Методичні рекомендації з курсу «Релігієзнавство» для студентів заочної форми навчання



Сторінка1/4
Дата конвертації17.04.2017
Розмір0.56 Mb.
ТипМетодичні рекомендації
  1   2   3   4


Міністерство освіти та науки України
Запорізький національний технічний університет


МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ



з курсу «Релігієзнавство»
для студентів заочної форми навчання

2010
Методичні рекомендації з курсу «Релігієзнавство» (для студентів заочної форми навчання) /Укладачі: Бондаренко О.В., Бондаревич І.М., Володін П.В., Головко Л.В., Тарадайко С.М. – Запоріжжя: ЗНТУ, 2010. – 46 с.


Укладачі:

д.філос.н., проф. Бондаренко Ольга Валеріївна

к.філос.н., доцент Бондаревич Ірина Миколаївна

к.філос.н., доцент Володін Петро Володимирович

к.філос.н., доцент Головко Любов Василівна

к.філос.н., доцент Тарадайко Сергій Миколайович

Рецензент: кандидат філософських наук, доцент, завідувач кафедри філософії ЗДІА Калюжний Віктор Степанович


Відповідальний за випуск:

кандидат філософських наук, доцент кафедри філософії ЗНТУ Повзло Олександр Миколайович

Затверджено на засіданні кафедри філософії ЗНТУ,

протокол № 4 від « 02 » лютого 2010 р.

З М І С Т
Передмова 4

Рекомендації до вивчення навчального курсу «Релігієзнавство» 4

Завдання на контрольні роботи з курсу «Релігієзнавство» для студентів заочної форми навчання:

Комплекс варіантів № 1 20

Комплекс варіантів № 2 26

Комплекс варіантів № 3 30

Перелік запитань до підсумкового опитування (заліку) 37

Перелік основної та додаткової рекомендованої літератури 40


П е р е д м о в а
Вивчення проблем релігієзнавства становить важливий напрямок отримання вищої освіти. Кожна освічена людина має розумітися на проблемах, що пов`язані з поняттям “Бог”, “віра”, “надприродний світ” тощо. Грамотність у розумінні цих питань допомагає кожній людині розуміти оточуючий її світ, розбиратися у діях та прагненнях інших людей, та сприяє пізнанню власного “Я”. Сучасне релігієзнавство займає особливе місце у системі наук про світ та про людину.

При створенні цієї методичної розробки автори виходили із необхідності для студента уміти осмислювати загальнолюдські проблеми, які притаманні релігієзнавству, з метою використання їх для вирішення завдань, які існують у сучасному суспільстві. Гуманітаризація вищої освіти дозволяє студентам визначати своє ставлення до релігії, церкви , атеїзму; налагоджувати діалог віруючих та невіруючих на основі збереження загальнолюдських духовних цінностей.



Курс “Релігієзнавство” дає можливість випускнику технічного вузу систематизувати гуманітарні та природно-наукові знання з метою наукового історичного аналізу походження, соціальної ролі релігії у суспільстві. Лекційний матеріал з релігієзнавства передбачає також розгляд питань, що пов`язані із визначенням сутності релігійної свідомості, релігійної поведінки та релігійних організацій; соціальних, гносеологічних та психологічних коренів релігії; історії становлення, розвитку та трансформації релігійних вчень та напрямків. Усе це дозволяє підняти загальнокультурний рівень освіти студентів; формувати соціальні та моральні якості спеціаліста та людини; виробляти через вивчення таких соціально-історичних феноменів, як релігія та атеїзм, особливу позицію щодо оцінки ролі релігії у сучасному світі.
Рекомендації до вивчення

навчального курсу «Релігієзнавство»
Питання про походження релігії посідає чільне місце у теології, релігійній філософії, релігієзнавстві. Від розв’язання його залежить світогляд та життєві позиції людини. Існують різні концепції походження релігії.

Теологічна концепція – визнає надприродне джерело релігії, тобто Бога; вимагає визнання “світового духу”, “абсолюту”, “богу”, яким приписують “вічність, нескінченність”, “творчий початок” “усього існуючого”. У “душі” людини, у її суб’єктивних переживаннях слід знайти ідею божества, тобто божественне, релігійні уявлення, почуття одвічно присутні у людській природі. Антропологічна концепція – пояснює релігію із людської сутності; релігія розглядається як продукт людської фантазії, абстрактного мислення. Обмеженістю цього підходу є те, що соціальні коріння релігії не виявляються, релігія не визначається як продукт певних соціальних відносин. Біологізаторська концепція – вважає релігію особливою формою реагування організму людини на навколишнє середовище, як породження людських інстинктів. Зокрема, філософія психоаналізу З.Фройда описує релігію через невроз як стан людського організму Матеріалістична концепція виникнення та сутності релігії – виходить з того, що людина створює життя у сфері матеріальних й духовних відносин як життя у “світі явищ” та життя у “світі ідей”, що дає можливість сприймати та усвідомлювати уявлене як дійсність, минуле, майбутнє як теперішнє. Це положення дало можливість розкрити суспільне походження релігії, визначити її роль в духовно-практичному освоєнні світу.

Специфічною ознакою релігійної свідомості є віра у надприродне. Фантастичне подвоювання світу та протиставлення “надприродного” природному – найбільш загальна ознака віри у надприродне. Вона припускає: 1) віру у надприродні істоти “потойбічного світу”; 2) віру у надприродні “зв’язки та відносини” у реально існуючому світі; 3) віру у надприродні “властивості” дійсних об’єктів.

Соціальні корені релігії – об’єктивні фактори суспільного життя, які необхідно породжують релігійні уявлення. Вони пов’язані із ставленням людей до природи, а також із відношеннями між людьми: по-перше, – стихійність суспільного розвитку; по-друге, – класове гноблення та експлуатація людини людиною.

Гносеологічні корені релігії – можливості формування релігійних уявлень, що виникають у процесі пізнавальної діяльності: по-перше, – одухотворення сил природи; по-друге, – абстрактне мислення; по-третє, – суперечність та складність процесу пізнання; по-четверте, – незнання справжніх причин явищ.

Психологічні корені релігії – стійкі негативні емоції, від яких людина не може самостійно позбавитись: по-перше, – тривалі негативні почуття, емоції (страх, горе, відчай); по-друге, – почуття радості, вдячності.

Історичні корні релігії – це, по-перше, спадкоємність, послідовність у розвитку релігії; по-друге, існування релігійних традицій; по-третє, ототожнювання релігійних традицій з національними, побутовими.

У структурі релігії як соціального утворення можна виділити такі основні елементи: релігійна свідомість, релігійний культ та релігійні організації.



Релігійна свідомість (складається з двох відносно самостійних рівня – релігійна психологія і релігійна ідеологія). Релігійна психологія – це сукупність релігійних уявлень, почуттів, настроїв, звичаїв, що притаманні віруючим. Релігійна ідеологія – це більш-менш струнка система ідей, розробкою яких займаються професійні служителі культу, богослови, релігійні філософи. Головна функція релігійної ідеології – формувати релігійну психологію, пристосовувати віровчення до конкретних умов історичного процесу. Релігійну психологію і релігійну ідеологію об’єднує те, що вони детерміновані соціальними відносинами своєї епохи, виступають як елементи надбудови та є фантастичним відображенням дійсності. Змістом релігійної психології і релігійної ідеології є віра у надприродне.

Релігійний культ – сукупність практично-символічних дій, за допомогою яких віруючий намагається впливати на “надприродні” та реально існуючи об’єкти. Культ є засобом ідеологічного впливу на свідомість віруючих. Він є найбільш первісним і консервативним елементом релігії.

Релігійні організації – об’єднання послідовників певної релігії; яке виникає на основі єдності віровчення та культу. До релігійних організацій належать церкви, секти, релігійні братства, чернечі ордени. Церква – автономний, чітко централізований інститут, що обслуговується професійними священиками. Для церкви характерні такі риси: догматизована система віровчення і культу; ієрархічний принцип у керівництві; розподіл на професійних служителів культу (клір) та звичайних віруючих (мирян). Секта – об’єднання віруючих, яке відокремилось від головного релігійного напрямку. Маючи різноманітні ідейні положення і організаційні форми, секти мають й низку стійких ознак: претензії на виключність своєї віри, на те, що вона існує тільки для вибраних; відсутність чіткого розподілу на клір і мирян, тобто загальне священство; свідомий вступ в общину; активна місіонерська діяльність.

Соціальні функції релігії, церкви у сучасному суспільстві. Світоглядна функція – релігія, намагаючись задовольнити пізнавальні потреби віруючого, формує релігійну картину світу, релігійний світогляд; у царині релігійного світогляду складаються моральні та естетичні ідеали, цінності. Релігія не тільки фантастично відбиває дійсність, але намагається створити свою картину світу, свої суспільно-гносеологічні схеми удосконалення суспільного життя, намагається визначити роль та місце людини у системі природи, суспільства. Образна форма сприйняття робить релігійний світогляд посильним для масової свідомості. Оскільки релігія не пов’язана з виробництвом, то світоглядні істини задаються вічними ідеалами. Регулятивна функція – релігія створює певну систему норм, цінностей, якою регулюється суспільна поведінка віруючого; що виявляється у сімейно-побутових відносинах, збереженні традицій та звичок, які обумовлюють живучість релігійних вірувань, тощо. Інтегруюча функція – це функція збереження та укріплення релігією існуючої соціальної системи. Комунікативна функція – це функція поєднання віруючих шляхом створення почуття віросповідної єдності під час релігійних дій, в особистому житті, у сімейно-побутових відносинах. Ілюзорно-компенсаторна – тобто функція компенсації релігією якихось негараздів у людському житті та відчуваннях; є основною функцією релігії.

Типологія релігій.

Існують такі типи релігії: родоплемінні (давні), національні, світові. У релігії відбувається еволюція – родоплемінних (давніх) культів до національних релігій, від національних до світових.



Племінні релігії поширені у деяких районах Азії, Америки, Індії, Океанії. Це складний комплекс місцевих традицій, ритуалів, обрядів, що відображають різні етапи людського життя (народження, наречення імені, похорон тощо), які уособлюють небесні та атмосферні явища, включають релігійно-міфологічні уявлення. Ним властиві: визнання та поклоніння усякого роду духам; відсутність професійних служителів культу; впровадження культу у формі особливих для кожного племені свят, традицій, магічних обрядів.

Формами первісних релігій є: фетишизм (вшановування різних об`єктів, предметів дійсності, наділення їх надприродними якостями); тотемізм (віра в існування надприродного зв`язку між групою людей та певним видом тварин або рослин); анімізм (віра у існування душі, духів, духовної сутності у предметах або їх існування окремо від них); магія (сукупність уявлень про можливістю впливати на людей, предмети оточуючого світу надприродним шляхом); землеробський культ (вшановування двійників тих факторів природи, які впливають на врожай); шаманство (віра у могутні надприродні можливості стародавніх професійних служителів культу шаманів); культ предків (віра у вплив душі померлої людини впливає на життя родичів і після смерті).



Національні (державні) релігії: вони не виходять, як правило, за межі певної етнічної спільноти; відображають процес формування народностей, а потім націй. Відрізняються від племінних тим, що складались та розвивались у класовому суспільстві; у них відобразилась етнічна приналежність людей.

Основні риси національних релігій: а)поклоніння Богам свого народу, кожний з яких наділяється особливими природними та соціальними функціями; б) складна обрядність, специфічна для кожної релігії; в) наявність особливої касти служителів культу, які займаються розробкою релігійної ідеології та релігійного культу; г) поява молитви як елемента культу; д) перехід від зооморфізму до антропоморфізму; є) є політеїстичними; ж) відносини між Богами побудовані по принципу ієрархії, що відповідає соціальній ієрархії; з) зародження вчення про посмертну відплату.

До національних релігій належать:

юдаїзм – давня монотеїстична національна релігія, виникла у 2 ст. до н.е. серед семітських кочових племен Аравії; догматика і культ розроблені на основі давньоюдейської Біблії (книги Старого Заповіту); проголошує культ єдиного Бога Яхве, ідею “богообраності” єврейського народу, віру у пришестя месії – небесного спасителя, чекання на Кінець світу, воскресіння мертвих.

конфуціанство – виникло у стародавньому Китаї у 6-5 ст. до н.е.; засновник Кун Фу-цзи (Конфуцій); увага релігії зосереджена на соціально-етичних проблемах (ідеал досконало-мудрою людини, правила соціальної ієрархії тощо); особливістю релігії є відсутність професійних служителів культу;

індуїзм – виник у 6-4 ст. до н.е.; є політеїстичною релігією; визнання канонічною книги «Вєди»; вчення про сансару та перевтілення душ, закону карми (відплати), дотримання кастового ладу з виконанням обов`язку дхарми, положення про ахімсу (неспричинення лиха) і аватару (можливості періодичних втілень головного бога в інше божество, людину або тварину); бог індуїзму триєдиний: Брахма (творіння), Вішну (збереження), Шива (руйнування);

даосизм – склався у Давньому Китаї як опозиція конфуціанству у 6-5 ст. до н.е.; основні принципи викладені у книзі «Дао де дзин», автором вважається філософ Лао-цзи; “дао” – сутність та першопричина світу, джерело його мінливості, засіб життя, принцип;

синтоїзм – сформувалась в Японії у 6-7 ст.; верховним божеством, родоначальником панівної імператорської династії є сонячна богиня Аматерасу; не має церковних канонічних книжок; міфи, легенди, загальні для синто, зібрані у збірку «Кодзикі».

Риси світових релігій: а) зв`язок їх виникнення із значними подіями історії, у яких беруть участь великі маси людей; б) космополітичний, пропагандистський характер, звернення до усіх людей, незалежно від статі, соціального положення, національної чи расової приналежності, як до рівних перед Богом; в) відмова від специфічної обрядності, що роз`єднує людей різних національностей, відмова від жертвоприношень; г) монотеїзм. Існує три світові релігії – буддизм, християнство, іслам.



Буддизм. Виник у 6 ст. до н.е. у Північній Індії, де на той час панувала станова нерівність, суспільство розподілялось на касти: 1) брахмани (службовці культу); 2) кшатрії (рабовласницька знать); 3) вайш’ї (частина вільної бідноти); 4) шудри (частина вільної бідноти плюс раби). Буддизм сформувався як опозиція кастовому ладу. Нове вчення зверталось до всіх верств населення, проголосило рівність усіх людей у стражданнях і позбавленні від них. Засновником буддизму вважають, за легендою, царевича Гаутаму, якого у майбутньому нарекли Буддою. Канон буддійської літератури – «Трипітака» («Три корзини»). Буддійська чернеча община має назву сангха.

Одне з головних положень буддизму є догмат “про страждання”, який сформульовано у чотирьох “великих істинах”: 1) життя є стражданням; 2) причина страждань людини у невігластві, бажанні земних присвоєнь; 3) шлях позбавлення від страждань є шляхом відмови від земних бажань; 4) такий шлях є свідомою відмовою від земних бажань. Це – “восьмирічний шлях”: правильне судження, правильне рішення, правильна річ, правильна увага, правильне зосередження.

Вчення про нірвану у буддизмі: нірвана як над-буття, стан вічного спокою, нескінченного блаженства; шляхом до нірвани є визволення від сансари (кругообігу перероджень) та карми (закону відплати). Вчення про дхарму: за буддійським вченням, усе в світі є наслідком нескінченного руху дхарм, духовних нематеріальних часток; після розпаду певної комбінації дхарми не зникають, а об’єднуються у нові комплекси, так відбуваються переродження, які залежать від карми.

У буддизмі сформувалися напрямки: хінаяна (“малий візок”), де шлях до нірвани повністю відкритий тільки монахам; махаяна (“великий візок”), де важливу роль грає культ бодхісатв – індивідів, які уже здатні увійти в нірвану, але відкладають досягнення кінцевої мети для того, щоб допомогти у її досягненні іншим; ламаїзм, де великого значення набуває вчення про лам (монахів), як обов’язкових посередників між віруючими і бодхісатвами; основними центрами культової діяльності у ламаїзмі постають дацани (монастирі).



Християнство. Виникло у 2 половині І ст. н.е. у південних провінціях Римської імперії.

Розглядаючи соціально-економічні умови виникнення християнства, доцільно підкреслити: 1) у результаті економічної експансії Римська демократична рабовласницька держава перетворилась у 33 р. до н.е. у могутню державу-імперію античного світу; 2) покорені народи втратили економічну самостійність, їх старі племінні й національні боги лишились підтримки, тому була підірвана віра у старих богів; 3) головна соціальна причина виникнення християнства – безсилля пригноблених у боротьбі із завойовниками; 4) щоб, жити в умовах тяжкого гноблення, треба було мати якусь перспективу у житті; такий вихід знайшовся – у потойбічному світі; християнську релігію створили раби та бідняки, вона обіцяла їм свободу, рівність та щасливе життя на “тому світі” («Христос переміг, оскільки зазнав поразку Спартак»). У формуванні конкретних особливостей нової релігії були й низка інших соціальних обставин.

Християнство відокремилось від юдаїзму на початку 2 ст. Від цієї релігії воно взяло вшановування Старого Завіту – найбільш стародавня частина Біблії. Із Старого Завіту християнство використовувало багато сюжетів й образів для формування “біографії” нового бога – Ісуса Христа. Навіть найбільш важлива частина імені бога (Христос) є простим перекладом на грецьку мову юдейського релігійного терміну “месія” (у перекладі “посланець божий”, “спаситель людей”). Від юдаїзму християнство перенесло у свій ідейний арсенал вчення про єдиного бога, про пришестя месії, про створення світу за шість днів, про кінець світу.

Великий вплив на християнство мали філософські вчення античного світу, Сенеки та Філона Олександрійського. У Сенеки християни запозичили етичні ідеї про рівність людей перед долею, про спасіння душі як мети життя, про презирство до земного життя, про любов до ворогів, про покірність долі. Філон запропонував ідеї про природжену гріховність людей, про необхідність спасіння душі через страждання, про страждання як шлях спасіння душі.

Спочатку християнство виступало як релігія пригнічених. Перші християнські общини складались з рабів, бідноти та безправних людей. Перші християнські общини не знали догматики і культу пізнього християнства. Їм не були знайомі свята трійця і боговтілення: Христос вважався лише сином бога. Не було уявлень про єдиного святого духа, не було біографії Христа, не було священно-службовців, церкви, таїнств, ікон. З середини 1 ст. у християнстві з’явилися різні напрямки – ворогуючі секти. Поява християнського кліру і церкви відноситься до середини 2 ст. і пов’язана з поступовими змінами у соціальному складі початкових християнських общин: багаті християни поступово приходять до управління майном і богослужбовою практикою. З’являються єпископи.

У 313 р. імператор Костянтин міланським указом оголосив християнство рівноправною релігією серед інших релігій, а в 324 р. офіційно оголосив християнство державною релігією Римської імперії. У 325 р. у місті Нікеї відбувся 1-й Вселенський собор християнських церков, який затвердив християнське віровчення. Процес остаточного формування християнських таїнств та догматів відбувався у 4-8 ст. на перших 7-ми Вселенських соборах.

Значним розколом у християнстві була поява двох основних напрямків – православ’я і католицизму (розкол відбувся остаточно у 1054 р.). Цей розкол був пов’язаний з особливостями розвитку феодальних відносин у східних і західних частинах Римської імперії після її розподілу у 4-ому ст., а також з боротьбою римських пап і константинопільских патріархів за керівництво усією християнською церквою (близько 867 р. відбувся розрив між папою Миколою I і Константинопольським Патріархом Фотієм). Західна церква стала зватися римсько-католицькою; східна – греко-католицькою, православною.

Католицизм.

Джерело католицизму – це невелика римська християнська громада, першим єпископом якої, за переказами, був Апостол Петро.

Католицизм, як один з напрямків християнської релігії, визнає її основні догмати та обряди, але має низку особливостей у віровченні, у культі, в організації: 1) як у православ’ї, в основі віровчення католицизму лежить загально-християнський Символ віри («Кредо»), що включає 12 догматів та 7 таїнств; 2) на відміну від православ’я, де у догматі про Трійцю Святий Дух виходить від Бога-Отця, католицький догмат проголошує, що Святий Дух виходить і від Отця, і від Сина; 3) у православ’ї у загробному житті душа людей у залежності від того, як прожила людина земне життя, попадає до раю або до пекла, католицизм сформулював догмат про Чистилище – проміжне місце між пеклом та раєм; у Чистилищі перебувають душі грішників, що не одержали прощення у земному житті, але не обтяжені смертними гріхами; 4) визнання у католицизмі практики продажу індульгенцій; 5) для католицизму є характерним вшановування Богородиці – Матері Ісуса Христа Діви Марії (папа Пій I у 1854 р. проголосив догмат про непорочне зачаття Діви Марії) 6) у католицизмі є вчення про верховенство папи Римського над усіма християнами: 7) на відміну від православ'я, католицизм об'єднаний у єдину централізовану організацію, має міжнародний центр керування – Ватикан (своєрідна, унікальна теократична держава, яка розташована у центрі столиці Італії – міста Рима, площею 44 га) і голову Католицької церкви – Папу Римського (є світським та духовним керівником держави Ватикан), офіційний повний титул папи звучить так – єпископ Рима, намісник Ісуса Христа, помічник князя апостолів, верховний пантифік всесвітньої церкви, патріарх Заходу, Італії, архієпископ і митрополит Римської провінції, монарх держави-міста Ватикан; 8) кожна національна церква діє під керівництвом вищого ієрарха, який призначається Папою Римським; це – кардинал, патріарх, митрополит, архієпископ чи єпископ; первинною структурною одиницею католицької церкви, так само як і православної, є парафiя, на чолі якої стоїть священнослужитель.

Православ'я. Історично склалося, сформувалося як східна гілка християнства. Поширене у країнах Східної Європи, Близького Сходу, на Балканах. Богословські основи православ'я сформувалися у Візантії, де воно було пануючою релігією у IV-ХI ст.

Основою віровчення визнане священне писання (Біблія) та Священні перекази (рішення семи Всесвітніх соборів IV-VIII ст., а також праці найбільших церковних авторитетів, таких, як Василь Великий, Григорій Богослов, Іоанн Дама скін). На долю цих “отців церкви” випало формування основних положень віровчення.

На даний час нараховується 15 автокефальних (самостійних) православних церков: Константинопольська, Олександрійська, Антиохійська, Ієрусалимська, Російська, Грузинська, Сербська, Болгарська, Кіпрська, Елладська (грецька), Румунська, Албанська, Польська, Чехословацька, Американська. Автокефальні церкви мають у різних країнах екзархати, єпархії, благочинія, подвір’я, місії. Багато хто з автокефальних церков мають автономні православні церкви. Межі самостійності автономних церков визначаються угодою з тією автокефальною церквою, що надала їм автономію. Глави автономних церков обираються помісними соборами з наступним їх затвердженням патріархом автокефальної церкви.

Особливості віровчення та культу православ'я. Для усіх православних церков є загальним віровчення, культ та канонічна діяльність. Основу православного віровчення складає Нікео-Царгородський Символ віри, прийнятий на перших двох Всесвітніх соборах (325 р. – Нікейським і 381 р. – Константинопільським (Константинополь у Давній Русі називався Царгород). Цей Символ віри був затверджений у вигляді 12 параграфів, що містять догматичні формулювання основних положень віровчення про Бога.

У першому параграфі говориться про Бога як творця світу – перша іпостась Святої Трійці. У другому – про віру в Сина Божого єдинородного – Ісуса Христа. Третій – це догмат Боговтiлення, відповідно до якого Ісус Христос, залишаючись Богом, разом з тим став людиною, народившись від діви Марії. Четвертий параграф Символу віри – про страждання і смерть Ісуса Христа. П'ятий – про воскресіння Ісуса Христа. У шостому говориться про тілесне піднесення Ісуса Христа на небо. У сьомому – про друге, прийдешнє пришестя Ісуса Христа на землю. Восьмий параграф Символу віри – про віру в Духа Святого. У дев'ятомупро ставлення до церкви. У десятому про таїнство Водохрещення. В одинадцятому про майбутнє воскресіння мертвих. У дванадцятому параграфі – про життя вічне.

Важливе місце у православ'ї займають обряди-таїнства, під час яких, за вченням церкви, на віруючих сходить особлива благодать. Церква визнає сім таїнств: 1) водохрещення – таїнство, у якому віруючий при триразовому зануренні тіла у воду з призиванням Бога – Батька і Святого Духа знаходить духовне народження; 2) у таїнстві миропомазання віруючому подаються дарунки Святого Духа, що навертають і зміцнюють у житті духовному; 3) у таїнстві причащання віруючий під виглядом хліба і вина вкушає саме Тіло і Кров Христову для Вічного Життя; 4) таїнство покаяння чи сповіді – це визнання гріхів своїх перед священиком, що відпускає їх від імені Ісуса Христа; 5) таїнство священства відбувається через єпископське рукопокладення при введенні певної особи у сан священнослужителя; право здійснення цього таїнства належить тільки єпископу; 6) у таїнстві шлюбу, що відбувається у храмі при вінчанні, благословляється подружній союз нареченого і нареченої; 7) у таїнстві єлеєосвячення (соборування) при помазанні тіла єлеєм призивається на хворого благодать Божа, що зцілює немочі сердечні і тілесні.

Виникнення протестантизму в епоху Реформації.

Протестантизм один із трьох основних напрямків християнства. Виник у результаті широкого антикатолицького руху – Реформації у XVI ст. у країнах Європи. Протестанти засудили зловживання католицької церкви, зажадали приведення церковної організації у відповідність із принципами первісного християнства.

Протестантизм: 1) відкинуте вчення про церкву як посередницю між богом і людьми (догмат про роль церкви, яка рятує), особисте спілкування людини та Бога; 2) висунення принципу «виправдання вірою»; 3) значне спрощення культу, відмова від шанування святих, ангелів, поклоніння іконам, мощам та ін.; 4) вчення про загальне священство (кожен християнин, будучи хрещеним, отримує право на спілкування з Богом, право проповідувати і робити богослужіння без посередників); 5) служитель культу позбавлений права сповідувати та відпускати гріхи, у своїй діяльності він підзвітний громаді; 6) відмінено целібат (обітниця безшлюбності); 7) відкинутий авторитет усіх церковних постанов; Біблія, у тому вигляді як вона відкривається людському розумінню, і є тим найважливішим джерелом, де віруюча людина знаходить своє пізнання Бога, ті найважливіші релігійно-моральні настанови, якими вона керується в своєму житті; 8) віруюча людина – це людина, яка усвідомить гріховність своєї природи, і цього досить для того, щоб вона могла безпосередньо звернутися до Бога з молитвою про своє спасіння; молитва про спасіння повинна бути підтверджена сумлінним виконанням своїх мирських обов'язків, тому що за рівнем такої сумлінності Бог судить про міцність віри і про бажання знайти спасіння.

Основні напрямки протестантизму: лютеранство, кальвінізм, конгрегаціоналісти (у Великій Британії), пресвітеріани (Шотландія), англіканська церква, баптизм і інші.



Біблія – “священна” книга в юдействі та християнстві, стародавня пам'ятка писемності, що створювалася протягом величезного історичного періоду (ХIII ст. до н.е. по II ст. н.е.). Багато біблійних образів, що давно втратили зв'язок з релігійними текстами, стали загальними: змій як підступний спокусник, гірка чаша як символ страждання, голуб як вісник добра та інші.

Біблія складається з двох частин: Старого Завіту та Нового Завіту. Старий Завіт шанується як «священне писання» юдеями та християнами, Новий Завіт – тільки християнами. За вченням церкви, Біблія вважається «богодухновенним словом».

У Біблії розповідається, як Бог створив світ рослинний i тваринний, а також людину, про первородний гріх Адама та Єви і т. ін. У Новозавітний канон усі віросповідання християнської релігії включають: 1) 4 Євангелія: від Матфея, від Марка, від Луки, від Іоанна; 2) Книга Діянь святих Апостолів; 3) 21 Послання апостолів Іакова, Петра, Іоанна, Павла; 4) Апокаліпсис, чи Одкровення Іоанна Богослова.

Євангелія – виклад родоводу Ісуса Христа, що ведеться від Авраама і доводиться до Йосипа, чоловіка Марії, розповіді про «пристрасті господні», про страждання і смерть Ісуса, про воскресіння, а потім i явлення Ісуса своїм учням. Діяння апостолів – діяльність учнів Христа, що пропагували його вчення після його “піднесення”. Послання апостолів – кожне з них приписується певному апостолу (21 послання: 14 Павла, Якова, Петра, Іоанна, Іуди). Одкровення Іоанна – зміст цієї книги дуже заплутаний, але піддається розшифровці таким чином, що йдеться про пророцтво прийдешнього, а саме прихід найближчим часом Кінця світу і настання спочатку царства антихриста, а потім Царства Небесного на землі (це пророцтво викладається у формі низки фантастичних видінь, що нібито з'явилися автору Апокаліпсиса на острові Патмос, куди він був засланий за сповідування християнства, видіння ці, страшні й заплутані, наповнені таємничими символами і загадковими образами, що чергуються незрозуміло і безладно).

Іслам – наймолодша світова релігія (виникла на початку УП ст. н.е., у містах Мекка та Медина, зараз – Саудівська Аравія); за кількістю своїх послідовників є другою (після християнства) світовою релігією. Мусульман мешкають більше як у 120 країнах світу, у 28 країнах іслам є державною релігією.

Створювачем релігії та першим проводирем мусульманської общини вважається Мухаммед, який жив у 572–632 рр. Зі смертю Мухаммеда припинився прямий контакт мусульманської общини із Аллахом (замісниками Пророка стали халіфи). Мухаммед – головний та останній Пророк справжньої віри. Одного разу, коли він розмірковував у печері на горі Кіра, він почув голос, який сповістив йому, що є Посланцем Бога, за яким був наказ: «Читай!». Одкровення, що поступово накопичувалися, отримали назву «коранів». Мухаммед заклав першу у мусульманському світі.

На сьогодні основними напрямками в ісламі є: сунізм (ортодоксальний іслам, його дотримується переважна більшість мусульман) – найвища мирська та духовна влада (імам) вибирається людьми; шиїзм – влада імама та особа імама повинні бути божественними (шиїзм у більшості у країнах Іран, Ірак, Ліван, Ємен, Бахрейн); суфізм – це ісламський містицизм, напівмонаша течія мандруючих монахів (дервішів), на чолі ордена шейх.

Джерелами віровчення ісламу є Священне Писання Коран та Священний Переказ Суна.



Коран – головне джерело віровчення. Вважається, що зміст Корану був переданий Мухаммеду самим Аллахом через архангела Джебраїла окремими одкровеннями (610-632 рр.). Коран складається із 114 сур (глав); кожна сура складається із айятів (“віршів”), яких десь 6236. Існує традиційне мистецтво читання Корану наспівуючи – 7 “рівно допустимих” способів рецитації Корану.

Священний Переказ в ісламі – Суна. Представляє собою збірку хадисів – легенд про вислови та вчинки Мухаммеда, є розповідями про епізоди з життя Мухаммеда, які є зразком для наслідування усьому мусульманському світові. Складена у ІХ ст. мусульманськими богословами. Суну визнають лише суніти. У мусульман-шиїтів – власна збірка переказів: Ахбар («повідомлення»).

«Іслам» – з арабської мови "покора": покора Богу. Все у Всесвіті функціонує у чіткій узгодженості, яка відображає волю Бога. Людина має бути повністю покірною цій волі Бога. Релігійна догматика ісламу є досить простою. Мусульманин зобов'язаний вірити: 1) у єдиного Бога – Аллаха; 2) у те, що Мухаммед – останній та найвищий Пророк Бога; 3) в існування диявола – Ібліса, який спокушає людину з істинного шляху; 4) у Кінець Світу та Страшний Суд; 5) у божественне провидіння.

Культова практика ісламу зводиться до так званих «п'яти стовпів віри»: 1) шахада – формула сповідання віри: «Немає Бога, окрім Аллаха; Мухаммед – посланець Бога»; 2) салят (молитва) – 5 щоденних обов'язкових молитов та щоп'ятниці колективна полуденна молитва у мечеті; є також додаткові молитви; 3) саум (пост) – має дотримуватися щорічно, у 9-й місяць мусульманського місячного календаря рамадан (протягом усіх 30 діб); 4) закят – обов'язковий податок на користь бідних; 5) хадж – паломництво до священного міста Мекки, яке хоча б раз у житті зобов’язаний здійснити кожний мусульманин; 6) іноді до «стовпів віри» додають джихад (священна боротьба за віру).

Іслам – це не тільки просто релігія, це й спосіб життя. Це – культура.

Нетрадиційні релігії ХХ – початку ХХІ ст.

Поява у 2 половині ХХ ст. новітніх явищ у релігійному житті суттєво змінила релігійний облік світу та сучасного віруючого. Релігійна статистика, поруч із традиційними (“класичними”) релігійними системами світобачення та боговшанування, фіксує виникнення та діяльність альтернативних релігій – так званих «нових релігійних течій» (НРТ). В спеціальній літературі цей феномен позначається по-різному: «позавіросповідна релігійність», «світський гуманізм», «езотерична (тобто призначена для посвячених) культура», «деідеологізована віра», «нові релігії», «позаконфесійна (тобто позавіросповідна) релігійність» й ін.

НРТ не просто входять в сучасне життя суспільства та у життя сучасної людини, несучи з собою багато проблем (трагедії масового суїциду, асоціальна орієнтація, сектантська замкненість послідовників НРТ, “промивка мозків” або “маніпуляція свідомістю”), “нова” релігійність ще є й відбиттям глибоких змін в свідомості та самосвідомості сучасної людини, змін у самих “механізмах” буття людини у сучасному світі Новітнього часу. Це – «некласична» релігійність, «некласична» віра, «некласична» релігійна свідомість. Саме вони і породжують феномен нетрадиційних релігій та культів, феномен НРТ у сучасному світі. Переписуються основоположні релігійні концепції (такі, наприклад, як Добро – Зло, Бог – Диявол), за релігією бачать зовсім інші функції у світі, відбувається модернізація ідеї Бога і таке інше.

Всі засновники нових релігійних течій переконані, що тільки вони дають надзвичайно глибокі, приховані від “непосвячених”, позитивні знання про світ. Деякі вчення прагнуть поєднати у собі науку і релігію, адекватно віддзеркалити проблеми сучасного індустріального суспільства. Більшість існуючих у світі НРТ та рухів мають інтернаціональне походження й поширення, з'являючись у певній країні завдяки закордонним проповідникам. Характерною ознакою сучасного релігійного життя є поява синтетичних (штучно створених) релігій, що в своїх догматах, культах поєднують множинні релігійні традиції та на основі цього поєднання створюють свої власні вчення, систему обрядових дійств, сильну церковну організацію, претендуючи на статус надрелігії. У них надто розвинутий культ лідера, авторитет власних віросповідних джерел, присутня ідея богообраності їх послідовників. До цієї групи відносяться, наприклад, Церква об'єднання (або уніфікації), АУМ сінрікьо, Велике біле Братство та ін.

Сучасна наука не має якихось специфічних засобів, щоб виявити та виміряти віру людини, крім її самовизначення, її власного свідоцтва про свою віру. При цьому не обов'язково належати до певної церкви або виконувати якісь обряди, бо віра – це стан, знаходячись у якому людина переживає контакт і близькість з надприродним, відчуває його присутність у собі чи поруч з собою. Релігійний досвід або є, або його немає, він не залежить від наявності храму чи посередника, магічних обрядів чи культових дій. Одним словом, заява адептів нових релігій про свою віру в Бога чи богів і переживання ними зв'язку із трансцендентними силами є абсолютно достатнім для визнання НТР релігійними феноменами, тобто релігіями.

Нетрадиційна релігійність Новітнього часу представлена широким спектром неорелігій.

Це: неохристиянські рухи на загальнохристиянській основі – Міжнародна Християнська місія, Місія «Еммануїл», «Армія спасіння», Лівобережна церков Христа, Церков Воскресаючої Богородиці, Спілка християнської міжконфесійної згоди “Лога”, Церков Ісуса Христа Святих останніх днів (мормони), Новоапостольська церква, Церква Нового Єрусалиму (сведенборгці) і ін.; езотеричні спілки – Реріховське товариство, Асоціація «Живої етики», Братство Грааля, теософське об'єднання, антропософське об'єднання, послідовники вчення Гурджієва, екстрасенсорики тощо; рухи неоіндуїзму – Міжнародне Товариство Свідомості Кріпни, Товариство Шрі Ауробіндо, Товариство ведичної культури, Міжнародне Товариство «Всесвітня чиста релігія» (сахаджи), Місія «Світло душі», Трансцендентальна медитація і ін.; необуддистські течії – дзен-буддизм, ні терен, різні школи тибетського буддизму (карма каг'ю, дзог чен, гелугпа, ріме) і ін.; неоязичництво – друїдизм, рух чаклунів, рух Вікка, рух Асатру, Великий вогонь, Собор Рідної віри, Рідна віра, РУНВіра, Ладовірство і ін.; синтетичні неорелігії – Віра Бахаї (в ісламі), Велике Біле Братство, Церков уніфікації, Церков об'єднання і ін.; саєнтологічні рухи – Діанетика-Фонд Хаббарда, Наука розуму, Християнська наука; Церков Сатани; «близнюки» Церкви Сатани – Товариство Асмодея, Церков останнього суду, «Тантристи», Секта прихильників преподобного Муна, «Церков єднання», «АУМ сінрікьо» /з якою пов'язана трагедія у токійському метро/, «Богородицький центр», культ Вуду (магічна система поклоніння змії з елементами ритуального канібалізму) та багато інших.

Перспективи новітніх релігійних течій зводяться до того, що – незважаючи на те, що у світовому поліконфесійному середовищі частка НРТ незначна (десь біля 120 млн. неовіруючих, 95% яких проживає в Азії; неовіруючі складають приблизно 3,5% серед усіх віруючих), – тенденція до розширення НРТ на релігійній карті світу має незворотній характер.




Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4

Схожі:

Методичні рекомендації з курсу «Релігієзнавство» для студентів заочної форми навчання iconМетодичні вказівки до вивчення курсу «історія україни» та тематика контрольних робіт для студентів заочної форми навчання
Методичні вказівки призначені для студентів першого курсу всіх бакалаврських напрямів заочної форми навчання. Мета: допомогти студентам...
Методичні рекомендації з курсу «Релігієзнавство» для студентів заочної форми навчання iconМетодичні рекомендації до самостійної роботи студентів, тематику контрольних робіт для студентів заочної форми навчання, рекомендовану літературу
Текст]: методичні рекомендації для студентів спеціальностей 030505 „Управління персоналом та економіка праці", 030601 „Менеджмент...
Методичні рекомендації з курсу «Релігієзнавство» для студентів заочної форми навчання iconМетодичні рекомендації з організації самостійної роботи та виконання контрольних робіт студентами-бакалаврами заочної форми навчання
Структура курсу «Філософія» та загальні рекомендації для організації самостійної роботи студентів
Методичні рекомендації з курсу «Релігієзнавство» для студентів заочної форми навчання iconМетодичні рекомендації до вивчення курсу «Cучасна українська публіцистика»
Методичні рекомендації до вивчення курсу «Сучасна українська публіцистика» для студентів ІV курсу денної та заочної форм навчання...
Методичні рекомендації з курсу «Релігієзнавство» для студентів заочної форми навчання iconМетодичні рекомендації до виконання контрольних робіт студентів усіх галузей знань І напрямів підготовки заочної форми навчання

Методичні рекомендації з курсу «Релігієзнавство» для студентів заочної форми навчання iconМетодичні вказівки до самостійної роб оти з дисципліни "Історія зарубіжної літератури" для студентів
Методичні вказівки до самостійної роботи з дисципліни „Історія зарубіжної літератури“ для студентів 1 курсу спеціальності „Переклад”...
Методичні рекомендації з курсу «Релігієзнавство» для студентів заочної форми навчання iconМетодичні рекомендації та завдання для практичних занять з дисципліни "Англійська розмовна мова" для студентів всіх спеціальностей
Методичні рекомендації та завдання для практичних занять з дисципліни “Англійська розмовна мова” для студентів всіх спеціальностей...
Методичні рекомендації з курсу «Релігієзнавство» для студентів заочної форми навчання iconПрограма навчальної дисципліни. Полтава, 2009. 94 с
Хvі перша половина ХІХ століття для студентів ІІІ курсу заочної форми навчання
Методичні рекомендації з курсу «Релігієзнавство» для студентів заочної форми навчання iconКнига дорогоцінних скарбів
Слов’янські вірування. Писемні джерела до вивчення курсу «Релігієзнавство» для студентів гуманітарного факультету денної форми навчання...
Методичні рекомендації з курсу «Релігієзнавство» для студентів заочної форми навчання iconМетодичні рекомендації І завдання до практичних занять для студентів заочної форми навчання окр
України на міжнародній арені, розширення процесів міжкультурної комунікації, встановлення ділових контактів з партнерами з інших...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка