Микола Руденко



Сторінка14/33
Дата конвертації11.04.2017
Розмір7.64 Mb.
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   33

По-перше, стверджується, що вартості створює тільки фізичний труд, а люди праці інтеліґентної оплачуються за рахунок робітників. Виходить, що люди типу Туполева, Ільюшина не самі себе окупають, а живуть за рахунок експлу­атації праці авіаційних робітників, які будують літаки їхніх конструкцій. Щоб зрозуміти, наскільки безглузде таке твердження, досить поставити запитання: чи можуть робітники, зібравшись гуртом, почати створювати, наприклад, літаки, якщо немає авіаційного підприємства, не спроектовано і не сконструйовано літак, не організовано вчасне надходження необхідних матеріалів, деталей і частин літака, не організова­но саму працю робітників і немає постійного технічного і організаційного керівництва їхньою роботою. Маркс мав найпримітивніше уявлення про виробництво. Та й виробництво, про яке він писав, це така сива давнина, що й читати незручно.

Та навіть і в тому виробництві тільки повне незнання Маркса не дозволило йому помітити, що роль організаторів виробництва, технічних керівників і наглядачів була у кож­ному разі не меншою, ніж роль робітників. Бертольд Брехт у п’єсі «Добра людина із Сезуана» переконливо показав, на що здатні робітники, навіть маючи капітал в своєму розпоряд­женні, якщо серед них не виявиться людини, яка змогла б їх організувати, знайти кожному відповідну справу і примусити всіх працювати. Вони будуть тільки рвати від наданого їм капіталу, намагаючись захопити якомога більший шматок, бу­дуть обжиратися, пиячити, псувати добро, топтати його собі під ноги.



По-друге, стверджується, що весь прибуток від вироб­ництва, який потрапляє не в руки робітників, є результат експлуатації їхньої праці, в тому числі і все те, що йде на оплату зайнятих у виробництві людей не фізичної праці, а також весь капітал, який іде на розширення виробництва. Мисляча людина з цього повинна зробити висновок, що експлуатація благо. Без неї виробництво, ледве почавшись, припинило б своє існування, бо робітники з’їдали б усе, що заробили. Тут не місце критикувати плутанину міркувань Маркса про норму експлуатації. Слід лише сказати, що засо­бами, отриманими від експлуатації, можна вважати лише те, що йде на особисте споживання капіталіста і його сім’ї. Все інше, що йде на відтворення і все, що йде на оплату людей праці не фізичної, є законні витрати нормального виробни­чого процесу при розширеному відтворенні.

І, нарешті, по-третє. Існує переконання, що капіталіст може брати на особисте споживання зі своїх капіталів скільки завгодно. Якось «Комсомольская правда» опублікувала пам­флет «Бідний мільйонер». Це була реакція на публікацію, здається, в «Штерні», кореспонденції «Звичайний мільйо­нер». Відтоді минуло років п’ятнадцять, а я досі пам’ятаю той памфлет — настільки яскраво відбилися в ньому два різнома­нітні моральні критерії в підході до витрачання багатств. З одного боку «Звичайний мільйонер» і з іншого той (памф­летист), хто існує на народні кошти, ставить себе на місце того, хто має можливість необмежено розпорядитися капі­талом.

Памфлетист бере витяги зі штернівської публікації й іро­нізує з приводу кожного з них. У «Штерні» говориться, наприклад, що мільйонер має одну легкову автомашину і сам водить її. Дружина свого авто не має і користується машиною чоловіка, коли він дозволяє. Водить машину вона теж сама, бо водія у них немає. Прибирає машину наприкінці робочого дня і готує її до наступного виїзду людина, яка виконує в домі мільйонера обов’язки двірника і садівника. За обслуговування машини він одержує певну доплату. Памфлетист з цього приводу вигукує: «Бідний мільйонер, він не може мати другу, третю... десяту машину з шоферами!»

З приводу повідомлення «Штерна» про те, що, окрім двір­ника-садівника, родину мільйонера обслуговують ще тільки двоє — кухарка й покоївка, через що у веденні домашнього господарства бере участь і дружина мільйонера, памфлетист вигукує: «Бідний мільйонер, він не може утримувати достат­ній штат домашніх слуг!» І в тому ж дусі весь памфлет. Особливо розвеселило памфлетиста повідомлення «Штерна» про те, що мільйонер видає дружині щомісяця на домашні витрати певну суму і зобов’язує її вкладатися в свій бюджет. Якщо в якомусь місяці дружина перевищила витрати і чоло­вік погодився з необхідністю цього, то він покриває пере­витрату, але в наступні місяці утримує всю цю суму з бюдже­ту дружини. Чого тільки не наговорив памфлетист, розважа­ючись на тему про те, що «бідний мільйонер» не може від­ступити від певних правил навіть для коханої дружини. А я, бувши в той час правовірним марксистом, подумав: «Не дай Бог нашому народові таких слуг, як цей памфлетист!» (Адже міркував він цілком у дусі Маркса). І навпаки: «Допоможи нам, Боже, мати таких господарських керівників, як цей мільйонер».

Памфлетисту і невтямки, що мільйонер робить усе це зов­сім не з примхи. Він справді не може витрачати на особисті потреби скільки забажається. Його обмежує, по-перше, кон­куренція. Вона спонукає безупинно розширювати і вдоскона­лювати виробництво, всіляко заощаджуючи кошти для цього. По-друге, державні податки, які, хай буде відомо, відривають левову частку від прибутків. І, нарешті, профспілки, постійно борючись за збільшення частки робітників і службовців у прибутках. Крім того, неабияку роль грає і морально-етичний бік питання. І серед мільйонерів чимало людей, котрі не праг­нуть жити в розкоші і виділитися цим з маси своїх спів­вітчизників. Тільки людям з мораллю памфлетиста на це начхати. Читаючи його опус, зримо відчуваєш слину, яка стікає з куточків його губ. От йому б ці мільйони, він би «труснув» ними — марксистська ідеологія в тім не завада. А мільйонер економить. Щоправда, його економія інша, ніж у робітника, але і необмежених особистих видатків він допус­кати не може.

Боротьба між бідними і багатими, як і експлуатація, існу­вали завжди. Але боротьба ця не класова, а тільки моральна і цензова. Найкраще це можна простежити на досвіді США. Там завдяки «повній політичній свободі»1 (підкреслене мною. — П. Г. ) робітники через профспілки і підприємці через свої спілки навчилися домовлятися про розподіл і перерозпо­діл прибутків, не порушуючи єдності того економічного класу, до якого належать і ті й інші. Вони не доводять справу до конфліктів, які призводять до зупинки виробництва. В результаті США — найбагатша країна світу, а американський робітник — найбільш високооплачуваний у світі.

Зовсім інші результати принесла трудящим Марксова тео­рія. Обґрунтувавши неминучість боротьби між неіснуючими класами і неминучість світової пролетарської революції, Маркс закликав до дій, спрямованих на розвал реальних еко­номічних класів, тобто до розвалу економічного життя су­спільства. А «знайшовши» додаткову вартість у праці, відво­лік увагу своїх послідовників від того єдиного джерела, яке творить життя на Землі, і закликав до створення суспільства максимальної неволі, суспільства, в якому додаткову вартість повинні створювати «трудові армії» або, згідно з радянським досвідом, ГУЛАҐ.

Ця економічна теорія дістала трагічну експериментальну перевірку в Росії. І першим з марксистів, який зрозумів не­обґрунтованість цієї теорії, був Ленін. Проте ніхто в той час Леніна не зрозумів. Хоча й зрозуміти було важко. Йому, щоб не порвати зі своїми однодумцями, доводилося прикривати свій відхід від марксизму димовою завісою псевдомарксистської фразеології і посиланнями на вимоги реальної дійсності. В політичному звіті XI з’їзду партії, говорячи про неп, він заявив: «Необхідно справу поставити так, щоб звичайний хід капіталістичного обігу був можливий, бо це потрібно народові, без цього жити не можна»2. В цій же доповіді він, у дещо завуальованій формі, говорить, що неп — не марксизм: «...Ми впадаємо в інтеліґентщину, в лібералізм, мудруємо про те, як розуміти державний капіталізм, і заглядаємо в старі книжки. А там написано зовсім не про те... Жодної книжки немає, яка була б написана про державний капіталізм, що буває при комунізмі. Навіть Маркс не здогадався написати жодного слова з цього приводу і помер, не залишивши жодної точ­ної цитати і неспростовних вказівок3. (Підкреслене скрізь мною. — П. Г. ). Тут Ленін не виступає прямо проти Маркса, але явно іронізує над його економічною теорією, яку біль­шовики намагалися застосувати в період так званого воєнного комунізму, але, наштовхнувшись на всенародний опір, змуше­ні були повернутися до «звичайного ходу капіталістичного господарства і капіталістичного обігу». Виявилося, що «без цього жити не можна».

М. Руденко цифрами ілюструє величезний господарський стрибок, який країна здійснила за шість непівських років. А я наочно пам’ятаю, як протягом одного лише сільськогоспо­дарського сезону країна вирвалася із страшного голоду. Я ніколи більше не бачив такої величезної кількості людей у полі. Громадянська війна майже повністю позбавила село коней. Землю обробляли на коровах і вручну. І все це робилося напівголодними людьми весело і з жартами. Під час воєнного комунізму, коли люди вимирали від голоду, аґіта­тори малювали казкові картини майбутнього сільськогоспо­дарського виробництва з тракторами та іншими машинами. І люди не забули про це. Ось ми, вдвох із братом, саджаємо кукурудзу. Один ударом сапки (рід мотиги) робить ямку. Другий опускає туди зерно і ногою або рукою засипає ямку. Нас обминають кілька односельців, теж із сапками на плечах. Худі страшенно, але веселі, жартують, сміються. Хтось кри­чить нам: «Що, трахтор включили? Сапою трах-трах!» Всі сміються, сміємось і ми. І так зі сміхом село в перший же рік непу саме наситилося і місто нагодувало. А через рік країна почала експортувати зерно. І з кожним роком експорт зрос­тав, аж доти, доки почалася колективізація і ліквідація кур­кулів «як класу», що призвело до нового, ще страшнішого голоду.

Почався жахливий період життя нашого народу. За запев­неннями уряду, ми багатіємо. І це цілком відповідало Марксу, бо небаченими темпами розвивалася важка промисловість — «основа могутності країни», — а робітничий клас жив надго­лодь, селянство вимирало, а з десятків мільйонів абориґенів архіпелагу ГУЛАҐ витискалися всі соки, і вони масою йшли в тундровий перегній і перетворювалися на табірний пил. Минали роки, десятиліття, а ми ніяк не могли зрозуміти, що істинне багатство країни міститься в хлібі. США багата країна не тому, що вона найпередовіша в промисловому відношенні, а тому, що її промисловість зародилася і росла на базі мо­гутнього сільського господарства і досі спирається на здорову основу. Сільське господарство цієї країни не тільки подає з надлишком енерґію проґресу для свого народу, але й робить країну найпотужнішим у світі експортером зерна. США виробляє половину товарного зерна, що постачається на сві­товий ринок.

Важко, зі скрипом та скреготом починають і в нашій країні усвідомлювати, що потрібні не тільки машини і озброєння, але й хліб. Ухвалюються постанови за постановами, плану­ються, здавалося б, найрозумніші заходи. А хліба немає і немає. Нам усе щось заважає мати його вдосталь — то посуха, то перезволоження, то вітри, то ще якісь незрозумілі причини. Причини ці шукають, знаходять, усувають, але з’являються нові — і проблема лишається нерозв’язаною. А йдеться про те, що «енерґію проґресу виробляє свобода». На жаль, у керівництві нашої країни немає розуміння цього. Радянські керівники, називаючи себе ленінцями, не розуміють того, на чому неодноразово наголошував Ленін. Так, виступаючи 1 січня 1914 року в газеті «Пролетарская Правда» з приво­ду гасла американських робітників «4000 доларів на рік і 6-годинний робочий день», він вказував, що в США — най-передовішій державі з повною політичною свободою і найбільш розвиненими демократичними установами — таке гасло здійс­ниме. «Застосування машин в Америці завдяки повній полі­тичній свободі... розвинуто сильніше, ніж будь-де у світі...»

«Країна неосяжно багата вже тепер, і вона може відразу потроїти свої багатства...»4. Він писав далі: «У кожній цивілі­зованій країні світу ця мета американських робітників є теж цілком досяжною метою, але для цього вимагаються основні умови свободи в країні»5. (Підкреслене скрізь мною. — П. Г. ). Цих умов у нашій країні якраз і немає.

Люди обмежені не можуть зв’язати, здавалося б, різнорідні речі — політичні свободи і виробництво суспільних багатств. Але вони зв’язані найбезпосереднішим чином.

Політичні свободи є природним наслідком вільного під­приємництва, яке прийшло на зміну феодальному способові виробництва. Феодалізм заважав проґресові не тим, що він не давав трудитися. Ні, трудитися він спонукав. Але він заважав свободі обігу і тим порушував нормальний хід життя. І життя змело його. Марксизм породив лад прямо протилежний ладові вільних підприємців, і тому, як і феодалізм, ворожий полі­тичним свободам.

«За зовнішньою видимістю феодалів тепер не існує. Однак тисячі, десятки тисяч дрібних чиновників роблять те ж саме, що робили феодали — не купують, а відбирають силою. З безлічі напівголодних наглядачів і обліковців ліпиться тисячоликий феодал — Держава. Нікому від цього не легше, ніхто не виграє — всі ми опиняємось в якихось титанічних жорнах, які перемелюють наші душі і кістки. Класових ворогів немає, кожен із цих чиновників вважає себе трудівником, а не визис­кувачем. Але експлуатація все ж існує: народ експлуатує сам себе. Починаєш підозрювати, що цим процесом керують не люди, а якась містична сила, що іменується Пітьмою».

«Але ось що залишається непорушним: хоч би як експлуату­валися люди, держава від цього не багатіє, а навпаки — ру­хається до зубожіння. Чому? Тому що експлуатація населення ніколи не збільшує кількості виробленого хліба. Навпаки: його виробництво невпинно знижується через втрати інтересу до хліборобства і до самої землі. Зменшується кількість худоби, земля чимраз менше одержує органічних добрив. А без орга­ніки мінеральні добрива мертві. Весняні води й вітри виносять рештки родючості в моря і океани. Держава прямує до немину­чої загибелі. Ані грізна зброя, ані могутня промисловість їй уже не допоможуть — з-під ніг вислизає земля». Саме про це каже нам життя, щорічно ставлячи країну на межу продовольчої ка­тастрофи. «Проґресивна економічна формація або реґресив­на — ясно з того, скільки вона виробляє хліба. Природа сама підбиває підсумок нашої господарської діяльності. Вона — найвищий суддя, нам лишається тільки вислухати її вирок. Жодні ідеологічні спекуляції в цій справі не допоможуть».

Єдина гідна відповідь на цей вирок — цілковита політична свобода, яка одна лише може розв’язати ініціативу трудів­ників землі для повернення до нормального хліборобства, заснованого на визнанні землі головним виробником вартості, яку треба постійно захищати — зупинити знищення і висна­ження землі і почати поступове, але неухильне відновлення і збагачування її.

М. Руденко в своїй роботі неодноразово звертається до релігійно-філософських питань. Я не вважаю для себе можливим вступати в їх обговорення.

За народженням, обрядом хрещення, родинним і шкільним вихованням я — православний християнин, але все свідоме життя був у партії, яка сповідувала зоологічний атеїзм. І хоча сам я завжди ставився до віри інших з повагою, але над питаннями релігії не замислювався і без роздумів дотриму­вався офіційного партійного світогляду. З релігійно-філософ­ських питань майже нічого не читав, а головне, і не замислю­вався над ними. Отож я в релігійно-філософських питаннях навіть не дилетант, а просто невіглас. Тому не буду висловлювати суджень з порушених автором релігійно-філософ­ських питань, а лише відгукнуся на них двома своїми суджен­нями в релігійному аспекті.

Перше. Досвід побудови соціалізму в СРСР можна роз­глядати як результат експерименту, поставленого за теорією Маркса. Якщо це так, то не можна не звернути уваги на те, що експеримент поставлений з урахуванням щілинного зако­ну, тобто вжито всі заходи, щоб досвід пішов суто задуманим шляхом і в ході його здійснення не міг ухилитися вбік — піти в яку-небудь не передбачену експериментатором щілину.

Розглянемо ті умови, за яких на нас експериментували, і пересвідчимось, що справу було поставлено саме так.

Почнемо з того, що революція перемогла зразу на 1/6 зем­ної кулі. Територія революційної країни розміщена компакт­но і має природні вельми зручні для оборони кордони. Через це можливість перервати експеримент шляхом військового втручання було практично виключено.

При владі стала добре організована, дисциплінована, до­статньо далекоглядна в розумінні захисту своєї влади і вкрай рішуча партія, здатна на будь-які, навіть найжорстокіші і не­людяні, заходи придушення всякого опору. Завдяки цьому експеримент був захищений і від загибелі в результаті внут­рішньої протидії.

На території СРСР виявилася 1/4 орних земель світу. І не яких-небудь, а не гірше земель штату Айова (США) та іта­лійських лесових ґрунтів. Це величезні масиви українських, донських і кубанських чорноземів. Це родючі землі Сибіру і Далекого Сходу. Це сонячні землі Середньої Азії, Кавказу, Криму. Це знаменита Центрально-чорноземна смуга. Та й так звана нечорноземна область і перезволожені землі Білорусії віками годували своє населення. Таким чином, і стихійний голод не міг зірвати експеримент, тим більше, що на 25% орних земель світу припадало менше 8% людства.

У підземних коморах країни виявилися закладені дуже великі енерґетичні ресурси у вигляді вугілля, сланців, нафти, газу, а також, по суті, всі корисні копалини. Це був, можна сказати, «страховий фонд» експерименту.

Загалом нашій країні все було дане в такій кількості, що хоч би як ми калічили природу, хоч як транжирили б її ресурси, хоч би як заражали навколишнє середовище, хоч би як знищували ґрунти і їхню родючість — експеримент цим не можна було зірвати. І якщо експеримент в таких умовах дав неґативні результати, якщо не вдалося добитися того єдиного, що було обіцяно теорією — економічно квітучого суспільства, — є всі підстави вважати ганебною саму теорію. Незримий експериментатор немовби спеціально потурбувався досягнен­ням однозначної відповіді на поставлене ним питання, щоб провал теорії не можна було нічим пояснити, окрім ганебності самої теорії, щоб ані в кого не було підстав для політичних спекуляцій, щоб ніхто не міг сказати: «Теорія добра, але умови були погані». Кращих умов, аніж ті, які були створені для теорії Маркса в СРСР, просто придумати неможливо.

За експериментом немовби хтось спостерігав весь час. Коли Ленін, зрозумівши згубність наміченого Марксом шляху, спробував перервати експеримент і під димовою заві­сою марксистської фразеології повернути життя в його нор­мальне русло, смерть зняла цю загрозу зі шляху експери­менту: ленінський неп було ліквідовано, настала жахлива ера марксистської колективізації і ліквідації куркульства як класу (створення трудових армій для сільського господарства); почався масовий ГУЛАҐ (трудові армії для промисловості), голод і війни, тобто все те, що закономірно випливає з теорії марксизму.

І вже зовсім виглядає дивом те, що через чотири десяти­ліття після Жовтневого перевороту був закладений дослід в іншому кінці земної кулі, в інших умовах і при інших вико­навцях (Куба). Результат такий самий. Такий же нелюдяний тоталітарний режим, з тими ж пороками. Тепер уже не можна виправдати теорію неспроможністю чи невмінням виконавців. Дана теорія не могла дати іншого результату. Це тепер става­ло незаперечною істиною.

Друге. Досвід Радянського Союзу можна розглядати і як експеримент вироблення нової, позарелігійної моралі.

Комуністичну ідеологію сформовано на споживацьких заса­дах. «Від кожного за здібностями, кожному за потребами» — ось суть цієї ідеології і та єдина мета, до якої повинні праг­нути люди. Ця ідеологія, — говорить М. Руденко, — «по­роджує той вид атеїзму, який обожнює суспільне корито. А оскільки за межами цього корита, як «суспільної субстанції», інших вартостей не існує, то мета життя зводиться до того, щоб, розштовхуючи інших, якомога раніше і щільніше при­тиснутися до корита. Притиснутися так, щоб жодні сили в світі не змогли тебе від нього відірвати». Це ми і спостері­гаємо в нашому повсякденному житті. Від суспільного кори­та, або, що те ж саме, від влади, відривають тільки з кров’ю (сталінський терор). Ті ж, хто тримається дуже міцно, пере­бувають біля суспільного корита до смерті. А оскільки тих, хто міцно тримається і довго живе, в багатомільйонному народі знаходиться чимало, то ми прийшли врешті до правління герократії, що є ще однією причиною застою в суспільному житті. У нас найстаріший у світі уряд (не тільки за триваліс­тю перебування при владі, але й за віком його членів).

Чи можуть описані якості прикрасити людину?

І чи краща така людина за ту, яка зростає на релігійній моралі і на чільне місце ставить духовні цінності?

Я далекий від того, щоб викладати тут релігійну мораль, але гадаю, що прагнення людини, вихованої в любові до ближнього і в повазі до свободи кожного, до спілкування з Вищим Розумом, з Творцем усього сущого, прагнення бути схожим на нього в своїх діях підносить людину, робить її життя духовно наповненим і щасливим. А споживацька мо­раль плодить кар’єристів, владолюбців, здирників, донощиків, провокаторів, катів і... п’яниць.

Ось, власне, до якого висновку доходимо ми на основі аналізу радянського морального експерименту. Всі віруючі люди, з якими звело мене життя, люди високої моральності, незрів­нянно вищої, ніж люди без віри, без прагнень, без високої мети. Ніхто з тих віруючих ніколи не намагався навернути мене до своєї віри. Але однією лише своєю поведінкою привернули мій розум і душу до думок про духовні цінності.


***

Крах марксизму після радянського експерименту фактично відбувся.

Чому ж, незважаючи на це, він продовжує поширюватися по Землі? І до того ж з наростаючою швидкістю.

Однозначно відповісти на це запитання важко. Можна ви­словити лише припущення, засновані на аналізі теоретичної спадщини Маркса і на досвіді нашої країни.

Теоретична спадщина Маркса настільки ускладнена, заплу­тана, та ще й перебуває нерідко в незавершеному стані, що розібратися з нею, осягнути її, не маючи великої кількості вільного часу і без спеціальної наукової підготовки, майже неможливо. Тому маси сприймали його через розхожі догми, головним чином, через комуністичний «Маніфест», через програмні заяви марксистських партій, через партійну пропаґанду. А ця остання, правильно виражаючи душу марксизму, зверталася до таких почуттів, як заздрість, жадібність, често­любність, владолюбність, інстинкт звіриної зграї (той ін­стинкт, що збиває хлопчаків у банди для хуліганських нападів на дорослих або для їхнього пограбування). Ось ті «п’ять китів», спираючись на які марксизм приваблював до себе дедалі більші маси.

З часом це вчення ставало модним. А якщо вже мода — кожному імпонує, щоб його вважали знавцем модної науки, хоча про неї він лише чув і здатен тільки на повторення найбільш розхожих догм. А закони моди — чи в одязі, чи у взутті, в палінні, модному читанні або належності до модної політичної течії — незбагненні. Важко розвиваючись в епі­центрі, деякі з них раптом починають навально розповсюджу­ватися по периферії. І коли в епіцентрі вже сміються над якоюсь із давніших мод, вона буквально на кур’єрських швидкостях мчить до якнайдальшої периферії. І що менш культурна ця периферія, то міцніше тримається вона за заста­рілу моду. Якраз це і відбувається зараз із марксизмом. Він утверджується в найменш культурних, економічно слабо-розвинених, напівдиких країнах.

Проте пояснювати це явище тільки модою було б несерйоз­но. Є вагоміші підстави. Гадаю, що головне — неінформова­ність і підсвідома тривога за долю свого народу, за людство. Весь світ зараз у тривозі. Всі відчувають — щось не так іде як треба. І всім хочеться змінити становище на краще. Всім! І тим, хто живе в «капіталістичних», і тим, хто живе в «соціа­лістичних» країнах. Але в країнах соціалізму народ пригноб­лений тоталітарною диктатурою і позбавлений можливості висловлювати свої тривоги. Зате офіційна пропаґанда під браві марші повідомляє на весь світ про «успіхи» соціалізму, про «щасливе» життя своїх громадян, про їх любов до Бать­ківщини і відданість партії. І багато громадян «капіталістич­них» країн, перед якими ніхто досі не розгорнув жодної нової позитивної програми, починають думати: «А може, «там» справді створюється краще майбутнє людства?» Може, слід спробувати віддати владу своїм комуністам?» Їм невтямки, що між сучасними «капіталізмом» і «соціалізмом» в еконо­мічній сфері принципових відмінностей немає. І той, і той будують свою економіку на чимраз більших витратах нако­пичених природою енерґетичних і сировинних ресурсів Землі. Єдина різниця в тому, що «соціалізм» довів цей прин­цип до крайнощів і тому підійшов до прірви набагато ближче, ніж капіталізм. Однак люди не знають про це і думають: «А може, спробувати»? Деякі народи і «пробують». Далі слово бере тоталітаризм, і ми починаємо чути з таких країн тільки нескінченні невгамовні славослів’я «народному» урядові і пар­тії та зрідка притлумлені стогони, які прориваються з каті­вень.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   33

Схожі:

Микола Руденко iconСпеціаліст вищої категорії, учитель української мови та літератури Микола Руденко

Микола Руденко icon2014 руденко валентина Іванівна
Руденко валентина Іванівна – вчитель методист світової літератури, спеціаліст вищої категорії, стаж 34 роки
Микола Руденко icon2015 рік Руденко Валентина Іванівна
Руденко Валентина Іванівна, учитель світової літератури Водянської сзш широківського району
Микола Руденко iconРуденко валентина Іванівна
Руденко валентина Іванівна – вчитель методист зарубіжної літератури, спеціаліст вищої категорії, стаж 30 років
Микола Руденко iconМединська О. В. – головний бібліограф Галицької ЦБ. Відповідальна за випуск: Сорочинська-Городецька І. В
Микола Руденко : письменник, філософ, правозахисник[Текст] : біобібліографічний нарис: до 95-річчя від дня народження Миколи Руденка...
Микола Руденко iconПрокопенко Андрій IV курс II група Микола Хвильовий
Тростяниці (тепер Сумщина) в сім’ї вчителів народився Микола Григорович Фітільов
Микола Руденко iconРуденко Валентина Іванівна, учитель зарубіжної літератури Водянської сзш широківського району. Зарубіжна література у 7 класі. Опитувальник книга
Руденко Валентина Іванівна, учитель зарубіжної літератури Водянської сзш широківського району
Микола Руденко iconМикола Вінграновський Микола Степанович Вінграновський народився
Микола Степанович Вінграновський народився в селі Первомайському Миколаївської області
Микола Руденко icon120 років від дня народження Миколи Григоровича Хвильового
Микола Хвильовий (справжнє прізвище Микола Григорович Фітільов) (13 грудня 1893 – 13 травня 1933) — український прозаїк, поет, публіцист,...
Микола Руденко iconМикола І павлович (25. 06. 1796 18. 02. 1855)
Олександр прийняв зречення брата, але не зрадив його розголосу. Після смерті імператора Олександра І великий князь Микола Павлович...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка