Михайло булгаков ■ майстер І марґарита



Сторінка5/26
Дата конвертації18.06.2017
Розмір5.02 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   26

Розділ 6


ШИЗОФРЕНІЯ, ЯК І БУЛО СКАЗАНО
Коли в приймальню голосної слави психіатричної лікарні, недавно вибудуваної під Москвою при березі ріки, увійшов чоловік з гострою борідкою і в білому халаті, - було пів на другу ночі. Троє санітарів не зводили очей з Івана Миколайовича, котрий сидів на дивані. Тут же був присутній і вкрай розхвильований поет Рюхін. Рушники, що ними був зв’язаний Іван Миколайович, лежали купою на тому ж дивані. Руки і ноги Івана Миколайовича були вільні.

Побачивши того, хто увійшов, Рюхін зблід, кахикнув і несміливо проказав:

- Здрастуйте, лікарю.

Лікар вклонився Рюхіну, але, кланяючись, дивився не на нього, а на Івана Миколайовича.

Той сидів зовсім непорушно, з лютим обличчям, насупивши брови, і навіть не поворухнувся, коли зайшов лікар.

- Ось, лікарю, - чомусь таємничим шепотом заговорив Рюхін, полохливо озираючись на Івана Миколайовича, - відомий поет Іван Бездомний... ось, бачите... ми непокоїмося, чи не біла гарячка...

- Дуже пив? - крізь зуби спитав лікар.

- Ні, випивав, але не так, щоб дуже...

- Тарганів, пацюків, чортиків або вертких собак не ловив?

- Ні, - здригнувшись, відповів Рюхін, - я його вчора бачив і сьогодні зранку. Він був цілком здоровий...

- А чому в кальсонах? З постелі взяли?

- Він, лікарю, в ресторан отак прийшов...

- Ага, ага, - дуже вдоволено сказав лікар, - а чому садно? Бився з кимось?

- Він з огорожі впав, а потім у ресторані вдарив одного... і ще декого...

- Так, так, так, - сказав лікар і, повернувшись до Івана, додав: - Здрастуйте!

- Здоров був, шкіднику! - злісно й голосно відповів Іван.

Рюхін так зніяковів, що не насмілювався звести очі на ввічливого лікаря. Але той анітрохи не образився, а звичним, спритним жестом зняв окуляри, відгорнувши полу халата, сховав їх у задню кишеню брюк, а потім запитав у Івана:

- Скільки вам років?

- Гетьте ви від мене всі к бісу, ото ще! - брутально вигукнув Іван і відвернувся.

- Чом же ви гніваєтесь? Хіба я сказав вам щось неприємне?

- Мені двадцять три роки, - збуджено заговорив Іван, - і я подам скаргу на всіх вас. А надто на тебе, гнидо! - звернувся він окремо до Рюхіна.

- А на що ж ви хочете поскаржитися?

- На те, що мене, здорову людину, схопили й силоміць затягли в божевільню! - у гніві відповів Іван.

Тут Рюхін придивився до Івана і похолов: жодного безумства не було в того в очах. Бувши каламутними в Грибоєдові, тепер вони перетворились на ясні, якими були давніше.

“Батечку рідний! - злякано подумав Рюхін. - Та він і справді нормальний! Оце халепа! Навіщо це ми сюди його притягай? Нормальний, нормальний, тільки пика подряпана...”

- Ви перебуваєте, - спокійно заговорив лікар, сідаючи на білий табурет з блискучою ногою, - не в божевільні, а в клініці, де вас ніхто не буде затримувати, якщо в цьому немає потреби.

Іван Миколайович покосував недовірливо, але все ж таки пробурчав:

- Слава тобі господи! Знайшовся, врешті, один нормальний серед ідіотів, а з них перший - бельбас і нездара Сашко!

- Хто він, цей Сашко-нездара? - поцікавився лікар.

- А ось він, Рюхін, - відповів Іван і тицьнув брудним пальцем у бік Рюхіна.

Той спалахнув від обурення.

“Це він мені замість подяки! - гірко подумав він. - За те, що я піклувався про нього. От уже справді, погань!”

- Типовий куркулик за своєю психологією, - заговорив Іван Миколайович, якому, видать, закортіло викривать Рюхіна, - і до того, куркулик, який старанно маскується під пролетаря. Погляньте на його пісну фізіономію і порівняйте з тими гучними віршами, які написав він до першого числа! Хе-хе-хе... “Майтесь!” та “розмайтесь!”... а ви йому всередину загляньте, що він там думає... ви охнете! - Іван Миколайович лиховісно розсміявся.

Рюхін важко дихав, пік раків і думав лише про одне, що він відігрів у себе на грудях змію, що він опікувався тим, хто насправді виявився злісним ворогом. І, головне, нічого не вдієш - не відповідати ж лайкою душевнохворому!

- А чому вас, власне, припровадили сюди? - спитав лікар, уважно вислухавши викриття Бездомного.

- Та чорт би їх побрав, йолопів безмізких! Схопили, зв’язали якимсь ганчір’ям і притарабанили на вантажівці!

- Дозвольте вас запитати, ви чому в ресторан прийшли у самій білизні?

- Нічого тут нема дивного, - відповів Іван, - пішов я купатися на Москву-ріку, ну й поцупили мій одяг, а це лахміття залишили! Не голим же мені по Москві було йти! Вдягнув, що було, бо поспішав у ресторан до Грибоєдова.

Лікар запитливо поглянув на Рюхіна, і той понуро буркнув:

- Ресторан так називають.

- Ага, - сказав лікар, - а чому так поспішали? Якесь побачення у справах?

- Консультанта я ловлю, - відповів Іван Миколайович і тривожно озирнувся.

- Якого консультанта?

- Ви Берліоза знаєте? - спитав Іван багатозначно.

- Це... композитор? Іван похнюпився.

- Який там композитор? Отак... Та ні ж бо! Композитор - це однофамілець Міші Берліоза!

Рюхіну не хотілося нічого говорити, але довелося пояснювати.

- Секретаря МАСОЛІТу Берліоза сьогодні увечері задавило трамваєм на Патріарших.

- Не бреши ти, чого не знаєш! - розгнівався на Рюхіна Іван. - Я, а не ти був при тому! Він його навмисне під трамвай спровадив!

- Штовхнув?

- Та яке там “штовхнув”? - дратуючись на загальну нетямущість, вигукнув Іван, - такому і штовхати не треба! Він такі штуки може виробляти, що тільки тримайсь! Він наперед знав, що Берліоз утрапить під трамвай!

- А хто-небудь, крім вас, бачив цього консультанта?

- Отож-то й горе, що лишень я та Берліоз.

- Так. І до чого ж ви вдалися, щоб упіймати цього вбивцю? - тут лікар повернувся і кинув погляд жінці в білому халаті, яка сиділа за столиком осторонь. Та дістала аркуш і почала записувати порожні місця в його графах.

- А ось до чого. Взяв я на кухні свічечку...

- Ось цю? - запитав лікар, показуючи на поламану свічку, що лежала на столі поруч з іконкою перед жінкою.

- Цю саму, і...

- А іконка для чого?

- Ну так, іконка... - Іван почервонів. - Іконка найбільше їх усіх і налякала, - він знову тицьнув пальцем у бік Рюхіна, - але річ у тім, що він, консультант, він... відверто кажучи... з нечистою силою водиться... і так просто його не упіймаєш.

Санітари чомусь виструнчились і не спускали очей

з Івана,

- Так, так, - вів далі Іван, - водиться! Тут факт безсумнівний. Він особисто з Понтієм Пілатом розмовляв. І нема чого так на мене видивлятися! Правду кажу! Все бачив - і балкон, і пальми. Був, одне слово, у Понтія Пілата, за це я ручуся.

- Ну далі, далі...

- Отож я іконку на груди приколов і побіг... Тут годинник несподівано ударив двічі.

- Ого-го! - вшукнув Іван і підвівся з дивана. - Друга година, а я тут з вами час гаю! Вибачайте, де тут телефон?

- Пропустіть до телефону, - наказав лікар санітарам.

Іван ухопив трубку, а жінка в цю мить тихо запитала у Рюхіна:

- Він одружений?

- Неодружений, - полохливо відповів Рюхін.

- Член профспілки?

- Так.

- Міліція? - заволав Іван у трубку. - Міліція? Товаришу черговий, дайте вказівку зараз же, щоб вислали п’ять мотоциклетів з кулеметами ловити іноземного консультанта. Що? Заїздіть за мною, я сам з вами поїду... Говорить поет Бездомний з божевільні... Яка ваша адреса? - пошепки спитав Бездомний у лікаря, прикриваючи трубку долонею, а потім знову закричав у телефон: - Ви слухаєте? Алло!.. Неподобство! - раптом гукнув Іван і швиргонув слухавку в стіну.



Потім він обернувся до лікаря, простягнув йому руку, сухо сказав “до побачення” і намірився йти геть.

- Даруйте, куди ж ви хочете податися? - заговорив лікар, вдивляючись Іванові в очі. - Глухої ночі, в спідній білизні... Ви зле почуваєтесь, лишайтесь у нас!

- Пропустіть-но, - сказав Іван санітарам, що як вкопані стояли у дверях. - Пустите ви чи ні? - страшним голосом гукнув поет.

Рюхін затремтів, а жінка натисла кнопку в столику, і на його скляну поверхню вискочила блискуча коробочка і залютована ампула.

- То ви так?! - дико й зацьковано роззираючись, мовив Іван. - Постривайте ж! Прощавайте... - і головою вперед він кинувся в штору вікна.

Гримнуло досить лунко, але скло за шторою не дало ані тріщинки, і за якусь мить Іван Миколайович забився в руках у санітарів. Він хрипів, норовив кусатися, кричав:

- Так ось які ви шибочки в себе завели!.. Пусти! Пусти!..

Шприц зблиснув у пальцях лікаря, жінка одним помахом розпорола виношений рукав толстовки і вчепилася в Іванову руку з нежіночою силою. Запахло ефіром, Іван ослаб, затиснутий чотирма чоловіками, і спритний лікар скористався з цієї миті й уштрикнув голку в Іванову руку. Івана потримали ще кілька секунд, а тоді опустили на диван.

- Бандити! - прокричав Іван і зірвався з дивана, але тут же його посадили знову.

Відпущений вдруге, він ще раз схопився на ноги, але назад уже сів сам. Він помовчав, дико озираючись, потім несподівано позіхнув, потім злісно посміхнувся.

- Таки ув’язнили, - сказав він, позіхнув ще раз, несподівано ліг, голову поклав на подушку, кулак по-дитячому під щоку, замимрив уже сонним голосом, без злості: - Ну й гаразд... самі ж за все й поплатитеся. Я попередив, а там як знаєте! Мене ж зараз найбільше цікавить Понтій Пілат... Пілат... - і на цьому склепив очі.

- Ванна, сто сімнадцяту окрему і пост до нього, - порядкував лікар, накладаючи окуляри.

Тут Рюхін знову здригнувся: безгучно розчахнулися білі двері, за ними було видно коридор, освітлений синіми нічними лампами. З коридора в’їхала на гумових коліщатах кушетка, на неї переклали стишеного Івана, і він поїхав у коридор, а двері за ним стулились.

- Лікарю, - пошепки спитав приголомшений Рюхін, - то він і справді хворий?

- О так, - відповів лікар.

- А що ж це таке з ним? - несміливо запитав Рюхін.

Перетомлений лікар подивився на Рюхіна і мляво відказав:

- Рухове і мовне збудження... маячня та інтерпретації... випадок, напевно, складний... Шизофренія, слід гадати. А тут ще алкоголізм...

Рюхін нічого не второпав зі слів лікаря, крім того, що Іванові справи, видать, кепські, зітхнув і спитав:

- А що це він усе про якогось консультанта говорить?

- Бачив, мабуть, когось, хто вразив його розладнану уяву. А може, була галюцинація...

За кілька хвилин вантажівка вже мчала Рюхіна в Москву. Розвиднялось, і світло ще не погашених на шосе ліхтарів було вже не потрібне й неприємне. Шофер злости-вився на те, що ніч змарновано, гнав машину що було духу, і її заносило на поворотах.

Ось і ліс відстав, залишився десь позаду, і річка відбігла кудись убік, назустріч машині сипалась усяка всячина: якісь загорожі з вартівнями і стосами дров, височенні стовпи та якісь щогли, а на щоглах нанизані кружальця, купи щебеню, земля, посмугована траншеями, - словом, відчувалося, що ось-ось вона, Москва, тут уже, он за поворотом, і зараз навалиться й охопить.

Рюхіна трясло і кидало, якийсь обрубок, на якому він умостився, щораз намагався вислизнути з-під нього. Ресторанні рушники, що їх підкинули міліціонер і Пантелій, які раніше поїхали тролейбусом, совгалися по всій платформі. Рюхін зробив був спробу їх зібрати, але, просичавши чомусь зі злістю: “Та ну їх к бісу! Що я, справді, як дурень, кручусь?..” - відкинув їх ногою і не дивився на них більше.

Душа подорожанина була в жахливому стані. Ставало зрозуміло, що відвідини дому скорботи залишили на ній якнайтяжчий карб. Рюхін намагався збагнути, що йому болить. Коридор із синіми лампами, який влип у пам’ять? Думка про те, що тяжчого лиха, аніж втрата розуму, немає на світі? Так, так, звісно, і це. Але це - думка-загальник. А ось є ще щось. Що ж воно? Образа, ось що. Так, так, прикрі слова, що кинув Бездомний просто у вічі. Й біда не в тому, що вони образливі, а в тому, що вони містять правду.

Поет не дивився вже по узбіччях, а, втупившись у брудну труську підлогу, почав щось бубоніти, скніти, гризучи самого себе.

Так, вірші... Йому - тридцять два роки! І справді, що ж далі? - Він і далі стулюватиме по кілька віршів нарік. - До старості? - Так, до старості. - Що ж йому дадуть ці вірші? Славу? “Яка нісенітниця! Не дури хоч сам себе. Ніколи не заживе слави той, хто базграє кепські вірші. Чим вони кепські? Правду, правду сказав! - безжально звертався до самого себе Рюхін. - Не вірю в те, про що пишу!..”

Отруєний вибухом неврастенії, поет хитнувся, підлога під ним перестала трястись. Рюхін підвів голову і побачив, що він давно вже в Москві, більше того, що над Москвою світанок, що хмара підсвітлена золотом, що його вантажівка стоїть, захрясши в колоні інших машин перед поворотом на бульвар, і що близенько від нього стоїть на постаменті металевий чоловік, ледь похиливши голову і байдужно дивлячись на бульвар.

Якісь чудернацькі думки виповнили голову недужому поетові “Ось приклад справжнього щасливця... - тут Рюхін випростався на весь зріст на платформі автомобіля і заніс руку, нападаючи чомусь на чавунного чоловіка, який нікого не займав. - Як би не ступив він у житті, що б не діялося з ним, усе йшло йому на користь, усе оберталось йому на славу! Але що він зробив? Я не збагну... Що особливе є в цих словах: “Буря млою...”? Не збагну!.. Поталанило, поталанило! - раптом з трутизною Виснував Рюхін ї відчув, що машина під ним зрушилася, - стріляв, стріляв у нього цей білогвардієць і розтрощив стегно і забезпечив безсмертя...”

Колона рушила. Зовсім хворий та навіть постарілий поет не більше як за дві: хвилини вже входив на веранду Грибоєдова. Вона вже спорожніла. У кутку допивала якась компанія, і в центрі її метушився знайомий конферансьє в тюбетейці з бокалом “Абрау” в руці.

Рюхіна, обтяженого рушниками, зустрів привітно Арчибальд Арчибальдович і відразу вибавив його від проклятущих ганчірок. Якби Рюхін так не сточив свою душу в клініці та на машині, він, мабуть, мав би чималу втіху, розповідаючи про те, як усе було в лікарні, й прикрашаючи розповідь вигадуваними подробицями. Але зараз йому було не до того, та хоч який неспостережливий був Рюхін, - тепер, після тортур на вантажівці, він уперше гостро вгледівся в пірата й збагнув, що хоч той і розпитує про Бездомного і навіть вигукує “ой-йо-йой!”, але насправді він цілковито байдужий до долі Бездомного і не має до нього ані крихти жалю, “І молодець! Так і треба!” - з цинічною, самознищуючою злістю подумав Рюхін і„ урвавши розповідь про шизофренію, попрохав;

- Арчибальде Арчибальдовичу, горілочки б мені...

Пірат виобразив на обличчі співчуття, шепнув:

- Розумію... одну хвилиночку.... - і зробив знак офіціантові.

За чверть години Рюхін, сам-самісінький, сидів, скоцюрбившись над рибцем, пив чарку за чаркою, розуміючи і визнаючи, що виправити в його житті вже нічого не можна, а можна лише забути.

Поет змарнував свою ніч, поки інші бенкетували, і тепер розумів, що повернути її годі. Варто лише підвести голову від лампи вгору до неба, щоб зрозуміти, що ніч пропала без вороття. Офіціанти поспіхом зривали скатертини зі столів. У котів, що шмигали побіля веранди, був ранковий вигляд. На поета нестримно навалювався день.





Каталог: Bulgakov Mikhail


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   26

Схожі:

Михайло булгаков ■ майстер І марґарита iconКнига, без якої я не уявляю свого життя. Михайло Опанасович Булгаков " Майстер І Маргарита " Виконала учениця 11-а класу Василів Вікторія Зміст
Проект Книга, без якої я не уявляю свого життя. Михайло Опанасович Булгаков Майстер І маргарита
Михайло булгаков ■ майстер І марґарита iconУрок світової літератури в 11 класі Тема. Михайло Булгаков. Життєвий І творчий шлях письменника. Роман «Майстер І Маргарита» вершина творчості письменника
Тема. Михайло Булгаков. Життєвий І творчий шлях письменника. Роман «Майстер І маргарита» – вершина творчості письменника
Михайло булгаков ■ майстер І марґарита iconМихайло Булгаков (1891-1940) Життєвий І творчий шлях. Булгаков І Україна (1891 – 1940)

Михайло булгаков ■ майстер І марґарита iconМихайло Булгаков Життєвий І творчий шлях
Батько магістр Київської Духовної Академії, доцент кафедри давньої громадянської історії
Михайло булгаков ■ майстер І марґарита iconМихайло Булгаков Творчість письменника
Народився 15. 05 1891р. У м. Києвіу родині професора духовної семінарії Навчався в гімназії,а потім -на медичному факультеті
Михайло булгаков ■ майстер І марґарита iconМусієнко Н. Д., викладач зарубіжної літератури Комунального вищого навчального закладу Київської обласної ради Білоцерківський
Тема заняття: М. Булгаков — російський прозаїк І драматург. Київ у житті І творчості письменника. Роман «Майстер І маргарита»
Михайло булгаков ■ майстер І марґарита iconМихайло Булгаков : містика життя
Києві. Батько, Опанас Іванович, викладав у Київській духовній академії курс історії західних віросповідань. Мати, Варвара Михайлівна,...
Михайло булгаков ■ майстер І марґарита iconРозповіді про українських письменників сьогодення Київ 2013
Михайло Булгаков, Павло Тичина, Олесь Гончар, Максим Рильський, Андрій Малишко; художники Алімпій, Володимир Боровиковський, Микола...
Михайло булгаков ■ майстер І марґарита iconМихайло Шатров – журналіст, літератор, історіограф Дніпропетровська
Справжнє ім’я цієї людини – Михайло Олександрович Штейн. Однак в історіографію та культурну історію Дніпропетровська він увійшов...
Михайло булгаков ■ майстер І марґарита iconУрок конференція «Михайло Драй Хмара-поет-неокласик, літературознавець, перекладач, самобутній майстер слова» ( 11 клас ) Обладнання: мультимедійна презентація
Головний серед них — те, що це вже була література вільна, упевнена в собі, позбавлена малоросійського комплексу меншовартості. Дмитро...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка