Методичні вказівки, вправи та завдання для підвищення мовленнєвої культури студентів 1-го курсу спеціальності „Лікувальна справа



Сторінка1/5
Дата конвертації19.05.2017
Розмір0,77 Mb.
ТипМетодичні вказівки
  1   2   3   4   5

Міністерство освіти і науки України

Сумський державний університет


До друку та в світ

дозволяю на підставі

«Єдиних правил», п.2.6.14

Заступник першого проректора-

начальник організаційно-методичного

управління В.Б.Юскаєв



Методичні вказівки,

вправи та завдання для підвищення

мовленнєвої культури студентів 1-го курсу

спеціальності „Лікувальна справа”

денної форми навчання
Усі цитати, цифровий

та фактичний матеріал,

бібліографічні відомості

перевірені, запис одиниць

відповідає стандартам
Укладач Л. М. Яременко
Відповідальний за випуск О. Г. Ткаченко
Декан гуманітарного факультету Л.П.Валенкевич

Суми


Видавництво СумДУ

2009


Міністерство освіти і науки України

Сумський державний університет



Методичні вказівки,

вправи та завдання для підвищення

мовленнєвої культури студентів 1-го курсу

спеціальноcті „Лікувальна справа”

денної форми навчання

Суми


Видавництво СумДУ

2009


Методичні вказівки, вправи та завдання для підвищення мовленнєвої культури студентів 1-го курсу спеціальності „Лікувальна справа” денної форми навчання /Укладач

Л.М. Яременко. - Суми: Вид-во СумДУ, 2009.- 74с.



П Е Р Е Д М О В А

Готувати висококваліфікованих фахівців, які бездоганно володіють державною мовою в усній і письмовій формах, - провідне завдання вищої школи. Курс української мови для студентів медичного факультету органічно продовжує формування національномовної особистості, розширює мовну компетенцію майбутнього спеціаліста у професійній сфері. Розвиток культури мови мислення і поведінки особистості разом утворюють осердя, навколо якого об’єднуються знання, вміння, навички, і стають константами діяльності майбутнього медика як неповторної індивідуальності.

В умовах російськомовного оточення важливо відпрацювати автономний механізм мовлення на кожній із мов. Тому значну частину завдань складає переклад спеціальних текстів з історії медицини з російської мови на українську.

Науково-понятійна частина методичних вказівок ставить за мету допомогти студентам удосконалити лінгвістичну компетенцію, засвоїти термінологічний апарат мови; виробити навички користування словниками різних типів, граматиками, довідниками, інтернет-ресурсами.



І Науково-понятійна частина

Дискурс

Дискурс – це зв’язний текст у контексті багатьох складо-вих та фонових чинників – соціокультурних, психологічних

тощо. Дискурс називають “зануреним у життя” текстом, що вивчається разом з тими “формами життя”, які формують його: інтерв’ю, репортажі, наукові теорії, соціальні події, конференції, бесіди з приятелями тощо. Практичний аспект вивчення дискурсу полягає у врахуванні його комунікативної відповідності (адекватності) ситуації мовлення, впливу етнографічних, соціокультурних, психологічних умов, за яких відбувається живе професійне спілкування.

Поняття “дискурс” розвивалось протягом часу. В 50-ті роки у французькій лінгвістиці (науці про мову) терміном “дискурс” позначали мову й мовлення взагалі, згодом цей термін означав “лінгвістика тексту”, закономірності формування та функціонування текстів. На початку 70-х років “дискурс” часто вживається як синонім поняття “функціональний стиль”. Лише в кінці 70-х на початку 80-х років ХХ століття поняття “текст” та “дискурс” нарешті розмежовуються: “текст” усвідомлюється як статичний об’єкт, а “дискурс”- як спосіб його актуалізації в певних мовленнєвих ситуаціях. У 80-90-х роках за терміном “дискурс” закріплюється нове значення, а саме: “мовлення, невідємне від того, хто говорить”. Людина розуміє текст тоді, коли вона ідентифікує ситуацію, про яку йдеться в тексті, у власному, субєктивному внутрішньому світі, на базі власного, субєктивного досвіду. Цим пояснюються й індивідуальні, і групові розбіжності в опрацюванні соціальної інформації в матеріалі дискурсу новин у пресі.

На межі століть термін “дискурс” називає спеціальне використання мови для виразу особливої ментальності, деякої особливої ідеології. Звичайно, спеціальне використання мови вимагає активізації певних рис мови, особливої граматики та

особливої лексики, і за допомогою відповідних мовних зусиль

створюється особливий “ментальний світ”. У такий спосіб

розвивався, приміром, т.зв. “дискурс епохи Брежнєва”.



(З підручника)
ДИСКУРС (от франц. Discours – речь) – связный текст в совокупности с экстралингвистическими, прагматическими, социокультурными, психологическими и др. факторами; текст, взятый в событийном аспекте; речь, рассматриваемая как целенаправленное социальное действие, как компонент, участвующий во взаимодействии людей и механизмах их сознания (когнитивных процессах). Дискурс – это речь, «погруженная в жизнь». Поэтому термин «Д.», в отличие от термина «текст», не применяется к древним и др. текстам, связи которых с живой жизнью не восстанавливаются непосредственно.

Д. включает паралингвистическое сопровождение речи (мимику, жесты), выполняющее след. Основные функции, диктуемые структурой дискурса ритмическую («автодирижирование») референтную, связывающую слова с предметной областью приложения языка, семантическую (ср. мимику и жесты, сопутствующие некоторым значениям), эмоционально-оценочную, функцию воздействия на собеседника, т.е. иллоккутивную силу (ср. жесты побуждения, убеждения). Д. изучается совместно с соответствующими «формами жизни» (ср. репортаж, интервью, экзаменационный диалог, инструктаж, светская беседа, признание и пр.).

Одной своей стороной Д. обращен к прагматической ситуации, которая привлекается для определения связности Д.,

его коммуникативной адекватности, для выяснения его импликаций и пресуппозиций, для его интерпретации. Жизненный контекст Д. моделируется в форме «фреймов» (типовых ситуаций) или «сценариев» (делающих акцент на развитии ситуаций). Разработка фреймов и сценариев – важная часть теории Д., используемая также в разных направлениях прикладной лингвистики. Другой своей стороной Д. обращен к ментальным процессам участников коммуникации: этнографическим, психологическим и социокультурным правилам и стратегиям порождения и понимания речи в тех или других условиях, определяющих необходимый темп речи, степень ее связности. Соотношение общего и конкретного, нового и известного, субъективного (нетривиального) и общепринятого, эксплицитного и имплицитного в содержании Д., меру его спонтанности, выбор средств для достижения нужной цели, фиксацию точки зрения говорящего и т.п.

Непосредственные истоки теории Д. и методов его анализа следует видеть в исследованиях языкового употребления (немецкая школа П.Хартмана, П.Вундерлиха и др.), в социолингвистическом анализе коммуникации (американская школа Э. Щеглова, Г. Закса и др.) логико-семиотическом описании разных видов текста – политического, дидактического, повествовательного – франц. постструктурализм, в моделировании порождения речи в когнитивной психологии, описании этнографии коммуникации в антропологических исследованиях.

Косвенные отношения связывают теорию Д. с риторикой, разными версиями учения о функциональных стилях, с советской психолингвистической школой, а также с разными направлениями в исследовании разговорной речи.

Анализ Д. и лингвистика текста образуют близкие, а иногда и отождествляемые области лингвистики. Однако в конце 70-х – начале 80-х гг. наметилась тенденция к их размежеванию, проистекающая из постепенной дифференциации понятий «текст» и «дискурс». Под текстом понимают преимущественно абстрактную, формальную конструкцию, под дискурсом – различные виды ее актуализации, рассматриваемые с точки зрения ментальных процессов и в связи с экстралингвистическими факторами (Ван Дейк).

Анализ дискурса выполняется в основном описательным и экспериментальными методами. Анализ дискурса – междис-циплинарная область знания, в которой наряду с лингвистами участвуют социологи, психологи, специалисты по искус-ственному интеллекту, этнографы, литературоведы семиоти-ческого направления, стилисты и философы.

(Н.Д. Арутюнова)

Герменевтика

Герменевтика (від грец. “роз’яснюю”, “тлумачу” – це

мистецтво і теорія тлумачення текстів). Походження цього слова повязують з ім’ям Гермеса – в давньогрецькій міфології

він зображувався як посланець олімпійських богів, який мав передавати та розтлумачувати людям їх повідомлення. В давньогрецькій філософії та філології – мистецтво розуміння,

тлумачення (іносказаній, багатозначних символів и т.п.); у



неоплатоників – інтерпретація творів давніх поетів, насамперед Гомера. У християнських письменників – мистецтво тлума-чення Біблії. Особливого значення набула герменевтика у протестанських теологів як мистецтво “істинної” інтерпретації священних текстів. З початком формування в епоху Відродження класичної філології, незалежної від теології, герменевтика виступає як мистецтво перекладу пам’яток античної культури на мову сучасної живої культури. Загальнофілософська проблема герменевтики була поставлена у ранньому романтизмі Ф.Шлегелем, а розроблена Шлейермахером, який був протестанським теологом і філологом-класиком одночасно.

Ф.Шлейермахер проголосив герменевтику вченням про мовне розуміння не лише письмових текстів, але й живих діалогів та мовлення. “Розуміння” розглядається як реконструктивний процес; “пояснення” – як спосіб репрезентації зрозумілого; “інтерпретація” - як діалог інтерпретатора з автором. Ф.Шлейермахер також відкрив ефект “герменевтичного кола”, що полягає в неможливості збагнути значення складників іншим способом, окрім розуміння цілого, яке вони утворюють.

Серед послідовників Ф.Шлейермахера – такі видатні філософи, як В.Дільтей, М.Хайдегер, Г. Гадамер, П.Рікер та ін.



Упродовж трьох останніх десятиріч ХХ століття плідним джерелом нових ідей для герменевтики стає кібернетичне моделювання, зокрема, ті його напрями, що зайняті безпосе-редньо моделюванням процесів сприйняття, розуміння, інтерпретації природної мови. Це- штучний інтелект.

Одна із базових концепцій герменевтики полягає в тому, що об’єкт розуміння будь-якої природи може бути представлений у вигляді тексту, тобто в мовній оболонці, і що розуміння, відповідно, можна звести до аналізу мовного об’єкту за правилами аналізу мови як кодуючого механізму. Таким чином, мова об’єктивує феномен розуміння, робить його, в певному сенсі, наочним. Мова репрезентує об’єкт та результат процесу розуміння в природно-мовних одиницях.

У когнітивній (пізнавальній) лінгвістиці та штучному інтелекті “герменевтичне коло” розв’язується через інтерпре-тацію повідомлень на кількох рівнях аналізу одного і того ж

об’єкту – поверхневих та глибинних (морфологічний, синтаксичний та семантичний рівні), застосування засобів “смислового розширення тексту”, доповнення тексту фоновими знаннями.

(Словник лінгвістичних термінів)
Прагматика

Прагматика від грец. “справа”, “дія” – розділ семіотики (загальна теорія, що вивчає властивості знакових систем), присвячений вивченню відносин між знаками та індивідами, які ними послуговуються; сукупність факторів, що визначає використання мови її носіями. Основні ідеї прагматики належать Ч.Пірсу й Ч.Моррису. Прагматичні властивості й відносини (наприклад, стилістичні характеристики мови, оптимальна будова і ступінь допустимої лаконічності повідомлень), які суттєві для адекватного сприйняття й розуміння текстів, як правило, не виражаються засобами знакової системи, яка розглядається. Їх вивчення, крім чисто лінгвістичних і логічних методів, потребує залучення понятійного та методологічного апарата таких наук, як психологія (інженерна психологія), соціальна психологія, етологія (наука про поведінку тварин). Прагматика вимагає всебічного врахування властивостей та можливостей людського інтелекту й претендує на виявлення умов і можливостей моделювання їх у межах так званого штучного інтелекту. Прикладами такого роду задач прикладної прагматики можуть служити проблеми машинного перекладу та реферування, побудови інформаційно-пошукових систем, створення спеціалізованих штучних мов для потреб автоматичного програмування на ЕОМ і виконання будь-яких комунікативних функцій. У сучасному логіко-філософському аналізі природної мови однією із центральних є проблема співвідношення семантики й прагматики, яка пов’язана з побудовою теорії розуміння мови.


Деякі аспекти нейролінгвістичного

програмування

Проблема мовної сугестії (від лат. навчаю, навіюю)-

вплив, навіювання – в суспільній діяльності має міждисциплі-

нарний характер і виникла на стику лінгвістики, психології і “паблік рілейшнз”.

Мовна сугестія має прикладний характер. Часто дослідження в цій галузі й застосування її методів пов’язане з фінансовим інтересом, тому науковці не поспішають ділитись своїми професійними таємницями, обмежуючись лише загальними фразами.

Маніпуляція” походить від лат. Слова manus – рука. В словниках європейських мов це слово - тлумачиться як дія, спрямована на обєкти з певними намірами, цілями (напри-клад, ручне керування, огляд пацієнта лікарем за допомогою рук тощо). Малось на увазі, що для таких дій потрібні спритність і вправність.

Оксфордський словник англійської мови трактує маніпуляцію як “акт впливу на людей або керування ними зі спритністю, особливо зі зневажливим підтекстом, як приховане керування або вплив”.



Вирізняють головні та родові ознаки маніпуляції. По - перше, це - різновид духовного, психологічного впливу (а не фізичне насильство чи загроза насильства). Об’єктом дії маніпулятлора є психічні структури людської особистості.

Однією з перших книг, присвячених маніпуляції свідомістю, була книга соціолога із ФРН Герберта Франке “Маніпульована людина”(1964). Автор дає таке визначення: ”Під маніпуляцією переважно треба розуміти психологічний вплив, який здійснюється таємно, відтак, на шкоду тим особам, на котрих він спрямований. Найпростішим прикладом цього може бути реклама”.

По-друге, маніпуляція – це прихований вплив, факт якого має залишитися непоміченим об’єктом маніпуляції. Як зазначає професор Каліфорнійського університету Г.Шіллер, “для досягнення успіху маніпуляція має залишатися непомітною. Успіх маніпуляції гарантований, коли маніпульований вірить: усе, що відбувається, природне і неминуче. Отже, для маніпуляції потрібна штучна дійсність, в якій її присутність буде непоміченою”.

По-третє, маніпуляція – це вплив, який вимагає значної майстерності та знань, особливо коли йдеться про суспільну свідомість, політику. Маніпуляція - це складова технології влади, а не просто вплив на поведінку товариша чи партнера.

Маніпуляція - це спосіб застосовування духовного впливу на людей через програмування їхньої поведінки. Цей вплив спрямований на психічні структури людини, здійснюється приховано і має за мету змінити думки, мотиви та ціль у напрямку, потрібному владі.

Підкорення не завдяки технології, а як технологія!

Відомий американський учений Ноам Хомський у монографії “Необхідні ілюзії» контроль над свідомістю у демократичних суспільствах” пише:” Протягом 80-х років урядам Рейгана та Буша у США вдавалося провадити цілком праву соціальну та мілітаристську політику навіть за обставин, коли в суспільній думці простежувався сильний нахил у бік соціал-демократичних принципів. При опитуванні переважна більшість підтримала введення державних гарантій повної зайнятості, державне медичне обслуговування та будівництво дитячих садків, а співвідношення прихильників і супротивників військових витрат складало 3 до 1. Майже половина населення США була впевнена, що вислів “від кожного за здібностями, кожному за потребами” є статтєю Конституції США, а не гаслом з “Комуністичного маніфесту” К.Маркса.”

У політичному житті сучасного демократичного суспільства політична реклама займає цілком визначене місце, є найважливішою технологією “паблік рілейшнз”. Метою і завданням політичної реклами є подати у найдоступнішій, емоційній, лаконічній, оригінальній, що легко запам’ятовується, формі суть політичної платформи певних політичних сил, налаштувати людей на їх підтримку, сформувати і впровадити в масову свідомість визначене уявлення про їх характер, створити сприятливу (бажану) психологічну установку, яка визначить напрямок почуттів, симпатій, а потім і дій людини.

Французький дослідник А. Дейян за способами впливу політичну рекламу ділить на раціональну (предметну) та емоційну. Перша інформує, звертається до розуму виборця (покупця), друга – через емоції, асоціації. Звідси жанри: політичний плакат, політична листівка, рекламні публікації на сторінках газет і журналів, політичні відеокліпи, теледебати й виступи та direct mail – розсилання листів конкретним людям із пропозицією проголосувати за конкретного кандидата. Звертання до виборця на імя та по батькові, переконливий текст, конкретні пропозиції, підпис кандидата роблять потрібне враження. Імовірність голосування за даного кандидата у декілька разів збільшується.

Іміджмейкер уміло вербалізує дійсність (знаходить словесне оформлення). Вербальні (словесні) гасла стають основ

ним компонентом будь-якої політичної реклами. Вони задовольняють два типи вимог: спираються на символи(ідеї) партії та відбивають основні проблеми, істотні на той момент для електорату.

Реальне слово виступає у вигляді вершини айсберга. Коли офіційна влада Росії назвала чеченців, які чинили опір легітимній владі у республіці, “бандоформуваннями”, це санкціонувало застосовування зброї для вирішення конфлікту.

Слово не тільки описує ситуацію, слово може формувати саму ситуацію. Наприклад, не міністерство війни, а міністерство оборони. Або в американських ЗМІ після 15 травня 2003 р. вживався вислів “після перемоги”, а не “після встановлення миру” чи “після війни”. Так створюється кероване налаштування суспільної думки на позитивні емоції.

Вислів у ряді випадків виступає у ролі визначеного каталізатора ситуації, який переводить цю ситуацію із неясного, неоформленого стану в чітке правило, з яким погоджується більшість населення. Як приклад, можна навести висловлювання Л.Кравчука “Маємо те, що маємо”, або В.Черномирдіна – “Хотіли, як краще, а вийшло, як завжди”.

Сьогодні дуже часто в передвиборній боротьбі використовуються методи нейролінгвістичного програмування. Наприклад, передвиборна кампанія Л.Кравчука. “Його перевтілення з комуніста в демократа пройшло дуже плавно, мяко. База його іміджу і була створена на тому, що людина, котра “завідувала” комуністичною ідеологією в Україні, змогла стати першим Президентом незалежної України. Усе було спрацьовано професійно” (І.Іванченко, г-та “Факти і коментарі”, професійний іміджмейкер).

Серед прийомів НЛП вирізняють:

* прийом “віддзеркалення”- позитивні характеристики (зорові,

мовні, емоційні);



* прийом “емоційного спонукання”, що складається в доведенні

виборця до стану сприйняття кандидата шляхом емоційного

впливу на ситуативно пропоновані виборцю риси характеру і

почуття. (підлестити, заперечити, торкнути почуття власної

гідності і т. ін.).

* прийом “накладення субмодальностей” – це введення у свою

мову “чужих” мовних характеристик, що створюють

сприятливе тло для спілкування, іншими словами –

моделюються потрібні ситуації;



* прийом “якоріння пікового досвіду (постійне наголошування

на позитивних моментах). У запалі позитиву послабляється

критичність сприйняття;

* прийом метафоризації- ввести виборця в ситуацію нового

для нього досвіду (“Якщо я буду президентом, то...” через

казку, вірш, анекдот, притчу і т.п.).

Чорний ПіАр

Чорний ПіАр містить такі 4 компоненти:

а) розповсюдження слухів;

б) неправдива інформація;

в) сублімінальні прийоми впливу;

г) чорна пропаганда.


Сублімація ( лат. sublimatio, від sublimo –підіймаю,

підношу) – 1) перехід речовини з кристалічного стану безпосе-

редньо в пару, минаючи рідку фазу; узгін. 2) перехід водяної

пари в атмосфері безпосередньо в тверду фазу (лід, сніг).



Сублімінальні прийоми впливу – це такі комунікативні прийоми впливу, які відбуваються незалежно від свідомості того, на кого впливають.

На президентських виборах 1999 р. Сублімінальними прийомами впливу найбільш цілеспрямовано й ефективно користувалась лише команда Л.Кучми. Наприклад, усі памятають рекламний ролик О.Мороза – “ВиМОРОЗимо паразитів!” З точки зору свідомого сприйняття ролик є вдалим, але з несвідомого – навпаки. У несвідомому слово “тепло” є словом зі знаком +, а “холод” зі знаком. - Якщо зважити на те, що ролик О.Мороза почали давати по ТБ саме тоді, коли настали осінні холоди, а в багатьох оселях не ввімкнули опалення, то можна уявити скількох виборців за власні гроші втратив кандидат. Інший варіант цього ролика, коли “нові українці” відпочивають на пляжі, а потім із заметіллю приходить О.Мороз – був так само невдалим для лідера соціалістів, тому що образ моря, сонця, пляжу є одним із найпопулярніших символів омріяного щастя, спокою, благополуччя. Отож на сублімінальному (підкорковому) рівні О.Мороз сприймався як загроза щастю і добробуту.

Передвиборна кампанія Л.Кучми була побудована за дуже простою схемою: Президент на підсвідомому рівні повязував-ся виключно із позитивними явищами та майбутнім. Саме тому Л.Кучма мало критикував конкурентів, зате безперервно

щось поліпшував, відкривав, дарував, а значить, викликав позитивні емоції, симпатію. Та його вельми позитивне, емоційно забарвлене гасло “Обирай майбутнє!” А його опоненти користувались такою лексикою: катастрофа, драма, геноцид, трагедія, зубожіння, розкрадання, вимирання тощо. До оптимізму дуже далеко.

Яскраво ця закономірність виявилась і в листівках-слоганах. Можна уявити, як на підсвідомому рівні сприймалися

електоратом листівки-слогани претендентів: Євген Марчук: “Я йду на вибори, щоб відвернути катастрофу!” (асоціація “Марчук – катастрофа”); О.Мороз: “Всерйоз і надовго!”(асоціація з кампанією періоду розквіту трастів); Л.Кучма: “Усе буде добре!”, “Купуйте українське!”(асоціації –Кучма-добре, Кучма-українське).

Усі наведені приклади є варіантами впливу, коли ідеологічна чи поведінкова програма впроваджується в підсвідомість, обходячи свідомий опір людини на зміст тексту. Коли ж людина усвідомлює, у чому її намагаються переконати, це вже несублімінальний вплив, яким би брехливим і “чорним” не був його зміст.

Отже, в політичній та суспільній діяльності активно застосовується маніпуляція у формі вербального впливу. Цей

вплив може здійснюватися як на свідомому рівні ( у вигляді метафор, підміни понять, появи нового контексту слів тощо),

так і на рівні підсвідомого( сублімінальний вплив). У формуванні суспільної думки активно використовуються плітки, чутки, так званий “Чорний ПіАр”. Про що свідчить використання цих технологій в суспільній і політичній діяльності? – Про нерозбірливість у засобах? Скоріше навпаки: про інтелектуальний, професійний підхід до справи.


ФИЗИОГНОМИКА

Физиогномика (греч. – наука о распознании природных задатков по физическим свойствам, в науке древности и некоторых позднейших эпох учение о необходимости связи между внешним обликом человека (и любого животного) и его

характером. Физиогномические наблюдения фиксировались в культурах Древнего Востока, получили в античную эпоху систематизированный вид, аналогичный структуре других научных дисциплин того времени. С физиогномикой были связаны античные теории о зависимости телесного и психического склада индивида и народа от климатических условий (Гиппократ), а также учение о темпераментах; к ней близки разработанная учениками Аристотеля типология «нравственных характеров» (Теофраст). Предпосылкой физиогномики было характерное для античности представление, согласно которому каждый человек жестко детерминирован в самопроявлениях своим прирожденным «нравом»; по изречению Гераклита, нрав человека есть его «демон», т.е. его судьба(сравни аналогичные высказывания Эпихарма, Демокрита, Платона).

Античная традиция физиогномики оказала значительное влияние на средневековую культуру. Утверждение новых критериев научности в 17-18 вв. отбросило физиогномику в область житейской эмпирии и художественной интуиции. Попытки И.К.Лафатера («Физиогномические фрагменты…») в

1775-78 гг. вернуть физиогномике статус науки оказались несостоятельными; не получили признания и аналогичные тенденции некоторых эпигонов немецкого романтизма

(Р. Каснер; сюда же относятся графология и «характерология» Л. Клагеса).

(Философский энциклопедический словарь)

НАУКОВА СУПЕРЕЧКА

Професійна міжособистісна комунікація неможлива без суперечок. Головне не допустити переростання суперечки з

професійних питань у міжособистісну конфронтацію.

Слід визначитися з такими поняттями як “диспут”, “дискусія”, “полеміка”.

Диспут від лат. disputo – “міркую” – це колективне обговорення моральних, політичних, літературних, наукових, професійних та інших проблем, які не мають однозначної загальноприйнятої відповіді. Під час диспуту його учасники висловлюють різні судження, точки зору й оцінки тих чи інших проблем.

Дискусія від лат. discussio - “розгляд”, “дослідження”-публічне обговорення проблем, суперечливих питань. Дискусія активізує вивчення складної проблеми, теми.

Полеміка від гр. polemikos – “ворожий”, “войовничий”- суперечка, що приводить до конфронтації й боротьби принци-пово протилежних думок і підходів у вирішенні проблеми, яка

обговорюється. Дискусії й диспути – колективний пошук істи-ни, а суперечка – здобути перемогу над опонентом.

Дослідник Андрєєв В.І. так визначає поняття “суперечка” – процес обговорення проблеми, спосіб колективного дослідження, при якому кожна із сторін, аргументуючи (відстоюючи) і спростовуючи (опонуючи) думку співрозмовника (опонента), претендує на монопольне встановлення істини.

Андрєєв В.І. виділяє сім варіантів ведення дискусії -суперечки, серед яких є конструктивні й деструктивні .

Конструктивні шляхи:

1) обговорити всі можливі варіанти вирішення проблеми;

2) виробити колективну думку, позицію щодо питання, яке

обговорюється;

3) привернути увагу до проблеми найбільш зацікавлених і

компетентних осіб;

4) спростувати ненауковий, некомпетентний підхід до вирішення проблеми, відкинути помилкові чутки;

5) залучити на свій бік якомога більше осіб, готових до

співробітництва;

6) оцінити можливих однодумців і опонентів.



Деструктивні шляхи:

1) розколоти учасників суперечки на дві непримиренні групи;

2) завести вирішення проблеми в глухий кут;

3) опорочити ідею та її авторів;

4) використовуючи завідома помилкову інформацію, повести

суперечку помилковим шляхом;

5) знешкодити інакомислячих, дискредитувати опозицію.

Вочевидь, конструктивних і деструктивних шляхів значно більше, в межах однієї дискусії вони реалізуються у

найрізноманітніших сполученнях.

Дещо про техніку переконання:

1) оперуйте простими, ясними і точними поняттями;

2) наводьте аргументи коректно:

* відразу і відкрито визнайте правоту партнера, якщо

він правий;

* продовжуйте оперувати тими аргументами й

поняттями, що вже прийняті вашим опонентом;

* спочатку дайте відповідь на аргументи опонента, а

потім тільки наводьте власні;

* за будь-якої ситуації зберігайте ввічливість.

3) враховуйте характерні особливості вашого опонента:

* уникайте звичайного перерахування фактів і

аргументів, покажіть їхню перевагу;

* використовуйте тільки зрозумілу опоненту

термінологію;

* порівнюйте темп і насиченість вашої аргументації

з особливостями сприйняття вашого опонента.

4) емоційність і наочність аргументації, враховуючи

стратегію опонента;

5) докладна аргументація, надмірне “розжовування” може

викликати різке неприйняття з боку опонента,

достатньо кількох яскравих доводів для більшого

ефекту;

6) використовуйте прийоми аргументації:



* перелицьовування – поступове підведення опонента

до протилежних висновків шляхом поетапного

вивчення проблеми;

* ”салямі” поступове переконання опонента в

головному, а потім і у дрібницях;

* розчленування - поділити аргументи опонента на

правильні, сумнівні і помилкові, довести

неспроможність його загальної позиції;

* позитивних відповідей - побудувати початок

розмови так, щоб ваш опонент давав лише позитивні

відповіді (“Так... Так...”). У подальшому йому буде

набагато легше з вами погоджуватися і у більш

суттєвих питаннях;



* класичної риторики – спростувати всі аргументи

опонента за допомогою одного неспростовного

аргумента;

* уповільнення темпу – навмисне уповільнене

промовляння вголос найбільш слабких місць в

аргументації опонента;



* двосторонньої аргументації – показати опоненту

як сильні, так і слабкі місця того, що ви пропонуєте.

Такий метод найкраще застосовувати в полеміці з

опонентом-інтелектуалом;

* вчасно робіть узагальнення й висновки за

результатами проведеної полеміки.

Суперечка, як правило, супроводжується критикою.

Дуже гарно, якщо опоненти самокритичні. Конструктивна та критика, що вказує на недоліки в бездоганній справі. Критика має сенс лише тоді, коли її почули та осмислили, виключили умови для повторення помилок.

(З підручника психології)

РЕФЕРАТ

Науково-методичний коментар щодо підготовки

рефератів:

Реферат – одна з поширених форм наукової роботи студентів. Являє собою стислий виклад книги чи іншого першоджерела з метою фіксування інформації. Існують різні види рефератів. За кількістю реферованих першоджерел виділяють реферати монографічні, які складають за однією працею, і оглядові, які передають зміст кількох праць на одну тему. За повнотою викладу реферати бувають інформативні (реферати-конспекти), які в узагальненому вигляді подають усі основні положення праці, ілюстративний матеріал, а також найважливішу аргументацію, та індикативні ( реферати-резюме), в які не включають другорядні відомості, а передають лише найважливіше.

За укладачами реферати поділяються на реферати, складені авторами (наприклад, автореферати дисертацій, дипломних робіт), і реферати, складені неавторами (укладачами їх можуть бути спеціалісти з даної галузі знань).

Реферат може бути не лише джерелом інформації про нову літературу, а й самостійним різновидом наукової роботи студента. У такому випадку визначається тема, яку студент розкриває на основі вивчення кількох наукових праць. Пишучи реферат, автор аналізує зміст цих праць, що дозволяє роздобути всю інформацію стосовно обраної теми і систематизувати її. Для того щоб скласти реферат, необхідно володіти певними навичками цієї роботи. Треба знайти золоту середину, щоб передати інформацію в повному обсязі і водночас не дублювати загальновідомої інформації, яка заважає зосередитися на головному (історія питання, посилання, за винятком тих, які є предметом обговорення в рефераті або які необхідні для встановлення пріоритету). Слід сконцентрувати увагу на тому, що є новим у реферованих джерелах. Перед студентом також стоїть задача: максимально повно опрацювати першоджерела, правильно, не спотворюючи суть, зрозуміти позицію автора й передати її в своїй роботі.

Як і більшість наукових текстів, реферат складається зі вступу, головної частини, висновків, списку використаної літератури. У вступі необхідно прокоментувати тему реферату: визначити її місце у проблематиці науки, обгрунтувати актуальність, сформулювати мету роботи. В основній частині викладають головні положення теми, вилучені з прореферованих праць. Слід прагнути до якомога повнішого розкриття теми, показу різних її аспектів. . У висновках роблять короткий підсумок, вказують напрямки практичного застосування описаної інформації. Інколи, якщо це потрібно, текст реферату може бути доповнений ілюстративним матеріалом – схемами, таблицями, графіками, діаграмами, малюнками, фотографіями тощо.

Написання реферату є важливою ланкою в роботі студента, який повинен навчитися критично аналізувати наукову літературу, зіставляти теоретичні погляди, формувати власну наукову позицію, а крім того досконало володіти науковим стилем мовлення, оформляти бібліографічний апарат.

Порядок розміщення джерел – алфавітний. Бібліографічний опис джерела складається з кількох розміщених у певній послідовності елементів. Існують відмінності в оформленні бібліографічного опису книги та складової частини книги, збірника, періодичного видання тощо (наприклад, статті).

Наводимо приклади повного бібліографічного опису книг.

* Цимбалюк І.М. Психологія спілкування: Навч. посіб.- К.: ВД “Професіонал”, 2004.-304с.

* Основи практичної психології /В.Панок, Т. Титаренко, Н.Чепелева та ін.: Піручник.-Вид. 2-ге, стереотип.- К.: Либідь,

2001.- 536с.

Наводимо приклади бібліографічного опису статті.

* Москаленко М. Високий шлях М.Лукаша // Лукаш М. Від Бокаччо до Аполінера: Переклади.- К.: Дніпро, 1990.-С.5-10.

* Бортняк А. Особливості звертання (Із бесід з тими, хто прагне оволодіти культурою мови) //Урок української.-2003.-№3.- С.31.

* Панченко В. Самотність на верхів’ях: Поезія Ліни Кос-

тенко в часи “відлиги” і “заморозків” //Дивослово.- 2005.-№3.-

С.54-59.


Дотримання загальноприйнятих правил оформлення бібліографічного апарату свідчить про високий мовнокультурний рівень автора та якість наукової роботи (реферату).

ІІ Практична частина
Конспектування

Конспект – це коротка письмова фіксація основного змісту джерела. Щоб написати конспект, необхідно обрати один із існуючих прийомів конспектування: укласти перелік питань, що цікавлять вас, і стисло дати відповіді на питання – такий тип конспекта називається плановим. До цього конспекту потрапляє не весь зміст джерела, а тільки те, що необхідно для відповіді на поставлені питання.

Текстуальний тип конспекту повністю складається із

цитат, які передають думки автора.




Каталог: library -> docs -> rio -> 2009
rio -> Методичні вказівки до організації самостійної роботи з дисципліни «Українська мова
rio -> Методичні вказівки до практичних занять та самостійної роботи з дисципліни «Вступ до спеціальності»
rio -> Програма І тестові завдання з курсу "історія україни"
rio -> Економічні проблеми сталого розвитку Экономические проблемы устойчивого развития
rio -> Методичні вказівки до практичних та семінарських занять з дисципліни «Організація господарсько-правової роботи на підприємстві»
rio -> Cімейні конфлікти. Як запобігти сімейному конфлікту вязовченко Ю. І
2009 -> Методичні вказівки до практичних занять І самостійних робіт для студентів 5-го курсу
2009 -> Мета педагогічної практики. Завдання студентів під час педагогічної практики
2009 -> Методичні рекомендації до вивчення тем курсу Тема Київська Русь, її піднесення. Втрата політичної єдності Київської Русі та державності


Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5

Схожі:

Методичні вказівки, вправи та завдання для підвищення мовленнєвої культури студентів 1-го курсу спеціальності „Лікувальна справа iconМетодичні рекомендації до курсу «семіотика» для студентів магістратури філологічного факультету спеціальності «літературна творчість»
Методичні вказівки до курсу «Семіотика» для студентів магістратури філологічного факультету спеціальності «літературна творчість»....
Методичні вказівки, вправи та завдання для підвищення мовленнєвої культури студентів 1-го курсу спеціальності „Лікувальна справа iconМетодичні вказівки до самостійної роботи з курсу "Теорія перекладу" для студентів усіх форм навчання
Методичні вказівки до самостійної роботи з курсу “Теорія перекладу” для студентів усіх форм навчання спеціальності 0203 Гуманітарні...
Методичні вказівки, вправи та завдання для підвищення мовленнєвої культури студентів 1-го курсу спеціальності „Лікувальна справа iconМетодичні вказівки до самостійної роб оти з дисципліни "Історія зарубіжної літератури" для студентів
Методичні вказівки до самостійної роботи з дисципліни „Історія зарубіжної літератури“ для студентів 1 курсу спеціальності „Переклад”...
Методичні вказівки, вправи та завдання для підвищення мовленнєвої культури студентів 1-го курсу спеціальності „Лікувальна справа iconМета курсу – формування професійної компетентності, забезпечення фахової підготовки майбутніх педагогів до здійснення професійно-мовленнєвої діяльності в умовах навчання дітей другої української мови. Завдання курсу
Програма для студентів 3 курсу спеціальності 010101 дошкільна освіта з навчальної дисципліни: Методика навчання української мови...
Методичні вказівки, вправи та завдання для підвищення мовленнєвої культури студентів 1-го курсу спеціальності „Лікувальна справа iconМетодичні вказівки до виконання самостійних завдань з курсу "Історія української культури"
Програма курсу "Історія української культури" для студентів технічних напрямів підготовки
Методичні вказівки, вправи та завдання для підвищення мовленнєвої культури студентів 1-го курсу спеціальності „Лікувальна справа iconМетодичні вказівки до вивчення курсу «історія україни» та тематика контрольних робіт для студентів заочної форми навчання
Методичні вказівки призначені для студентів першого курсу всіх бакалаврських напрямів заочної форми навчання. Мета: допомогти студентам...
Методичні вказівки, вправи та завдання для підвищення мовленнєвої культури студентів 1-го курсу спеціальності „Лікувальна справа iconМетодичні вказівки для практичних занять для студентів спеціальності "Фінанси І кредит" денної та заочної форм навчання
Методичні вказівки для практичних занять для студентів спеціальності "Фінанси І кредит"
Методичні вказівки, вправи та завдання для підвищення мовленнєвої культури студентів 1-го курсу спеціальності „Лікувальна справа iconМетодичні вказівки до практичних занять І самостійних робіт для студентів 5-го курсу
Методичні вказівки з дисципліни “Риторика” / Укладач І. Р. Жиленко. – Суми: Вид-во СумДУ, 2009. – 42 с
Методичні вказівки, вправи та завдання для підвищення мовленнєвої культури студентів 1-го курсу спеціальності „Лікувальна справа iconМетодичні вказівки та індивідуальні завдання до вивчення дисципліни "Соціологія" для студентів усіх спеціальностей заочної
Робоча програма, методичні вказівки та індивідуальні завдання до вивчення дисципліни „Соціологія” для студентів усіх спеціальностей...
Методичні вказівки, вправи та завдання для підвищення мовленнєвої культури студентів 1-го курсу спеціальності „Лікувальна справа iconМетодичні вказівки до самостійної роботи з дисципліни "Історія зарубіжної літератури. ХХ століття " для студентів спеціальності 0203 Гуманітарні науки
Методичні вказівки до самостійної роботи з дисципліни “Історія зарубіжної літератури. ХХ століття” для студентів спеціальності 0203...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка