Микола крикун мої юнацькі літа



Скачати 270.88 Kb.
Дата конвертації18.04.2017
Розмір270.88 Kb.

Микола КРИКУН

 

МОЇ ЮНАЦЬКІ ЛІТА*

 

Навчання в шостому класі я розпочав у тій самій стрийській восьмій школі, де закінчив п’ятий клас. Заняття вели переважно невідомі нам учителі. Не було, зокрема, „п’ятикласних” учительок російської мови та історії: перша з них влітку 1946 р. виїхала зі Стрия, друга – одружившись, перейшла на іншу роботу. Помітно змінився контингент учнів, але кількість їх залишилася тією ж (близько 50). Дисципліна в класі була поганою – давалися взнаки вікові зміни в учнів, наявність багатьох серед них переростків і те, що класний керівник фактично не займався нашим вихованням. Доходило до знущань над вчителями і зриву занять. Атмосфера в класі, зрозуміло, не сприяла навчанню. Запам’яталися лише уроки з української літератури та географії зарубіжних країн.

На щастя, для двадцяти учнів, серед яких був і я, це тривало тільки одну чверть. Ми добровільно перейшли у щойно створену російську семирічну школу № 7. Поки виділене під неї місце колишньої польської (з українськими паралельними класами) гімназії, зруйнованої 1944 р. перед звільненням Стрия від німців, забудовувалось, вона існувала в другу зміну в приміщенні п’ятої середньої школи – спадкоємиці приватної польської жіночої школи гімназіального типу, котра діяла у міжвоєнний період. П’ята школа стояла в п’яти-семи хвилинах ходьби від дитячого будинку.

У нововиниклій школі спершу всі класи були однокомплектні, сформовані загалом з учнів восьмої школи. Наш шостий клас виявився найстаршим. Хлопці підібралися у ньому старанні, дружні. Я тісно потоваришував з Толею Антипіним – сином загиблого у війні артилерійського офіцера; разом з матір’ю, Євгенією Матвіївною Куприяновою, та молодшою сестрою Лідою він тулився в невеличкій кімнаті. Жили вони в нестатках, мати ледь перебивалася друкарською роботою. Добра і душевна, вона завжди дуже привітно ставилася до мене.

У сьомій школі я провів два роки, перший з них – у навчальному, другий – у навчально-адміністративному будинках, розташованих відповідно вздовж вул. Дрогобицької (сьогодні – вул. Тараса Шевченка) і в глибині двору. З цих саме споруд (двоповерхових) складалось і складається нині приміщення п’ятої школи (у 1960-х роках навчальна будівля була розширена уздовж вулиці).

Директором нашої школи став Григорій Фролович Прохоров, незадовго до призначення на цю посаду демобілізований з лав Червоної армії, людина молода (мав у 1946 р. 25-27 років), широкої та щирої натури. „Заробивши” на війні виразку, він лікував її своєрідно – практично щоденним споживанням спирту, яким постачала його дружина-медсестра. Школою керував абияк, самопливно, покладаючись більше на інтуїцію, ніж на продуманість, планомірність дій. Якось йому це сходило з рук. Видно, міський відділ народної освіти задовольнявся у ставленні до Прохорова як директора школи тим, що нічого тривожного в ній не траплялося. Подібно Григорій Фролович і вчителював (викладав математику і фізику). До уроків готувався поверхово і несистематично. Бувало, давав на домашнє опрацювання задачі, до виконання яких ми теоретично були підготовлені слабо, а тому їх частенько не вирішували – в таких випадках втрачався весь урок на їх розв’язання, проте не завжди результативно (було очевидно, що вчитель ці задачі давав навмання, не опрацювавши їх наперед). Коли ж він не мав настрою (через те, що йому не вдалося спробувати міцного напою), то ті, хто домашнього завдання не зробив (інколи – увесь клас), одержували „двійки”, вписані у класний журнал. Такі „двійки” Григорій Фролович, правда, не враховував при проставленні чвертних оцінок. Тож предмети, котрих він навчав, ми знали, м’яко кажучи, недостатньо. Особливо це стосувалося геометрії та фізики (з алгеброю як дисципліною строго логічною, як буквеним варіантом арифметики ми ще так-сяк справлялися). Мені дуже хотілося їх освоїти – вони притягували своєю незвичністю. Та спосіб пояснення цих предметів учителем був настільки хаотичний, позбавлений належної логічності, що доводилося вивчати їх самотужки. Врешті-решт геометрія поступово стала мені даватися і надалі я не мав серйозних проблем з нею. Успіхи ж у „подоланні” фізики були значно скромніші.

Попри все сказане, ми – мої однокласники, та й учні інших класів – ставилися з глибокою повагою до Григорія Фроловича – за його людяність, за те, що він, незважаючи на свої недоліки як педагога, робив для своєї школи. Директором її йому судилося бути упродовж багатьох років.

Дуже сумлінно проводив уроки української мови Федір Григорович Дарійчук (1922-1997). Народився він на Вінничині, пройшов війну. У нашій школі почав учителювати з вересня 1947 р. – одразу по закінченні Дрогобицького вчительського інституту. Сповнений райдужних надій, завзято займався з нами і багато чого навчив. Я часто бував у нього вдома, брав почитати книжки. Безмежно вдячний цьому, тоді ще зовсім молодому чоловікові за увагу, яку він приділяв мені, за підтримку. Якось не випало йому це висловити.

Жорстко й справедливо в шостому класі вела заняття з історії вчителька четвертої школи Анастасія Олексіївна Бєлобородова. Вона вимагала чітких і лаконічних відповідей. Заробити у неї відмінну оцінку було дуже нелегко. Зате й знали ми історію непогано.

Запам’ятався також учитель хімії Михайло Андрійович Огнівенко (працював і в п’ятій школі). Дещо схожий за вдачею до Григорія Фроловича, він – може, тому, що не був обтяжений адміністративними обов’язками – краще за нього викладав свій предмет. Одного разу приніс на лабораторне заняття пробірку і кожного питав, чим пахне рідина в ній. Тільки я відповів правильно, що мигдалем, зазначивши при цьому, що знаю мигдаль з перебування в Узбекистані.

Географію читав завідуючий міським відділом народної освіти Василь Васильович Наришкін, котрий закарбувався в пам’яті найбільше тим, що любив поганяти учнів по карті.

Інших вчителів, що наставляли нас у шостому і сьомому класах, я майже або зовсім не пригадую, головним чином тому, що надовго вони в нашій школі не затримувались.

Тим часом життя в дитячому будинку йшло по наїждженій колії. Ротація вихованців продовжувалась: на зміну одним дітям, яких забирали родичі або які, переважно, тікали „на волю”, прибували інші, здебільшого з вулиці, через тимчасовий міський притулок (окремі з них згодом теж тікали). Серед тих, хто прибув зі мною з Узбекистану, втікачем став, зокрема, білорус Вася Позняков. Дуже неспокійний і примхливий, він не знаходив собі місця в дитячому будинку. Кілька років блукав по Радянському Союзу, подекуди працюючи й інколи листами повідомляючи мене про свої пригоди. Кілька разів ми зустрічалися в Стрию. Після втечі від нас він так і не вчився. „На волі” захопився читанням художньої літератури, пописував вірші.

Відчутним негативним наслідком згаданої ротації була поява в дитбудинку хлопців та дівчат з яскраво вираженими рисами вуличної психології. Вони не визнавали правил внутрішнього розпорядку, крали, сильно лихословили, збиткувалися над молодшими від себе і навіть над своїми ровесниками, посилили режим кругової поруки, котрий, будучи вагомим складником кримінального кодексу честі, панував у дитячих будинках: категорично заборонялося виказувати будь-кого вихователю або дирекції, яким ганебним не був би вчинок; оцінка вчинку та покарання за нього вважалися компетенцією вихованців (головним видом кари було побиття). Новоприбулі з кримінальною психологією рішуче виступали проти вступу дітей у піонери (в комсомол також), що зумовило дуже повільне зростання піонерської організації.

З другої половини 1947 р. цих вихованців ставало менше – одні з них опинились „на волі”, інших відправили в ремісниче училище. Виявившись уже чи не найстаршим серед хлопців, я послідовно почав боротися з проявами хуліганства в нашому середовищі, особливо ж захищав слабших. Мені це коштувало багатьох нервів, адже не обходилося без погроз з вулиці розправитися зі мною, як, власне, і самих спроб реалізувати це. Зрештою моральна атмосфера в будинку поліпшилася – налагодилась дисципліна, зникли крадіжки тощо.

Дехто з тих, хто опинився за бортом нашого притулку, не давали йому спокою. До них належав, зокрема, Толя Водолазков, який у травні 1948 р. вночі організував викрадення зі складу (розташовувався на другому поверсі) всього незадовго до того доставленого нам американського одягу, нехай і ношеного, але ще цілком придатного до вжитку. Коли директорка Тамара Мойсеївна запитала мене, чи це справа рук Водолазкова, я, майже впевнений, що так, відповів ухильно. При зустрічі зі мною через кілька місяців після крадіжки Толя відверто зізнався, що саме він скоїв її. Хлопець докладно розповів, як це відбувалося: йому вдалося залучити до цієї акції декількох дорослих, одяг був вантажною машиною вивезений до міста Самбора і там на базарі розпроданий. Я Толі висловив усе, що про нього та його вчинок думаю, і заявив, що знати його більше не хочу. Відтоді ніколи про нього не чув.

Життя в дитбудинку було назагал нецікавим. Зрідка дітей водили в міський кінотеатр на перегляд фільмів, передовсім тих, що славили радянський лад і Сталіна. Ми вишукували способи, щоб подивитися всі фільми, котрі нас цікавили (серед них – і німецькі трофейні стрічки „Голубий Дунай”, „Дівчина моєї мрії”, „Петер” тощо). Пам’ятаю відзначення в травні 1948 р. дня народження багатьох вихованців (і мого у тім числі), проведене дирекцією спільно з представниками дислокованої в Стрию авіаційної військової частини, яка мала над нами шефство.

Моє навчання в шостому і сьомому класах супроводжувалось інтенсивним читанням художньої літератури. Інтерес до неї з’явився у п’ятому класі, проте в той час реалізувати це зацікавлення виявилося практично неможливим: дитячий будинок мав зовсім невеличку бібліотеку, шкільна книгозбірня, теж „бідна”, була мені недоступна, дитяча ж міська бібліотека щойно формувалась. П’ятикласником із художніх книжок я прочитав лише повість американської письменниці Гаррієт Бічер-Стоу „Хатина дядька Тома”. Читав її вночі біля відкритої палаючої газової печі (у 1945-1946 рр. електричного світла в будинку не було, його освітлювали газовими ріжками). Твір справив на мене надзвичайне враження. У березні 1946 р. у міській лікарні, куди потрапив через лівостороннє запалення легенів, я прямо-таки „проковтнув” документальну повість російського письменника Василія Гроссмана „Треблінка” – про нацистський концтабір, що діяв в окупованій німцями Польщі.

Cвоєю любов’ю до літератури я великою мірою завдячую виховательці „моєї” групи Клавдії Порфирівні Білецькій (її чоловік Олександр Харитонович якийсь час був завучем нашого будинку; мені неодноразово доводилось звертатись до нього за консультацією з математики; помер 1952 р. від сухот). Одного разу влітку 1946 р., сидячи на березі річки Стрий, де ми купались, я став розпитувати в неї про її життя. Походила вона з російської дворянської родини, в роки Першої світової війни навчалася в Петербурзькій жіночій гімназії (незадовго до Лютневої революції бачила імператора Миколу ІІ під час відвідин ним цієї гімназії), через Жовтневу революцію її не закінчила. То була інтелігентна, делікатна і доброзичлива людина. Наша бесіда торкнулася і книги, котру Клавдія Порфирівна саме читала. Це був роман „Адріан і Антоній” (у російському перекладі) Ґеорґа Еберса, відомого, як потім я довідався, німецького вченого-єгиптолога й водночас автора художніх творів на античну тематику, пов’язану з Єгиптом. Захопленість, з якою Клавдія Порфирівна говорила про цей роман, передалася мені.

Коли ж вона поцікавилася, чи хотів би я читати книжки, – одразу відповів ствердно, але зауважив, що не знаю, як їх дістати. Тоді вихователька пообіцяла давати мені дещо зі своєї бібліотеки, що складалася з творів російських письменників. Так я став читати російську класику. Невдовзі приступив самостійно до освоєння української класики. Паралельно знайомився і з радянською літературою – не тільки українською та російською, а й (у перекладі звісно) літературою народів Російської Федерації та інших радянських республік. Захоплювала мене й іноземна література – англійська, французька, німецька, італійська. У мене з’явилася своя невеличка бібліотека, яка містилась у тумбочці. У читання я буквально втягнувся по вуха, витрачаючи на нього якомога більше вільного від навчання часу. Не все, що у ті роки доводилось „поглинати”, було, як згодом я переконався, красним письменством. Загалом мої літературно-естетичні смаки формувала дореволюційна українська і російська класика, кращі твори радянських письменників.

Улітку 1947 р. я записався в міську дитячу бібліотеку. Тоді у ній тимчасово працював А. Трипольський (великий любитель Володимира Маяковського), котрого я знав здаля по восьмій школі, де відставав від нього на три класи. Він поставився серйозно до моїх читацьких інтересів, підбирав для мене книжки.

Шостий і сьомий класи закінчив на „відмінно”. Здача іспитів у сьомому класі (всього ми їх мали дев’ять; у шостому класі – шість) збіглася зі зняттям Тамари Мойсеївни Розенберг з посади директора будинку (чому – не відаю дотепер). Директором було призначено Олександра Федоровича Тупикова (1895-1965), досі директора стрийського дитячого будинку № 3 (цей будинок на чолі з ним прибув до Стрия в другій половині серпня 1945 р. з Казахстану, куди під час війни був евакуйований з Воронезької області). Відповідно налаштований партійно-радянським керівництвом, котре його до нас прислало, Олександр Федорович на новому для нього місці роботи узявся за наведення „порядку”. Дехто з вихователів і завуч мусили піти з роботи (серед них і Клавдія Порфирівна, яка згодом, наприкінці 40-х і в 50-х роках, завідувала стрийською міською бібліотекою). Їх замінили нові люди, зокрема, молода й енергійна Анна Григорівна Мішеніна (також раніше працювала в дитбудинку № 3), в недалекому майбутньому невістка Олександра Федоровича.

Після закінчення сьомого класу переді мною гостро постало питання – що робити. Хотілося продовжувати навчання в школі, проте існуючі приписи обмежували перебування в дитячому закладі такого типу часом здобуття семирічної освіти. Далі вчитися можна було у військовому училищі, технікумі або педучилищі. Військова кар’єра мене зовсім не приваблювала. В Стрию діяли педучилище і технікум механізації сільського господарства, однак і туди не тягло. Юхим Шафран, з яким я прибув у Стрий з Узбекистану і який у 1948 р. перейшов на третій курс Дрогобицького нафтопереробного технікуму, загітував було подати документи в цей навчальний заклад. Але я тут пробув лише кілька днів, швидко зрозумівши, що одержання технічної освіти таки мені не до вподоби. Отже, треба було обов’язково закінчувати середню школу. Завуч технікуму, дізнавшись, що я, відмінник, хочу піти звідти, категорично відмовив у видачі моїх документів, запевняючи, що всіляко сприятиме мені як студентові. Я рішуче наполягав на своєму, він – на своєму. Справу вирішила моя заява, що нізащо не ходитиму на заняття, – завуч здався й пообіцяв найближчими днями вислати документи в „мій” дитячий будинок.

З каменем на серці я повертався до Стрия. Моя подальша доля залежала від Олександра Федоровича. Чи дасть він згоду на те, аби я ще три роки – до закінчення десятого класу – був вихованцем будинку, порушивши таким чином усі згадані приписи. Директор, безумовно, міг відмовити – хоч би тому, що мене майже не знав. Декілька днів блукав я по Стрию, не наважуючись завітати до свого колишнього директора (у ці дні мені притулок надала мати Толі Антипіна, котрий, щоб далі не жити у нестатках, уже навчався в Київському артилерійському училищі). Зазирнув до п’ятої школи, зустрівся з її директором Миколою Васильовичем Гунявим, який пам’ятав мене, як одного зі семикласників, котрим певний час викладав історію середніх віків. Довідавшись про мій клопіт, він запропонував мені навчатися в його школі. Я радо дав згоду, а Микола Васильович пообіцяв умовити Олександра Федоровича взяти мене в дитбудинок.

Не встиг Микола Васильович виконати свою обіцянку, як питання з моїм влаштуванням було вирішене: 12 вересня цілком випадково я на вулиці зіткнувся віч-на-віч з Олександром Федоровичем і на його запитання, що в Стрию роблю, виклав усе, як було. Вислухавши, він, на мій подив, без зайвих роздумів, сказав, що постарається виконати моє прохання, заручившись відповідною згодою з боку завідуючого Дрогобицьким відділом народної освіти. Перегортаючи сторінки свого життя, вважаю, що цей день – один з небагатьох найщасливіших моментів у ньому.

Я знову опинився в дитячому будинку, з яким пов’язала мене доля. Став учнем п’ятої школи, нарешті повернувшись до навчання українською мовою (протягом п’яти попередніх років навчався в російських школах).

Восьмий клас, куди я потрапив, мав 19 учнів. У другому півріччі восьмого і в дев’ятому класі чотирьох з них було відраховано (трьох – за неуспішність, одного – за необережне політичне висловлювання), двоє перейшли в інші школи; натомість у дев’ятому класі прибуло двоє. Тож у десятому класі нас навчалося 15 осіб, 11 з яких були уродженці Стрия й прилеглих до нього сіл, інші – вихідці з Центральної та Східної України. Цей поділ не відчувався, хлопці групувалися за вдачею, інтересами. Усі три роки я просидів за однією партою з Борисом Дарійчуком – братом уже згаданого вчителя Федора Григоровича. Ми удвох близько зійшлися, часто у нього вдома робили уроки, його мати, чудова проста жінка, підгодовувала мене, за що я повік їй вдячний. Заняття в ці роки відбувалися в навчальній будівлі.

У перший же мій день у п’ятій школі виявилось, що писане на дошці я не можу прочитати, навіть коли примружував очі. Цього ще в кінці сьомого класу не було, отже, зір мій різко погіршився за літо 1948 р. То був результат інтенсивного читання, особливо при газовому освітленні, і, напевно, пережитого мною стресу, спричиненого описаним щойно переживанням. Моя вихователька Анна Василівна Підгородецька мало не силоміць потягла мене до окуліста, котрий визначив, що я маю близькозорість на дві з половиною діоптрії. Придбані окуляри дуже соромився носити (у ті часи діти, підлітки і юнаки в окулярах траплялися рідко, з них насміхалися), користувався ними тільки на уроках і при виконанні домашніх завдань (та й то потай від дітвори в будинку – аби не глузувала з мене). Внаслідок цього за рік близькозорість досягла 4,5 діоптрії. Відтоді, усвідомивши, що очі потрібно берегти, став окуляри носити систематично і зір мій стабілізувався.

Не один місяць у восьмому класі мені було дуже важко відповідати українською мовою – це незважаючи на те, що у п’ятому, шостому і сьомому класах я її вивчав. Сильно далося взнаки те, що п’ять років навчався в російській школі, в дитячому будинку виховувався в російськомовному середовищі, читав більше російською, ніж українською. Я мислив російською. Переходити на мислення українською, освоювати українські фразеологізми, було ой як нелегко! Я ж бо володів українською тільки розмовно. Добре собі пригадую, як Микола Васильович на уроці історії, яку викладав, уперше викликав мене відповідати. Я мав розповісти про прийняття християнства на Русі. Знав напам’ять відповідний текст підручника з історії СРСР Анни Михайлівни Панкратової в українському перекладі, але від хвилювання в той момент він вилетів мені з голови, а своїми словами українською говорити не спромігся. Речення в голові складались лише російські. Я силився, але даремно. Микола Васильович й учні співчутливо спостерігали за мною. Нарешті, нічого не промовивши, вчитель посадив мене на місце й оцінки не поставив.

Однак, мало-помалу я настільки оволодів українською, що труднощі при відповідях (і писанні) нею перестав відчувати.

Директором п’ятої школи Микола Васильович став у 1944 р. і керував нею ще довго по тому, як ми покинули її стіни. Народився він 1904 р. на Київщині, навчався в Київському університеті. Варто зазначити, що до партії не належав, хоч, з огляду на посаду, мав би бути партійним.

Микола Васильович з усією відповідальністю ставився до своїх обов’язків: постійно вникав у шкільні справи, умів тримати дисципліну. Кремезної статури, він володів гучним голосом, говорив короткими, уривчастими, зрозумілими фразами. Своєю вимогливістю наганяв страх на багатьох учнів, проте був не жорстоким, а справедливим, можна навіть сказати – приховано добрим. За тогочасних політичних умов у Західній Україні працювати директором української школи було непросто – органи державної безпеки й інші владні структури регулярно цікавилися політичними настроями вчителів та учнів. За звинуваченням у належності до підпільного українського національного руху в післявоєнні роки з п’ятої школи взяли не одного учня, а Миколу Васильовича примушували їх виключати. У червні 1949 р. на випускному вечорі багатьох десятикласників було заарештовано.

Склад учителів, котрі працювали з нами у восьмому, дев’ятому і десятому класах, виявився вельми неоднорідним. Унікальним був математик Василь Ількович Стасюк (1887-1960). Виходець зі селянської родини, він закінчив школу в селі на Коломийщині, де народився, Коломийську українську гімназію, Віденський університет, де студіював математику, фізику й астрономію. У цьому ж університеті здобув учений ступінь доктора філософії в галузі математики й астрономії. Від 1920 р. Василь Ількович – дійсний член Наукового товариства імені Шевченка у Львові, у 1921-1958 рр. – на вчительській роботі, зокрема, у 1928-1944 рр. – у Бережанах (до 1939 р. – в польській гімназії, у 1939-1941 рр. – в українській середній школі, яка діяла на її базі, у 1942-1944 рр. – у створеній на місці цієї школи українській гімназії, де водночас був директором), з серпня 1944 до серпня 1958 р., коли пішов на пенсію, – у стрийській п’ятій школі. У серпні 1945 р. одержав звання „Відмінник народної освіти”, у серпні 1957 р. – „Заслужений учитель школи Української РСР”i[1].

Педагогом Василь Ількович був творчим і небайдужим. Викладав за власною методикою: новий теоретичний матеріал докладно записував на дошці, вимагаючи, щоб ми переписували його в зошити, при цьому мало вдавався до пояснень. Удома цей матеріал ми опрацьовували. Він був настільки логічно продуманий, що відповідні розділи підручників легко засвоювались. Подача його супроводжувалась розв’язанням типових задач. Ця методика була ефективною. Тож іспити з математики ми загалом складали без надмірних зусиль. Виявивши, що мої математичні знання, здобуті в сьомій школі, недостатні, Василь Ількович узяв мене під жорсткий контроль. Траплялося, що, незадоволений мною, він, доволі нервовий чоловік, навіть втрачав самовладання. Особливо ж обурювався тим, що я не зовсім акуратно вів зошити (зокрема, не дотримувався у них полів), але поступово я виправився. Більше того – полюбив математику – і то так, що левову частку часу при виконанні домашніх завдань витрачав на неї. Звичайно, не лягав спати, поки не вирішив усіх задач (а бувало, що на них ішло по декілька годин).

Василь Ількович вів учнівський математичний гурток. На одному з його засідань я виступив з доповіддю про постулати геометрії Миколи Лобачевського. До речі, дисертація, за виконання якої В.І. Стасюк отримав учений ступінь у Віденському університеті, називалася „Геометрія Лобачевського та її представлення в евклідових просторах”.

У восьмому класі Василь Ількович проводив з нами виховну роботу. Як класний керівник акцентував увагу на досягненнях точних і технічних наук, на необхідності пізнавати історію рідного краю. Добре пригадую його розповідь про Ходорівський цукровий завод.

Востаннє я бачив свого вчителя математики біля львівської Головної пошти в жовтні 1959 р. Ми розговорились. Він приїхав тоді до Львова у зв’язку зі вступом сина Ігоря (до речі, випускника стрийської п’ятої школи) в аспірантуру при кафедрі теоретичної фізики Львівського університету, який закінчив того ж року (нині Ігор Васильович – заступник директора Інституту фізики конденсованих систем у Львові, член-кореспондент Національної академії наук України).

Справляв неабияке враження фізик Теодор Андрійович Романишин (1878-1962). У 1948 р. з нагоди сімдесятиріччя йому присвоєно звання „Заслужений учитель школи Української РСР”. На урочистому відзначенні цієї дати в залі школи восени 1948 р. мені було доручено Миколою Васильовичем його вітати від імені учнів. Поставний і статечний, доброї вдачі, Теодор Андрійович викладав образно й доступно, але його викладові бракувало глибини й належної методичної продуманості, надто багато в ньому було імпровізації, простота пояснень оберталася нерідко спрощеністю. Непоганий фізичний кабінет, успадкований школою від довоєнної польської школи, Теодор Андрійович у навчальних цілях майже не використовував. До того ж, він, можливо, через свій вік, був мало вимогливим, слабо контролював наші знання. Не дивно, отже, що вони були не з найкращих. Та ми поважали учителя – за безпосередність, доброту і доступність. Він цікаво оповідав про окремі епізоди свого життя. Одним з них була його поїздка, в складі міжнародної комісії Червоного Хреста, до Китаю та Японії – не пам’ятаю, чи під час, чи по Першій світовій війні.

Фізика мені дуже подобалась, я (і не тільки я) намагався вивчати її глибше самотужки й чимало в цій справі досягнув.

Микола Васильович умів добиватися засвоєння учнями знань з історії, проте, як мені видається, завдяки тому, що вони вбачали в ньому перш за все вимогливого директора. Викладав сухувато, строго за підручником, прискіпливо за ним допитувався. Жодного разу не порекомендував нам прочитати якоїсь історичної книги.

У 50-70-х роках я зрідка зустрічався з Миколою Васильовичем у Стрию. Востаннє було це 1978 р.: випросив у нього, тоді вже пенсіонера, щоб перезняти, випускне фото нашого десятого класу, бо моє кудись поділось, давши слово, що рівно через місяць о 14.00 поверну. Точно у призначений час учитель стояв біля воріт школи, задоволений тим, що обіцянку дотримано. Тоді я й побував у нього в квартирі, яку він у післявоєнні роки займав у розташованому біля школи домі. Жив Микола Васильович один – дружину свою поховав кілька років тому, дітей не мав. Ми наговорилися вдосталь. У 1982 р. його не стало.

Запам’яталися також Марія Афанасівна Бакланова й Валентина Іванівна Сазонова. Обидві викладали у восьмому класі: перша – хімію, друга – російську мову і літературу. Були вимогливі, особливо Валентина Іванівна, вміли прищепити знання. У двох наступних класах хімію читав згаданий уже М.А. Огнівенко, російську мову й літературу – Людмила Федорівна Шугурова та Тетяна Іванівна Купрієнко. Українську мову й літературу ми студіювали на уроках Педуна (у восьмому класі) та Олександри Василівни Лященко (в десятому класі). Біології, географії та креслення навчали (у восьмому і дев’ятому класах) відповідно Михайло Іванович Тимчій, Василь Васильович Наришкін та відомий український живописець і графік Петро Павлович Обаль (1900-1987; у дев’ятому класі він нас не довчив, бо був заарештований за звинуваченням у причетності до українського підпільного руху), німецької мови – дуже молода й симпатична Алла Володимирівна (у восьмому класі) й С.П. Грубський (у десятому класі), логіки (в десятому класі) – зовсім молоденька Ольга Прокопівна Косогор. Військову справу й фізкультуру вели: у восьмому і дев’ятому класах – Володимир Іванович Поляков (до речі, він у 1971 р. заочно закінчив історичний факультет Львівського університету, де я працював викладачем уже 11 років), у десятому – Михайло Іванович Гетманський; вони ж були нашими класними керівниками – перший у дев’ятому, другий – у десятому класі.

Нікому в школі й на гадку не спадало, як трудно давалося мені навчання. На нараді, скликаній Олександром Федоровичем у листопаді 1948 р., дехто з виховательок закинув мені, що, надто зайнятий собою, не допомагаю в роботі з дітьми. Жоден з присутніх на мій захист не виступив. Я був шокований. Розгубився настільки, що не спромігся пояснити, що практично весь позашкільний час витрачаю на підготовку уроків. Директор зобов’язав мене, під загрозою відрахування з будинку, працювати з дітьми групи, де я числився. Вибору я не мав, тож був змушений узяти на себе накинутий тягар. Виховательки моєї групи, заклопотані своїми домашніми й особистими справами (вони мінялися; з них найвиразніше пригадується Анна Василівна Підгородецька), приділяли їй явно недостатньо уваги. Отже, клопотів мені вистачало.

До середини десятого класу регулярно після повернення зі школи я проводив час з групою, до котрої входило близько 25-30 хлопчаків – п’яти-, шести- і семикласників: контролював виконання ними домашніх завдань, організовував їхнє дозвілля, стежив за тим, щоб вони своєчасно повечеряли й полягали спати, паралельно я також готував випускників сьомого класу до вступу в технікуми. Щойно десь о десятій-одинадцятій годині вечора міг узятися за свої уроки. Лягав о другій, третій ночі, навіть о четвертій. Висипався лише в ніч з суботи на неділю, бо вставав пізніше, та в ніч з неділі на понеділок, бо уроки робив у неділю. У роботу з дітьми дуже втягнувся й не переймався тим, що виховательки зловживали моєю запопадливістю – з другої зміни, на яку й припадала позашкільна праця, йшли коли хотіли, повністю покладаючись на мене. Тривалий час мій загартований організм витримував перевантаження (хоч харчувався я, як і раніше, погано). Однак з часом я відчув, що виснажуюсь, що поєднання інтенсивного навчання й, по суті, виховательських обов’язків мені вже не під силу. Наближалися іспити на атестат зрілості, до яких слід було підготуватись якнайкраще. Тому я перестав займатися дітьми. У квітні 1951 р. Прасков’я Максимівна Максимова, секретар партійної організації працівників усіх трьох стрийських дитячих будинків і водночас директорка третього будинку, дружина Олександра Федоровича, жінка вольова (мала на нього великий вплив), у його директорському кабінеті і за його ж присутності в образливій формі висловила з цього приводу своє незадоволення. Прореагував я тим, що вийшов з кабінету, незважаючи на те, що Прасков’я Максимівна наказала мені залишитись. Через два дні, уже в її директорському кабінеті, між нею і мною відбулася відверта розмова (Олександр Федорович тільки слухав). Якомога тактовніше, щоб не зачепити свого директора, котрого вельми поважав, я пояснив, що не можу більше фактично заступати вихователів, бо повинен повністю зосередитися на навчанні. Прасков’я Максимівна визнала мою рацію, а Олександр Федорович пообіцяв всіляко мені сприяти. Свого слова він дотримав. Після цього інциденту Прасков’я Максимівна завжди була винятково уважною до мене. Померла у 1958 р.

Мабуть, варто додати, що в липні та серпні я проводив дозвілля з дітьми на річці (вони ладні були купатися в ній з рання до вечора), у походах за місто, грав з ними у футбол. Був вимогливий, але справедливий, і вони горнулися до мене.

Десятий клас закінчив у 1951 р. здачею одинадцяти екзаменів, до якої готувався дуже ретельно (восьмий клас завершився здачею шести, дев’ятий – восьми іспитів). Одержав срібну медаль, хоч міг би мати і золоту, якби не відмовився від пропозиції переписати твір з української мови та літератури (в ньому припустився пари помилок), з котрою до мене звернулась Олександра Василівна Лященко за, як вона підкреслила, дорученням Миколи Васильовича (ми розмовляли про це у дворі будинку, де Олександра Василівна мешкала). Мені було незручно їй відмовляти, і я сказав, що подумаю, проте на домовлену з нею зустріч, на якій мав би повідомити про своє рішення, не з’явився – це означало, що згоду на переписання твору я не дав. У результаті з українського твору заробив „четвірку”. Вона єдина в моєму атестаті. То була також єдина іспитова „четвірка” за всі мої шкільні роки. Ніколи не сумнівався, що вчинив правильно: інакше – як би я глянув у вічі своїм однокласникам й учителям, коли б ті довідалися, яким способом здобута моя золота медаль. Не хотілося впасти в очах і Миколи Васильовича й Олександри Василівни.

Зі складання випускних екзаменів в пам’яті виринає й таке: хвилин за сорок до написання твору з російської мови та літератури я, проходячи по шкільному задвір’ї, ненароком почув з відчиненого вікна другого поверху обмін думками з приводу відповідних тем між директором і вчителями. Дізнавшись таким чином про назви тем, я негайно поінформував своїх однокласників. Це, звісно, полегшило нам здачу цього іспиту.

Екзамени на атестат зрілості, як і в попередніх класах, мені довелося готувати переважно увечері і вночі – вдень сильно заважав зосередитися постійний гамір у дитячому будинку. Після іспитів дав собі слово ніколи вночі не працювати. Цього правила послідовно дотримуюсь дотепер. Ось чому практично щодня зберігаю працездатність.

Наш десятий клас закінчило 15 осіб. На 31 травня 2001 р., коли, в день останнього дзвінка, відбулася (вперше за 50 років) наша зустріч у п’ятій школі, в живих зосталося принаймні вісім. З них подальшу освіту здобули (окрім мене): у Львівському політехнічному інституті – Михайло Яріш, Михайло Самко, Ярослав Боженко, Тимофій Бордуляк, Борис Дарійчук, у Львівському зооветеринарному інституті – Томаш Зелінський, у Львівському університеті – Ярослав Скварко. У вічність, на той самий день, відійшли: Володимир Аверін (служив в авіації), Зеновій Банахевич (служив у танкових військах), Михайло Піта й Василь Бойко (закінчили Львівський політехнічний інститут), Богдан Михайлюк і Ярослав Кленик (випускники відповідно Львівського сільськогосподарського та Львівського медичного інститутів). До них у вересні 2001 р. „приєднався” Борис Дарійчук. Доля Миколи Кравченка, котрий навчався у Львівському зооветеринарному інституті, нам невідома.

Згадана зустріч у п’ятій школі (в ній узяло участь шестеро колишніх однокласників) пройшла незабутньо. Колектив школи на чолі з директоркою Ольгою Василівною Драбик тепло нас вітав. Уперше за півстоліття ми відвідали клас, де минули три останні роки навчання. Радість зустрічі розділили з нами Олександра Василівна Лященко та Ольга Прокопівна Косогор. Я провів їх додому. Виявилося, що Олександра Василівна мешкає в тій самій квартирі, що й 1951 р., що двір, в якому у той час велася описана наша розмова, не змінився.

Після цієї зустрічі ми – її учасники – не пориваємо зв’язків. Дуже приємно було бачити своїх однокласників при відзначенні мого 70-ліття у травні 2002 р., а також у січні 2003 р. в Дзеркальному залі Львівського університету на презентації посібника „Історія Польщі”, авторами котрого є Леонід Опанасович Зашкільняк і я.

Із закінченням школи завершилося моє перебування в дитячому будинку. Згідно із задумом, що виник у мене десь у першій чи другій чверті десятого класу, я всередині липня поїхав до Москви, щоб вступити на історичний факультет Інституту міжнародних відносин, незадовго до того перетвореного із закритого у відкритий заклад. (То була моя друга поїздка до Москви: за рік до неї я, за дорученням Олександра Федоровича, відвіз туди одну нашу вихованку і передав її родичам). Правду кажучи, в історії начитаний я не був. Єдиною, поза підручниками, „історичною” книгою, з якою ознайомився, став „Наполеон” Євгенія Вікторовича Тарле. Вона справила на мене неабияке враження. Років через 20 переконався, що це – кон’юнктурна компіляція. На жаль, дістати інші праці з історії в Стрию я не зміг. Натомість історичних романів і повістей начитався досхочу.

У Москві влаштувався в квартирі родича одного з двох моїх товаришів – випускників стрийської восьмої школи, котрі приїхали зі мною, аби стати студентами юридичного факультету того ж інституту, – разом з ними.

Здача документів в інститут була для мене холодним душем. Анкета, що її абітурієнти заповнювали в окремій кімнаті, містила багато сторінок великого формату, здається – 16. Усі сиділи над нею доволі довго, я ж зробив це хвилин за десять, з огляду на особливості своєї біографії: відповіді мої здебільшого звучали так: „не знаю”, „відомостей не маю”. Цим дуже здивував жінку, яка контролювала заповнення анкет; вона сказала, що мій випадок в її кількарічній „анкетній” практиці унікальний, бо навіть ті абітурієнти до Інституту міжнародних відносин, котрі є сиротами, віднаходять усе-таки родичів, які й засвідчують їхній родовід. Тоді я запитав: якщо так для інституту важливо знати родовід, то чи я, не володіючи жодною інформацією про свою родину, можу сподіватися, що стану його студентом? Відповідь була ухильною – здавайте екзамени, а там буде видно.

Перед іспитами належало пройти прискіпливий медичний огляд. Вистоюючи в чергах до лікарів, чого я тільки не начувся: і що спеціально вишукують або перебільшують хвороби, щоб хворобливі до інституту не потрапили, бо їх приймати сюди заборонили, і що тих, хто під час війни перебував на окупованій німцями території (не лише радянській) або в Німеччині, у цей навчальний заклад не беруть, якими блискучими не виявилися би їхні знання. Мимоволі від почутого ставало моторошно. Хай там як, а мене медична комісія визнала цілком здоровим, але мою близькозорість явно завищила, записавши мені шість діоптрій.

Іспити (з російської мови й літератури письмово та усно, історії, іноземної мови) абітурієнти здавали потоками – таким великим був їхній наплив на всі три факультети (окрім названих існував ще економічний факультет). На кожен потік відводився тиждень. Як медаліст я складав лише німецьку мову. На мій подив, мої „конкуренти” (а серед них було чимало москвичів) опанували її недостатньо. Приймала екзамен викладачка, котра недавно закінчила цей інститут. Хоч і зробила вона мені кілька зауважень – за підказки сусідам по парті, та все ж виставила „п’ятірку”.

Залишилося чекати вердикту мандатної комісії, яка вирішувала – рекомендувати чи ні директорові інституту зарахувати того чи іншого абітурієнта. Рекомендувала, зрештою, зваживши на великий конкурс, небагатьох. Головними членами комісії були декан, секретар партбюро факультету, представник керівництва інституту, представник Міністерства іноземних справ. У призначений час я чекав виклику на комісію, що засідала в кабінеті декана. Настрій мав препоганий – був упевнений, що в рекомендації мені відмовлять. Мене непокоїло як те, що члени комісії могли припуститися нетактовних питань чи висловлювань, так і те, що я міг гостро відреагувати на них – з дитинства я дуже чутливий до образи (ця риса властива багатьом вихованцям дитячих будинків).

Я уже був другим у черзі, готуючись стати перед очі комісії, як вийшов хтось з її членів й оголосив, що у зв’язку з терміновим викликом на засідання колегії Міністерства закордонних справ його представника робота комісії переноситься на завтра. Я тут же постановив собі забрати документи й повернутися до Стрия. Проте дівчина, котра відповідала за документи абітурієнтів історичного факультету, відмовилась їх мені видати і все намагалася переконати мене дочекатися наступного дня, коли стане відомою ухвала мандатної комісії. Та я був невблаганний, продовжуючи настоювати на поверненні документів. Тоді дівчина запропонувала віднести їх в один з кількох московських інститутів (Інститут сходознавства, Інститут зовнішньої торгівлі тощо), де мене зарахують без іспитів як медаліста, котрий до того ж здав німецьку мову на „відмінно”. Домігся свого я тільки після того, як наголосив, що рішення моє остаточне. Про те, що так зробив, ніколи не жалкував. Того ж дня увечері виїхав з Москви.

По приїзді в Стрий повідомленням про те, що сталося, сильно збентежив Олександра Федоровича, який за мене щиро переживав і був більш ніж упевнений, що моя поїздка до Москви виявиться успішною. Зустрівся з Б. Дарійчуком. На той час він уже встиг подати документи у Львівський політехнічний інститут. Умовив мене піти за ним слідом – вмовив досить швидко, бо після Москви я сильно збайдужів і мовби перебував у прострації. Вступив на геологорозвідувальний факультет (Борис – на геодезичний факультет) – у виборі його свою роль зіграло романтичне уявлення про роботу геолога.

У Львові поселився на приватній квартирі по вулиці Київській (разом з Борисом) – не захотів жити в гуртожитку, бо багаторічний колективістський побут мені остогид. Залюбки й регулярно ходив на лекції з математики й геодезії, які вели цікаво й методично продумано досвідчені викладачки. Диференціальне й інтегральне числення засвоював легко, бо мав добру, „стасюківську”, підготовку з математики. Поезія формул і цифр мене заворожувала. У майбутньому математичні знання сприяли виробленню в мене точного підходу до висвітлення історичних проблем.

Семестрові екзамени з математики й геодезії склав на „відмінно”. Гадалося, що так само здам нарисну геометрію, котру ґрунтовно освоїв самотужки (лекції з цього предмета викладач читав нецікаво, тому студенти, у тому числі я, відвідували їх рідко). Але на іспиті одержав „трійку” – глибоко переконаний, що безпідставно, бо відповів на всі питання білета, дещо спіткнувшись лише на одному-двох додаткових питаннях. Було мені дуже прикро. Й дотепер не покидає мене думка, що ця оцінка була результатом чийогось впливу на викладача.

Ще десь у листопаді 1951 р. мені стало зрозуміло, що інженерна спеціальність таки не для мене (почав я міркувати про те, щоб навчатися на історичному факультеті Львівського університету). Відтоді ходив я в основному тільки на заняття з математики й геодезії, а на інші предмети перестав звертати увагу. На час згаданих семестрових іспитів задум піти з інституту визрів остаточно. Тому моє незадоволення „трійкою” з нарисної геометрії слід розглядати як таке, що було викликане престижним міркуванням, – я звик до того, що праця має належно оцінюватися (цієї засади завше дотримувався і згодом у роботі зі студентами).

Мою заяву про відрахування з інституту за власним бажанням декан підписав, навіть не поцікавившись, у чому річ. Натомість ректор Стефан Михайлович Ямпольський, на прийомі в якого мені довелося побувати, побачивши в моїй заліковій книжці дві „п’ятірки” й дізнавшись, що школу я закінчив з медаллю, спершу заяву категорично відхилив. Підписав її лише після того, як я зазначив, що за жодних обставин в інституті не залишусь. Це сталося на початку лютого 1952 р.

Прибувши до Стрия, розповів про все це Олександрові Федоровичу. Він уважно вислухав, не перечив. Потім спитав, чим я збираюсь займатися до вступу в університет. Я попросив його влаштувати мене тимчасово вихователем групи, до якої нещодавно належав. Групу я отримав і працював з нею до кінця серпня 1952 р., мешкаючи в дитячому будинку.

У липні того ж року я без іспитів був зарахований студентом історичного факультету Львівського університету. Обравши шлях історика, ніколи не сходив з нього.

Одночасно зі мною студентом того ж факультету став Ярослав Ісаєвич – випускник 1952 р. тієї ж стрийської п’ятої школи, в якій пощастило мені навчатися. Нині Ярослав Дмитрович – дійсний член Національної академії наук України, директор Інституту українознавства імені Івана Крип’якевича НАН України. Він підкреслює, що обрав історичний факультет тому, що обрав його я. Мені це вельми приємно чути.

Зі своїм дитячим будинком я не поривав. Студентські канікули проводив у ньому як вихователь. Олександр Федорович був його директором – аж до закриття на початку 1960-х років, потім вийшов на пенсію. Я постійно підтримував з ним зв’язок. Помер він у вересні 1965 р. – через місяць після того, як йому сповнилось 70. Нині в приміщенні дитячого будинку діє українська середня школа № 8.

Моє юнацтво розпочалося раніше, ніж у більшості моїх ровесників – життєві злигодні спричинилися до цього. Червоною ниткою через нього проходило гостре бажання здобути середню шкільну освіту. Довелося долати перешкоди, щоб воно сповнилося. З випробувань я вийшов загартований. Закладене в юнацтві, як і в дитинстві, придалося в подальшому житті, послужило для нього міцним фундаментом. Усім, хто допомагав і сприяв мені, – мій низький уклін, добра пам’ять про них. Якби не ці люди, чи був би я тим, ким став. Глибока вдячність і багатьом моїм однокласникам та однокашникам по дитячому будинку за моральну підтримку.

Наступний етап у моїй біографії – студентські літа в стінах Львівського університету. Їм присвячу окрему розповідь.



 



* Це продовження публікації: Крикун М. Мої дитячі літа // Україна модерна. Київ; Львів, 2002. Ч. 7. С. 165-182.

i[1] Ісаєвич Я., Парасюк О., Крикун М. Василь Стасюк – математик і педагог (до 115-х роковин від дня народження) // Вісник НТШ. Львів, 2002. Ч. 28. С. 19-20.


Поділіться з Вашими друзьями:

Схожі:

Микола крикун мої юнацькі літа iconКонспект уроку української літератури 8 клас Т. Г. Шевченко «думи мої, думи мої» Підготувала І провела
Обладнання: портрет Т. Шевченка, міні-виставка книжок поета, дидактич­ний матеріал (картки), тзн, презентація як елемент комп’ютерної...
Микола крикун мої юнацькі літа iconМузичні образи вшановують
Музичний матеріал: Я. Степовий «Прелюд пам’яті Т. Шевченка»; О. Осадчий «Стоїть тополя»; Пісні на слова Т. Г. Шевченка : «Думи мої,...
Микола крикун мої юнацькі літа iconКонспект уроку з української літератури на тему
Тарас Шевченко. Викуп поета з неволі, причини його покарання царем, арешт, перебування в казематі, заслання. Усвідомлення власної...
Микола крикун мої юнацькі літа iconРодинне виховання як засіб соціалізації учнів початкової школи Вчитель початкових класів Крикун Ніна Миколаївна «Старший вчитель»

Микола крикун мої юнацькі літа iconЛіта невольничі … Т. Г. Шевченко на засланні Тематичний список літератури
Біографія Т. Г. Шевченка за спогадами сучасників : біографія окремої особи. – К., 1958. – 438 с
Микола крикун мої юнацькі літа iconУрок №13,14 Тема уроку. Тарас Шевченко. Викуп поета з неволі, причини його покарання царем, арешт, перебування в казематі, заслання. Усвідомлення власної місії поета у вірші “Думи мої, думи мої ” Мета
Тема уроку. Тарас Шевченко. Викуп поета з неволі, причини його покарання царем, арешт, перебування в казематі, заслання. Усвідомлення...
Микола крикун мої юнацькі літа iconТема. Тарас Шевченко. Викуп поета з неволі, причини його покарання царем, арешт, перебування в казематі, заслання. Усвідомлення власної місії поета у вірші «Думи мої, думи мої » Мета
Тема. Тарас Шевченко. Викуп поета з неволі, причини його покарання царем, арешт, перебування в казематі, заслання. Усвідомлення власної...
Микола крикун мої юнацькі літа iconПрокопенко Андрій IV курс II група Микола Хвильовий
Тростяниці (тепер Сумщина) в сім’ї вчителів народився Микола Григорович Фітільов
Микола крикун мої юнацькі літа iconДитинство та юнацькі роки
Тарас Григорович Шевченко народився 25 лютого (9 березня за новим стилем) 1814 р у селі Моринцях Звенигородського повіту Київської...
Микола крикун мої юнацькі літа icon«А літа стрілою пролітають, забирають все добре з собою»
Мета: поглибити знання з біографії письменника, з’ясувати основні віхи його життєвого І творчого шляху, розширити культурний кругозір,...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка