Методичні вказівки для роботи студентів розроблені відповідно до робочої програмою дисципліни "Історія української культури" для студентів денної форми



Сторінка7/11
Дата конвертації09.04.2017
Розмір2.64 Mb.
ТипМетодичні вказівки
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11

Література


[1 с.150-176 ], [5 с.130-165]

Козацтво як явище історії та культури.

На межі XVI і XVII століть у суспільне і духовне життя України наче увірвався вітер змін. Буквально на очах одного-двох поколінь іншими тавали політичні реалії, спосіб життя, спосіб мислення. Все те, що торувало собі дорогу у XVI столітті, проросло і задіяло. Звичайно, картина українського світу, яку бачимо в ці віки, формувалася впродовж попередніх часів, однак надзвичайно багато заважила Хмельниччина — як загальнонаціональне піднесення, пов´язане з визвольною боротьбою, що підняло Україну з колін і відродило смак до політичної і культурної творчості. Виникло нове, відповідне часові світовідчуття. Змінився менталітет українців, бо став відчутним зв´язок часів: Україна — правонаступниця Київської Русі — відновлювала свою державність, школу, мову, храми. Її художній геній породжував літературу, музику, живопис і архітектуру, в яких риси європейського Нового часу поєдналися з національною специфікою і проблематикою. І все це стало можливим завдяки зрослій вазі й авторитетові, а відтак і діяльності козацтва. Ці роки Україна жила як самостійна держава: обраний гетьман правив із радою старшини й військовою радою всім краєм. Україна поділялася на полки (їх було по вісім на правому і лівому берегах Дніпра, пізніше, коли правобережна Україна відійшла під Польщу і спустіла, на лівобережній стало десять). Кожний полк поділявся на сотні, до яких належали міста, містечка, села. У кожній сотні козаки, що жили в тій сотні, обирали сотника.


Козацтво протягом півтора століть відігравало не тільки визначну політичну роль доблесного захисника волі і прав українського народу, а й сили, що яскраво виявила себе у культурній розбудові держави. Саме з козацького середовища вийшла нова провідна верства, нова національна аристократія, нова інтелігенція, яка взяла на себе і утвердження власної державності (вся гетьманщина і особливо Богдан Хмельницький), і розвиток освіти, спорудження та реконструкцію храмів, будівництво громадських споруд, опікування мистецтвом тощо.
Прагнення надолужити втрачене Україною за роки колоніального існування спонукало багатьох діячів епохи до активності в галузі культури. Чимало хто з козацької старшини, наприклад, захопився організацією шкіл і майстерень при монастирях. Їх добробут швидко зростав завдяки потужній економічній підтримці козацтва. Почалося ж з того, що у 1620 р. до Київського братства записався уславлений козацький гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний, а з ним і все Військо Запорізьке. Ставши ктитором (попечителем) Києво-братського монастиря, гетьман найперше подбав про створення при ньому школи. За прикладом гетьмана кожен козацький воєначальник ставав ктитором якогось монастиря, церкви і дарував кошти на будівництво іконописних та ремісничих майстерень. У цих умовах — боротьби за незалежність, за розбудову державності і культури — змужнів інтелект нації, зродилася когорта видатних її діячів. Крім уже згадуваних, це й Михайло Дорошенко, Кшиштоф Косинський, Іван Сулима, Пилип Орлик, Петро Могила, Іван Мазепа, були й інші особистості ренесансного масштабу. Саме козацькі часи в історії України називають добою Бароко (з великої літери, як Ренесанс, Просвітництво), маючи на увазі не лише мистецький стиль, а значно ширше духовне поняття: світовідчуття. Українське Бароко виявилося співзвучним історичному часові, що переживав народ, і тому так повно виразило і його філософію, і психологію, й естетику. Більш того, національний варіант бароко в Україні прямо називають "козацьким". Які є для цього підстави? По-перше, саме козацтво того часу було носієм нового художнього смаку. По-друге, воно виступало в ролі основного і багатого замовника. По-третє, козацтво мало власне творче середовище. По-четверте, воно виступало творцем художніх цінностей. Серед них маємо: козацькі думи, пісні, поеми, козацький танок, портрет, ікони, козацькі собори.
Лише з 20-х років XVIII ст. починається повільний "процес забування" воєнних часів, починаються роздуми і висновки про війну як справу нехристиянську, згубну. Значною мірою це, напевне, пов´язано з участю в імперських війнах. Тим більше, що російський уряд робив все для знищення свого недавнього союзника — козацтва — перед закріпаченням українських селян: 1720 року з´являється перший указ проти української мови; 1764 р. касують гетьманство; 1775-й — зруйнування Січі, 1783 р. — жалувана грамота дворянству і запровадження панщини. Українське козацтво сходило з історичної сцени в стані глибокого розчарування. Це передає поезія, живопис XVIII ст. Наприклад, портрети братів Івана та Якова Шиянів, датовані 1784 p.: вони відмовлялися йти на службу до царя, не поступилися своєю приналежністю до запорожців. І тримаються на портретах так впевнено і гідно, наче нічого не змінилося в їх житті. Та "зраджують" очі — в них глибокий сум і задума. З огляду на історію і культуру XVII—XVIII століть є всі підстави гадати, що саме з козацькою ідеологією свободи будь-що, розкутості сил, волі, суто козацького виклику різним темним (що ототожнювалися з ворожими) силам пов´язаний весь процес перегляду духовних цінностей і життєвих орієнтирів, що тривав у цей час, вся копітка і грандіозна за масштабом зробленого діяльність видатних людей і, врешті-решт, всього українського народу.

Нові процеси в духовному житті: реформація церкви та освіти,розвиток науки.

Дискусії, що їх вели ранні полемісти, спалахнули в умовах нової суспільно-політичної ситуації з новою пристрастю і з не меншим розмахом.


Напрямки, в яких оновлювалася церква, були подібні до європейських реформаційних. Передусім, відбулося впорядкування церковного життя на засадах більшої демократичності, що вимагало нового покоління церковнослужителів — добре освічених, енергійних та підготовлених до пасторських обов´язків.
Першою вдалася до змін уніатська церква, яка ще наприкінці 10-х років XVII ст. провела реформу чернецтва: вводилося, зокрема, єдине послушництво й однорідність чернечого статуту. Обов´язковою ставала філософська і богословська освіта ченців — новачків (новіціїв), бо Василіанський орден (в який об´єдналося оновлене уніатське чернецтво) націлював — подібно до ордену єзуїтів — не на аскетичне самозаглиблення, а на активну освітньо-місіонерську роботу. Духовні цінності стали предметом громадської уваги і критичного осмислення. І це спонукало передусім до реформування і православну, і новоутворену уніатську конфесії як захисників певних поглядів та моральних установок. Ще з перших кроків державотворчої діяльності козацтво заговорило про реформу освіти. Чому? Адже в Україні було традиційно багато письменних людей. За свідченнями чужоземних мандрівників, що їх вже згадували, всі діти, навіть сироти (а їх було доволі багато) навчалися грамоті. Для них існували школи грамоти при церквах. Початків грамоти навчали і мандрівні дяки. Братські школи (а у першій третині XVII ст., крім вже існуючих виникли Львівська, Київська, Луцька, Вінницька, Немирівська й ін.) продовжували навчати основ православ´я, грецької, арифметики, астрономії, музичної грамоти. Тут навчали рідною мовою. Діти дрібної шляхти, заможних міщан, духовенства вчилися здебільшого у школах гімназіального типу, створених уніатським орденом василіан в Умані, Каневі, Овручі, Львові, Бучачі та інших містах. Однак єдиної концепції навчання не було. Бо у колегіумах, яких було теж чимало на початок XVII ст., викладали вже по-іншому, за загальноєвропейськими методиками гуманітарної освіти. Так було і в протестантських (зокрема, кальвіністських) гімназіях — у Дубецьку біля Перемишля та Панівцях поблизу Кам´янця. Та впродовж свого існування освітні заклади, як і монастирі, сприяють книговидавничій справі. У XVII ст. діяли друкарні, які належали братствам, монастирям, магнатам, заможним особам з духівництва і козацької старшини. Це Острозька, Дерманська, Стрятинська друкарні, друкарня в Крилосі та ін. На самому початку століття засновано Друкарню при Почаївському монастирі (яка існувала до 1917 p.), досить довго діяли Унівська й Новгород-Сіверська друкарні.Найбі льшою залишалась Києво-Печерська, яка сприяла поширенню друкарської справи не лише в Україні, а й в Росії та Білорусії. Видання її поширювались у Московській державі, Молдавії. Діяли також приватні друкарні Т. Вербицького, С. Соболя, М. Сльозки, А. Желіборського та ін. На кінець XVIII ст. друкарні з´явилися в Кременчуці, Катеринославі, Миколаєві, Житомирі, Тульчині та в інших містах. Визначними українськими друкарями і видавцями стали С. Будзинда, А. Скольський, Я. Шеліга, С. Ставницький, мандрівний друкар П. Люткевич та ін. Варто пригадати, що вже в XVII ст., а особливо у XVIII, крім колекцій книг, картин, художніх виробів, які зберігалися в храмах (Софійському соборі, Києво-Печерському монастирі тощо) виникають великі приватні зібрання у замках та маєтках (Собеського в Жовкві, Синявського у Бережанському замку, Вишневецьких у Вишнівці, Розумовського в Батурині та ін.).

Як бачимо, духовні процеси в Україні — оновлення церкви, освіти, пожвавлення книгодрукування — набувають в цей період значної інтенсивності.



Українське бароко як нове світовідчуття і нове мистецтво.

Бароко — важливий етап всієї загальнолюдської культури XVI—XVII ст. Це перехід від епохи Відродження до нової якості світосприймання, мислення, творчості. В історії західноєвропейської культури бароко прийшло на зміну Відродженню, заперечуючи певною мірою його духовні відкриття. Світовідчуття і світорозуміння, що живило барокову культуру, стало своєрідною реакцією на ренесансне світобачення, що грунтувалося на безмежній вірі у розумність і логічність світу, його гармонійність, в те, що людина є мірою всіх речей. Світобачення XVII ст. пройняте, навпаки, відчуттям трагічної суперечливості людини і світу, в якому вона посідає зовсім не провідне місце, а є розчиненою в його багатоманітності, підпорядкованою середовищу, суспільству, державі. Дійсність викликає у майстрів бароко як захоплення, так і велику печаль. Звідси характерні риси барокового світовідчуття: неспокій, поривання, почуття потужності і ніби недовершеності, намагання поєднати протилежності, навіть суперечності. Тому і в українському бароковому мистецтві співіснують прагнення неможливого й песимізм; пафос боротьби і перемоги та примирення з думкою, що зло сильніше за добро, а смерть сильніша від життя; звеличування слави і сум, образа за людей, охоплених марнославством, марнотою марнот. В архітектурі — тяжіння до ансамблю, до організації простору: міські площі, палаци, сходи, фонтани, паркові тераси, басейни, міські та заміські резиденції побудовані на синтезі архітектури й скульптури, підпорядковані загальному декоративному оформленню. Місце і час розвитку бароко в Європі — передусім ті країни, де перемогли феодальні сили й католицька церква. Серед країн православно-слов´янського регіону мистецтво бароко набуло найвищого розквіту саме в Україні. На відміну від західноєвропейського і російського, українське бароко — не аристократичний стиль. Якщо і є в ньому певні елітарні мотиви, то лише в літературі, всі інші види барокового мистецтва мають безпосередній зв´язок з народною творчістю і народною свідомістю. Що ж до менталітету нашого народу, то вкрай нестабільною історичною долею, вічними випробуваннями, широкими зв´язками із різними країнами і різноманітними природними умовами віками в нього закладалося уявлення про світ безмежний, багатоманітний, неосяжний і суперечливий. Меланхолійність, властива певною мірою українській душі, теж грунтується на уявленні про світ непростий, втаємничений, такий, у якому діють різні сили.



У бароковому мистецтві реальність органічно поєднана з алегоріями, метафорами, гіперболами та іншими засобами асоціативної побудови образу. Представники західних шкіл виробили цілий арсенал тропів — метафор, символів, гіпербол, літот тощо — для творів персоналістського характеру, які через алегорії підкреслювали певні важливі риси явищ чи осіб. Українська свідомість — в умовах творення нових національних цінностей, героїв, національної еліти — теж йшла тим самим шляхом, алегорично унаочнюючи риси шановних гетьманів і полковників, діячів церкви, працівників на духовній і культурній нивах. Українське бароко утверджувало також образи, що характеризували колективні, суспільні, національні риси народу в цілому. Образ України (тоді Малої Русі) у вигляді зодягненої в порфіру і коронованої Діви, яка просить покровительства у митрополита київського Івасафа Кроковського, бачимо на гравюрі Івана Щирського "Всенародне торжество" (1708). У гравера Леонтія Тарасевича алегорією Дніпра виступають музичні русалки, міста Києва — обвита лавровими гірляндами альтанка, а місто Харків у Щирського постає у вигляді прекрасного саду, насадженого і виплеканого Григорієм і Федором Захаревськими. Оригінальні асоціативні образи знаходимо в українському фольклорі. Наприклад, в ілюстраціях до календаря на 1727 рік весна, літо, осінь і зима подані в образах дівчат і молодиць в українському святочному вбранні. Цей символічний код мали всі види мистецтва. У різдвяних, великодніх історичних драмах (наприклад, у Г. Кониського, М. Довгалевського, Ф. Прокоповича) велику роль грає символіка чисел — три, чотири, п´ять, сім, дев´ять, дванадцять. Вони визначали кількість дій у драмі, кількість персонажів, виходів героя на сцену, повторів. Символіка чисел у бароко грунтується, звичайно, на Біблії: число три пов´язується з триєдністю Бога, чотири — з чотирма євангелістами (чотирма сторонами світу), сім — із символом святості тощо. Символіка чисел, а також геометричних фігур відбилася і на принципах композиції деяких творів українського живопису, графіки, різьби, архітектури. Типовою схемою їх побудови був рівнобедрений трикутник. Ретельно добиралася також кількість персонажів, визначався порядок їх розташування в трикутній композиції.
Перше культурне відродження України, як називають історики те національно-патріотичне піднесення, що переживалося у XVII ст., зумовило і цікавість певних кіл шляхти (особливо у середині століття) до свого походження, до творення генеалогічних легенд, до гербів. Українське бароко привнесло нові виміри і нові значення в українську геральдику. Символіка старих середньовічних гербів зазнає істотних змін. Якщо говорити про естетичні особливості українського бароко, то це багатобарвність, контрастність, мальовничість, посилена декоративність, динамізм, численна кількість всіляких іносказань і головне — небачена вигадливість форми. Характеристики цього періоду повністю стосуються слова М. Грушевського про такі особливості української художньої системи, як мистецький та ідейний синкретизм, органічне поєднання слова і обряду, ритміки і слова, віри й знання, прагнення творити дійсність у світлі мрії, але й високого ідеалу.

Специфіка національного варіанта бароко в літературі, театрі і музиці.

Література означеного періоду була різножанровою і різноманітною тематично. Ще протягом всього XVII ст. велася релігійна полеміка з католицизмом, уніатством, протестантизмом, іудаїзмом, ісламом, що породжувало полемічні твори. Їх виховний християнський пафос доповнювався і ораторсько-проповідницькою прозою. Проповіді, "слова", "казання", "поученія" Л. Барановича ("Меч духовний", "Труби словес проповідних"), І. Галятовського ("Ключ разуменія"), А. Радивиловського ("Венец Христов"), С. Яворського, Ф. Прокоповича, а у XVIII ст. Г. Кониського, І. Леванди досягли високого мистецького рівня. Агіографічну традицію завершує 4-томна "Книга житій святих" Д. Туптала.


Багато писалося в ці часи мемуарно-історичних творів. Крім згадуваних вже літописів Самовидця, Г. Граб´янки і С. Величка в кінці XVIII ст. з´являється анонімна "Історія русів". Видатною пам´яткою паломницької прози стали "Странствованія" В. Григоровича-Барського. Однак козацька визвольна боротьба, а пізніше Коліївщина породили особливий пласт національної літератури, сповненої глибоких патріотичних почуттів, експресії, патетики. Думи, пісні, плачі, панегірики, діалоги, різні драматичні форми були присвячені козацьким діянням. Самі назви говорять про це: "Хроніка польська, литовська, жмудська та всієї Русі" М. Стрийковського, поема "Про Острозьку війну під П´яткою" С. Пекаліда, "Україна, татарами терзана" М. Павковського, "Чигирин" О. Бучинського-Яскольда, "Розмова Великоросії з Малоросією" С. Дівовича та ін. Особливо показові твори деяких поетів "часів Мазепи", який і сам писав вірші. Найбільшого розвитку сягнула барокова поезія. Вона відзначалася значною жанровою і змістовою розмаїтістю; вірші полемічні, панегіричні, епіграматичні, морально-дидактичні, релігійно-філософські, сатирично-гумористичні, громадсько-політичні, ліричні. Основним її осередком була Києво-Могилянська академія, де розроблялися поетичні жанри, культивувалися певні стильові елементи — ускладнені метафори й риторичні фігури, ефектні контрасти, емблематика, оксюморони тощо. Поезія розрізнялась елітарно-міфологічна, шляхетська (здебільшого польсько-українська), міщанська. Було створено велику кількість культових творів: псалмів, кантів, поезій на теми Священного Писання — а водночас і пародій на духовний вірш, і травестій. Вірші-послання, панегірики — то просто пристрасть до демонстрації ерудиції. Так, вчена українська поезія XVII ст. була розрахована на елітну частину суспільства, однією із специфічних особливостей якої було тоді не так багатство, як висока освіченість. Належати до кола ерудованих людей було престижно, та й треба зважити на те, що напередодні культурних реформ середини XVII ст. й пізніше, латинопольська освіта колегіумів та гімназій вже принесла свої перші плоди. Прагнення звільнитися від консервативних смаків і залежності від очолюваної В. Ясинським Печерської друкарні змусило Л. Барановича налагодити власне видавництво. Завдяки цьому Чернігів на певний час став другим культурним центром Гетьманщини, де успішно розроблялися свіжі поетичні ідеї. Недаремно ж із кола Л. Барановича вийшов поет-новатор І. Величковський, найбільший бароковий драматург Д. Ростовський, майстер поетичної фантасмагорії І. Орновський, класик емблематичної поезії та поетичної книжкової ілюстрації І. Щирський. Модель шкільного театру Київської академії, до речі, було запозичено Слов´яно-греко-латинською академією в Москві та Карловецькою православною школою у Сербії.
Українською книжною мовою ставилися і багатоактні драми різдвяного та великоднього циклів типу містерій, міраклів і мораліте, а також драми на історичні теми, інтермедії. Найбільш відомими виставами були драми "Олексій, чоловік Божий" невідомого автора, трагедокомедія "Владимир" Ф. Прокоповича (присвячена І. Мазепі). Шкільний театр — виховний і пропагандистський. У більшості його вистав пропагується головна учительна книга — Біблія, тим більше — у містеріях, міраклях і мораліте. Слід зважити на те, що епоха бароко в Європі, на думку більшості дослідників, є, з одного боку, добою інтенсивної християнізації культури, а з другого — такою ж інтенсивною спробою надати їй світськості. Бароко — відкритий тип культури, тобто має великий ступінь свободи, розкутості щодо форми і змісту. Це стосується і ставлення до священних текстів: допускається приховане цитування, натяки, символи тощо або неточне відтворення, себто не цілковитий повтор. Є відомості, що у XVII—XVIII століттях на Запорізькій Січі вертеп також був популярним, так само, як різні обрядово-карнавальні дійства. З 50-х років XVIII ст. на Україні з´являються театральні колективи професійного характеру. Зокрема, в Глухові діяв придворний театр гетьмана Кирила Розумовського, в якому ставилися комедії та комічні опери російською, італійською та французькою мовами. З цього ж приблизно часу в Україні з´являється російський і польський класицистичний театр. Ряд аматорських груп виступали в Єлизаветграді, Кременчуці, Харкові, а в останні десятиліття виникли справжні професійні трупи. Ще у період розвитку шкільної драми та інтермедії (це 40-ві роки XVII ст.) з´явився свого роду музичний театр. Ним став бурсацький концерт, що становив собою дотепну сценку з життя бурсаків, у якій співаки — дорослі й малі — грають самі себе. Водночас це пародія на урочистий "високий" церковний твір (наприклад, "Служба пиворізам і п´яницям"). Низький зміст у поєднанні з традиційними серйозними формами дванадцятиголосої урочистої композиції створює особливий гумористичний ефект.

Провідним жанром у музиці стає хоровий, так званий партесний (хоральний) концерт. Поштовхом до вироблення багатоголосової композиції в Україні стали західноєвропейські моделі. Сильні контрасти, чуттєва повнота, емоційність цієї музики роблять її близькою до ораторського мистецтва. Дається взнаки особливість стилю бароко — захопити, вразити, зворушити слухача. Складається хорове виконавство. Значну роль у розвитку партесного співу відіграли школи при братствах. Партесний спів під назвою "київський" поширився в Москві та інших містах Росії. Теоретичні основи його узагальнив композитор М. Ділецький ("Граматика музикальна"). Нотна грамота, гра на музичних інструментах, співання в хорі були обов´язковими для всіх слухачів Києво-Могилянської академії. Хори мали також Переяславська, Чернігівська і Харківська колегії. Українська думка другої половини XVIII ст. відчуває значний вплив видатного мислителя і поета Григорія Сковороди, який начебто підсумував барокову добу і перевів її в нові часи.


Еволюція образотворчого мистецтва.

На відміну від інших видів мистецтва, що у XVII—XVIII ст. несли в собі яскраву і мальовничу естетику бароко, українські маляри ще довго трималися традицій візантійського, давньоруського, давньоукраїнського, а також ренесансного живопису, і тому стримано ставилися до патетики та пишних і динамічних форм. Це виявило себе, передусім, в українському іконописанні, яке формувалося у протиборстві двох тенденцій: діяли як співзвучні Ренесансу і бароко спрямування, так і прагнення малювати "по-грецькому". Вірність старовині значною мірою зумовлювалась полемікою з католицизмом, унією, протестантизмом, яка, утвердивши іконування, ставила за мету надійно захистити його від різних іконографічних нововведень.


Все ж ламання старих традицій було неминучим. Характерно, що одним із вагомих чинників еволюції іконопису в ці часи стало народне малярство. Народ завжди дуже безпосередньо сприймав релігійні образи, найбільше шануючи тих святих, що втручалися у безпосередні клопоти людей (Богородицю, Миколая, Юрія, Параскеву), а з розлогого циклу христологічних сюжетів — Христові страсті. Страждання безвинного викликало сердечний щем, тому й передавалося в образах експресивних і драматичних. Український живопис епохи бароко залишається поки що недостатньо вивченим, про його професійних творців ми також знаємо небагато. Одним з перших провідних майстрів нового стилю у Львові 30—60-х років був Микола Петрахнович, творчість якого досліджена досі мало. Його живописна спадщина пов´язана з львівською Успенською церквою, де поки що реставровані лише його сцени "Страстей Христових". М. Петрахнович був майстром великих монументальних форм, тяжів до зображення простого і ясного душевного стану своїх персонажів: чарівністю зрілості, діяльної доброти, наприклад, приваблює образ, створений Петрахновичем в іконі "Одигітрія". Можна вважати, що саме його твори зафіксували етнопсихологічний портрет українців того часу.
Одним з найяскравіших представників бароко в українському живопису на зламі XVII і XVIII століть був Іван Руткович із Жовкви. Твори Рутковича, особливо 1690-х років, відзначаються багатою і насиченою палітрою та динамічністю композицій, особливо ряди жовківського іконостаса з циклом сцен на тему П´ятдесятниці. Вони урочисті і водночас заземлені і конкретні. Першорядний майстер-колорист, гармонійно зіставивши теплі кольори з перевагою червоного у різних градаціях, досяг тут величної і життєрадісної симфонії. Взагалі ж творчість І. Рутковича зумовлена насамперед естетичним світовідчуттям українського міщанського середовища з його практицизмом, спокійною діловитістю, органічним демократизмом. Художник розвивав ті традиції, які склалися у львівській школі живопису першої половини XVII ст.
Так склалося, що пам´ятки старого українського живопису збереглися лише на Галичині та Волині. На Лівобережжі і в центральних районах України вони здебільшого не вціліли. Хоча, безперечно, в ці часи значна роль як київського, так і загальноукраїнського іконостасу належала малярській школі Києво-Печерської лаври. Окреме місце в українському бароковому живопису Східної України належить іконостасу Спасо-Преображенської церкви у Великих Сорочинцях Полтавської області, побудованої 1734 р. гетьманом Данилом Апостолом. Сорочинський іконостас — цілий художній комплекс. В ньому більше сотні різних ікон. То яскраві, то глибоко притамовані тони серед її пишної різьби й позолоти створюють живу кольорову симфонію. А образи правого і лівого бічних вівтарів — "Введення до Храму", "Зішестя до пекла" за своїм характером є радше темпераментно написаними картинами. Вони вражають експресією руху, енергійними ракурсами, внутрішньою напруженістю. У цій же майстерні був виконаний й іконостас Вознесенської церкви (м. Борзна біля Чернігова) та, можливо, іконостас Миколаївського собору в м. Ніжині. У цієї групи пам´яток виразно виступає також прагнення до витонченої аристократичної культури. Грація форм і ліній, сміливий малюнок, примхливість пензля вказують на виразний вплив рококо, правда, без тих рис світськості й галантності, які властиві західноєвропейському стилю. Суттєвою ознакою цього процесу було також вироблення нового типажу релігійних персонажів. Справді, лише умовно можна назвати іконами "Пророка Даниїла" та "Св. Уляну" з іконостаса Спасо-Преображенської церкви у Великих Сорочинцях. Тим більше, що вони позначені щедрим використанням орнаменту. Нові тенденції виказали себе в іконах "Мучениць" з м. Конотопа: це зображення в парі мучениць Анастасії та Іулянії — на одній, Варвари і Катерини — на другій. Зображення святих Анастасії та Іулянії, "тезоіменитих" гетьманш Насті Скоропадської та Уляни Апостол — не лишають сумніву в тому, що замовлення надійшло від гетьманської родини. На обох іконах вгадується дух рококо. Видовжені постаті молодих аристократок, їх ніжні обличчя, примхливі драпування багатого вбрання, настрій мрійної, поетичної безжурності... Та все ж, незважаючи на рокайлеве забарвлення, ці твори не випадають із загального стилю українського живопису даної доби. У них збережено декоративне звучання кольору, золочені мережані форми, пишну квітчастість одягу.
У розглядуваний період набуває розвитку український портретний живопис. Портрет, поруч з гербом, став однією з важливих ознак приналежності до суспільних верхів ще у Польсько-Литовській державі, до якої досить довго входили українські землі. Ця ж традиція збереглася у наступні XVII і XVIII століття, коли Україна пережила своє визволення і нове поневолення — Росією.В основі портретного образу, як і в західноєвропейському бароко, була висока станова свідомість феодалів. Дещо пізнішим різновидом такого портрета стає домовинний — наприклад, портрет Костянтина Корнякта з братської Успенської церкви у Львові. На звороті — довгий латинський текст з основними біографічними відомостями про небіжчика. У портреті Корнякта — купця, що став жити на шляхетський взірець — все ж не відчувається тієї підкресленої чи прихованої гонористої самовпевненості, "шляхетського жесту", який властивий магнатському портрету.
З кінця XVII ст. систематично поповнюється портретна галерея церковних ієрархів. Для них характерна та ж монументальна репрезентативність, той же стафаж, хоча атрибути — вже не світської, а духовної влади. Серед найстаріших — портрет Петра Могили. Вгорі — великий герб з абревіатурою імені й титулу митрополита. Цікаво, що збереглися портрети не всіх високих церковних діячів, а лише тих, що відзначилися своєю письменницькою та культурно-освітньою діяльністю: Мелетія Смотрицького, Захарії Копистенського, Иосифа Тризни, Інокентія Гізеля та ін., нижчих за ієрархією — очевидно, відіграло роль громадське визнання.
Велике художнє значення мають, зокрема, ілюстрації до "Києво-Печерського патерика" майстра Іллі, твори гравера Федора до Псалтиря та Євангелія. Новий етап у розвитку графічного мистецтва пов´язаний з творчістю О. та Л. Тарасевичів. Так, "Патерик", що вийшов 1702 р. у Києві, став видатним явищем української культури саме завдяки гравюрам Л. Тарасевича, його анатомічно бездоганному малюнку людської постаті, прозорому, легкому ландшафту, в який майстерно вкомпоновані люди, та вмілому використанню світлотіні. Майстром різноманітних за жанрами гравюр, особливо панегіричних "тез", був І. Щирський. Заслужили визнання і панегіричні гравюри І. Мігури — серед них найвідоміші конклюзії на честь гетьмана Івана Мазепи і Варлаама Ясинського. Всі види мистецтва цього часу споріднює спільне прагнення до декоративності, пишності і репрезентативності, та в графіці є ще й інтимність, лірика. Скульптуру, яка була елементом монументально-декоративних композицій іконостасів і декору в архітектурі, відзначають теж пафос і рух. Найвідоміший майстер цієї доби — Пінзель, скульптурними роботами якого прикрашені собор Юра у Львові, ратуша в Бучачі. У кінній статуї Георгія-Змієборця на соборі все пройняте стрімким рухом — і кінь, що скаче з розвіяною по вітру гривою, і плащ вершника, і фантастичний змій, що кільцями звивається під ратицями коня. Досягає високого професійного рівня декоративно-ужиткове мистецтво цієї пори. Торгово-ремісничі центри і Західної України, і Подніпров´я сприяли розвиткові майстерності: у Києві було 20 ремісничих об´єднань, у Львові — 37 цехів. Сам перелік виробів промовистий: ткацтво, гутництво, килимарство, меблі, художнє лиття (срібні пояси, ґудзики, столові вироби, посуд, ювелірні вироби, срібні хрести, зброя, дверні замки, окуття дверей та брам, дзвони), кераміка (посуд, кахлі, якими викладали цілі сюжети), вишивання та гаптування (плащаниці, гаптовані та вишивані ікони — наприклад, гаптована золотом і сріблом на білому атласі ікона "Богоматір" у Путивльському монастирі) та ін. Образотворче мистецтво пройшло за цей час різні стадії, вирішило чимало професійних завдань і створило пам´ятки нев´янучої краси і цінності.

Питання для контролю знань

  1. Хто з українських просвітителів відзначився в галузі державотворення, культури, науки та мистецтва?

  2. Розкажіть про визначних діячів українського Просвітництва свого краю та у яких видах творчості вони відзначилися.

  3. Розкрийте зміст фундаментальних принципів і завдань університетів в епоху Просвітництва на прикладах університетів України.

  4. У чому полягають фундаментальні принципи Просвітництва та їх втілення в архітектуру та містобудування українських міст.

  5. У чому полягає специфіка мистецтва портрету в українському образотворчому мистецтві епохи Просвітництва.

  6. Розкрийте ідеї Просвітництва в українській літературі XVIII ст.

  7. Назвіть передумови піднесення українського музично-театрального мистецтва в епоху Просвітництва.


Лекція 6

Тема: Українська культура XIX ст.

Мета: Ознайомити студентів із надбаннями вітчизняної та світової науки; збагачувати власну духовну культуру шляхом самоосвіти, систематично працювати над вдосконаленням культурно-освітніх знань.

студенти повинені знати: Загальні відомості про культурно-історичний процес. Провідних діячів науки і культури, які визначили характер і особливості української та зарубіжної культури ХІХ. Найважливіші етапи в розвитку української культури.

студенти повинені вміти: Розрізняти особливості світобачення кожної культурно-історичної епохи. Аналізувати культурний розвиток України в різні історичні періоди. Давати порівняльну характеристику вітчизняної та зарубіжної культури.

План

1 Освіта.

2 Наука : природничі науки, гуманітарні науки.

3 Література.

4 Мистецтво : театр, музика, образотворче мистецтво.

5 Архітектура.

6 Національні культурні організації і рухи .



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11

Схожі:

Методичні вказівки для роботи студентів розроблені відповідно до робочої програмою дисципліни \"Історія української культури\" для студентів денної форми iconМетодичні вказівки щодо самостійної роботи з навчальної дисципліни «історія фізичної культури»
Методичні вказівки щодо самостійної роботи з навчальної дисципліни «Історія фізичної культури» для студентів денної форми навчання...
Методичні вказівки для роботи студентів розроблені відповідно до робочої програмою дисципліни \"Історія української культури\" для студентів денної форми iconМетодичні вказівки до самостійної роб оти з дисципліни "Історія зарубіжної літератури" для студентів
Методичні вказівки до самостійної роботи з дисципліни „Історія зарубіжної літератури“ для студентів 1 курсу спеціальності „Переклад”...
Методичні вказівки для роботи студентів розроблені відповідно до робочої програмою дисципліни \"Історія української культури\" для студентів денної форми iconМетодичні вказівки до практичної роботи з дисципліни «Історія мистецтв Стародавнє зарубіжне мистецтво»
Бондаренко С. Д. Методичні вказівки до практичної роботи з дисципліни «Історія мистецтв Стародавнє зарубіжне мистецтво» для студентів...
Методичні вказівки для роботи студентів розроблені відповідно до робочої програмою дисципліни \"Історія української культури\" для студентів денної форми iconМетодичні вказівки до семінарських занять з дисципліни «Історія економіки та економічної думки»
Методичні вказівки до семінарських занять з дисципліни «Історія економіки та економічної думки» (для студентів галузі знань 0305...
Методичні вказівки для роботи студентів розроблені відповідно до робочої програмою дисципліни \"Історія української культури\" для студентів денної форми iconМетодичні вказівки з дисципліни «Історія української культури» для студентів усіх спеціальностей

Методичні вказівки для роботи студентів розроблені відповідно до робочої програмою дисципліни \"Історія української культури\" для студентів денної форми iconМетодичні вказівки щодо самостійної роботи з навчальної дисципліни «історія зарубіжної літератури»
Методичні вказівки щодо самостійної роботи з навчальної дисципліни «Історія зарубіжної літератури» для студентів І курсу денної та...
Методичні вказівки для роботи студентів розроблені відповідно до робочої програмою дисципліни \"Історія української культури\" для студентів денної форми iconМетодичні вказівки для студентів І курсу медичного факультету денної форми навчання з «Історії України та української культури»
Кафедра філософії, соціально-гуманітарних дисциплін, іноземних мов, української та латинської мови
Методичні вказівки для роботи студентів розроблені відповідно до робочої програмою дисципліни \"Історія української культури\" для студентів денної форми iconМетодичні вказівки щодо написання курсової роботи з навчальної дисципліни «історія зарубіжної літератури»
Методичні вказівки щодо написання курсової роботи з навчальної дисципліни «Історія зарубіжної літератури» для студентів І (ІІІ) курсу...
Методичні вказівки для роботи студентів розроблені відповідно до робочої програмою дисципліни \"Історія української культури\" для студентів денної форми iconМетодичні вказівки щодо самостійної роботи з навчальної дисципліни "основна іноземна мова: усна англійська мова" для студентів IІ курсу денної
Методичні вказівки щодо самостійної роботи з навчальної дисципліни "Основна іноземна мова: усна англійська мова" для студентів ІI...
Методичні вказівки для роботи студентів розроблені відповідно до робочої програмою дисципліни \"Історія української культури\" для студентів денної форми iconМетодичні вказівки щодо самостійної роботи з навчальної дисципліни "основна іноземна мова: усна англійська мова" для студентів І курсу денної
Методичні вказівки щодо самостійної роботи з навчальної дисципліни "Основна іноземна мова: усна англійська мова" для студентів І...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка