Микола Руденко



Сторінка16/33
Дата конвертації11.04.2017
Розмір7.64 Mb.
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   33

Субстанція вартості
Відповідь марксизму звучить: гроші — міра вартості і засіб обліку втіленої в товарах суспільної праці, яка є субстанцією вартості.

Тут ми нібито справді маємо вичерпну відповідь. Далі належить класифікувати різні види вартостей (споживча, мі­нова, додаткова і т. д. ) — і в нас мусить з’явитися впевненість, що науковий апарат готовий, можна з ним вибиратися на гірські стежки пізнання.

Одначе мене бентежить поняття «субстанція», яке виникає в даному разі. К. Маркс повсюдно вживає у рівному значенні вислови «субстанція вартості» і «суспільна субстанція». На думку Маркса, це є не просто праця, а суспільна праця, що дуже важливо. Однак підемо за його девізом: «Усе піддавай сумніву».

Поняття «субстанція» вживається тоді, коли ми дійсно під­ходимо до вершин пізнання. У релігії це Бог, у діалектичному і метафізичному матеріалізмі — матерія. Ми маємо можли­вість поставити наступне питання: «Що є субстанція речови­ни?» Одначе нелогічно звучить питання: «Що є субстанція матерії?» Речовина не є матерія — це лише відносний стан матерії. Так її визначає В. І. Ленін6. І цілком справедливо. Ре­човина розпадається до променевих потоків, виділяючи при цьому величезну кількість внутріатомної енерґії. Матерія, на відміну від речовини, не зникає і не виникає. Вона, матерія, і являє собою субстанцію всього, що існує й відбувається.

Чи може існувати в світі кілька субстанцій? Мені здається, що навіть саме це питання виглядає абсурдно. Це те саме, що запитати: чи може в людини бути кілька матерів? Мати завжди одна і лише одна.

Але тоді, можливо, існують які-небудь підсубстанції, які можна використати в різних науках?

У природі таких підсубстанцій немає. Якщо вони й з’явля­ються в якихось теоріях, то це не є об’єктивна реальність, а лище умовний термін, що існує заради самої теорії. Приберіть цю вигадану субстанцію чи підсубстанцію — і теорія, що колись виглядала велично, розвалиться на ваших очах.

Знайдуться читачі, які скажуть: «Політекономія — особ­лива наука, її не можна плутати з природознавством. А ви ставите точнісінько такі вимоги, які можна ставити тільки перед природознавчими науками».

Гаразд, хай буде «особлива». Але в цій «особливій» науці за субстанцію береться категорія суто фізична: праця. Хай вона буде суспільна — це суті справи не міняє. З цієї додат­кової умови випливає лише те, що нас цікавить праця не окремої клітини, а організму в цілому. Скільки енерґії при цьому виробляє окрема клітина (людська істота чи навіть підприємство), ми не знаємо, та нам це знати й необов’язково. Ми беремо до уваги сукупну працю всього народу чи навіть людства. Так ставить питання політична економія — і я цього заперечувати не маю наміру.

Заперечення виникають ось у якій частині. Праця і робо­та — поняття тотожні. Ми працюємо чи робимо — це одне й те саме. Але коли замість слова «праця» вживається слово «робота», політекономія раптом з «особливої» науки перетво­рюється лише на окрему ділянку фізики. Звичайно, мова йде про фізику в арістотелівському розумінні, але все ж це фізика, а не щось інше. І тоді злісні заклинання, які не дозволяють нам «плутати» фізичне й соціальне, виглядають звичайним шаманством.

Отож замінимо поняття «праця» поняттям «робота». Звідси маємо: субстанцією вартості є сукупна робота суспіль­ства. Нібито ніщо не змінилося. Одначе підемо далі.

Енерґія і робота вимірюються в тих самих одиницях: в ерґах і джоулях. Отже, їх також можна вважати синонімами. Таким чином за допомогою логічних перетворень у кінцевому підсумку отримуємо таке: субстанцію вартості становить су­купна енерґія суспільства.

Уважно простеживши за ходом думки, читач перекона­ється, що в фундаментальній формулі К. Маркса ми, по суті, нічого не змінили. Одначе те, що ми тут отримали, — уже, власне, не марксизм. Тут постають інші соціальні акценти. Практичні висновки також інші.

Сукупна енерґія суспільства — це необов’язково людська праця. Арабські шейхи, які своїми надмірними вимогами стря­сають промисловий світ, просто сидять на нафтових сверд­ловинах — їм немає потреби працювати. За них працює загаль­нолюдська толерантність, яка не дозволяє усунути собаку, що сидить на копиці сіна: і сам не їсть, й іншим не дає. Гострота вислову тут доречна: навряд чи цих мусульманських божків можна вважати благодійниками своїх народів. Проте саме вони сьогодні визначають світову вартість. Вони, а не праця мільйо­нів західних робітників, яких гнобить енерґетична криза.

Отже, вартість перш за все визначається багатством енерґетичних джерел, які людина використовує для свого проґресу, її праця лише спрямовує енерґію, нагромаджену приро­дою. Вона провідник, а не ґенератор енерґії. Ґенератор слід шукати в природі.

За часів К. Маркса фізична праця людини посідала помітне місце у виробництві. Звичайно, уже тоді основним джерелом енерґії у промисловості були не людські м’язи, а парові маши­ни, що живилися вугіллям. Одначе вугілля видобували рука­ми. Тому здавалося, що первинним джерелом енерґії є люд­ська праця. Ось чому вона виявилася в теорії Маркса основою вартості чи субстанцією, що загалом одне й те саме.

Але підемо далі. Чи має рацію Маркс взагалі, застосовуючи категорію субстанції до людської праці?

Філософський словник, виданий АН УРСР у 1973 році, у статті «Субстанція» стверджує: «Зразок діалектико-матеріалістичного вживання категорії субстанції дає Маркс у «Капі­талі». Аналізуючи поняття вартості, він показав, що субстан­цією вартості, не залежною від різних форм її вияву, є люд­ська праця».

Слід сказати, що цей словник, на відміну від московських видань подібного типу, загалом дає правильне визначення субстанції: це є матерія як суб’єкт усіх своїх видозмін. Те ж саме твердив український Інститут філософії і десять років тому в енциклопедичній статті про субстанцію7.

Київські філософи послідовні в цьому питанні: субстан­ція — це філософська категорія, яка характеризує матерію як суб’єкт.

А ось як розуміють категорію субстанції юдо-мітінці, яких з повним правом можна вважати батьками вульґарного мате­ріалізму в нашій країні: «Матеріалісти під субстанцією розу­міють щось речовинне»8.

І це не помилка на слові, ні! Це система поглядів, яку вперто, послідовно запроваджує філософська школа П. Юдіна протягом сорока років. Безглуздо, вульґарно, антинауково. І, до речі, зовсім не по-ленінськи. Ленін за речовиною не визна­вав права на об’єктивну реальність, що існує поза нашою свідомістю. Це тільки стан матерії, але не сама матерія!..

Але не будемо докладно зупинятися на тих нововведеннях, якими «збагатили» ленінську філософію юдо-мітінці. Згідно з нашими уявленнями, їхня писанина перебуває за межами філософії взагалі, це не більше як догідливе політиканство, що обслуговує невибагливий розум деяких високопоставле­них столоначачьників. Повернімося до «суспільної субстанції» К. Маркса — чи можна її вважати зразком вживання ка­тегорії субстанції, як твердять київські філософи?

Із згаданої статті випливає, що субстанцією завжди є тіль­ки матерія, а не якийсь там процес. Вона, матерія, є суб’єктом усіх своїх видозмін, тобто всіх без винятку процесів, що від­буваються як на Землі, так і повсюдно в космосі.

Праця, робота, енерґія і навіть саме життя — це субстанційні процеси, але аж ніяк не сама субстанція. Субстанція лишається десь за порогом усіх перетворень — там, де подаль­ші перетворення вже неможливі.

Навіть юдінський «Философский словарь» у цьому випад­ку цілком правильно стверджує: «Субстанція — незмінна пер­шооснова всього існуючого, що зберігається за всіх перетво­рень, на відміну від конкретних предметів і явищ, що міня­ються»9.

Як юдінці при цьому умудряються оголосити субстанцією «щось речовинне», це відомо лише Господу Богові. Щоб уза­конити речовину в ролі субстанції, треба перш за все знищити атомні реактори, бо вони з усією очевидністю доводять, що речовина в жодному разі не являє собою «незмінної першо­основи всього існуючого».

Отож праця не є матерія — вона є процес матеріальний і духовний одночасно. Вона, звичайно, не суб’єкт, а тільки активний вияв суб’єкта. Саме тому праця не може бути суб­станцією.

«Чекайте! — заперечить читач, який звик піддавати сумні­вові все, окрім марксизму. — Ми вийшли за рамки. Належить говорити не про природу взагалі, а тільки про гроші — про вартість як таку. У широкому розумінні субстанцією, звичай­но, є матерія. Це ясно. Але за субстанцію вартості слід брати суспільну працю. Вона є джерелом усякого багатства».

Заперечимо нетерплячому (крім того, нетерпимому!) прихильникові «суспільної субстанції» словами самого ж Маркса:

«Праця не є джерелом всілякого багатства. Природа (під­креслення Маркса. — М. Р. ) такою самою мірою джерело споживчих вартостей (а з них же й складається матеріальне багатство!), як і праця, яка сама є лише виявом однієї з сил природи, людської робочої сили»10.

Так що ж, зрештою, є субстанцією вартості — праця чи матерія? З наведеного висловлювання виходить, що субстан­цією вартості виявляється матерія, природа.

Мені заперечать: «Ви плутаєте вартість і споживчу вар­тість — це неграмотність!»

Але з якого погляду неграмотність? Ось питання. Негра­мотність з погляду Маркса чи з погляду світової політеконо­мії і здорового глузду взагалі? Вдумаймося в наведені вище слова К. Маркса, сказані ним з приводу Ґотської програми, яка починалася так: «Праця є джерелом всякого багатства і всякої культури». Маркс заперечує: ні, не праця, а природа. Людська праця «є лише вияв однієї з сил природи».

Тут я не збираюся сперечатися з Марксом — під цим визначенням праці можна підписатися обома руками. Одначе Маркс у цьому випадку заперечує самого себе, тобто вигадану ним «суспільну субстанцію». Хай не так виразно, як на остан­ній сторінці «Капіталу», куди ми ведемо читача, але все-таки заперечує: субстанцією всіх видів вартостей є природа, оскіль­ки вона є субстанцією самої праці. Природа і матерія у дано­му разі виступають як синоніми. Зрештою, синонімами їх належить вважати завжди, коли мова йде про природу в ці­лому — тобто про Всесвіт.

Природі, звичайно, гроші не потрібні — вони потрібні лише людині. Робота, енерґія повсюдно вимірюється в ерґах і джоу­лях. Одначе людську працю в ерґах вимірювати не можна — для її вимірювання потрібне щось рухливе, плинне. Так з’являються гроші — відображення субстанції, її вимірюваль­ний інструмент. Але хіба звідси випливає, що інші засоби вимірювання перетворюють працю з явища фізичного на явище, що виникає з якоїсь зовсім іншої субстанції, ніж ма­терія? Який же це матеріалізм? Хіба тільки за своєю назвою, але аж ніяк не за суттю.

А ця ж умова (не можна «плутати» фізичне і соціальне) дала змогу проробляти з політичною економією такі фан­тастичні трансформації, що вона взагалі перестала бути нау­кою — від неї лишилася гола апологетика. Саме це ми й маємо намір показати на прикладі політекономії соціалізму, яка протягом сорока років формується в нашій країні під загальним ідейним керівництвом тих-таки юдо-мітінців.

І ще один дуже важливий факт: повсюдно виступаючи проти метафізики (навіть у її матеріалістичних формах), наші філософи не бажають помічати, що в основі теорії Маркса лежить суб’єктивний ідеалізм. Це незаперечне, бо коріння марксистської теорії занурене у вигадану Марксом «субстан­цію», відсутню в самій природі. Вона виникла в голові Марк­са як його суб’єктивне відображення дійсності.

Є споконвічний принцип: те, що не матерія, — ідея. І навпаки. Оскільки «суспільна субстанція» не є матерія, вона є всього-на-всього суб’єктивна ідея К. Маркса. І тільки!..

Як ми побачимо далі, ця теорія будується на формальній відмінності двох видів вартості — споживчої й мінової. Тобто спочатку виникає науковий апарат, потім даний апарат такою мірою абсолютизується, що на догоду марксизмові припасо­вують до нього аналіз явищ природи і суспільного життя.

Одначе різниця між споживчою і міновою вартістю дуже відносна. Припалюючи цигарку від дерева, підпаленого блис­кавкою, я користуюся споживчою вартістю, тобто тим, що дала мені до диспозиції сама природа. Але коли я запалюю сірник, негайно вступає в дію «суспільна субстанція»: сірник — про­дукт людської праці. Одначе мене цікавить не сірник, а тільки вогонь. Чи являє він собою продукт «суспільної субстанції», чи завжди лишається дитиною самої природи?..

Тому, коли ми говоримо про субстанцію вартості, визна­чення її працею не тільки сумнівне, а й взагалі неправильне. У даному разі ми зловживаємо терміном «субстанція» — на­йбільшим з усіх людських понять.

Субстанцією є те, про що не можна запитати: «Що є її субстанцією?» Або, наприклад, можна спитати: «Що є суб­станцією світла?» Але як на це відповісти? Ми знаємо, що фотон має нульову масу спокою. Нуль маси — це є нуль речовини. Сучасні досягнення фізики переконують нас у тому, що світло являє собою субстанцію всякої речовини — живої і неживої. Але речовина не являє собою субстанції світла. Отже, світло є субстанцією самого себе.

Про працю ми маємо право запитати: «А що є її субстан­цією?»



Відповідь. Робоча сила.

Питання. А що є субстанцією робочої сили?

Відповідь. Їжа.

Питання. А що є субстанцією їжі?

І щойно тут, здається, ми наближаємося до справжньої субстанції, бо далі йти нема куди.

«Їжа служить джерелом сили в нашому організмі лише тому, що вона не що інше, як консервант сонячного проміння. Людина має право величати себе сином Сонця».

Так писав К. А. Тімірязєв у своїй знаменитій книзі «Життя рослин».

Те, що не є суб’єктом, не являє собою також субстанції. Але чи може процес (праця, робота, енерґія) бути суб’єктом? Звичайно, не може — це те саме, що називати батьком чи матір’ю не людей, що нас породили, а лише статевий акт.

Тому дуже поширене твердження, що, мовляв, «праця ство­рила людину», так само помилкове, як і «суспільна субстанція». Правду каже Тімірязев, а не Маркс: людина дійсно син Сонця, син Світла, син Субстанції. Одначе не син своєї влас­ної праці, яка у Маркса виступає в ролі якогось містичного суб’єкта.

Існує й такий поворот: якщо субстанція є суб’єктом (це визнають усі послідовні марксисти), то, можливо, субстанцією вартості є сама «суспільна людина»? Одначе людину як суб­станцію вартості можуть розглядати лише работорговці. У практичній діяльності так її розглядав Сталін. Йому був дорогий Маркс саме своїми помилками. Тому Сталін і за­кріпив їх у своїх творах у вигляді єдиної соціалістичної істини — вони підводили теоретичну базу під архіпелаг ГУЛАҐ.

Маркс і фізіократи


Чи була політекономія будь-коли наукою у точнішому розумінні цього слова, ніж у Маркса? Її альфою й омегою є визначення субстанції вартості, тобто пошуки відповіді на питання: що таке гроші?

В історії часто трапляється так, що дитячі відповіді на прокляті питання ведуть до надійніших результатів, ніж від­повіді лукавих мудреців. Так трапилося й з наївними уявлен­нями середньовіччя, що дістали свій вираз у теорії меркан­тилістів: субстанцією вартості (грошей) є самі гроші — їх кругообіг. Гроші творять гроші, тому слід торгувати, торгу­вати!..

Визначення субстанції помилкове, одначе висновок пра­вильний: вартість повинна вільно, безперешкодно рухатися по артеріях суспільного організму, бо її субстанцією в кінцевому підсумку є сонячне світло. Воно є субстанцією всього живого на земній кулі. Це сьогодні ясно навіть школярам: загальні поняття про вчення Тімірязєва і Вернадського даються в десятирічці. Тільки академік Опарін продовжує опиратися, намагаючись реалізувати юдо-мітінську «філософію» у голов­ній проблемі сучасного природознавства — у питанні про походження життя. Коли вже за «вченням» юдо-мітінців (а вони успадкували його від Сталіна!) під субстанцією нале­жить розуміти «щось речовинне», то й саме життя треба якось сфабрикувати з земних мінералів. Складне завдання поставив перед собою Опарін!..

Отож справжньою субстанцією вартості є Космічне Світло. Це його коштом збагачуються зернові й інша рослинність. Тварина живиться рослинами, людина живиться рослинами і м’ясом тварин — так сонячне світло входить у кругообіг, який охоплює всю біосферу. Але люди не можуть возити за собою мішки з зерном — це обтяжливо. Вогонь колись добували з лісових пожеж. Сьогодні і ліс, і вогонь заховані в сірникову коробку. Те саме сталося з зерном і м’ясом — їх заховали в гаманці: грошові знаки являють собою відображення якоїсь кількості зерна і м’яса.

«А решта товарів? — запитає читач. — Хіба ми купуємо тільки їжу?»

Ні, не тільки їжу. Одначе інші товари продукуються, коли є їжа. Продукуючи одяг, взуття, автомобілі і т. ін. , ми витра­чаємо на їх виготовлення якусь певну енерґію, котру одер­жали від Сонця у вигляді їжі. Самі того не усвідомлюючи, ми, як і раніше, — до винайдення грошей, — усе випродуковане нами оцінюємо кількістю хліба. Коли немає хліба, найдорожчі речі втрачають вартість — вони нас більше не цікавлять.

Меркантилісти інтуїтивно схопили головну властивість грошей: це ідеальні провідники сонячної енерґії на земній кулі. Коли на їх шляху виникають штучні перешкоди, відбу­вається замикання і в кінцевому підсумку руйнування системи.

У межах природознавства свого часу дійсно наукову відпо­відь на ці важкі питання дали фізіократи. Зрештою вони дали значно більше, ніж дозволяло природознавство другої поло­вини XVIII століття. К. Маркс цілком справедливо називає їх батьками сучасної політичної економії. У цьому він цілковито має рацію. Не має рації лише в тому, що називає їхню еконо­мію політичною — вона не політична, а фізична. Політичною її зробили Адам Сміт і Давід Рікардо — автори теорії трудової вартості. Маркс поглибив їхні помилки тим, що взагалі залишив від цієї науки голу політику.

Творець фізіократичної теорії Франсуа Кене був королів­ським лікарем. Досконало знаючи фізіологію людського орга­нізму, він почав замислюватися над фізіологією суспільства. Кене дійшов висновку, що суспільство в цілому існує за тими ж природними законами, за якими живе окремий людський організм. Спочатку продукується їжа, потім виникає потреба в інших товарах. Іншої послідовності бути не може.

Але справа не лише в цьому — це зрозуміло кожній людині. Фізіократи розв’язали складніше завдання: звідки прибуває додаткова енерґія на земну кулю?

Ростуть міста, збільшується населення. А це ж у кінцевому підсумку загальнолюдський приріст енерґії. За рахунок чого він відбувається? Що лежить в основі енерґії проґресу?

Докладно дослідивши хліборобство, Кене дійшов висновку: природа хліборобства така, що здатна помножувати нашу пра­цю. Зрозуміти це досить легко. Ніхто не став би орати землю, якби культурні рослини несли в собі таку ж кількість енерґії, яку має трава. Кочові народи не змогли створити розвинутих держав. Чому? Тому що їхній енерґетичний баланс був засно­ваний не на культурних рослинах, а на диких травах. Вони ж, трави, за енерґетичними показниками значно нижчі від куль­турних рослин: у трав немає найголовнішого — колосків із зерном. Є тільки стебла. Але стебла є також і в злакових: солома завжди використовувалася для годівлі худоби поруч із сіном.

Злаки несуть їжу для людей і тварин одночасно: зерно плюс солома. Трави годують лише тварин, а людина дістає молоко і м’ясо. Хліба в неї немає. Тому потрібна незмірно більша площа земельних угідь, щоб прохарчуватися одній людині. Перенаселення настає вже тоді, коли людина з люди­ною зустрічаються навіть не кожного дня — так мало людей. Про появу міст у даному разі не можна й думати.

Прості розрахунки переконують нас у тому, що хлібороб­ство незмірно збільшує приріст сонячної енерґії на земній кулі — за рахунок зерна, звичайно. Той, хто працює у хлібо­робстві, здатний продукувати більше, ніж потрібно йому і його родині для задоволення власних потреб. Отже, лишки можна обміняти на якісь корисні речі. З’являються люди, яким уже немає потреби турбуватися виробництвом їжі — вони продукують серпи, плуги, борони. Це, у свою чергу, посилює виробничі можливості хліборобства. Воно тепер спроможне годувати ремісників, воїнів, королівський двір. Розвивається наука і культура.

Накресливши цю схему, ми поставимо крапку. Решту читач мусить додумати сам. Тепер він легко зрозуміє, як і чому виникли гроші. Гроші ніколи не були чимось іншим, окрім еквівалента сонячної енерґії, що плине економічними артеріями.

Маркс, намагаючись спростувати теорію фізіократів, запе­речує: звичайно, приріст органічної речовини в сільському господарстві існує, але ж появляється не без праці. Нібито правильно. Одначе вдумаймося в такий приклад: кидають у землю зерно, яке невдовзі вмирає. Але сама його смерть з одного зерна народжує 20—30 зерен. Хіба це справа рук людських? Адже з одного кілограма заліза ми ніяк не зможе­мо виготовити 30 кілограмів цвяхів. Де ж у цьому разі ми бачимо приріст від власних рук? Є лише зміна форми речей.

Звідси слід перейти до питання: чи відбувається приріст сонячної енерґії за рахунок інших видів людської діяльності, чи він можливий тільки в хліборобстві? Ні люди, ні машини засвоювати сонячну енерґію не можуть — це роблять лише рослини. Отже, додаткова вартість виникає лише в хлібороб­стві. Спочатку вона виникає у вигляді ренти, потім у процесі руху економічними артеріями перетворюється на промисло­вий прибуток. Не можуть люди вкласти більше енерґії в будівництво заводів, будинків і т. ін., ніж споживають її в їжі, — проти цього повстає закон збереження і перетворення енерґії.

Одначе тут потрібне застереження: сказане вище не доводить, що промисловість не впливає на хліборобство. Виникаючи з надр хліборобства, промисловість потім і сама включається у фотосинтез — тобто починає продукувати ка­пітал. Але вона його продукує тільки — виключно! — за допомогою хліборобства. Іншого органу для приймання со­нячної енерґії у неї немає. Щоб ліпше зрозуміти, в чому полягає помилка авторів теорії трудової вартості (А. Сміт, Д. Рікардо, К. Маркс), наведемо такий приклад. Припустимо, хтось захотів стати енерґетиком. Природно, насамперед він повинен був з’ясувати, звідки надходить електроенерґія на підприємства і міські квартири. Побачивши дроти, він пішов лінією і дійшов до трансформаторної будки. «Еврика!» — захоплено вигукнув наш енерґетик. Потім, надовго замкнув­шись у кабінеті, почав писати том за томом, творячи власну школу енерґетиків. Та обставина, що до електростанції він так і не дійшов, ні для нього, ні для його послідовників не мала значення. Вони з року в рік уперто твердили: електроенерґія продукується у трансформаторній будці — і ніде більше.

Читач обуриться: «Це неможливо». І, звичайно, матиме рацію. Але в марксизмі чомусь це виявилося можливим.

Теорія трудової вартості безпідставна перш за все тому, що вона порушує закон збереження і перетворення енерґії. Тут уже політикам доведеться замовкнути — слово забирає фізи­ка! А що політекономія виникла тоді, коли перемогла теорія трудової вартості, то префікс «політ» належить відкинути — реально існує лише фізична економія, заснована школою фізіократів.

За часів Ф. Кене закони фотосинтезу були ще не вивчені. Ніхто не говорив про сонячну енерґію. Люди думали, що Сонце дає нам тільки тепло. Решту дає сама земля. Тому фізіократи виводили додаткову вартість («чистий продукт») із здатності землі родити, примножувати багатство.

Вони ставили в основу нагромадження багатства приріст живої речовини. У промисловості цього приросту немає, — отже, промисловість з цього погляду безплідна: вона тільки надає нової форми тілам — глину перетворює на цеглу, вовну на одяг і т. ін. Промисловість є продуцентом форми, але не матерії. А все, що не матерія, є образ, ідея. І ніщо більше!..

Одначе ідея у вигляді плуга (він уже не просто шматок заліза!) починає нарощувати матерію у вигляді сонячного проміння, що згустилося в пшеничному зерні. Так на Землю приходить Світло-Творець щоб стати людиною й одержати перемогу над силами тьми, хаосу, смерті.

Ось що говорив з цього приводу фізіократ Ф. Паолетті: «Таке збільшення кількості матерії, якими є продукти землі, без сумніву, не має і ніколи не може мати місця в промисло­вості, яка дає матерії тільки форму, тільки видозмінює її: тому промисловість нічого не творить. Але промисловість, запере­чують мені, надає матерії форму, отже, вона продуктивна, бо вона являє собою виробництво коли не матерії, то форми. Гаразд, я цього не заперечую. Але це не творення багатства, а навпаки, не що інше, як видаток»11.

Справді, хіба промисловість збагачує земну кулю новою, до­датковою енерґією безпосередньо — без участі хліборобства? Вона поглинає вугілля і нафту, нагромаджені Землею за раху­нок фотосинтезу попередніх епох. І навіть коли уявити, що вся промисловість уже працює на атомній енерґії, то й тоді це всього-на-всього видаток: запаси урану не вічні. Нас підбадьо­рює віра в те, що люди колись загнуздають термоядерну енерґію. Одначе навіть вона в абсолютному розумінні для земної кулі не є додатковою: заради її продукування доведеться витрачати водень, якого досить багато в наших океанах. Але все ж це зем­на енерґія — та, що її законсервувала природа у земній речо­вині. А додаткова — значить, зовнішня, що прийшла з космосу.

Такою енерґією — вічною, невичерпною! — здатне збагачу­вати нас лише Сонце.

І найголовніше: додаткова енерґія сонця надходить до нас у вигляді живої речовини, яку фізіократи ставили в основу енерґії проґресу. Саме так (енерґія проґресу!) можна назвати Дар Природи — поняття фізіократів, яке в них було тотожне «чистому продуктові». У пізніших теоріях «чистий продукт» дістав назву додаткової вартості. І відразу все затемнилося — перед очима лишилися тільки грошові знаки, а те, що стоїть за ними, розчинилося в невідомості. У такому затемненому вигляді виступає додаткова вартість у «Капіталі». Що з цього вийшло — показує нам історія.

Фотосинтез продукує щорічно на земній кулі 450 мільярдів тонн живої речовини — по 128 тонн на кожну земну людину! Ось де міститься справжній ґенератор енерґії проґресу.

Ми могли б назвати субстанцією вартості фотосинтез. Одначе фотосинтез також не субстанція, а субстанційний про­цес. Справжньою субстанцією є Світло-Творець як єдиний Суб’єкт усякого виробництва.

Маркс усього цього не розумів. У «Капіталі» він якісно не розрізняє речовини органічної і неорганічної — не усвідомлює того, що саме органічне (їжа) лежить в основі продукування всіх інших товарів. Ось, наприклад, він пише з приводу «чистого продукту» фізіократів:

«Цей останній фізіократи знову ж таки розуміють непра­вильно. Вони вважають його чистим продуктом тому, що, наприклад, пшениці виходить більше, ніж з’їдають робітник і фермер; але ж і сукна продукується теж більше, ніж його треба на одяг продуцентам сукна — робітникові і підприємцеві»12.

Ми могли б спитати Маркса: пшениця сама себе відпродуковує, але чи відпродуковує себе сукно? Його відпродуковує та ж таки пшениця людськими руками. Або сонце — так буде точніше.

Досить порівняти висловлювання Маркса з тим, що гово­рив Ф. Паолетті, і ми зрозуміємо, якою мірою Маркс далекий від наукового мислення. І це дуже дивно: фізіократи появи­лися на ціле століття раніше від Маркса. Філософія, загальне уявлення про космічні взаємозвязки, відмінність живого від неживого, причини від наслідків — усе це відступає на другий план перед величною бухгалтерією, опрацюванням якої за­клопотана голова Маркса.

Він і додаткову вартість виводить з найчистішої бухгалте­рії, цілковито не усвідомлюючи, де міститься її первісне дже­рело. Для нього вона виникає тільки в розрахунках, а не в полі, де виростають зела. Разюче: Маркс навіть не приховує того факту, що його додаткова вартість виростає лише з форми теорії.

«Актор, наприклад, і навіть клоун, є відповідно до цього продуктивним робітником, якщо він працює як найманий у капіталіста (антрепренера), якому він повертає більше праці, ніж одержує від нього у формі заробітної платні; тим часом як дрібний кравець, який приходить до капіталіста додому і латає йому штани, творячи для нього лише споживчу вар­тість, є непродуктивним робітником»13.

Абсолютизувавши різницю між видами вартостей — зви­чайно, відносну різницю! — він звідси виводить додаткову вартість. І навіть вважає її абсолютною. Зрештою він усвідом­лює, що далі форми теорії він не пішов: «Тут ми маємо таку характеристику праці, яка виходить не з її змісту чи її наслід­ків, а з її визначеної суспільної форми»14.

Убивче визнання! Світ гримить мільйонами нових машин, розростаються Лондони і Нью-Йорки — людство збагачується додатковою енерґією. Але ця енерґія, за Марксом, виникає не зі змісту чи результатів нашої праці, а лише з «визначеної суспільної форми». Але хто ж вигадав цю форму?. .

Кравець виконує одну й ту саму роботу, одначе все залежить від того, де він її виконує, — форма, форма на першому місці! Бо вся додаткова енерґія земної кулі виростає з бухгалтерської книги. Досить клоуну потрапити не в ту графу — і він уже додаткової вартості продукувати не буде. Ніби, кривляючись перед глядачами, повискуючи і пере­кидаючись, він раніше її продукував! Годі збагнути, як можна було до всього цього додуматися через сто років після Ф. Кене. І вже зовсім важко зрозуміти, чому розумні люди не помічають цих нісенітниць через сто років після Маркса. У наш космічний вік!..

Так виникає «суспільна субстанція» — виникає з форми обліку, а не з об’єктивної реальності як такої.

Те саме відбувається у Маркса з кухарями: кухар у ресто­рані продукує додаткову вартість; кухар, який працює в капі­таліста вдома, продукує лише споживчу вартість, але не до­даткову.

Академіки від марксизму припускають, що підручники з фізики пишуться не для них. Інакше вони замислилися б над питанням: як могла дожити до нашого часу теорія, що ніяк не ліпша від ідеї «вічного двигуна»? Закон збереження і пере­творення енерґії — найголовніший закон світобудови. У Маркса він потоптаний так явно, що робиться соромно за земну людину взагалі.

Правда, належить застерегти, що все прийшло до Маркса від А. Сміта, одначе Маркс його не спростовує, а навпаки — погоджується. І, погоджуючись, зводить на цьому фундаменті величезну споруду, яку сьогодні іменують марксизмом.

Насправді ж і кравці, і кухарі, і навіть робітники продуку­ють послуги, а не додаткову вартість — її можна продукувати тільки в хліборобстві, де зела сприймають нову, додаткову енерґію сонця.

Ось як це відбувається.

«Дайте кухареві деяку кількість гороху для приготування обіду: він зварить його як належить і в готовому вигляді подасть вам на стіл, але подасть він ту саму кількість, яку одержав; навпаки, дайте таку ж кількість гороху городникові, щоб він довірив його землі, і він у свій час поверне вам щонайменше вчетверо більше, ніж отримав. Це й є справжнє і єдине продукування».

Так розуміє продукування фізіократ Ф. Паолетті. Його виснов­ки легко перевірити на досліді — і тому це справжня наука. Але яким чином можна підтвердити «субстанцію» К. Маркса? Бо ж її немає, цієї «субстанції», вона існувала тільки в уяві К. Маркса. У цій «субстанції» немає жодної калорії, вона в дійсності є ніщо.

Тоді як же бути з експлуатацією — хіба її теж немає? Експлуатація існує. Але в тому-то й справа, що до сукупних фондів суспільства від неї немає жодного додатку. Це втрата для робітників і прибуток для капіталіста. Не більше, ніж гра в карти. Тут наявна величезна моральна проблема, одначе економічну теорію на цій основі будувати не можна. Більше того, експлуатація не збагачує державу, а веде її до неминучої загибелі.

Але, можливо, Маркс не усвідомлював, що його теорія далека від об’єктивної реальності?

Іноді він усвідомлював це. Одначе Маркс цілком свідомо по­ставив завдання за всяку ціну зруйнувати теорію фізіократів:

«Для того щоб зберегти категорію вартості — не тільки визначення величини вартості робочого часу, а й визначення субстанції вартості суспільною працею, — потрібне заперечен­ня абсолютної земельної ренти»15.

Сказано це з приводу Д. Рікардо, сказано побіжно, між ін­шим, але хіба сам Маркс поводиться не таким самим чином? Він звик мислити на папері, тому іноді лишаються нам свід­чення, які допомагають зрозуміти рушійні причини його ба­гатолітніх праць. Теорія фізіократів і теорія Маркса поруч співіснувати не можуть — це ясно. Тому належить заперечу­вати очевидне, заперечувати наполегливо, на сотнях і тисячах сторінок. Навіщо це потрібно Марксові? Невже ним керує лише самолюбство? У нас немає підстав так думати. Але все-таки доводиться зробити висновок, що Маркс не вчений, а тільки політик. Річ у тому, що окремі фізіократи (Шмальц, наприклад) твердили: коли існує Дар Природи, «то на якій розумній підставі можна було б позбавляти його (феодала. — М. Р. ) цього прибутку?» Коротко кажучи, деякі фізіократи намагалися увіковічити феодалізм і монархію.

Маркс не знаходить проти Шмальца і йому подібних арґу­ментів у законах природи — і тому він «валить» закони природи заради політичних цілей. Мета у нього шляхетна, одначе вона досягається ціною втрати наукової істини. Чи можна виправдати подібні методи боротьби? Ні, не можна. Історія довела, що одна брехня породжує іншу — а тоді на­щадки порпаються у кривавому болоті брехні...

Часом він ніби забуває про свій обов’язок заперечувати — заперечувати будь-що! — і тоді в нього з’являються такі рядки:

«Перший доказ на користь того, що продуктивна виключно хліборобська праця, полягає в тому, що вона є природною основою і передумовою для самостійного існування всіх інших видів праці»16.

Але хіба цього мало? Цей перший доказ блискуче роз’яс­нює, де саме міститься справжня субстанція додаткової вар­тості, — другого вже шукати не треба. Одначе Маркс від­ходить від нього, щоб «спростовувати» саме Сонце — його творчу силу.

Іноді Маркс усвідомлює, що фізіократи зуміли пояснити додаткову вартість глибше, ніж це роблять інші політекономи — Сміт і Рікардо, наприклад. Він пише, що погляд фізіократів на земельну ренту «був цілком правомірний у своєму більш глибокому сенсі, бо фізіократи розглядали ренту як єдину форму додаткової вартості».

Проте, усвідомлюючи це, — правомірність і глибину теорії фізіократів! — Маркс продовжує її заперечувати в ім’я утвер­дження «суспільної субстанції».

Тут ми маємо право пред’явити йому претензії морального порядку: о великий учителю наш! Як же ти можеш заперечу­вати абсолютну земельну ренту фізіократів, коли сам визнаєш, що вона «правомірна у своєму більш глибокому сенсі»? Ти, звичайно, робиш це в інтересах робітничого класу (інакше неможливо довести необхідність його диктатури!), тому я, син донецького шахтаря, повинен бути вдячний тобі за це. Що ж, я дійсно багато за що вдячний Радянській владі. Наприклад, вдячний за те, що вона навчила мене читати й писати. Але я, здається, не заборгував перед нею, тому маю право сказати: за економічний нелад, за злочинні жертви, за бюрократичний гніт над кожною живою думкою — ні, Марк­се, за це я тобі вдячним бути не можу! А все ж це виникло тому, що ти сказав: «потрібне заперечення». Заперечення того, що сам ти вважаєш і правомірним, і більш глибоким. Заперечення Космічної Істини!..

Але Маркс заплатив за це життям: тисячі сторінок запере­чення, щоб на останній повернутися до того, що він усе життя заперечував! Так складалася діяльність Маркса. Була вона науковою чи тільки політичною — хай про це судить сам читач.

Час від часу його висновки звучать майже по-блюзнірському: він договорюється до того, що навіть землю оголошує всього-на-всього знаряддям експлуатації робітничого класу.

Треба уточнити: земля у цьому випадку — це ґрунт, гумус. Шар, який містить у собі велику кількість сонячної енерґії, нагромадженої за рахунок діяльності рослин, комах і тварин. Мільйони років потрібно було Сонцю, щоб створити його на земній кулі. Це з нього виростає все живе. Завжди, за всіх часів, ґрунт виступав у ролі Богині-Матері: у давніх єгиптян Ізіда, у греків Деметра, у християн — непорочна Діва Марія, що несе на своїх руках Сина Людського.

І ось вона — Мати-Годувальниця наша! — виявляється в числі засобів експлуатації.

«Рента, відсоток і промисловий прибуток... не породжу­ється землею як такою і капіталом як таким...»17.

Тут час нагадати, що капітал — це продукування додатко­вої вартості. І нічого більше! Процес збагачення суспільства сонячною енерґією. Ненавидіти капітал — це те саме, що ненавидіти Сонце.

Але, за Марксом, усе це витягається виключно з людських м’язів — інших енерґетичних джерел у природі не існує.

«...Але земля і капітал дають своїм власникам можливість одержувати відповідну долю додаткової вартості, яку витис­кає капіталіст-підприємець із робітника»18.

Повторюю: експлуатація існує. Заперечувати її ніхто не збирається. Але чи є енерґія, витиснута подібним чином, саме тією енерґією, яка лежить в основі розвитку земної цивіліза­ції? І, нарешті, постає наступне запитання: на яких енерґетичних джерелах має ґрунтуватися комунізм, його побудо­ва? Коли ми відмовляємося витискати енерґію з людських м’язів, то звідки її можна отримувати для нарощування проґресу? Чого нема, того нема. Отже, і сам комунізм перетво­рюється на безплідну утопію.

Якщо добре вивчити Маркса, то виявиться, що він ніде не каже, на якій основі можливий комунізм. Ленін, що у всьому колись покладався на Маркса, опинився завдяки цій довірі у дуже важкому становищі. І тоді він прийняв неп — той вид капіталізму, який не усуває Радянської влади і аж ніяк їй не загрожує. Сталін повів країну іншим шляхом.

Одначе киньмо оком на сучасне людство. Міста населяють мільйони нових людей, а села зникають з лиця землі. Якщо все в світі походить із наших м’язів, то як же 4% американців можуть годувати 96% власного населення та до того ж і нам іноді підкидають через океан десятки мільйонів тонн пше­ниці? Які мусили б бути м’язи в американських фермерів, коли в них міститься така незбагненна кількість енерґії? Люди це чи боги?..

Гаразд, вони працюють на машинах. Але ж машини не продукують хліба — його продукує земля. Таким чином мож­на пояснити, чому зменшується сільське населення. Але як ви поясните зростання врожайності?



Відповідь. Фермери користуються добривами, які продукує промисловість.

Теж правда. Але звідки промисловість черпає свою енерґію? Невже тільки з людської праці? Тоді в американських робітників якісь космічні м’язи — не від світу цього.



Відповідь. Вугілля, нафта...

А що це таке? Звідки виникло?



Відповідь. Від Сонця...

От за яких умов можливий комунізм! І ні за яких інших. Він природно народжується з Світла-Творця як дитина наро­джується з лона матері. Але Маркс тут ні до чого — його теорія, незважаючи на поставлену мету, не лише нездатна довести до комунізму, а навпаки — породжує застій і занепад виробництва. А що вожді не бажають миритися з явищами застою, вони використовують теорію Маркса у зворотному порядку. Маркс бажав звільнити працю — Сталін закладає ГУЛАҐ, щоб переробити людей на вартість. Адже це Маркс його навчив, що інші джерела не існують — тільки людські м’язи. А як не існують, то що ж робити? Мета виправдовує засоби. Нащадки зрозуміють необхідність жертв: у нас не було іншого виходу. Не можна ж зректися комунізму — вони цього не пробачать. А мільйони — десятки мільйонів! — за­мучених, заморених голодом, розстріляних і розтерзаних вів­чарками будуть списані на рахунок ідеї...

І от нарешті ми підходимо до тієї історичної сторінки, до якої дійде не кожний читач. Невже її також написав Маркс? Але тоді все попереднє лише суцільний морок, бездуховний хаос.

Ось ця несподівана сторінка:

«Якби в людини (у кожної людини) всього її робочого дня (всього робочого часу), який вона має в своєму розпоряджен­ні, вистачило тільки для прохарчування її самої (або, у ліп­шому випадку, ще й її сім’ї), то відпала б додаткова праця, додатковий продукт і додаткова вартість».

Чи зрозуміло тобі, Людино, про що мова? Коли незрозуміло — думай, думай! А як ти сама цього не усвідомиш, за тебе усвідомить диявол...

Первісна людина не виробляла додаткового продукту — весь її час витрачався на пошуки їжі. Виробництво додатко­вого продукту почалося тоді, коли з’явилося хліборобство. У такому разі звідки цей продукт виникає — з людських м’язів чи з родючості землі? А точніше: що є субстанцією додатко­вого продукту і додаткової вартості? Чи можна за допомогою експлуатації, витискання і т. ін. дістати те, чого немає в самій природі?..

Те, до чого на останній сторінці «Капіталу» приходить Маркс, є вихідною позицією фізіократів, фактично він при­ходить туди, звідки вони починали. Для геніального Кене це було ясно. Саме цей хід думки приводить Ф. Кене до усвідом­лення ролі хліборобства як єдиного продуцента. Решта — відносне продукування. Продукування форми, але не матерії. Про­дукування розкоші, зручності і т. ін. , але не самого життя. За промисловістю можна визнати відносну додаткову вартість, але не абсолютну.

Правда, треба ще раз застерегти, що за певних умов віднос­на додаткова вартість спроможна виробляти абсолютну. Які ці умови?

Якщо махнути рукою на те, що промисловість виснажує запаси вугілля, нафти, газу, тоді можна сказати, що її сьогодні продукує американський капітал, який зумів включити свою промисловість у фотосинтез. У цій справі все вимірюється продуктивністю сільського господарства. Але чи можна від­махнутися від того, що виснажуються енерґетичні джерела?

У повному розумінні абсолютну додаткову вартість (чистий продукт) промисловість почне виробляти лише тоді, коли вона буде переведена на термоядерну енерґію. Ту обставину, що при цьому витрачається земний водень, дійсно можна не брати до уваги — його вистачить на багато мільйонів років. Одначе слід пам’ятати: абсолютну додаткову вартість (енерґію проґресу!) за всіх обставин можна продукувати лише в хліборобстві. Людину не можна підключити до електростанції, як ми під­ключаємо пральну машину, її можна підключити до неї тільки за допомогою двох космічних трансформаторів — Землі і Сонця. Розмови про штучний харч — це міф атомного віку. Ніколи ми не станемо могутнішими за Всесвіт, і не варто до цього прагнути. Треба вписати земні можливості (здатність землі родити, множити багатства) у можливості небесні — здатність Сонця продукувати живу речовину.

Коли ми цього навчимося, наша цивілізація стане воістину безсмертною.

Але повернімося до останньої сторінки «Капіталу». Після згаданих слів Маркса негайно валиться «суспільна субстан­ція» — стає ясно, що субстанцією абсолютної додаткової вар­тості є не людська праця (хай навіть суспільна!), а природна плодючість землі. Вона ж від першої й до останньої калорії зумовлена діяльністю Сонця. І діяльністю людини, якщо її праця спрямована в річище законів природи. Перемагають Тімірязєв і Вернадський, але не Опарін: людина — дитя Сонця, а не якась там самозароджувана, незалежна «субстан­ція».

Субстанція — основа, сутність. Так перекладається це слово.

І ось ми, нарешті, доходимо до останнього абзаца четвер­того тому:

«Основою (читай: субстанцією. — М. Р. ) абсолютної додат­кової вартості — тобто реальною умовою її існування —



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   33

Схожі:

Микола Руденко iconСпеціаліст вищої категорії, учитель української мови та літератури Микола Руденко

Микола Руденко icon2014 руденко валентина Іванівна
Руденко валентина Іванівна – вчитель методист світової літератури, спеціаліст вищої категорії, стаж 34 роки
Микола Руденко icon2015 рік Руденко Валентина Іванівна
Руденко Валентина Іванівна, учитель світової літератури Водянської сзш широківського району
Микола Руденко iconРуденко валентина Іванівна
Руденко валентина Іванівна – вчитель методист зарубіжної літератури, спеціаліст вищої категорії, стаж 30 років
Микола Руденко iconМединська О. В. – головний бібліограф Галицької ЦБ. Відповідальна за випуск: Сорочинська-Городецька І. В
Микола Руденко : письменник, філософ, правозахисник[Текст] : біобібліографічний нарис: до 95-річчя від дня народження Миколи Руденка...
Микола Руденко iconПрокопенко Андрій IV курс II група Микола Хвильовий
Тростяниці (тепер Сумщина) в сім’ї вчителів народився Микола Григорович Фітільов
Микола Руденко iconРуденко Валентина Іванівна, учитель зарубіжної літератури Водянської сзш широківського району. Зарубіжна література у 7 класі. Опитувальник книга
Руденко Валентина Іванівна, учитель зарубіжної літератури Водянської сзш широківського району
Микола Руденко iconМикола Вінграновський Микола Степанович Вінграновський народився
Микола Степанович Вінграновський народився в селі Первомайському Миколаївської області
Микола Руденко icon120 років від дня народження Миколи Григоровича Хвильового
Микола Хвильовий (справжнє прізвище Микола Григорович Фітільов) (13 грудня 1893 – 13 травня 1933) — український прозаїк, поет, публіцист,...
Микола Руденко iconМикола І павлович (25. 06. 1796 18. 02. 1855)
Олександр прийняв зречення брата, але не зрадив його розголосу. Після смерті імператора Олександра І великий князь Микола Павлович...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка