Методичні вказівки для роботи студентів розроблені відповідно до робочої програмою дисципліни "Історія української культури" для студентів денної форми



Сторінка10/11
Дата конвертації09.04.2017
Розмір2.64 Mb.
ТипМетодичні вказівки
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11

3. Українська культура напередодні XXI століття.

4. Культурне життя української діаспори далекого і ближньго зарубіжжя.


Література

[8 с.250-302], [9 с.245-281]



Сучасна українська культура

Сучасна українська культура за своєї історичною долею стоїть дещо перед іншими проблемами, ніж культури багатьох європейських країн, але є у них і дещо спільне: вона зараз також перебуває в такому ж становищі, яке можна визначити як відчайдушні пошуки справжності

Проголошення незалежності України (24 серпня 1991р.) і розбудова самостійної держави Україна створили принципово нові, формально цілком сприятливі умови для розвитку культури. 19 лютого 1992 р. Верховна Рада України ухвалила “Основи законодавства про культуру”, якими передбачені заходи подальшого розвитку української національної культури. У цьому ж році була розроблена Державна національна програма “Українська освіта в ХХІ ст.”, а Верховною Радою прийнято “Закон про освіту”. В цих документах передбачена демократизація освіти, посилення технічного забезпечення шкіл, видання підручників, створення університетських комплексів, мережі ліцеїв.

У 1992 р. було відновлено діяльність Києво-Могилянської Академії – навчального закладу нового типу, де викладання і навчання ведеться українською і англійською мовами. Здійснюється перехід на триступеневу підготовку: бакалавр, спеціаліст, магістр. Вузи стають більш автономними. У системі Національної академії наук України створено декілька нових наукових інститутів:



  • Інститут української археографії,

  • Інститут української мови,

  • Інститут народознавства.

Однак низький рівень фінансування призвів до того, що наукові установи втратили до 50% свого складу. Вже протягом цілого десятиліття спостерігається “відплив” частини інтелектуальної еліти у країни з більш сприятливими умовами життя.

Незважаючи на економічну ризу та інші негаразди, значних успіхів за роки незалежності досягли українські спортсмени. У цьому можна бачити продовження кращих традицій попереднього часу (з 639 олімпійських медалей, завойованих радянськими спортсменами, на рахунку українських – 444, в тому числі 196 золотих).

Скромнішими є успіхи сучасного українського кіномистецтва. Вийшло багато документальних фільмів, присвячених в основному, історичному минулому України. Створено декілька багатосерійних фільмів, серед них “Сад Гетсиманський” за мотивами творів І.Багряного, “Пастка” (за І. Франком), телесеріал “Роксолана” та ін. На 34 кінофестивалі в Сан-Ремо українському фільму “Ізгой” (за мотивами повісті А.Дімарова, режисер В.Савельєв, продюсер А.Браунер, ФРН) присуджено Гран-прі.

Продовження розвитку сучасного театрального мистецтва в Україні пов‘язане передусім з діяльністю таких яскравих режисерів, як Р.Віктюк, Б.Жолдак, С.Донченко, Б.Шарварко, та акторів Б. Ступки, А.Хостікоєва, Б.Бенюка, Н. та О.Сумських.

Позитивним моментом у роботі державного телебачення стала трансляція художніх фільмів і телесеріалів українською мовою. Суттєво змінило зміст своїх програм Українське радіо. Вони стали професіональними, національно спрямованими. Проте зростає комерціалізація засобів масової інформації – газет, каналів телебачення, радіостанцій, серед яких значна частина орієнтуються на маловибагливого і дезорієнтованого читача, глядача, слухача, поширюючи низькопробну й нерідко просто безвідповідальну інформацію та сурогатні вироби маскультівського ширпотребу.

Неоднозначним є розвиток літературного процесу. Продовжують творити письменники й поети старшого покоління: І.Драч, Р.Іваничук, П.Загребельний, Л.Костенко, Ю.Мушкетик, Б.Олійник, Д.Павличко. Проте література відчуває на собі тиск ринку, вона змушена йти за читачем (покупцем). Ця тенденція сприяє розвитку масової та популярної літератури, переважно російськомовної. Розквітають такі жанри, як фантастика, детектив, любовно-авантюрний роман. Відомими далеко за межами України письменниками-фантастами є Генрі Лайон Олді (колективний псевдонім Д.Громова та О.Ладижинського), А.Валентинов, М. та С.Дяченки, майстром любовно-авантюрного жанру вважається Симона Вілар (Н.Гавриленко).

Поки що можна констатувати слушність думки визначного українського консерватора початку ХХ ст. В.Липинського, який в “Листах до братів – хліборобів” змалював картину проблематичності формування повноцінної нації на території, що здобула незалежність не шляхом принципової визвольної боротьби, а внаслідок розпаду метрополії. Однак останніми роками інерційність мислення і рудименти старого життя усе далі відходять в минуле, а в сучасному культурному житті України можна відзначити обнадійливі позитивні тенденції, які віддзеркалюють процес національного духовного відродження українського народу.

Можна виділити декілька чинників, що впливатимуть на подальший розвиток української культури, а саме:



  • поглиблення національного самопізнання та самоусвідомлення;

  • створення умов для існування, розвитку, співпраці та змагання розмаїтих філософських, релігійних, літературних, образотворчих, музичних течій, напрямів, шкіл, тобто дійсне ствердження свободи духовної творчості;

  • врахування світового культурного досвіду, усвідомлення власної національної культури як ланки світового культурного процесу, співучасть у світовому культурному обміні за умов визнання пріоритету загальнолюдських цінностей та усвідомлення землі як спільного дому усього людства;

  • всебічне використання резервів національної культурної традиції, можливостей національної ментальності, орієнтація на створення оригінальних культурних цінностей, що мають не лише національне, але й загальнолюдське, світове значення, адже останнє і є критерієм зрілості культури.

Зараз поки що важко передбачити конкретні форми, яких набуде культура в умовах національно-державного відродження. Але провідною тенденцією, мабуть, буде розкріпачення творчості, збагачення мистецького арсеналу, посилення новаторських тенденцій і водночас звертання до джерел національної традиції як до школи художнього мислення.

Однією з актуальних проблем на сьогодні є державна підтримка національної культури. Продумана система державного протекціонізму стосовно української національної культури, яка б не порушувала інтереси інших національних осередків України і не суперечила загальнолюдським принципам, державна підтримка культур національних меншин – ось один з необхідних напрямів національно-духовного відродження нашої держави. Особливої уваги потребує українізація різних форм масової культури, сучасної індустрії розваг, а також тих новітніх видів та жанрів культури, які з різних причин не розвиваються в Україні або втратили національну визначеність (телевізійні жанри, оперета, різні форми відеокультури).



Місце української культури в контексті світової

Кожна з більш ніж двох тисяч національних культур, що існують у світі, має свою специфіку, яка і робить її неповторною й унікальною. Ця своєрідність виникає на основі впливу географічного чинника, особливостей історичного шляху народу, взаємодії з іншими етнокультурами.

У будь-якій національній культурі основоположною і базисною є народна культура. Потім на її основі поступово формуються професійні наука, література, мистецтво. Внаслідок труднощів історичного шляху України (монголо-татарське завоювання в ХIII ст., польсько-литовська експансія в ХIV - ХVI ст., залежність від Російської та Австрійської імперій в ХIХ - ХХ ст.) у вітчизняній традиції народна культура зіграла виключну роль. І в ХVI ст., коли феодально-боярська знать сприйняла католицтво і польську культуру, і до кінця ХVIII ст., коли верхівка козацької старшини русифікувалася, українське суспільство розвивалося значною мірою без повноцінної національної культурної еліти. Справжніми творцями і носіями культури продовжували залишатися низи суспільства. Українська культура протягом тривалих періодів своєї історії розвивалася як народна. У ній велике місце займали фольклор, народні традиції, які додавали їй особливої чарівності і колориту. Особливо яскраво це виявилося в мистецтві - народних думах, піснях, танцях, декоративно-прикладному мистецтві. Саме завдяки збереженню і продовженню традицій, корені яких сходять до культури Київської Русі, став можливим підйом української культури і в ХVI - ХVII ст., і культурне відродження в ХIХ ст. У той же час відчутні і негативні наслідки такого характеру розвитку української національної культури. Протягом тривалого часу багато талановитих людей, які народилися і виросли в Україні, потім покидали її, зв'язували своє подальше життя і творчість з російською, польською, іншими культурами. Крім того, прогрес у сфері природничих наук був виражений слабше, ніж у гуманітарній.

Разом з тим, самобутня і старовинна система освіти, яка досягла свого розквіту в добу Козаччини і забезпечила практично суцільну грамотність населення, давня традиція книгописання, орієнтованість на провідні центри Європи, зокрема на Візантійську культурну традицію, роль України-Руси як центру християнства в східнослов'янському світі, а також як центру наук і вищої освіти в добу Козаччини завдяки розвинутій мережі колегіумів, Острозькій та Києво-Могилянській академії, меценатство та державна підтримка культури рядом визначних державників – К.Острозьким, П.Конашевичем-Сагайдачним, І.Мазепою та ін. – все це дозволило піднести українську культуру до рівня світового явища, створити ряд класичних шедеврів у галузі друкарства, архітектури, мистецтва, досягти значних успіхів у науці.

Відомий дослідник української культури І. Огієнко зазначав, що українській культурі з самого початку були властиві відвертість світу, відсутність ксенофобії (боязні чужого) і гуманізм. Говорячи про гуманістичну суть української культури, потрібно відзначити і те, що сама система цінностей даної культури в період її активного розвитку (ХVII - ХIХ ст.) була досить специфічною. Багатий матеріал для такого висновку дає творча спадщина Г. Сковороди, Ф. Прокоповича, П. Куліша. У своїх філософських творах вони вирішували питання про сутність та умови людського щастя, про значення людського існування. На відміну від філософської думки інших європейських країн, де проблеми бідності, хвороб і безкультур'я мислилося подолати шляхом технічного прогресу, підвищення продуктивності праці, за допомогою зусиль освічених монархів і соціального експериментування, українські мислителі закликають до іншого. “Споріднена праця” і самопізнання, свобода, заради якої не шкода розлучитися з благополуччям, обмеження життєвих потреб, надання переваги духовному над матеріальним - ось ті шляхи і рецепти щастя, яких дотримувались і які пропагували провідні українські мислителі. Сьогодні такі підходи набувають особливого значення для всього людства.

У Посланні Президента України до Верховної Ради України від 22 лютого 2000 р. висловлена така думка: “Загальносвітові тенденції і власний досвід підводять до принципового висновку: індустріальний, промисловий та економічний поступ значно більше залежить від духовної, культурної складової, ніж від суто технічних нововведень”. Майбутнє незалежної України тісно пов'язане з розвитком гуманітарної сфери, продовженням національних культурних традицій.



Українська культура напередодні XXI століття.

Сутність та історія культури українського народу пеки що недостатньо вивчені. Залишається неопрацьованою низ¬ка теоретичних проблем: архетипи нашої культури, вплив на неї історичних, расових, соціо- та геопсихічних, геопо-літичних та інших чинників, західних, східних, південних, північних факторів. Відкритим питанням залишається й іс¬торична зміна типів української національної культури.


Протягом століть український етнос розвивався у не¬сприятливих умовах. Імперські та тоталітарні режими еко¬номічно, соціальне, морально-психологічно сприяли поши¬ренню комплексу культурної неповноцінності української нації або безпосередньо руйнували її культурні структури. Проте наша культура засвідчила свою міцність. Творчі си¬ли народу не вичерпалися, і сьогодні ми є свідками обна-дійливих процесів.
Можна виділити декілька чинників, що впливатимуть на подальший розвиток української культури, а са'.іе: 1) поглиблення національного самопізнання та самоусві¬домлення; 2) створення умов для існування, розвитку, співпраці та змагання розмаїтих філософських, релігійних, літературних, образотворчих, музичних течій, напрямів, шкіл, тобто дійсне ствердження свободи духовної творчо¬сті; 3) врахування світового культурного досвіду, усвідом¬лення власної національної культури як ланки світового культурного процесу, співучасть у світовому культурному обміні за умов визнання пріоритету загальнолюдських цін¬ностей та усвідомлення Землі як спільного дому усього людства; 4) всебічне використання резервів національної культурної традиції, можливостей національної менталь¬ності, орієнтація на створення оригінальних культурних цінностей, що мають не лише національне, але й загально¬людське, світове значення, адже останнє і є критерієм зрілості культури.
Зараз поки що важко передбачити конкретні форми, яких набуде культура в умовах національно-державного відродження. Але провідною тенденцією, мабуть, буде роз¬кріпачення творчості, збагачення мистецького арсеналу, •посилення новаторських тенденцій і водночас звертання до джерел національної традиції як до школи художнього мислення.
Особливої уваги заслуговує українізація різних форм масової культури, сучасної індустрії розваг, а також тих новітніх видів та жанрів культури, які з різних причин не дістали розвитку в Україні або втратили національну ви¬значеність. Наприклад, телевізійні жанри, оперета, різні форми відеокультури тощо. Однією з актуальних проблем є державна підтримка та захист національної культури. До речі, таку функцію вико¬нують зараз держави, які репрезентують потужні культури. Зокрема, йдеться про Францію, Німеччину, інші європейські країни, які змушені захищатись від засилля масової аме-риканізованої культури. Продумана система державного протекціонізму стосовно української національної куль¬тури, яка б не порушувала інтереси інших національних осередків України і не суперечила загальнолюдським прин¬ципам, державна підтримка культур національних мен¬шин - ось один з необхідних напрямів національно-духовного відродження народів нашої держави. Вдруге у XX ст. Україна одержала самостійність, дер¬жавну суверенність, а отже, і шанс на духовне відроджен¬ня. Культура повинна випереджувати суспільні процеси, адже особливий дар творчої особистості, митця — у відповідальний час історії бути Месією, Пророком свого наро¬ду, його дороговказом.

Культурне життя української діаспори далекого і ближнього зарубіжжя.

Важливою рисою нової соціальної реальності і, разом з тим, фактором її розвитку, є посилення впливу на культурне життя України її діаспори (українські західні освітні заклади, церковні організації, культурний обмін, спільні соціально-культурні проекти), здобутки якої все повніше ініціюють культурні зміни, а досягнення літератури, мистецтва, науки збагачують скарбницю української культури.



Діаспора (в перекладі з грецької - "розсіювання" - це перебування поза своєї етнічної території народу (або його частини) в результаті добровільної чи примусової еміграції.

Протягом ХХ століття мільйони українців покинули свої домівки у пошуках кращого життя на чужині. Багатьох до цього спонукали соціально-економічні причини. У загальному потоці українських емігрантів можна виділити три великі хвилі.



1. Перша хвиля: імміграція до 1914 року.

Українці, що іммігрували до Нового Світу перед першою світовою війною, як правило, намагалися поліпшити своє вкрай незадовільне матеріальне становище. Для цього вони обирали один із двох можливих шляхів. Більшість прямувала до Сполучених Штатів, де влаштовувалася робітниками на шахтах і фабриках, розташованих у великих містах або ж поблизу них.

Іншу групу перших українських іммігрантів складали ті, хто, покидаючи свої села, сподівалися зайнятися сільським господарством у чужих краях, де земля була дешевою та приступною.

2. Друга хвиля: іммігранти та емігранти у міжвоєнний період.

Українська еміграція на Захід тривала і в міжвоєнний період, хоча суттєво відрізнялася від довоєнної. По-перше, різко зменшилася кількість емігрантів. Перед першою світовою війною на Захід емігрувало понад 500 тис. українців; у міжвоєнний період ця цифра впала до 200 тис.: давалися взнаки Велика депресія і, як її наслідок, безробіття у США та Канаді. По-друге, істотно зменшився й напрям імміграційних потоків. Як і раніше, іммігрантів вабила Канада. Але внаслідок погіршення економічної кон’юнктури у сільськогосподарському виробництві та змін в імміграційній політиці кількість прибульців у міжвоєнний період зменшилася до 70 тис..

Найяскравішою рисою міжвоєнного періоду була поява нового типу українського переселенця - політичного емігранта. Після падіння у 1918-1920 рр. кількох українських урядів вигнанцями стали ті, хто їх підтримував, - солдати, офіцери, урядові функціонери, національна інтелігенція. Ці люди стали вигнанцями через свої політичні переконання. Як і всі політичні емігранти, вони багато сил витрачали на внутрішню боротьбу. Шляхом численних публікацій вони ознайомили західноєвропейців із українською політичною думкою, що в еміграції досягла якісно нового рівня свого розвитку.

3. Третя хвиля: друга світова війна та "переміщені особи".

Після закінчення другої світової війни на території Німеччини та Австрії перебувало понад 16 млн. іноземців - робітників, в’язнів, біженців. Із них близько 2,3 млн. були українцями, серед яких переважали "остарбайтери" - хлопці та дівчата з Радянської України, силою відірвані від своїх домівок і приречені на роки принизливої праці в Німеччині. Після припинення воєнних дій з Радянського Союзу сюди були виряджені репатріаційні групи з офіцерів та агітаторів, котрі будь-якою ціною повинні були переконати радянських громадян повернутися додому. Протягом процесу репатріації більшість остарбайтерів добровільно чи з примусу повернулися до СРСР. Проте близько 210 тис. українців рішуче відмовилися це зробити. Понад 2,5 млн. колишніх жителів Європейської частини СРСР також не повернулися на батьківщину. Ця категорія людей відома як "переміщені особи" -"ПО". Серед українських "ПО" були різні люди:

- вигнанці через свої політичні переконання;

- робітники, примусово вивезені до Німеччини під час війни;

- прихильники греко-католицької церкви з Галичини;

- емігранти 20-х років;

- українські студенти, що навчалися у Німеччині;

- колишні в’язні концтаборів;

- бійці інтернованої дивізії СС "Галичина", солдати УПА.

Розподілення української діаспори за місцем проживання:

1. Україно-американці. Найчисленніша, найорганізованіша та найактивніша громада української діаспори зосереджена у Сполучених Штатах та Канаді. Суттєвою перевагою українських американців є їхня досить велика чисельність.

Які ж риси відрізняють українців, котрі мешкають в Америці, від решти американців? Раніше типовим для українців був порівняно низький рівень освіти, тож письменних серед них було близько половини. Навіть ті українці, хто народився у США, протягом тривалого часу займалися головним чином фізичною працею; лише деякі ставали службовцями. Однак, як свідчать останні дослідження, нині ситуація змінюється. Нащадки "ПО" досягли значних успіхів у підвищенні свого суспільного статусу. Тож можна з певністю твердити, що українці складають сьогодні невід’ємну частину середнього класу Сполучених Штатів.

Повз суспільну увагу не пройшов той факт, що україно-американська громада створила значну кількість різних організацій.. До останнього часу представником та координатором усіх українських організацій у Сполучених Штатах був Український об’єднаний комітет Америки. Та коли у 1980 році він перейшов під контроль бандерівської фракції, виникла альтернативна організація - Українська американська координаційна рада. Внаслідок цього українські американці втратили єдиний загальновизнаний орган, що був законним виразником їхніх спільних інтересів.

2. Україно-канадці.

З усіх українських громад на Заході українські канадці перебувають у найсприятливішому становищі. Вони за чисельністю наближаються до українців Сполучних Штатів. Однак їх вплив у своїй країні є значно більшим. У Канаді українці за своєю чисельністю займають п’яте місце серед інших етнічних груп. Едмонтон, Вінніпег і особливо Торонто, де оселилися багато "ПО", є нині центрами українства в Канаді. Україно-канадцям вдалося зберегти єдину загальновизнану організацію, що представляє їхні інтереси, - Український канадський комітет.

Знаменно, що досить значна кількість членів україно-канадської громади зробила успішну політичну кар’єру. Українці були мерами таких великих міст, як Едмонтон та Вінніпег. Близько 100 україно-канадців обиралися до провінційних законодавчих органів. Майже 30 були членами федерального парламенту. Відомі 5 українців-сенаторів і з десяток федеральних та провінційних кабінет-міністрів українського походження. Не являючи собою провідної політичної сили в Канаді, українці, однак мають тут більший політичний вплив, ніж будь-де на Заході.

3. Українські громади за межами Північної Америки.

Українські емігрантські громади, що існують поза Північною Америкою, можна поділити на дві групи.

Перша група - переважна більшість асимільованих "старих іммігрантів" і невеликі домішки "ПО". Сюди належать українці Бразилії, Аргентини та інших латиноамериканських країн. Ці громади тою чи іншою мірою перебувають у гіршому економічному становищі, ніж будь-які інші на Заході. Навіть сьогодні їхню більшість становлять селяни-бідняки. Організаційний рівень цих багаточисельних громад досить низький. Церкви є головним, а часто й єдиним осередком громадського життя.

Друга група складається майже виключно з "ПО" та їхніх нащадків. До цієї групи належать українці Німеччини, Великобританії, Австралії.

4. Українці у Східній Європі: Югославії, Румунії, Чехословаччині, Польщі.

Головною функцією українських громад за кордоном, особливо на Заході, було збереження політичних і культурних надбань, а також народних традицій нерадянської України. Іншою метою був захист українських національних інтересів - за умов, коли співвітчизники в Радянській Україні змушені були мовчати. Якби не зусилля українців у діаспорі. про їхню батьківщину ніхто практично нічого й не знав би. Однак час працює не на українську діаспору. Ті. хто майже або зовсім не бачив Україну, чимдалі байдужіють до всього українського. Масштаби асиміляції неухильно зростають. Залишається сподіватися, що українці за кордоном і на Україні зможуть розвинути плідні взаємини, доки ще є час бути корисними одне одному.

Питання для контролю знань


  1. Проаналізуйте обставини розвитку культури в Україні на сучасному етапі.

  2. Охарактеризуйте розвиток освіти на сучасному етапі.

  3. Проаналізуйте творчість сучасного українського митця.

  4. Що таке мультикультуризм?

  5. Специфіка національної ідентичності в постсучасних умовах

  6. Розкажіть про конкурси та фестивалі, що проводяться в Україні.

  7. Проаналізуйте розвиток театрального мистецтва на сучасному етапі.


РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

Основна

  1. Абрамович С.Д., Тілло М.С., Чікарькова М.Ю. Культурологія. – К.: Кондор, 2005. – 352 с.


  2. Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11

Схожі:

Методичні вказівки для роботи студентів розроблені відповідно до робочої програмою дисципліни \"Історія української культури\" для студентів денної форми iconМетодичні вказівки щодо самостійної роботи з навчальної дисципліни «історія фізичної культури»
Методичні вказівки щодо самостійної роботи з навчальної дисципліни «Історія фізичної культури» для студентів денної форми навчання...
Методичні вказівки для роботи студентів розроблені відповідно до робочої програмою дисципліни \"Історія української культури\" для студентів денної форми iconМетодичні вказівки до самостійної роб оти з дисципліни "Історія зарубіжної літератури" для студентів
Методичні вказівки до самостійної роботи з дисципліни „Історія зарубіжної літератури“ для студентів 1 курсу спеціальності „Переклад”...
Методичні вказівки для роботи студентів розроблені відповідно до робочої програмою дисципліни \"Історія української культури\" для студентів денної форми iconМетодичні вказівки до практичної роботи з дисципліни «Історія мистецтв Стародавнє зарубіжне мистецтво»
Бондаренко С. Д. Методичні вказівки до практичної роботи з дисципліни «Історія мистецтв Стародавнє зарубіжне мистецтво» для студентів...
Методичні вказівки для роботи студентів розроблені відповідно до робочої програмою дисципліни \"Історія української культури\" для студентів денної форми iconМетодичні вказівки до семінарських занять з дисципліни «Історія економіки та економічної думки»
Методичні вказівки до семінарських занять з дисципліни «Історія економіки та економічної думки» (для студентів галузі знань 0305...
Методичні вказівки для роботи студентів розроблені відповідно до робочої програмою дисципліни \"Історія української культури\" для студентів денної форми iconМетодичні вказівки з дисципліни «Історія української культури» для студентів усіх спеціальностей

Методичні вказівки для роботи студентів розроблені відповідно до робочої програмою дисципліни \"Історія української культури\" для студентів денної форми iconМетодичні вказівки щодо самостійної роботи з навчальної дисципліни «історія зарубіжної літератури»
Методичні вказівки щодо самостійної роботи з навчальної дисципліни «Історія зарубіжної літератури» для студентів І курсу денної та...
Методичні вказівки для роботи студентів розроблені відповідно до робочої програмою дисципліни \"Історія української культури\" для студентів денної форми iconМетодичні вказівки для студентів І курсу медичного факультету денної форми навчання з «Історії України та української культури»
Кафедра філософії, соціально-гуманітарних дисциплін, іноземних мов, української та латинської мови
Методичні вказівки для роботи студентів розроблені відповідно до робочої програмою дисципліни \"Історія української культури\" для студентів денної форми iconМетодичні вказівки щодо написання курсової роботи з навчальної дисципліни «історія зарубіжної літератури»
Методичні вказівки щодо написання курсової роботи з навчальної дисципліни «Історія зарубіжної літератури» для студентів І (ІІІ) курсу...
Методичні вказівки для роботи студентів розроблені відповідно до робочої програмою дисципліни \"Історія української культури\" для студентів денної форми iconМетодичні вказівки щодо самостійної роботи з навчальної дисципліни "основна іноземна мова: усна англійська мова" для студентів IІ курсу денної
Методичні вказівки щодо самостійної роботи з навчальної дисципліни "Основна іноземна мова: усна англійська мова" для студентів ІI...
Методичні вказівки для роботи студентів розроблені відповідно до робочої програмою дисципліни \"Історія української культури\" для студентів денної форми iconМетодичні вказівки щодо самостійної роботи з навчальної дисципліни "основна іноземна мова: усна англійська мова" для студентів І курсу денної
Методичні вказівки щодо самостійної роботи з навчальної дисципліни "Основна іноземна мова: усна англійська мова" для студентів І...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка