Микола Руденко



Сторінка19/33
Дата конвертації11.04.2017
Розмір7.64 Mb.
1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   ...   33

Адам Сміт і Євгеній Онєґін


Чи винен Євгеній Онєґін?

Перш за все виникає питання: що перед нами — абсо­лютний закон природи чи умовна схема, яку можна розгля­дати лише як першу спробу встановити деякі взаємозв’язки в економіці?..

Не тільки в нашій країні, а й у всьому світі Адам Сміт тішився незмірно більшою популярністю, ніж автор «Еконо­мічної таблиці». Для того щоб мати славу освіченої людини, чомусь необов’язково знати, хто такий Франсуа Кене. Та коли не знаєш, хто такий Адам Сміт, скажуть, що ти не маєш навіть початкової освіти. Так це виглядає сьогодні, так було й пів­тора століття тому, коли Євгеній Онєґін, що вчився «чему-нибудь и как-нибудь»,
Бранил Гомера, Феокрита,

Зато читал Адама Смита

И был глубокий эконом.

То есть умел судить о том,

Как государство богатеет,

И чем живет, и почему

Не нужно золота ему,

Когда простой продукт имеет.


Але навряд щоб у салонах онєґінських часів серйозно обго­ворювали «Економічну таблицю» Ф. Кене. І навряд щоб Євге­нію було відомо, що його кумир здобув світову славу як перший критик фізіократів. Чому ж засновник фізичної еко­номії Ф. Кене був майже забутий, а його критик (засновник економії політичної) не тільки став широко відомий, а й під­готував ґрунт для виникнення марксизму? Причин багато. І не завжди вони мають науковий характер.

На відміну від хімії, фізики й інших природничих наук, економія як наука розвивається вкрай повільно. Нове слово в ній з’являється не частіше, ніж раз на століття. Воно відразу захоплює запальні уми, негайно виникають політичні течії, які вимагають докорінної перебудови світу.

У фізико-хімічних дослідах реакції перебігають протягом частки секунди. Протягом місяця чи року можна тисячі разів повторити той самий дослід, щоб потім вивести незаперечну формулу. Економія також пропонує свої формули, одначе їхня перевірка потребує століть. Поки та чи інша економічна формула може бути перевірена, мають з’явитися і загинути цілі імперії. Потім має прийти синтетичний розум, який зуміє розібратися у корінних причинах, що породили народні тра­гедії. І це велике благо, коли такий розум нарешті приходить! Найчастіше йому не дозволяють з’явитися на світ Божий — чи то згноять у божевільні, чи розстріляють.

Матеріал, з яким доводиться працювати економові, надзви­чайно невдячний, бо він є держава. Кожна держава має своїх батьків-благодійників, які дуже упереджено ставляться до нових ідей. Для них ліпше, коли все йде по-старому. Анато­мувати можна лише померлі держави, а живі вимагають без­перервного вихваляння.

Та будемо сподіватися, що ми далеко відійшли від середньо­віччя. Так, будемо сподіватися! Гіркий досвід нашого народу має бути узагальнений і усвідомлений. Тому зміцнімося в муж­ності, щоб займатися тією працею, якої сьогодні найбільше потребує наше суспільство.

Мені здається, що трагічний бік нашого досвіду освітлений достатньо: Хрущов почав, Солженіцин завершив. Навряд чи можна що-небудь додати до того, що вони вже сказали. Я маю на увазі не кількісний, а якісний бік справи. Хоч скільки б нам тепер повідомляли нових фактів, це не прояснить суті. Тому не будемо ще раз нагадувати про жертви таборів і в’язниць. У мене інше завдання — я спробую відповісти на запитання: чому все це стало можливим?..

Моя відповідь може здатися дивною і навіть безглуздою: в тому, що у нас з’явився архіпелаг ГУЛАҐ, винен Євгеній Онєґін. Мова йде, звичайно, про верхній шар російського суспільства.

Ні, це не спроба обілити Сталіна. Одначе було б наївно припускати, що сталінізм є лише наслідком деспотичного ха­рактеру Йосифа Кривавого — у нього є історичне коріння, і воно дуже глибоке.

Онєґіна задумав Пушкін як узагальнений образ освіченої верстви початку XIX століття, коли світ вступив у промислову революцію, її луна докотилася й до Росії. Це була тільки луна — її підхоплювали лише петербурзькі і московські салони. Сама Росія ще не замислювалася над тим, щоб відкрити шлях паровому двигуну.

Завжди, за всіх часів справжніх інтеліґентів було менше, ніж тих, що вміли удавати з себе інтеліґентів. Добре відомо, що ідеї носяться у повітрі. Але саме тому вони легко пере­творюються на моду. Онєґін не випадково був «как денді лондонскій, одєт». Не випадково також він «браніл Гомера, Феокріта» — Євгеній прагнув мати славу «глибокого еконо­ма». Це відповідало уявленням того часу про справді освічену людину, і не тільки в Росії, а й на Заході.

Хоч які б великі були ті культурні цінності, які дісталися нам від попередніх епох, одначе ми знаємо, що вони, оті цінності, не змогли убезпечити Старий Світ від занепаду і загибелі. Освічені люди одразу відчули велич завдань, що їх ставила перед собою економія. А що все в цей світ приходить згідно з законом заперечення, то на тлі епічної величі, якою дихнула на сучасників нова наука, навіть Гомер здавався не­робою, що бринькає на лірі. Тому Онєґін його й лаяв. Це теж була мода.

Ідеї носяться у повітрі тому, що людям властиво набувати досвід з побаченого і пережитого. Усі бачили, яких успіхів досягнула Англія, ставши на шлях промислового розвитку. І хоч російське дворянство колись у всьому наслідувало фран­цузів, одначе Франція занадто довго залишалася аграрною країною. Тому за часів Пушкіна відбулася духовна пере­орієнтація — Онєґін навіть зовнішньо, в манерах й одязі, наслідує англійців, а не французів. Ось чому якась там дивна таблиця, що її колись уклав доктор Кене, у Росії лишилася непоміченою. Зате ідеї Адама Сміта, підсвічені й розквітчані успіхами його батьківщини, відразу ж облетіли світ і докоти­лися до петербурзьких салонів. Вони виявилися науковими не тому, що такими були насправді, а тому, що походили з Лондона.

Адам Сміт стверджував те, що зовні відповідало досвідові. Доктор Кене хоча й був засновником економії як науки, але його вчення здавалося багатьом людям таким, що суперечить здоровому глуздові. Воно найменше відповідало досвідові, що впадав у око, лишалося в царині чистої теорії.

Вдумаймося в основоположний висновок Ф. Кене, на якому будується його «Економічна таблиця»: тільки труд хлібороба є продуктивний, інші види праці цілковито безплідні. Про­мисловість Кене вважав не тільки безплідною, а навіть усіх людей, що працюють на фабриках і заводах, називає без­плідним класом. І капіталіст, і робітник нічого не створю­ють — вони творять уявні вартості...

Перш за все обурилося серце англійця, який законно пишався своєю промисловістю: що за дивак той Кене? Промислові вироби Лондона завойовують світ, приносячи ка­піталістам казкові прибутки. Яка ж це безплідність? Зарапор­тувався старий Кене — його треба поправити. Науку заснував корисну, її належить розвивати! — але в найголовнішому він, звичайно, помилявся.

«Здоровий глузд», який підвів колись французьких акаде­міків, котрі не хотіли визнати, що каміння може падати з неба, переміг і цього разу. Що ж до тих салонів, в яких пишався Онєґін, то тут справа стояла ще простіше: про Кене нічого не чули. З Заходу приходило тільки найголосніше, тобто модне. Мода на фізіократів під кінець XVIII століття почала пригасати, англійська економія (уже не фізична, а політична) перемагала.

Та якби навіть ідеї Кене проникли до петербурзьких сало­нів, то навряд щоб їх схвалив Онєґін. Мало того, що він був поверхового розуму, — йому ще була властива зневага до селянської праці. І раптом саме ця праця оголошується єдино продуктивною! Звичайно, це мало бути поціноване як відста­лість думки — не комільфо.

І хоч М. Г. Чернишевський був далекий від того, щоб гребу­вати запахом селянського поту, однак він також успадкував від російського дворянства неґативне ставлення до теорії Ф. Кене. За батьком фізичної економії на два століття за­кріпилася репутація ретрограда.

Тому немає нічого дивного, що К. Маркс, заходившись вивчати політичну економію, усе життя витратив на те, щоб нарешті усвідомити: та вони ж мали рацію — ці поховані А. Смітом фізіократи!..

Але трагедія полягала ось у чому: усвідомивши це, К. Маркс уже нічого не міг удіяти. За його спиною стояли грубі томи «Капіталу», величезного за обсягом твору, з яким, по суті, ніхто не сперечався. А як і сперечався, то при цьому висувалися такі арґументи, які не мали стосунку до наукового боку питання — вони стосувалися тільки політики. Справді наукова суперечка з теорією К. Маркса мусить виглядати майже так само, як і з теоріями А. Сміта і Д. Рікардо. Одначе ці теорії до наших днів дуже шанують у світі, а фізіократи все ще зазнають усіляких нападок. Вони зазнали часткової реабі­літації тільки завдяки К. Марксові.

Остання сторінка четвертого тому «Капіталу», де К. Маркс цілковито переходить на їхній бік, видасться чимось мікро­скопічним порівняно з тисячами сторінок, на яких він піддає їх критиці. Але, навіть критикуючи фізіократів, Маркс не забуває відзначити:

«Істотна заслуга фізіократів полягає в тому, що вони в межах буржуазного кругозору дали аналіз капіталу. Саме ця заслуга і робить їх справжніми батьками сучасної політичної економії»25.

А. Сміт також один з класиків буржуазної політекономії, але чи дав він аналіз капіталу — бодай навіть з буржуазних позицій?..

Дане питання нам і належить розглянути. Адже це надзви­чайно багато — дати аналіз капіталу! А який аналіз кращий — буржуазний чи пролетарський — справа інша. Не з’ясувавши цього, ми нічогісінько не зрозуміємо в нашій історії.

Моє твердження, що в наших нещастях завинив Євгеній Онєґін, містить деяку частку гумору, але це сумний гумор. Ми маємо підстави звинувачувати вітчизняну інтеліґенцію у верхоглядстві — усі духовні цінності вона звикла брати з Заходу, але погано орієнтувалася в тому, що бере. Так, наприклад, західна інтеліґенція, маючи вчення К. Маркса, не поспішала застосовувати його на практиці. Західні інтеліґенти, що мають великий досвід інтелектуального життя, ба­чили чимало теорій, які на початку здавалися безсмертними, а потім зовсім спокійно відходили в небуття. Тому вони ціл­ком резонно розважили: спочатку принаймні належить дочитати Маркса до кінця, потім робити висновки. А ми, не дочитавши, вхопилися за зброю. От і опинилися в пастці...

Мертвих ми вже не воскресимо. Одначе будемо нещадні в аналізі, щоб зберегти живих — дітей та онуків наших. Це завдання дає нам право розмовляти без страху — незважаючи на те, що комусь наші розмови можуть не сподобатися. Воро­гом нашим є тільки невігластво — жодна людина, яка любить інших людей, ворогом Істини бути не може.

Отож зосередьмо увагу на вихідних субстанційних пози­ціях Ф. Кене й А. Сміта — найперших антиподів, чиї розход­ження спричинили бурхливі події, з яких складається історія двох останніх століть. Пристрасних трибунів лишимо осто­ронь — той, хто говорить про головне, розмовляє тихо. Кене і Сміт не були трибунами, одначе сотні полум’яних Маратів не зробили того, що зробили ці тихі люди.

Адам Сміт був молодший від Ф. Кене майже на три десяти­ліття, проте на ниві економії вони виступили приблизно в той самий час. Деяка різниця в часі мала тільки те зна­чення, що А. Сміт був не перший — він уже міг читати Ф. Кене, розмірковувати над його творами і піддавати їх критиці.

Друга половина XVIII століття була періодом бурхливого розвитку мануфактурного капіталізму. З усіх кінців світу до берегів Темзи сунули кораблі з колоніальною сировиною, яка потребувала переробки. Це був світовий конвейєр, початки якого ховалися від очей Адама Сміта десь за морями й океа­нами. І ось перед нами той випадок, коли психологічні при­чини породжують найпоширенішу з усіх помилок людства. Сміт не міг зрозуміти фізіократів — йому для цього бракувало життєвого досвіду. Те, що людям дарує земля, вивантажува­лося з корабельних трюмів. Далі починалася праця людей на підприємствах. Ось з якої причини земля, її матірне лоно, цілковито не враховується в теорії А. Сміта. Коріння еконо­мічного дерева повисло в повітрі. Одначе Сміт цього не помі­чає — йому здається, що він охопив процес виробництва повністю. Насправді виробництва тут взагалі не було, бо воно, виробництво, разом з землею лишилося там, де завантажу­валися корабельні трюми, тобто в колоніях. (Щоб уникнути зайвих повторень, я змушений послатися на першу книжку, де це питання розглядається докладно.).

Слід також вказати на ту обставину, що А. Сміт за освітою був філолог. Своє трудове життя він починав як викладач літератури. З іншого боку, Ф. Кене все життя присвятив лі­карській діяльності, і лише під шістдесят років зацікавився економією. Зрештою, це було не зовсім так: не він шукав і нарешті знайшов «Економічну таблицю», а мабуть, вона сама знайшла його.

Чому я фіксую увагу на цих фактах? Тому що Ф. Кене в своїй «Економічній таблиці» лишився анатомом і фізіологом. Він чудово знає, що в людському тілі існує орган, який по­стачає весь організм енерґією. Суспільство — це якась сума людських організмів, які в своїй фізичній сутності не відріз­няються один від одного. Тому столиця Франції має своє «Черево», так протягом віків називали паризький продоволь­чий ринок.

Усе це, звичайно, було й у Лондоні. Але так уже сталося, що едінбурзький викладач літератури не зауважив цього орга­ну в англійській економіці. Сміт народився і виріс у роди­ні митного чиновника, хліборобство ніколи не привертало його уваги. До того ж англійська промисловість спиралася не на власне хліборобство (його не вистачило б для такого розмаху!), а на сільське господарство колоніальних країн. На неї працював майже весь гумусний шар земної кулі. І, нареш­ті, найголовніше: недостатнє знайомство з природознавством не дало можливості Смітові виявити ту послідовність думки, до якої з молодих літ призвичаївся королівський лікар Фран­суа Кене.

Тут доречно буде нагадати про іншого лікаря, який відкрив і обґрунтував закон збереження і перетворення енерґії. Мова про Юліуса-Роберта Майєра. Сталося це через сто років після появи «Економічної таблиці», одначе вихідні позиції цих великих відкриттів ті самі — і Кене, і Майєр починали з люд­ського шлунка, що постачає організм енерґією. До речі, саме Майєр уперше вказав на Сонце як на єдине джерело енерґії, якою користуються люди. Цілком природно, що ця енерґія перш за все приходить до нас у вигляді злаків.

При глибокому вивченні цього питання виявиться, що закон збереження і перетворення енерґії відкрив не Майєр, а Кене. Він відкрив його не на окремому організмі, а на су­спільстві в цілому. Одначе Ф. Кене обчислив енерґію не в джоулях, а в ліврах — тобто саме так, як вона може і повинна обчислюватися в економіці.

Але саме тому, що енерґія, якою користується суспільство, набирає характеру вартості, ні Сміт, ні Рікардо, ні Маркс не зрозуміли справжнього змісту теорії Ф. Кене. Не зрозуміли тому, що в них не дозріла відповідь на питання: що таке гроші?

Зрештою, сучасники не зрозуміли також Майєра — він закінчив своє трудове життя у психіатричній лікарні. І те ж саме сталося з Сергієм Подолинським — єдиним із смертних, хто дав справжнє наукове пояснення додаткової вартості: це є додаткова енерґія Сонця!..

Досить об’єднати відкриття Кене з відкриттям Майєра — і ми легко дістанемо те, що дістав С. Подолинський. Але ж яка це клята проблема: до цього часу легко поєднуване існує відокремлено – і тому економічне життя лишається ділянкою легких на вагу теорій, якими устаткували його дуже далекі від природознавства А. Сміт і Д. Рікардо. Потім на їхніх тео­ріях з’являється теорія Маркса, а на ній — сталінізм...

Так виглядає ця трагічна генеза, яка починалася досить невинно: далекі від науки люди уявили себе вченими. І світ чомусь їм зааплодував: браво! браво! Тим часом справжні вчені гинули в психіатричних лікарнях. З цього видно, що наші нинішні психіатри не виявляють особливого «новатор­ства» — за цією наукою завжди було багато гріхів.

Та обставина, що енерґія в економіці вимірюється не якимись там хитромудрими приладами, а ліврами, доларами, карбованцями, завжди створювала ілюзію, що основою полі­тичної економії може бути бухгалтерія. Саме так зрозумів «Економічну таблицю» Ф. Кене його сучасник А. Сміт — і з того часу ця найгрубіша помилка гуляє по світу, загрожуючи людству загальним знищенням. Насправді економія — це особлива галузь фізики: вона розглядає енерґетичні процеси суспільства.

Сміт вивчив рух вартості від корабельних трюмів через мануфактурні підприємства до покупців. Усюди він бачив працю людей, його це надихало — він своєю теорією сказав те, що через півтора століття М. Ґорький висловив крилатою фразою: «Людина — це звучить гордо!» Проти цього можна було б не заперечувати, якби не сталося небезпечне переплу­тування фізики з лірикою. «Низькі» істини науки були від­кинуті й забуті, фізіологія суспільства розчинилася в побож­ному схилянні перед моторними руками трудівників — і ось уже до сліз зворушений викладач літератури прорікає далеко не філологічну сентенцію: неправда, що чистий продукт твориться тільки в хліборобстві, — кожна праця творить до­даткову вартість.

Ми тільки прикидаємося, що не любимо підлещування — усі ми любимо підлещування! До нас підлестилися, нас звеличили — і ми утішилися: ось вона, справжня наука!

Тут — саме тут! — відбувається затемнення проблеми, яке затягнулося на віки.

Затемнилася сама суть економії як науки: вона перестала розуміти свій власний предмет, тобто саму себе. Замість того щоб вивчати енерґетичні процеси, що відбуваються в суспіль­стві, з фізичної перетворилася на політичну, заходилася коло вивчення суспільних відносин. При цьому вона до такої міри зрослася з політикою, що втратила справжню субстанцію — єдиносутню, всеохоплюючу! — і вигадала для себе таку «суб­станцію», з якою можна виробляти все, що першому-ліпшому чиновникові спаде на думку.

Уже саме це свідчить про те, що після Адама Сміта еконо­мія зіскочила на платформу суб’єктивного ідеалізму. У цьому вигляді вона дісталася К. Марксові, який з недомислення ого­лосив її матеріалістичною. Але ж сама її субстанція не є матерія — де ж тут матеріалізм?!

Чистий продукт фізіократів був найменований додатковою вартістю. Цим було сказано те, що хотів сказати Сміт: кожна праця продукує вартість; формально це так, якщо мати на увазі самі лише грошові знаки. Але хіба справа в самій лише формі? Суть втрачається при цьому — достеменна суть! Тепер центр ваги переноситься не на природознавство, а на фінан­сові відносини. Природа взагалі випала з поля зору економіс­тів — вони стали бухгалтерами і політиками, але не дослід­никами природи. І так це глибоко закорінилося, що нам з ними неможливо порозумітися — доводиться звертатися до фізиків.

Чистий продукт фізіократів можна ототожнювати з додат­ковою вартістю лише в тому разі, коли мати на увазі абсо­лютну додаткову вартість — тобто споконвічну, первісну, яка виникає в хліборобстві за рахунок надлишків. Сонячну енерґію сприймають тільки рослини — цю шкільну істину треба твердити знову й знову, бо політекономи призвичаїлися від­ривати гроші від енерґії. Вимірювальний прилад (гроші) або виготовлена з металу річ набуває в їхніх очах самостійного життя, хоч ніякої енерґії в собі не містить. Немислимо навіть уявити, щоб хто-небудь з енерґетиків, забувши побудувати електростанцію, задовольнився трансформаторною будкою чи навіть вольтметром — і при цьому одержував скільки завгод­но енерґії.

Чистий продукт фізіократів має характер споживчої вар­тості — це є лишок продовольства, який селянин вивозить на ринок. І тільки на ринку зерно, м’ясо і т. ін. робляться това­ром, тобто набувають мінової вартості.

Саме ця формальна обставина стала теоретичною основою для «Капіталу» К. Маркса:

«Але звідки в такому разі береться додаткова вартість, тобто звідки береться капітал? Така була проблема, що стояла перед фізіократами, їхня помилка полягала в тому, що при­ріст речовини, яка внаслідок природного зростання рослин і природного розмноження тварин відрізняє хліборобство і ско­тарство від промисловості, вони плутали з приростом мінової вартості. Для них основою була споживча вартість»26.

Саме на формальній відмінності двох видів вартості — споживчої й мінової — ґрунтується велетенська споруда, яку вибудував К. Маркс у «Капіталі». Його «Капітал» живить­ся лише коштом трансформаторної будки — електростанція Марксові не потрібна.

От що накоїв А. Сміт! Завдяки людям на взірець Онєґіна впродовж ста років до смітівської теорії так призвичаїлися, що Маркс навіть не помічає: його власна теорія додаткової вартості є ніщо. Бо ж від того, як ми визначаємо пшеницю — споживчою чи міновою вартістю, її загальна кількість не міняється. Але саме вона, пшениця, являє собою основу ви­робництва. Ставити її в один ряд з сукном, сокирами, чайниками і т. ін. не можна тому, що ці товари з’являються з пшениці, а не навпаки.

У наведеній цитаті Маркс не заперечує природного приросту речовини — він тільки не відрізняє органічної речовини (харчу) від речовини неорганічної, з якої виготов­ляються промислові товари. Так причина підміняється на­слідком, а життя — бухгалтерською книгою. У результаті отримуємо те, чого немає, тобто абсолютний нуль.

Фізик про це повинен сказати так: тут має місце кричуще порушення закону збереження. А що ніде у Всесвіті це не­можливо, то й сама теорія не витримує критики.

І от доводиться визнати: Євгеній Онєґін (тобто російський денді від культури й науки) дійсно винен. Це завдяки його верхоглядству в Росії з’явилася сталінщина.


А чи це не містифікація?..

То що ж, дав А. Сміт аналіз капіталу чи не дав? Звичайно, не дав, бо ж він взагалі не бачив виробництва. Нас можуть запитати: виробництва чого? У мануфактурних підприєм­ствах люди працювали і щось продукували. Сукно, цвяхи, пляшки для вина й інші корисні речі. Хіба ці речі не мають вартості? Бо ж покупці платять за них гроші.

Так-то воно так, але ось питання: чи підуть покупці по сукно, коли в них не буде хліба? Наприклад, ударила посуха, пшениці зібрано стільки, що селянин сам ледве зводить кінці з кінцями. До міста він нічого не везе. Що в цей час роблять городяни? Вони дістають зі скринь найцінніші речі і подають­ся в село, щоб правдами і неправдами обміняти їх на хліб. Гроші відмирають: за них нічого купити не можна. Якщо посуха ударить і на наступний рік, починається масовий голод. Кому тепер потрібні цвяхи? Їх не купують навіть для трун: ховають у спільній ямі. Чи можна в цей час говорити про продукцію додаткової вартості? А воно ж саме цей процес називається капіталом...

Таким чином ми з’ясовуємо, що продукування додаткової вартості завжди починається з хліборобства — з виробництва тих надлишків, які селянин вивозить на ринок. Просто і при­родно. Навіть незрозуміло: як усе це можна було затуманити? Немає в селі надлишків продовольства — немає ніякого виробництва і ніякої вартості. Гроші перетворюються на фік­цію — їх можна друкувати скільки завгодно, але вони нічогісінько не варті. А тим часом кількість будинків, верстатів і навіть золота не зменшилася. Золото цінується тільки тому, що його приховують на майбутнє, воно виходить з ужитку.

Коли А. Сміт відірвав вартість від хліборобства, то він віді­рвав її від виробництва взагалі. Про який аналіз капіталу в даному разі можна говорити?

А от фізіократи справді дали аналіз капіталу. Тут К. Маркс ніяк не помиляється. Але що це означає — дати аналіз капі­талу в межах буржуазного кругозору? Добре це чи погано?

Думаю, це набагато ліпше, ніж не дати взагалі чи заплутати справу до такого ступеня, що політекономія перетворюється на пастку для мільйонів довірливих людей.

До чого тут якась там буржуазність, коли мова йде про природу хліборобства як такого, тобто про його здатність нарощувати органічну речовину? Ні буржуа, ні пролетар не їдять сукна, пляшок, цвяхів. Навіть золота не їдять. І навряд чи буржуа з’їдає більше, ніж пролетар. Мабуть, менше, бо він не працює фізично.

Але, скажуть нам, буржуа живе в багатому будинку, а про­летар змушений тулитися в сирих нетрях.

Що ж, зауваження цілком слушне. Одначе це до економії як науки не має стосунку: вона цікавиться питанням продук­ції, тобто природою вартості як такою. Тут же мова йде не про саму продукцію, а про розподіл, який у цьому випадку вкрай несправедливий. Розв’язувати ці питання повинні пар­тії, державні установи, преса, література, політика. І, нарешті, філософія, яка розкриває перед людиною природу в цілому, тобто сутність світу і сутність явищ.

На цій основі формується етика. Остання дійсно може бути буржуазною чи пролетарською залежно від того, як ми розу­міємо справедливість. Для буржуа є справедливим те, що він експлуатує робітників, бо ж експлуатація насправді існує! Робітникам це здається злісною несправедливістю — вони зобов’язані об’єднуватися, щоб спільно відстоювати свої права. (Тут поняття «буржуа» і «пролетар» можна прийня­ти в тому вигляді, як це розумів К. Маркс. Одначе це категорії моральні, а не економічні).

Все це важливе, все потрібне. З цього складається життя на земній кулі. Але етика не є економія такою самою мірою, як вона не є медициною.

Що було б із хворим, якби медики замість тверезого ана­лізу й діагнозу почали виливати свої емоції з приводу не­справедливості природи, що посилає нам хвороби? Хіба цього чекає від них пацієнт? Співчуття, звичайно, йому потрібне, але ще більше потрібний кваліфікований діагноз. Інакше лікар перетвориться на шамана.

У лікаря є професійна етика. Повинна вона бути також в економа. На моє переконання, сенс її полягає в тому, щоб, не піддаючись політичним спекуляціям, відважно ставити нау­ковий діагноз енерґетичним явищам, на яких побудоване сус­пільне життя. Економія — це мати фізики, а не поле для політичної гри пустопорожнього резонерства.

Саме з цих позицій поставлю наступне запитання: чи пра­вильно оцінив Маркс заслуги фізіократів перед людством? Взагалі правильно, бо ні до них, ні після них ніхто із смерт­них — у тому числі й сам Маркс! — не дав справжнього аналізу капіталу. Дали тільки вони. Їх можна доповнювати, — і С. Подолинський доповнює, — але основа, опрацьована фізіо­кратами, лишається непорушною.

Тоді чому фізіократи дали аналіз капіталу саме з буржу­азних позицій? Як це треба розуміти?

Виявляється, це треба розуміти так: якщо надлишки про­довольства в селі створюються за рахунок природи самого хліборобства, яке здатне помножити нашу працю, — це є економія буржуазна. І навпаки: коли ці надлишки створюють­ся за рахунок експлуатації людської праці (при цьому сама земля оголошується засобом експлуатації!) — це є економія пролетарська. У даному разі її цілком офіційно називають політичною.

[Я вже посилався на книжку К. Буржуадемова «Очерки растущей идеологии», в якій правильно тлумачиться термін «буржуазія», тобто як первісна назва городян. По-українському город — місто (староруський корінь), звідси городяни — міщани. Історично назва ця лишилася за певною категорією городян, а робітна сила, що прибуває з села, справжніми городянами ще не стала — з неї утворився міський пролетаріат. Такий поділ городян на два класи (власне городян і тих, хто ще не встиг стати городянами), за часів К. Маркса був легко помітний. Як класи політичні, буржуазія і пролетаріат на той час існували реально. Але чи існують вони сьогодні? Це по-перше. І по-друге: чи можна політичну класи­фікацію переносити на енерґетичні процеси суспільства? Фізіо­крати цього не допускали, і тому К. Маркс охрестив їх «буржу­азними» економами. Себе він цілком довільно приписав до про­летаріату. Яке це все далеке від справжньої науки! Насправді буржуазною (тобто міщанською) є класифікація К. Маркса, бо ж вона заснована не на законах природи, а лише на суб’єктивному бажанні здійснити насильницький перерозподіл багатства. Але хіба можна це зробити назавжди? І якщо ми навіть співчуваємо цьому бажанню, то ніяк не можна співчувати такому методові творити «нову науку», тобто «науку пролетарську» замість «науки буржуазної». Так, наприклад, свого часу пірати здійсню­вали насильницький перерозподіл багатства. Багато з них лишилися в пам’яті народу як справжні лицарі. Можна уявити, що серед них знайшовся свій економ, який захотів створити політекономію піратську. При такому підході, як у Маркса, все робиться можливим і навіть законним. Бо ж пірати — це й бу­ли перші пролетарі приморських держав. Але чи законна така «політекономія» з погляду науки як такої?].

Сучасний американський фермер годує не менше сорока членів суспільства, і годує так, що нагромаджуються вели­чезні надлишки, які Америка постачає в інші країни. Отже, він годує не сорок осіб, а набагато більше. Оце й є справжня додаткова вартість, тобто виробництво чистого продукту. Та­кого продукту, який дає змогу 96% американців і величезній кількості людей за межами Америки не думати про те, звідки на їхньому столі з’являється їжа. То що ж—ми всі разом експлуатуємо американського фермера, який найчастіше обходиться працею власної родини? Коли продукт хлібороб­ства, за вченням К. Маркса, належить виводити не з природи, а лише з праці — виключно з праці! — тоді майже півсвіту сьогодні паразитує на праці американських і канадських фер­мерів. Чи може земна людина поважати себе після цього?!

Для К. Маркса вкрай важливо, яка перед нами вартість за формою — споживча чи мінова? Він оминає той простий факт, що без споживчої вартості не може бути мінової. І якщо фізіократи це розуміли, то вони, на думку Маркса, своєю наукою обслуговували буржуазію, бо пролетарям вдаватися в такі тонкощі немає потреби. Що ж це таке: возвеличення чи оглуплення пролетаріату?..

Видно, ні одне, ні друге: це лише свідчення величезної помилки, яка тягнеться через віки. І все ж я не можу позбу­тися питання: помилка це чи свідома містифікація?

Бо ж початкові рядки «Критики Ґотської програми» свід­чать про те, що Маркс чудово усвідомлював: не праця, а природа є субстанцією вартості. Чому ж він забуває про це на тисячах інших сторінок?..

Про містифікацію виникає думка тоді, коли вивчаєш, як у Маркса пояснюється абсолютна земельна рента.

Спочатку взагалі про ренту. Для Маркса байдуже, як ви­користовується земля: під забудови, залізниці і т. ін. чи для вирощування сільськогосподарських культур. Для нього важливо тільки те, що кожен шматочок землі дає ренту. Звід­ки вона з’являється? На думку Маркса, вона з’являється з загальної несправедливості капіталізму: цей лад установив ціну землі. А що рента виникає з праці, не з природи, то, звичайно, земля взагалі не коштує нічого. Так само, як нічого не коштує залізо — вартість має прикладена до нього праця. Коротше кажучи, марксизм урівнює землю з машиною: про­дукує не машина, а людина. І в хліборобстві так само. Не земля родить — родить людська праця. Такий лейтмотив марксизму — основа, на якій зводиться це вчення. Розглянемо спочатку цю фундаментальну засаду, бо тут криється та вихідна помилка, яка породжує всі інші.

Машина дійсно виникла з людської праці — в цьому немає жодного сумніву. Але чи можна так сказати про ґрунт?..

Тут ми знову бачимо: Маркс не помічає різниці між орга­нічним (сонячним) і мінеральним (земним).

Монголи і казахи ніколи не обробляли землі, тобто не прикладали до неї власної праці. І все ж земля якось їх годувала. Годувала недостатньо, не задовольняла потреби зростаючого населення. Цим пояснюються грабіжницькі напади. Так була уярмлена Росія, Україна й інші землі, під­корені вирваними з меж Монголії зайвими ротами.

Навіть сьогодні неосяжні простори Монголії нараховують не більше одного мільйона жителів. Видно, в 1918 році мон­голів було ще менше, зате худоби нараховувалося близько 10 мільйонів голів. Так це й мало бути там, де народ живе з тваринництва.

Пояснимо цю думку докладніше. Земля не обробляється, на ній не вирощують злаків. Вона родить те, що для людини неїстівне: грубі трави. Хліба у людей немає. Щоб прохарчу­ватися, людина вирощує величезне число тварин. Вона пере­творює їх на білкові машини, які переробляють у своїх орга­нізмах жорсткий, малокалорійний харч. Намагаючись наїсти­ся, тварина мусить майже цілу добу жувати. Фактично це самий лише рухливий шлунок. Якби не було цього невтомно­го шлунка, людині самій довелося б якось пристосуватися до фотосинтезу. Але ж людина перестане бути людиною, коли все її життя буде присвячене самому лише насиченню. Ось чому люди, щоб лишатися людьми, мусять мати такий харч, який спроможний насичувати їх за 10—15 хвилин. Решта часу присвячується творчій діяльності.

Такий харч людина одержала у зернах злаків. Хліб за своєю калорійністю не поступається м’ясу. М’ясо для хлібо­роба лише святочні ласощі. Основою його існування стає хліб, тварини використовуються для польових робіт, їх тепер потрібно значно менше. Для їх прохарчування використовуються відходи хліборобства: солома, полова, відпадки з мли­нів. Використовуються також трави (сіно), одначе в меншій кількості, ніж раніше. Іноді людина ніби вступає в обмін з природою: згодовує худобі частину зерна, щоб одержати біль­ше м’яса. Але це для неї не є життєвою доконечністю: тут людина задовольняє хижака, який дрімає в ній. За своєю природою вона могла б цілковито переключитися на рос­линний харч, треба лише, щоб він був достатньо калорійний.

Тепер повернімося до питання: чи має земля вартість? Чи можна в економіці виходити з переконання, що земля взагалі нічого не коштує?

Монголи й казахи за способом життя тільки тому не були городянами, що жили серед своїх табунів, не користуючись благами цивілізації. Одначе за своїми виробничими показ­никами вони мало чим різнилися від городян: існували кош­том ренти, нічого не роблячи для її продукування. Адже те, що вони доглядали отари, які паслися, навряд чи можна назвати продукуванням ренти. Тут найпоказовіше виявляється той факт, що ренту продукує саме земля.

Одначе нам знову можуть сказати: вони користувалися споживчою вартістю, а додаткова мусить виводитися з міно­вої. Але чому? Невже тільки заради зручності рахувати гроші? Ох, учені громадяни! Відірвіться нарешті від бухгал­терської книги — з неї не тече молоко. Його можна одержати тільки від реальної корови.

Тепер розгляньмо працю хлібороба. Мотижний спосіб хлі­боробства вимагав від людини величезної затрати фізичної праці. До речі, за доби великої кількості тракторів наші люди почали повертатися до мотижного способу обробітку землі: на присадибних ділянках землі найчастіше не орють, а переко­пують заступом. Отут і справді можна сказати, що рента з’являється з праці: близько 50% молока, м’яса, яєць наш народ дістає з присадибних ділянок, а орної землі під цими ділянками лише 2—3%! Можливо, ці числа не зовсім точні, суть не в цьому, а в тому, що помилкові формули еконо­мічних теорій породжують помилкові спрямування економіч­них процесів. Чим же це може завершитися, якщо ми не отямимося і не побачимо справжнього стану речей?

Тому повернімося до нормального хліборобства, тобто до того хліборобства, яке базується на переконанні: земля (ґрунт, гумус) не тільки має вартість, але є єдиним продуцентом вартості. Разом з Сонцем, звичайно. Але Сонця ми не ви­снажимо — це понад наші сили! — а ґрунт повсюдно виснажується.

Земля під забудовами, під залізницями і т. ін. теж прино­сить ренту, але вона приносить її тільки тому, що існує хлі­боробство. Це всього-на-всього бухгалтерська рента, але не справжня.

Давайте уявимо собі, що вже не лишилося землі для сіль­ськогосподарських культур — вся вона забудована. Праці на це витрачено незмірно багато. А як же рента (тобто прибуток від надлишків продовольства) — збільшиться від цієї праці чи зменшиться? Відповідь напрошується сама собою.

Ось чому політекономія, що оперує лише бухгалтерськими категоріями (у відриві від природознавства!), не лише не допомагає нам зрозуміти економічні процеси, а породжує нечувані помилки й економічні викривлення.

Хлібороб недавніх часів орав поле, косив, молотив і т. ін. За допомогою тварин. На відміну від тракторів вони продукують угноєння. Але ж тварини — це також природа. Тварин він годував відходами хліборобства, а зерно майже цілком діста­валося йому. Зерна продуковано стільки, що його вистачало і для самих хліборобів, і для зростаючих міст.

Чи можемо ми сказати, що надлишок хліба з’являється від праці хлібороба? Якщо перед нашими очима не саме життя, а тільки відповідним чином розграфлений ґросбух, тоді з великими натяжками (тобто цілковито вдавшись до безформ­ного формалізму!) можна так казати. Але ж у реальному житті це зовсім не так!

Уся справа в самій природі злаків, у тому, що вони мають колосся. Ми вже цей приклад наводили: з одного зерна пше­ниці виростає 30—40 зерен. Але ж з одного кілограма заліза не можна виготовити 30 кілограмів цвяхів. Звідси ясно: порівню­вати землю з машиною не можна — це перетворює науку на мо­торошний міф, який загрожує нам незчисленними лихами.

Затрати праці в хліборобстві компенсуються з лихвою. На цьому й будується капітал — фактично він будується на зла­ках, на їхній незмірній щедрості. Це і є великий, воістину святий дар Природи!..

Сьогодні тварин на польових роботах замінили мотори, які живляться не соломою і зерном, а бензином. Люди почали вирощувати не робочу, а м’ясо-молочну худобу. Сталося от що: раніше люди орали соломою, тепер вони її з’їдають. Йдеться не лише буквально про солому, а й про сіно та різні види силосу. З’їдають, звичайно, не у вигляді соломи, а у вигляді молока і м’яса. Ніколи раніше людина не мала в своєму раціоні такої кількості м’ясних продуктів, як у наш час.

Очистивши енерґетичні потоки від впливу грошової облуд­ності, ми побачимо таке: людина з глибин землі підняла со­нячну енерґію далеких епох (вугілля, нафту, газ) і залучила її до виробництва. Замінивши нею енерґію тваринних м’язів, вона цілком звільнила хліборобство від непродуктивних видатків. Ці непродуктивні видатки складалися з того, що людина змушена була ділитися енерґією, яка прибувала від Сонця, з робочою худобою. Сьогодні вона усе бере для себе — і зерно, і солому. Це надзвичайно збільшило рентабельність хліборобства. Ось чому сучасний фермер спроможний про­харчувати 40—50 міських мешканців.

Сьогодні з’явилися проекти заводської переробки нафти на харч для худоби. А дехто навіть мріє таким робом продукувати харч для людей. При цьому не усвідомлюється найголовніше: у цьому разі ми відмовляємося від сонячної енерґії (тобто від фотосинтезу) і переходимо на проїдання майбутнього. Земна куля при цьому не збагачується енерґією, що прибуває з Кос­мосу (вона, власне, і є абсолютна рента!). Навпаки: відбува­ється посилене виснаження енерґетичних джерел.

Можливо, це могло б стати рентабельним тільки тоді, коли б ми опанували термоядерну енерґію. Тоді енерґію фото­синтезу минулих епох, законсервовану у вугільних і нафтових джерелах, можна було б переробляти на молоко і м’ясо. Тепер ми її також переробляємо, одначе це опосередкована перероб­ка — через хліборобство. Воно ж, хліборобство, відрізняється від промисловості тим, що тут відбувається природний приріст органічної речовини, тобто збагачення земної кулі енерґією, що зрештою виступає як додаткова вартість.

Маркс не заперечує цього приросту — я наводив приклад, який підтверджує, що він його визнає. Але тут у нього з’являється рятівний викрут: це ж споживча вартість. І тому, що у такій формі вартість йому не підходить, він скидає і приріст як такий — далі він просто зникає!..

Саме тут починаєш підозрювати недобру містифікацію. Хай А. Сміт і Д. Рікардо не розуміли природи хліборобства; враховуючи психологію англійця, який робить ставку на ко­рабельний трюм, це можна зрозуміти. Але ж Маркс знає, що в хліборобстві існує приріст органічної речовини! Чому ж він, усвідомлюючи це, виводить ренту з людських м’язів, навіщо йому таке потрібно?..

Найнатхненнішим твором марксизму я вважаю «Маніфест комуністичної партії». Про нього належить говорити окремо. Тут я хочу тільки звернути увагу читача на теоретичний фундамент. Усе — цілком усе! — до чого закликає «Маніфест», базується на тому, що буржуазія «перетворює працю на капітал, на гроші, на земельну ренту»27.

Тут чітко видно: у подальших теоретичних метаморфозах приріст зникає зовсім — уже не за формою, а по суті.

Подумати лише: на земній кулі існує перетворення праці на земельну ренту! Та що ж це таке: людина породила землю чи земля людину? Як можна було до цього додуматися? А втім, саме це твердження є основою «Маніфесту», як і всього марксизму в цілому. Приберіть цю передумову — і палкі заклики «Маніфесту» позбуваються коріння, що його живить. Лишається блискуча публіцистика без будь-якого теоретич­ного обґрунтування.

Вдумаймося в такі поняття: капітал, гроші, земельна рента...

Тільки люди, відірвані від природознавства, могли ство­рити такий ряд, припускаючи, що він якісно однорідний. Так, можна записати рівняння: капітал — земельна рента. Але гроші...

Це має звучати приблизно так: ерґи, джоулі і... вольтметри. Тобто енерґія і прилади, за допомогою яких вона вимірю­ється, опиняються поряд, втрачаючи якісну різницю.

Як можна працю перетворювати на гроші, тобто енерґію на вимірювальні прилади? Звичайно, і на друк грошей, і на виготовлення вимірювальних приладів витрачається енерґія. Але ж не це мається на увазі.

Далі. Земельна рента є прибутком від родючості землі. Чи можна людську працю перетворювати на родючість ґрунту? Як це обґрунтувати з погляду закону збереження і перетво­рення енерґії?..

Якщо уявляти працю як керівництво енерґетичним проце­сом самої природи, тоді можна так сказати. Але це знову ж таки публіцистика, а не наукова теорія. Мінеральні добрива з’являються не з людської праці, а з енерґетичних процесів, в яких праця виступає як спрямовуюча сила. Підвищувати пло­дючість ґрунту, використовуючи енерґію людських м’язів можна лише на війнах і в концтаборах, де самі ці м’язи перетворюються на добриво.

Наукова теорія не може ґрунтуватися на публіцистичному темпераменті — вона мусить мати до своєї диспозиції досто­вірні факти. Але де ж існують факти перетворення праці на ренту?..

Я належу до людей, чиє життя від першого свідомого кроку і до старості спрямовувалося натхненними рядками «Маніфес­ту комуністичної партії». Я любив його — це було моє євангеліє. Його публіцистична пристрасть переконувала й окрилюва­ла мене. Але що ж я можу вдіяти, коли сьогодні виразно бачу: теоретична основа «Маніфесту» смертельно хибна?!

Ось яку структуру держави вона породжує:

«І. Експропріація земельної власності і використання зе­мельної ренти на покриття державних видатків»28.

Це перший засіб, який «Маніфест» пропонує застосувати відразу ж після пролетарської революції. Слідом за цим про­понується централізація транспорту в руках держави, збіль­шення кількості державних фабрик, створення промислових армій — «особливо для хліборобства». Останнє вирізняється за формою і змістом.

Треба пам’ятати: завжди, у кожному випадку переходу еко­номіки до рук держави знищується капітал як такий. Дер­жавний капіталізм тільки тоді лишається капіталізмом, коли закони держави скеровані на його охорону і збереження. Капі­талізм може бути заснований тільки на приватній і суспільній власності — але ніяк не на державній! Це можна вважати зако­ном природи. Зрозуміліше це стане тоді, коли ми вивчимо «Таблицю» Ф. Кене. Але стисло можна сказати так: коли збері­гається вільний ринок — зберігається капітал, і навпаки.

З «Маніфесту» видно, що Маркс і Енґельс вважали за основу всіх суспільних перетворень перехід засобів вироб­ництва до держави. Саме тому вони боролися проти капіта­лізму. У даному разі вони були цілком послідовні.

Коли до цього додати уривки з статті Енґельса «Про авторитет», то нічого більше й не треба, щоб зрозуміти, на якому ґрунті могла з’явитися сталінщина. Ось, наприклад, рядки з цієї статті:

«Революція, безсумнівно, найавторитетніша річ, яка тільки можлива. Революція є акт, в якому частина населення наки­дає свою волю іншій частині засобами рушниць, багнетів і гармат, тобто засобів надзвичайно авторитарних. І коли праця, що перемогла, не хоче втратити плоди своїх зусиль, вона повинна утримувати своє панування засобами того стра­ху, який вселяє реакціонерам її зброя»29.

От які висновки можна зробити про таке, здавалося б, абстраговане поняття, як природа грошей!

Спочатку створюється видимість науки, потім ця види­мість стає основою для практичних висновків. А висновки перед нами.

Ну, добре, погодьмося, що революція інакше виглядати не може. Ф. Енґельс цілком реалістично намалював її криваве обличчя. Погодьмося також із тим, що в якийсь там історичний момент вона потрібна. Але заради чого? — ось питан­ня. Невже заради того, щоб земельну ренту було витрачено на покриття видатків держави? Виявляється, саме заради цього! В свою чергу рента — за «Маніфестом» — це перетворена на родючість землі праця промислових армій. Отож цілих армій, — так і написано. До речі, Енґельс любив, щоб його величали Генералом...

Коли вдуматися в ці основоположні рядки «Маніфесту», відразу стане зрозуміло, на якій основі Маркс і Енґельс праг­нули будувати комунізм: на кістках пролетарів, перетворених на трудову армію. Для цього треба було зруйнувати вчення фізіократів, яке виводило додаткову вартість з природи. І от ми бачимо: американська земля не потребує трудових армій для її обробки — там енерґія видобувається не з людських орга­нізмів, а з природи. А у нас до цього часу створюються трудові армії із студентів, учених і т. ін. Та хіба колективізація не була насильницьким створенням трудових армій для хліборобства? Виявляється, це не Сталін вигадав, що держава і її урядова пар­тія повинні триматися на багнетах, які не тільки можна, а й потрібно застосовувати проти власного народу, — Сталін отримав усе це в готовому вигляді! Адже реакціонером можна ого­лосити кожного, хто має сумнів у доцільності трудових армій і «використанні земельної ренти на покриття державних видат­ків». З «Маніфесту» випливає, що земля і праця на ній потріб­ні для існування якоїсь там Генеральної Ради, яка стає на чолі світової держави. А заради чого існує сама держава — це знову ж відомо тільки Генеральній Раді.

Невтішні висновки напрошуються з усього цього. Скида­ється на те, що помилки Адама Сміта і його перебільшений авторитет стали підставою для тієї містифікації, яка повинна виправдати нечувану сваволю.

Були у нас і «промислові армії», що складалися з мільйон­них натовпів «реакціонерів», загнаних за колючий дріт. Земля наша до цього часу нічого не коштує, бо ж вона нерентабель­на. Ми єдина держава в світі, де земля втратила рентабель­ність! Хліб, придбаний у Франції за продану нафту, обхо­диться нам дешевше, ніж той, який вирощується в радгоспах. Рентабельними лишаються тільки шматочки землі, де про­цвітає мотижний спосіб обробітку.

Так, ми знаємо: все це перетворилося на реальність. Але чи не тому, що свідомо готувалося?

Нелегко мені сьогодні позбутися цієї гіркої думки. Я нама­гаюся знайти які-небудь мотиви для виправдання К. Маркса і Ф. Енґельса, але їх дедалі менше.

Ось переді мною лист К. Маркса про діяльність Генеральної Ради. Зверніть увагу на форму написання! Сонце і Земля (як планета) у творах Маркса й Енґельса пишуться з малої літери. Головна роль у Раді належить, звичайно, Марксові і Генералові. Дехто з членів Інтернаціоналу насмілювалися критикувати Генеральну Раду. Вони негайно робилися «мар­нославними, честолюбними, порожніми доктринерами». Важ­ко навіть перерахувати всі лайливі епітети, якими наділяє Маркс своїх доброзичливих критиків. Він грізний Бог і будь-яку критику на свою адресу сприймає як блюзнірство. Особ­ливо перепало Бакуніну:

«Для П. Бакуніна його доктрина (нісенітниця, складена з шматочків, взятих у Прудона, Сен-Сімона і ін. ) була і є спра­вою другорядною, лише засобом для його особистого воз­величення. Але коли він з теоретичного погляду нуль, то як інтриган він у своїй стихії.

Генеральній Раді доводилося роками боротися проти цієї змови...»30

І не лише листи — «Капітал» також пересипаний подібними висловлюваннями з приводу різних шкіл й окремих осіб. Усюди Маркс підозрює пиху, інтриги, бажання будь-що домог­тися особистого возвеличення. Звідки це в нього?..

Як письменник, завдання якого вивчати таємні порухи людської душі, я не можу не поставити цього неприємного запитання. Я розумію: боротьба є боротьба. Гостре слівце в цій боротьбі часом не тільки не заважає, воно навіть потрібне. Та коли вся твоя теорія побудована на формальному розріз­ненні двох видів вартостей (споживчої і мінової), то само собою зрозуміло, що 1-1= 0.

Бо ж кількість калорій не міняється від того, що під бра­мою ринку пшениця має споживчу вартість, а коли віз опинився на ринку — та сама пшениця негайно робиться товаром. Маркс такою самою мірою абсолютизує терміноло­гію, як і власну безгрішність: з самої термінології він виводить енерґію. Ця неіснуюча енерґія й робиться в нього додатковою вартістю. Але, на його думку, це не нуль, а саме те, на чому мусить ґрунтуватися діяльність Генеральної Ради. У майбутньому Маркс бачить її на чолі світової пролетарської держави. Громадяни цієї держави мусять бути організовані на військовий зразок. Не лише рядові світової армії, а, й такі самобутні особистості, як Бакунін, не сміють і заїкнутися, що вони не в усьому згодні з Марксом...

Як воно готувалося, так і здійснилося. Леніна я змушений вилучити з цієї розмови — у нього окрема доля. Там, де Ленін ішов за Марксом, він не міг не повторити його помилок: він вірив — і це треба зрозуміти. Але Ленін раніше за інших усвідомив, що буквально наслідувати Маркса не можна! Особливо це стосується останніх років життя Леніна, коли він розробляв неп (нову економічну політику). Тому діяльність Леніна потребує окремої розмови.

Сьогодні я дедалі менше вірю, що це були помилки К. Маркса й Ф. Енґельса. Досить пригадати ставлення Маркса до абсо­лютної земельної ренти. Історія цього питання найяскравіше проливає світло на спонукальні мотиви, якими протягом життя керувалися К. Маркс і Ф. Енґельс. К. Маркс під кінець життя покаявся, хоч і майже нечутно, крізь зуби. Енґельс не каявся ніколи. Навпаки, він намагався приховати каяття К. Маркса. Відомо, що Ф. Енґельс хотів зробити значні купюри у четвертому томі «Капіталу», але чомусь не зважився на це. Навпаки, протягом дванадцяти років, на які він пережив К. Маркса, Генерал так і не знайшов можливості опублікувати завершальний том «Капіталу», остання сторінка якого спрос­товує попередні висновки Маркса про природу абсолютної ренти.

Ніде не лишилося конкретних вказівок на те, які саме купюри хотів зробити Ф. Енґельс. Ми можемо лише здогаду­ватися. Само собою зрозуміло, що багато висловлювань К. Маркса про фізіократів, які я наводив у першій частині, спростовують уявлення про цільність, монолітність економіч­ної теорії К. Маркса. Він коливається між фізіократами й А. Смітом. До фізіократів Маркс ставиться зовсім інакше, ніж А. Сміт, бо розуміє глибину і віродайність їхньої теорії. Але саме те, що він це розуміє, наводить нас на думку, що К. Маркс розмірковував так: фізіократи мають рацію, але фор­мально я можу взяти за основу теорію трудової вартості А. Сміта і Д. Рікардо, бо ж вона повсюдно офіційно визнана, — хто мене за це осуджуватиме? Варто лише трохи повернути ключа — і теорія ця стає такою, яка потрібна для справи... Коли й де повернеться ключ, ми розглянемо далі.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   ...   33

Схожі:

Микола Руденко iconСпеціаліст вищої категорії, учитель української мови та літератури Микола Руденко

Микола Руденко icon2014 руденко валентина Іванівна
Руденко валентина Іванівна – вчитель методист світової літератури, спеціаліст вищої категорії, стаж 34 роки
Микола Руденко icon2015 рік Руденко Валентина Іванівна
Руденко Валентина Іванівна, учитель світової літератури Водянської сзш широківського району
Микола Руденко iconРуденко валентина Іванівна
Руденко валентина Іванівна – вчитель методист зарубіжної літератури, спеціаліст вищої категорії, стаж 30 років
Микола Руденко iconМединська О. В. – головний бібліограф Галицької ЦБ. Відповідальна за випуск: Сорочинська-Городецька І. В
Микола Руденко : письменник, філософ, правозахисник[Текст] : біобібліографічний нарис: до 95-річчя від дня народження Миколи Руденка...
Микола Руденко iconПрокопенко Андрій IV курс II група Микола Хвильовий
Тростяниці (тепер Сумщина) в сім’ї вчителів народився Микола Григорович Фітільов
Микола Руденко iconРуденко Валентина Іванівна, учитель зарубіжної літератури Водянської сзш широківського району. Зарубіжна література у 7 класі. Опитувальник книга
Руденко Валентина Іванівна, учитель зарубіжної літератури Водянської сзш широківського району
Микола Руденко iconМикола Вінграновський Микола Степанович Вінграновський народився
Микола Степанович Вінграновський народився в селі Первомайському Миколаївської області
Микола Руденко icon120 років від дня народження Миколи Григоровича Хвильового
Микола Хвильовий (справжнє прізвище Микола Григорович Фітільов) (13 грудня 1893 – 13 травня 1933) — український прозаїк, поет, публіцист,...
Микола Руденко iconМикола І павлович (25. 06. 1796 18. 02. 1855)
Олександр прийняв зречення брата, але не зрадив його розголосу. Після смерті імператора Олександра І великий князь Микола Павлович...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка