Міжнародно-правове забезпечення стабільності та безпеки суспільства



Сторінка2/33
Дата конвертації17.10.2017
Розмір5,62 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   33

Література:

  1. Міжнародна конвенція про спрощення й гармонізацію митних процедур // Комп’ютерна правова система «ЛИГА:ЗАКОН» інформаційно-аналітичного центру “Ліга” (м. Київ).

  2. Основи торговельної політики та правила СОТ. – М.: Міжнародні відносини, 2006. – 448 с.

  3. Міжнародне митне право: Підручник. -3-е видан., – К.: Вид-во «Знання», КОО, 2002. – 461 с. - (Вища освіта XXI століття).

  4. Бакуменко Д. Кіотська митна „мода” в українському вимірі // Інформаційно-аналітичний журнал „Митниця”. - 2006. - №12(25). – с. 8-9.

  5. Митний кодекс України від 11.07.02р. № 92-IV – Х.: ТОВ „Одіссей”, 2005.–200 с.


Правові аспекти виконання рішень Європейського Суду з прав людини в Україні

Ващенко Л.В., начальник Головного управління юстиції у Сумській області

11 вересня 1997 року для України набула чинності Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод. З цього часу Україна визнала для себе обов’язковими її положення. Зазначеною Конвенцією було створено ефективну систему міжнародних норм для захисту прав людини та одну з найпрогресивніших у світі форм міжнародної судової процедури. Таким чином, у громадян України з’явилась можливість захисту власних прав та свобод на міжнародному рівні, а саме – шляхом звернення до Європейського суду з прав людини.

В той же час, зрозумілим є той факт, що будь-яке рішення, навіть рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) на користь заявника не має практичного значення в тому випадку, якщо не існує реального механізму виконання такого рішення.

У зв’язку з цим, 15.03.2011 в Україні було прийнято Закон України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (далі – Закон), який регулює відносини, що виникають у зв’язку з обов’язком держави виконати рішення ЄСПЛ у справах проти України, з необхідністю усунення причин порушення Україною Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод і протоколів до неї, з впровадженням в українське судочинство та адміністративну практику європейських стандартів прав людини, зі створенням передумов для зменшення числа заяв до ЄСПЛ.

Вищевказаний закон також передбачає порядок фінансування витрат на виконання рішення ЄСПЛ, доступу та оповіщення про відповідне рішення; регулює питання, пов'язані з виплатою стягувачу сум справедливої сатисфакції; вказує, які міри загального та індивідуального характеру можуть прийматися до України щодо заявника для відновлення його порушених прав; встановлює компетенцію відповідних органів державної влади під час виконання рішення ЄСПЛ.

Прийняття даного Закону свідчить про прагнення України до міжнародного співробітництва, забезпечення практичної дії Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод на території України.

Закон увібрав у себе всі сучасні напрацювання Ради Європи, спрямовані на всебічне вирішення питань виконання державами-членами рішень Європейського суду законодавчо закріпивши забезпечення виконання рішення ЄСПЛ шляхом вжиття заходів індивідуального та загального характеру.

Таким чином, під виконанням рішення ЄСПЛ слід розуміти вжиття державою індивідуальних заходів, спрямованих на усунення конкретного порушення, визначеного в рішенні ЄСПЛ, та заходів загального характеру, спрямованих на усунення підстави для надходження до ЄСПЛ аналогічних заяв проти України у майбутньому.

Як правило, кожне рішення ЄСПЛ, в якому констатується порушення положень Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, зобов’язує державу вжити відповідні заходи індивідуального характеру.

Заходи індивідуального характеру полягають у виплаті заявнику справедливої сатисфакції, присудженої ЄСПЛ, тобто забезпечення належного справедливого відшкодування заявнику його витрат. У більшості випадків мається на увазі відшкодування матеріальних та/або моральних збитків, а також відшкодування гонорару адвокатові та інших супутніх витрат.

На сьогодні виконання рішень ЄСПЛ в частині виплати коштів не викликає особливих проблем. Здебільшого присуджені кошти сплачуються вчасно.

Ще одним із заходів індивідуального характеру є відновлення попереднього юридичного стану, який заявник мав до порушення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зазначене можливе, зокрема, шляхом повторного розгляду справи судом, включаючи відновлення провадження у справі, повторного розгляду справи адміністративним органом тощо.

На виконання зазначеного заходу індивідуального характеру секретаріат Урядового уповноваженого у справах ЄСПЛ письмово роз’яснює заявникам їх право звернення до відповідного суду за переглядом рішення національного суду.

Заходи загального характеру полягають у вчиненні дій, спрямованих на усунення причини, що стала підставою звернення до ЄСПЛ, з метою забезпечення додержання державою положень Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, порушення яких встановлене рішенням, забезпечення усунення недоліків системного характеру, які лежать в основі виявленого ЄСПЛ порушення.

До таких заходів загального впливу належать: пропозиція змінити національне законодавство чи адміністративну практику, яка призвела до порушення прав людини; публікація рішення ЄСПЛ та ознайомлення з ним громадськості; розповсюдження листів міністерств та відомств з метою зміни адміністративної практики, забезпечення юридичної експертизи законопроектів та інші заходи, які унеможливлюють подальші порушення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та забезпечують максимальне відшкодування наслідків порушень, які вже мали місце.

Дуже важливим є питання про контроль над виконанням заходів загального впливу і покладання відповідних повноважень на органи державної влади. З цією метою на Урядового уповноваженого у справах ЄСПЛ, покладено завдання з виявлення причин порушення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, розробці пропозицій щодо їх усунення та недопущення порушень у майбутньому. З цією метою ним проводиться аналіз практики ЄСПЛ, готуються аналітичні огляди та висновки.

Також відповідно до ст. 17 Закону національні суди повинні застосовувати при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику ЄСПЛ як джерело права. З цієї статті закону випливає, що національні суди в Україні можуть і повинні використовувати рішення ЄСПЛ при розгляді судових справ певної категорії. Це положення формально легітимізувало для українських суддів можливість прямо посилатися у судовому рішенні на практику ЄСПЛ.

Така обставина свідчить про новий підхід до розуміння джерел права, не характерний для країн «континентальної системи права» (якою є Україна), і для якої рішення судів не є джерелом права (на противагу «прецедентній системі права»).

Слід також зауважити, що виконання рішень ЄСПЛ контролює Комітет Міністрів у Страсбурзі. За результатами вивчення кожного конкретного судового рішення Комітет міністрів приймає резолюцію, в якій вміщує рекомендації для повного виконання державою рішень ЄСПЛ. Так як Комітет Міністрів постійно контролює процес виконання рішень ЄСПЛ, справа може бути закритим лише після виконання рішення в повному обсязі. Ухилення держави від виконання рішень ЄСПЛ або їх виконання в неповній мірі загрожує прийняттям політичних заходів по відношенню до держави, аж до виключення з членства в Раді Європи.

Вищезазначене свідчить про важливість виконання рішень ЄСПЛ, дотримання та гарантування прав і свобод, передбачених Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод.

З прийняттям Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» в Україні створено належне правове підґрунтя для ефективного дотримання міжнародно-правових стандартів у сфері захисту прав людини.

Література:


  1. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950, Офіційний вісник України від 16.04.1998-1998, № 13.

  2. Закон України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» вiд 23.02.2006 № 3477-IV, Урядовий кур'єр вiд 30.03.2006 - № 60.

  3. Коломієць Н. Деякі проблемні аспекти виконання рішень Європейського суду з прав людини, винесених проти України. // Юридичний журнал. – 2009. - №7. – с. 20-22.


Прийняття Закону України «Про громадські обєднання» - крок до стандартів міжнародного законодавства

Ващенко Л.В., начальник Головного управління юстиції у Сумській області

Одним із головних конституційних прав громадян у демократичній державі є право на об'єднання, тобто право вільно створювати різні організації, входити до них і виходити з них.

Саме через громадські об'єднання, громадсько-політичні рухи, політичні партії до активної державотворчої діяльності залучаються широкі верстви населення, реалізуються й захищаються політичні та економічні інтереси тієї чи іншої частини суспільства. Вони є формою підтримки зв'язків між громадянським суспільством і державою. Громадські об'єднання не залежать від держави, вони здатні впливати на державні інститути і водночас захищати суспільство від необґрунтованого втручання держави в громадське життя.

Конституція України (статті 36 та 38) проголошує, що її громадянин має право на свободу об’єднання в громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та право брати участь в управлінні державними справами.

Конституційні норми, які, як відомо, є нормами прямої дії, отримують свій подальший розвиток та більш детальну регламентацію у відповідних законах. Тривалий час базовим законом, який регулював в Україні громадянську активність, що реалізувалася через громадські об'єднання діяв прийнятий ще у 1992 році (з того часу в нього неодноразово вносилися зміни) Закон України «Про об'єднання громадян».

1997 року Україна приєдналася до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Цим українська держава, як член Ради Європи з 1995 року, взяла на себе зобов’язання гарантувати право на свободу об’єднання та створити максимально зручні правові й адміністративні умови для заснування, реєстрації і діяльності громадських організацій.

10 жовтня 2007 року було ухвалено Рекомендацію Комітету Міністрів держав-членів Ради Європи стосовно правового статусу неурядових організацій у Європі (№ СМ/Rec(2007)14). В цьому документі міститься найбільш повний на сьогодні звід загальновизнаних європейськими державами стандартів щодо розвитку громадянського суспільства. Цей документ був прийнятий Комітетом Міністрів Ради Європи 10 жовтня 2007 р. на 1006–му засіданні заступників Міністрів. Він визначає рекомендовані нормативно-правові параметри для функціонування неурядових організацій як одного із найважливіших інститутів громадянського суспільства. Автори цього документу зазначають, що вказаними стандартами (які вони називають «мінімальними») державним органам держав-членів рекомендується керуватися в розробці національного законодавства, державній політиці та практиці, крім того, – враховувати їх при проведенні моніторингу взятих зобов'язань. За визначенням Рекомендації «термін «неурядові організації» включає в себе добровільні самоврядні об'єднання або організації, створені для реалізації некомерційних завдань їхніх засновників або членів. До них не належать політичні партії».

Достатньо повний та обґрунтований аналіз невідповідності чинного на той час українського законодавства вимогам Рекомендації був даний фахівцями Національного інституту стратегічних досліджень у щорічнику «Україна в 2008 році: щорічні оцінки суспільно-політичного та соціально-економічного розвитку» у підрозділі «Європейські стандарти та критерії оцінки розвитку громадянського суспільства». Серед найбільш суттєвих протиріч між нормами національного законодавства та нормами «Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам стосовно правового статусу неурядових організацій у Європі № СМ/Rec(2007)14» там були зазначені наступні: відсутність у юридичних осіб права виступати засновниками громадських організацій та унеможливлення створення спільних об'єднань фізичними та юридичними особами; поділ громадських об'єднань за їх територіальним статусом на міжнародні, всеукраїнські та місцеві, що призводить до заборони їм провадити свою діяльність за межами території реєстрації та викликає додаткові складнощі у процесі реєстрації; дозвіл громадським об'єднанням захищати права тільки своїх членів, що, практично, рівнозначно забороні захисту прав інших громадян та ставить під сумнів зацікавленість держави у розвитку правозахисного руху; нерівні умови реєстрації непідприємницьких та бізнесових структур - законодавство встановлює два етапи реєстрації громадських організацій: легалізація об'єднання громадян та реєстрація юридичної особи. Для кожного з двох етапів реєстрації громадських організацій існували різні процедури, окремі збори за реєстрацію громадського об'єднання та юридичної особи, а також відмінні органи легалізації та реєстрації. Натомість більшість суб'єктів підприємницької діяльності могли повноцінно функціонувати вже після набуття статусу юридичної особи.

Основні європейські стандарти щодо створення сприятливих умов для розвитку неурядових організацій систематизовані у «Фундаментальних принципах щодо статусу неурядових організацій в Європі», прийнятих у липні 2002 року.

Україна у відповідності до своїх міжнародних зобов'язань повинна при розробці національного законодавства також керуватися даними документами.

Неодноразово фіксувалася протягом останніх років потреба удосконалення нормативно-правової бази організацій громадянського суспільства і на рівні документів державної політики. Так, уже в доповіді «Про внутрішнє й зовнішнє становище України у 2005 році» (що була складовою частиною щорічного Послання Президента України до Верховної Ради України) йшлося, серед іншого, про необхідність розробити та затвердити законопроект «Про внесення змін до Закону України «Про об'єднання громадян».

Невідповідність Закону України «Про об'єднання громадян» європейській Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та Цивільному кодексу України український уряд визнав ще у 2005 році та зобов'язався тоді ж перед Радою Європи та Єврокомісією розробити новий закон про громадські організації, що сприятиме розвиткові громадянського суспільства в Україні.

Можна констатувати, що чимало норм Закону України «Про об’єднання громадян» суперечили положенням згаданої рекомендації Ради Європи.

Вельми показовим свідченням невідповідності вітчизняних законодавчих процедур легалізації об'єднань громадян європейським критеріям стало рішення Європейського Суду з прав людини від 3 квітня 2008 року у справі № 40269/02 «Корецький та інші проти України». Цим рішенням Суд кваліфікував відмову державних органів України зареєструвати створену заявниками громадську організацію «Громадянський Комітет за збереження дикої (корінної) природи Березняків» (м. Київ) як вчинене державою порушення статті 11 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на свободу об'єднань і мирних зборів). Крім того, рішення Суду зобов'язало державу вжити заходів щодо недопущення подібних порушень у майбутньому. Для цього вона мала змінити законодавство та практику. Таким чином, рішення Суду створило прецедент для розгляду аналогічних позовів у європейському судочинстві та стало частиною національного законодавства всіх країн, які підписали Європейську конвенцію з прав людини.

22 березня 2012 року у житті вітчизняного громадянського суспільства нарешті сталася подія, яку очікували досить давно. Верховна Рада України схвалила новий базовий закон для громадських організацій.

Закон України «Про громадські об'єднання» визначає громадські організації як добровільне об'єднання фізичних осіб і (або) юридичних осіб приватного права для здійснення і захисту прав і свобод, задоволення суспільних, зокрема економічних, соціальних, культурних, екологічних та інших інтересів.

Норми закону максимально наближені до відповідних європейських стандартів та відображають більшість вимог висловлених представниками вітчизняного громадянського суспільства.

Так, зняття обмежень щодо захисту інтересів виключно своїх членів дозволить громадським організаціям ефективніше здійснювати екологічну, просвітню діяльність, надання правової допомоги та інші суспільно-корисні види діяльності.

Законом передбачено спрощення державної реєстрації громадських об'єднань; приведення положень з контролю за діяльністю громадських об'єднань до європейських стандартів; спрощення ведення громадською організацією господарської діяльності для реалізації своїх статутних завдань.

Однією з новел закону є підхід до діяльності громадських організацій без обмежень за територіальною ознакою (тобто без поділу громадських організацій на місцеві, всеукраїнські та міжнародні), що дасть можливість громадським організаціям самим визначати територію своєї діяльності і вільно здійснювати статутну діяльність на всій території Україні без перереєстрації. Статтею 19 Закону передбачається, що громадське об'єднання, зареєстроване в установленому законом порядку, може мати всеукраїнський статус за наявності у нього відокремлених підрозділів у більшості адміністративно-територіальних одиниць, зазначених у частині другій статті 133 Конституції України, і якщо таке громадське об'єднання підтвердило такий статус у встановленому цим Законом порядку.

Підтвердження всеукраїнського статусу громадського об'єднання та відмова від такого статусу є добровільними.

Серед основних новацій, пов’язаних з утворенням громадських об’єднань слід відмітити встановлення Законом мінімальної кількості засновників громадського об’єднання, зниження вікового цензу для засновників молодіжних та дитячих громадських організацій, утворення громадських об’єднань юридичними особами.

Так, відповідно до статті 7 Закону, засновниками громадської організації можуть бути громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, які досягли 18 років, а молодіжної та дитячої громадської організації - 14 років.

Засновниками громадської спілки можуть бути юридичні особи приватного права, у тому числі громадські об'єднання зі статусом юридичної особи. Засновниками громадської спілки не можуть бути політичні партії, а також юридичні особи, щодо яких прийнято рішення щодо їх припинення або які перебувають у процесі припинення.

Кількість засновників громадського об'єднання не може бути меншою, ніж дві особи.

Засновниками громадської спілки не можуть бути юридичні особи приватного права, єдиним засновником яких є одна і та сама особа. Крім того, засновником громадської спілки не може бути юридична особа приватного права, якщо засновник (власник істотної участі) цієї юридичної особи внесений до переліку осіб, пов'язаних зі здійсненням терористичної діяльності, або щодо яких застосовано міжнародні санкції. Під істотною участю у Законі розуміється пряме та опосередковане, самостійне або спільно з іншими особами володіння 10 і більше відсотками статутного (складеного) капіталу або голосів за придбаними акціями (частками) юридичної особи або незалежно від формального володіння можливість значного впливу на управління чи діяльність юридичної особи.

Відповідно до Закону, громадські об'єднання зі статусом юридичної особи можуть здійснювати підприємницьку діяльність не тільки через створені в порядку, передбаченому законом, юридичні особи (товариства, підприємства), а й безпосередньо, якщо така діяльність відповідає меті громадського об'єднання та сприяє її досягненню.

Громадське об'єднання зі статусом юридичної особи, створена ним юридична особа (товариство, підприємство) може бути виконавцем державного замовлення відповідно до закону.

Документом встановлюється, що реєстрація громадських об'єднань здійснюється безкоштовно, а плата стягується за внесення змін до статуту, видачу дубліката оригіналу свідоцтва про реєстрацію або статуту громадського об'єднання. Обмежено підстави відмови в реєстрації громадських об'єднань та скорочений термін їх реєстрації до семи робочих днів. Громадські організації та громадські спілки можуть здійснювати діяльність як юридичні особи приватного права, так і без статусу юридичної особи.

Також уточнено вичерпний перелік підстав для ліквідації (розпуску) громадських організацій.

Відповідно до статті 25 Закону, припинення діяльності громадського об’єднання здійснюється у два способи:

- за рішенням громадського об’єднання, прийнятим вищим органом управління громадського об’єднання, шляхом саморозпуску або реорганізації шляхом приєднання до іншого громадського об’єднання такого самого статусу;

- за рішенням суду про заборону (примусовий розпуск) громадського об’єднання.

Припинення громадського об’єднання включає в себе припинення внутрішньоорганізаційної діяльності громадського об’єднання, та припинення громадського об’єднання як юридичної особи.

Принципово новим положенням є можливість припинення громадського об’єднання внаслідок реорганізації виключно шляхом приєднання до іншого громадського об’єднання. Відповідно до статті 27 Закону, реорганізація громадського об'єднання, яке має статус юридичної особи, здійснюється шляхом його приєднання до іншого громадського об'єднання такого самого статусу. Реорганізація здійснюється на підставі рішення громадського об'єднання, яке приєднується, про припинення діяльності з приєднанням до іншого об'єднання та рішення громадського об'єднання, до якого приєднуються, про згоду на таке приєднання.

Вступ громадської організації або громадської спілки до складу громадської спілки не є реорганізацією громадського об'єднання і не має наслідком припинення його діяльності.

Звичайно, в реаліях вітчизняного правового поля не можна очікувати, що норми нового закону запрацюють автоматично. Але, безперечно і те, що він значно розширює можливості інститутів громадянського суспільства у порівнянні з попереднім законом, адже зміцнення позицій неурядових організацій – одна з тенденцій у міжнародній діяльності Української держави та якісний канал міжнародного спілкування, який укріплює взаєморозуміння між народами, чим доповнює міждержавний зв'язок.

Література:


  1. Конституція України.

  2. Закону України «Про громадські об’єднання»

  3. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод/ Офіційний вісник України (офіційне видання) від 16.04.1998, 1998 р., № 13, / № 32 від 23.08.2006 /, стор. 270.

  4. Рекомендація CM/Rec(2007)14 Комітету міністрів Ради Європи державам-членам (Щодо створення та діяльності неурядових організацій), прийнята Комітетом Міністрів на 1006 засіданні заступників міністрів від 10 жовтня 2007 р.

  5. Фундаментальні принципи щодо статусу неурядових організацій в Європі. (Юридичний вісник України від 20.12.2002, 2002 р., № 50)

  6. Послання Президента України до Верховної Ради України. Доповідь «Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2005 році».

  7. Рішення Європейського Суду з прав людини від 3 квітня 2008 року у справі № 40269/02 «Корецький та інші проти України».

  8. Показники розвитку громадянського суспільства в Україні/О.Ю. Вінніков, А.О. Красносільська, М,В. Лациба; Укр. незалеж. центр політ. дослідж. – К.: [Агентство «Україна»], 2012. – 80 с.


Порівняльна характеристика правового статусу омбудсмена в Польщі і Україні

Греков І.П., к.ю.н., доц.кафедри права СумДУ

Загальна правоздатність омбудсмена, як основний елемент структури його конституційно-правового статусу, характеризує здатність омбудсмена бути носієм прав і обов’язків. Вона виступає важливою передумовою, що визначає правовий статус омбудсмена в повному обсязі і є першочерговою умовою його легітимної участі у правовідносинах.

Права і обов’язки займають центральне місце у структурі конституційно-правового статусу омбудсмена, характеризують найбільшу за обсягом частину тих відносин і зв’язків, які виникають між омбудсменом та громадянами, державою і іншими органами влади, місцевого самоврядування, громадськими об’єднаннями і їх посадовими особами. Права та обов’язки являють собою юридично оформлені соціальні можливості омбудсмена, становлять міру його свободи при здійсненні ним своїх функцій, та водночас вони виступають засобами реалізації завдань, що стоять перед цим контрольно-наглядовим, правозахисним органом. Його ж обов’язки спрямовані на належне виконання омбудсменом своїх функцій. В них виражений доцільний та соціально необхідний варіант поведінки цього інституту.

Наприклад, польська модель Речника з громадянських прав побудована за «сильним» взірцем парламентського омбудсмена стосовно його компетенції та повноважень. Його статус регламентовано Конституцією Республіки Польща від 2 квітня 1997 р. (ст.ст. 80, 103, 191, 208-212) [1] та Законом Республіки Польща «Про Речника Громадянських Прав», ухваленого Сеймом від 15 липня 1987 року [2]. Відповідно до ст. 80 Конституції Республіки Польща кожен має право на визначених у законі принципах звертатися до Уповноваженого з громадянських прав з проханням про допомогу у захисті своїх свобод або прав, порушених органами влади. У ст. 208 Конституції Республіки Польща зазначається, що Речник з громадянських прав стоїть на варті прав та свобод людини, визначених у Конституції, а також у інших нормативних актах. Закон Республіки Польща визначає Речника з громадянських прав як самостійний державний орган, що охороняє права і свободи громадян, встановлені Конституцією Республіки Польща та іншим законодавством.

Однією з вимог до кандидатів на посаду Речника польський законодавець висуває наявність юридичної освіти, українське законодавство у свою чергу не містить подібної вимоги, у ст. 5 Закону України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» [3]. Серед вимог названо високі моральні якості та досвід правозахисної діяльності. Так як правозахисну діяльність можна здійснювати на громадських засадах, без відповідної освіти, то таку вимогу не можна розглядати як тотожню юридичній освіті. Відсутність вимоги щодо наявності юридичної освіти є суттєвим упущенням законодавця, адже робота омбудсмена відбувається переважно у правовій площині, потребує знань, вмінь та навичок юридичної кваліфікації діянь, відтак, не зазначаючи таку вимогу до кандидата, законодавець свідомо допускає апріорі непрофесійний підхід Уповноваженого до вирішуваних ним завдань. В обох країнах омбудсмен користується правом недоторканності на весь час своїх повноважень, але в Україні він не може бути без згоди Верховної Ради притягнутий до кримінальної відповідальності або підданий заходам адміністративного стягнення, що накладаються в судовому порядку, затриманий, заарештований, підданий обшуку, а також особистому огляду. У той же час польське законодавство передбачає, що Речника з громадянських прав не може бути затримано або заарештовано, окрім випадку, коли його було затримано на місці вчинення злочину, та, якщо його затримання є необхідним для забезпечення належного перебігу провадження. Про затримання негайно повідомляється Маршалок Сейму, який може розпорядитися про негайне звільнення затриманого. Тобто у Польщі недоторканність омбудсмена певним чином обмежена, що можна розглядати як запоруку більш високого ступеня відповідальності посадової особи.

У польському законодавстві поряд з парламентським Речником з громадянських прав запроваджено посаду регіональних Речників, сфера діяльності яких обмежена частиною території країни згідно адміністративно-територіальному поділу. В Україні має місце становлення інституту представників Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.

Конституції Республіки Польща передбачає наявність окремого і самостійного інституту Речника з прав дитини. Розвиток установ із захисту прав дитини розглядається як один з елементів процесу впровадження Конвенції ООН про права дитини 1989 р. [4].

Уряд Польщі, виконуючи взяті зобов’язання, почав розвивати мережу самостійних, незалежних служб із захисту прав дітей. Подібна практика є прийнятною у багатьох країнах світу. За останніми підрахунками нині утворено понад 60 омбудсменів у справах дітей. Права, функції та повноваження Речника з прав дитини у Республіці Польща визначаються Законом «Про Речника із захисту прав дитини» від 6 січня 2000 р., який розроблено на основі рекомендацій «Паризьких принципів», прийнятих Генеральною Асамблеєю ООН з метою керівництва у сфері розвитку національних правозахисних установ, а також стандартів Європейської мережі омбудсменів у справах дітей (ENOC).

Речник діє в інтересах охорони прав дитини, зокрема, з питань захисту:

1) права на життя та охорону здоров’я;

2)права на виховання у сім’ї;

3) право на гідні соціальні умови;

4) право на одержання освыти;

Отже, польський Речник з прав дитини відрізняються від Речника з громадянських прав тим, що діяльність першого засновується на законодавчій основі і розвивається до представлення та захисту інтересів і прав дітей як окремої соціальної групи, тоді як традиційно діяльність уповноваженого, в основному, зводилася до розгляду індивідуальних скарг на порушення прав дітей. Єдине, що у них спільне – це контроль за визнанням, захистом прав дітей та дотриманням їх державою.



Каталог: bitstream -> 123456789
123456789 -> Урок позакласного читання у 8 класі Презентація проекту
123456789 -> Творчість А. Міцкевича апогея польського романтизму
123456789 -> Ключове запитання: Справжній Митець… Який він? Для реалізації проекту було створено групи „Біографи”
123456789 -> В. Стефаник. Новаторство письменника. Експресіонізм у його творчості
123456789 -> Урок 1 Тема. Як не любить той край Матеріал уроку. Володимир Сосюра "Як не любить той край "
123456789 -> Конспект уроку із світової літератури для 7 класу Тема. Поетизація давньоруської минувшини в баладі О. С. Пушкіна «Пісня про віщого Олега»
123456789 -> 5 клас Тема уроку. Шлях Мауглі від вихованця джунглів до їх володаря. Мета уроку


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   33

Схожі:

Міжнародно-правове забезпечення стабільності та безпеки суспільства iconНа правах рукопису
Правове забезпечення захисту економічної безпеки суб’єктів господарювання в зарубіжній практиці І законодавстві
Міжнародно-правове забезпечення стабільності та безпеки суспільства iconТа літератури нормативно-правове забезпечення, методика проведення, завдання Вінниця – 2013

Міжнародно-правове забезпечення стабільності та безпеки суспільства iconПравова робота із самозабезпечення економічної безпеки суб’єктами господарювання україни
Сті. Розглянуто основних суб’єктів забезпечення економічної безпеки у недержавному секторі економіки. Зроблено висновок про необхідність...
Міжнародно-правове забезпечення стабільності та безпеки суспільства iconКнига 1 07pyv110117 Киев Видавець Позднишев 2007 ббк 75. 715 П 63
Нформаційно-аналітичне забезпечення безпеки підприємництва
Міжнародно-правове забезпечення стабільності та безпеки суспільства iconУправління освіти Первомайської міської ради Міський методичний кабінет Організація роботи з обдарованими дітьми та молоддю Методичний порадник Первомайськ-2014 зміст
Нормативно-правове забезпечення щодо організації роботи з обдарованою учнівською молоддю
Міжнародно-правове забезпечення стабільності та безпеки суспільства iconРузвельт (Roosevelt) Франклін Делано
Ті, хто відмовляється від свободи заради тимчасової безпеки, не заслуговують ні свободи, ні безпеки
Міжнародно-правове забезпечення стабільності та безпеки суспільства iconОрганізація, підготовка та проведення спеціальних операцій
Овс, діяльність міліції громадської безпеки, забезпечення прав людини у правоохоронній діяльності, організація охорони громадського...
Міжнародно-правове забезпечення стабільності та безпеки суспільства iconДіяльністіь сб оун на території Волинської області в 1947-1954 роках
Тому досить цікавими для науковців та загалом суспільства стала неупереджена оцінка найбільш суперечливих моментів національно-визвольного...
Міжнародно-правове забезпечення стабільності та безпеки суспільства iconПрограма для молодих водіїв І початківців Громадські кампанії engineering (інжиніринг) Забезпечення безпеки дорожнього руху конструктивними елементами
Світова практика застосування автоматичної фіксації порушень правил дорожнього руху, сучасні системи автофіксації та перспективи...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка