Методичні вказівки для роботи студентів розроблені відповідно до робочої програмою дисципліни "Історія української культури" для студентів денної форми



Сторінка5/11
Дата конвертації09.04.2017
Розмір2.64 Mb.
ТипМетодичні вказівки
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11

Релігійні вірування та міфологія східнослов´янських племен


Серцевиною культури стародавніх слов’ян, як і культури будь-якого народу є світогляд. Уяву про світогляд стародавніх слов’ян дають їхні релігійні вірування та міфологія.

Дослідники стародавньої культури відзначають, що первісні релігійні вірування мали характер практичний, домашній і господарський, необхідний людини на кожному кроці життя. Людина прагнула бути в єдності і найкращих стосунках з природою, оскільки вона на кожному кроці переконувалась у своїй залежності від неї. Тому в первісних релігіях відображено шанобливе ставлення людини до навколишнього середовища – перш за все до сонця, води, землі, дерев і т.д., а особливо до тварин і птахів.

Ранні релігії стародавніх слов’ян були анімістичними (лат. anima, animus – душа, живе. Людина вірила, що все навколо неї живе: почуває, розуміє, має свої бажання, бореться за існування. Анімістичний світогляд був основою всіх стародавніх вірувань, він глибоко проник в художню культуру, навіть нашу мову. Ми й тепер говоримо: сонце сходить і заходить, ударив грім, буря виє, вітер свище – усе це вирази анімістичного світогляду, хоч ніхто тепер не вірить в їхній реальний зміст, а сприймаємо це як фразеологічні трафарети. Але для стародавньої людини це була реальна правда.

Ранні релігійні вірування майже всіх народів Землі у своєму розвитку, крім анімізму, пройшли такі стадії: фетишизм, магія, тотемізм, землеробські культи, шаманство.



Фетишизм – віра в надприродні властивості різних предметів або об’єктів. Фетиші, як правило матеріальні предмети, яким приписуються надприродні властивості. У східних слов’ян це – стріла, плуг, чаша, пізніше – меч.

Магія (буквально - чаклунство) віра в існування надприродних засобів впливу на природу і людину. Існує багато різновидів магії: виробнича, лікувальна, землеробська, рибальська, військова тощо. У стародавніх слов’ян – це ворожбитство, замовляння, заклинання та ін..

Тотемізм – віра в те, що людина має родинні зв’язки з певним видом тварин. Тотем вважався покровителем роду, його шанували і забороняли вбивати. Пізніше родинних зв’язків стали шукати з рослинами, явищами природи (вітром, снігом, дощем, сонцем, зорями і т.д.).

Землеробські культи – це поклоніння богам-покровителям землеробства, тваринництва та інших господарських занять. Особливо шанувалися богині, що впливали на родючість полів, розвиток рослинного і тваринного світу.

Шаманство – це віра в методи екстатичного спілкування з надприродними силами спеціально визначених для цього осіб. Вірили, що дух (злий чи добрий) може вселитися в шамана і чинити певні дії. Шаманам приписувалась здатність передбачення, узнавання, супроводжувати померлого у підземному світі, впливу на довкілля, забезпечення успіху для роду, його захист від різних незгод. Шамани – прообраз штатних служителів культу в розвинених релігіях.

Всі ці форми ранніх релігійних вірувань були властиві релігії і міфологічному світоглядові стародавніх слов’ян. З допомогою ранніх форм релігійних вірувань люди вчились узагальнювати свій життєвий досвід, розвивати уяву про навколишній світ, шукати першопричину буття. Так у стародавніх слов’ян склалася уява про богів і першооснову світу, про походження життя.

З давніх часів кожне плем’я стародавніх слов’ян поклонялося своєму богові, але з часом склався пантеон слов’янських богів. На перше місце було поставлено Перуна – бога–громовержця. Далі йшли боги місяця (Хорс), сонця (Дажбог), вітру, а можливо, і війни (Стрибог), охорони посівів (Симаргл) і єдине божество жіночої статі (Мокош) – покровителька домашнього вогнища, любові і розмноження.

Особливу шану в стародавніх слов’ян мали жіночі божества. Богинею – матір’ю світу була Лада, ім’я якої часто зустрічається в українському фольклорі. Поряд з чоловічим богом Ладом-Живом завжди стояло жіноче божество Лада-Живо. Символічним зображенням цих божеств було немовля, повний колос, виноград або яблуко, що виступали як символ продовження життя.

Основний пантеон слов’янських богів доповнювала низка божеств нижчого рангу: Лель, Леля, Діванія, Дівонія, Дана, русалії, домовики, водяники, лісовики та ін.. У кожного з них люди шукали мудрості, зверталися до них за щастям, ворожили, приносили жертви. Кожне з цих божеств було покровителем певного виду діяльності, роду, сім’ї. Підкреслимо, що для слов’ян не практикувалось принесення людей у жертву богам.

У світогляді стародавніх слов’ян, на думку багатьох вчених, ніколи не домінувало зло, перевага віддавалася добру. Ці дві сили уособлювали Білобог і Чорнобог. Один був народжений світлом, інший – пітьмою, переший будував, другий руйнував.

Разом з віруванням у різних богів древні слов’яни обожнювали різних духів та сили природи: сонце, місяць, зірки, град, повітря, вітер та ін.

Особливу шану стародавні слов’яни віддавали деревам і птахам, що вважалися основоположниками або покровителями якогось роду, племені (прояв тотемізму). Перше місце у вшануванні займав дуб, особливо старий, - символ міцності; ясень – символ Перуна; клен і липа - символ подружжя; береза – символ чистої матері-природи.

Священними вважалися птахи й тварини. Зокрема, зозуля – провісниця майбутнього; голуб – символ кохання; ластівка – доля людини; сова – символ смерті та пітьми. Багатьом птахам приписувався дар пророцтва.

З тварин священними вважалися коні та воли, а з комах – бджоли й сонечко.

Вагомою складовою частиною світогляду стародавніх слов’ян була міфологія. За функцією й актуальністю слов’янська міфологія ділиться на декілька рівнів.

До вищого рівня слов’янської міфології належали два праслов’янських божества: Перун та Велес. Ці божества втілювали в собі військову і господарсько-природну функції. Вони пов’язані між собою як учасники громового міфу: бог грому Перун, що сидить на небі, переслідує свого ворога, що живе внизу, на землі. Причина їх ворожнечі в тому, що Велес краде людей, тварин, а деяких міфах – вкрав дружину Перуна. Велес, перетворившись у змія, ховається під деревами, каміннями, перетворюється на коня, корову, людину. Перун стріляє в нього вогняними стрілами. Перемога завершується рясним дощем, що сприяє врожаю. Крім названих богів, до нього входили інші – Сварог і Сварожня, Дажбог і Ярило.

До середнього рівня слов’янської міфології відносилися божества, пов’язані з господарськими циклами робіт і сезонними обрядами, а також боги – покровителі племен і різних народів, такі як Чур і Рід. Можливо, до цього рівня відносилась значна кількість жіночих божеств – Мокош, Лада та ін.

До нижчого рівня слов’янської міфології відносяться різні групи не- антропоморфної нечистої сили, духів, тварин, що пов’язані з усім міфологічним простором від дому до лісу, від чистого озера до болота. Це домовики, мавки, водяники, мара, кикимора, болотяники, криничники, очеретяники, польовики, перелісники, чорти, дияволи тощо. Всі ці персонажі пов’язані з негативними явищами в житті людини і вона різними способами їх позбавлялася, уникаючи зла.

При всій різноманітності міфів за сюжетними лініями їх можна поділити на такі цикли:


  • космологічні міфи – про створення світу і походження життя;

  • теогонічні – про походження богів;

  • антропогонічні – про створення людини;

  • тотемічні – про походження тотемних предків, окремих племен, роду;

  • есхатологічні – про кінець світу і майбутнє;

  • календарні – про циклічну зміну пір року та пов’язані з господарською діяльністю;

  • історичні – про звитяжні вчинки героїв та контакти людей з богами.

Міфологізація історичної традиції приводить до появи міфологічного епосу. Героями слов’янського епосу виступають Кий, Щек, Хорив та їхня сестра Либідь, які вважаються засновниками м. Києва. Противниками цих героїв виступають персонажі змієподібної форми та різні чудовиська. Пізнішими варіантами образів цих персонажів слід вважати Солов’я-Розбійника, Змія Горинича, а також казкові персонажі: баба-яга, кощій, чудо-юдо, лісовий цар, водяний цар, морський цар тощо. Казкові персонажі належали до класу шкідливих, від яких людина відмежовувалась.

Творцем Всесвіту у українській міфології виступає один з богів під назвою Род. Він жив на небі, їздив на хмарах, дарував життя всьому живому, проливав дощ на посіви жита і пшениці, дарував людині долю. Він єднав усю родину: померлих предків, живих нащадків і майбутні покоління. Йому відповідало жіноче божество Рожаниця, що була покровителькою плодючості і мала таємний зв’язок з зірками. Стародавні слов’яни уявляли душу як іскру небесної зорі, яку запалює бог при народженні дитини і гасить, коли людина помирає.

У давнину на честь Рода і Рожаниці жерці приносили жертву у вигляді хліба, меду, сиру та куті. Перед вживанням ритуальної їжі (куті) на Різдво глава сім’ї кидав першу ложку вгору (в стелю) як жертву богам. Етнографи фіксують побутування цього звичаю і в наші дні в багатьох селах України.

Міфологічні погляди стародавніх слов’ян включають міфи про створення світу з яйця-райця. Сонце в цих міфах зображене в образі Жар-птиці, яку хоче викрасти злий чарівник (Зимовий холод). Жар-птиця встигає знести золоте яйце, яке стає навесні новим джерелом світла і тепла, пробудження і воскресіння природи. Воно опромінює, зігріває землю, розганяє тумани, викликає рясні дощі. Внаслідок цього настає весна, а потім літо. З яйця-райця з’являється все живе на Землі. З уявою про те, що яйце є джерелом усього живого, пов’язаний звичай розписувати писанки до Великодня. В поминальні дні українці на могили родичів кладуть писанки і паску, вшановуючи пам’ять про своїх предків.

Ще в одному з міфів про створення світу розповідається, що Бог запрошує Сатанаїла творити світ і радиться з ним як з рівним. Чорт встановлює з Богом панібратські стосунки. Бог посилає чорта в безодню моря принести піску для створення землі. Чорт приносить пісок, але не весь віддає Богові, приховавши трохи в роті. Бог з отриманого піску створює землю, чорт встигає внести і свою частку в процес творіння. Випльовуючи пісок, він створює скелі і гори. Бог створив собі янголів, щоб прославляли його в небесах. Сатана й собі натворив різних бісів і чортів, щоб насолоджуватись славою у пеклі. Таким чином, Бог і Сатанаїл, за міфом, виступають як дві рівні між собою і вічні сили: сила добра і сила зла.

Міфологія стародавніх слов’ян, як припускають вчені, була своєрідною системою фантастичних уявлень про навколишній світ. Але її цілісність була зруйнована в період суцільної християнізації українського суспільства. До наших днів дійшли лише окремі міфологічні тексти. Спроба створити цілісну систему старослов’янської міфології можлива лише шляхом реконструкції на основі вторинних джерел.

У ранній період історії слов’ян, як стверджують деякі вчені, постійних храмів і професійних жерців не було. Вони молились і приносили жертви богам та на честь предків на лоні природи. Лише напередодні запровадження християнства у слов’ян з’явилися місця для моління (капища) і професійні служителі культу (волхви). Релігійні вірування і міфологія стародавніх слов’ян стали культурним полем, на ґрунті якого поширювалось християнство, запроваджене в Київській Русі.



Питання для контролю знань

  1. Охарактеризуйте основні етапи розвитку української культури

  2. Дайти характеристику культури східнослов´янських племен.

  3. Проаналізуйте особливості світогляду трипільців.

  4. Обгрунтуйте значення релігійних вірувань та міфології слов’янських племен для формування та розвитку культури.

Лекція 3

Тема: Культура Київської Русі

Мета: розвинути уявлення про становлення і розвиток національної медичної науки, сприяти збагаченню власної духовної культури шляхом самоосвіти; систематично працювати над вдосконаленням культурно-освітніх знань.

Студенти повинні знати: загальні відомості про культурно-історичний процес. Провідних діячів науки і культури, які визначили характер і особливості культури Київської Русі.Найважливіші етапи в розвитку медицини та видатних вчених української медичної науки.

Студенти повинні вміти : аналізувати культурний розвиток Київської Русі . Розрізняти особливості світобачення цієї культурно-історичної епохи. Визначати природу різних жанрів художньої творчості й видів мистецтва в епоху Київської Русі.

План


  1. Християнство і його вплив на культуру Київської Русі.

  2. Розвиток книжної справи і літератури.

  3. Розвиток писемності. Освіта.

  4. Архітектура Київської Русі.

  5. Образотворче мистецтво: іконопис, фреска, мозаїка.

  6. Театральне мистецтво. Музика. Танок.

  7. Внесок Київської Русі у розвиток культури

  8. Місце і роль культури Київської Русі у світовій та вітчизняній культурі.

Література

[3 с. 63-82], [4 с.40-67]



Християнство і його вплив на культуру Київської Русі.

Культура Київської Русі – видатне явище світової середньовічної культури. Хронологічно вона охоплює ІХ – сер. ХІІІ ст.. Культура ця розвивалася в загальному контексті світової культури, але мала лише їй властиві риси, зумовлені конкретними історичними обставинами і східнослов’янськими традиціями, що найяскравіше виявилося у плануванні й забудови міст, у композиційних особливостях архітектурних ансамблів і окремих споруд, своєрідності декоративно-прикладного мистецтва й пластики.

В історії Київської русі маємо дві окремі релігійні і, відповідно, культурні доби. До 988 року, як зазначалося, засобом задоволення духовних потреб східних слов’ян був анімізм, в основі якого лежало обожнення сил природи та поклоніння духам предків. Вирішальне значення в історичному розвитку держави відігравала далекоглядна реформа князя Володимира – запровадження християнства.

Розуміючи, що Київська Русь пережила свою традиційну анімістичну язичницьку релігію, Володимир став замислюватися над тим, щоб знайти більш витончені способи вираження духовних, соціальних та політичних прагнень суспільства. Якщо провести аналогію з сучасністю, він потрапив у становище глави однієї з держав “третього світу”, що прагне прискорити модернізацію своєї країни й відтак змушений вибирати якусь одну з двох провідних ідеологій найбільш розвинутих суспільств світу – капіталізм чи соціалізм. Для Володимира цими двома високорозвиненими системами віри, які потрапили до поля його зору, було християнство та іслам, тобто релігії тих країн, з якими Русь мала й намагалася утримати якнайтісніші торговельні та політичні стосунки. Хоч у “Повісті временних літ” розповідається, як посланці Русі відкинули іслам через те, що він забороняв уживати алкогольні напої, й начебто спинили свій вибір на християнстві з Візантії, яке розкішними релігійними обрядами викликало захват. Насправді ж за вибором Володимира стояли конкретні політичні та економічні чинники.

Як свідчить хрещення Ольги, християнство вже пустило коріння в Києві. Сусідство Русі з поспіль християнізованими болгарами і новонаверненими поляками та уграми лише прискорило цей процес. Проте прийняття християнства й саме його візантійського різновиду насамперед пояснювалося політичними причинами. У 987 р. за надану візантійським імператором допомогу у придушенні повстання Володимир став вимагати видати за нього їхню сестру Анну. Побоюючись, що згода на шлюб із “варваром” похитне престиж імператорської династії, візантійці всіляко намагалися поправити становище, домагаючись від Володимира прийняти християнство. Але навіть після хрещення Володимира у 988 р. вони робили спробу відтягнути шлюб. І все ж після того, як русичі завоювали у Криму візантійське місто Херсонес (Корсунь), шлюб нарешті відбувся. У 988 р., прагнучи якнайшвидше охрестити свій народ, Володимир наказав позганяти юрби киян у притоку Дніпра р. Почайну й там усіх разом вихрестити. Незважаючи на опір людей, ламалися язичницькі ідоли, а натомість будувалися християнські церкви. Церква, організаційні структури й служителі якої були цілком запозичені й привезені з Константинополя, не лише отримала широкі привілеї та автономію, на її потреби знаходила, крім того, десята частина княжих прибутків.

Проте під личиною християнства ще протягом століть серед східних слов’ян зберігався релігійний дуалізм, або двовір’я, що полягало у дотриманні язичницьких за походженням звичаїв та обрядів, витворився новий вид християнства, який увібрав, окрім власне християнської обрядовості, культи давніх слов’янських вірувань.

Наприклад, Великдень був головним християнським святом українського народу доби Київської Русі. Воно увібрало в себе також і передхристиянські обряди, що тісно пов’язувалися з хліборобським господарством, поминанням померлих, величанням і віншуванням, весільним та обрядовим співанням пісень. Це було свято радості й веселощів, що об’єднувало весь рід, плем’я спільним торжеством. Свято Великодня збігалося в ті часи з поганським святом весняного воскресіння природи. Звідти й українські писанки зі знаками Сонця, рослин та звірів, звідти й наші гаївки (давньоукраїнські народні пісні-веснянки). Тому й утвердилися тут паралелі: воскресає вся природа і воскресає її Творець – Христос.



Зелені Свята, або П’ятидесятниця, - перше за чергою літнє свято. За християнською легендою – це пам’ятка Заслання Святого Духа на апостолів на початку Христової Церкви. Ці свята так і зберегли свою дохристиянську назву – “Зелені”. В це свято “маїли” (заквітчали, клечали) хати, церкви та господарські будівлі.

Купала – в своїй основі хліборобське свято – справлялося на початку жнив. Після запровадження християнства воно локалізувалося і з’єдналося зі святом Іоанна Хрестителя – Предтечі Христового (24 червня за ст.. календарем), перебравши від нього чимало християнських рис. В уяві наших предків це був святковий і чудодійний час. Предки вірили, що в цей день “сонце у воді купається”, отже й вода мала очищувальну силу. Таку ж силу мав і вогонь. Тому хлопці та дівчата розводили вогнища і стрибали через них.

Із прийняттям християнства у Київській Русі поширилася нова, витончена й складно організована релігія. Християнство принесло в наші землі культ Софії – Премудрості Божої. Мудрість, а з нею віра, надія, любов – це християнські цінності, які знайшли відгук у народі, котрий має характер, психологію. Недарма серед християнських культів святих найорганічніше українським народом був сприйнятий культ Богородиці – Матері всіх матерів. Переакцентація релігійного поклоніння з культу Христа на культ Богоматері відповідає давньоукраїнській ментальності, оскільки Богородиця, на відміну від Христа, що був “спасителем” тільки людської душі, “спасає” весь світ і тим самим робить “тварне буття” причетним до святості й небесного блаженства. Природа, взагалі мирське перестають бути джерелом гріха і порочних спокус.

Християнізація поступово входила в усі галузі суспільного життя. Вона буквально наповнювала його. Церкви та собори ставали головними осередками громадського й освітнього життя. При церквах, монастирях засновувалися і діяли школи, переписувалися й зберігалися книги, творилися літописи. Духівництво впливало на все суспільне життя: єпископи брали участь у радах князів, а князі шанували їх за великий розум і кмітливість; митрополити часто керували київським віче і мали більший вплив на їх рішення, ніж слабосильні київські князі другої половини ХІІ ст.. Вони ставали символом колишньої єдиної Русі. Відповідно до зростання ролі й авторитету духівництва, зростала й кількість єпархій. На 1240 рік їх у нас було вже 16.

Християнізація відіграла прогресивну роль в історичному розвиткові українського народу, сприяла зміцненню єдності держави, всебічному збагаченню культури, встановленню та зміцненню державно-політичних і культурних зв’язків Київської Русі з країнами Близького Сходу й Західної Європи. Органічно увійшовши в давню українську культуру, християнство посутньо визначало зміст і особливості становлення й утвердження українського національного духу, найхарактерніших рис нашої національної ментальності.



Розвиток книжної справи і літератури.

Опісля християнізації Київської Русі починає швидко розвиватись книжна справа.

Князь Ярослав Мудрий наказав перекладати й переписувати книги: “зібрав багато писців і перекладав з грецького на слов’янське письмо, і списали книги много”. З часом кількість таких фахових переписувачів значно збільшилася. Готова до читання книга цінувалася дуже дорого. 8 гривень коштував один молитовник, а в той же час ціле село можна було купити за 50 гривень.

Довго й ретельно виготовляли обкладинку книги. Як правило, оправляли її в тонко стругані дошки, покриті шкірою, оздоблювали золотом, сріблом і дорогоцінним камінням, майстерно виготовляли різні орнаменти. Настійна потреба в книгах сприяла виникненню на Русі своєрідної галузі ремесла, до якої було залучено багато людей. Крім книгописців і палітурників, над книгою трудилися редактори, перекладачі, художники, майстри пергаменту, ювеліри.

Накопичення книжок дуже скоро привело до заснування при митрополії у Києві першої відомої на Русі бібліотеки, про яку згадує літопис під 1037 роком. Організація бібліотеки при Софіївському соборі – велика культурно-історична подія, яка свідчить про нагромадження в той час великої кількості книг. На думку вітчизняних дослідників, тільки в цій бібліотеці вже за Ярослава Мудрого налічувалося понад 1000 примірників перекладної та оригінальної літератури з різних галузей знань – художньої, юридичної, історичної.

Окрім книгозбірні при Софіївському соборі, дещо пізніше виникла бібліотека при Києво-Печерському монастирі. Незабаром з’явилися (порівняно великі – від кількох сот до кількох тисяч книжок) бібліотеки в Новгороді, Чернігові, Переяславі, Білгороді, Турові, Галичі та інших давньоукраїнських містах. Усе це дає нам підстави говорити про те, що книжна справа Київської Русі була добре розвиненою індустрією.

У ній чітко виділялися два напрями:


  • Перекладна література, оригінали творів якої йшли на Русь з Болгарії чи Сербії, Візантії чи Риму, з інших країн Заходу та Сходу;

  • Оригінальна література, яка творилася своїми авторами на місцевому, національному ґрунті.

Якщо подивитись на співвідношення перекладної й оригінальної літератури, то протягом усього періоду тут переважала перекладна література.

Найулюбленішою перекладною старозавітною книгою на усі був Псалтир. він став підручниковою книгою, багато хто знав його напам’ять. Він використовувався і як книга богослужбова, і як навчальна, і як призначена для домашнього душеспасенного читання, і, нарешті, як магічна, за якою можна було ворожити в скрутну хвилину. Ще популярнішим були переклади Нового Заповіту.



В свою чергу перекладна література поділялася на біблійну та літературу світського характеру.

Біблійна література Київської Русі була представлена також апокрифами, житійною літературою та патериками.

  • Апокрифи (від гр.. – таємничий, прихований) – так тоді називалися твори, що не визнавалися церквою канонічними й заборонялися нею. Це так звані позабіблійні твори про створення світу, про життя і пригоди перших людей на Землі, при злигодні стародавніх народів, про народження, життя і загибель “сина Божого”, про діяльність його учнів, про “кінець світу”, “страшний суд” і долю людських душ у пеклі й на небесах. Це твори християнського фольклору і письменства.

  • Житійна література (опис чийогось життя, найчастіше святого) – це агіографічна література, яка була прямим продовженням біографічних традицій Біблії. У ній оспівувались і звеличувались подвиги найвидатніших християнських діячів – святих, змальовувалось їхнє життя й ті чудеса, що їх вони начебто творили з ласки Божої за життя і по смерті. Переклади творів цієї літератури на Русі з’явилися відразу після її хрещення. У добу Київської Русі були відомими переклади житія Сави Освященного, Антонія Великого. Федора Студита, Василя Нового, Георгія Побідоносця, Іоана Златоуста.

  • Патерик (від лат. pater – отець). Укладалися вони не за календарем, а за так званим топографічним принципом. Це – оповідання про подвиги пустельників певної території, наприклад, Палестини, Сирії, Єгипту, Італії або ченців якоїсь певної общини чи групи общин, скажімо, Синаю чи Афону. Відомі переклади Єгипетського, Єрусалимського, Синайського, Римського та ін. патериків.

Перекладна література світського характеру була представлена повістю, історичним і природничо-науковим жанром.

  • Повісті. Цей жанр перекладної літератури на Русі користувався чи не найбільшою популярністю, був найпоширенішим і найулюбленішим серед читачів. Це повість “Олександрія”, що оповідає про життя і подвиги знаменитого героя античності Олександра Македонського. У середині ХІ ст. було перекладено з грецької повість про Іудейську війну (або “О полонении” чи “О разорении Иерусалима”) Йосифа Флавія. “Іудейська війна” – це великий твір, у якому опис численних подій зроблено так образно і майстерно, що він справді вважається видатним літературним явищем стародавнього світу. У домонгольські часи Русь була обізнана і з подіями Троянської війни (ХІІ ст.. до н.е.), але не за “Іліадою” Гомера, а за повістю “О троянских временах” (“Троянські діяння”) із хроніки Іоанна Малали.

  • Історична література. Інтерес українців до подій світової історії задовольнявся перекладами Біблії та візантійських історичних хронік. Це були компілятивні збірники, які були не стільки науковими трактатами, скільки читанками, хрестоматіями повчальних та цікавих оповідань на історичні теми.

  • Природничо-наукова література (пов’язана з вивченням природи, природознавча література). Серед інших перекладних літературних пам’яток Русі значне місце посідають перекладні енциклопедичні книги природничо-наукового змісту, в яких подавалися тогочасні відомості з усіх основних галузей знання: анонімний “Фізіолог” (книга популярної зоології), “Шестоднев” (пояснював за 6 днів створення світу) Іоанна Екзарха та “Християнська топографія” Козьми Індикоплова.

В оригінальній літературі найповніше відтворено народні традиції, національну самосвідомість і прагнення володарів Київської Русі відстояти свою і державну незалежність у боротьбі як із зовнішніми ворогами (переважно кочівниками), так і з внутрішньою роздробленістю та відцентровими силами.

Серед мислителів цієї пори виділяються передусім Лука Жидята. Головне місце в його “Повчанні до братії” посідають не релігійні, а етико-соціальні проблеми. У ньому міститься заклик бути правдивим, піклуватися про злиденних і слуг, уникати сварок, жадібності і лихослів’я.

Безпосередня розробка нової соціологічної теорії державного централізму і самобутності Київської держави належить Іларіону, видатному мислителю і публіцисту, автору “Слова о Законі о Благодаті”. Іларіон був першим митрополитом Київської Русі, введеним у сан без згоди візантійського патріарха; обрання його було приурочене до завершення будівництва Софійського собору й знаменувало проголошення незалежності Київської церкви від Константинопольської).

Іларіон виходить з переконання, що “закон” і “благодать”, Старий Заповіт і Новий Заповіт, - протилежні, виключають одне одного. Однак мислитель переводить питання з площини віросповідної в соціологічну, розв’язує проблеми не богословські, а мирські, державні.



Клим Смолятич – другий після Іларіона український митрополит Київської держави, обраний на цю високу посаду поза волею константинопольського патріарха. Клим – продовжувач лінії Іларіона, його наступник у боротьбі за незалежність Української Церкви від Візантії. Він є автором “Посланія пресвітеру Фоме” і кількох (за приписом) “слів”.

Кирило Туровський – автор притч, повістей, казань, “слів”, послань, молитов. Він видатний майстер урочистого красномовства. Усі його твори писалися з пропагандистською метою.

Жанри оригінальної літератури Київської Русі:

  • Повчання” – “Повчання” Володимира Мономаха, послання Феодосія Печерського до князя Ізяслава Ярославича.

  • Слово о полку Ігоревім”. Найкращим твором староукраїнського письменства є “Слово о полку Ігоревім”. Знайшов цей знаменитий твір під кінець ХVІІІ ст. граф Мусін-Пушкін у Спасо-Ярославському монастирі на Московщині й у 1800 році видав. Велич “Слова” полягає у тому, що за невдалим походом Ігоря автор зумів роздивитися суть суспільних процесів свого часу, висловити найпрогресивніші на той час думки, що зводилися до ідеї: тільки під знаменом єдності може розквітати українська земля.

  • Житійна література – це література ХІ – ХІІІ ст., яка поділяється на дві тематичні групи. Перша з них – твори, у яких прославляється подвиг хрестителів Русі, “рівноапостольних” княгині Ольги та її онука князя Володимира. До другої належать твори про князів, яких спіткала мученицька смерть: Борис і Гліб (сини Володимира), Михайло Чернігівський, Андрій Богословський та ін..

  • Паломницька література. Паломництво як суспільне явище на Русі виникло відразу після запровадження та зміцнення християнства. Це – ходіння до “святої землі”, до Палестини, “Гробу Господнього”. Пілігрими (мандрівники) розносили по світах відомості про Русь і знайомили українців з тими дивами, які їм пощастило побачити в чужих країнах. Ті ж паломники, що не вдовольнялися усними розповідями, бралися за перо. Так виникла паломницька література або літературний жанр так званих “хожденій”. Найвидатнішою пам’яткою цього жанру є “Житіє і хожденье Данила, руськыя земли ігумена”; “Книга-паломник” і “Странник” –паломницькі записки, що вийшли з під пера Добрині Яндрейковича, який відвідав Царгород у 1200-1204 рр. і описав усе бачене.

  • Літописання. Коли і як саме виник цей феномен у духовному житті нашого народу, сьогодні відповісти з повною достовірністю просто неможливо. Спершу – це записи подій, ведені ченцями в монастирях. Поволі вони перетворювалися на літературно-наукові твори. Автори літописів висловлювали в них свої погляди, власну ідеологію, докладні описи подій, спостереження, характеристики дійових осіб, різного характеру сентенції (вислови повчального характеру).

Перший вітчизняний літопис був написаний у 1037-1039 рр. при Софійському соборі в Києві і названий ним найдавнішим Київським зводом.

Другим за часом створення є Новгородський літопис, складений близько 1050 року. З другої половини ХІ ст. літописання продовжувало розвиватися і в Києво-Печерському монастирі.

Першим найвидатнішим історичним твором Русі вважається “Повість врем’яних літ”, яку написав мудрий чернець Києво-Печерського монастиря Нестор у 1113 році. До нього увійшли всі попередні зводи та різні доповнення, зроблені як самим Нестором, так і його наступниками та редакторами. Головна мета, яку поставив перед собою Нестор – з’ясувати походження Русі. Досліджуючи це питання, він першим серед істориків створює “норманську” теорію, виводячи князівську династію від варягів. Це треба було йому для того, щоб довести незалежність Русі від Візантії, яка на ті часи становила реальну небезпеку для молодої держави українців. “Повість врем’яних літ” - літературно-енциклопедичний твір, у якому читач знаходив відповіді на всі питання історії, що його цікавили. Тут ми бачимо першу спробу серед вітчизняних дослідників описати історію східних слов’ян, визначити місце Русі і загально-історичному процесі, пов’язати свою історію зі світовою.

У ХІІ ст. характер літописання значно змінюється. З’являється так зване обласницьке літописання. Виникають нові літописні центри у Чернігові, Переяславі, Холмі, Володимирі-Волинському. З’являються його нові форми: сімейні та родові князівські літописи, життєписи князів, твори про княжі доброчинності і злочини тощо.

Першою ілюстрованою книгою, яка дійшла до нас, є “Остромирове Євангеліє”, виготовлене у 1056-1057 рр. для новгородського посадника Остромира. Чудовою пам’яткою книжного мистецтва став “Радзивілівський літопис”, оздоблений 618-кольоровими мініатюрами, виготовленими у ХV ст. з давньоруських оригіналів.

Природну основу тодішньої літератури становила усна народна творчість: пісні, перекази, легенди, заговори і заклинання. Особливе місце посідали пісні-билини. Відомі билини Київського і Новгородського циклів.

Розвиток писемності. Освіта.

На етапі завершення формування державності Київської Русі серед слов’ян поширюється писемність. Археологічні джерела дають можливість визначити час опанування неупорядкованим письмом – ІХ ст.. Так, раннє ознайомлення на Русі з писемністю засвідчує літописне повідомлення про знахідку першо-вчителем Кирилом у Корсуні (Херсонесі) Євангелія і Псалтиря, написаних “руськими письменами”.

Особливий інтерес становить так звана софійська абетка, виявлена С.О. Висоцьким на стіні Михайлівського вівтаря Софійського собору у Києві. На думку вченого, “софійська” азбука відображає один з перехідних етапів східнослов’янської писемності, коли до грецького алфавіту почали доповнювати букви для передачі фонетичних особливостей слов’янської мови.

Пізніше слов’яни мали дві азбуки – глаголицю і кирилицю. Кирилиця була створена грецькими ченцями Кирилом і Мефодієм, які поширювали християнство серед слов’ян. Саме кирилицею написані всі відомі твори ХІ ст. і наступних століть: “Остромирове Євангеліє”, “Ізборники Святослава” 1073, 1076 рр., “Слово про закон і благодать” митрополита Іларіона, “Мстиславове Євангеліє”, “Повість врем’яних літ” і т.д..

Із уведенням християнства піклування про освіту в’язи на себе держава і церква. За князювання Володимира в Києві вже існувала державна школа, в якій навчалися діти з найближчого оточення князя. Школа для підготовки освіченого духівництва була відкрита Ярославом у Новгороді. Це було свого роду обов’язкове навчання для молоді з вищих станів, що мала займати вищі світські та духовні посади.

Про існування школи в Софіївському соборі свідчать численні написи, зроблені її учнями в різних частинах будівлі.

Пізніше князі не вели вже такої широкої культурної акції, і школа перейшла під опіку церкви. Школи існували при великих церквах, монастирях; учителями виступали священними і дяки. Головною метою школи визначалося вміння навчити читати і писати, за підручники правили богослужебні книги, найчастіше Псалтир. Навчання світських людей звичайно закінчувалося на нижчій школі. Хто бажав здобути собі ширші знання, доходив до цього самотужки. При вищій освіті потрібне було знання грецької мови, її вчили в деяких школах, а живі зв’язки з Візантією цю науку полегшували. У західних землях знали також латинську мову. Верхом науки вважалося знання стилю і риторики за візантійським зразками. Освіта в Україні глибоко проникла у вищі верстви; це видно з частих згадок про князів, що залюбки зачитувалися книгами і цікавилися науковими питаннями, наприклад, Ярослав, його син Всеволод, Володимир Мономах, волинський князь Володимир Василькович.

Високоосвіченими були жінки князівського роду: княгиня Ольга, Анна Ярославна, Анна Всеволодівна, Євпраксія – Зоя та інші, які залишили по собі замітний слід на ниві української культури.



Архітектура Київської Русі.

Архітектура міст і сіл Київської Русі представлена насамперед дерев’яними спорудами. Археологічні дослідження виявили численні залишки зрубних будівель. Будинки заможних верств населення в писемних джерелах згадувалися під назвою “хороми”. У великих містах князівсько-боярські і купецькі “хороми” мали два і більше поверхи. Житло бідноти – однокамерні будинки площею до 20 м2. Із дерева зводились укріплення давньоруських міст – кліті, заборола, башти, а також церкви, храми.

Контакти з візантійською культурою обумовили виникнення монументальної кам’яної архітектури. Перші кам’яні будівлі на Русі з’явилися під орудою візантійських майстрів. Так, Десятинна церква належала до хрестово-купольних візантійського типу храмів. Після завершення будівництва церкву прикрашали іконами, дорогоцінним посудом, хрестами, які Володимир вивіз із Херсонеса і успадкував як посаг за принцесою Анною. Підлога була викладена майоліковими плитами та мозаїкою, стіни розписані фресками і прикрашені мозаїчним панно. В оздобу Десятинної церкви покладено багато мармуру, що дало підстави сучасникам називати її “Мраморяною”. Перший кам’яний храм Київської Русі став останнім оплотом героїчних захисників Києва від ординців у грудневі дні 1240 р. Літописець повідомив, що через велику кількість киян, які зібралися на хорах, обвалилося склепіння, поховавши усіх, хто шукав порятунку від татаро-монголів.

Новий етап розвитку монументальної архітектури на Русі репрезентують будівлі “міста Ярослава”. На цю добу давньоруське зодчество набуває чітких національних рис. Це засвідчує такий шедевр архітектури, як Софіївський собор (1037 р.). Собор замислювався, будувався і прикрашався як головний храм держави, осередок її духовного життя. Поняття “Софія” на той час сприймалося як символ світла християнського вчення і як прилучення до мудрості цього вчення. Для молодих християнських народів Софійські храми в образній формі знаменували перемогу християнства над язичництвом. В архітектурно-художньому ансамблі Софії особливу роль відігравало внутрішнє опорядження. Розмаїття мозаїк, фресок, стовпи, арки, відкоси віконних пройм – все це вражало пишнотою. За прикладом Софії Київської зводились однойменні собори (1045-1050 рр.) у Полоцьку і Новгороді. У Чернігові за велінням брата Ярослава Мудрого Мстислава було споруджено Спаський собор, який мав схожість з Десятинною церквою.

У другій половині ХІ ст.. культове будівництво набуває поширення в багатьох давньоруських і містах. В цей час засновуються монастирі й саме в них зводяться нові кам’яні храми. У Києві – це собори Дмитрівського, Михайлівського, Видубицького, Печерського, Кловського монастирів. Першим взірцем монастирського храму був Успенський храм Печерського монастиря (1078 р).

У Північній Русі в ХІІ ст.. набули значного розвитку Київська, Чернігівська і Переяславська архітектурні школи. Характерними пам’ятками цього періоду є храм Федорівського монастиря (1131 р.), Церква Богородиці Пирогощі (1132 р.) на Подолі, Кирилівська (1146 р.), Васильківська (1183 р.) церкви в Києві; Юріївська (1144 р.) у Каневі; Борисоглібський (1128 р.) і Успенський (40-ві роки ХІІ ст.) храми у Чернігові. Близькою до архітектури Києва і Чернігова була архітектура Володимира-Волинського з відомим Успенським собором (1160 р.). Також центром архітектури княжої Русі був древній Галич.

Наприкінці ХІІ – поч. ХІІІ ст.. монументальна архітектура Русі збагатилась ускладненням зовнішніх форм.

Архітектура Київської Русі – це не тільки культові споруди, а й мистецтво фортифікаційних споруд та житлових будинків.

Фортифікаційна архітектура – оборонні споруди для успішного ведення бою і захисту від дій ворога. Для доби Київської Русі вона залишалася переважно традиційною – укріплення-городища обносили земляними валами та ровами з дерев’яними частоколами. З часом цю фортифікацію почали вдосконалювати. Земляний вал насипали на міцну основу. Уздовж нього ставили по 4-5 клітей. На валу ще ставили “заборола” (щити з дерева, пізніше з каменю, які захищали оборонців від ворога), в них влаштовували вузькі стрільниці, через які можна було стріляти з луків та кидати на напасника каміння і лити гарячу смолу. У валах робили проїзди з ворітьми. У Києві за часів Ярослава Мудрого було троє таких воріт – південні Лядські, західні Львівські та парадні Софійські Золоті. Переяслав мав також троє воріт – Княжі, Єпископські та Кузнецькі. Такий тип укріплень був типовим для більшості міст Русі, що засвідчують археологічні розкопки в Києві, Чернігові, Білгороді, Путивлі, Василеві та ін. містах.

Археологічними дослідженнями виявлено залишки ряду кам’яних будівель цивільного призначення. Їх, правда, було не так багато, як дерев’яних. За даними сучасної археологічної науки найстаршою архітектурною пам’яткою був палац Ігоря та Ольги (Х ст..). Палац прикрашали мармурові колони, мозаїка, фрески, позолота. Кам’яне цивільне зодчество ширилося й поза межами Києва. Сьогодні з певністю можна сказати, що пишними палацами були прикрашені й Чернігів, Переяслав, Білгород та інші князівські міста. Щоправда, від цих будівель у кращому разі досі залишилися лише фундаменти та уламки стін, але й вони є мовчазними свідками того, що тут за часів Київської Русі стояли пишні, оздоблені золотом та розкішними розписами князівські палаци.



Образотворче мистецтво: іконопис, фреска, мозаїка.

У мистецтві Київської Русі, поряд з архітектурою, значного розквіту набуває монументально-декоративний живопис. Живописні зображення в храмах були своєрідною Біблією для тих, хто не знав грамоти. Візантійський живопис поширився в Київській Русі в Х ст. у формі монументальних стінних розписів (фресок) і мозаїк. Оздоблення Десятинної церкви започатковує київську мистецьку школу. Мозаїки Десятинної церкви не збереглися, а від фресок залишилися лише уламки.

Мозаїки і фрески Софіївського собору в Києві належать до найвизначніших пам’яток українського і світового мистецтва. Вціліла лише третина всього живопису (260 м2 мозаїк і близько 3000 м2 фресок). Мозаїчна палітра нараховує 177 відтінків. Фрески мали як релігійний сюжет, так і цілком світський зміст.

З середини ХІІ ст.. в самостійних князівствах – Київському, Чернігівському, Переяславському, Галицькому та Волинському – створюються місцеві самобутні художні школи. Фресковий живопис повністю замінює настінну мозаїку.

Окрім монументального, на Русі значного розвитку набуло й станкове малярство. Станкове мистецтво – це термін, яким позначають твори образотворчого мистецтва, що мають самостійний характер (щодо доби Київської Русі – то це іконопис). Наприкінці ХІ ст.. склалася київська школа іконопису. Визначним майстром цього мистецтва був чернець Києво-Печерського монастиря Алімпій (Олімпій, Аліпій), який освіту художника здобував, за твердженням літопису, в Царгороді. Алімпій розмальовував Успенський собор Києво-Печерської лаври, виконував багато замовлень від князів та бояр. За легендою, йому допомагали навіть самі ангели. Окрім Алімпія, літопис зберіг для нас ім’я ще одного художника – Григорія. Серед ікон ХІІ ст.. привертає увагу ікона “Ярославська Оранта”, присвячена Діві Марії. Поширення набули ікони “Георгія-воїна”, “Дмитра Солунського”, “Архангела”. У цей період з’являються ікони із зображенням перших руських святих – Бориса і Гліба.

Традиції Києва поширюються на іконописні школи Галицько-Волинського князівства та інших руських земель. Прикладом може бути ікона “Волинської Богоматері” (ХІІІ ст..), виявлена на Волині в Покровській церкві м. Луцька.

Великою славою користувалися київські ювеліри за своє витончене карбування, золочення, гравірування, техніку емалі та зерні. Це знамениті київські “зміївники”, лунниці, колти, оздоблені зерню або емаллю, вироби художнього ремесла Русі, що у значній кількості вивозилися за кордон. Речі, виготовлені у Києві, Галичі, Чернігові та в інших містах, трапляються під час розкопок в усіх європейських країнах.

Отже, якщо у часи Володимира і Ярослава нова культура, активно утверджуючи себе, прагнула промовляти мовою монументальних архітектурних образотворчих форм, то в останню третину ХІ – на початку ХІІ ст. образотворча мова стає більш динамічною, здатною виражати багату асоціаціями думку. Утверджується смак до вишуканих рафінованих форм.


Театральне мистецтво. Музика. Танок.

У добу Київської Русі театральне мистецтво найповніше втілювалося в народному і так званому княжому, дружинному театрі. Народний театр здобув найширше вираження у весільній народній обрядовості. Княжий театр спирався на лицарську пісню, маючи за основу два елементи: речитатив та величання. Тематично княжий театр користувався мотивами оборони батьківщини, служби князеві, помсти за покривджених, лицарської честі. З занепадом давньої держави княжий театр передає народному театрові своїх персонажів: “князь”, “княгиня”, “бояри”, “дружба” (дружина – військо) тощо.



Музичне мистецтво в добу держави Київська Русь розподілялося на три групи: музика народна, княжих салонів і церковна. Археологи під час розкопок знайшли музичні інструменти: гудки, гуслі, пищалі, сопілки, костяні кастаньєти, дерев’яні труби, бубни і різні свирілі.

Із уведенням християнства на Русі поширився хоровий спів - одно- і багатоголосий. Наші пращури знали нотну систему, так звану крюкову, що засвідчує високий рівень розвитку давньоруської музичної культури.



Танці доби Київської Русі виконувалися в супроводі співу, музики та плескання в долоні. Загальнонародні танці відбувалися піл час бенкетів, весіль. вечорниць, на свята русалій, тобто вночі на Івана Купала.

Народні танці на Русі поділялися на три групи: хороводи, народний танець (група виконавців поділялося на пари) і сольний танець.



Внесок Київської Русі у розвиток культури

Київська Русь, освоївши кращі досягнення народів східних слов'ян, протягом IX—XII ст. вибудувала самобутню і високу культуру, яка посіла визначне місце серед культур країн Європи та Азії. Численні археологічні знахідки та писемні джерела свідчать про їх самобутність і спростовують тези окремих науковців про іноземні впливи, які особливо були популярними серед вчених в XIX і на початку XX ст. Високий освітній рівень києворусичів підтверджується великою кількістю писемних пам'яток і написів на пряслицях, холодній зброї, берестяних грамотах, графіті у Софії Київській та Новгородській. За Володимира і Ярослава працювали школи. Народилася і утвердилася любов до книги, утворюються скрипторії, майстерні для переписування та оздоблення книги. Утворюються бібліотеки — перша з них була при Софійському соборі у Києві. Київські князі були високоосвіченими людьми — "книголюбцями". Так, Ярослав Мудрий, за свідченням літописця, "почитая часто в день й в нощи", був палким прихильником книги.

На основі багатої фольклорної традиції розвивається оригінальна література. На жаль, до наших днів дійшло мало світських творів, але "Слово про Ігорів похід" серед них посідає чільне місце. Один із найвизначніших світських творів періоду Київської Русі — це "Поучение" дітям Володимира Мономаха, в якому він закликає їх до миру і злагоди та подає ідеалізований образ політика, державного діяча, воїна. Істотного розвитку дістала усна народна творчість, що відбиває специфіку мислення і мову народу. Найяскравіше це помітно у билинах: тут образи богатирів — це уособлення патріотизму і мужності, героїки і безмежної відданості Батьківщині. Із прийняттям християнства витісняється традиційна дерев'яна архітектура, на зміну їй приходить мурована, візантійського типу, яка частково увібрала в себе традиції будівничих Русі. Зводяться Десятинна церква. Софійський собор, церкви Кирилівська, Спаса на Берестові, монастирі Видубицький та Лаврський у Києві, Спасо-Преображенський, Борисоглібський собори та церква П'ятниці на торгу в Чернігові, а також собори у Новгороді, Пскові, Полоцьку та інших містах. Високого рівня розвитку досягло декоративно-прикладне, ужиткове та ювелірне мистецтво. Вироби майстрів Київської Русі були популярними не тільки на батьківщині, а й за її межами. Це переважно вироби із золота: намисто, колти, ланцюжки, сережки, діадеми, браслети, фібули, персні та ін. Культурі Київської Русі притаманні також спільні риси в різних галузях духовної і матеріальної культури — житті, одязі, речах побуту, декоративно-прикладному мистецтві, обрядовості, усній народній творчості, що на сьогодні являє для нас єдину спільність — культуру Київської Русі.

Місце і роль культури Київської Русі у світовій та вітчизняній культурі.

Феномен незвичайного злету культури України-Руси пояснюється тісними зв’язками з Візантією, країнами Європи. Хоча їхній вплив був вагомим, але не вирішальним. Щоб досягти значних успіхів у мистецтві, архітектурі, літературі, щоб зерна інших культур могли зростати в новому середовищі, вони мали лягти в добрий грунт, яким був духовний та матеріальний світ східних слов’ян.

У той же час високий рівень культури України-Руси впливав на розвиток культур сусідніх народів. Так, описання давньоруських літописів і сам процес літописання простежуються у хроніках Матвія Паризького, польських та литовських хроністів. Величезним був вплив київського фрескового живопису на розпис храмів Польщі, Чехії, Готланду. Культура Русі в усіх її проявах показала свою яскраву самобутність, заклала підвалини для подальшого розвитку культури України пізнього середньовіччя.

Питання для контролю знань


  1. Які чинники вплинули на формування культури Київської Русі?

  2. Як сприймали русичі процес християнізації?

  3. Який вплив справило християнство на процеси розвитку культури Київської Русі?

  4. Які типи шкіл існували в Київській Русі? Хто і коли заснував першу жіночу школу?

  5. Що означає слово літопис? Коли з’явилися перші літописи?

  6. Які твори перекладної літератури були популярними в той час?

  7. Які жанри оригінальної літератури розвивалися в Київській Русі? Назвіть твори цих жанрів.

  8. Ким і коли була заснована перша бібліотека в Київській держав?

  9. Розкажіть про розвиток книгописання в Київській Русі.

  10. Назвіть найвизначніші архітектурні споруди доби Київської Русі.

  11. Розкажіть про розвиток іконописання в Київській Русі.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11

Схожі:

Методичні вказівки для роботи студентів розроблені відповідно до робочої програмою дисципліни \"Історія української культури\" для студентів денної форми iconМетодичні вказівки щодо самостійної роботи з навчальної дисципліни «історія фізичної культури»
Методичні вказівки щодо самостійної роботи з навчальної дисципліни «Історія фізичної культури» для студентів денної форми навчання...
Методичні вказівки для роботи студентів розроблені відповідно до робочої програмою дисципліни \"Історія української культури\" для студентів денної форми iconМетодичні вказівки до самостійної роб оти з дисципліни "Історія зарубіжної літератури" для студентів
Методичні вказівки до самостійної роботи з дисципліни „Історія зарубіжної літератури“ для студентів 1 курсу спеціальності „Переклад”...
Методичні вказівки для роботи студентів розроблені відповідно до робочої програмою дисципліни \"Історія української культури\" для студентів денної форми iconМетодичні вказівки до практичної роботи з дисципліни «Історія мистецтв Стародавнє зарубіжне мистецтво»
Бондаренко С. Д. Методичні вказівки до практичної роботи з дисципліни «Історія мистецтв Стародавнє зарубіжне мистецтво» для студентів...
Методичні вказівки для роботи студентів розроблені відповідно до робочої програмою дисципліни \"Історія української культури\" для студентів денної форми iconМетодичні вказівки до семінарських занять з дисципліни «Історія економіки та економічної думки»
Методичні вказівки до семінарських занять з дисципліни «Історія економіки та економічної думки» (для студентів галузі знань 0305...
Методичні вказівки для роботи студентів розроблені відповідно до робочої програмою дисципліни \"Історія української культури\" для студентів денної форми iconМетодичні вказівки з дисципліни «Історія української культури» для студентів усіх спеціальностей

Методичні вказівки для роботи студентів розроблені відповідно до робочої програмою дисципліни \"Історія української культури\" для студентів денної форми iconМетодичні вказівки щодо самостійної роботи з навчальної дисципліни «історія зарубіжної літератури»
Методичні вказівки щодо самостійної роботи з навчальної дисципліни «Історія зарубіжної літератури» для студентів І курсу денної та...
Методичні вказівки для роботи студентів розроблені відповідно до робочої програмою дисципліни \"Історія української культури\" для студентів денної форми iconМетодичні вказівки для студентів І курсу медичного факультету денної форми навчання з «Історії України та української культури»
Кафедра філософії, соціально-гуманітарних дисциплін, іноземних мов, української та латинської мови
Методичні вказівки для роботи студентів розроблені відповідно до робочої програмою дисципліни \"Історія української культури\" для студентів денної форми iconМетодичні вказівки щодо написання курсової роботи з навчальної дисципліни «історія зарубіжної літератури»
Методичні вказівки щодо написання курсової роботи з навчальної дисципліни «Історія зарубіжної літератури» для студентів І (ІІІ) курсу...
Методичні вказівки для роботи студентів розроблені відповідно до робочої програмою дисципліни \"Історія української культури\" для студентів денної форми iconМетодичні вказівки щодо самостійної роботи з навчальної дисципліни "основна іноземна мова: усна англійська мова" для студентів IІ курсу денної
Методичні вказівки щодо самостійної роботи з навчальної дисципліни "Основна іноземна мова: усна англійська мова" для студентів ІI...
Методичні вказівки для роботи студентів розроблені відповідно до робочої програмою дисципліни \"Історія української культури\" для студентів денної форми iconМетодичні вказівки щодо самостійної роботи з навчальної дисципліни "основна іноземна мова: усна англійська мова" для студентів І курсу денної
Методичні вказівки щодо самостійної роботи з навчальної дисципліни "Основна іноземна мова: усна англійська мова" для студентів І...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка