Міждисциплінарні зв’язки: дисципліну «Диференційна психологія»



Сторінка2/8
Дата конвертації12.03.2018
Розмір1.17 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8

Диференціальна психологія як прикладна наука

Факти й висновки, отримані Д. п., мають важливе значення для рішення багатьох практичних завдань (добір і навчання персоналу, діагностика й прогностика розвитку окремих властивостей, схильностей, здатностей індивідів і ін.).



З початку нового часу форми практичного життя свідомо засновували на науковому дослідженні супутній людині обставин. "Через знання - до вміння", - такий був девіз цієї епохи. Але протягом сторіч це стосувалося лише зовнішньої сторони (економічної, технічної, промислової, гігієнічної) культурного життя, що перетворювали при сприянні наук; і відповідно, саме природничі науки як прикладні дисципліни надавали найбільш сильний вплив. Навпроти, та внутрішня сторона культури, що має справу з людиною (а є чи такі види життєвої діяльності, як би "зовнішніми" вони не були, де не брало участь би психічне?), залишалася поза сферою наукового дослідження.

Там, де було необхідним зрозуміти й оцінити психічне поводження людини в практичному житті, керувати їм і впливати на нього, там задовольнялися наївною популярною психологією або дилетантськими системами, позбавленими всіх переваг, що є наслідком впливу наукового пізнання. Від цього й донині страждає виховання й викладання, вибір професії й спілкування, гігієна й психотерапія й ряд інших областей практики.

Часто скаржилися, що не можна було навести ніяких мостів між популярно-психологічними цілями й потребами, з одного боку, і науковими, з іншої сторони; здавалося навіть, що наукова психологія як би ізольована на острові й засуджена на безплідність відносно завдань культури.

Звичайно, що розділяє їх пропасти, почасти, обумовлена методом пізнання дійсності: наука повинна йти вперед, керуючись строго критичним осмисленням, систематичним досвідом, логічним проробленням проблем; психологія здорового людського змісту використовує некритичне тлумачення, випадковий досвід, інтуїцію.

З іншого боку, протилежність обох напрямків корениться в об'єкті: інтерес науковця був узагальнюючої, а того, хто не має відносини до науки — переважно індивідуалізує й диференціює; тому в першому випадку він був спрямований на аналіз і механістичне конструювання психічного, а в другому - на складні види психічної працездатності. Таким чином, дотепер вони говорили на двох різних мовах: якщо, з одного боку, мова йшла про загальні закони утворення подань, про дію, що спонукує, емоцій, то з іншого боку - про своєрідність інтелекту й обдарованості, темпераменту й характеру; якщо, з одного боку, пам'ять обговорювали як загальну функцію відтворення, то з іншого боку - як властивість, що здобуває спеціальні характеристики залежно від області додатка й т.д.

Розвиваючись, наукова психологія, звичайно ж, мала повне право відкинути грубий метод популярної психології й почати розробляти область із самої підстави, створюючи навіть нову термінологію. Але вона зробила фатальну помилку, проігнорувавши багато важливих питань, поставлені популярною психологією, і без заперечення залишивши всі прикладні проблеми некритичному методу. Можливо, її стримував помилковий страх, а ймовірно також, і помилкова гордість. Але як мало була принижена фізика тим, що з її надр у практику ввійшли мікроскоп, телефон, рентгенотерапія, так і психологія не загубить характеру щирої науковості, якщо візьме участь у рішенні практичних завдань культури й буде своїми методичними засобами сприяти їхній розробці.

Психологія, втім, уже тим мотивується до відмови від цієї стриманості, що весь розвиток нашої сучасної культури здійснюється в напрямку освоєння психологічного й уже "психологізуються" такі області, які раніше розглядалися із зовсім інших точок зору.

Пояснимо це на трьох прикладах.

У той час як проблеми диференціації в нашій шкільній справі раніше були обумовлені тільки соціальними поглядами стану й об'єктивних цілями майбутньої професії, зараз як новий принцип пробиває собі шлях диференціювання по ступеню й виду обдарованості (класи для слабко-, помірковано-, нормально- і надзвичайно обдарованих, більш вільний вибір предметів вивчення відповідно до спрямованості інтересів і т.п.).

Якщо раніше карне право розглядало об'єктивну сутність злочину як єдиний критерій його оцінки, то тепер психічний стан злочинця усе більше стає фактором, що впливає на вирок.

Що стосується жіночого питання, те чим більше він перетворюється з абстрактної ідеологічної доктрини в практичну проблему культури, тим більше попадає в сферу інтересів психології. Як тільки мова заходить про те, чи підходять певні професії для жінки, яких досягнень можна від її очікувати і якої якості повинна бути її професійна підготовка, стара догма про повну рівність сутності обох підлог змушена поступатися місцем твердженням про наявність полових психічних розходжень. Тому назріла необхідність у більше точному дослідженні виду, ступеня й границь цього розходження, так само як і у вивченні того, наскільки це розходження обумовлене, з одного боку, що існують умовами навколишнього середовища, а з іншого боку - внутрішніми (уродженими) властивостями підлоги. Все це - питання диференціальної психології.

Іноді висловлюється побоювання, що це проникнення, що починається, психології в культуру може в підсумку привести до повного психологізації останньої. Дійсно, на даному етапі, поки дилетантська психологія, безтурботно переходячи границі людської розсудливості, сліпо треба в руслі нової тенденції (подібні прояви спостерігаються в сучасній кримінальній психології й експериментальній педагогіці), небезпека цього дійсно велика. Однак таке положення справ не може бути приводом для того, щоб відмовитися від серйозної роботи (як шкода від непрофесійного лікуванням не приводить до применшення значення наукової медицини). Ми дотримуємося думки, що немає більш надійного засобу викорінювання помилок надмірного психологізму в справах культури, чим ті, які дає наукова психологія, що послідовно розвиває основи методу критичного осмислення дійсності.

Диференціальна психологія як прикладна наука повинна перед собою поставити дві мети: пізнання людини (психогностика) і поводження з людиною (психотехніка).

Психогностика. Якщо ми практично взаємодіємо з людьми, то насамперед повинні знати їх, щоб вірно судити про їх (піддавати оцінці, класифікувати) і правильно використовувати їхні зусилля. У рамках певних завдань культури, наприклад, для професійного добору, ціла система випробувань спрямована на те, щоб пізнати хоча б одну сторону проявів людської індивідуальності, наприклад, працездатність претендента.

Існує дві умови одержання знання про людину:



по-перше, наявність широкого кола знань, що стосується досліджуваної області психіки, як передумови виявлення можливостей для класифікації кожного окремого випадку,

по-друге, існування надійних засобів обстеження для встановлення приналежності кожного випадку до певного типу або ступеня розвитку якості.

Що стосується першої умови, те спрощено-примітивні уявлення про розходження, наявні між нормою й аномалією в прояві психічних властивостей, тисячі разів приводили вчителів, суддів і інших практиків до помилкових висновків. І якщо в питанні, що стосується аномальних форм поводження, завдяки зростаючій участі лікаря в шкільній справі й у судочинстві саме гірше, видимо, переборено, те коли мова йде про явища, що перебувають у межах норми, практик, що виносить судження про індивідів (тобто вартий перед необхідністю віднести їх до відомим йому типам обдарованості, пам'яті, характеру), зовсім наданий самому собі. Не знаючи про всю багатосторонність наявних подань, він або відмінюється до того, щоб розглядати своє Я як масштаб, по якому виміряється все інше, або змушений покладатися на будь-який принцип класифікації, заснований або на випадковому досвіді, або на чиїмсь авторитеті, або на апріорній конструкції.

Не краще справа й відносно засобів обстеження. Педагог використовує для своїх випробувань досягнення школяра, але не визначивши для себе, яка ступінь участі в них засвоєного знання, загального інтелекту, особливої обдарованості, домашніх вправ, він насправді не доходить до виявлення щирих властивостей психіки. Психіатр, десятиліттями працюючий над методами вивчення інтелекту, при цьому чомусь зупинився на стадії випробування нижчих і елементарних функцій, що перебувають лише в дуже невизначеному зв'язку із властиво інтелектом. Графолог захищає ту ідею, що дивує нас,, що із всіх незліченних видів дослідження особистості людини єдиний, котрому може бути привласнене звання універсального засобу тлумачення характеру й т.д. – це тільки почерк.

Не вимагає подальшого обґрунтування приналежність названих вище завдань психогностики до області диференціальної психології.

Психотехніка має своїм предметом практичний вплив людини на людину. Вона має потребу в диференціальній науці про психіку по двох причинах.

Спочатку їй треба взагалі визначити можливість і зразкові межі впливу. Лише маючи можливість заглянути в причинність певної психічної властивості ми можемо виміряти резонанс прихожих ззовні впливів виховання, покарання, соціальної освіти й т.п. Так наприклад, криминльна психотехніка залежить від того, чи сприймають злочинність як уроджений нахил (диспозиція) або як результат впливу оточуючого. Дослідження обдарованості покаже, які диспозиції (наприклад до музики, математики, малювання) повинне враховувати викладання, щоб взагалі бути успішним і т.д.

Тоді, однак, вид впливу повинен бути орієнтований на психічну диференціацію. "Викладання повинне індивідуалізувати!" - це вимога хоч і стара, однак усе ще не виконується, особливо в умовах впливу на колектив. Лише зараз ми починаємо розуміти ті психологічні точки зору, якими при цьому варто керуватися.

Наприклад, при масовому викладанні психотехніку, що диференціює, можна виконувати трьома способами:

а) коли при вивченні окремого школяра враховується тип його навчання, записів, інтересу й т.д., що приймається в увагу при оцінці успішності;

б) коли при колективних формах викладання відмовляються від застосування однобічних методів (наприклад, викладу навчального матеріалу тільки на слух), які підходять для однієї групи учнів, але є неприродними для інших;

в) коли грубі невідповідності в рівні і якісних характеристиках здібностей школярів одного класу усуваються шляхом поділу учнів на групи по ступеню й видам обдарованості.

Але всі ці міри немислимі без попереднього або хоча б протікає одночасно з ними наукового дослідження психічного диференціювання.

Природно, що необхідно диференціювати виховання, адже боязкі й відважні, недбалі й педантичні, сангвініки й флегматики вимагають до себе різного підходу. Одночасно, так само як і при викладанні, тут завжди треба порушувати питання: чи не треба для формування гармонічної особистості доповнити однобічність уроджених схильностей турботою про розвиток менш виражених властивостей, і якою мірою можлива вправа подібних психічних утворень.

При винесенні судового рішення тепер починають інакше, чим раніше, розглядати своєрідність людини; визначаючи міру й вид покарання, ураховувати тип його внутрішньої мотивації, здібності до перевиховання. До того ж з юними варто обходитися інакше, ніж з дорослими людьми, і тому важко зрозуміти, чому в схемі карного права й карного судочинства майже повністю ігнорувалося це найважливіше розходження в душевному житті людини. Орієнтація на облік своєрідності людини, її здібності до спогадів, сугестивності й т.д. при допиті свідків також пояснюється в основному співробітництвом з науковою психологією.

Диференціальну психотехніку в ряді випадків доцільно проводити психіатрам. Адже навіть при лікуванні чисто соматичних захворювань кожний лікар повинен бути в більшому або меншому ступені психіатром. Треба лікувати не хвороби, а хворих людей. Якщо раніше при пануванні, на жаль, системи домашніх лікарів близьке знайомство лікаря з особистістю пацієнта і її особливостей робило точні психологічні обстеження зайвими, то нинішня й особливо можлива в майбутньому ситуація пред'являють зовсім інші вимоги; варто враховувати, що психологічна оцінка самого пацієнта й способів спілкування з ним з недавнього часу почала формуватися при використанні наукових, почасти експериментальних, допоміжних засобів.

При цьому можна сподіватися, що сучасні, і почасти не визивні сумніви, психологічні підходи згодом можуть бути замінені бездоганними диференційно-психологічними методами впливу.


Індивідні й особистісні відмінності людей

Приналежність людини до біологічного виду "Ноmо sаріеns" узагальнюється в понятті індивід. Ця приналежність закріплена на рівні генетичної пам'яті виду й характеризується своєрідною будовою тіла (конституцією). Цей рівень індивідних відмінностей називається конституціональним рівнем. Так, на конституціональному рівні ми говоримо про полові відмінності, розділяючи вид "Ноmо sаріеns" на чоловічих і жіночий піл. У границях як чоловічого, так і жіновий статі існують конституціональні відмінності по вазі, росту й певним геометричним співвідношенням різних частин тіла. Можна доповнити ці відмінності кольором шкіри й інших конституціональних атрибутів у будові тіла, або його частин, які визначають расову приналежність Індивіда.

Кожний індивід, починаючи з моменту народження, випробовує дії подразників зовнішнього середовища. Ці подразники переломлюються на рівні сенсорної системи, що характеризується індивідуальною чутливістю. Чутливість уважається фундаментальної складеної психіки індивіда. Тому говорять про психічний рівень індивідуальних відмінностей. На будь-яку дію зовнішніх подразників виникає відповідна реакція, що насамперед проявляється в моториці (у рухах). Кожна реакція характеризується латентним періодом, тобто проміжком часу між початком дії подразника й початком відповідного руху. Для опису відмінностей у сенсомоторних зв'язках різних індивідів уводиться поняття реактивність.

Таким чином, чутливість і реактивність говорять про якісні й кількісні відмінності в складі організації психіки кожного окремого індивіда. Вони говорять про динамічні відмінності в психічному складі індивідів.

Людський індивід народжується готовим до взаємодії з навколишнім світом завдяки чутливості й реактивності.

Але протягом певного періоду життя в психіці індивіда виникає якісно й кількісно новий рівень організації - свідомість. Свідомий індивід стає особистістю. Тому в границях загальної й у границях диференціальної психології дослідників цікавлять відмінності індивідного й особистісного рівнів організації психіки суб'єкта. Якщо чутливість і реактивність є складовими психіки індивіда, тобто, обумовлені самою природою (чутливість і реактивність - фундаментальні властивості всіх носіїв психіки), та свідомість в індивіда виникає в результаті взаємодії із соціальним (людським) оточенням.

Особистість, як свідомий індивід, відображає навколишній світ у знаннях про нього, відображає себе, свої дії й учинки в цьому світі, пізнає самого себе й усвідомлює свою унікальність.

Об'єднання індивідних складових психіки з особистісними рисами створює унікальне утворення - індивідуальність. Людська індивідуальність неповторна.

У границях загальної й диференціальної психології виникло дуже важливе питання про взаємозв'язок різних рівнів організації психіки людини. Тому що людина народжується індивідом, а стає особистістю, те насамперед психологів цікавить питання про вплив одних складових психіки на інші. Це питання про роль біологічного й соціального у виникненні індивідуальних відмінностей.



У диференціальній психології важливим є питання про співвідношення спадкоємного й придбаного в психіці індивіда й особистості. На сьогоднішній день деякі дослідники вважають, що спадкоємне важливо на 100 % і придбане важливо на 100 %. Звичайно, така відповідь навряд чи когось задовольнить, тому що, виходячи з поглядів вітчизняних дослідників С. Л. Рубинштейна й Б. М. Теплова необхідно розглядати співвідношення між спадкоємним, уродженій і придбаним в організації психіки індивіда й особистості. Відповідно до поглядів С. Л. Рубинштейна придбане в психіці особистості виникає завдяки переломленню зовнішнього через внутрішнє. Внутрішнє, відповідно до поглядів Б. М. Теплова, обумовлено вродженими властивостями психіки, а не спадкоємними (генетичними) механізмами. Завдяки зусиллям цих учених ще раз було підтверджене положення про те, що все спадкоємне є вроджене, але не все вроджене є спадкоємне. Це останнє дало ключ до розуміння індивідних відмінностей у психіці людей у границях диференціальної психології.


Традиції підходу до розуміння індивідуальності і їхня характеристика.


Поняття індивідуальності найбільш розроблено в теорії Б.Г.Анан’єва: він розглядає людину як

  • біологічного індивіда,

  • суспільного індивіда (особистість),

  • суб'єкта діяльності,

  • індивідуальність.

Анан'єв зв'язує поняття індивідуальності з дослідженням індивідуальної унікальної істоти, самобутності особистості (але! дотепер поняття індивідуальності не одержало однозначного тлумачення).

Поняття індивідуальності:

    1. Перше розуміння по ознаці "розходження" (унікальності, неповторності, відмінності від інших і т.д.). Індивідуальна особливість по окремо взятій психологічній характеристиці виступає як одна із численних форм прояву індивідуальності. Однак, лише сукупність індивідуальних особливостей по різних психічних характеристиках може дати більше повне подання про індивідуальність у цілому. (Але! у рамках цього підходу не ставиться питання про існування стійких індивідуально-психологічних розходженнях, тобто про закономірний зв'язок між індивідуально-психологічними особливостями).

    2. Спроба пояснити спостережувані психологічні розходження, спричиняючись їх біологічними й соціальними передумовами. Акцент робиться на встановлення зв'язків, а не на опис розходжень. Найбільш розробленими щодо цього є вивчення психобіологічних зв'язків: Небиліцин (сила НС і чутливості), Русалов (чутливість і соматика), Голубєва (НС і пам'ять), Кулюткин (НС і особливості мислення), Рождественська (НС і стану, що виникають у результаті розумової роботи).

    3. Системна цілісність людини як предмет дослідження. Акцент робиться на вивчення різних видів зв'язків між більш-менш повними наборами властивостей, що ставляться до біологічного, психологічному, і соціальному рівням.

Б.Г.Анан'єв - індивідуальна своєрідність не є властивістю, властивому організму як цілому; воно є також і властивістю будь-якої частини цього цілого.

В.С.Мерлін - ґрунтуючись на системному підході автор визначає інтегральну індивідуальність, як цілісну систему індивідуальних властивостей людини, що має 3 рівні:

  1. систему індивідних властивостей організму (біохімічні, загальсоматичні, нейродинамические властивості);

  2. систему індивідуальних психічних властивостей (психодінамічні й психічні властивості особистості);

  3. систему соціально-психологічних властивостей (соціальної ролі в групі й колективі, соціальній ролі в соціально-історичних общностях).

В.М. Русалов - індивідуальність людини – система багатомірних і багаторівневих зв'язків, що охоплюють всі сукупності умов і стійких факторів індивідуального розвитку людини.

Дві сукупності властивостей: біологічні й психологічні.

Біологічна система людини характеризується ієрархічною будовою, до вищого рівня якого належать структурні й функціональні властивості НС, що грають найбільш важливу роль у формуванні формальних властивостей.

Індивідуальна психіка включає традиційні психологічні утворення, що є інтегральними системними якостями: темперамент, інтелект, характер; причому у двох останніх утвореннях виділяється формальний аспект, пов'язаний з біологічними компонентами, і змістовний аспект, що виступають через предметно-значеннєві психологічні структури.

Формальні властивості розбиваються на 2 класи:

  1. формально^-динамічні (силові й енергетичні)

  2. формально^-програмні (стратегія поводження).

Загальне в цих підходів: центральний момент - наявність зв'язків між індивідуальними особливостями. На відміну від них, у Анан'єва - "метасистемна концепція", коли людина відтворюється в понятті індивідуальності у всьому різноманітті його реальних форм і взаємодія з іншими явищами.

Таким чином, можна виділити 3 напрямку у вивченні людської індивідуальності:



  1. теорії біологічної індивідуальності (Анан’єв і Русалов);

  2. інтегральної індивідуальності (Анан’єв і Мерлин);

  3. соціальної індивідуальності ( Абульханова-Славськая, Резвицький).

Ці підходи можна розбити на 3 групи:

  1. феноменологичні (ознаки розходження);

  2. структурні (інтегральні);

  3. засновані на категорії розвитку.

Небылицын В. Д.

Темперамент. Психологія індивідуальних розходжень.

Темперамент (лат. temperamentum - належне співвідношення рис від tempero - змішую в належному співвідношенні) - характеристика індивіда з боку динамічних особливостей його психічної діяльності, тобто темпу, швидкості, ритму, інтенсивності, що становлять цю діяльність психічних процесів і станів.

Аналіз внутрішньої структури темпераменту представляє значні труднощі, обумовлені відсутністю в темпераменту (у його звичайних психологічних характеристиках) єдиного змісту і єдиної системи зовнішніх проявів. Спроби такого аналізу приводять до виділення трьох головних, ведучих, компонентів темпераменту, що ставляться до сфер загальної активності індивіда, його моторики і його емоційності. Кожний із цих компонентів, у свою чергу, має досить складну багатомірну будову й різні форми психологічн прояв.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8

Схожі:

Міждисциплінарні зв’язки: дисципліну «Диференційна психологія» iconПрограма навчального курсу «Дошкільна лінгводидактика»
Теорія І методика розвитку мови як наука. Предмет, об’єкт, зміст, завдання дошкільної лінгводидактики як наукової дисципліни. Міждисциплінарні...
Міждисциплінарні зв’язки: дисципліну «Диференційна психологія» iconВпп. Ввс медична психологія
Медична психологія. Робоча програма навчальної дисципліни для студентів за напрямом підготовки психологія, спеціальністю психологія....
Міждисциплінарні зв’язки: дисципліну «Диференційна психологія» iconМетодичний посібник «Міжпредметні зв’язки органічна складова навчання фізики в школі»
Міжпредметні зв'язки та їх вплив на формування ключових та предметних компетентностей учнів у процесі вивчення фізики
Міждисциплінарні зв’язки: дисципліну «Диференційна психологія» iconАнотація дисципліни
У ній виділяється низка напрямів: політико-психологічні аспекти макрополітичних явищ; психологічні особливості політичних систем;...
Міждисциплінарні зв’язки: дисципліну «Диференційна психологія» iconМіжнародна науково-практична конференція
У виданні вміщено програму Міжнародної науково-практичної конференції «іv міждисциплінарні гуманітарні читання»
Міждисциплінарні зв’язки: дисципліну «Диференційна психологія» iconНавчитися працювати у групі; розподіляти обов'язки; Навчитися працювати у групі; розподіляти обов'язки
...
Міждисциплінарні зв’язки: дисципліну «Диференційна психологія» iconНавчитися працювати у групі; розподіляти обов'язки; Навчитися працювати у групі; розподіляти обов'язки
Виховувати любов до рідного краю, патріотичних почуттів,відповідальність за своє майбутнє
Міждисциплінарні зв’язки: дисципліну «Диференційна психологія» iconПрограма курсу Критерії оцінювання навчальних досягнень учнів з курсу «Психологія»
Методичний посібник побудовано за програмою «Психологія». 11 клас. Посібник крім теоретичного, вміщує великий обсяг практичного матеріалу,...
Міждисциплінарні зв’язки: дисципліну «Диференційна психологія» icon33. «Психологія наукової творчості» спецкурс для учнів 10-11 кл
Програма курсу «Психологія наукової творчості» є спробою вирішити проблему відсутності систематичної психологічної підготовки учнів,...
Міждисциплінарні зв’язки: дисципліну «Диференційна психологія» iconБбк 88. 37я73 В43 В43 Вікова та педагогічна психологія
В43 Вікова та педагогічна психологія: Навч посіб./ О. В. Скрипченко, Л. В. Долинська, З. В. Огороднійчук та ін. – К.: Просвіта, 2001....


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка