінарах і конференціях, публікації у наукових виданнях, доплачує за навчання в аспірантурі без відриву від виробництва, надає фінансову допомогу при одруженні, народженні дитини. За останні три роки для молодих спеціалістів дослідного господарства надано 165 тис. грн. безвідсоткової фінансової позики для будівництва, придбання та облаштування житла.

Сам же директор є і наставником молоді – викладає в Кіровоградському національному технічному університеті курс «Системи сучасних інтенсивних технологій у рослинництві», працює над створенням підручника з цієї теми.

У грудні 2005 року Кіровоградська державна сільськогосподарська дослідна станція здобула статус інституту агропромислового виробництва УААН. Зі зміною статусу установи склалися нові перспективні плани розвитку, пов’язані з поглибленням та розширенням як прикладних, так і фундаментальних досліджень, у 1,5 рази збільшився обсяг завдань науково-дослідних робіт. Результат не забарився: у 2006 році Кіровоградський інститут АПВ УААН поділив І місце разом із Луганським серед 25-ти інститутів України такого ж профілю. До цього успіху установа йшла 5 років, розпочавши із 36 місця.

Предметом особливої гордості мого співрозмовника є досягнення цієї установи на сьогоднішній день: спільна діяльність науковців і виробничників дає добрі результати, за які колектив інституту нагороджено грамотами Кабінету Міністрів України, Міністерством агропромислової політики, Української академії аграрних наук, а оргкомітет Національного бізнес-рейтингу за підсумками 2008 року серед 300 000 підприємств державної власності поставив Державне підприємство «Дослідне господарство Кіровоградського інституту АПВ» на сьоме місце. А от цього року до колекції нагород додалися ще дві золоті медалі, якими відзначено працівників інституту та дослідного господарства на престижній виставці-ярмарку міжнародного рівня.

У цьому – весь Володимир Вікторович: більше говорить про досягнення своєї «команди», аніж про свої власні.

Таких, як він, називають трудоголіками. Робота – його єдина пристрасть.

Домашні розуміють Володимира Вікторовича, він – турботливий чоловік і батько, найголовніше для нього – все-таки вони. А для них – він. Чудова дружина Світлана Василівна, доньки Алла та Оксана, онучок Володя для Володимира Вікторовича – і фортеця, і натхнення, і зміст життя. А онук – ще й велика втіха, дідусева радість. І з’являється посмішка на обличчі Володимира Вікторовича, згадує він, мабуть, у цей момент про те, що народився Володя саме в переддень свята Дня працівників сільського господарства. Можливо, це символічно, знак долі, що означає неперервність хліборобської династії.

Чи вважає Володимир Вікторович себе щасливим? Певно, що так, адже в нього є все, чого може прагнути людина: робота, повага і визнання.

А ще сім’я, в якій живуть любов, довіра і розуміння.

8. Історія села – в історії мого роду.

Думаю, що логічним завершенням розповіді про працівників Кіровоградського інституту АПВ УААН буде ще одна життєва історія – історія людини, котра ніколи не займала високих посад, але за свій труд поцінована високими державними нагородами.



Берегиня

« … Берегиня…У сиву давнину наші пращури називали так богиню, що берегла їх від усякого лиха і дарувала добро.

Берегиня… Згодом так стали називати жінок, що берегли й підтримували домашнє вогнище, були своєрідним покровом усьому родинному колу.

Берегиня… Кажу я так про свою бабусю – Лідію Миколаївну Щербину, щиру й добру порадницю, турботливу маму й лагідну бабусю і велику та невтомну трудівницю.

Має моя бабуся славну трудову біографію. Народилася вона в селі Привілля, недалеко від села Аджамка, у важкий повоєнний час 20 листопада 1949 року. В11-літньому віці залишилася круглою сиротою – під час грози загинула її мама – моя прабабуся Ніна (в роки Великої Вітчизняної війни – зв’язкова партизанського загону). Це була справді трагічна незбагненна випадковість у мирні післявоєнні роки…

Дуже важко перенесла бабуся цю втрату. Серце довгий час щеміло від болю і розпачу. Та вона сильна, моя бабуся, і в праці до знемоги, до знесилення і втоми намагалася забути про своє горе.

(«А що робить?

Журба не поможе.

Хто ж сироті завидує –

Карай того, Боже!»

Т. Шевченко, «Думи мої, думи мої…»)

На роботу бабуся пішла дояркою на молочно-тваринницьку ферму в селі Привілля.

Робочий день у доярок починається ще до сходу сонця. За будь-якої погоди прямують ці жінки на ферму, бо їхню роботу не відкладеш на завтра. Золотим рукам цих трудівниць можна будувати пам’ятники, про них можна складати пісні і вірші, їм можна висловлювати подяки і просто говорити добрі слова…

Доярський стаж моєї бабусі почався з 14-літнього віку. Згодом після одруження переїхала в село Созонівку і з 1968 року працювала дояркою на МТФ Кіровоградської дослідної станції. Відтоді зародилася в бабусі справжня любов до цієї професії. І от не мало й не багато, а цілих 25 років бабуся порала корів і навіть не думала змінити свій фах.

Пам’ятаю, як у дитинстві разом із нею ходила на вечірнє доїння. Вона одягала білосніжного халата та хустинку, ставала строгішою, трохи схожою на лікарку чи медсестру. Але руки її пахли молоком. Пахли теплим духом її Зірочок, Квіточок та улюблениці Дороги, з якою у 1989 році навіть у Києві побувала на Всеукраїнській виставці досягнень народного господарства.

Хоч нагороди та визнання прийшли пізніше. Спочатку була праця – нелегка, але улюблена. Як згадує бабуся, тягнуло її туди – на ферму, бо любила свою роботу, і як би важко не було, та на іншій вона себе не уявляла. По роботі – й шана. У 1975 році її за сумлінну працю та високі досягнення було нагороджено орденом Трудового Червоного Прапора. Та справді вагомими і доленосними виявилися 90-ті роки: 1982-1983 рр. – 2 бронзові медалі з ВДНГ у Москві та в 1985 році – уже срібна медаль цієї ж виставки; достойне визнання першості на районному та обласному рівнях. І у 1984 році – заслужена нагорода, ще один орден – орден Дружби народів.

Я дивлюся, як бабуся перебирає почесні грамоти, вимпели, орденські книжки та інші нагороди, і мимоволі помічаю, як якось по-особливому вона гортає звичайнісінький зошит у клітинку з великими колонками цифр.


  • Що це, бабусю? – запитую.

  • Так оце ж і є моя робота, – з гордістю показує вона свої записи, де показано, як зростали з року в рік надої в її групі корів. Помічаю, що підкреслено в зошиті два роки: 1991 та 1992, коли надої за рік на кожну корову становили більше 6 тисяч кілограмів молока. Це найвищі її трудові показники…

Мене завжди дивує бабусина величезна енергія. Звідки вона в неї береться? Можливо, допомагає їй один незмінний життєвий принцип – якщо працювати, то з повною віддачею, якщо ж інакше, то краще й не братися за справу.

Ось уже 14 років бабуся на заслуженому відпочинку. Але це словосполучення зовсім не відповідає її характеру, бо, мені здається, вона ніколи не відпочиває: то на дачі, то на городі, то по господарству порається, то онучка Ростика, мого братика, глядить. Так само, як допомагала моїй мамі доглядати мене. Особливо любила бабуся мене купати, хлюпала теплу водичку, приказувала якісь побажання, а потім після купання брала на руки. Тепло, затишно було на бабусиних руках. Солодко я засинала, бо пахли вони молоком.

Ніжні, лагідні і пахучі бабусині руки. Руки невтомної трудівниці… Берегині нашої родини…

«Моя бабусю, старша моя мамо!» – повторюю услід за Ліною Костенко і цілую невтомні бабусині руки…»

Так, це слова про бабусю Дарини Щербини, що все своє життя працювала на дослідній станції, своїм трудом здобула собі славу і добре ім’я, а науковій установі – вагомі досягнення.

ІV. Підсумки.

Учитель. Приємно, що село наше сьогодні відоме далеко за межами Кіровоградської області. Заслуга в цьому перш за все ветеранів-трударів, які, не шкодуючи власних сил і здоров’я, відродили його, вписали славні сторінки в його історію.

Завтра настане ваш час, сьогоднішніх учнів, здійснювати добрі справи для села, примножуючи досягнення попередніх поколінь.



  • Діти, а які добрі справи для рідного села ви готові зробити уже зараз? (діти відповідають).

Учитель.

Вірш Лариси Шевчук.



Життя твоє – безцінний дар.

Не забувай про це ніколи.

Ти спиш під зорями стожар,

Чи з друзями ідеш до школи,



Живеш ти в місті чи в селі,

Подумай, як життя прожити?

Ти слід залишиш на землі –

То треба гарний залишити.




Буряк О.Б., вчитель російської мови та світової літератури Катеринівської ЗШ І-ІІІ ст.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9

Схожі:

Методичні рекомендації до проведення першого уроку у 2013-2014 навчальному році iconМетодичні рекомендації до організації та проведення Першого уроку у 2013-2014 навчальному році Чернігів 2013
Тарас Шевченко – совість України, її душа І оберіг (до 200-річчя від дня народження) : методичні рекомендації до організації та проведення...
Методичні рекомендації до проведення першого уроку у 2013-2014 навчальному році iconМетодичні рекомендації до проведення Першого уроку у старшій школі у 2013-2014 навчальному році черкаси 2013

Методичні рекомендації до проведення першого уроку у 2013-2014 навчальному році iconМетодичні рекомендації щодо проведення у навчальних закладах міста Донецька першого уроку в 2013 2014 навчальному році На виконання Указу Президента України

Методичні рекомендації до проведення першого уроку у 2013-2014 навчальному році iconМетодичні рекомендації щодо проведення першого уроку в 2014-2015 навчальному році

Методичні рекомендації до проведення першого уроку у 2013-2014 навчальному році iconМетодичні рекомендації до проведення Першого уроку у 013-2014 навчальному році для учнів 5- класів

Методичні рекомендації до проведення першого уроку у 2013-2014 навчальному році iconМетодичні рекомендації для проведення в навчальних закладах області Першого уроку у 2014/2015 навчальному році на тему «Україна єдина країна»

Методичні рекомендації до проведення першого уроку у 2013-2014 навчальному році iconМетодичні рекомендації до проведення Першого уроку, присвяченого 200-річчю від дня народження Тараса Григоровича Шевченка
М. В. Остроградського направляє методичні рекомендації щодо проведення Першого уроку в 2012 ­– 2013 навчальному році, присвяченого...
Методичні рекомендації до проведення першого уроку у 2013-2014 навчальному році iconМетодичні рекомендації до проведення Першого уроку, присвяченого 200-річчю від дня народження Тараса Григоровича Шевченка
М. В. Остроградського направляє методичні рекомендації щодо проведення Першого уроку в 2012 ­– 2013 навчальному році, присвяченого...
Методичні рекомендації до проведення першого уроку у 2013-2014 навчальному році iconКіровоградщині – 75 Розробки уроків І позакласних заходів для проведення Першого уроку в 2013/2014 навчальному році

Методичні рекомендації до проведення першого уроку у 2013-2014 навчальному році iconМетодичні рекомендації щодо проведення Дня Знань І першого уроку в 2007 2008 навчальному році Друкується за рішенням вченої ради Кіровоградського



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка