Міждисциплінарні зв’язки: дисципліну «Диференційна психологія»



Сторінка1/8
Дата конвертації12.03.2018
Розмір1.17 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8

Мета та завдання навчальної дисципліни
Предмет вивчення навчальної дисципліни: індивідні, індивідуальні, стильові, групові та типологічні відмінності між людьми а також відмінність та схожість людей і тварин.

Міждисциплінарні зв’язки: дисципліну «Диференційна психологія» у структурно-логічній схемі вивчають після дисциплін «Загальна психологія», «Вікова психологія з основами геронтопсихології», «Педагогічна психологія». Знання й уміння, здобуті в процесі вивчення цієї дисципліни, готують слухачів до засвоєння навчальних дисциплін згідно зі структурно-логічною схемою підготовки спеціалістів і є опорними для професійної діяльності психолога.

Мета та завдання навчальної дисципліни.

Метою викладання навчальної дисципліни «Диференційна психологія» є формування у слухачів знань та умінь, необхідних для професійного становлення практичних психологів: виявляти та аналізувати реальні механізми, що формують відмінності між людьми, визначати причинно-наслідковий взаємозв'язок між генетичним та психологічним рівнем ознак індивідуальності, діагностувати відмінності між людьми, виявляти їх основні фактори та передбачати наслідки суміщення цих відмінностей в групах людей, а також визначати природні детермінанти поведінки та особистісних проявів людини, що обумовлені інстинктами та є загальними для людей і тварин.

Основними завданнями вивчення дисципліни «Диференційна психологія» є:


  • Ввести слухачів в проблематику диференціальної психології, порівняльної психології та зоопсихології.

  • Дати теоретичні уявлення про соціальну й природну систему факторів, що визначають диференціальні ознаки.

  • Визначити взаємовплив індивідуального, суспільного та середовища з точки зору екопсихології.

  • Сформувати базові знання диференціальної психології, необхідні для практичного використання в практичній психології.

  • Представити сучасні вітчизняні й закордонні концепції диференціальної та порівняльної психології і зоопсихології.

Згідно з вимогами освітньо-професійної програми слухачі повинні



знати:

  • визначення предмету диференціальної психології, зоопсихології та порівняльної психології,

  • розділи, основні проблеми та напрямки диференціальної, порівняльної психології та основ зоопсихології,

  • методи диференціальної психології,

  • місце диференціальної психології у системі наук,

  • категоріальний апарат даної дисципліни,

  • вплив середовища на розвиток та прояви індивідуальних особливостей та групових і соціально-психологічних відмінностей людей з точки зору екопсихології.

  • основні індивідні, індивідуальні, стильові, типологічні та групові відмінності між людьми,

  • загальне і відмінне у людей і тварин;

уміти:

  • визначати причинно-наслідковий взаємозв’язок між генетичним та психологічним рівнем ознак індивідуальності,

  • діагностувати психофізіологічні, стильові, інтелектуальні та особистісні відмінності,

  • діагностувати фактори, що впливають на формування індивідуальних відмінностей, та по потребі коректувати цей процес,

  • враховувати вплив середовища на формування та прояви індивідуальності,

  • відносити особистість до певного типу та надавати типові характеристики,

  • враховувати індивідуальні відмінності в консультативній, корекційній та розвивальній діяльності,

  • використовувати різні теоретичні і методичні підходи при рішенні проблем, пов'язаних з індивідуально-особистісними особливостями клієнтів.

На вивчення навчальної дисципліни відводиться 4 кредити ЄКТС, 120 годин.
Зміст навчальної дисципліни за модулями та темами

Модуль 1. Індивідуальні відмінності.

Тема 1.1. Предмет та зміст диференціальної психології.

Актуальність курсу «Диференціальна психологія». Психологічні теорії про індивідуальні відмінності. Предмет, теоретичні й прикладні задачі диференціальної психології. Розділи диференціальної психології. Зв'язок з іншими галузями наукового знання. Методи й напрямки досліджень у сучасній диференціальній психології. Рівні індивідуальності. Індивідні, особистісні та індивідуальні якості психіки.

Тема 1.2. Психофізіологічні індивідуальні відмінності.

Дослідження природних основ людських відмінностей. Роль генотипічного й середовищного в індивідуальній варіативності психологічних ознак. Властивості нервової системи як біологічна основа індивідуально-психологічних відмінностей. Типологічні властивості нервової системи як природна основа індивідуальних відмінностей. Темперамент у структурі індивідуальності. Трьохфакторна структура темпераменту. Теорії темпераменту – гуморальна, конституціональна, факторна та психофізіологічні.

Тема 1.3. Особистісні індивідуальні відмінності.

Риси особистості та індивідуальні компоненти характеру. Особистість та індивідуальність: диференціально-психологічний аспект. Концепція особистісних рис Г. Оллпорта. Теорії особистісних факторів Г. Айзенка, Р. Кеттелла. П’ятифакторна модель особистості. Особистісні відмінності по Лазурському, відмінності за рівнем розвитку особистості.

Тема 1.4. Індивідуальні відмінності інтелекту.

Індивідуальні відмінності сенсорно-перцептивних процесів. Поняття про репрезентативну систему, як визначальну для процесу пізнання. Методи діагностики модальності репрезентативної системи (РС) клієнта. Диференціальні характеристики уяви. Типи уваги й пам'яті. Стильові характеристики мислення. Варіативність інтелекту – норма та патологія діапазону відмінностей.

Тема 1.5. Стиль як спосіб взаємодії людини зі світом.

Основні стильові параметри. Єдина концепція стилю. Визначення когнітивного стилю. Когнітивні стилі, виділювані в різних напрямках дослідження. Психологічний зміст когнітивних стилів. Стилі діяльності, керівництва, виховання та інші.

Тема 1.6. Людина та середовище у екопсихології.

Екологічна психологія як область психологічних досліджень. Основні напрямки еколого-психологічних досліджень. Психологія культурного, освітнього, виховного середовища. Формування індивідуальності під впливом середовища. Психологія екологічної свідомості.
Модуль 2. Групові та типологічні відмінності.

Тема 2.1. Типології та класифікації в диференціальній психології.

Поняття «типу» як сукупності фізичних і психічних особливостей. Відмінності типологій та класифікацій. Побудова психологічних типологій. Типологія характерів Теофраста. Типології темпераменту, психопатій. Типологія особистості К.Г.Юнга. Типології акцентуйованих особистостей.

Тема 2.2. Вікові та статеворольові відмінності.

Біологічний годинник – генетично детерміновані патерни індивідуального розвитку. Соціальний годинник – етапи засвоєння дійсності. Час особистості – «я» у минулому, сучасності та майбутньому. Прискорений та уповільнений розвиток. Інфантилізм, акселерати та ретарданти.

Біологічні механізми статевої диференціації. Теорії й гіпотези формування статевих відмінностей у процесі соціалізації. Статеві відмінності в прояві властивостей нервової системи й темпераменту, темпах моторного розвитку. Стать й функціональна асиметрія. Особливості здібностей чоловіків і жінок. Статеві відмінності в мотиваційно-потребовій, емоційно-вольовій, комунікативній сферах психіки. Поняття психологічної статі. Маскулінність і фемінінність. Модель андрогінії. Маскулінність - фемінінність у виборі роду занять.

Тема 2.3. Етнічні, расові та соціокультурні відмінності.

Соціокультурна координата індивідуальності. Крос-культурні дослідження психічних процесів, інтелекту та особистості. Культурні особливості мови. Виховання в контексті культури. Етнічна самосвідомість та ціннісні орієнтації. Національний характер. Соціоекономічний статус індивідуальності. Критерій відмінності між соціальними групами. Сімейне середовище та класові відмінності. Вплив статусного рівня на інтелект.

Тема 2.4. Статусні та рольові відмінності людини в групі.

Груповий статус суб'єкта. Біологічні основи статусних відмінностей. Етологічні передумови диференціації у групах. «Альфи» та «омеги». Феномен лідерства, різні типи лідерства та керівництва. Стратегії життєвого успіху і мотивація досягнення. Успішні та неуспішні: поведінковий портрет. Індивідуальні особливості та групові ролі.


Модуль 3. Порівняльна психологія та зоопсихологія.

Тема 3.1. Основні етапи еволюційного розвитку психіки тварин

Предмет і завдання зоопсихологіі. Основні напрямки у вивченні поводження тварин. Розвиток психіки тварин – основні етапи. Еволюція адаптивних стратегій.

Тема 3.2. Еволюція психіки та антропогенез.

Теорії походження людської психіки. Уявлення про психіку первинних людей. Розвиток психіки людей в процесі еволюції. Поведінка первинних людей.

Тема 3.3. Інстинкти в тваринному світі.

Сучасне розуміння проблеми інстинкту. Інстинктивне поводження як основа життєдіяльності тварин. Внутрішні й зовнішні фактори інстинктивного поводження.

Тема 3.4. Інстинкти людини та їх прояви у людській діяльності.

Інстинкти самозбереження та розмноження у людському середовищі. Інстинкти за З.Фрейдом, Ерос та Танатос. Статеве поводження, ієрархія у людей та тварин. Агресія тварин та людей.

Тема 3.5. Діяльність людини і тварин.

Загальна характеристика гри у тварин. Проблема походження трудової діяльності.

Тема 3.6. Спілкування тварин та його порівняння зі спілкуванням у людей.

Інстинктивне поводження й спілкування. Комунікації тварин. Формування спілкування в іграх тварин. Поводження, пов'язане з розмноженням. Проблема зародження суспільних відносин і членороздільної мови.

Тема 3.7. Навчання та виховання у тварин.

Сучасне розуміння проблеми навчання. Загальна характеристика процесу навчання. Умовні рефлекси та навчення. Біологічні та когнітивні аспекти навчання. Наслідування. Уроджене здобуте в індивідуальному розвитку поводження. Проблема інтелекту тварин. Розумова діяльність. Елементарне мислення тварин.

Тема 3.8. Симбіотичні відносини між людьми та тваринами.

Еволюція відношення людини до тварин. Культ тварин у релігіях. Ранні уявлення про психічну діяльність тварин. Біоетика та відносини людини з тваринами. Спілкування людей та тварин. Приручення тварин. Сприймання людини свійськими тваринами. Сумісність людей та тварин, різних свійських тварин.
Предмет диференціальної психології й методи дослідження

Розмаїтість і відмінність людей, навіть по зовнішності, відомо ще з давніх часів.

Хоча людське обличчя складається лише з десяти частин, але й серед багатьох тисяч не існує двох облич, які не можна було б відрізнити одне від іншого. Люди відрізняються не тільки будовою обличчя, або будовою тіла (конституцією). Вони відрізняються поводженням, діями, вчинками, бажаннями, сенсом життя.

Люди живуть у різних історичних, суспільних і державних умовах, а останні, як зрозуміло, накладають свій відбиток на особистість. Все це становить розмаїтість індивідуальних відмінностей людей.

Але люди не тільки відрізняються один від іншого, вони схожі один на одного. Так у кожної людини, у її психічному складі існують пізнавальні процеси: відчуття, сприйняття, пам'ять, мислення, уява. Пізнавальні процеси проявляються в поводженні, що дозволяє людині адаптуватися до навколишнього світу. Як видно, наявністю пізнавальних процесів у психічному складі ми схожі один на іншого, а проявом цих процесів у поводженні ми відрізняємося один від іншого. У цілому можна сказати так: у психіці кожного індивіда є таке, чим ми схожі один на інший, є таке, чим дечим схожі, а дечим відрізняємося, але є й таке, чим ми ніколи не можемо бути схожими.

Індивідуальні відмінності прояву психіки в поводженні людей



на якісному рівні були виявлені ще античними дослідниками, а

на кількісному рівні ці відмінності були зафіксовані в перших експериментальних дослідженнях психічних процесів у лабораторії В. Вундта. Саме опис відмінностей по кількісному рівні й можна вважати початком диференціальної психології.

Передумовою виникнення Д. п. з'явилося впровадження в психологію експерименту, а також генетичних і математичних методів.

Але в границях історії психології вважається, що засновником диференціальної психології є англійський учений Френсис Гальтон, що першим організував Королівську лабораторію для виміру індивідуальних відмінностей людей на рівні сенсорної чутливості й ряд, що створив, прийомів і приладів для вивчення індивідуальних розходжень, у тому числі для їхнього статистичного аналізу.

Таким чином, диференціальна психологія, як складова загальпсихологічного знання, беручи до уваги можливість кількісного опису індивідуальних відмінностей, виникла в межах експериментальної психології.

Диференціальна психологія - це область психологічних досліджень, у межах якої вивчаються індивідуальні відмінності в суб'єктів, у їхньому психічному складі, поводженні, діях, учинках, інтелекті й здатностях. Тому, насамперед, диференціальна психологія це наука про індивідуальні відмінності в психіці людей.

Д П (від лат. differentia — розходження) — галузь, що вивчає психологічні розходження як між індивідами, так і між групами людей, причини й наслідки цих розходжень.

Поряд з розходженнями між індивідами в розумовому відношенні широко досліджуються розходження у творчих і організаторських здібностях, у загальній структурі особистості, у мотиваційній сфері.

Термін “Д. п.” увів німецький психолог В. Штерн у роботі “Про психологію індивідуальних розходжень” (1900).

Першими великими представниками нового напрямку були А. Бине, А.- Ф. Лазурский, Дж. Кеттел і ін.

Треба відзначити, що вивченню індивідуальних відмінностей на рівні світової психології надається велике значення.


  • Так у Варшавському університеті діє сектор психології інд. відмінностей, яким керує професор Ян Стреляу,

  • в Інституті психології РАН (м. Москва) створена лабораторія диф. психофізіології (керівник проф. Русалов).

  • У Лондонському інституті психіатрії видається заснований професором Г. Айзенком журнал "Особистість і індивідуальні відмінності", у редакційну раду якого входять такі відомі психологи, як А. Дженсен (США), П. Неттер (Німеччина), К. Спилберг (США), Ян Стреляу (Польща) та інші фахівці в області диференціальної психології.

Основним методом Д. п. стали тести спершу індивідуальні, а потім групові,— використовувані для визначення розумових розходжень, а з винаходом тестів проективних для виміру інтересів, установок, емоційних реакцій.

Шляхом обробки тестів методами факторного аналізу виявляються фактори, що сигналізують про загальні властивості (параметрах, вимірах) інтелекту або особистості. На цій підставі визначаються кількісні варіації в психологічних властивостях окремих індивідів. У закордонній психології найбільшу популярність придбали:



  1. теорія двох факторів Ч. Спирмена, згідно якої у кожному виді діяльності представлений як загальний для кожної з них фактор, так і специфічний, необхідний тільки для даного виду діяльності (наприклад, для рішення математичних завдань, літературної творчості й т.п.);

  2. мультифакторні теорії (Л. Терстон, Дж. Гилфорд і ін.), що заперечують загальний фактор і думають, що є широкий спектр первинних розумових здатностей (швидкість сприйняття, асоціативна пам'ять і ін.). Як би не вдосконалювалися тести і їхня статистична обробка, вони самі по собі не здатні пояснити причини психологічних розходжень. Питання про ці причини протягом всієї історії Д. п. служить предметом гострих дискусій.

У межах диференціальної психології була прийнята принципова схема психодіагностичного методу, що є основним. Суть цього методу полягає в наступному. Якщо діяти подразником на індивіда, то його реакція залежить від модальності (специфічної якості) самого подразника. Крім того, реакція, як зовнішній прояв психічних властивостей залежить і від самого індивіда, тобто від його власного психічного складу. Залежність від особливостей подразника з'ясовується в межах експериментальної психології, а в межах диференціальної психології дослідника цікавить залежність реакції від особливостей суб'єкта , подразник залишається незмінним, а дослідник варіює індивідами.

Реалізація методу може проводитися в повній відповідності з вимогами до експерименту, або з використанням допоміжних методів (опросники, тести). У допоміжних методах самі опросники й тести, вірніше завдання й питання, які в них входять, виконують роль стимулів.



Завдання й питання діляться на два типи: " А-Тип" і " В-Тип". У завданнях " А-Типу" треба дати правильну відповідь, а в завданнях " В-Типу" правильної відповіді не існує. Завдання " А-Типу" використовуються для диференціації задатків, здатностей, інтелекту. Завдання " В-Типу" використовуються для з'ясування властивостей темпераменту індивіда й ступінь їхньої виразності в балах.

Методики дослідження діляться на вербальні й невербальні. Перші мають потребу в розумінні завдання (питання) і формулюванні словесної відповіді з використанням резервів пам'яті й уяви. Другі мають потребу в прийняття завдання у формі інструкції, а виконання завдання будується на сенсорно-перцептивних і моторних можливостях суб'єкта. Невербальні методи частіше реалізуються з використанням різної апаратури.Останнім часом, завдяки появі персональних комп'ютерів, психолог може бути мінімально задіяний у процедуру з апаратурною реалізацією диференціального методу. Необхідно також прийняти до уваги,що існують вербальні методики, діалогічного типу, у яких психолог максимально включений у взаємодію із суб'єктом у диференціальній процедурі. Це метод клінічної бесіди, тому результати багато в чому залежать від уміння психолога "витягнути" з душі суб'єкта ту або іншу особливість і ступінь її прояву.

Обов'язково повинен бути підготовлений психодіагностичний інструментарій. Мається на увазі, що будь-який апаратурний метод, опросник або тест повинні бути перевірені на великій вибірці на репрезентативність, стійкість, надійність і валідність. Обробка результатів повинна вестися на основі статистичних норм із розрахунком середнього значення, математичного очікування, квадратичного відхилення й коефіцієнтів кореляції між виміряними складовими психіки індивіда. Дані про індивідуальні властивості суб'єкта накопичуються в банк даних психолога.

У закордонній Д. п. довгий час панувало переконання в біологічній зумовленості здібностей і характеру людини. Вирішальне значення приписувалося при цьому спадковості й дозріванню організму, а залежність індивідуально-психологічних особливостей від способу життя особистості, соціально-економічних і культурних умов її розвитку ігнорувалася.

Диференціальна психологія як теоретична наука

Донедавна наукова психологія орієнтувалася тільки на розробку проблем із загальних позицій. У дослідженнях зверталися до основних елементів, з яких будується все психічне життя, і до загальних законів, яким підкоряються всі психічні процеси; у пошуках загального й співпадаючого не враховувалося все те нескінченне різноманіття, у якому проявляється сутність психічного в різних особистостей, народів, станів, підлог, типів і т.д

Подібне абстрагування виправдане, оскільки воно виникає з розуміння обмеженості наших можливостей; однак забуваючи, що маємо справу саме з рівнем абстракцій, ми могли б дійсно затвердитися в думці, що всі проблеми, що становлять душу науки, можливо вирішити з позицій загального підходу. Цю небезпеку, що тривалий час була в психології, сьогодні можна вважати перебореною. Навіть проти своєї волі при звертанні до будь-якої теми дослідник зіштовхувався з індивідуальними варіаціями психічного; і якщо вона спочатку оцінювалося як джерело помилок для узагальненого розгляду, то в остаточному підсумку (як це вже було в історії науки) із самого джерела помилок виникла проблема.

Було визнано, що диференціація психічного має таке ж право на психологічне вивчення, як і загальпсихологічні закономірності й факти. Таким чином, саме вивчення психіки привело до виділення диференційно-психологічного аспекту. У більшості випадків, щоправда, мова йшла тільки про побічні продукти властиво загальпсихологічного аналізу; досліджень, націлених на проблеми диференціювання, усе ще недостатньо, і процес свідомого обмеження диференціальної психології від загальної починається лише в наші дні.

Про термінологію. Існують різні назви області, що формується, дослідження: Характерологія” (Базен, Люка), Етологія” (Милль), “Індивідуальна психологія” (Бине, Анри, Крепелин і ін.), "Спеціальна психологія" (Хейманс).



Дві перших назви, безумовно, занадто вузькі. Визначення "характер" охоплює не вся своєрідність щиросердечного життя, а в основному сферу її вдачі й волі. Навіть для повсякденного мислення цілком очевидне розходження між характером і інтелектом; і немає ніякої причини це розходження ігнорувати. Намагаючись звести вся психічна своєрідність – в області функціонування пам'яті, сприйнятливості до емоційного й естетичним враженням, в інтелектуальній сфері – тільки до "характерологічних ознак" явно недостатньо. До того ж характерологія звичайно виходить із певних філософських теорій про сутність людини; ми ж обговорюємо шляхи створення емпіричної науки.

Назва “Індивідуальна психологія” могла б підійти; однак вона вже використовується для певної частини досліджень і має вкорінений сенс як протилежність “соціальної психології” і “психології народів”; отже вона охоплює лише те, що належить до духовного життя індивіда, включаючи й загальпсихологічні характеристики окремої людини. Галузь науки, який ми даємо визначення, повинна мати своїм предметом не тільки міжіндивідуальні розходження, але й розходження між народами, станами, статями, віками, все коло проблем диференціації.



Диференціальна психологія, подібно загальної, — наука, що виходить на загальні значимості, однак це значимості зовсім іншого роду.

Вона повинна насамперед досліджувати ті формальні закономірності, які визначають реальність психічного варіювання. Категорія психічної варіабельності (мінливості) вимагає точного визначення:



  • має бути наповнити змістом поняття варіації, індексу варіабельності;

  • розглянути види варіацій, типи й щаблі;

  • точно визначити суть нормального, супер- і субнормального.

  • Подібного ж пошуку загальних орієнтирів вимагає поняття кореляції, що означає зв'язок декількох варіативних рядів, і, що підводить до визначення самої структури індивідуальності.

  • Особливий ракурс здобуває й питання про причинність: варто запитати, яка роль у виникненні психічних розходжень, з одного боку, внутрішніх (спадковості, нахилів), з іншого боку, зовнішніх (впливу навколишнього світу, виховання, еталонів і норм і т.п.) причин.

  • Нарешті, вивчення того, наскільки зовні сприймані психічні прояви можна вважати характерними ознаками іманентних психічних особливостей, веде до обґрунтування диференціальної симптоматології.

По чисто науковому й філософському змісті значимість всіх представленных проблем зовсім рівноцінна загальпсихологічним. Однак диференціальна психологія повинна досліджувати закономірності змістів більш вузького обсягу - істотна якість і функції певних індивідуальних варіантів.

  • У цьому змісті вона стає дійсно "спеціальною" психологією темпераментів, характерів, здібностей або навіть окремого темпераменту, окремої здібності;

  • вона досліджує весь спектр поділів однієї функції на типи й щаблі,

  • установлює особливі зв'язки між варіаціями декількох функцій;

  • вона вивчає психічну диференційованість усередині різних станів, націй, статей або дає узагальнений психологічний опис певного стану або народу, або статі.

Значимість "особливого" в "загальному" стає все більшою, і ціль досягається тільки тоді, коли науковою проблемою стає сама окрема індивідуальність.

Індивідуальність завжди означає одиничність. Кожний індивід — це картина ніде й ніколи більше не існуюча в ідентичній формі. Звичайно, на нього впливають певні закономірності, у ньому втілюються певні типи, його можна в багатьох відносинах зіставити з іншими індивідами, але він не цілком розчиняється в цих узагальнюючих закономірностях, типах і рівняннях, завжди залишається той "плюс", той зміст, яким він відрізняється від інших індивідів, що підкоряються тим же законам і ставляться до тих же типам.

Якщо дійсно, як це хотілося б представити деяким теоретикам, єдине завдання науки - пошук загальнозначущого, тоді не може існувати ніякої психології одиничної індивідуальності. Але ми, однак, знаємо, що ця спроба зв'язати, як гамівною сорочкою, всю науку взагалі чітко заданими й перенесеними із природознавства методам дослідження, повинна бути відкинута. Ідеоографічний підхід, що займається не загальним, а особливим, історичним, рівноправно протистоїть номотетичному. Вибір того або іншого методу не пов'язаний з поділом наук на природні й гуманітарні; скоріше в кожній науці є області, дослідження яких вимагають постановки питань як номотетичного, так і ідеографічного характеру.

Хоча вимога, що гуманітарні науки (на що вказує вже їхнє найменування) повинні використовувати психологію як допоміжну дисципліну, звучало часто, здійснити його була неможливо, адже сучасна психологія тяжіла винятково до природничих наук.



Історик хоче зрозуміти не загальні закони психічного життя, а індивідуальні види поводження, характери, особистісна своєрідність, сам процес їхнього розвитку; він прагне довідатися, як зі сполучення творчої обдарованості з певним видом психічної роботи, розумінням життя й темпераментом могла виникнути зріла художня індивідуальність; він досліджує співвідношення внутрішніх схильностей і впливу навколишніх умов, що у підсумку приводить до появи яскравого політичного або релігійного діяча. Загальна психологія могла запропонувати так мало корисного для вирішення його проблем, що цікавлять, що історик у більшості випадків просто відмовлявся від її допомоги.

Але створюючи систему й методику психографії наукова психологія стає його дійсним помічником. Система психографії повинна максимально повно відбити всі точки зору, що стосуються описи психічної індивідуальності; методика ж повинна забезпечити зв'язок властиво методу історично-біографічного вивчення видів поведінки з методами диференційно-психологічного дослідження.




Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8

Схожі:

Міждисциплінарні зв’язки: дисципліну «Диференційна психологія» iconПрограма навчального курсу «Дошкільна лінгводидактика»
Теорія І методика розвитку мови як наука. Предмет, об’єкт, зміст, завдання дошкільної лінгводидактики як наукової дисципліни. Міждисциплінарні...
Міждисциплінарні зв’язки: дисципліну «Диференційна психологія» iconВпп. Ввс медична психологія
Медична психологія. Робоча програма навчальної дисципліни для студентів за напрямом підготовки психологія, спеціальністю психологія....
Міждисциплінарні зв’язки: дисципліну «Диференційна психологія» iconМетодичний посібник «Міжпредметні зв’язки органічна складова навчання фізики в школі»
Міжпредметні зв'язки та їх вплив на формування ключових та предметних компетентностей учнів у процесі вивчення фізики
Міждисциплінарні зв’язки: дисципліну «Диференційна психологія» iconАнотація дисципліни
У ній виділяється низка напрямів: політико-психологічні аспекти макрополітичних явищ; психологічні особливості політичних систем;...
Міждисциплінарні зв’язки: дисципліну «Диференційна психологія» iconМіжнародна науково-практична конференція
У виданні вміщено програму Міжнародної науково-практичної конференції «іv міждисциплінарні гуманітарні читання»
Міждисциплінарні зв’язки: дисципліну «Диференційна психологія» iconНавчитися працювати у групі; розподіляти обов'язки; Навчитися працювати у групі; розподіляти обов'язки
...
Міждисциплінарні зв’язки: дисципліну «Диференційна психологія» iconНавчитися працювати у групі; розподіляти обов'язки; Навчитися працювати у групі; розподіляти обов'язки
Виховувати любов до рідного краю, патріотичних почуттів,відповідальність за своє майбутнє
Міждисциплінарні зв’язки: дисципліну «Диференційна психологія» iconПрограма курсу Критерії оцінювання навчальних досягнень учнів з курсу «Психологія»
Методичний посібник побудовано за програмою «Психологія». 11 клас. Посібник крім теоретичного, вміщує великий обсяг практичного матеріалу,...
Міждисциплінарні зв’язки: дисципліну «Диференційна психологія» icon33. «Психологія наукової творчості» спецкурс для учнів 10-11 кл
Програма курсу «Психологія наукової творчості» є спробою вирішити проблему відсутності систематичної психологічної підготовки учнів,...
Міждисциплінарні зв’язки: дисципліну «Диференційна психологія» iconБбк 88. 37я73 В43 В43 Вікова та педагогічна психологія
В43 Вікова та педагогічна психологія: Навч посіб./ О. В. Скрипченко, Л. В. Долинська, З. В. Огороднійчук та ін. – К.: Просвіта, 2001....


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка