Микола Руденко



Сторінка12/33
Дата конвертації11.04.2017
Розмір7.64 Mb.
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   33

Безкласове суспільство
Три одиниці використовуються в землеробстві.

Тут доречно навести рядки з «Книги Великої Таємниці»:

Світло й Пітьма стоять поруч,

Як два і три.

Слід зауважити таке: інтерес до метафізики у сучасному світі схожий на платонічне кохання. Люди інстинктивно тяг­нуться до неї, усвідомлюючи, що вона, наче божественна красуня, несе в собі найвеличніші таємниці природи. Але як до неї підступитися — з якого боку? Дуже багато сказано й написано про її незбагненну таємничість. Дуже високо поша-новуються імена посвячених — Піфагора, Платона, Будди, Христа.

Та настав час кожному із земних людей стати боголюди­ною. Або ми досягнемо всесвітніх знань, зробивши їх для себе простими, доступними, або загинемо.

Особливо це стосується тих, хто сьогодні керує країнами і народами. Настав час великих випробувань. Нам треба знати все!..

«Книга Великої Таємниці» — це найтаємничіша із книжок, відомих земним людям. Вона абсолютно безстороння, беземоційна — тільки формули у вигляді загадкових чисел. Але це ті самі числа, які ми знаходимо в усіх релігійних джерелах, у тому числі й християнських.

Вчені протягом сторіч намагалися підібрати ключ до роз­гадки «Книги», але його не було і немає. З цього приводу видатний радянський учений професор Ю. К. Щуцький, який «таємничо» пішов від нас у 1937 році, сказав, що це «вельми важкий і досі не розгаданий текст»71.

Спробуємо розшифрувати «Книгу Великої Таємниці» за допомогою формули енерґії проґресу. Частково ми це вже зробили. Проте зосередимо увагу на деяких деталях.

Дві одиниці енерґії проґресу — це такий достаток, що не­можливо навіть уявити. І все ж він цілком можливий!

Безумовно, Трійця належить Світлу. Пітьма — це, в основ­ному, тяжіння. Ми неминуче повинні витрачати на його подо­лання дві одиниці енергії. І ми постійно їх витрачаємо.

Фізики, звичайно, зобов’язані працювати над розв’язанням таємничих проблем ґравітації. Та ось питання: а що коли закони ґравітації взагалі не з галузі фізики? Йдеться не про ґравітацію у ньютоновскому розумінні, а про ті її заповітні таємниці, що ведуть у глибину субстанції. Може, це проблема філософії, фізичної економії, релігії?..

Ми справді переконані, що практичний сенс вивчення суб­станціональних властивостей ґравітації для людського сус­пільства розкривається саме через фізичну економію. А ду­ховний — через філософію й релігію.

Людині важко пов’язати всі розрізнені явища земної дійс­ності в єдиний вузол, щоб у ньому побачити відображення субстанції, а в її глибині — свої власні шляхи. Ось чому Гносис оперував таємничими числами:

Світло — це 3. Пітьма — це 2.

Звичайно, це більше, значно більше за те, що можна усві­домити, вивчаючи енерґетичні властивості злаків, де енерґія розподіляється за цією формулою. Чому, наприклад, двійка належить траві й соломі? Чому в нашій діяльності двійка — Пітьма?..

Якщо й не все тут зрозуміло, то принаймні ясно одне: не будь у нашому розпорядженні Трійці в зерні, людство ніколи не піднялося б вище розвитку кочових народів; без землероб­ства — тобто без злаків — розвинена держава неможлива. Неможливі навіть й перші кроки...

Риболовля — також тільки дві одиниці. Дві рибини. На них не прожити...

Найбільш зримо ґравітація та Світло-Творець виявляються в бюджеті будь-якої держави. Але бюджет капіталістичної держави не охоплює всіх галузей економіки, тому в ньому не можна побачити того, що добре спостерігається в радянсько­му бюджеті.

Надамо можливість читачеві перевірити на практиці повну справедливість формули енерґії проґресу. Тут він також має пересвідчитися, що «Книга Великої Таємниці», яка досі нау­ково не розшифрована, тлумачиться нами зовсім не довільно.

Наведемо для прикладу бюджет третьої довоєнної п’ятирічки (1938-1940)72



Загальні витрати 452 млрд. крб.

З них:


а) вкладено у народне господарство 170 млрд. крб.(2)

б) інші витрати 282 млрд. крб. (3)

Передусім слід сказати, що тут ми маємо чіткий розподіл 5-ти одиниць: 2 і 3. Що стосується Пітьми і Світла, то нам доведеться пристосуватися до тієї моделі світу, яку пропові­дували древні.

Необхідно ще одне уточнення: чому і 6 — це Пітьма, і 2 — це Пітьма?..

Найкраще на це питання відповідає Данте. Ось що він каже про Беатріче, ототожнюючи її з дев’яткою:

«Якщо мислити витонченіше і в дусі непохитної істини, то це число було нею самою; я стверджую цю подібність і пояс­нюю її так: число три є корінь дев’ятки, тому що без будь-якого іншого числа саме по собі стає дев’яткою, як ми це наочно бачимо: тричі по три — дев’ять. Таким чином, якщо три саме по собі дає дев’ять, а творець чудес сам по собі трійця, то цій пані число дев’ять сприяло в тому, щоб пока­зати, що вона була дев’яткою, тобто дивом, коріння якого знаходимо в чудесній трійці.»73

Словом: 6—це також двійка, тобто дві трійці, а не три трійці в Єдиному. Ми вже казали: там, де діють парні числа, нічого додаткового виробити не можна.

Народне господарство в довоєнному бюджеті — це в основ­ному промисловість. Колгоспи — це кооперативи, про них слід говорити окремо. Тут важливо врахувати, що в бюджеті вони участі не беруть.

Заводи, верстати, машини це не жива речовина, а речо­вина мінеральна, перероблена людськими руками. Промисловість обслуговує нашу боротьбу з силами ґравітації — тобто з силами Пітьми в їхньому фізичному розумінні. Ми вже казали: всі машини — всі без винятку! — існують заради того, щоб усунути тварин і людей від тяжкої фізичної праці. Але з чого ж складається фізична праця, якщо не з нашої боротьби з силою тяжіння? Тут треба від звичайного, повсякденного переходити до космічного — і все набуває стрункого порядку.

І ось ми бачимо, що Пітьмі справді не можна віддати менше, ніж 2 одиниці енергії.

Нам можуть закинути, що ми, мовляв, навмисно підібрали роки, особливо вигідні для підтвердження давньої формули. Аж ніяк, усі наступні роки також досить точно вписуються в неї. Виняток складають лише ті роки, які є переломними — наприклад, роки війни. Тут економічне життя нагадує море в штормову погоду. І як тільки шторм вщухає — бюджет знову повертається до описаної нами закономірності. Принаймні двадцять післявоєнних років мало чим відрізня­ються від довоєнних співвідношень.

Але навіть у мирний час цей природний лад інколи пору­шують. Коли, з якої причини?..

Простежимо за п’ятирічками.

Друга п’ятирічка (1933-1937)74:

а) вкладено в народне господарство 184 млрд. крб. (2)

б) інші витрати 186 млрд. крб. (2)

Згадаємо, які це були роки — скільки мільйонів радянських людей закопано в землю! Навряд чи можна не погодитися, що це була п’ятирічка Пітьми. І, як бачимо, вона виражена двій­кою. Трійця тут цілком відсутня: світовий лад порушено, на Землі панує Пітьма. Згадаємо також, коли прийшов до влади Гітлер. Отже, «Книга Великої Таємниці» описує нам найпотаємнішу Істину — Істину Посвячених.

Якщо говорити без метафізики, то в промисловість було вкладено більше, ніж спроможний віддати народ. Люди помирали, перетворюючись на машини. Але без метафізики прочитати це неможливо — для обліку подібних явищ необ­хідний метафізичний ключ.

Повоєнні п’ятирічки знову повертають нас до тієї ж зако­номірності, що спостерігається в третій. А це означає: життя почало наближатися до норми.



Четверта п’ятирічка:

а) вкладено в народне господарство 710 млрд. крб. (2)

б) інші витрати 1155 млрд. крб. (3)

П’ята п’ятирічка:

а) вкладено в народне господарство 988 млрд. крб. (2)

б) інші витрати 1523 млрд. крб. (3)

Повного збігу, звичайно, немає, але відступи від формули незначні, їх можна просто заокруглити. Проте загальна зако­номірність зберігається вельми точно. Крім того слід врахо­вувати, що інколи статті бюджету несуть інше навантаження, ніж про це сказано. Насправді ж (якщо можна було б враху­вати все до дрібниць) метафізичне співвідношення 2 до 3 має збігатися повністю.

Немає сумніву, що те саме ми знайдемо і в наступних п’ятирічках. Питається: хто вище – Держплан чи Свята Трій­ця?..

Ключ, який ми тут даємо, не залишає жодних державних таємниць — таємне відразу ж стає явним. Покажемо це на надзвичайно трагічному прикладі — на прикладі виснаження землі. Чи можна підрахувати, скільки енерґії (в карбованцях) було знищено за сорок років у гумусному шарі нашої країни через хибно спрямований економічний процес? Виявляється, можна!..

Але якщо це можна зробити, то можна з повною науковою вірогідністю судити також про те, скільки пального зали­шилося в цій сліпій машині і коли вона повинна зупинитися.

Боляче тільки за наш народ — чим він заслужив цю кару?!..

У нашому бюджеті закономірності «Таблиці» Ф. Кене ви­ступають у такому вигляді.

Землеробство надає 5 рівновеликих одиниць біологічної енерґії. Крім того, у нашому розпорядженні є дві одиниці у вигляді акумульованої енерґії предків — діюча промисловість з живими людьми. Вони енерґії проґресу безпосередньо не виробляють, але сприяють її виробництву.

Землеробство продовжує існувати — отже, всі 5 одиниць ми в нього забрати не можемо. Ми забираємо 3 одиниці — ті, що зосереджені в зерні. Але, звичайно, це не обов’язково зерно — це і молоко, і м’ясо, і яйця.

По суті наше народне господарство існує за рахунок енерґетичних ресурсів виснаження землі та енерґії соломи.

Зерно (тобто відповідна кількість енерґії) повністю пуска­ється на вітер бюрократичним апаратом.

Через це в землеробство потрапляє не 3/5, як це необхідно, а тільки 2/5 загальнонародних коштів, отриманих від нового врожаю. Така частка не дозволяє відшкодовувати енерґетичні витрати землі.

У будь-якому разі по одиниці енерґії припадає на машину і на людину. Колишня праця акумульована в машинах, їх потрібно ремонтувати, живити енерґією і т. ін. Фактично спра­ва стоїть так, ніби ми годуємо наших предків.

Але що ж від нас одержує земля? Ми постійно забираємо у неї одиницю енерґії. Тому наш загальний підсумок виступає у вигляді одиниці з мінусом. Людських предків у машинах ми годуємо, а рослинних предків у гумусному шарі годувати не маємо можливості.

Фермерське населення Америки складає настільки незнач­ний відсоток, що воно, звичайно, продуктів сільського госпо­дарства споживає вкрай мало. Те, що в Америці є капіталісти, справи людські. І тут справді суспільні явища не можна плутати з явищами природи. Гумусному шару невідомо, як розподіляються багатства серед людей. Але він відчуває, висна­жують його люди чи збагачують.

Ось у чому була помилка Маркса: енерґетичне він замінив політичним. Слідом за ним і ми вже півстоліття робимо те ж саме. Й при цьому цілком впевнені, що наша політекономія — це наука, а не схоластика.

Прикро писати ці рядки. Прикро тому, що Гносис так дозволяє бачити нашу майбутню дорогу, як сучасний кос­мічний апарат дозволяє оглянути Місяць. Дорога ця для на­роду нашого аж ніяк не всипана трояндами. Він цього ще не знає — тільки відчуває. Й ці відчуття його не обманюють.

Прикро тому, що все ще триває барабанний бій у нашій пропаґанді. Так шамани проганяють злих духів. А пора б переходити на іншу мову.

Ні, посипати попелом голову не варто: ми рухалися так, як нас спрямували Маркс і Сталін. У чому ж ми винні? Шляхи нові, неходжені. Тільки б сили вистачило усвідомити це без паніки. І без тупих жорстокостей. Вони, ці жорстокості, схожі на провокації. Доки бюрократія буде зловживати нашим тер­пінням? Хіба ми діти, щоб не розуміти, хто ми й звідки?..

Тривалий час ми майже не вкладали у сільське господар­ство бюджетних коштів. Це означає, що ми щорічно винищували енерґетичні можливості землі на 1/5 нашого бюджету. Отож, лише за три передвоєнних роки ми відібрали в гумусного шару біологічної енерґії на 90 мільярдів карбо­ванців. Якщо врахувати, що нам допомагали повені і вивіт­рювання, то можна уявити, як виглядають наші втрати.

Земля перестає виснажуватись тільки тоді, коли через зем­леробство пропускається 3/5 загальнодержавних коштів. На це вказував ще Ф. Кене, закликаючи монарха врахувати дану закономірність. Але закликами тут допомогти не можна, як не можна допомогти жодними декретами: це процес енерґетичний, а не політичний.

Чим більше розвивалася наша промисловість, тим швидше виснажувалася земля. Як це уявити конкретно? Можна у землі попросити, і можна у неї відібрати силою. Так само, як і в самого хлібороба. Селянин злитий із землею значно біль­ше, ніж робітник із верстатом. Тому що він є кіномеханіком того космічного дійства, яке розвивається на планеті.

Ми просимо у землі тоді, коли оремо її сохою. І ми від­бираємо у неї силою тоді, коли мільйони тракторів перегор­тають увесь гумусний шар — до решти, — примушуючи землю віддавати всі органічні речовини, геть усі! Природно, що земля при такій оранці дасть вищі врожаї, але значно швидше виснажиться. І якщо не відшкодовувати її втрати, то настане час, коли оранка лише завершить винищення родючості, оскільки вона сприяє вивітрюванню.

Так розвиток промисловості призводить до переробки жи­вої речовини на засоби виробництва іншого виду — мінераль­ні, неорганічні.

За приблизними підрахунками протягом сорока років ми відібрали у нашої землі стільки енерґії, що її вистачило б для того, аби закип’ятити Чорне море. Це все одно що кип’ятити море хлібом...

Та схема, за якою ми так довго жили (та й зараз живемо!), накреслена нами у першому записі формули енерґії проґресу. З неї явно виходить, що одиниця енерґії у даному записі має виступати з мінусом. Так це і відбувалося насправді: тоталі­тарна держава не може створити інших енерґетичних співвід­ношень.

Лише за останні роки наше сільське господарство почало одержувати трохи більше коштів. Ми вже казали, чим це пояснюється: кількість селян зменшилася, почався поворот у бік вироблення енерґії проґресу.

Але бюрократичний апарат, що фантастично збільшився (ось вона, «суспільна субстанція»!), за допомогою якого ми намагаємося змінити саму природу, повністю з’їдає енерґію проґресу. Це пухлина, від якої нас може вилікувати тільки хірургічне втручання. Будемо сподіватися, що вона ще не перетворилася на злоякісну. Або принаймні не встигла пусти­ти метастази, від яких нема порятунку.

Треба також пам’ятати, що, окрім усього іншого, відбу­вається духовне розтління народу: бажання керувати (водити за руку сліпців!) охоплює старих і малих, чоловіків і жінок. Але чи певні вони, що самі зрячі?..

Якщо так піде далі, то в недалекому майбутньому керів­ників буде більше, ніж підлеглих.

Особливо багато бажаючих керувати інтеліґенцією, яка трудиться на духовному терені. Все тут здається простим і зрозумілим — не те, що в математиці чи фізиці. Там тяжко — треба навчатися. А тут вистачить ознайомитися з останнім номером газети — і рушай керувати.

Логос розіп’ятий на хресті, йому ще далеко до воскресіння. Він інколи являє нам дива, але ми їх поважати не вміємо.

В енерґетичних дослідженнях наука не поділяється на бур­жуазну й соціалістичну — вона поділяється тільки на істинну й фальшиву. І прикро, дуже прикро, що кожного разу для виправдання власної неграмотності дехто використовує так званий «класовий підхід». Скільки занапастили великих ідей через такі безвідповідальні висновки! Скільки істинних учених постраждало від цієї «пильності» навиворіт! А мате­ріальні збитки, завдані нашому народові, навіть підрахувати неможливо.

Тому ми й дивимося спідлоба: хто там із сучасних книж­ників уже націлився, щоб винищити нашу працю? А їх нема­ло, навіть дуже багато! Але будемо все ж сподіватися, що нас зрозуміють правильно. Тому єдине, що нам лишається, — це перехреститися наостанку і взятися до завершення нашого дослідження.

Перехреститися? Чи не соромно? Адже ми комуністи... Спочатку повторимо молитву давньокитайских матеріалістів:

Світло і Пітьма стоять поряд,

Як два і три...

Про те, що то були матеріалісти, говориться в будь-якому філософському словнику.

А нас чого навчали діди й прадіди наші?

Ми вже згадували про це, але не грішно повторити те, що не стомлюються повторювати віруючі. Два пальці загинають­ся — це і є те, що ми маємо право віддати Пітьмі. Три пальці, складені разом, — Трійця в Єдиному, Світло-Творець, Бог. Трійцю в Єдиному символізувало хлібне зерно. Саме хліб є тілом Божим.

Якщо привести термінологію у відповідність із сучасною наукою, то зерно, звичайно, є базисом безкласового суспіль­ства. Ви як — «за» чи «проти»? Чи «Бог» — це погано, а «комунізм» — добре?..

Але виявляється, одне без другого не існує. Бог дійсно виглядає так, як про нього казав Д. Скотт. Він є Абсолютна Свобода. Царство Свободи на землі. Царство Господнє. Повна перемога Світла-Творця над шестилапим звіром...

Дві одиниці, що в майбутньому увіллються до енерґії проґресу, — це такий додаток біологічної енерґії, що на Землі її практично неможливо використати. Певно, в майбутньому Земля стане житницею Сонячної системи, а люди будуть жити не тільки на Землі — вони розселяться по інших пла­нетах. Усе необхідне вони зможуть знайти на Місяці та Марсі — все, крім одного: енерґію проґресу здатне вироб­ляти тільки хліборобство. Йому належить 3 одиниці з 5-ти.

Навряд чи можна говорити про розвиток хліборобства десь поза межами Землі. На Місяці може існувати промисловість, заснована на атомній енерґії, а Земля, вичерпавши запаси вугілля і нафти, можливо, взагалі відмовиться від подальшого розвитку промисловості. Однак вона була й залишиться єдиним виробником біологічної енерґії.

Можливо, люди в космічному масштабі повторять те, що відбувалося на Землі: виникнувши із землеробства, промисло­вість відтягла людей до міст. Потім міста перемістяться в космос, а на Землі залишаться тільки хлібороби.

З енерґетичного погляду такий процес цілком можливий. А те, що можливо з енерґетичного погляду, природа завжди виконує. І навпаки: немає жодної надії розселитися в космосі, якщо ми знищимо родючість землі. Тоді життя в Сонячній системі припиниться. Переможе 666.

...Комуністе! Чи може залишити тебе байдужим те, що ти дізнався сьогодні про релігію своїх дідів і прадідів? Якщо може, то справи твої безнадійні, дорогий товаришу.

Подумай про Бога. Серйозно подумай! Не квапся з виснов­ками.

У тебе є душа — неправильно, що її немає! І вона, зви­чайно, безсмертна. Хіба Світло помирає? Як ти уявляєш його смерть? Відмирає речовинна форма (тільки земний образ, а не матерія!), але субстанція твоєї особи залишається нетлін­ною. Це і є те, що релігія називає душею, — твоє «Я», ти як безсмертна сутність.

Для того, щоб «спростувати» Бога, треба спочатку зробити такі «філософські» підтасовки:

а) підмінити поняття «матерія» поняттям «речовина»;

б) на цій основі абсолютизувати зовнішню видимість (те, що підвладне органам чуттів) як єдиносущу, тобто об’єктивну реальність;

в) заборонити онтологію (метафізику), проголосивши її «буржуазною» наукою, — інших доказів проти неї висунути не можна;

г) абсолютизувати неіснуючу в природі «суспільну суб­станцію», щоб замінити нею істинну субстанцію — тобто Світ­ло-Творця;

д) всякі спроби прорватися через ці «філософські» рогатки придушувати силою.

Чому треба забороняти онтологію? Тому, що онтологія так чи інакше веде до визнання Бога. Навіть матеріалістична онтологія! Ось у чому річ, дорогий товаришу. Це нашим філософам добре відомо: «Метафізичне тлумачення розвитку веде до визнання Бога, розуму, духу».

І далі: «Ідеологи буржуазії використовують її (метафізи­ку. — М. Р. ) як зброю у боротьбі проти соціалізму»75.

Отже, тебе роблять атеїстом не тому, що Бога дійсно нема, а тільки тому, що не можна піддавати сумнівові «суспільну субстанцію». Як тільки ти відкинеш її, негайно виявиться, що існування Бога спростувати неможливо.

Тебе роблять атеїстом з політичних міркувань, а не тому, що природа за межами твоєї особи не має розуму, духу. Але чи можна Бога проміняти на політику? Політика змінюється, Бог лишається. Та й що це таке — політика? Адже це не матерія, а тільки дух. Який саме? Чий він — від зла чи від добра?..

Розберись у цьому, комуністе! Не розберешся сьогодні — завтра буде пізно...

На арену Колізею виводили нас, комуністів. Леви розди­рали наші тіла. Римська знать ревла від захоплення: розіпни його, розіпни! Кого ж вони розпинали? Хіба не нас з тобою, дорогий товаришу?

Два тисячоліття люди молилися, очікуючи свого Месію. Вони бачили його в образі Боголюдини. І не зрозумів ти, комуністе, що земні люди чекали на тебе...

Не став ти Боголюдиною. Почав виготовляти цератові пор­тфелі, їх знадобилося так багато, що всієї худоби в нашій країні не вистачило б на шкіряні. Але ти був радий і церато­вому: слава Богу, вже не треба вставати за гудком. Керівники не запізнюються, а затримуються...

Ти навчився обдурювати й лицемірити. Бога, мовляв, усе одно немає. І душі безсмертної немає. Все кінчається горби­ком над головою. Так навіщо сушити мозок високими мате­ріями? Жити стало легше, жити стало веселіше. Так сказав товариш Сталін...

І ти повірив йому. Ти відвертався від усього, що не відпо­відало його формулі. Це, мовляв, неістотно. Все одно жити стало...

Тобі сподобалися ці слова: вони звільняли від усіх гріхів. Які можуть бути гріхи? Тільки б прожити веселіше. А чи пам’ятаєш ти, коли він це сказав? Повернися до бюджету другої сталінської п’ятирічки. Визволи душу від сліпоти. Сьогодні, і завтра, і кожного дня дивись на страшні двійки. Дивись вранці та ввечері. Дивись перед сном і встаючи з постелі. І пальці свої складай так, як навчала тебе мати в дитинстві. І пиши знак «плюс» на собі — всюди пиши його! Це знак Бога і знак комунізму...

І душа твоя нехай сповниться стогонами тих, хто загинув на арені Колізею. І в ГУЛАҐу, і в українських селах.

І тільки тоді, коли ти відмолиш страшні гріхи, над головою твоєю засяє Свята Трійця. Це і є комунізм.


Деякі висновки

Ми бачимо, що предки наші судили про енерґію проґресу цілком безпомилково. І її формула дійсно дозволяє думати про майбутнє з повною науковою вірогідністю. Тому ми й не можемо погодитись, що космічні цивілізації неминуче смерт­ні. Так, економічний хаос, виснаження землі, авторитарні форми управління, незнання законів проґресу — все це може стати причиною загибелі цивілізації. Але ми живі — невже допустимо?!..

Іспитом для нашої цивілізації виявляться найближчі 30— 50 років. Мабуть, це буде нелегкий іспит! Ми не знаємо, наприклад, який вихід з неймовірно тяжкого становища знай­де китайський народ, який виснажив власну енерґію проґресу. У всякому разі, земне людство не дозволить запанувати маоїзму, який збирається побудувати «нову» цивілізацію на уламках «старої».

Але поговоримо про нашу власну країну. Трапилося так, що наша країна після революції не позбавилася авторитарних форм управління. Ленін дуже хворобливо переживав те, що у нас почалося відродження бюрократії. Маркс вважав, що, зробивши пролетарську революцію, робітники не дозволять відновити державний апарат ні в якому вигляді — вони обме­жаться тільки бухгалтерами та інженерами, які на них працю­ватимуть. А щоб чиновники не захопили владу в свої руки, робітники повинні жити за законами козацької республіки Січі Запорозької — тобто ніколи не розлучатися зі зброєю. У цьому й полягала, за Марксом, диктатура пролетаріату. І тому, зокрема, він високо оцінював історичне значення Запо­розької Січі.

Життя відразу ж довело утопічність такої «держави ро­бітників» — ця утопія призвела до тих форм воєнного кому­нізму, з якими треба було негайно покінчити. Ані за мо­ральними, ані за економічними наслідками така форма дикта­тури пролетаріату себе не виправдала та й не могла виправ­дати. Чим її слід було замінити? Безумовно, нормальним державним апаратом, як у будь-якій іншій країні.

Звичайно, це вже були вихідці з нижчих верств, але дер­жаву як таку довелося поновити. Відмирання не сталося. Це, власне, і називає Ленін відродженням бюрократії.

І тут знову вступає в силу закон рівновеликих величин, про існування якого Маркс і Ленін навіть не підозрювали. Хоча окремо взятий державний чиновник і прагнув жити по-комуністичному, але загальна маса чиновників поглинала ніяк не менше, ніж феодальна бюрократія.

Фактично відбулося таке: одна губернаторська канцелярія розщепилася на десять канцелярій — і т. д. до нескінченності. Словом, не знаючи законів природи, Маркс і в цьому питанні припустився великої помилки: почав планувати елімінацію класів не з того боку — з відмирання державного апарату, а не з відмирання селянської праці.

Тут зосереджено надто багато пального матеріалу, тому ми обмежимось розглядом законів природи як таких. Той, хто добре їх засвоїть, сам у всьому розбереться. Чи потрібно сьогодні ставити питання про те, правомірна чи неправомірна була пролетарська революція в Росії? Після бійки кулаками не махають. Ясно одне: зруйнувавши нечисленну державну машину, революція підняла до життя численну, яка не мала ні моральної, ні практичної підготовки для управління країною. Все стало дозволеним і законним. І хоча чиновник жив не краще від робітника, але, не бажаючи вертатися до верстата (керувати так приємно!), він відчайдушно тримався за свій письмовий стіл, який визначав його новий суспільний статус. Хіба він колись не заздрив панові? Тепер сам пан — був ніщо, став усім. Прагнучи вислужитися, він не щадив найближчих людей. Гірко переживаючи народну трагедію, він усе ж не знаходив у собі мужності стати посеред дороги, якою котилася збільшена до неймовірних масштабів бюро­кратична машина. Зупинити її йому було не під силу, а поми­рати не хотілося — і він робив те, що робили інші: відправляв своїх товаришів по партії в табори смерті або розвалював ломом селянську піч, щоб вигорнути звідти останні крихти схованого про чорний день хліба. Він знав, звичайно, що люди помруть з голоду, але робив це...

Жахлива моральна ситуація — страшнішою вона ніколи не була! А в її основі лежала описана нами помилка К. Маркса. Добрі наміри батька «наукового» комунізму через незнання законів природи обернулися для нас неймовірною трагедією.

Від того, що один царський бюрократ розщепився на два­дцять радянських бюрократів, не тільки не покращилося уп­равління країною, — навпаки, державний апарат перетворився на щось аморальне, сатанинське. Лихо множилося на лихо, заражаючи всі куточки і шпарини суспільства. Там, де раніше від насильства страждала одна тисяча людей, тепер повинно було страждати двадцять тисяч. І весь народ разом.

Але не будемо сипати сіль на наші тяжкі рани. Солженіцин уповні виконав свою життєву місію з погляду заперечення. Повторювати його безглуздо — кількість жахів, змальованих ним, не створить дива і не покаже нам нових шляхів.

Де ж шукати ці шляхи? У законах природи, звичайно. І ніде більше.

Той, хто об’ємно, стереоскопічно побачив формулу енерґії проґресу, вже не запитає нас, що робити, — він знає це.

Знає, що жодна революція — нехай із найшляхетнішими гаслами! — нездатна призвести до відмирання класів. Класи відмирають не тому, що ми вчиняємо революції, а тому, що розвиваємо науку, техніку, виробництво. Звідси висновок: не можна розраховувати на якісь «революційні» перетворення в нашій країні. Досить крові, ми досхочу набродилися по ній.

Але, з іншого боку, залишати нашу економіку і управління країною в тому вигляді, в якому вони сьогодні існують, також не можна.

Треба думати, що в нашій країні значно менше свідомих прибічників бюрократичної системи, ніж ми припускаємо.

Однак ми заплуталися у буцімто вагомих і на перший по­гляд навіть сухувато академічних творіннях Маркса. Ця його академічна скупість на емоції підкуповує — їй починаєш вірити: мовляв, наука, а не якась емоційна піна.

Нам треба знати: нові ери приходять на земну кулю повіль­но, століттями. Той, хто намагається хльоскати час батогом, хльоскає тільки самого себе.

Безумовно, наше співчуття народам слаборозвинутих країн цілком моральне. Проте експорт революцій — справа вищою мірою аморальна. Не революції їм потрібні, а розвиток еко­номіки на капіталістичних засадах. До речі, про це багато писали К. Маркс і Ф. Енґельс. Узяти бодай статтю Ф. Енґельса «Про суспільні відносини в Росії».

«Тільки на певному, для наших сучасних умов дуже висо­кому щаблі розвитку суспільних продуктивних сил стає мож­ливим підняти виробництво до такого рівня, аби скасування класових відмінностей стало дійсно проґресом, щоб воно було міцним і не призвело до застою чи навіть занепаду в суспіль­ному способі виробництва. Такого щабля розвитку суспільні сили досягли лише в руках буржуазії»76.

Мова тут не про якусь іншу країну, а саме про Росію — Енґельс застерігає російських революціонерів од передчасного повалення буржуазії. Доки країна залишається селянською, про пролетарську революцію не може бути й мови.

«Але це може статися лише в тому разі, якщо у Західній Європі... відбудеться переможна пролетарська революція, яка створить російському селянинові необхідні умови для такого переходу, — зокрема матеріальні засоби, яких він потребу­ватиме, щоб звершити необхідно пов’язаний з цим переворот у всій його системі землеробства».

Безумовно, Росія на час Жовтневої революції не була ціл­ком до неї готова. Ленін це враховував, проте в той час здавалося, що Західна Європа вже піднімається на револю­цію. Спроба германських і угорських революціонерів закін­чилася невдачею, Росія зі своєю революцією виявилася в ізоляції, і тоді Ленін повернув країну в напрямі коопера­тивного (тобто громадського, комуністичного) капіталізму. Було задіяно також західний капітал і дозволено приватний вітчизняний.

Якщо навіть вважати, що Ленін вчинив помилку в жовтні 1917 року, то він її відразу виправив: про неп (нову економічну політику) наш народ згадує як про золотий вік в історії радянської держави. На жаль, цей «вік» тривав усього лише шість років. А після цього почався шалений наступ бюрократії на радянський капітал.

Так, у нас з’явилася промисловість. Так, з’явилася техніка на полях. Але якою ціною? Окрім незліченних людських жертв паралельно розвивався інший згубний процес — висна­ження землі. А це вже замах на майбутнє життя — на онуків і правнуків наших. Процес цей не припиниться доти, доки ми не відновимо капітал в усіх ланках нашої економіки. Що стосується держави, то вона зобов’язана існувати в призна­чених для неї рамках, не втручаючись в економічне і духовне життя народу.

Такі висновки неминуче випливають з тих законів при­роди, про які ми писали в даній праці. Переконувати когось в їхній істинності ми більше не маємо наміру — нехай пере­конує життя...

Дивно виглядають наші довідники з економічних питань: повсюди засуджуються державні монополії як один з видів експлуатації народу.

«Державні монополії історично виникли як фіскальні мо­нополії, тобто установи, які служать інтересам підвищення доходів казни, і являють собою по суті більш активну форму непрямих податків»77.

При цьому розглядаються державні монополії на тютюнові вироби, вино, сіль, сірники і т. ін. , оскільки жодна держава у світі не доходила до повної монополізації всіх засобів виробництва і всіх видів торгівлі. Це виявилося можливим тільки в нашій країні — завдяки її величезним природним багатствам і надмірній терплячості народу. Будь-яка інша держава при таких методах ведення господарства давно б розвалилася.

Політична економія в нашій країні закликана довести, що це, мовляв, не монополія, а усуспільнення засобів вироб­ництва. Хитруємо, як на виборах до Верховної Ради...

І тому хитруємо, що не розуміємо законів природи. Певні, що таких законів взагалі не існує.

Люди, поскреготавши зубами, вмовкають, але природа не підкоряється жодним декретам — у неї свої шляхи, свої дек­рети. Вона не видає газет — видає хліб. Це — її мова, її засоби інформації. Чи ми зуміємо її перехитрити?..

Тепер кілька слів про партійне життя, якого, власне, у нас немає. А те, що є, навряд чи можна назвати життям: це механічне прокручування маховиків і шестерень, де воля ко­муністів розчиняється в догідливих промовах, а особистість члена партії може виявитися тільки під час суперечки з дружиною.

Але у суспільному житті так само, як і скрізь, діють закони природи. Частково вони відомі — наприклад, закон запере­чення. Здавалося б, його цілком досить, щоб знати: жодна природна чи штучна система не може складатися з одного полюсу — ні магніт, ні земна куля, ні людська істота. Всесвіт заснований на законах симетрії. Однополюсний магніт пере­стане бути магнітом, безстатева людина перестане народжу­вати. І навіть Сонце перестало б світити, якщо б у світі існувало лише світло і не було темряви. Тоді світло стало б темрявою...

До речі сказати, закон заперечення — це і є Вічна Тріада, тобто Свята Трійця. Просто в марксизмі вона занижена і перетворена у щось залежне від «суспільної субстанції».

Згадаємо Марата:

«Любов до всевладдя, природно, притаманна людському серцю, яке за будь-яких умов прагне першості. Ось де бере початок зловживання владою, яке вчиняють її охоронці»78.

І далі:

«Ось чому найбільшим нещастям, яке могло б випасти на долю вільної держави, була б відсутність відкритих супере­чок, громадського протиборства партій. Усе гине, коли народ стає байдужим і перестає брати участь у справах, не турбується про збереження своїх прав, тоді як свобода виникає з вогню обурення...



...І на довершення, неначе мало тих неправдивих картин, які малює історія: скрізь натовпи письменників, підкоряючись лише своїм низьким пристрастям, поспішають підлеститися до деспота. Письменники в своїх присвятах, поети в своїх віршах, ритори в своїх промовах — кожний щедро кадить йому фіміамом, безнастанно вихваляючи. Вони називають його батьком своїх народів, благодійником людства, окрасою століття, ми ж настільки дурні, що віримо їм...

У країнах деспотичних преса покликана служити тільки для того, щоб кувати ланцюги. Видання друкованих творів дозволяється тільки аґентам і ставленникам деспота і лише з метою вихваляння його влади.

Коли якийсь народ перебуває в подібному стані, досвід уже нічому його не навчає. Ні сумні спомини про минуле, ні гіркота сьогодення, ні страх перед майбутнім неспроможні вилікувати народ від його нерозумних забобонів... Надміру довірливий і завжди одурений, він позбавляється попередніх помилок, аби відразу припуститися інших»79.

Проте моральний, психологічний підхід до влади як такої (тобто до держави взагалі) у нас не тільки не заохочується, а проголошується ворожим. Є підхід «класовий», істинно «нау­ковий», а все, що будь-коли написане з цього приводу, треба забути. Людини як особи не існує — є «суспільна людина» як субстанція вартості. Все інше — не марксизм, отже, йде від класових ворогів.

Дещо зі сказаного Маратом вже відійшло у минуле: немає «батька народів» і «благодійника людства». Але багато лишилося. І те, що лишилося, завдає нашому суспільству величезної шкоди.

Наведемо такий приклад. Колись Ленін сказав про фізіо­кратів: вони, мовляв, помилялися, стверджуючи, що земля здатна виснажуватись. Мабуть, Ленін був не краще від Мар­кса знайомий із землеробством. Що ж, це по-людськи зрозу­міло. Засуджувати за це не можна. Чи могло Марксу або Леніну спасти на думку, що люди через «радянських чино­дралів» повністю втратять здоровий глузд?

Аж ось результат: на основі цієї випадкової фрази одне за одним академічні видання засуджують Юстуса Лібіха, котрий створив агрохімію й завдяки власній теорії мінерального підживлення рослин примножив урожаї в західних країнах. Мінеральні добрива, звичайно, застосовуються й у нас. Але Лібіх усе ж «помилявся», тому що:

«Це твердження використовували буржуазні економісти для обґрунтування так званого «закону зниження родючості ґрунту»80.

І це друкується в 1963 році, коли ми вже почали ввозити пшеницю з Америки! Те саме про Лібіха написала БСЭ81. Власне, українська енциклопедія просто передрукувала стат­тю з БСЭ.

Провалися земля, загинь народ, але якщо Маркс і Ленін десь щось сказали, то це на століття має лишитися святим і непорушним. Немає науки, немає літератури — є тільки цитати, цитати. Море, океан цитат...

Так виглядає наше суспільне життя.

Чи можемо ми далі рухатися з таким вантажем закостені­лого догматизму? Навіщо ж ми тоді нищили релігію? Адже те, що ми отримали, є найгірший вид фідеїзму. З іншого боку, те, що закладено в Біблії, є алегоричне відображення найвеличніших — вище немає! — законів природи. Треба лише на них знатися.

Чи мало таких прикладів? Із них складається все наше життя. Навіть ця книжка, що майже завершена, при існуючих законах книгодруку не зможе побачити світу в нашій країні. Але ви вже вибачайте, дорогі товариші, — вона все ж вийде! Світло, Розум, Совість не мають і не знають меж. Вам самим це потрібне — вам і дітям вашим. Щоб вони жили, а не скніли й гинули в таборах смерті. І, можливо, ви, трохи подумавши, подякуєте Богові, що у нашому народі не так уже багато боягузів. І згадаєте при цьому: нема пророка в своїй вітчизні...

Те, про що говориться в цій книзі, зовсім не антирадянське. Немає законів природи «радянських» і «антирадянських» — природа не визнає жодних «суспільних субстанцій». Вона субстанція себе самої — інших не існує...

Важко погодитися з О. Солженіцином, що наш народ, мов­ляв, не готовий до соціальних свобод, тому в нашій країні треба зберегти авторитарні форми управління. А якщо до цього ще додається теократія (на жаль, так можна його зро­зуміти), то це виглядає як величезна помилка. Незважаючи на нашу вдячність йому за те, що він зробив, із цим згодитися неможливо. У церкві своє життя — життя Духу. Політика їй взагалі протипоказана.

Слово «радянський» походить від слова «радитися». Доки ми не навчимося радитися всенародно, без будь-яких обме­жень, загрозу краху, падіння Радянської влади не буде усуне­но. Адже необов’язково Радянською владою треба називати тільки такий суспільний порядок, при якому не можна порадитися навіть з дружиною в ліжку — тебе слухають стеля й стіни...

У наш час всенародно радитися можна тільки у вільній пресі. Це найперша з усіх умов нашого духовного й економіч­ного відродження. Відсутність відкритих дискусій, боротьби партій — ось де головна причина всіх наших лих.

Що стосується народу нашого, то він цілком визрів для найповнішої, нічим не затуманеної Свободи.



1972-1974



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   33

Схожі:

Микола Руденко iconСпеціаліст вищої категорії, учитель української мови та літератури Микола Руденко

Микола Руденко icon2014 руденко валентина Іванівна
Руденко валентина Іванівна – вчитель методист світової літератури, спеціаліст вищої категорії, стаж 34 роки
Микола Руденко icon2015 рік Руденко Валентина Іванівна
Руденко Валентина Іванівна, учитель світової літератури Водянської сзш широківського району
Микола Руденко iconРуденко валентина Іванівна
Руденко валентина Іванівна – вчитель методист зарубіжної літератури, спеціаліст вищої категорії, стаж 30 років
Микола Руденко iconМединська О. В. – головний бібліограф Галицької ЦБ. Відповідальна за випуск: Сорочинська-Городецька І. В
Микола Руденко : письменник, філософ, правозахисник[Текст] : біобібліографічний нарис: до 95-річчя від дня народження Миколи Руденка...
Микола Руденко iconПрокопенко Андрій IV курс II група Микола Хвильовий
Тростяниці (тепер Сумщина) в сім’ї вчителів народився Микола Григорович Фітільов
Микола Руденко iconРуденко Валентина Іванівна, учитель зарубіжної літератури Водянської сзш широківського району. Зарубіжна література у 7 класі. Опитувальник книга
Руденко Валентина Іванівна, учитель зарубіжної літератури Водянської сзш широківського району
Микола Руденко iconМикола Вінграновський Микола Степанович Вінграновський народився
Микола Степанович Вінграновський народився в селі Первомайському Миколаївської області
Микола Руденко icon120 років від дня народження Миколи Григоровича Хвильового
Микола Хвильовий (справжнє прізвище Микола Григорович Фітільов) (13 грудня 1893 – 13 травня 1933) — український прозаїк, поет, публіцист,...
Микола Руденко iconМикола І павлович (25. 06. 1796 18. 02. 1855)
Олександр прийняв зречення брата, але не зрадив його розголосу. Після смерті імператора Олександра І великий князь Микола Павлович...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка