Михайло булгаков ■ майстер І марґарита



Сторінка1/26
Дата конвертації18.06.2017
Розмір5.02 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   26

ІНСТИТУТ ЛІТЕРАТУРИ ІМ. Т. Г. ШЕВЧЕНКА НАЦІОНАЛЬНОЇ АКАДЕМІЇ НАУК УКРАЇНИ
БІБЛІОТЕКА

СВІТОВОЇ


ЛІТЕРАТУРИ
Михайло

БУЛГАКОВ

МАЙСТЕР

І МАРҐАРИТА
Роман
Переклад з російської

Миколи Білоруса



ХАРКІВ

“ФОЛІО”


2006

ББК 84.Р7-4

Б90

Бібліотека світової літератури

заснована у 2001 році
Перекладено за виданням:

Булгаков М. А. Собрание сочинений. В 5 т. Т. 5. -

М: Худож. лит. 1990
Переклад з російської М. А. Білоруса
Передмова і примітки Н. П. Євстаф’євої
Редколегія серії:

Тамара Денисова, Ростислав Доценко, Іван Дзюба,

Микола Жулинський, Дмитро Затонський,

Дмитро Наливайко (голова), Євген Попович, Галина Сиваченко,

Андрій Содомора, Віктор Шовкун

Художник-ілюстратор Д. Б. Бублик


Художники-оформлювачі Б. П. Бублик, С. І. Правдюк
Булгаков М. О.

Б90 Майстер і Маргарита: Роман / Пер. з рос. М. А. Білоруса; Передмова і примітки Н. П. Євстаф’євої; Худож.-ілюстратор Д. Б. Бублик; Худож.-оформлювачі Б. П. Бублик, С. І. Правдюк. - Харків; Фоліо, 2006. - 415 с. - (Б-ка світ. літ.).


ISВN 966-03-3335-8.
Роман “Майстер і Марґарита” Михайло Булгаков почав, писати 1928 чи 1929 року. Серед дійових осіб у першій редакції не було ані Майстра, ані Марґарити. На початку 1930 року Булгаков свій незакінчений роман спалив. Восени 1932-го письменник повертається до роботи над головним твором свого життя. Авторська правка роману триває з перервами до останніх днів. Роман став класикою світової літератури, витримав багатомільйонні тиражі у нас і за кордоном. Його перекладено багатьма мовами Європи. Америки, Азії, неодноразово інсценовано і екранізовано. На його сюжет створено музичні твори, опери і балети. Тріумфальна хода безсмертної сатиричної фантасмагорії-феєрії з геніальною вставною новелою про Христа і Пілата продовжується!

ББК 84.Р7-4


ISВN 966-03-3335-8.
© М. О. Булгаков, правонаступники, 2005

© М. А. Білорус, переклад українською, 2005

© Н. П. Євстаф’єва, передмова і примітки, 2005

© Д. Б. Бублик, ілюстрації, 2005

© Б. П. Бублик, С. І. Правдюк, художнє оформлення, 2005

© Видавництво “Фоліо”, марка серії. 2005

______________________________________________________________________________________________

Я ХОТІВ СЛУЖИТИ НАРОДОВІ...”


Михайло Опанасович Булгаков народився 3 (15) травня 1891 року в родині викладача Київської духовної академії О. І. Булгакова. Мати його - В. М. Булгакова (дівоче прізвище - Покровська). Місце народження майбутнього письменника - будинок священика отця Матвія Бутовського, який мешкав у Києві на Воздвиженській вулиці, 28. 18 травня відбулося хрещення новонародженого за православним обрядом у Хрестовоздвиженській церкві на Подолі. Хлопчикові дали Ім’я на честь хранителя міста Києва архангела Михаїла. У 1901 році після закінчення підготовчого класу Булгаков розпочинає навчання в Першій київській чоловічій Олександрівській гімназії. У 1907 році, незадовго до смерті батька, родина Булгакових після численних переїздів поселяється на Андріївському узвозі в будинку №13. Приблизно через рік Булгаков знайомиться зі своєю майбутньою першою дружиною Т. М. Лаппа, гімназисткою, дочкою поважного саратовського чиновника, яка приїхала до Києва на канікули. Навесні 1909 року він закінчує гімназію, і в серпні його за попереднім проханням зараховують студентом медичного факультету Київського університету. У 1913 році Булгаков обвінчався з Т. М. Лаппа. У студентські роки працював військовим лікарем. Університетську освіту він завершив 1916 року, успішно склавши випускні іспити. Невдовзі Булгакову видали диплом про затвердження його “у ступені лікаря з відзнакою з усіма правами й перевагами, законами Російської імперії цим ступенем присвоєними”. Після закінчення університету молодий лікар певний час практикує в селі Нікольське під Смоленськом, згодом переводиться у В’яземську міську земську лікарню, а наприкінці зими 1918 року повертається до Києва і разом з дружиною селиться в батьківському домі на Андріївському узвозі.

Через рік Булгакова як військового лікаря мобілізували в армію Української Народної Республіки, однак йому вдалося уникнути служби. Влітку 1919 року Булгаков, як вважають, був мобілізований до Червоної Армії і разом з нею покинув Київ, однак восени повертається і в ході бойових дій на вулицях міста переходить на бік Збройних сил Півдня Росії (або ж потрапляє до них у полон). Невдовзі він стає начальником санітарного відділка 3-го Терського козачого полку. Влітку 1919 року письменник-початківець пише свої перші оповідання, працює над ранньою редакцією циклу “Нотатки юного лікаря”. Однак піти з військової служби він дістає можливість лише після прибуття на Північний Кавказ і участі у складі 3-го Терського козачого полку в поході проти чеченських повстанців. Пропрацювавши кілька місяців у військовому шпиталі Владикавказа, Булгаков назавжди залишає служби і взагалі заняття медициною. Починається його журналістська діяльність у кавказьких газетах і служба в закладах культури. 21 жовтня 1920 року відбулася прем’єра булгаковської п’єси “Брати Турбіни (Час прийшов)” у Першому Радянському театрі Владикавказа.

Усе подальше життя Булгакова пов’язане з Москвою, куди він приїздить 28 вересня 1921 року, відразу після того, як приїхала туди його дружина. Кошти на прожиття йому доводилося заробляти головним чином репортерською діяльністю, співробітництвом із газетами “Накануне”, “Гудок” та іншими виданнями. Московський період життя Булгакова супроводжувався кількома тяжкими кризами. Порівняно спокійні часи роботи над романом “Біла гвардія”, п’єсами “Дні Турбіних”, “Зойчина квартира” та іншими творами були затьмарені вже досить відчутним тиском на творчу інтелігенцію з боку влади. У лютому 1926 року Булгаков узяв участь у літературному диспуті, що проходив у Колонному залі Будинку Спілок. Згідно з донесенням невідомого Інформатора, він виступив з вимогою припинити фабрикацію “червоних Толстих” і стверджував; “Годі вже більшовикам дивитися на літературу з вузькоутилітарної точки зору, необхідно, нарешті, дати місце у своїх журналах справжньому “живому слову” і “живому письменнику”. Треба дати можливість письменникам писати просто про “людину”, а не про політику”.

Наприкінці 20-х років ставлення ревнителів “нової культури” до особи Булгакова стало відверто ворожим. Не друкувалися його твори, не ставилися п’єси. “Дні Турбіних” було знято з репертуару, “Біг” розгромлений ще до появи на сцені. На початку лютого 1929 року Сталін у листі до драматурга В. Н. Білль-Білоцерківського піддав різкій критиці п’єсу “Біг”, виступив проти її постановки і негативно висловився про вплив на публіку “Днів Турбіних”. Життя письменника набуло трагічного характеру після його листа-заяви до Й. В. Сталіна, М. І. Калініна та інших високих партійних діячів з проханням дозволити виїзд з СРСР, оскільки на батьківщині немає змоги здобути кошти на існування. Однак секретар ЦК А. П. Смирнов пропонує Політбюро Булгакова за кордон не випускати, а перейти до “лінії на залучення його до виправлення”. Світлою подією у долі письменника стало знайомство з О. С. Шиловською, його майбутньою третьою дружиною. Деякий час Булгаков був одружений з Л. Є. Білозерською. Пережити період повної заборони на постановку вже створених п’єс драматургові допомогла робота над новим твором - “Кабалою святош”. Звернувшись до життя Мольєра, він вивів універсальну формулу стосунків Генія і Володаря. Невдовзі і цю п’єсу Булгакова було заборонено. У розпачі він спалює свій рукопис роману про диявола, що писався паралельно з “Кабалою святош”, і надсилає листа Уряду СРСР з проханням визначити його долю: або ж дати право емігрувати, або надати змогу працювати режисером-асистентом у МХАТі. 18 квітня 1930 року, на другий день після похорону Маяковського, Булгакову на квартиру зателефонував сам Сталін і дозволив йому повернутися до улюбленої театральної роботи у МХАТі.

Наступне десятиліття Булгаков веде боротьбу за право на творче існування. Створені ним у ці роки п’єси - “Адам і Єва” (1931), “Блаженство” (1934), “Іван Васильович” (1935), “Олександр Пушкін” (1936), “Батум” (1939) - так і не були поставлені. У 1936 році, після шестирічної боротьби автора за право на життя п’єси “Кабала святош” (“Мольєр”) її нарешті побачили глядачі. Однак відбулося тільки сім вистав цього спектаклю, бо і його зняли після появи редакційної статті в “Правде” “Зовнішній лиск і фальшивий зміст”. Сценічна доля “Кабали святош” стала причиною розриву Булгакова з театром, якому він віддав чимало творчих сил і впродовж десятиліть був пов’язаний творчими зв’язками з багатьма його представниками. Розрив із МХАТом став поштовхом до створення роману про театр, що був пізніше названий “Нотатки покійника” (“Театральний роман”). У цьому, багато в чому біографічному, романі відтворена ситуація, коли художник опиняється на межі творчої загибелі і вчиняє самогубство. Основними мотивами “Театральний роман” відгукується на відступництво мхатівців при постановці п’єси про Мольєра від правди творчості.

Остаточно розлучившись із Художнім театром, Булгаков на пропозицію диригента С. Самосуда влаштовується на роботу у Великий театр лібретистом-консультантом.

Останні роки життя письменника були віддані його роботі над романом “Майстер І Марґарита”, яку доводилося суміщати з нервовою і виснажливою діяльністю постановника оперних спектаклів. Здоров’я Булгакова постійно погіршувалося, і восени 1939 року О. С. Булгакова була змушена взяти офіційну довіреність на ведення чоловікових справ, бо він повністю втратив зір. Востаннє Булгаков диктував дружині поправки до тексту “Майстра і Марґарити” 13 лютого 1940 року. А 10 березня його не стало. Як свідчать щоденникові записи О. С. Булгакової, серед прощальних слів Михайла Опанасовича були такі: “Я хотів служити народові...”. Урна з прахом Булгакова похована на Новодівочому кладовищі в Москві.
* * *
Творча біографія Булгакова - прозаїка і драматурга - починається після його переїзду до Москви. У 1922 році він отримує звістку про раптову смерть матері від висипного тифу. Це загострює його враження від київських років життя і дає додатковий імпульс до раніше задуманої роботи над романом “Біла гвардія”. Свій перший значний твір Булгаков створював в обстановці крайньої злиденності у вільний від репортерської діяльності час, ночами сидячи за письмовим столом в неопалюваній кімнаті. Робота над рукописом роману завершилася в березні 1924 року, проте опублікувати його в повному обсязі письменник не зміг. “Білу гвардію” друкували 1925 року в журналі “Россия”, але заключна частина твору так і не дійшла до читача, позаяк весь наклад чергового номера “России” було вилучено з цензурних міркувань.

В основу “Білої гвардії” покладені події, пов’язані з наслідками Брестської угоди і її розриву Радянським урядом 13 листопада 1918 року. Жертвами суспільно-політичних подій стали тисячі офіцерів колишньої царської армії, гімназистів і студентів. Історичною точкою відліку в романі Булгакова є момент взяття Києва військами головного отамана Директорії Української Народної Республіки С. Петлюри, що 14 грудня 1918 року скинули владу гетьмана Скоропадського. На початку лютого 1919 року війська Директорії покинули Київ під натиском Червоної Армії. Історична хронологія цих подій осмислена автором “Білої гвардії” в координатах біблійного міфу; від майбутнього Різдва до Стрітення. Основні мотиви твору сконцентровані у двох епіграфах. Перший - опис бурану з “Капітанської доньки” О. С. Пушкіна - укорінює події булгаковського роману в російській історії. Пушкінська філософія історії, в якій розуміння невідворотності народного бунту поєднується з побоюваннями перед його руйнівною силою, була близька і Булгакову. Цей епіграф ніби подовжує історичний час. Другий епіграф біблійний: “І суджено мертвих, як написано в книгах, за вчинками їхніми”. У ньому звучить мотив провини, розплати, моральної відповідальності людини за справи свої.

Так, уже в епіграфах вимальовується каркас художнього світу не тільки роману “Біла гвардія”, але майже всієї булгаковської прози і драматургії. Індивідуальний часовий ряд героя стає зіставленим з історичним і вічним.

Колізію життя Турбіних взято в подвійному розрізі: це біда дому (родини), що втратив матір, і катастрофа світу всього старого життя. Виникають два символічні простори - Світ і Дім. Простір дому Турбіних - це не лише символ моральної міцності життя й усталеного побуту. Це, передусім, символ безсмертя того життя, яке ґрунтується на віковій культурі, вміщеній у невеликий простір дому. Що ж до великого простору, він поступово локалізується до об’ємів дволикого Міста. Місто прекрасне як сон Олексія Турбіна, як спогад. Різко міняється образ міста як вмістилища історичного часу. Виникає історична хроніка подій 1918 року: фарс обрання гетьмана, вторгнення німців, виникнення “третьої сили” - Петлюри. Оповідь яскраво забарвлюється іронічно-викривальними інтонаціями. Зображення великого і малого просторів поступово виростає в протиставлення історичного руйнівного часу війни і вічного мирного часу. Час “днів Турбіних” перебуває в конфлікті з історичним часом, оскільки вбирає в себе і в собі зберігає вічні загальнолюдські цінності життя. Всі події роману “Біла гвардія” організуються навколо трьох просторових і смислових центрів: Дім - Місто - Космос. Починаючись як сімейний роман, твір поступово набуває рис роману соціально-філософського і розвиває їх. Турбіни, два брати й сестра, намагаються зрозуміти, як жити далі. Опорою сім’ї є Олена, яка втілює в собі жіночність і відданість колишньому, старому моральному укладу дому. її старший брат бере на себе основний тягар тривоги та сум’яття. Вісімнадцятирічний Миколка активно шукає своє місце в тих подіях, що відбуваються.

Драматизм становища Турбіних пов’язаний із втратою ними системи оцінок, що видавалися непорушними, і це ускладнило для них вирішення проблеми честі. Для Турбіних честь - це пряме слідування своєму обов’язку, тобто монархічним ідеалам, присязі на вірність царю і вітчизні. Але імперія зруйнована, а разом з нею зникла й ідея. Історія в Булгакова повертається до людини сатанинським ликом. Що ж дає його героям моральну опору в ситуації, що склалася? Письменник показує людину, доведену до межі відчаю, але врятовану чудом любові. Булгаков завжди вірив у існування найвищої інстанції, що зберігає моральні й духовні зусилля людей, що здатна на творення чуда. Саме як чудо відбувається воскресіння Олексія Турбіна, яке супроводжується його душевним порухом від ненависті до любові. Герої “Білої гвардії” розстаються з ілюзіями, що вони їх мали, але зберігають себе як культурну силу, яка покликана продовжити історію людства. “Біла гвардія” - це роман, який стверджує на противагу черговому міфу про країну соціальної справедливості загальнолюдські цінності і безсмертя культури.

Після закінчення роману “Біла гвардія” Булгаков пише три повісті, об’єднані спільним принципом зображення світу - “фантастичним реалізмом”, який став для письменника засобом створення власного міфу про Москву. У “Дияволіаді” (1923) автор своєрідно осмислює тему “маленької людини”, яка стикається з державою. Місто стає центром зла і злочинів, які породжують загальну духовну люмпенізацію. “Фатальні яйця” - антиутопія, написана в 1925 році, яка обігрує характерну для епохи тему “перетворення дійсності”. Москва в ній - згубне місце, прокляте Богом і забуте людьми, від якого залишиться “тільки туман”. У третій повісті - “Собаче серце” (1925) - основою сюжету стає фантастичне дійство: з ошпареного окропом собаки і завсідника пивних люмпена Клима створено фантастичну істоту - напівлюдину-напівсобаку Поліграфа Поліграфовича Шарикова. Булгаков пародіює ідею створення “нової людини” з люмпенізованої маси.

Перетворення Шарика на людину супроводжується подіями, що загрожують не тільки звичному життєвому укладу професора Преображенського, який створив Поліграфа Поліграфовича, але й самому життю вченого. Професор опиняється в трагікомічному становищі, оскільки продукт його експерименту, ледве підвівшись із чотирьох кінцівок на дві, заявляє свої права на прописку в квартирі Преображенського, добуває всілякі “папери”, влаштовується на роботу завідувачем підрозділу очищення міста від бродячих котів, намагається одружитися і, нарешті, пише донос на професора. Шариков проймається, так би мовити, класовою свідомістю завдяки відповідному впливу провокатора Швондера, якого заполонила ідея “ущільнити” Преображенського, котрий мешкає в семикімнатній квартирі.

Поступово фарсові картини життя набувають під пером Булгакова глибокого соціально-морального змісту. Адже насправді йдеться не про зазіхання на житлову площу професора, а про з’ясування того місця, яке має посісти інтелігенція, що її представляє в повісті Преображенський, у новій постреволюційній радянській реальності. Примітивний Шариков стає засобом наступу голови будкому на Преображенського. Швондера не бентежить та обставина, що Шариков демонструє найгірші риси свого донора, хулігана і п’яниці пролетарія Клима. Тупому та агресивному Поліграфу Поліграфовичу надається Швондером статус “товариша”. Він переймається усвідомленням свого пролетарського походження і переваг, що від нього можна мати, і навіть робить спроби долучитися до науки, освоюючи листування Енгельса з Каутським. Швондер успішно прищеплює Шарикову думку про те, що він має право потіснити свого творця не тільки у квартирі, яку той займає, але і в житті. Преображенський переконується, що замість “нової людини” вийшла потвора, яка без жодної на те потреби розмахує револьвером. Професору не лишається нічого іншого, як повернути Шарикові попередній стан собаки.

Автор “Собачого серця” обґрунтовано передбачав, що Шариков легко зажене на той світ не тільки преображенських, але і швондерів. Поліграф Поліграфович абсолютно позбавлений совісті і зовсім незайманий у плані культури. Завбуд Швондер - похмуро-комічне уособлення нижчого рівня тоталітарної влади - рано чи пізно, за задумом Булгакова, також мав стати жертвою Шарикова, якого нацьковуватиме вже хтось інший.

Позиція автора в “Собачому серці” пояснюється непохитною відданістю Булгакова загальнолюдським і культурним цінностям. Професор Преображенський у знаменитому монолозі про розруху з пристрастю запитує: “Що таке ця ваша “розруха”? Баба з ключкою? Відьма, яка вибила всі шибки, погасила всі лампи? Та вона взагалі не існує! Що ви маєте на увазі під цим словом? Ось це що: якщо я, замість того щоб оперувати, щовечора почну в себе у квартирі співати хором, у мене настане розруха. Якщо я, коли ходжу в уборну, почну, даруйте на слові, мочитися мимо унітаза і те саме робитимуть Зіна і Дар’я Петрівна, в уборній відбудеться розруха”. Радянська пропаганда робила з розрухи якусь міфічну силу, яка заважала щастю пролетарської родини, ретельно приховуючи, що справжня першопричина розрухи - в політиці більшовиків, у воєнному комунізмі, в тому, що люди відвикли чесно і якісно працювати і не мають стимулів до праці. Булгаков разом зі своїм професором Преображенським визнавали тільки один засіб проти розрухи: забезпечення порядку, за якого кожний може робити свою справу. Разом з тим, письменник не знімає провини з ученого, який ґрунтував свій експеримент на символічній наївній Шариковій готовності проміняти свою свободу на шматок ковбаси. Експеримент, що відбувся, привів до сміливо змальованої Булгаковим несамовитості народу. У цій ситуації, що загрожувала руйнуванням усіх культурно-моральних життєвих устоїв, письменник наполягає на праві інтелігента захищати себе і свій світ культурного існування. У суперечках з доктором Борменталем Преображенський стає на позицію “чистих рук”, тобто спростовує право на насильство стосовно іншої людини. Борменталь же наполягає на необхідності самозахисту. Він - представник нового покоління інтелігенції - першим демонструє готовність до активних дій, наполягає на поверненні Шарикові собачого вигляду і відстоює таким чином свої права людини культури.

Фінал повісті свідчить про те, що Булгаков стверджує ідею сили інтелігенції, її головної ролі як у науковому, так і в суспільно-історичного прогресі. “Собаче серце”, як і дві повісті, що примикають до нього, - “Дияволіада” І “Фатальні яйця”, - є попередниками змалювання карнавального світу Москви в романі “Майстер і Марґарита”.

Повість “Собаче серце” Булгакову не пощастило надрукувати. Критика піддала письменника жорстким нападкам, перша книжка його оповідань була знищена відразу після видання, публікація “Білої гвардії” увірвалася разом із закриттям журналу “Россия”. Однак несподівано для Булгакова почалася нова творча смуга, що стала повністю присвяченою театру. У 1926-1928 роках він пише п’єси “Дні Турбіних”, “Зойчина квартира”, “Біг”, “Багряний острів”. У квітні 1925 року Булгаков отримав пропозицію інсценувати для Художнього театру роман “Біла гвардія”. П’єса вийшла під назвою “Дні Турбіних”, мала величезний успіх, як і трагіфарс “Зойчина квартира”, але її в результаті інтриг противників спектаклю було знято з репертуару в березні 1928 року і відновлено рішенням уряду лише в 1932 році.

Переробляючи текст роману “Біла гвардія” на сценічну версію, Булгаков прагнув зберегти всі основні події першоджерела і, головне, його концепцію. Однак втручання у творчий процес чиновників з організації, що звалася Реперткомом, спричинилося до появи п’єси, яка явно спрощує трагедію Турбіних. Події у “Днях Турбіних” і романі практично збігаються, але композиційним центром нового твору стає дім Турбіних. Просторово-часовий континуум історичної хроніки зберігає лише контурні обриси, що в кінцевому підсумку призвело до зміни конфліктів у булгаковській драмі. У “Днях Турбіних” проблема трагічної сутички людини з долею переведена Із загально-символічного плану в реальний, історичний. Автор спонукає своїх героїв робити вибір і здійснювати вчинки - аж до героїчної смерті Олексія. Історія вторгається в повсякденне життя Турбіних і посідає в ній центральне місце. Саме з реакції людини на перебіг історії випливають її роздуми й емоції.

У центр уваги в “Днях Турбіних” потрапляють не молоді представники роду, а передусім три білогвардійські офіцери: Олексій Турбін, Мишлаєвський і Студзінський. Вони уособлюють три шляхи в умовах революційної російської реальності. Це загибель Турбіна, яка звільняє від вибору, крок назустріч більшовикам Мишлаєвського і вибрана Студзінським дорога в безвихідь. Олексій Турбін - у романі доктор, бентежний інтелігент - у п’єсі перетворюється на полковника, командира артилерійського дивізіону. Він найбільш свідомо й гостро реагує на існуючу суспільно-політичну ситуацію, Його глибоко турбують події в Україні, що пояснює його відверто виражену позицію. Олексій Турбін розчарований у гетьмані, він бачить занепад білого руху, позаяк поведінка “гвардійської штабної орави” є згубною для всього офіцерства. Героїчна смерть Олексія Турбіна концентрує загальну ідею п’єси, яка відображає не тільки неминучість загибелі білого офіцерства, але й краху всього старого світу. Очевидно, що в п’єсі Булгакова кращі представники “старої Росії” визнають історичну невідворотність приходу більшовиків. Однак “прорадянський” ідеологічний план, що відсутній у романі, і в “Днях Турбіних” не видається прямолінійно визначеним завдяки унікальній жанровій поетиці п’єси. У ній органічно поєдналися трагічна, лірична і комічна першооснови, що дало змогу художньо тонко коригувати загальну ідеологічну спрямованість дійства. Майстерно вплітаючи історичну хроніку в психологічну драму з трагікомічними елементами, письменник зумів піднятися над класовими розбіжностями заради ствердження само цінності життя, непохитності його загальнолюдських моральних, духовних і культурних цінностей.

Навесні 1928 року Булгаков приніс до Художнього театру рукопис п’єси “Біг”, що невдовзі була поставлена, але оцінена Головреперткомом як твір “неприйнятний”, бо автор, взявши за основу Історичний факт відступу білої армії на південь і далі за кордони Росії, зосередився не на наголошуванні історичної правоти Жовтня, а на трагедії учасників білого руху. П’єсу було заборонено, але боротьба за її появу в театрі тривала ще кілька років. Булгаков уносив зміни до тексту “Бігу” аж до 1937 року.

У “Бігу” письменник відійшов від драми традиційного типу. Своєрідність п’єси визначається вже її підзаголовком “Вісім снів”. Зазвичай сон у літературі є способом художньо-психологічного аналізу. Це можливість збагнути потаємне в людині або мотивувати фантастичний поворот подій. Булгаковське подання п’єси як сукупності снів є багатозначним. У “Бігу” сон - синонім міражу, марення, спотворення дійсності. Водночас сон є синонімом реакції свідомості на реальність, що розпадається. Якщо у “Днях Турбіних” Булгаков пов’язав драматургію нового часу з чеховською епохою і лише виявив бажання писати по-новому, то в “Бігу” він створює нову драму. На перший план у ній виступають не фігури персонажів І не їхні стосунки, а сам автор. Настрої ж дійових осіб репрезентують можливі варіанти його інтелектуального і психологічного стану. Автор заявляє себе в епіграфах, які зазвичай відсутні в драматичних текстах, в ремарках. Через ремарки до “Бігу” введено розгорнуті авторські відступи, пейзажі, музичний супровід подій, докладний опис персонажів та інтер’єрів. У результаті впровадження названих новаторських рис драматургічного мислення письменник створив у “Бігу” картину поступового занурення світу в пітьму, наближення людини до межі небуття. Поєднання трагедії з фарсом і балаганом передає унікальну атмосферу булгаковської трагікомедії людського життя.

Один із найоригінальніших творів - його п’єса “Багряний острів”, поставлена в 1928 році в Камерному театрі режисером Таїровим. Це одна з останніх спроб письменника заявити про ганебне становище творчої інтелігенції в умовах пролетарської диктатури. П’єса являє собою різножанровий синтез, в якому домінують риси сатиричної комедії. Сам Булгаков назвав “Багряний острів” “драматургічним памфлетом”. Проблематика п’єси має два аспекти. Це, з одного боку, виклик чиновницькому свавіллю в художній творчості, протест проти втручання у творчий процес пролетарської держави, з другого боку - викриття халтурного, псевдореволюційного мистецтва. Булгаков використовує прийом подання тексту в тексті, тобто моделює ситуацію театру в театрі. Виникає зла й весела пародія на злободенну п’єсу з бездарним так званим революційним сюжетом.

Один драматург Димогацький (псевдонім Жуль Верн) складає і намагається поставити в театрі п’єсу про те, як на екзотичному острові “червоні туземці”, пригноблені “білими арапами”, добувають перли. Панує на цьому острові тиран Сізі-Бузі, який несподівано гине під час виверження вулкана. Його трон захоплює пройдисвіт і демагог Кірі-Кукі. Але туземці вчиняють бунт, і тоді Кірі-Кукі втікає до Європи. Перейнявшись до нього розумінням і співчуттям, лорд Гленарван споряджає корабель для придушення повстання туземців. Однак у першому варіанті фіналу п’єси лорд відводить корабель, злякавшись отруєних стріл туземців. У другому варіанті матроси здіймають бунт, скидають з корабля лорда, його дружину й капітана, а потім повертаються на острів з братським пролетарським привітом “червоним туземцям”.

Пролог і епілог п’єси Булгакова відтворюють закулісні картини життя театру. Розігрується трагікомічна боротьба за дозвіл на п’єсу, У першій картині директор театру по телефону вмовляє “володаря репертуару” Саву Лукича прийняти спектакль. Розкривається рабська залежність театру від свавілля неосвіченого і чванливого чиновника. Приходить Сава Лукич тільки на перегляд четвертого акту п’єси про туземців і намагається її заборонити як ідейно неприйнятну. У другому варіанті п’єса все ж таки допускається, оскільки за п’ять хвилин створено новий фінал у дусі міжнародної революції і солідарності трудящих.

П’єсу Булгакова критики не зрозуміли і не прийняли. Члени Головреперткому вбачали в ній тільки прагнення автора вивести “відповідальних радянських працівників дурнями”. Між тим головний задум Булгакова полягав у тому, щоб затаврувати пристосовництво у мистецтві, політичні спекуляції на революційній тематиці і безсоромну безпринципність “володарів репертуару”.

У 1929 році Булгаков зрозумів, що відбулося його “письменницьке знищення”, про що він писав братові в Париж. Усі булгаковські п’єси були викинуті з поточного репертуару, з белетристики не було надруковано жодного рядка. Письменник звернувся до Сталіна з проханням випустити його з дружиною за кордон на будь-який строк. Усе ж лишившись у СРСР, він веде боротьбу за право на творче існування. Один з найзначніших творів цього періоду - п’єса “Кабала святош” (“Мольєр”, 1929 р.) була поставлена тільки в 1936 році і знята після семи вистав. Основна тема “Кабали святош” - боротьба художника, творця за право виразити свій талант. Заради можливості побачити на сцені “Тартюфа” булгаковський Мольєр готовий стерпіти приниження гідності, лукавити, плазувати перед королем. Однак Мольєр, ставши жертвою змови і переживши приниження, все одно стає роздавленим тираном: він роздавлений, але прозрів. Майстерно побудована драматична дія, блискучий діалог, природне поєднання фарсової і трагічної першооснов, створення колізії, в яку вписана універсальна формула стосунків художника і влади, дають підстави бачити в “Кабалі святош” вершинне досягнення драматургічного таланту Булгакова.

Тема фатальної долі художника стає однією з центральних у творчості письменника. У 1936 році Булгаков знову опинився на межі загибелі, і ця ситуація знайшла відображення в романі “Нотатки покійника” (“Театральний роман”, 1936-1937 рр.). У центр оповіді поставлені особистість художника, його сповідь, посмертні нотатки про боротьбу за право сповістити світ про істину, що відкрилася творцеві. Смислове ядро роману утворюють мотиви високої цінності творчої особистості, її вибраності, прагнення самореалізації, а також мотиви середовища і підкорення мистецтва системі. Найбільш трагічно звучить у “Театральному романі” тема невпізнанності і незатребуваності великого творчого дару. А співвідношення двох реальностей - автобіографічної та художньої - перетворює окрему історію про талановитого письменника і драматурга, про його зіткнення із заздрісниками й тираном-режисером на міф про художника із завжди трагічною долею.


* * *
Підсумком творчості Булгакова є роман “Майстер і Марґарита”. Твір був задуманий у 1928 році, а останню повну редакцію письменник розпочав у листопаді 1937 року і продовжував до останніх днів свого життя. Перша радянська публікація “Майстра і Марґарити” була здійснена наприкінці 1966 - на початку 1967 року редакцією журналу “Москва” і супроводжувалася значними купюрами. Повний текст книги вийшов на батьківщині письменника тільки в 1973 році.

“Майстер і Марґарита” - це багатошаровий, складний за формою твір, що поєднує в собі історію про появу в Москві 1930-х років диявола з оповіддю про трагічну долю письменника, чий неопублікований роман про Понтія Пілата включений у текст основного роману. У “Майстрі і Марґариті” виявлена неймовірна творча фантазія автора, який геніально поєднав оцінку поточного моменту життя з глибоким філософським обґрунтуванням необхідності свободи людини, що здатна створювати культурні й духовні цінності. У “Майстрі і Марґариті” втілилися риси дуже поширеного в літературі XX століття роману-міфу. Від традиційного роману він відрізняється тим, що не вписується в рамки історичного мислення. У романі-міфі минуле й майбутнє, побутова реальність і надреальність - просто одне й те саме. Всі елементи тексту утворюють певну єдину субстанцію, що постійно змінює свій стан. Безкінечна зміна розстановки, сполучуваності, членування і розподілення цих елементів підпорядкована лейтмотивному принципу побудови оповіді1, що створює передумову до багатьох вільних асоціацій і паралелей у процесі сприйняття тексту. Виникає незамкнене смислове поле, яке надає смислу роману рис відкритості і безкінечності.

Створюючи свій роман-міф, Булгаков використовує композиційний прийом “тексту в тексті”. До складу його книги входять два романи: роман Майстра про Понтія Пілата і роман про долю Майстра. Разом вони утворюють художню цілісність, зміст якої пов’язаний не тільки з долею окремої особистості, але і з долями людства. Поєднання в межах однієї естетичної реальності двох хронотопів - московського і єршалаїмського - створює для читача можливість відчувати себе безпосереднім очевидцем усіх подій, що відбуваються, легко переміщуючись з буденного життя в міфологічний простір. Міф перетворюється на реальність, але й реальність тим самим міфологізується. Всі предмети, характери, ситуації та інші елементи тексту одночасно існують у двох часових зрізах.

“Роман Пілата” займає близько 1/6 тексту, але це є змістовим центром “Майстра і Марґарити”. Чотири розділи роману про Пілата введені в основний роман по-різному. Перший розділ (“Понтій Пілат”) - розповідь Воланда, адресована Берліозові та Івану Бездомному, другий розділ (“Страта”) - сон Івана, третій розділ (“Як прокуратор намагався врятувати Іуду з Киріафа”) і четвертий розділ (“Погреб”) - фрагменти відтвореного Воландом рукопису Майстра, який читає Марґарита. Персонажі і багато з реалій роману Майстра проникають до основного роману. В Іванових видіннях виникає Єршалаїм, Левій Матвій просить про Майстра Воланда, Майстер, Марґарита і Воланд з почтом зустрічаються з Пілатом на місячній дорозі, нарешті, з’ясовується, що Ієшуа прочитав роман. Разом з тим чотири вставні розділи, які розповідають про один день римського прокуратора Іудеї, хронологічно послідовні і стилістично однорідні. Скупою карбованою прозою йде оповідь про зустріч Пілата з проповідником добра і справедливості Ієшуа, тобто про надзвичайно важливу подію християнської історії.

Автор вдається до дуже поширених у світовій літературі образів і сюжету Святого письма” що масштабно збільшує його твір і дає змогу утвердити духовні і моральні істини як вічні, загальнолюдські основи життя. Булгаков досить вільно поводиться з канонічним першоджерелом, актуалізуючи в ньому ті мотиви, які безпосередньо пов’яжуть з Ієшуа всі події лінії Майстра і Марґарити, що розгортаються в хронотопі московського світу. Мандрівний філософ, який не має ані дому, ані друзів, ані рідних, знаходить двійника в особі московського історика, який теж “від усього в житті” відмовляється заради творчості. Разом з тим Ієшуа наділений даром нести вищу істину “доброї волі”. Вона є життєво нездійсненною, тобто такою, що містить у собі надреальний смисл - адже натовп лишається глухим до проповіді істинно людських ідеалів. Але віра Ієшуа в людину, яка здатна творити добро заради самого добра, веде за ним Левія Матвія, здійснює переворот у душі та свідомості Пілата. Прокуратор, який стратив Ієшуа, знаходить шлях до себе - людини, прозріває можливості духовного й морального життя. Його прозріння оплачене трагічною загибеллю героя, що несе людству рятівну істину, не прийняту людьми. Власне, Ієшуа і сам визнає, що його думок не розуміє ніхто. У суперечці з Пілатом мандрівний філософ говорить не про сучасну людину, яка живе зараз, а про первісну непробуджену природу людини. За Ієшуа, людина є добра в задумі Творця. У наявній, реальній дійсності вона проявляє себе інакше.

Роман про Майстра показує людей в обставинах конкретної історичної дійсності. Це частина твору, присвячена булгаковському часу, просвіченому променем вічності. У формах буфонади і ексцентрики зображується прибуття в Москву диявола з почтом з метою ревізії нового світу. Поява сатанинської компанії супроводжується виникненням багатьох комічних картин, що варіюють одну й ту саму ситуацію - зіткнення Воланда з московськими обивателями. При цьому реальні персонажі, стикаючись із князем Пітьми, переступають межу потойбічного світу, а представники інобуття затишно почуваються в московських квартирах. Воланд і його прісні є персонажами, які активно діють як у гротескних епізодах, так і в лірико-драматичних і фантасмагоричних, виконуючи при цьому всілякі сюжетні функції У зіткненні з мешканцями Москви Воланд матеріалізує над-реальну силу, спрямовану на викриття людської ницості, вульгарності й дурості. Всі епізоди, що викривають сутність примітивних людських істот, будуються за єдиною схемою: зустріч, випробування, викриття, покарання. Жертва викривальної витівки Воланда сповнюється жахом, який ніби розсіюється разом із зникненням таємничого мага. Однак невдовзі з’ясовується, що на дні душі враженого обивателя назавжди осідає страх, який важко піддається поясненню. Барон Майгель, Берліоз покарані не лише жахом, а й смертю. До них долучається Іуда, страчений в романі про Пілата як втілення підлості й зла. Берліоз у романі є сучасним Іудою, претендуючи на роль ідеолога і наставника “інженерів людських душ”. Розбещені ним арімани і латунські, відомі завсідники ресторану “Дім Грибоєдова”, як і інші процвітаючі члени МАСОЛІТу, зуміли зломити дух Майстра саме завдяки псевдовчительству і псевдонаставництву Берліоза. Воланд стає потрібний Булгакову як володар сили, здатної відновити справедливість. У карнавально-фантасмагоричній формі письменник закінчує наскрізну тему всієї своєї творчості - тему необхідності активного боріння людини культури за право бути, а надто людини творчої. І коли життя все-таки штовхає Майстра до добровільного ув’язнення у стінах психіатричної лікарні, йому на допомогу приходить той, хто є частиною сили, що вічно хоче зла і вічно творить благо.

Майстер займає особливе місце в “московському романі”, хоча з’являється тільки в тринадцятому розділі. У його діалозі з іншим пацієнтом психіатричної лікарні, примусово туди привезеним Іваном Бездомним, уперше звучить слово Майстер, що замінило герою ім’я. Власники членських квитків МАСОЛІТу і відвідувачі “Грибоєдова” давно скомпрометували слово “письменник”, отже, Істинному письменникові не лишається нічого, як назвати себе просто Майстром. Його моральна позиція розкривається в романі про Пілата, затаврованого сучасними критиками. Оповідь про долю Майстра ведеться у відособленій лірико-патетичній тональності. Просторова організація епізодів, присвячених Майстру і Марґариті, повністю присвячена створенню особливого світу, в якому символічного значення набувають повторювані деталі: книги, квіти, пічка тощо. Яскрава колірна палітра більшості розділів роману звужується до стійкого поєднання жовтого й чорного, коли йдеться про любов героїв. Оселившись у двох кімнатах підвальчика, що перетворився на Дім Майстра завдяки книгам “від фарбованої підлоти до закопченої стелі” і пічки, герой віддається творчості й любові. Однак скоро відбувається зіткнення ідилії із зовнішнім світом, і поновити її можна тільки втручанням потойбічних сил. Натовп у часи Майстра так само темний, відсталий і корисливий, як це було в часи Ієшуа і завжди. Недарма Воланд іронічно зауважує з приводу публіки у московському вар’єте: “Ну що ж... вони - люди як люди. Люблять гроші, але ж це завжди було... Ну, легковажні... ну, що ж... і милосердя інколи достукується в їхні серця... звичайні люди... загалом, нагадують колишніх...”

Основний інтерес Булгакова прикутий швидше не до осмислення незмінних стосунків поета й натовпу, а до пошуків сили, здатної захистити поета, стати свого роду посередником між носієм істини і не готовими його зрозуміти людьми. Пілат виявляється нездатним захистити Ієшуа, він залишається звичайною людиною: прозріння істини не позбавило прокуратора страху перед цезарем. Воланд, який рятує Майстра, не знає страху. Але Воланд - не людина. Користуючись своєю позаземною владою, він дарує Майстрові спокій.

Інтерпретатори роману неодноразово намагалися розгадати загадку Майстра і дати відповідь на питання: за що улюблений герой Булгакова був позбавлений світла? Очевидно, раз і назавжди дати відповідь на це питання неможливо, тому що письменник втілив свій погляд на світ, людину й епоху у формі міфологічного роману, основна риса якого - невичерпність смислу. Одне з цікавих трактувань образу і долі Майстра належить Б. Гаспарову. Здійснюючи мотивний аналіз романної структури “Майстра і Марґарити”, дослідник справедливо зазначає, що за очевидної подібності і пов’язаності Майстра й Ієшуа (бездомність, загальне цькування, донос і арешт, зрада, в’язниця і страта) їхня доля виявляється не цілком однаковою. Майстер переживає загибель і воскресіння для спокою, тоді як історія Ієшуа обмежується похованням. Виявляючи мотиви, здатні прояснити долю Майстра в концепції роману, Б. Гаспаров знаходить ще дві проекції цього образу. По-перше, автобіографічну: у листі Радянському уряду Булгаков писав, що в нього “злидні, вулиця й загибель”. Цей лист може розглядатися як літературний факт, заготовка для роману, оскільки майже дослівно повториться в монолозі героя. Автобіографічні паралелі послідовно проведені письменником через усі образи. Другою проекцією Майстра є Пушкін, який має багато спільного з Ієшуа. Але в 1937 році у зв’язку зі святкуванням сторіччя з дня загибелі першого поета Росії актуалізується ідолопоклонство, яке знищує справжність образу Пушкіна. Відбувається його перетворення на об’єкт ювілейного торжества. У сприйнятті Булгакова, Пушкін водночас є високим ідеалом, носієм істини І мертвим ідолом, що відмітає живу істину натовпу. Амбівалентність (подвійність) будь-якого художника-генія тричі заявлена Булгаковим в Ієшуа, Пушкіні й автобіографічному Майстрі. І важко не пов’язати наданий Майстру Воландом спокій з пушкінськими рядками: “На свете счастья нет, / Но есть покой и воля”.

“Притулок” Майстра перебуває у сфері Воланда. Це він басом “виконує” фрагмент пісні Ф. Шуберта “Скелі, моє пристанище...”. Музичний мотив теми доповнюють і інші моменти, як, наприклад, пейзаж із Марґаритиного сну, пейзаж клініки Стравінського, Гефсиманський сад - місце смерті Іуди, яке асоціюється з причастям його кров’ю, що нею був скріплений на балу договір із Сатаною. Спокій (притулок) Майстра в концепції булгаковського роману є результатом угоди з Сатаною. Фаустіанський смисл головного героя чітко видно в опосередкованій характеристиці притулку. Мотив спокою, дарованого дияволом, поєднується з темою роздвоєння особистості образу Пушкіна і виводить авторську думку до художнього узагальнення універсального масштабу. Б. Гаспаров показує, що в концепції Булгакова художник-творець завжди амбівалентно пов’язаний і з Богом (Ієшуа), і з дияволом (Воланд).

А поєднуються “у світі” Ієшуа і Пілат, оскільки вони обоє звернені до реального життя, до людей. Вони нічого не пишуть і не люблять, коли це роблять інші. Явна подібність Майстра і Ієшуа виявляється лише засобом для з’ясування відмінності. Майстер усе своє життя перетворює на матеріал для творчості, і поступово в його душі набуває сили почуття провини за угоду з дияволом заради реалізації таланту і здобуття безсмертя. Почуття провини за критичні моменти власного життя завжди потужно імпульсувало творчість Булгакова. Паралельно мотиву особистої провини в романі “Майстер і Марґарита” на повну силу звучить мотив провини і відповідальності будь-якої творчої особистості, що йде на компроміс із суспільством, владою, штучно ізолює себе від усіх зовнішніх проблем. Зневага до реальності завжди, за Булгаковим, призводить до катастрофи. Майстер відпускає Пілата, оголошує його вільним, а сам лишається у “вічному притулку”. “Людина, яка мовчки дозволила відбутися на власних очах убивству, витісняється художником, який мовчки дивився на все, що відбувається навколо нього, з “прекрасної далечини”... - Пілат поступається місцем Майстру. Провина останнього менш конкретна, але це провина більш загальна і незворотна - вічна”, - доходить висновку Б. Гаспаров.

Отже, одна з версій долі Майстра пов’язана з провиною Творця і фаустіанською першоосновою творчої особистості, яка протиставляє себе І свій внутрішній світ реальності. Однак ця версія може бути заперечена вже тією обставиною, що в епілозі роману, в останньому з трьох снів Івана, з’являється “неймовірної краси жінка”, яка відводить Майстра до місяця. Врешті-решт обидва герої прямують “до світла” місячною дорогою, якою раніше пішли Пілат і Ієшуа. Ще один можливий варіант трактування фіналу “Майстра і Марґарити”, який пропонує Б. Гаспаров, пов’язаний із зникненням того світу, відхід від якого ставиться за провину Майстрові. Зникнення “виморочного” міста може тлумачитися як звільнення від провини за його відкидання, тобто як визволення Майстра.

Інші дослідники булгаковського роману, враховуючи його неоміфологічну природу, разом з тим аналізують долю Майстра зовсім інакше. Р. Піддубна головну увагу приділяє сюжету Христа. Цей сюжет ставить у центр проблематики твору питання про природу людини, про його можливості і моральний вибір. Сюжет Христа інтерпретований як критерій оцінки трагедії сталінізму, її соціальних і морально-духовних наслідків для суспільства І людини. Р. Піддубна послідовно простежує етапи суспільної і особистої драми Майстра, що була спровокована його спробою опублікувати роман. Героя звинувачують у прагненні “протягти пілатчину”. В атмосфері нагнітання цькування і відразливої фальші критики він намагається якось врятувати себе. Але в душі його народжується страх до чогось, що не має відношення до роману. Майстра спостигає хвороба, а інтуїція і страх спонукають його спалити рукопис. Трагічна кульмінація долі героя відбувається в епізоді його добровільного приходу в клініку для душевнохворих, стіни якої він тепер бачить як єдиний можливий захисток. Р. Піддубна показує, як у людині гине художник. “І всемогутнє відомство Воланда виявляється безсилим: воно може відродити рукопис спаленого роману, може повернути героїв у колись щасливий для них підвальчик, але воно не може повернути людину до життя і творчості”. Єдиним милосердям, яке явлено героям, лишається “вічний спокій”.

Цікава інтерпретація долі Майстра запропонована Ю. Лотманом у статті, присвяченій аналізу символічного простору дому в романі “Майстер і Марґарита”. Вчений стверджує, що протягом усієї творчості Булгакова такою, що організує, виступає символіка Дому-Ан-тидому. Цей мотив розглядається як центральний і в “Майстрі і Марґариті”. Відразу з’являються дві теми: бездомність (Іван Бездомний і вічно мандрівний Ієшуа) і псевдодім (комунальна квартира). Квартира стає осередком аномального світу, у її просторі перетинаються дії інфернальних сил. Квартира “50” набуває значення простору смерті. Особняк Марґарити теж є антидомом. У ньому жити не можна, можна тільки померти. Палац Ірода зображений як предмет ненависті Пілата, який не бажає ховатися під його дахом навіть під час бурі. До антидомів Ю. Лотман долучає ще й дім Грибоєдова, табір (місце, де побував Майстер), божевільню.



Дім у Булгакова - завжди осередок духовності, що знаходить вираження в культурі, любові й творчості. Абсолютній духовності, за Булгаковим, не потрібний дім: дім не потрібний ані Ієшуа, ані Пілату. їхня доля - шлях. Мертва бездуховність життя символізована квартирою і “квартирним питанням”, що спотворило звичайних людей. Символом культурного життя виступає Дім. Простір Дому, в якому книги, тепла пічка, ноти на пюпітрі відкритого рояля, м’яке світло запаленої свічки, осмислений письменником як необхідна умова творчості. Мистецтво не піднімається до абсолюту, воно - світ людський. А тому художникові потрібний Дім. Шлях Майстра прочитаний Ю. Лотманом як пошук Дому і знайдення спокою не замість творчості, а заради воскресіння в людині Творця.
Усі розглянуті інтерпретації свідчать про те, що роман Булгакова, який показав передусім неоміфологічне мислення автора, виключає можливість однозначного трактування як окремих образів і сюжетних ліній, так і твору в цілому. Очевидно лиш одне: “Майстер і Марґарита” - це художньо-філософський підсумок роздумів письменника над долею Творця. Булгаков створив яскраву, унікальну за формою картину загальнолюдської драми, що сягає страждань Христа і являє проекцію на індивідуальну трагедію сучасної йому людини.


Каталог: Bulgakov Mikhail


Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   26

Схожі:

Михайло булгаков ■ майстер І марґарита iconКнига, без якої я не уявляю свого життя. Михайло Опанасович Булгаков " Майстер І Маргарита " Виконала учениця 11-а класу Василів Вікторія Зміст
Проект Книга, без якої я не уявляю свого життя. Михайло Опанасович Булгаков Майстер І маргарита
Михайло булгаков ■ майстер І марґарита iconУрок світової літератури в 11 класі Тема. Михайло Булгаков. Життєвий І творчий шлях письменника. Роман «Майстер І Маргарита» вершина творчості письменника
Тема. Михайло Булгаков. Життєвий І творчий шлях письменника. Роман «Майстер І маргарита» – вершина творчості письменника
Михайло булгаков ■ майстер І марґарита iconМихайло Булгаков (1891-1940) Життєвий І творчий шлях. Булгаков І Україна (1891 – 1940)

Михайло булгаков ■ майстер І марґарита iconМихайло Булгаков Життєвий І творчий шлях
Батько магістр Київської Духовної Академії, доцент кафедри давньої громадянської історії
Михайло булгаков ■ майстер І марґарита iconМихайло Булгаков Творчість письменника
Народився 15. 05 1891р. У м. Києвіу родині професора духовної семінарії Навчався в гімназії,а потім -на медичному факультеті
Михайло булгаков ■ майстер І марґарита iconМусієнко Н. Д., викладач зарубіжної літератури Комунального вищого навчального закладу Київської обласної ради Білоцерківський
Тема заняття: М. Булгаков — російський прозаїк І драматург. Київ у житті І творчості письменника. Роман «Майстер І маргарита»
Михайло булгаков ■ майстер І марґарита iconМихайло Булгаков : містика життя
Києві. Батько, Опанас Іванович, викладав у Київській духовній академії курс історії західних віросповідань. Мати, Варвара Михайлівна,...
Михайло булгаков ■ майстер І марґарита iconРозповіді про українських письменників сьогодення Київ 2013
Михайло Булгаков, Павло Тичина, Олесь Гончар, Максим Рильський, Андрій Малишко; художники Алімпій, Володимир Боровиковський, Микола...
Михайло булгаков ■ майстер І марґарита iconМихайло Шатров – журналіст, літератор, історіограф Дніпропетровська
Справжнє ім’я цієї людини – Михайло Олександрович Штейн. Однак в історіографію та культурну історію Дніпропетровська він увійшов...
Михайло булгаков ■ майстер І марґарита iconУрок конференція «Михайло Драй Хмара-поет-неокласик, літературознавець, перекладач, самобутній майстер слова» ( 11 клас ) Обладнання: мультимедійна презентація
Головний серед них — те, що це вже була література вільна, упевнена в собі, позбавлена малоросійського комплексу меншовартості. Дмитро...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка