Методичні вказівки до самостійної роботи з дисципліни "Історія зарубіжної літератури. ХХ століття " для студентів спеціальності 0203 Гуманітарні науки



Скачати 419.56 Kb.
Сторінка1/4
Дата конвертації15.04.2017
Розмір419.56 Kb.
ТипМетодичні вказівки
  1   2   3   4

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, , МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

Запорізький національний технічний університет


МЕТОДИЧНІ ВКАЗІВКИ

до самостійної роботи з дисципліни

“Історія зарубіжної літератури. ХХ століття ”

для студентів спеціальності 0203 Гуманітарні науки,


6.020303 Філологія
з подальшим навчанням за спеціальністю 7.02030304 Переклад


2012


Методичні вказівки до самостійної роботи з дисципліни “Історія зарубіжної літератури. ХХ століття” для студентів спеціальності 0203 “Гуманітарні науки”, 6.020303 “Філологія” з подальшим навчанням за спеціальністю 7.02030304 “Переклад” / Укл.: Костенко Г. М. – Запоріжжя, 2012. – 34 с.
Укладач: Костенко Г. М., к.філол.н., доцент

Рецензент: Лещенко Г.А., к.філол.н., доцент

Відповідальний за випуск: Костенко Г. М., к.філол.н., доцент

Затверджено

на засіданні кафедри теорії та практики перекладу

Протокол № 10 від 29.05.2012 р.



Зміст

1 Вступ до курсу “Історія зарубіжної літератури. ХХ століття”.…4

2 Тематичний перелік лекцій………………………………………..13

3 Питання до семінарських занять………………………………….20

4 Література для обов’язкового читання...........................................22

5 Додаткова література........................................................................24

6 Контрольно-залікові питання..........................................................26

7 Контрольна робота з курсу для заочного виділення………………… 31



1 Вступ до курсу “Історія зарубіжної літератури ХХ століття”

Розвиток літератури, як відомо, невід'ємний від розвитку суспільства і відображає всі його труднощі, особливості, всі бурхливі події та проблеми особистості й суспільства, націй та народів, окремих країн. Література XX ст. якнайтісніше пов'язана з усіма перипетіями свого часу, складністю та суперечливістю якого зумовлені своєрідність та різноманітність світового літературного процесу, його активна участь у соціально-політичній та ідеологічній боротьбі. Літературний процес жодної епохи не був таким важким, напруженим, і суперечливим, як у XX ст., столітті великих соціальних потрясінь та зрушень.

Уже наприкінці XIX ст. з'являється велика кількість різноманітних філософських концепцій і теорій, де робиться спроба проаналізувати життя, проникнути в його суть і визначити загальнолюдські вартості, які могли б порятувати людину за різних обставин, стали їй моральною опорою. Наявність філософських учень зростає в XX ст. Вони стали філософським підґрунтям різноманітних художніх явищ у літературі, художніх течій та напрямів, предметом суперечок, об'єктом художнього осмислення та аналізу.

Надзвичайно поширеним у XIX ст. був позитивізм, основні принципи котрого сформулювали французький філософ О. Конт (1738-1857) та англійський вчений Г. Спенсер (1820-1903). Цей філософський напрям привертав увагу до позитивних фактів дійсності, закликаючи описувати й аналізувати їх, до біологічних причин поділу суспільства на класи, відкидав класову боротьбу (бо вона протиприродна) і визнавав боротьбу за існування, про яку писав Чарлз Дарвін, наявною і в людському суспільстві.

Іншою, не менш популярною, була теорія А. Шопенгауера (1788-1860), де світ тлумачився як творіння вищої духовної сили, ірраціо­нальної і невідворотної «світової волі». Один із її проявів – притаманна людині «воля до життя». Нейтралізувати «світову волю» можна лише шляхом пізнання за допомогою філософського споглядання, а її пізнання демонструє безглуздість буття. Ця воля стає нічим у процесі її пізнання, перетворюючи на ніщо і весь створений нею світ. Мистецтво може допомогти пізнати абсурдний світ тільки шляхом інтуїтивного пізнання, через осяяння і прозріння.

Ідеї А. Шопенгауера підхопив Ф. Ніцше (1844-1900), який створив теорію елітарності, винятковості окремих особистостей, котрих назвав «надлюдьми». Вони є носіями «волі до влади», стоять «по той бік добра і зла» й покликані керувати натовпом.

Значного поширення набула філософія екзистенціалізму, видатними теоретиками якої були С. К'єркегор (1813-1855) у XIX ст. та К. Ясперс (1883-1969) і М.Хайдеггер (1889-1976) у XX ст. Екзистенціалізм проголосив, що незмінні біологічні та психологічні властивості людини і умови її буття, тобто її існування, передують сутності, а отже, є важливішими від неї. С. К'єркегор стверджував, що не може бути й мови про осмислення людиною світу, бо вона обмежена у своїх можливостях і що мудрість полягає у зверненні до Бога та усвідомленні власної обмеженості. Світ – непізнаваний і абсурдний, а існування людини – це «буття для смерті», яка кидає тінь на все життя; мета існування – смерть. Тому загальний спосіб буття людини в суспільстві – трагічний, сповнений страху, тривоги та відчаю. Людина, стверджував Ясперс, існує як самотнє «я», як «єдиний» у «співбутті» з іншими. А воно є співісну­ванням рівноправних особистостей, які керують, роблять добро, служать, виявляють вірність, товариськість у ставленні одне до одного. Тому суть існування полягає в гуманізмі, бо, як стверджував Ж. П. Сартр, «екзистенціалізм – це і є гуманізм».

Не менш вагомою стала й інтуїтивістська ірраціоналістична філософія А.Бергсона (1859-1941), згідно з якою розум, котрий керується зиском, може дати людині знання лише нижчого порядку, бо життя е ірраціональним, недоступним для розуму. Вищі знання здатна забезпечити лише інтуїція, ірраціональне осяяння, раптове прозріння. Тому мистецтво є не відображенням життя, а ірраціональним, неусвідомлюваним процесом творення дійсності, під час якого в людській свідомості поєднуються сучасність і минуле, що існує завдяки пам'яті та з її допомогою оживає у формі спогадів.

Великий вплив на розвиток літератури справила психоаналітична теорія віденського лікаря-психіатра 3. Фрейда (1856-1939). Він розглядав людину як поєднання трьох елементів. Природне «я» – носій плотських бажань та інстинктів, тобто підсвідомість. Раціоналістичне «я» – розважлива, суха і фальшива свідомість, а моральне «я», яке 3. Фрейд називає ще «над-я», – це надсвідомість, яку суспільство нав'язує людині. Між усіма елементами особистості точиться боротьба, і людина є її жертвою. Придушення підсвідомих потягів надсвідомістю по­роджує різноманітні комплекси, тобто психози. Підсвідомість – джерело енергії людини, саме ці імпульси стимулюють усю її діяльність, зокрема й художню творчість. У людині закорінене зло, приховане тваринне начало, людина ніби перебуває на краю прірви, що таїться в душі. Тож добро мусить збороти зло в самій людині.

Розчарування в життєвій дійсності та художньому реалістичному способі її відтворення спричиняє зацікавлення новітніми філософськими теоріями та появу нових художніх напрямів, що отримали назви декадентських, авангардистських та модерністських. Французьке слово «decadenсе» означає занепаб, «аvanguarde» – передова охорона, а «modernе» – сучасний, найновіший. Отож цими словами почали позначати якісно нові явища в літературному процесі, що стояли на передових, авангардних позиціях та були пов'язані з занепадом і кризою суспільної думки й культури, з шуканням позитивних ідеалів, звертанням у цих шуканнях до Бога та віри, зі сферою містичного та ірраціонального.

Протестуючи проти застарілих ідей та форм, модерністи шукали нових шляхів та засобів художнього відображення дійсності, знаходили нові художні форми. В цьому плані модернізм є справжньою художньою революцією і може пишатися такими епохальними відкриттями в літературі, як внутрішній монолог та зображення людської психіки у формі «потоку свідомості», відкриття далеких асоціацій, теорії багатоголосся, універсалізації конкретного художнього прийому і перетворення його на загальний естетичний принцип, збагачення художньої творчості через відкриття прихованого змісту життєвих явищ, відкриття ірреального та непізнаваного.

Модернізм є і соціальним бунтарством, а не тільки революцією у сфері художньої форми, бо спонукає до виступу проти жорстокостей соціальної дійсності та абсурдності світу, проти гноблення людини, обстоюючи її право бути особистістю, бути вільною. Модернізм протестує проти грубого матеріалізму, меркантильних міщанських паскудств життя, проти духовного звиродніння та бідності, тупої самовдоволеної ситості. Однак, протестуючи проти реалізму, що вичерпав себе, модернізм не відкидає цілком його досягнень, а навіть використовує їх, розвиває та збагачує у своїх пошуках нових шляхів у мистецтві, в художній творчості.

Модернізм – загадкова епоха в історії європейської культури, епоха, яка й досі, через століття, бентежить нашу уяву, стимулює пошуки істини, суперечки. Порівняно невеликий відтинок часу (не більш як півстоліття) вмістив стільки подій (од історичних до наукових і мистецьких), що й досі неспромога їх усі осягнути. Вже минуло XX століття, а ще перебуваємо в епілозі модернізму (чи пак – у постмодернізмі). Парадоксально: століття феномен модернізму вивчали науковці всіх країн світу, а ще й досі не вироблена аксіоматика цього явища, певної кількості істин, які б засвідчили високий рівень осмислення явища й вже не потребували доведення (бо більшість дослідників з ними погодилась). Не йдеться про радянську й пострадянську науку, яка ще послуговується ідеологічними стереотипами; слід визнати, що загалом міра усвідомлення і проникнення в глибинну сутність модернізму в усьому світі ще далека від завершення. Власне, не існує жодної більш чи менш переконливої концепції модернізму. Більш того – не існує навіть визначення, яке одразу не викликало би питань. Кожен розуміє модернізм по-своєму. І досі, як на початку століття, визначення модернізму несуть єдину певну інформацію: ставлення до нього авторів визначення.

Літературознавчі словники засвідчують, що поняття "модернізм" і досі не поставлене в певний категоріальний ряд. Модернізм – сукупність явищ рубежа століть (яка сукупність?). Усі об'єднання, від невеличкого угруповання до всесвітнього напряму, є сукупностями. Модернізм – напрям (такого напряму не зафіксувала жодна історія літератури, а є напрями символізму, експресіонізму тощо). Модернізм – це нереалістичне (антиреалістичне, антиміметичне) мистецтво рубежа XIX-XX ст. (під таке визначення підпадає не лише модернізм, а й романтизм, до того ж, далеко не всі модерністські твори антиміметичні, наприклад, романи "Улісс" Д.Джойса, "В пошуках утраченого часу" М.Пруста і багато інших, вочевидь модерністських, творів послідовно міметичні). З модернізмом повторюється те, що колись сталося з романтизмом: якось порахували визначення романтизму й налічили їх... важко уявити – чи не двісті! Та все ж сьогодні існує аксіоматика цього явища і прийнятні для більшості дослідників визначення. Мабуть, рано чи пізно так буде і з модернізмом.

Свого часу Х.Ортега-і-Гасет написав етапну для осмислення модернізму статтю, в якій назвав його "мистецтвом витончених відчуттів та інстинктивного аристократизму", тобто елітарним, онтологічне непридатним для сприйняття більшістю (на відміну од цілковито демократичних романтизму й реалізму). У пострадянському просторі щойно доганяють сенс цієї праці, а на Заході, вже трохи призабувши Ортегу, теж відтоді не зробили достатньо відчутних кроків уперед. Епоха структуралізму, значення якої для літературознавчої науки важко переоцінити, до концепції модернізму практично нічого не додала. Хоча здобутки структуралізму вельми надаються для систематизації такого складного, хаотичного, чи й заплутаного, матеріалу, як модернізм.

Кожен досвідчений читач, не залізаючи у філологічні тонкощі, зуміє відрізнити модерністський твір од романтичного чи реалістичного: ледь відкривши книгу, відчуваєш спротив матеріалу. Модерністський твір ніколи не надається до легкого, комфортного сприйняття. Його спочатку мусиш взяти приступом, подолавши спротив, звикнути до нього, вчитатись, і лише пізніше, на якомусь етапі отримаєш можливість насолоджуватися читанням. Ця насолода буде відмінною: ти не хвилюватимешся долею героїв, не завмиратимеш при сприйнятті конфліктних подій, не сміятимешся і не плакатимеш, як при читанні романтичного чи реалістичного твору... Матимеш або суто естетичну (як це чудово зроблено, як гарно сказано!), або суто інтелектуальну (які парадокси, як це дивно, несподівано, незвично!) насолоду. Причина – в мірі суб'єктивності. Чим яскравіша чужа суб'єктивність, тим більш вона насторожує, тим важче читачеві подолати бар'єр, який завжди існує між різними людьми. Але подоланий бар'єр зате відкриває чудову перспективу: не впізнавати власні емоції, а пережити незвідане, подивитись на світ очима іншої людини. Це нагорода за витрачені зусилля.

Увібравши досягнення романтизму й реалізму, модернізм переплавив їх і утворив щось інше, третє. Разом із оформленням модернізму утворилась нова (і, здається, остаточна) шкала розшарування мистецьких творів. Існує три принципово відмінні (незважаючи на постійну взаємодію) системи художніх координат: романтизм (суб'єкт домінує над об'єктом), реалізм (об'єкт домінує над суб'єктом) і модернізм (естетичним об'єктом стає сам суб'єкт). Романтизм, реалізм, модернізм – багатошарові категорії, тому всі поняття можуть вживатись у більш чи менш широкому значенні. Найширше значення цих понять – світоглядне. Романтик у психологічному сенсі – людина інтровертної психіки, реаліст – екстраверт, а модерніст – оригінал, котрий випещує свою оригінальність і нав'язує її світові.

Трохи вужче значення понять – назва епохи. Існують епохи Романтизму, Реалізму, Модернізму. Це означає, що всі три поняття прив'язані не лише до мистецтва: в добу Романтизму романтичними були не лише література чи живопис, а й філософія, наука, суспільне життя, побут тощо, те ж саме з Реалізмом і Модернізмом. Нарешті, три поняття стосовно мистецтва означають літературний чи інший напрям. У напрямі формується те, що здатне відділитись од історичного місця й часу, – художній метод і стиль. Проблема художнього методу – окрема розмова, лише зауважимо, що структура літературного процесу (як і загалом мистецького) без ланки "художній метод" не тримається купи. Напрям – це сюжет, історія мистецтва. Він має, як і все на світі, зміст і форму. Художній метод – зміст явища. Це тип художнього світосприйняття в процесі його об'єктивації. Тип художнього світосприйняття, реалізуючись у конкретну епоху, задає параметри концепції творчості, світоглядну домінанту. Лише після того, як вирішені питання взаємин мистецтва і дійсності, митця і мистецтва, починається формування стилю.



Екзистенціалізм (від лат. ехіstentia – існування) – течія модернізму, що виникла в передвоєнний час і розвинулась переважно після Другої світової війни. Екзистенціалізм пов'язаний з однойменною філософською теорією і грунтується на її постулатах. Екзистенціалісти змальовували трагізм існування людини в світі. Суцільний хаос, заплутаний клубок нісенітниць, випадковостей, абсурду свого буття людина не здатна збагнути і пізнати, вважали вони. Усе залежить від долі, фатуму, і це з особливою силою виявляється в так званих «пограничних» ситуаціях, тобто особливо критичних, таких, що ставлять людину на межу між життям і смертю, завдають їй невимовне тяжких страждань, підтверджуючи, що мета людського існування – смерть, а сама людина є частинкою жорстокого й безглуздого світу, чужинцем для всіх, самотньою для себе самої. Але Бог наділив її розумом і правом свободи вибору, тобто вона є повноцінною і вільною у своєму внутрішньому світі. Тому, керуючись совістю, людина володіє правом на свободу дій, яка мусить спрямовуватися на добро, на служіння людству, має бути звернена до Бога, шукати у нього розради в хвилях відчаю, що ним сповнене життя. Екзистенція для прихильників цього напряму, власне,-і є існування людини перед Богом, тобто духовним буттям, а «людина є тим, чим вона сама себе робить» (Ж. П. Сартр).

Імажизм (від франц. Іmagе – образ) – течія, яка спричинила появу російського імажинізму. З'явився в Англії напередодні Першої світової війни і проіснував до середини 20-х рр. У Росії імажиністи заявили про себе вперше 1919 р. Образ імажисти та імажиністи проголосили самоціллю творчості. Вірш представники цієї течії вважали «каталогом образів», вишуканим сплетінням метафор, метонімій, епітетів, порівнянь, тропів – таким собі примхливим нагро­мадженням барв, відтінків, образів, ритмів і мелодій. Зміст імажиністи відсували на другий план: він «поїдається образом». Певна річ. імажинізм не міг, якщо б навіть і прагнув того, цілком знехтувати змістом. Творчість Сергія Єсеніна — найкраще підтвердження цієї думки.

Експресіонізм – течія в літературі та мистецтві початку XX століття, яка особливо яскраво проявилася в Німеччині й Австрії. Експресіонізм проголосив єдиною реальністю суб'єктивний духовний світ людини, а його відбиття — головною метою мистецтва. Іноді цьому поняттю надається більш широкий смисл — їм позначають сукупність явищ у мистецтві кінця XIX – XX ст., які виявляють тривожне, болісне, песимістичне світосприйняття, властиве періодам соціальних криз та занепокоєнь.

Експресіонізм став реакцією і на самовдоволене буржуазне існування, застій у духовному та політичному житті Німеччини, і на стрімкий технічний прогрес одноманітного та неприродного життя у великому місті.

В центрі експресіоністського мистецтва – людина як одна цінність у жорстокому, механізованому, гинучому світі. Серце її пошматоване, змучене бездушністю суспільства і вічними конфліктами духу і плоті, життя і смерті. Експресіоністів хвилювало взаємопроникнення смерті і життя, вмирання людини. Смерть здавалась їм більш живою, ніж мертва механіка повсякденності, більш ясною, ніж муки лю­дини на землі. Лікарні, лазарети, морги – образи багатьох творів експресіоністів. Якщо «природність» людини символізують яскраві, чисті фарби, то конфліктність її існування підкреслюють крикливі кольорові контрасти, ламані ритми віршів, невірна граматика мови. Саме такими є вірші й новели Готфріда Бенна, поезія Георга Гейма.

Світ уявлявся експресіоністам старим, занепалим, але все ж здатним до оновлення. Багато хто з них із захватом прийняв не тільки революційні події в Європі 1917-1918 рр., але й спочатку навіть Першу світову війну. Одним з творів, що негативно змальовує жахи війни, є роман Е. М. Ремарка «На Західному фронті без змін». Подій у творі відбувається небагато, та й ті повторюються зі страшенною одноманітністю – про це можна здогадатися вже через назву роману. Зіткнення на передовій змінюються днями затишшя, а потім хімічна атака, знову бій, знову затишшя, коротка відпустка, під час якої Пауль, рядовий німецької армії, має можливість побачити рідних, і – повернення на фронт. Експресіоністські «нашарування» особливо помітні в описах лазарету. Герой докладно розповідає про те, як нестерпно болісно помирає поранений у бою його шкільний товариш Кеммеріх, з яким вони разом призивалися до армії, як в його ще живому тілі вже розпізнаються об­риси смерті – губи стираються з обличчя, западають очі, «тіло тане, чоло стає крутішим, вилиці випинаються, поступово виступає назовні кістяк». В цих же традиціях написана і сцена бою на цвинтарі, коли герою для того, щоб не загинути, прийшлось ховатися від куль і снарядів у труні, в могилі. І все ж Ремарк дуже далекий від тих експресіоністів, які вважали війну єдиною можливістю зрушення з місця буржуазного світу. Один з кумирів експресіоністів філософ Фрідріх Ніцше навіть закликав жити «життям війни». Але пізніше в більшості письменників війна почала зображатися як жахливе видіння, як породження нелюдського зла.



Сюрреалізм (від франц. Surrealismе – надреалізм). Це слово уперше використав Г. Аполлінер, щоб підкреслити відмінність своєї п'єси «Груди Тіресія» (1917) від реалістичних та символічних драм. Він став теоретиком цього авангардистського напряму. Апол­лінер закликав поетів бути Ікарами, провідниками суспільства, йти попереду нього. Поет, вважав він, мусить боротися зі старими поетичними штампами, творити «несподіване», експериментувати. «Коли люди­на захотіла відтворити ходьбу, вона винайшла колесо, яке зовсім не схоже на ногу, тобто вона вчинила по-сюрреалістському, сама того не розуміючи», – писав Аполлінер. Сюрреалісти закликали відкинути реальне, піднестися над ним, сягнути у надреальне – світ інстинктів, підсвідомого, про що у своїх творах писав 3. Фройд. Вболіваючи за людину, сюрреалісти прагнули звільнити її від ланцюгів, навішених на неї родиною, суспільством, мораллю, тобто від «надсвідомості» Фройда. Вони протестували проти жорстокостей життя, війни, самовдоволеного і бездушного міщанства, раціоналізм якого найбільше зневажали.

Школа «потоку свідомості» сформувалася і стала дуже популярною завдяки появі роману Дж. Джойса «Улісс» (1922). У ньому письменник використав для зображення духовного життя численні спогади, асоціації, внутрішній монолог, потік свідомості, в якому химерно переплітаються різноманітні поняття. Теоретиком цього напряму став американський філософ і психолог У. Джемс, котрий запровадив термін «потік свідомості» і так визначив його суть: «Ми то бачимо, то чуємо, то розмірковуємо, то бажаємо, то згадуємо, то сподіваємось, то любимо, то ненавидимо; і ми знаємо, що наша свідомість сповнена поперемінне сотень інших способів... Свідомість... тече. Тому метафора «ріка», чи «потік», найточніше відбіває свідомість». Для Дж. Джойса та його послідовників людські відчуття – єдина цінність свідомості, саме вони, а не реальний світ, є найвірогіднішими. Реальне життя лише відбиток тих процесів, що відбуваються в нашій свідомості, і саме вони сприяють пізнанню змісту життя.



Футуризм (від лат. Futurum – майбутнє) виник в Італії 1909 р., звідти ця течія поширилася по всій Європі, отримавши назви кубізму у Франції, кубофутуризму в Росії, авангардизму в Польщі тощо. Футуристи твердили, що вони створюють мистецтво майбутнього, яке співзвучне ритмам нового віку «хмарочосно-машинно-автомобільної» культури, і виступали проти традицій старої культури, яку називали «плювальни­цею». Музеї вони порівнювали зі смітниками і закликали до їх знищення, або, як Аполлінер, посилали під три чорти разом з Венецією, Монмартром, Данте, Шекспіром та ін. Футуристи співали гімни технічному прогресові, містові, машинам, моторам, пропелерам, «механічній» красі, наголошували на необхідності створення нової людини, гідної свого віку техніки, людини з новим складом душі. Вони відкидали традиції реалістичної літератури, її мову, поетичну техніку. Запроваджуючи свою мову, нові слова і словосполучення, доходили навіть до абсурду.




Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4

Схожі:

Методичні вказівки до самостійної роботи з дисципліни \"Історія зарубіжної літератури. ХХ століття \" для студентів спеціальності 0203 Гуманітарні науки iconМетодичні вказівки до самостійної роб оти з дисципліни "Історія зарубіжної літератури" для студентів
Методичні вказівки до самостійної роботи з дисципліни „Історія зарубіжної літератури“ для студентів 1 курсу спеціальності „Переклад”...
Методичні вказівки до самостійної роботи з дисципліни \"Історія зарубіжної літератури. ХХ століття \" для студентів спеціальності 0203 Гуманітарні науки iconМетодичні вказівки щодо самостійної роботи з навчальної дисципліни «історія зарубіжної літератури»
Методичні вказівки щодо самостійної роботи з навчальної дисципліни «Історія зарубіжної літератури» для студентів І курсу денної та...
Методичні вказівки до самостійної роботи з дисципліни \"Історія зарубіжної літератури. ХХ століття \" для студентів спеціальності 0203 Гуманітарні науки iconМетодичні вказівки до самостійної роботи з курсу "Теорія перекладу" для студентів усіх форм навчання
Методичні вказівки до самостійної роботи з курсу “Теорія перекладу” для студентів усіх форм навчання спеціальності 0203 Гуманітарні...
Методичні вказівки до самостійної роботи з дисципліни \"Історія зарубіжної літератури. ХХ століття \" для студентів спеціальності 0203 Гуманітарні науки iconМетодичні вказівки щодо написання курсової роботи з навчальної дисципліни «історія зарубіжної літератури»
Методичні вказівки щодо написання курсової роботи з навчальної дисципліни «Історія зарубіжної літератури» для студентів І (ІІІ) курсу...
Методичні вказівки до самостійної роботи з дисципліни \"Історія зарубіжної літератури. ХХ століття \" для студентів спеціальності 0203 Гуманітарні науки iconМетодичні вказівки щодо самостійної роботи з навчальної дисципліни «історія фізичної культури»
Методичні вказівки щодо самостійної роботи з навчальної дисципліни «Історія фізичної культури» для студентів денної форми навчання...
Методичні вказівки до самостійної роботи з дисципліни \"Історія зарубіжної літератури. ХХ століття \" для студентів спеціальності 0203 Гуманітарні науки iconМетодичні вказівки І плани семінарських занять циклу гуманітарної підготовки з нормативної дисципліни
«Історія української філософії» для студентів очної І заочної форми навчання галузі знань 0203 «Гуманітарні науки», напрям підготовки...
Методичні вказівки до самостійної роботи з дисципліни \"Історія зарубіжної літератури. ХХ століття \" для студентів спеціальності 0203 Гуманітарні науки iconМетодичні вказівки щодо практичних занять з навчальної дисципліни «історія зарубіжної літератури»
Методичні вказівки щодо практичних занять з навчальної дисципліни «Історія зарубіжної літератури» для студентів І курсу денної та...
Методичні вказівки до самостійної роботи з дисципліни \"Історія зарубіжної літератури. ХХ століття \" для студентів спеціальності 0203 Гуманітарні науки iconМетодичні вказівки щодо семінарських занять з навчальної дисципліни «історія зарубіжної літератури»
Методичні вказівки щодо семінарських занять з навчальної дисципліни «Історія зарубіжної літератури» для студентів І курсу денної...
Методичні вказівки до самостійної роботи з дисципліни \"Історія зарубіжної літератури. ХХ століття \" для студентів спеціальності 0203 Гуманітарні науки iconМетодичні вказівки до практичної роботи з дисципліни «Історія мистецтв Стародавнє зарубіжне мистецтво»
Бондаренко С. Д. Методичні вказівки до практичної роботи з дисципліни «Історія мистецтв Стародавнє зарубіжне мистецтво» для студентів...
Методичні вказівки до самостійної роботи з дисципліни \"Історія зарубіжної літератури. ХХ століття \" для студентів спеціальності 0203 Гуманітарні науки iconМетодичні вказівки до практичних занять та самостійної роботи з дисципліни «Вступ до спеціальності»
М етодичні вказівки до практичних занять та самостійної роботи з дисципліни «Вступ до спеціальності»


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка