Микола Руденко



Сторінка17/33
Дата конвертації11.04.2017
Розмір7.64 Mb.
1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   ...   33
є природна родючість землі (підкреслення Маркса — М. Р.), природи, тоді як відносна додаткова вартість заснована на розвитку суспільних виробничих сил».

Цією фразою й завершується останній том «Капіталу». Читаєш її й перечитуєш наново: чи не галюцинація це? Висновок прямо протилежний тому, заради чого створений «Капітал»! Беззастережно визнаний чистий продукт фізіокра­тів, бо нічим більше не є абсолютна додаткова вартість. Дар природи. Дар Сонця. Могутній вияв Світла-Творця як єдиного Суб’єкта всякого продукування...

І ось лежить перед нами величезна гора зіпсованого папе­ру — «Капітал». Як же до нього ставитися? Мученик бухгал­терського екстазу змарнував власне життя, втягнув у криваві трагедії цілі країни і народи. А на останній сторінці підпи­сався, що ніякої реальності він ніколи не бачив — це була лише фата морґана.

Тепер спробуємо уявити становище Енґельса, який на тео­рії Маркса звів теорію пролетарської держави. Фундамент будови, яка здавалася вічною, непорушною, раптом розтанув, як березневий сніг. Як же бути? Хіба може утриматися будова без фундаменту? Від чого належить відмовитися — від про­летарської революції чи від Посмертної сторінки Маркса? Виглядає, що то цілком достатня причина, щоб пояснити, чому Енґельс так і не зважився опублікувати останній том «Капіталу». Сталін також м’яв його в руках, не знаючи, як повестися. Але йому було ясно одне: треба розстрілювати. Так вирішилася доля того, хто зауважив, — доля Вознесенського...

Гіпотеза, звичайно. Підтвердити її фактами я не можу. Але чим далі ця похмура подія відходить у минуле, тим більше нагромаджується фактів, які свідчать на її користь.


Чи існує класова боротьба?


Що ж сталося під кінець життя з Марксом? Чому він зрікся свого вчення? А тут інакше судити не можна: або немає останньої сторінки «Капіталу», або немає самого «Капіталу». Погодити одне з другим за допомогою якихось натяжок і компромісів ні теоретично, ні тим більше практично не­можливо. Просто кажучи, Маркс під кінець життя перестав бути марксистом — він став справжнім фізіократом.

Щоб якось усвідомити те, що сталося, викладу коротко маловідомий історичний факт. Мова про українського філо­софа С. Подолинського, який приголомшив Маркса надзви­чайно сміливою на ті часи формулою: «Додаткова вартість є додаткова енерґія Сонця, яку використовує суспільство для свого проґресу».

Як зауважив читач, саме цю формулу я проводив через усі попередні сторінки.

Сказав це С. Подолинський за три роки до смерті К. Маркса. Подолинський прислав йому книжку з Женеви, де на той час працював над виданням української літератури, забороненої на батьківщині. Здавалося б, Маркс не повинен був схвально поставитися до такої незвичної ідеї — вона очевидячки спро­стовувала працю всього його життя. І все-таки...

Так, Маркс несподівано погодився, що ідею Подолинського відкидати не можна — у ній міститься зерно істини. Зберег­лося листування між Марксом і Подолинським. Збереглися нотатки Маркса зі схвальним відгуком про книжку україн­ського філософа.

[Я особисто не бачив цих нотаток, але чув про них від учених, які працювали над даною проблемою. Вони розповідали, що но­татки К. Маркса про книжку С. Подолинського не видають з архі­ву нікому, не рекомендують навіть згадувати про них. Який у цьому сенс? Адже остання сторінка «Капіталу» природним чином стверджує формулу С. Подолинського. Хай навіть і справді не було б цих нотаток — що це міняє? Сьогодні кожному школяреві ясно, що плодючість землі обумовлена діяльністю Сонця. ]

Відомо також і те, що ідея Подолинського не сподобалася Енґельсові. Він навіював Марксові, що ця ідея повертає політ­економію до фізіократів, а теорія фізіократів не служить справі пролетарської революції.

Так загалом виглядає цей дуже прикметний факт. Що сталося раніше — знайомство Маркса з ідеєю Подо­линського чи його поворот у бік фізіократів? Найімовірніше, що ідея Подолинського зацікавила Маркса саме тому, що внутрішньо він уже до неї був підготовлений. А це означає, що між Марксом і Енґельсом уже не було згоди в головних наукових питаннях. У тих питаннях, від яких залежить тактика і стратегія пролетарської революції. Та й сама рево­люція береться під сумнів: з теорії фізіократів випливає, що справа не в революціях, а в плодючості землі. Чи допоможе революція індійському народові збільшити виробництво пшениці? Революція угноює землю тільки трупами, але від такого добрива «чистого продукту» чекати не доводиться.

Я наводив деякі приклади, які свідчать про те, що Маркс працював ніби підневільно: заперечував тому, що «потрібне заперечення». І вслід за цим вписував такі похвали фізіо­кратам, які ставили під сумнів його власну теорію.

Таких прикладів багато. Ось ще один з них. Маркс висвіт­лює психологічне коріння походження тих чи інших еконо­мічних теорій. Чому, наприклад, фізіократи з’явилися у Франції, а не в іншій країні? І відповідає на це так: тому що Франція була країною розвиненого хліборобства. А от англій­цям «...перш за все впадає в око «прибуток від відчуження», тобто описаний Стюартом відносний прибуток. Але коли мова заходить про те, що додаткова вартість твориться в сфері самої продукції, то потрібно перш за все звернутися до тієї галузі праці, де вона виступає наверх незалежно від процесу обігу, тобто до хліборобства»19.

Так міг би написати кожен з фізіократів. У цих рядках Маркс усвідомлює, що є прибуток відносний і прибуток аб­солютний — тобто земельна рента. Саме вона твориться «в сфері самого продукування». Коротше кажучи, продукуванням він визнає тільки хліборобство — те, що визнавали фізіократи.

Тому немає нічого дивного, що невільник Маркс перед смертю скинув кайдани «суспільної субстанції» і заявив про свої переконання просто, без викрутасів. Важко, звичайно, встановити, чиїм він був невільником, — найімовірніше своїм власним. Йому ввижалася неминучість пролетарської револю­ції, і він для неї працював. Але сумління вченого нагадувало про себе, і тоді вчений перемагав політика. Хоч як там було, а його суперечка з фізіократами виявилася уявною супереч­кою. Ні, його працю не можна вважати даремною. Спросто­вуючи самого себе, Маркс найліпшим чином підтвердив, що економія як наука існує. Вона міститься в тому джерелі, звідки по всьому світу розбіглися її струмки і річки, — у теорії фізіократів. І тому вона є не політична, а фізична...

Безумовно, цю теорію також не можна сьогодні брати без деяких уточнень. Але це становить предмет окремої розмови. Тут ми зобов’язані поговорити про те, чому сучасні погляди на класи потребують перегляду. Сучасний поділ суспільства на класи бере свій початок від А. Сміта, який уперше піддав критиці теорію фізіократів. За А. Смітом, кожна праця є про­дуктивна, а не тільки праця в сільському господарстві. У цьому розумінні його можна вважати попередником того К. Маркса, який заперечував теорію Ф. Кене. Другим його попередником був Д. Рікардо, який підтвердив класовий поділ А. Сміта і створив теорію трудової вартості. Коротко кажучи, Маркс не перший почав блукати в пітьмі, зате перший отямився і сказав: справжніми батьками сучасної політеконо­мії є фізіократи. Так він і величає Ф. Кене: батько. І ніяк не інакше! Не Сміт і не Рікардо, а тільки Ф. Кене.

Англійцям справді перш за все впадав у око «прибуток від відчуження» — Маркс це правильно зауважив. І правильно також зрозумів психологічне коріння цього явища: Сміт і Рікардо описували той прибуток, який спостерігали, — тобто промисловий і торговельний прибуток. Земельна рента була десь по той бік Ла-Маншу — яке, мовляв, вона має значення для англійської економіки? Пов’язати причину і наслідок вони не зуміли. Одначе сьогодні світ дедалі ближче доходить до економічної єдності. Енерґетична криза багато чого навчи­ла. Ще більше вчить голод. Тому в наш час, як ніколи раніше, треба навчитися точніше визначати, що з чого виростає. На­віть такі авторитети, як А. Сміт, Д. Рікардо і К. Маркс, не повинні нас лякати своєю величчю. Для науки немає і не може бути вищого авторитету, ніж істина.

Першою людиною, яка встановила класифікацію суспіль­ства за виробничою ознакою, був Ф. Кене. Сміт, спростовуючи Кене, перекраяв класову структуру у відповідності з влас­ними поглядами на продукцію. Маркс абсолютизував класи­фікацію Сміта, і в цьому вигляді вона існує до наших днів. Ось класифікація Сміта: робітники, капіталісти, землевлас­ники. Маркс і Енґельс спростили справу тим, що капіталістів і землевласників об’єднали в один клас — клас буржуазії. Селянство являє собою дрібнобуржуазну стихію, воно — клас, що відмирає.

Нове, що внесли Маркс і Енґельс у науку про класи, — неминучість боротьби між ними, неминучість світової проле­тарської революції.

Але тільки-но ми з’ясуємо, що додаткова вартість є додат­ковою енерґією Сонця, як запропонована Смітом й абсо­лютизована Марксом класифікація валиться — разом із сус­пільною «субстанцією». Чому? Тому що вона не має ніякого відношення до справжнього виробництва. Особливо це стосу­ється тієї класифікації, яка лежить в основі марксизму.

[Класифікація Маркса помилкова ще й тому, що саме слово «бур­жуазія» він вживає довільно. У книжці К Буржуадемова «Нариси зростаючої ідеології» (видво «Эхо», 1974) це питання розгля­дається докладно. Висловивши нашу згоду з автором названої книжки, звернемо увагу на несподіваний псевдонім — Буржуадемов! Автор обрав його тільки для того, щоб підкреслити: у слові «буржуазія» немає нічого принизливого. У перекладі з французь­кої це означає «мешканці міста». Як вдалося Марксові пере­творити «мешканців міста» на клас, ворожий пролетаріатові, — незбагненно! Адже робітники також органічно прилягають до буржуазії. Або навіть являють собою її складову частину. За Ф. Кене, це, власне, і є безплідний клас, тобто промисловість як така.

Слава Богу, сьогодні це усвідомлюють найбільші компартії Європи. Так, наприклад, французькі комуністи відмовилися й від диктатури пролетаріату, й від терміну «пролетаріат». По суті, вони також перейшли на позицію Буржуадемова, тобто прийняли основні принципи, на яких будується буржуазна демократія].
Боротьба між бідними і багатими існувала завжди, так само як завжди існувала експлуатація. Але річ у тому, що ця бо­ротьба не класова, а лише моральна і цензова. Бо в природі самого виробництва немає тих класів, які встановив Сміт. Він встановив їх тому, що не розумів фізіократів — сперечався з ними так, як може сперечатися сліпий з глухонімим.

Фізіократи дійсно опинилися в становищі глухонімих — небагато хто спроможний був їх зрозуміти: вони мали косміч­не мислення задовго до космічного віку. Але не зрозуміти їх сьогодні — це означає приректи світ на неминучу загибель.

Ось як виглядають класи за Ф. Кене:

1. Продуценти. 2. Власники. 3. Безплідний клас.

Продуцентами Ф. Кене назвав людей, які працюють у сіль­ському господарстві. Багатих і бідних, куркулів і наймитів. Але не власників землі, тобто не феодалів разом з королем.

На ті часи земля була у власності короля і феодалів, хлі­боробам доводилося її орендувати, виплачуючи ренту. При­родно, ніяких виробничих функцій за власниками Ф. Кене не визнає.

Але кого ж він іменує безплідним класом? І в цій дивній назві розкривається філософська система Ф. Кене: у ролі безплідного класу виступають люди, зайняті в промисловості: фабриканти, адміністрація і робітники. Усі разом. Багаті й бідні, маєтні й незаможні.

До цієї класовості належить підходити, керуючись зако­нами природи, — моральні проблеми слід розв’язувати окре­мо. Природа не знає, хто бідний, хто багатий, — це справи людські. Одначе природа встановила в біосфері певний поря­док — і людина змушена йому підкорятися. У людини ніколи не виросте листя замість волосся і коріння замість ніг. Тому людина ніколи не зможе сприймати енерґію безпосередньо від Сонця. Виснаживши плодючість землі, людина втратить енерґетичний зв’язок із Сонцем і неминуче загине.

Ось з якої причини потрібно повернутися до тієї класи­фікації, яку встановив Ф. Кене. Власників землі в давньому розумінні сьогодні немає, зате існує держава, тобто люди, які тримають у руках управління, службу в армії, науку, культуру і т. д. За часів Кене всі вони групувалися навколо королів­ського двору і феодального панства. Це, власне, й була фео­дальна держава. Щодо безплідного класу, то тут слід засвої­ти головне: додаткову (космічну) енерґію промисловість сприймати нездатна — вона робить це за допомогою сіль­ського господарства. З цього погляду промисловість дійсно безплідна.

У перекладі на сучасну мову класи — це в своїй сутності економічні сфери:

1. Хліборобство.

2. Держава.

3. Промисловість.

Таке розуміння сучасних класів цілковито відповідає тій класифікації, яку встановив Ф. Кене. Справа не в тому, як виглядають класи в своїй видимості. Ми зобов’язані дослі­дити кругообіг сонячної енерґії в економічному організмі, тому для нас суспільні класи — це найголовніші органи, без яких організм взагалі неможливий. Якщо ми усвідомили не­обхідність повернення до теорії Кене, то зобов’язані повер­нутися й до його класифікації. Вона не політична і не мораль­на, а лише виробничо-енерґетична. І в цьому вся суть!..

Є в цьому питанні також те, що я змушений відкласти на майбутнє, — докладний розгляд «Економічної таблиці» Ф. Кене. У ній криється так багато, що її можна назвати фізичною формулою, яка описує найголовніші закономірності економічної формації. Доречно сказати, що Маркс працював над нею ціле життя, — без неї зрозуміти економічні процеси неможливо. Але її також зрозуміти і пояснити нелегко!

Повіримо Марксові: він вважає «Таблицю» найгеніальнішим відкриттям у галузі політичної економії. Ніхто з політекономів не є такою мірою чужий духові марксизму, як Ф. Кене, — чужий у самій своїй суті, силою вихідних субстанційних позицій. І якщо Маркс так поціновує «Таблицю», на якій виросла фізіократія, — а вона виросла саме на ній! — то слід погодитися, що це відкриття чогось варте. Одначе, на моє глибоке переконання, відкриття Ф. Кене навіть щось більше від того, що в ньому побачив Маркс, — він не до кінця зрозумів субстанційні властивості «Таблиці». Якби він це своєчасно зрозумів, «Капітал» був би значно коротший і починався б там, де закінчується.

На жаль, тут для «Таблиці» не вистачає місця. Але все-таки я змушений заявити: тільки повернувшись до тієї класи­фікації, яку встановив Ф. Кене, у політичній економії можна побачити закони природи. По-інакшому їх побачити не можна. Зокрема не можна збагнути, чому одна економічна формація виснажує землю, а інша збагачує. А що багатство землі є основним багатством суспільства, то звідси стає зро­зумілим, що класифікація Кене не жарти.

Це перша причина, чому належить повернутися до класи­фікації Ф. Кене. Друга причина полягає в тому, що класова боротьба як така не існує взагалі — є боротьба бідних проти багатих. Боротьба не класова, а моральна. А це зовсім інша розмова!

Багаті й бідні є в кожному класі. Між ними завжди точи­лася боротьба. А якщо робітники в суто науковому розумінні не є класом, то як тоді бути з диктатурою пролетаріату? Ось яка проблема постала перед Енґельсом (а пізніше, очевидно, і перед Сталіном) у зв’язку з останньою сторінкою «Капі­талу».

Сказати, що диктатура пролетаріату себе виправдала, ми не можемо — на практиці вона ніколи не існувала. Та й не могла існувати — саме тому, що такого класу немає в природі. Після революції негайно виникло те, що є справжнім класом, — держава. До того ж держава з бюрократичними перекручен­нями. Сьогод­ні ці лихі якості нашої держави незмірно посилилися. І в цьому величезна небезпека!

Справа не в тому, що нам подобається і що не подоба­ється, — у цій розмові ми можемо навіть усунутися від таких питань, як права людини, вільна творчість і т. ін. Справа на­самперед у тому, що така структура держави веде її до неминучої загибелі. На жаль, загибель держави ніколи не обходиться без людських жертв. Тому наш обов’язок полягає в тому, щоб попередити ці грізні події, пом’якшити повернен­ня суспільства в річище законів природи.

Ми повернемося до них обов’язково — закони природи своє візьмуть. Але повернутися можна по-різному — з жерт­вами і без жертв. Наш народ достатньо витерпів — нове ходіння по муках було б для нього воістину згубним.

У чому тут справа? Перш за все в тому, що закони природи повстають проти всіх форм адміністрування в економіці. Вар­тість мусить так само вільно рухатися по економічних арте­ріях, як рухається кров у людському організмі. Це навіть не порівняння, а той самий закон природи. І там, і там рухається саме те, що живить організм, — сонячна енерґія. Ленін добре розумів роль вільної торгівлі, тому він поставив перепону проти розростання бюрократичної пух­лини — неп. Останній був розрахований не на роки, а на десятиліття — тобто до повної перемоги комунізму. А повна перемога комунізму, за Леніном, — це повне відмирання вся­кого державного апарату. Але аж ніяк не його розростання!

Основою соціалізму Ленін бачив кооперативний капітал. «Лад цивілізованих кооператорів при суспільній власності на засоби виробництва», — ось що таке, за Леніном, соціалізм. Іноді він те саме називав комунізмом. І це нормально: суттє­вої різниці між цими поняттями фактично не існує — різницю встановлено імперативно. Марксові, а потім і Сталінові усе треба було розкласти по поличках.

Ленін вимагав повного невтручання з боку держави у виробничу діяльність кооперації. Самодіяльність мас — ось основний зміст і призначення Радянської влади. Будь-яке інше її розуміння не має нічого спільного з ленінізмом...

Тут хотілося б зробити невеликий відступ. Автор цих ряд­ків належить до того покоління людей, яких вела віра. Неп — це моє дитинство. Селяни отримали землю. Треба пам’ятати, що на час революції близько 40% землі перебувало в руках поміщиків. Не можна також забувати, що царська Росія була країною хліборобською. І от нарешті земля дійсно належить селянам! Завдяки цьому після багатолітньої руїни і страшно­го голоду протягом 2—3 років неп звершив чудо...

[За впровадження непу я довго шанував Леніна, бо то був сві­домий його поворот від одіозного марксизму до розвитку вироб­ництва, а отже, й суспільства, яке реґулюється об’єктивними еко­номічними законами. Я змінив своє шанобливе ставлення до нього на різко неґативне, коли відбував ув’язнення й заслання. Там я зрозумів: непростимий гріх Леніна — створення однопартійної системи на чолі з Комуністичною партією, яка поро­дила розгул тоталітаризму, відкинула неп і привела суспільство до повного економічного, політичного й морального краху. Проте вносити поправки у книжку, яка була написана й видана раніше, вважав некоректним (1992 рік).].

Сьогодні мені доводиться чути: а чи не було це обманом? На жаль, ми змушені погодитися: так, вийшов обман. Але досі народ гірко зітхає: якби не помер Ленін...

Звідки ця віра? Вона від непу! Якби не було тих 5—6 років, коли наш народ дійсно розправив плечі, п’ятирічки також були б неможливі. Ми вірили: з непом вийшло – і тут вийде. Просто треба терпіти. Зате яке майбутнє перед нами! По суті, Сталін жив за рахунок морального капіталу, який він дістав від Леніна. Але без непу в нашого народу не було б довір’я й до Леніна.

Ті, що молодші, непу вже не пам’ятають, зате пам’ятають страшні тридцяті роки. Коротку непівську передишку вони просто не беруть до уваги — про неї, мовляв, і говорити не варто. Але мені це здається помилковим. Недовір’я до Леніна (мовляв, це була його тимчасова тактика) також неправомір­не. Про Леніна можна сказати так: його віра в марксизм погано послужила нашому народові. І слава Богові, що він своєчасно її позбувся. І цей історичний досвід не можна не враховувати...

Я вже казав, що Маркс не дав ніяких конкретних вказівок, як саме треба здійснювати побудову соціалізму. Та й не міг дати: він цього сам не знав. Ленінський неп — марксизм тільки в тому розумінні, що він був спрямований у річище соціалізму. У всьому іншому неп значно більше узгоджується з теорією фізіократів, ніж з теорією Маркса. Якби Сталін не вчинив розправи з радянським капіталізмом — капіталізмом воістину соціалістичним! — ми сьогодні були б найбагатшою державою в світі. І тоді нам не довелося б ставити питання: потрібна чи не потрібна була Жовтнева революція? У тому, що ми сьогодні його ставимо, винен не Ленін, а Сталін.

Про неп радянські люди згадують як про золотий вік нашої держави. На жаль, «вік» цей тривав лише шість років. Це є великий внесок у справу побудови соціалізму. Хай цей внесок не так теоретичний, як практичний: Ленін побачив, до яких страшних наслідків дійшла країна, взявши на озброєння тео­рію Маркса. Побачив — і дуже круто повернув у бік від цієї теорії. Він не раз згадував, що Маркс описував капіталізм минулого, але нічого не сказав про той «капіталізм, який буває при комунізмі».

Марксизму як такого немає — у теоретичному розумінні він є фікція. Про ленінізм цього сказати не можна: ленінізм є! Звичайно, він є тільки там, де Ленін виявляє повну само­стійність, — тобто в непі.

[Цікаво відзначити таке: К. Буржуадемов у «Нарисах зростаючої ідеології» виходить з тих самих переконань, що й я при написанні цієї праці. Само собою зрозуміло, що до цих переконань ми дійшли незалежно один від одного. К. Буржуадемов, відкидаючи марксизм, не спростовує ні ідеї комунізму, ні ленінського непу. Але, звичайно, комунізм Буржуадемова (як і мій) не має нічого спільного з комунізмом Маркса і Сталіна. Зате багато думок Леніна, що знайшли свій вираз у непі, не чужі ні Буржуадемову, ні мені. «Капіталізм, який буває при комунізмі», — ось основний зміст непу! Чи розуміють цю формулу ті, хто так нетерпимо ставиться до людей, які продовжують називати себе комуністами навіть тоді, коли крах марксизму фактично відбувся?. . Вадою книжки К. Буржуадемова, на мій погляд, є те, що він приходить до правильних висновків ніби інтуїтивно, навіть не підозрюючи, що існують деякі закони природи, які приводять нас до того ж самого не тільки за інтуїцією, але й на основі знання. Про фізіократів він, мабуть, навіть не чув. Про роль сонячної енерґії в економіці у нього немає жодного слова. Більше того, критикуючи Маркса, він ніде не піддає критиці теорію трудової вартості. І навіть складається враження, що вона його влаштовує. Це вже зовсім дивно!

І все ж книжка К. Буржуадемова заслуговує на високу оцінку. Особливо добре висловлена в ній ідея, яку можна сформулювати так: ринок – це кібернетична машина, створена самою природою.Щоправда, Буржуадемов, мабуть, не знає, що за двісті років до нього цю ідею детально опрацювали фізіократи, хоч назви тоді існували інші. Він до всього доходить самостійно, усе відкриває наново. Мушу признатися, що я свого часу діяв так само і навіть «відкрив» наново... «Таблицю» Ф. Кене! Ми позбавлені потрібної інформації і тому змушені відкривати те, що було давним-давно відкрите іншими.].
Я вже казав, що саме «суспільна субстанція» Маркса по­служила теоретичною основою сталінського ГУЛАҐу. І хоч Сталін використав цю теорію зворотним порядком — тобто робив зовсім не те, чого хотів Маркс! — одначе нещастя в тому, що теорію Маркса можна так використати. Більше того, усім своїм багатотомовим громаддям вона переконує, що по-інакшому соціалізм побудувати взагалі не можна — треба витискати енерґію з людських м’язів, витискати її нещадно! При цьому, звичайно, треба робити це за залізною завісою, бо, згідно з марксистським постулатом, при соціалізмі експлуа­тації бути не може.

Теорія Маркса породжує кривавий хаос і неправду саме тому, що вона хибна в своїй основі. З іншого боку, кожному ясно: щоб утвердити ГУЛАҐ, спочатку треба було ліквідувати неп. Безумовно, мова не про окремі концтабори, які з огляду на пережитки воєнного комунізму існували і за непу, — мова про той ГУЛАҐ, яким він став у тридцяті роки. Крім того, слід мати на увазі, що ми не маємо наміру ідеалізувати неп як щось конкретне: у конкретних виявах він, звичайно, дале­кий від ідеалу. Ми говоримо про неп як про економічне вчення, яке нам здається вдалим. Ми повелися б нерозумно, якби відкинули свій власний досвід, на якому можна по­ставити знак плюс.

Але, звичайно, не можна забувати, що Ленін у багатьох питаннях до самої смерті лишався марксистом. Він вніс по­правку у вчення Маркса про класи (селянство, за Леніном, — клас, а не дрібнобуржуазний прошарок), але загалом його погляди на класову боротьбу не відрізняються від поглядів Маркса.

Це дало можливість Сталінові відкинути компромісні по­правки Леніна й застосувати марксизм буквально. Ось, на­приклад, які потворні явища виникли з уявлень Маркса про класи і класову боротьбу. Тому що селянство є «дрібнобур­жуазна стихія», то заможних селян треба ліквідувати «як клас», а те, що лишиться від цієї «революції», насильно за­гнати в колгоспи. Не будемо заглиблюватися в тематику, яку з великою майстерністю опрацював О. Солженіцин, — у нас інше завдання. Ні, не будемо нагадувати про незчисленні людські жертви — поговоримо про ті економічні наслідки, які одержано за допомогою такого «витискання», якого не знала людська історія.

Слід підкреслити: я не маю в своєму розпорядженні еконо­мічної статистики — користуюсь тим, що дає до моєї диспо­зиції Большая Советская Энциклопедия, яка почала виходити ще за Сталіна. Останній (п’ятдесятий) том вийшов за Хрущо­ва. З нього я й візьму те, що в цьому випадку потрібне.

Ось як зростав наш експорт у роки непу (в млн. крб.):

1926 - 2525

1927 - 2600

1928 - 2800

1929 - 3219

Добре відомо, що на світовий ринок експортувалося го­ловним чином зерно. Дореволюційного рівня ще не досягнуто, одначе зростання експорту наявне. До того ж упевнене зрос­тання!

І ось що діється з нашим експортом після насильницької колективізації:

1933 - 1725

1934 - 1458

1935 - 1281

1936 - 1082

1937 - 1305

1938 - 1021

Особливу увагу слід звернути на експорт 1933 року: цього року в Україні загинуло з голоду не менше 6 мільйонів людей. Але навіть вичистивши під мітлу українські засіки (розбирали навіть селянські печі, шукаючи хліб!), Сталін вже не зміг одержати стільки пшениці для експорту, скільки її вивозили в роки непу.

А, по суті, що ж тут продавали? Мільйони людських життів. Це й є людина в ролі «субстанції вартості». Не перекручення Маркса, а безпосередній наслідок його економічної теорії.

В роки непу в основному вивозилося збіжжя. Далі струк­тура експорту складається так, що відсоток збіжжя в ньому різко спадає:

1938 - 21,3%

1950 - 18,5%

1955 - 10,5%

1956 - 7,1%

А з 1963 року почався імпорт збіжжя з-за кордону, чого не було за всю історію Російської імперії. І це за умови, що на 1956 рік кількість орної землі порівняно з 1928 роком збіль­шилася на 80 млн. га, тобто на 60%. Тепер вона майже вдвоє більша, ніж була наприкінці непу. Фактично ми маємо по одному гектарові ріллі на кожну людину.

Це величезна кількість! Ніхто в світі не заорює стільки землі. В Україні ми вже і польових доріг не залишаємо — не можемо дозволити собі такої розкоші. Про пасовища й говорити не доводиться — всі вони заорані.

І от подивіться, що з нами діється: мільйони тракторів перевертають шосту частину земної кулі, а народ, який пишався тим, що він показав світові нові шляхи, харчується з-під заступа, яким у вільний від роботи час жіночі руки розпушують ґрунт на присадибній ділянці.

Та у чому ж тоді полягає сама робота, коли не в тому, щоб нищити плодючість землі — основу нашого майбутнього?

От що значить орієнтувати економіку на квазівиробництво! Кожному ясно, що в абсолютному розумінні збагачує тільки експорт збіжжя — це є найчистіший Дар Природи. Та коли продаються кольорові метали, нафта й інша сировина, щоб купити хліба, ми не тільки не збагачуємося при цьому, а й ведемо свій народ до зубожіння. Фактично ми рухаємося в колоніальне ярмо. Ми з успіхом продукуємо лише зброю, але коли мова йде про хліб, зброя не оборона; господарем буде той, хто простягне нам руку з хлібом.

Можна було б показати, як занепадають — проґресивно виснажуються! — земельні угіддя при такому способі ведення господарства. Одначе це пов’язане з субстанційними властивостями «Таблиці» Ф. Кене, яку ми неспроможні тут розглядати. Можна сказати: за сорок років колгоспного ладу ми відібрали у нашої землі стільки енерґії, скільки її потрібно, щоб закип’ятити Чорне море. А це ж навіть не енерґія вугілля, це енерґія хліба! Вугілля можна замінити ураном, воднем, теплом підземних надр і т. ін. А чим можна замінити хліб? Наша середня врожайність сьогодні така, якою вона була у Франції на час появи фізіократів, — близько 9 центнерів з гектара. Саме процес виснаження ґрунту, необхідність з’ясу­вати його причини явили світові це велике вчення. Народні заворушення, революція, навіть наполеонівські війни — це також результат виснаження ґрунту.

Ми зобов’язані тверезо поглянути правді в очі: якщо далі так піде, то наші діти змушені будуть учитися, як вживати в їжу трактори.

Франції потрібно було 200 років, щоб відновити знищену плодючість ґрунту і довести врожайність до сучасного рівня. Повільно, дуже повільно відновлюється виснажена земля! Тому набагато розумніше не доводити її до виснаження.
Політекономія соціалізму
Політекономії соціалізму не існує — вона є лише в назві. Та й не могла вона появитися з причин, які були викладені вище. Природа одна й та сама повсюди. Немає фотосинтезу буржуаз­ного і комуністичного — є просто фотосинтез, що лежить в основі земного життя. А що додаткова вартість (енерґія проґресу) виникає за рахунок фотосинтезу, то політекономія, як і кожна природнича наука, не може поділятися на буржуазну і соціалістичну. Тому її, політекономії як такої, взагалі немає — є фізична економія. І якщо ми деколи продовжуємо користу­ватися префіксом «політ», то це лише питання звички.

Капітал є виробництвом додаткової вартості, тобто збага­ченням суспільства енерґією проґресу. Енерґія — це фізичний процес, що його породжує природа, а не політика.

Здавалося б, все це гранично ясно. Які ж ми матеріалісти, коли виводимо енерґію зі «святого духу»? У політекономії соціалізму відбувається саме це — енергія виводиться з су­спільних відносин, а не з матерії як такої. Фактично наші економісти виводять її з політики. Але ж політика не є мате­рія, вона лише сукупність ідей, подеколи дуже суперечливих і завжди невловимо плинних.

Однак ми на цьому стоїмо твердокамінно. Ось за що в нас критикують фізіократів: «Вихідною теоретичною першоосновою системи фізіокра­тів було вчення Кене про виробництво чистого продукту, побудоване на ототожненні багатства (споживчих вартостей) з матерією, речовиною, а збільшення багатства — із зростан­ням речовини за рахунок лишку, що твориться лише в хлібо­робстві, яке через це виявляється єдиною галуззю вироб­ництва».

Перш за все належить зауважити, що мова йде не про речовину як таку, а про живу, органічну речовину. Як же вона ще може нагромаджуватися, якщо не за рахунок фотосин­тезу? І чому це помилково? Вдуматися лише: фотосинтез щорічно продукує по 128 тонн живої речовини на кожну земну людину! Виявляється, це помилка і не було ніякого фотосинтезу.

«При правильному розумінні ренти перш за все мусила б, природно, виникнути та думка, що рента походить не з ґрунту, а з продукту хліборобства, тобто з праці».

Так сказав колись Маркс — і «Політична економія», видана АН СРСР дванадцять років тому, саме цією фразою нама­гається обґрунтувати теорію Маркса в цілому. Чи не хистко? Чи можна по цьому містку пройти до комунізму? Чи надійно він підвішений?..

Хрущов і Кеннеді мало не знищили людство у ядерній війні. І за що ж? На чому вони не зійшлися? На марксизмі, звичайно. А вся теорія Маркса — уся ця велетенська спору­да! — стоїть на фундаменті, який ми щойно показали.

По-перше, у Маркса з цього приводу наговорено чимало прямо протилежного. По-друге, навіть по даній фразі (основа політекономії соціалізму!) легко встановити недоумство і разючу некомпетентність Маркса. Я вже показував, як він ставить в один ряд сукно і пшеницю, машину і землю, не знаходячи між ними якісної різниці. В хліборобстві у нього відбувається те саме, що і на прядильній фабриці: скільки перероблено сировини, стільки одержано товару. Тому про­дукт хліборобства він виводить виключно з людської праці. Знову тільки м’язи, людські м’язи — саме з них виростає пшениця. Земля і сонце тут зовсім ні до чого. Але ж не треба бути генієм, щоб з’ясувати: явна нісенітниця! Хіба це людині належить та заслуга, що одне померле зерно замість себе повертає нам 30 зерен? І ця явна нісенітниця мало не знищила людство в атомній війні. До того ж немає ґарантій, що таке не станеться в майбутньому. Чи не в божевільному світі ми живемо?..

От вона і вся тут — так звана політекономія соціалізму. Більше нічого в ній немає, крім казуїстичних словес.

І резюме про фізіократів.

«У своїй теорії «чистого продукту» вони, по суті, працю­вали над питанням походження додаткової вартості, але виводили її з природи, а не з суспільних відносин».

Це ще раз із згаданої статті в БСЭ. Звичайно, цю фразу належить розуміти як безапеляційний вирок фізіократам: як вони насмілилися плутати природу у людські справи? Ми самі, все самі — самі з себе. Кривляння клоуна продукує чистий продукт (який саме?), а Земля і Сонце його не про­дукують.

По суті, ми опиняємося в становищі бактерій, які войов­ничо запевняють, що курячий бульйон для себе вони готу­вали самі. Звідси — саме звідси! — виростає сталінізм. І тут — саме тут! — вирішується доля людства: жити чи загинути в атомній війні?..

Такі теоретичні основи того вчення, яке повело нас на перетворення світу. Мабуть, вся його таємнича велич полягає в тому, що нікому не вдається дочитати «Капітал» до кінця: це не легше, ніж рядок за рядком перечитати телефонні книжки всіх обласних міст Радянського Союзу. І нашій тала­новитій молоді тисячі викладачів марксизму втовкмачують, що це геніально — так геніально, що годі його зрозуміти. І тупіє наша молодь на цьому — не можна ж себе поважати, коли живеш з думкою: не розумію — отже, дурень; інші розу­міють — вони розумні. А чи розуміють інші — ось питання.

Маркс не сам вигадав усю цю нісенітницю — він натягував її в свою теорію з англійської політекономії. Як же їй не дові­ряти? Інші довіряють. Одначе Маркс набрався мужності заявити: не ходіть до англійців — вони все на світі переплутали. Справжню політекономію створили французи. Та ось іще хлопець з України пропонує розумну думку. На жаль, Маркс про власні помилки заявив до нескромності скромно. Саме тому в нас до цього часу не помітили його відмови від «Капіта­лу». І не десь там у непомітному місці, а на останній сторінці!..

Одначе погляньмо, чим заклопотана економічна думка в нашій країні. Спочатку про сталінську політекономію. Уся вона укладається в одному абзаці:

«Додатковий продукт — продукт, який продукується в до­датковий час працею безпосередніх продуцентів у класово антагоністичному суспільстві і привласнюється експлуататор­ськими класами. Категорія додаткового продукту відбиває відносини експлуатації, панування і підлеглості. У соціаліс­тичному суспільстві, побудованому на суспільній власності на засоби виробництва, відсутня категорія додаткового про­дукту».

Так твердила БСЭ в 1955 році, чітко йдучи за сталінським ученням про економіку соціалізму. Прийом простий: держав­на власність оголошується «суспільною». Тільки й усього! Петро І, для прикладу, будуючи державні заводи, у подібній демагогії не вправлявся. Державну монополію на горілку ні­кому з царських чиновників також не спадало на думку ого­лошувати «суспільною».

Проте слід зауважити, що Сталін умів рубати під корінь, не плутаючись у термінологічному павутинні. Після його смерті це вміння зникло, — і от у 1963 році ми з подивом читаємо:

«Продукування додаткового продукту має надзвичайно важливе значення для соціалістичного суспільства, оскільки цим забезпечується нагромадження, розширення виробництва у дедалі більших масштабах».

Тут можна було б утішитися: нарешті наші економісти усвідомили, що німецького лікаря Майєра свого часу даремно запроторили до божевільні. Бо ж він ще в 50-х роках мину­лого століття насмілився твердити, що Сонце постачає нас усіма видами енерґії. Те, чого не зрозуміли в XIX столітті, у XX не зрозуміти гріх і навіть злочин. Не можна ж відставати від світової науки на цілих сто років!..

Але де там:

«Додатковий продукт у соціалістичному суспільстві не ста­новить собою додаткової вартості, яка відбиває відносини капіталістичної експлуатації».20

То що — у нас уже довершилося відмирання грошей і додатковий продукт не є «речовим носієм додаткової вартос­ті»? Чи ми потрапили в рабовласницьке суспільство, в якому додатковий продукт не оплачувався?..

А коли ні те, ні друге, тоді де ж теоретичні праці, що відповідають, яка субстанція лежить в основі додаткового продукту?

Таких праць немає. В основі продукування, як і раніше, лишається тільки людська праця. Сонце і Земля у творенні додаткового продукту ніякої участі не беруть.

То спитати б: чому в інших країнах додатковий продукт становить собою головний доказ експлуатації, а в нас це за­кономірна потреба розвитку? Але ж усі західні економісти так само пояснюють цю потребу. Чи ми маємо право на розвиток, а в інших народів такого права немає?..

Хтось уже зрозумів: фата морґана, одначе побоявся сказати про це вголос. І тому додатковий продукт вирішили поновити в правах, не звертаючи з шляху. Але це те саме, що відновити в правах оазу на основі фата морґани.

Сумно все це спостерігати. А ще сумніше робиться, коли пригадуєш, якими методами Сталін учинив розправу з додат­ковою вартістю і додатковим продуктом одночасно, без подіб­ної плутанини: він створив виробництво за колючим дротом, де додатковий продукт дійсно не є носієм вартості.

От що означає на практиці «незалежність» від природи, яка випливає з формул Маркса.

Коротко кажучи, реабілітуючи додатковий продукт, ми тим самим реабілітуємо капітал, бо він, власне, і є продукцією додаткового продукту, який у товарному виробництві набуває характеру додаткової вартості. Само собою зрозуміло, що еко­номіка лишається товарною доти, доки існують гроші. То чим же допоможуть заклинання і філіппіки на адресу додаткової вартості й капіталу? Тут наявні два виходи: а) виробляти додатковий продукт, який нічого не вартий (у таборах) — тоді ми повернемося до рабовласницького способу виробництва;

б) виробляти його в нормальних умовах — і тоді це є капіта­лістичне виробництво, а не щось інше.

Третього нам не дано, бо його не існує в самій природі. До того ж слід безнастанно пам’ятати, що ніяка інша формація, крім капіталістичної, абсолютного додаткового продукту не продукує. Саме тому ніяка інша формація не може бути життєздатною. Що стосується соціалізму, то він набуде життєздатності тільки тоді, коли зуміє відновити капітал. На цьому питанні ми зупинимося докладніше у другій частині.

Про розподіл додаткового продукту ми тут не говоримо — це питання моралі, а не самого виробництва. Моральні проб­леми не можна плутати з проблемами фізичними — це перша заповідь справжньої науки. Коли щось подібне діється, тоді ідеологічні спекуляції руйнують науку, а разом з нею і виробництво.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   ...   33

Схожі:

Микола Руденко iconСпеціаліст вищої категорії, учитель української мови та літератури Микола Руденко

Микола Руденко icon2014 руденко валентина Іванівна
Руденко валентина Іванівна – вчитель методист світової літератури, спеціаліст вищої категорії, стаж 34 роки
Микола Руденко icon2015 рік Руденко Валентина Іванівна
Руденко Валентина Іванівна, учитель світової літератури Водянської сзш широківського району
Микола Руденко iconРуденко валентина Іванівна
Руденко валентина Іванівна – вчитель методист зарубіжної літератури, спеціаліст вищої категорії, стаж 30 років
Микола Руденко iconМединська О. В. – головний бібліограф Галицької ЦБ. Відповідальна за випуск: Сорочинська-Городецька І. В
Микола Руденко : письменник, філософ, правозахисник[Текст] : біобібліографічний нарис: до 95-річчя від дня народження Миколи Руденка...
Микола Руденко iconПрокопенко Андрій IV курс II група Микола Хвильовий
Тростяниці (тепер Сумщина) в сім’ї вчителів народився Микола Григорович Фітільов
Микола Руденко iconРуденко Валентина Іванівна, учитель зарубіжної літератури Водянської сзш широківського району. Зарубіжна література у 7 класі. Опитувальник книга
Руденко Валентина Іванівна, учитель зарубіжної літератури Водянської сзш широківського району
Микола Руденко iconМикола Вінграновський Микола Степанович Вінграновський народився
Микола Степанович Вінграновський народився в селі Первомайському Миколаївської області
Микола Руденко icon120 років від дня народження Миколи Григоровича Хвильового
Микола Хвильовий (справжнє прізвище Микола Григорович Фітільов) (13 грудня 1893 – 13 травня 1933) — український прозаїк, поет, публіцист,...
Микола Руденко iconМикола І павлович (25. 06. 1796 18. 02. 1855)
Олександр прийняв зречення брата, але не зрадив його розголосу. Після смерті імператора Олександра І великий князь Микола Павлович...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка