Микола Руденко

Чому ж так склалося? Коли це почалося?..

Почалося давно — іще в XVIII віці. По суті, вже понад два століття на земній кулі точиться війна поміж протилежними економічними теоріями. Думати, що це війна суто наукова, академічна — велика помилка. Це є війна поміж капіталізмом і соціалізмом. А чи вона здатна утриматися в академічних берегах? Якби ж то!..

Дехто гадає, що економічних теорій багато — може, навіть стільки, скільки професорів та академіків. Насправді ж їх тільки дві. Створені вони не академіками, а дилетантами — одна створена королівським лікарем Ф. Кене, друга — викла­дачем літератури А. Смітом. Професори й академіки з’яв­ляться згодом. Дехто з них виростить якусь галузку на дереві пізнання — але ж не більше. Дерев залишиться двоє, і тільки двоє. Двоє, навіть якщо з’явиться мода на новітні економічні теорії. До таких «модних» теорій належить і марксизм.

Одне з дерев народить поживні плоди, які ощасливлять вільних людей; друге (разом з «модними» напрямками), як ми згодом переконаємось, обдарує людство отруйними пло­дами. Ці плоди спершу захмелюють, породжують яскраві уто­пічні ілюзії. А коли проминають десятиліття і зрештою настає тверезість — знесилені, покалічені люди, які роками брели по коліна у кривавих ріках, опиняються на пустельних берегах, зовсім непридатних для людського існування. Вони все ще не можуть повірити, що їхнє життя було марним. А якщо й не марним, то лише тому, що в неґативному досвіді людства є також позитивне начало: руйнівний шлях комусь-таки нале­жало пройти, щоб нащадки ніколи до нього не наближа­лися — нехай він заростає бур’янами забуття.

Давайте поміркуємо про економічну науку як таку. Про саму сутність економічної науки. Адже ж не всякі розумування — хай навіть вельми дотепні й захоплююче яскраві — можна назвати наукою. Науковими є лише такі теорії, які піддаються перевірці в експериментах. Саме він, його величність Експеримент, має право сказати останнє слово: що ми тут справді маємо — наукову теорію чи тільки утопічний міф?..

Легко ставити досліди в мікросвіті: порівняно з тривалістю його процесів наше життя виглядає цілою вічністю. Генетика, незважаючи на трагічні ускладнення, перемогла в СРСР саме тому, що героїня генетичних дослідів, знаменита мушка, про­тягом нетривалого часу встигає ощасливити вчених кількома поколіннями своїх нащадків. Та коли йдеться про економічну науку, то в цьому разі об’єктом експериментів є людське суспільство. Тут ми самі мусимо виступити або в ролі під­дослідних мушок, або навіть (даруй мені, читачу!) в ролі бактерій, які розмножуються в скляній посудині з таємничим бульйоном. Завдання полягає в тому, щоб якась несуєтна, вайлувата бактерія, вчепившись за стінку посудини, спокійно й розважливо поставила перед собою оці запитання: за раху­нок чого ми всі живемо? Що дозволяє нам розмножуватись? Що станеться з нами, коли в посудині не залишиться пожив­них калорій — окрім наших власних організмів?..

Хоч це, може, й образливо для нас, людей, але питання, котрі належить розв’язати економічній науці, по суті, нічим не різняться від наведених вище. І в цьому немає нічого дивного: життя всюди засноване на тих самих енерґетичних законах. Спершу слід побачити джерело життєвої енерґії, далі належить уважно вивчити закони її перетворення. Цей фізико-енерґетичний підхід до життя (ба навіть до еконо­міки!) декого здатний відштовхнути: мовляв, такий підхід вульґаризує науку про людське суспільство.

Я поки що не стану боронитися від можливих закидів — моя праця присвячена іншим проблемам. Скажу тільки ось що: зорі, галактики, сам Всесвіт безвідмовно підкоряються законові збереження й перетворення енерґії. Де ж візьме сил людське суспільство, щоб вийти з-під його деспотичної влади?

Основою економічної науки завжди було вчення про додат­ковий продукт і його суспільне віддзеркалення — додаткову вартість. А в глибинах цієї проблеми ховається вічна загадка: які сили зумовлюють людський поступ? Чи досить самого лише розуму й таланту, щоб завжди перемагав проґрес? Чому впали такі економічні велетні, як Єгипет і Римська імперія? Хіба їм бракувало розуму й таланту?..

Вчення про додаткову вартість — то вчення про економічні підвалини, на яких стоїть земне людство. У залежності від того, як ми розуміємо природу додаткової вартості, форму­ються всі суспільні інститути й сама державність. Далі я спробую показати, що існує також зворотний зв’язок: від того, як сформована держава, залежить існування додаткової вар­тості або її відсутність. І то в масштабах цілої держави. При цьому йдеться не про відносну додаткову вартість, а про абсолютну. Різниця між тим і тим, глибинне розуміння цієї різниці і є полем бою для протилежних економічних теорій. Саме на це поле ми й поведемо нашого терплячого читача.
Академічні парадокси

У марксизмі додаткова вартість пов’язується з неґатив­ними тлумаченнями, оскільки вона буцімто народжується із капіталістичної експлуатації. У сталінських працях так само тлумачиться й додатковий продукт. Що ж, тут можна помітити певну послідовність, адже додатковий продукт є речовим носієм додаткової вартості.

Після смерті Сталіна радянські політекономи реабіліту­вали додатковий продукт. Реабілітація, на мій погляд, вигля­дає цілком тверезо: без додаткового продукту неможливе роз­ширене відтворення. А це унеможливлює й розвиток люд­ської цивілізації.

Здавалося б, разом з реабілітацією додаткового продукту мусила бути реабілітована й додаткова вартість. Але ж ні! Категорія додаткової вартості зазнала пропаґандистських ма­ніпуляцій: за соціалізму, мовляв, додатковий продукт не во­лодіє атрибутами додаткової вартості, бо наявність таких атрибутів характеризує капіталістичний спосіб виробництва. І що ж тоді залишиться від марксизму?

Не деінде, а саме тут, у цьому пункті, ховається вузлик, котрий поєднує радянську політекономію з марксизмом. Вар­то визнати, що виробництво додаткового продукту неминуче передбачає виробництво додаткової вартості — і ми негайно потрапляємо в обійми капіталістичних теорій. Адже ж капі­талізм є не що інше, як виробництво додаткової вартості. І тільки!.. Ось чому наперекір елементарній логіці (або просто за допомогою такого арґументу, як піднятий кулак) все ще піддається остракізмові додаткова вартість. І в той же час партійне керівництво закликає до відновлення прибутку! Від­бувається жонглювання пустими словами, яке люди в акаде­мічних мантіях (а точніше — їхні хлібодавці) намагаються видати за науку.

Радянським ідеологам невтямки, що їхні «наукові» вправи теоретично узаконюють рабовласницький устрій: лише раб, виробляючи додатковий продукт, не виробляв додаткової вар­тості. Чому? Тому, що цей додатковий продукт здебільшого не продавався, а споживався господарем. Економіка іще не стала товарною.

А проте радянські ідеологи, самі того не бажаючи, стихійно натрапили на істину. Справді ж бо, що отримували за свою працю мільйони сталінських рабів, змушених жити й поми­рати за колючим дротом? Хіба що кулю в потилицю. Ба навіть сьогодні, в часи гласності й перебудови, рабство за колючим дротом не лише триває, а навіть зміцнюється. Ака­демік А. Д. Сахаров гадає, що в радянських концтаборах нині перебуває понад два мільйони в’язнів, засуджених за кримі­нальні злочини. Я певен, що їх значно більше. Це є школа ненависті — передовсім ненависті до праці, бо вона там справ­ді-таки рабська. Це страхітливий конвейєр, де формуються кадри майбутніх бракоробів, бо ненависть до праці — почуття стійке, воно зберігається до кінця життя. З цього погляду вельми утопічно виглядає мрія Ґорбачова про вихід радян­ських промислових виробів на світовий ринок.

Мабуть, доречно поговорити про саму систему так званих виправно-трудових колоній. Звісна річ, злочинні елементи існують у кожному суспільстві. Тут головне — скільки їх? Кількість карних злочинців завжди була показником здоров’я чи хвороби суспільства. Десь, мабуть, у 1982 році, перебуваю­чи в уральському концтаборі суворого режиму, я прочитав в «Известиях» гнівну статтю з приводу злочинності в США. Мовляв, американське суспільство гниє й розкладається — в його в’язницях перебуває близько 500 тисяч карних злочин­ців. Число карних злочинців у радянських тюрмах і концта­борах завжди становило державну таємницю. Але цілком ві­рогідно, що воно разів у шість-сім більше.

Докорінна причина цього сумного явища така: тавруючи додаткову вартість як наслідок визиску й експлуатації, мос­ковські рабовласники потай збільшують кількість державних рабів, сподіваючись у такий спосіб розв’язати свої економічні проблеми. Ця система з часів Сталіна фактично не змінила­ся — змінилися лише мотиви ув’язнень. По суті це навіть не ув’язнення, а передача в рабство на обумовлений вироком час. При цьому рабовласником є сама держава. Вона стала такою не стихійно, а завдяки марксистській науці: якщо рушій проґресу (тобто додаткова вартість) народжується із експлуатації праці, значить мільйони, десятки мільйонів — негайно за колючий дріт! А фасад держави можна розмалювати так, що наївні люди повірять: що написано в конституції, те й слід вважати реальністю.
Теорії-суперниці
Але ж повернімося до розмови про першоджерела двох протилежних економічних теорій, яким судилося більше ніж на два століття очолити боротьбу класів, країн і народів. Поки що немає ознак, що третє тисячоліття нарешті звільниться від цих кривавих змагань. Так званий реальний соціалізм іще не усвідомлює, що гігантський експеримент, в якому на людей зважали не більше, ніж на звичайну глину, уже фактично завершився. Робляться спроби його реанімації, державних рабів привчають потроху користуватися «свободою». Проте ця «спроба» нагадує видовження ланцюгів, від чого їхня вага лише зростає.

І все ж закони природи своє візьмуть — це неминуче! Отож зосередимо увагу на короткому описі цих законів. Дещо я вже висловив у книзі «Економічні монологи». Тут я хочу торк­нутися описаних там законів природи лише тою мірою, яка допоможе висвітлити питання: чому економічна перебудова, розпочата Ґорбачовим, приречена на поразку?

Насправді то є шлях до хаосу, а не до порятунку. І хаос не обіцяє бути поміркованим — він принесе в собі суспільні бурі й криваві шторми. Мабуть, радянське керівництво повною мірою усвідомлює цю грізну небезпеку і навіть вдається до запобіжних дій. Але ж як воно це робить? Органи безпеки кидають за колючий дріт «особливо небезпечних державних злочинців» — тобто людей, готових віддати власне життя за те, щоб розумне суспільне начало перемогло безкровно, вна­слідок реформ, а не стихійного зіткнення руйнівних сил. І в той же час у державі накопичується вибуховий матеріал — зростають табори карних злочинців, де будь-який конфлікт розв’язується методами поножовщини. Мільйони молодих людей проходять цей конвейєр винищення людського в лю­дині так само методично, як це робиться в Афганістані.

Радянські органи безпеки (та й вище парткерівництво) виходять із дореволюційного досвіду: передусім треба зне­шкодити «бунтівників», здатних очолити народні маси. Їм невтямки, що на цей раз «особливо небезпечні державні злочинці» не послуговуються революційною теорією — на­впаки, щиро й безкомпромісно засуджують будь-яке насиль­ство. Так, вони справді прагнуть до суспільних перетворень, але ж перетворень мирних, демократичних. Отож є небезпека, що марксистська теорія іще раз підведе самих же марксис­тів — громовідвід споруджується не там, де справді можлива гроза. Бо люди нерозумні вважають, що всі небезпеки «від великого розуму» — й не більше.

Та продовжимо почату розмову. У світі перемогла думка: існує єдина наука, яка називається політичною економією, вона охоплює всі без винятку наукові течії, котрі так чи інакше стосуються економічних проблем. Може, це й справді відповідало б дійсності, якби ми погодилися накинути смер­тне покривало на фізіократію, котра такою ж мірою далека від політики, як і класична механіка І. Ньютона. Отже, до політичної економії вчення фізіократів взагалі не належить. Політичні тлумачення економічна наука дістала внаслідок перемоги трудової теорії вартості.

Фізіократів називали просто Економістами. Слово це писалося з великої літери — на знак пошани до засновників вели­чного вчення, котре, на жаль, і досі не всім зрозуміле.

Обиватель гадає (та й не лише обиватель!), що з приводу економічних проблем можна лише висловлювати певні мірку­вання, а твердо щось знати в цій галузі (так, скажімо, як знають у фізиці) просто-таки неможливо. Мабуть, саме оце хибне переконання й призвело до того, що фізіократів шану­ють лише як діячів своєї епохи — для нашого часу шукають «авторитетніші» імена, бо ми, мовляв, просунулися від Ф. Кене надто далеко — завершуємо XX століття. Так, скажі­мо, у видавничій передмові до моєї книги «Економічні моно­логи» наводиться приклад можливої критики з боку «еруди­тів»: «Ризиковано в кінці XX століття шукати порятунку від Маркса в теорії королівського лікаря XVIII століття Франсуа Кене».

На цей закид «ерудитів» можна відповісти так: закони природи не чекають на будь-які зміни — вони вічні. І якщо хтось із людей їх дослідив, то нам лишається тільки добре вивчити ці закони або арґументовано довести, що їх взагалі немає в природі. Давність відкриття при цьому жодним арґу­ментом бути не може. Так само, як і той факт, що вони, ці закони природи, відкриті не фахівцем, а дилетантом. Даруйте, але ж до Ф. Кене і А. Сміта (котрий, до речі, також не був фахівцем) наукового розуміння економічних законів узагалі не існувало. Звідки ж узятися фахівцям? Отож ми маємо лише таку можливість: розглянути, яка із двох протилежних теорій (а вони таки дійсно протилежні!) є справді науковою, яка з погляду сучасної науки мусить мати відносний харак­тер. Відносний через те, що в її основі стоїть відносна вар­тість, але ж не вартість абсолютна. Різниця в цих поняттях така ж сама, як поміж бляшаною паляницею на вітрині, що розмальована під справжню, і паляницею справжньою, випе­ченою із борошна.

Хай дарує читач, що автор цих рядків також не фахівець в економічних науках — лише поет. Проте я щиро вірю: трап­ляються випадки, коли інтуїція поета приводить до істини прямішою дорогою, ніж методичні зусилля вчених. Цілком можливо, що це саме такий випадок.

Слід мати на увазі, що відстань у 250 років розмиває обриси відкритого. Інформаційна повінь крутить наш мозок у шаленому вирі, приковуючи увагу до наймогутнішого, — і нам здається, що за тих давніх часів не могло народитися відкриття, котре ще й нині варте уваги. Я ж глибоко переконаний ось у чому: Ф. Кене так випередив свій час, що його відкриття по-справжньому можна зрозуміти лише сьогодні.

Про А. Сміта, мабуть, не варто розповідати докладно: з книжок про нього можна спорудити хмарочоси.

Але відкиньмо все емоційне — заглянемо до субстанціо­нальних підвалин його теорії. При цьому добрі поради (роз­виток торгівлі, пошана до приватної власності тощо) слід залишити осторонь. Бо не в цих порадах суть економічної теорії: цілком і повністю її належить бачити в розумінні природи вартості. Все інше не стільки наука, скільки нашару­вання довкола науки. Або догмати. Ці нашарування й до­гмати, як показує історія, можна зішкребти концтабірним за­ступом — і тоді з’являються нові догмати, цілком протилежні авторським.

У чому ж полягає різниця поміж теоріями двох першозасновників економічної науки — Адама Сміта і Франсуа Кене? Не розібравшись у минулих змаганнях людського розуму, не можна нічого втямити в битвах сучасних.

Почнемо з Адама Сміта, хоч він свою економічну теорію сформулював і оприлюднив пізніше, ніж це зробив Кене. На думку А. Сміта, вартість народжується не з природи, як ствер­джували фізіократи, а цілком і повністю з людської праці. Немає праці — немає вартості. Так, скажімо, значно пізніше К. Маркс, який в основу свого вчення поставив трудову тео­рію А. Сміта, беззастережно скасував вартість землі: адже ж ніхто із людей землю не створював. Що з того вийшло згодом (особливо в Радянському Союзі), легко побачити в кому­ністичних гастрономах.

Звісно, не слід спрощувати арґументи А. Сміта і навіть К. Маркса — витонченості логічних побудов їм не бракує. Але ж суть їхнього вчення ми тут викладаємо цілком об’єктивно: поміж А. Смітом і К. Марксом існує пряма лінія спадковості. Ні, не в порадах щодо конкретних діянь та заходів — в цьому вони ніскільки не схожі. Лінія спадковості простежується в найголовнішому: Маркс бере для своїх революційних писань трудову теорію вартості, створену Смітом і розвинену Рікардо. Фізіократична теорія жодним своїм боком не годиться для створення так званої пролетарської політекономії. Навпаки, самою сутністю своєю вона повставала проти марксистських спекуляцій — із неї народжувалися цілком протилежні висновки. І доволі однозначні: лише капіталізм (і тільки він!) є природним економічним ладом.

Класична англійська політекономія й сьогодні користу­ється заслуженою шаною. Але наважимось запитати: чи можна цю науку звинувачувати в тому, що в її надрах виросла теорія Маркса, яка обійшлась народам земної кулі в сотні мільйонів людських жертв? Гадаю, однозначна відповідь на це гостре питання була б неминуче хибною. Ми ще поверне­мося до цього поважного питання, щоб показати соціальне значення трудової теорії вартості в тому вигляді, як вона сформована Смітом. А тут наведемо деякі свідчення, які під­тверджують думку про фундаментальну спорідненість теорій А. Сміта й К. Маркса.

Так, скажімо, Дж. Бонар іще в 1926 році змалював уявну бесіду з Адамом Смітом. Ось які звинувачення він кидав своєму опонентові:

«Докторе Сміт, ви стверджуєте, що праця — джерело вся­кого багатства. Хіба це не підбурююча заява?.. Майбутні покоління, напевне, скажуть, що ви навіть не просто марксист, а більшовик»¹.

Сучасний американський історик економічної думки Джон Фред Белл, викриваючи помилки А. Сміта, пише:

«Твердження, що праця повинна вважатися джерелом вся­кої вартості, є найсерйознішою із усіх помилок, але саме на цьому твердженні заснована теорія вартості в соціалістичних доктринах».

Другий американець, Пол Дуглас, висловлюється так:

«Отже, саме на вігських сторінках «Багатства народів» (книга А. Сміта. — М. Р. ) слід шукати джерело ідей англійських соціалістів, а також і теоретичної системи Карла Маркса».

Тепер послухаємо, що скаже автор книги про Адама Сміта, радянський вчений, доктор економічних наук Андрій Анікін:

«Найбільшою заслугою Сміта є наукове обґрунтування трудової теорії вартості... Ця ідея веде до теорії додаткової вартості, створення якої Марксом було революційним пере­воротом у політичній економії. Економічне вчення Сміта стало одним із джерел марксизму».

Отже, і недруги Маркса, і його фанатичні послідовники сходяться на тому, що англійська класична політекономія справді стала колискою марксизму. Я не ставлю своєю метою щось засуджувати або підносити, керуючись політичними міркуваннями. Я віддав багато сил і років (та ще яких), аби віднайти істину без політичних ярликів — тобто таку, що виростає із самої природи. Ось чому я схильний відмовитись від надмірної категоричності. Якщо казати правду, то є свої резони і в трудовій теорії вартості, — але це тільки тоді, коли ми вбачаємо в ній допоміжну функцію. Що це означає кон­кретно, побачимо далі.

Мовчазний опонент А. Сміта

На мій погляд, повну економічну істину належить шукати у Франсуа Кене.

Доктор Кене був уже старий, коли до Версалю, де в коро­лівському палаці він займав скромне помешкання, прибув із Англії його молодий критик Адам Сміт. Кене з ним не спе­речався — доктор бачив, що англієць надто далекий від розу­міння підвалин, на яких заснована його теорія. Такий да­лекий, що й дискутувати з ним неможливо. Тому старий іронічно посміхався: він був певен, що теорія, котра не є відображенням законів природи, неминуче залишиться поза наукою.

Одного не врахував Ф. Кене: коли йдеться про економічну науку, то підтвердження в експериментах належить чекати кілька століть. Тим часом перемагає не той, хто зазирає в глибини природи, в її субстанціональні надра, а той, хто апелює до щоденного досвіду. Цей досвід здається навіть непересічним людям таким самоочевидним і самодостат­нім, що просто смішно вслід за Ф. Кене стверджувати: всі, хто працює в промисловості, — то є клас безплідний. Без­плідний тому, що ці люди не виробляють чистого продукту. І взагалі вартість виробляють лише ті, хто працює в земле­робстві.

Ми ще раз повернемось до цих питань — надто вони склад­ні, щоб розумом і серцем вжитися в них за допомогою якоїсь однієї фрази. Отож доведеться наперед просити пробачення за неминучі повторення.

Що таке чистий продукт? Чому він є основою абсолютної додаткової вартості?..

Спинись на цьому питанні, дорогий читачу, бо, не зрозу­мівши цього, ти не зрозумієш докорінної різниці поміж тео­ріями Ф. Кене і А. Сміта. А також не зумієш осягнути, що в основі вчення Ф. Кене стоїть закон збереження й перетворен­ня енерґії.

Простежимо за трудовим днем (місяцем, роком) завод­ського робітника. Щодня обробляючи залізо, він, по суті, мі­няє лише зовнішню форму матеріалу — від його праці при­родного матеріалу більше не стає. Не стане його більше й від праці рудокопів: вони беруть лише те, що вже існує в природі. Нового продукту, котрий надходить на земну кулю від Все­світу на додаток до існуючого, праця рудокопа не породжує. Ось тут і виникає питання про чистий продукт. Або про нову вартість — ту вартість, яку ми й називаємо додатковою. І в самій природі, і у вченні фізіократів вона походить від чистого продукту — такого продукту, який виникає на дода­ток до вже існуючого в земній природі. Ну звісно ж: про­мисловість здатна лише переробляти те, що створює сама природа. З цього погляду промисловість безплідна. Через те й людей, котрі зайняті в промисловості, Ф. Кене називає безплідним класом.

Тепер погляньмо на працю хлібороба: кинувши в землю пуд зерна, він отримує від неї 10 — 20 пудів. Або й біль­ше. Не без праці, звичайно. Але ж у праці робітника чогось фундаментально додаткового (заліза, наприклад) немає абсо­лютно, а в праці рільника такий додаток завжди існує — природа відгукується на його працю додатковою продуктив­ністю.

Звідси ясно: Ф. Кене, на відміну від А. Сміта (отже, й К. Маркса), промовляє не від імені якоїсь групи людей, що занурена в свою працю й нічого не бачить довкола, — він промовляє від імені землі й сонця, котрі справді здатні створювати щось нове, додаткове — те, чого вчора іще не існувало.

Але й нове (жива речовина, як пізніше скаже Вернадський) не все належить до чистого продукту. Бо селянин якусь частину залишить для сім’ї, для худоби й птиці. Чистим про­дуктом є лише те, що він повезе в місто на продаж. Мислячи послідовно, ми дійдемо простого висновку: саме ота частина зерна, м’яса тощо, яку селянин не спожив сам, а привіз до міста, — саме вона і є основою розбудови земної цивілізації. Саме тут і закладена безвідмовна дія закону збереження й перетворення енерґії. І саме тут, а не деінде належить шукати додаткову вартість, яку можна назвати енерґією проґресу. В аристократичних салонах XVIII століття, де полюбляв розва­жатися А. Сміт, часом виникали такі розмови:

Мадам Гельвецій. Чому кожен, хто не порпається в землі, безплідний? Звісно, ми живемо за рахунок селянина. Та невже ткачі, кравці, торгівці також безплідні? Адже ж вони працюють з ранку до ночі!

Адам Сміт. Цей парадокс справді перевершує розуміння простих смертних. Але ж люди люблять парадокси й не люб­лять визнавати, що вони їх не розуміють.

Я запозичив цей діалог із книги, на яку вже посилався. Безумовно, доктор економічних наук А. Анікін, так само, як і пані Гельвецій, захищає трудовий люд. Зрештою, так само, як захищає К. Маркс, — з позиції повного нерозуміння теорії Ф. Кене.

Ні, доктор Кене не збирається принижувати чесних тру­дівників, що виготовляють для нас одяг, меблі, будують жит­ло тощо. Саме тут, у цьому пункті, найчастіше й корениться нерозуміння економічної теорії Ф. Кене: здебільшого до отієї «безплідності» ставляться вельми емоційно, а не енерґетично, як ставився сам Ф. Кене. Щоправда, в його часи чітких уяв­лень про енерґетичні взаємодії та взаємоперетворення ще не існувало. Але інколи геній приходить набагато раніше, ніж наука створює передумови для того, щоб його розуміли. Його дивовижна інтуїція сягала так глибоко, що навіть через кілька століть він усе ще лишається незрозумілим. І тоді вселюдська Істина — можливо, найвища від усіх наукових істин! — здатна загубитися серед безлічі писань, які несуть у собі знань не більше, ніж судження мадам Гельвецій, до якої, на жаль, охоче приєднався й Адам Сміт.

Королівський лікар XVIII століття Франсуа Кене зумів під­нятися думкою над виром людським, зумів побачити людство як єдиний організм, де кожна особа виконує роль окремої клітини, а кожна група клітин об’єднується в органи, які Ф. Кене називає класами. То є класи фізичні, а не політичні, — і саме цим вони різняться від класів К. Маркса. При цьому слід абстрагуватися і від зовнішнього вигляду клітин, і від їхніх індивідуальних якостей — єдино сутнім лишається фізична функція кожної окремої частки суспільного організму.

Цілковито, без будь-яких умовностей і компромісів, слід бачити теорію Ф. Кене як досконале відображення фізіології суспільства. Саме фізіології, а не політики! Ні емоційне, ні політичне ставлення до неї не повинно мати місця.

Можливо, доктор Кене вжив не кращу назву для класу, який він назвав безплідним. Але справа тут не в назві, а в суті економічних процесів. Отже, ткачі, кравці, металурги й де­сятки інших професій не мають права ображатися, якщо про них скажуть, що з погляду виробництва вартості вони без­плідні.

В основу вартості Ф. Кене ставив не саму працю, а ті сили природи, котрі уможливлюють існування цієї праці. Тобто він починав не від м’язів людських, а від природних джерел, які наповнюють м’язи живою силою. А вже потім ця сила може бути використана для праці.

Послідовність думки привела Ф. Кене до землі, яка щороку обдаровує людей своїми плодами. Ці плоди (особливо злаки) щорічно збагачують нас енерґією, котра забезпечує і працю, й саме існування людського суспільства.

Все це виглядає до наївності просто — так просто, що буцімто не заслуговує ні дискусій, ні права називатись нау­кою. Хіба ж А. Сміт сумнівався в тому, що робітників треба годувати?

Але ця простота оманлива. Звісно, без праці не виникає навіть звичайний паркан — не лише такі міста, як Москва або Нью-Йорк. І все ж що саме дозволяє мільйонам людей не орати ниву, не вирощувати картоплю, бо продуктів харчуван­ня так багато, що міські мешканці західного світу можуть купити їх на кожному кроці? Купити вільно, без черг і за помірні ціни.

І навпаки: як тільки приходять до влади комуністи, одразу ж починається голод. Зарадити цьому можна лише тим, що народ починає харчуватися «з-під ніг» — тобто кожен мусить обробляти якийсь шмат землі, аби прогодувати себе і своїх дітей. Як правило, це шматки землі, на які не можна загнати колгоспний трактор. Сьогодні по всій радянській імперії (можливо, за винятком Москви, Ленінграда й Києва) лікарі, інженери, вчителі — всі без винятку обробляють землю, вирощують свиней і кроликів, бо інакше довелося б голоду­вати. Держава, яка привласнила право з власної руки году­вати народ (володарює той, хто годує!), сьогодні простягає народові порожню руку.

В алтайському засланні я знав прославлених хірургів і першокласних юристів, на яких після державної праці вдома чекав новий робочий день — вже для себе, для сім’ї. Вони їздили в гори по сіно, правдами і неправдами добували ком­бікорм, щоб нагодувати свиней, кроликів, нутрій. А я дивився на руки хірурга, яким ціни немає, й думав: невже ж, чоловіче добрий, оцими чутливими пальцями вигрібати гній із хлівця? Адже ж помре їхня чутливість — і тоді...

Московська преса пише про Угорщину як про соціаліс­тичний рай — ця країна сьогодні є зразком для перебу­дови радянської економіки. Та коли підрахувати, скільки там людей змушені займатися виробництвом продуктів харчуван­ня (після основного робочого дня), то ми налічимо близь­ко 60%.

Отже, соціалізм породив нечувану досі форму експлуатації: працюючи на державу, сам себе годуй.

Якщо ми сумлінно враховуємо і працю в державних уста­новах, і працю в індивідуальному господарстві, звідки люди годуються — тоді (і лише тоді!) можна буде об’єктивно обго­ворити марксистські догмати стосовно додаткової праці, котра, на думку Маркса, є джерелом додаткової вартості. Бо де ж у світі громадяни змушені витрачати стільки додаткової праці, щоб якось прожити, не вмерти з голоду? Хіба в Аме­риці або навіть в Іспанії лікар обробляє город чи, ризикуючи потрапити за ґрати, по знайомству шукає комбікорм для влас­ного поросяти, аби прогодувати свою родину? Хіба в будь-які часи (за всю історію людства!) де-небудь з’являвся державний закон, котрий дозволяє працювати на себе лише після восьмигодинної праці на державу? І ця додаткова праця ще й обкладається податком! Тобто праця, котра дозволяє дер­жавному рабові звести кінці з кінцями — аби якось проісну­вати. І закон, що нарешті таку працю дозволив, усюди в світі був сприйнятий як початок економічної перебудови в СРСР...

Хочеться запитати: чому ж комуністична олігархія не за­стосовує Марксове вчення про походження додаткової вар­тості стосовно власного народу? Мимоволі спадає на думку: слово «язичник» походить від уміння вертіти якесь учення лише на язиці — не прикладаючи його до діла...

Чому комуністи несуть голод?

Я зробив цей відступ для того, щоб знов повернутися до двох протилежних економічних теорій — трудової теорії вар­тості й теорії фізіократів. Першу взяли на озброєння кому­ністи. Друга панує в капіталістичному світі. Щоправда, капі­талістичний світ не дотримується якоїсь однієї економічної теорії — їх там стільки, скільки витримає книжковий ринок. Але ж не має значення, знають чи не знають люди, за якою теорією вони живуть — важливо тільки те, як саме вони живуть.

Комуністи й теоретично і практично віддають владу без­плідному класові. Бо саме клас (пролетаріат) вони оголошують носієм проґресу. Диктатура пролетаріату (а насправді дикта­тура чиновників) підминає під себе селянство, державна піра­міда перевертається догори дном — вона тепер стоїть на хисткому вістрі, ледь-ледь не падає. Те, що було її надійною підвалиною, згодом відмирає (або винищується, як це було за часів сталінщини): на вершині перевернутої піраміди опиня­ється безліч ротів, які живуть не для того, щоб виробляти, а для того, щоб заважати виробництву.

Отже, повторимо: у Ф. Кене йшлося, звичайно, про вироб­ництво вартості — про її витоки, первісні джерела, які дару­ють трудовим м’язам живу силу. Далі вона, ця сила, транс­формується у різноманітні видимості, котрі здатні вводити нас в оману — як вони, скажімо, вводили в оману А. Сміта і його послідовників. І тоді ми забуваємо про всевладність закону збереження й перетворення енерґії.

Щоб оголити проблему й побачити її в натурі, уявімо Ле­нінград часів блокади. Історичні вартості царських палаців, золото, рідкісні твори мистецтва — скільки всього лишилося в оточеному німцями місті! Та чого це все варте, коли мільйо­ни (це справді були мільйони, а не сотні тисяч!) лягали в мерзлу землю, бо в місті не було хліба? Там, де не має вартості навіть людське життя, про яку іншу вартість можна казати? Отже, вартість походить спершу від продуктів землі, а вже потім від праці.

Адам Сміт відкинув цю передумову — як добре відомо, продукти землі прибували до Англії в корабельних трюмах. Далі починалася людська праця — розвантаження, перевезен­ня на фабрики, виготовлення всіляких товарів. Робота сонця і землі на далеких материках, яка передувала праці на фаб­риках, лишилася поза увагою А. Сміта. Ось чому він не зро­зумів фізіократів. Суто психологічний момент, який власне й породив трудову теорію вартості.

Звідки ж насправді походить додаткова вартість — основа зростання багатств, рушійна сила проґресу? У Маркса вона походить із експлуатації праці: капіталіст сплачує робітникові не все, що той заробляє, левову частину залишає собі. Саме ота частка й використовується на розбудову виробництва. Для Енґельса, скажімо, наявність розширеного відтворення за умов капіталізму є головним доказом експлуатації: мовляв, якби капіталіст сплатив робітникові все, що йому належить, то не лише не побудував би нові цехи, а одразу б збанкру­тував.

Звідси висновок: капіталізм належить повалити, щоб до­даткова вартість повністю опинилася в руках пролетаріату. Так виникло вчення про революцію, пролетарську диктатуру і пролетарську державу. Як бачимо, висновки про форму дер­жавності передовсім залежать від уявлень про природу додат­кової вартості.

Ні, я не хочу звинувачувати ідеологів комунізму в шахрай­стві — хоч таке звинувачення не було б безпідставним. Адже ж на ділі вийшло ось що: мовляв, хай пролетаріат відвоює у капіталістів додаткову вартість, а ми її потім поцупимо. Не хочу звинувачувати, тому що насправді виявилось: красти нічого — «додаткова вартість» із рушійної сили проґресу перетворилася на причину економічного занепаду. Експ­луатації — скільки завгодно, а справжньої додаткової вартості немає — є мінусова вартість, що виснажує суспільство.

Що ж тут сталося? Чому сталося?..

Справа в тому, що А. Сміт в основу всякої вартості по­ставив відносне — людську працю. Ф. Кене в підвалинах вар­тості вбачав абсолютне — не саму працю, а те, що забезпечує працю живою силою. Витрачена під час праці жива сила і надає вартості речам, котрі виготовляє людина.

Із кілограма заліза не можна виготовити цвяхів більше, ніж кілограм. Отже, жодної додаткової вартості, окрім тієї, що походить від людської праці (залізо здобуло нову форму), в даному разі отримати не можна. Тут є змога навіть сказати, що Маркс правий — але він правий лише відносно.

Селянин кидає в землю зернину кукурудзи — й скільки ж він отримує їх восени? 100 або 150 зерен. Які ж сили примно­жили його працю? Земля, вода, сонце. Тобто сама природа. Отже, тут, у рільництві, народилася така додаткова вартість, яка зумовила існування додаткової вартості й там, де виготов­ляють цвяхи, її джерело слід шукати не в м’язах робітника, як це робив Маркс, а там, де вона з’являється в первинному, потенційному вигляді — як жива сила, що здатна наснажити м’язи. Так, скажімо, походження електричного струму на­лежить шукати не в рубильникові, за допомогою якого він вмикається.

Якби додаткової вартості не існувало в рільництві, не могла б вона з’явитися й у промисловості, її не слід лічити двічі — вона всюди та ж сама: кілограм цвяхів чогось вартий лише тому, що на його виготовлення використано енерґію, добуту в рільництві.

Тепер зрозуміло, яку саме безплідність мав на увазі Ф. Кене. Якби в природі злаків не існувало того надміру енерґії, котрий перевершує зернові потреби хлібороба, кожен із нас мусив би орати й сіяти, щоб якось прогодуватися. Не було б фабрик, заводів, та й самої держави. Люди не створили б своїх мегаполісів — вічно жили б так, як живуть австралійські збирачі коріння. Навіть кількість людей на земній кулі не перевершувала б кількості ескімосів або, скажімо, бразиль­ських індіянців.

Уявно продовживши процес, який починається там, де ко­муністи захоплюють владу, неважко побачити: трудова теорія вартості (теоретична основа комунізму) є справжньою і єдиною причиною голоду. А трохи далі, в майбутніх століт­тях, вона може стати причиною виродження і навіть загибелі людства. Невже ж ми своєчасно не розпізнаємо її докорінної помилковості? Час, давно час...

Зубожіння замість збагачення

Праця створює вартість лише такою мірою, якою її створює сама природа. Якщо ми зруйнуємо родючість землі, вартість наших заводів і фабрик негайно впаде. Вона впаде рівно на­стільки, наскільки ми зруйнували родючість ґрунтів. При цьому слід мислити ґлобально, в масштабах земної кулі — адже ж промислова Японія, скажімо, живе за рахунок інших країн, які виробляють надмір продуктів сільського господар­ства.

Звідси випливає невтішний висновок: шлях індустріаліза­ції в Радянському Союзі від самого початку був спрямований не на збагачення народу, а на його зубожіння. Процес був спрямований так, що індустрія зростала за рахунок руйнуван­ня сільського господарства. Державна піраміда була перевер­нута вістрям донизу — щоб розширити площу для тих, хто споживає, нічого не виробляючи. А мільйони найталановитіших виробників були або одразу ж знищені, або вивезені в сніги сибірської півночі, де їхній дорогоцінний досвід невдов­зі помер би разом із ними. У нових поколіннях хліборобів влада рік за роком знищувала пошану до землі. Земля стала нічия — бо, за вченням Маркса, вона взагалі не володіє вар­тістю.

Ця теза: земля не володіє вартістю — чого вона варта! Хіба ж це не диявольщина? Їй-бо, тут уже тхне чимось страхітливо містичним — отим звіром, що має число 666.

Саме це й стало початком руйнування економіки, яке триває в Радянському Союзі ось уже понад сім десятиліть. І поки що заходи, які вживає уряд Ґорбачова, вельми далекі від того, щоб припинити цей згубний процес.

У вченні Ф. Кене є елементи, котрі дозволяють сполучити його із сучасною наукою — з фізикою, біологією, кібер­нетикою тощо. Фізіократи, скажімо, нічого не знали про фотосинтез — вони виводили нарощування органічної речовини від природної здатності землі родити, збільшувати наші багатства. Сьогодні ясно, що це є творча робота Сонця. Робота фотосинтезу. Отже, тоді, коли руйнується родючість ґрунтів, ми виступаємо ворогами самого Всесвіту — не лише ворогами власних нащадків. Безумовно, ми заслуговуємо лише одного вироку: знищення.

У той же час легко побачити, що вартість — не що інше, як синонім сонячної енерґії, котра здобула ознаки енерґії біологічної. І лише тому вона стає енерґією нашої праці.

Усе, що ми споживаємо за обіднім столом, — це є сонячна енерґія, котра виступає в образах живих організмів. Подо­бається нам це чи не подобається, а на земній кулі все живе продовжує існувати коштом поїдання живого. Отже, коли ми думаємо про рух біологічної енерґії в економічних артеріях, стає зрозуміло: їй належить забезпечити таку ж свободу пере­сування, з якою в наших власних жилах рухається кров. Інак­ше виникнуть неминучі тромби, а відтак гангренозні явища. І це не слід сприймати як метафору — економічний організм різниться від організму окремої людини лише тим, що він складається з мільйонів людських організмів. Вони ж, ці мільйони, фізіологічно нічим не відрізняються. Отже, є кров видима і кров невидима. Невидимою кров’ю можна назвати ту біологічну енерґію, котра пройшла через руки продавця, коли ми купували в нього якийсь крам. Приладом, що вимірює цю енерґію, є гроші. І це знов-таки не метафора — це слід розуміти буквально. Він, цей прилад, просто інакше виглядає, ніж електровимірювальні прилади. І все ж його функції такі ж самі. Просто в даному разі ми маємо інший вид енерґії: біологічна енерґія здатна вимірювати сама себе.

Уявімо таку ситуацію: якийсь винахідливий бюрократ на­казав припаяти стрілку вольтметра до певного числа — він не бажає, щоб вимірювальний прилад показував більше або менше, хай завжди показує те ж саме. Бо так чомусь запла­новано згори...

Кожен погодиться, що такому бюрократові місце в психіатричці. Але ж у Радянському Союзі протягом десятиліть держава призначає тверді ціни на всі без винятку товари — призначає декретами, постановами ЦК тощо. Гроші при цьому втрачають свою вимірювальну функцію — вони відоб­ражають лише свавільну примху високого начальства, не більше. Уже цього цілком досить, щоб зруйнувати еконо­мічний організм — зруйнувати остаточно й безповоротно.

Тут так звана плановість обертається диким хаосом — тільки й того, що цей хаос поки що схований від ока олігархії, його бурхливий вихід із гумусу відсувається на кілька десяти­літь. Насправді він уже панує над суспільством — лише полі­тична поліція утримує державну греблю, котра ось-ось має прорватися. Та її терористичні зусилля марні.

Дія відбувається під ногами й під колесами — там, де живуть наші предки. Бо вони не вмирають — предки живих істот. Усіх живих істот — рослин, комах, тварин. І людей також, хоч нам і неприємно думати, що ми своїми тілами належимо гумусові. Предки вмирають лише тоді, коли ми разом із гумусом спроваджуємо їх у ріки й океани — замість того, щоб плекати й збагачувати в степовому чорноземі. І, помираючи від лихої волі нерозумних нащадків, вони чинять справедливу кару — самих нас перетворюють на гумус...

Свавілля державних цін завдало особливо тяжкого удару сільському господарству. У сталінські часи колгоспники вза­галі нічого не отримували за свою працю. То був рабський труд без будь-якого забезпечення найперших людських по­треб. Після смерті Сталіна продукти сільського господарства держава почала «купувати». Ціни, звісно, призначалися самою державою. Отже, гроші все ще лишаються умовніс­тю — щось на зразок талонів або хлібних карток. Так, скажі­мо, держава купує в колгоспі центнер зерна за 15 карбованців, а на базарі він коштує 30 карбованців. Щоправда, там його купують не центнерами, а кілограмами — щоб годувати до­машню птицю.

А тепер поговорімо про «перестройку». Ніхто з радянських керівників не приховує, що необхідність перестройки виникла не з чиєїсь доброї волі — вигоріло пальне в двигунах, які крутили колеса радянської економіки. Колеса нині крутяться все повільніше й повільніше; є небезпека, що вони взагалі можуть спинитися.

А якщо говорити без метафор, то гігантська імперія досі існувала лише завдяки незліченним природним багатствам та азіатській невибагливості населення. До цього слід додати настирливу пропаґанду, якій довго, дуже довго вдавалося за­сліплювати переважну більшість населення брехливими відо­мостями про західний світ.

Нещодавно в Горно-Алтайську мені довелося почути таку розмову:

— Безумовно, ми живемо краще, ніж американці, — запев­няла в розшарпаному автобусі літня жінка свою сусідку.

— Авжеж, — погодилася сусідка. — У нас хоч картоплі вистачає.

Або такий приклад. Якось Ґорбачов натякнув у Мурман­ську, що наближається підвищення державних цін не лише на м’ясо, але й на хліб. При цьому він послався на те, що в Америці, мовляв, хліб набагато дорожчий, ніж у Радянському Союзі. Про заробітки американських трудящих він, звісно, промовчав. Черга біля продуктової крамниці почала сварити Ґорбачова. Але ж як вона його сварила?

— Туди к бісу! Він хоче, щоб і в нас було так само, як у тій нещасній Америці.

Ні, про гумор тут не йшлося.

Я дивився у виснажені обличчя жінок, виснажені вічним недоїданням, злиднями, тіснотою житла, й добре бачив, що вони-таки справді співчувають американському народові, який, на їхню думку, живе іще гірше. Брежнєвська пропаґан­да витіснила хрущовський заклик «наздогнати й перегнати Америку» — ми її давно «перегнали»: в нас хоч картопля є. Або «другий хліб», як у нас кажуть.

Але далеко не всі радянські громадяни такі засліплені. Інтеліґенція поволі продирається до істини — особливо в європейській частині імперії.

Перед виїздом на Захід нам з дружиною довелося півтора місяця прожити в Москві. Враження таке: уже й столиця живе на грані голоду. Щоправда, хліб поки що є. Але ж м’ясо й м’ясні продукти за державними цінами продаються вельми рідко. Натомість з’явилося багато так званих «кооператив­них» крамниць, де кілограм ковбаси коштує близько десяти карбованців. Або навіть більше. Якщо середня зарплата ліка­ря, вчителя, інженера практично становить близько 150 кар­бованців на місяць, то кожен із них здатний купити за свій денний заробіток лише півкіло ковбаси, а відтак пішки добиратися додому, бо йому вже не вистачить навіть на авто­бус. Майже стільки ж коштує й кілограм м’яса. Але ж сім’я потребує не лише цих важливих продуктів — є безліч інших витрат, без яких життя неможливе. Як же звести кінці з кінцями?..

Так стоїть справа сьогодні. Що ж чекає радянського грома­дянина завтра? Чи є надія на поліпшення його добробуту?

Особливо неприємно вражає те, що держава знов-таки ховається за кооперативну торгівлю. Це та сама псевдокооперація, яку запровадив іще Сталін. Ґорбачов боїться визнати, що це вона, держава, продає ковбасу і м’ясо майже вчетверо дорожче — фактично державні ціни від Балтики до Владивос­тока вже піднято. Але піднято покрадьки, щоб народ прийняв їх мовчазно, без голосних обурень. Бо де ж вони, оті «коопе­ративи», котрі постачають московським продмагам такий дорогий крам? їх немає — це знов-таки грубий обман на високодержавному рівні. Обман сягає значно глибше, ніж бачить народ: «тверді» державні ціни нібито існують — отже, зберігається надія, що справи колись поліпшаться. Але ж вони існують не заради народу — заради партійної верхівки. Існують для того, щоб вона, партійна верхівка, отримуючи високу платню, могла в три-чотири рази витрачати на харчу­вання менше, ніж «маса».

Якщо ж реформа починається з брехні — значить, вона взагалі не починається. Брехня — то є атмосфера, якою щодня доводиться дихати радянській людині. Кілька правдивих повістей і романів — це ще слабенькі вентилятори, вони не­спроможні освіжити суспільну атмосферу. До справжньої гласності дуже далеко. Поки що це тільки гра в гласність.

Із вчення Ф. Кене випливає вельми просте економічне правило, яке в жодній цивілізованій країні, окрім Радянського Союзу і його сателітів, ніколи не порушувалось. А ще раніше порушувалося в рабовласницьких та частково у феодальних державах. Саме це порушення й стало причиною їхньої загибелі.

Маркс оголосив смертний вирок капіталізмові лише на тій підставі, що, мовляв, усі попередні економічні формації неми­нуче гинули — отже, мусить загинути й капіталізм. Головний конфлікт у надрах капіталістичної формації він вбачав поміж працею і капіталом. Саме цей конфлікт, на думку Маркса, й мусить зруйнувати капіталістичну систему. На практиці ж відбувається цілком протилежне: капіталістичні держави процвітають, а радянська держава, що керується Марксовим вченням, нарешті сама оголосила про своє економічне банк­рутство; її керівники іще вірять, що становище можна зала­годити. Ні, панове, це вже початок кінця! Для комунізму природа приготувала саван...

Вона, природа, володіє такими біоенерґетичними каналами, яких цілком досить для економічного процвітання, якщо дотримуватись правила: все, що виробляє селянин, належить йому і тільки йому. Селянин сам повинен вирішувати, що він повезе на продаж, а що залишиться в господарстві. Податок він має сплачувати не хлібом, м’ясом тощо — податок мусить бути грошовий. І, безумовно, не надмірний. Оце й усе! Дотримуйтесь цього правила — і ваш народ ніколи не знатиме голоду, а всі інші галузі людської діяльності розвиватимуться самі собою, без будь-якого втручання з боку урядів. І навпаки: як тільки цей встановлений самою природою порядок пору­шується — економіка негайно ж занепадає, бюрократія роз­плоджується до численності африканської сарани, держава здобуває риси авторитарності або й того гірше: перетво­рюється на тоталітарну імперію. Час її падіння можна визначити доволі вірогідно — треба лише добре засвоїти внут­рішню динаміку «Економічної таблиці» Ф. Кене, в яку сьогод­ні можна вкласти значно більше наукових знань, ніж бачив у ній сам автор. Але це вже окрема розмова, для якої тут бракує місця.

Справа у самій природі злаків. Кене визнає: тут ми маємо закон самого Творця. Доречно нагадати: найвище таїнство Боже Церква також вбачає в злаках — хліб є тілом Христовим.

Але сюди ж таки рушили й сили темряви: той, хто хоче неподільно запанувати над народом, передовсім намагається отримати у своє розпорядження хлібне зерно. По-справжньо­му Сталін захопив владу лише тоді, коли, не зважаючи на десятки мільйонів людських жертв, зігнав селянство до кол­госпів, звідки зерно можна викачувати цілком безборонно. Разом із зростанням радянської імперії тоді ж таки в її неви­димих надрах з’явилася інша програма: програма неминучого падіння.

Я дослідив цю невблаганну закономірність давно — понад чверть століття тому. Іще радянські гастрономи були запов­нені не лише «дарами моря» — на вітринах височіли апетитні гори ковбас, окостів, зельців тощо. Та я вважав своїм грома­дянським обов’язком писати в ЦК про згубну небезпеку, що насувається з найближчих десятиліть. Обрав для себе гірку роль радянської Кассандри. Мене лякало не стільки падіння імперії, що демагогічно називає себе союзом, скільки трагедії мільйонів людей. Бо, на жаль, імперії падають не так, як, скажімо, валиться скирта соломи. Часом імперія своїм падін­ням калічить і винищує цілі покоління.

Відомо, чим завершилися мої звернення до ЦК: нещадною розправою.

Тоді я поїхав до академіка А. Сахарова і, послуговуючись його консультаціями в галузі фізики (фізіократична теорія мусить бути надійно підперта сучасними науковими знан­нями!), написав «Економічні монологи». Книжка вийшла дру­ком в українському видавництві «Сучасність» (США, 1978). На її сторінках зазначено, в кого я консультувався з приводу поширення на економіку закону збереження й перетворення енерґії. Фізіократи цього зробити не могли — в їхні часи про цей фундаментальний закон природи наука нічого не знала.

Саме в цьому й слід бачити мій внесок.

Дехто гадає, що «Економічна таблиця» Ф. Кене мала зна­чення лише для свого часу — сьогодні вона, мовляв, становить лише історичний інтерес. Насправді ж це не так. Не так, бо економіка завжди залежить від злаків. Якщо говорити корот­ко, то з «Таблиці» для будь-якого часу можна зробити вис­новки: складових частин біологічної енерґії є завжди п’ять: вони повинні розподілятися поміж суспільними сферами (класами) в таких співвідношеннях:

Хліборобство – 3 частини (60%);

Держава – 1 частина (20%);

Промисловість – 1 частина (20%).

При цьому враховується не лише біологічна енерґія зерна, але й соломи. Солома здебільшого згодовується худобі. Там же, де солома використовується на підстилку, вона також не пропадає: допомагає нарощувати масу гною — отже, збагачує землю. Тоді в кормових потребах солома замінюється сіном, коренеплодами тощо. Звісна річ, худоба на таку заміну не скаржиться.

Тут важливо не забувати, що злаки несуть у зерні 60% біологічної енерґії, а в соломі — 40% . Безумовно, йдеться не про окремий злак і навіть не про окрему ниву — йдеться про ґглобальну закономірність.

Соломи держава ніколи відібрати не може: що вона з нею робитиме у столиці? І тому вельми часто виходить так, що селянству залишається тільки солома (40% біологічної енерґії хліборобства), а держава (разом з промисловістю) стає воло­даркою всього зерна (60%). Саме така ситуація й склалася після сталінської колективізації.

Арифметика вельми проста (простішої бути не може!), але які ж трагедії стоять за нею! Сталін якось признався Черчіллеві, що колективізація обійшлася радянському селянству в 10 мільйонів людських жертв. Сюди, треба гадати, не входять 8 мільйонів українців, що були заморені штучно створеним голодом у 1932—33 роках. Бо то вже не стільки жертви ко­лективізації, скільки жертви сталінського страху перед воле­любністю українського народу.

Чому хліборобству для своїх потреб слід мати 3 одиниці біологічної енерґії? Можна сказати так: ні промисловість, ні державні установи не мають нічого спільного з фотосинтезом — вони в цьому розумінні абсолютно безплідні. Отже, Ф. Кене не помилявся. Адам Сміт, який цього не розумів, на жаль, виявився далеко не самотнім. Більше того: навіть сьогодні, коли це, здавалось би, зрозуміло кожному школя­реві, така велетенська наддержава, як Радянський Союз, усе ще нездатна розібратися в математичних можливостях п’яти пальців. Адже ж цілком ясно: все, що має ту чи іншу вартість, здобуває її від землі й сонця — тобто від природи, а не лише від нашої праці. Якщо завтра, скажімо, впаде на Землю астероїд і підійме в атмосферу величезну кількість пилу, через який не зможе пробитися сонячне проміння — поняття вартості одразу ж зникне, бо припиниться фото­синтез.

Звідси висновок: якщо більше віддавати туди, де Космос збагачує Землю новою енерґією (до того ж енерґією самого життя!), суспільство почне багатіти. Конкретно це відбу­вається так. Селянин знає, що головним його багатством є земля — отже, найперше слід нагодувати її. Не будемо вда­ватися в деталі, щоб показати, як він виконує цей найвідпо­відальніший у світі обов’язок, — більшості читачів це добре відомо. Відтак буде доглянута й нагодована худоба: без неї немає ні органічних добрив, ні молока, ні м’яса. І лише тоді сам селянин сяде до столу.

Отже, 3 одиниці біологічної енерґії діляться поміж землею, худобою та самою людиною, що обслуговує сільське госпо­дарство. Не станемо прискіпливо дошукуватись, у якому ви­гляді селянин споживає оті 3 одиниці біологічної енерґії. Найпевніше 2 з них будуть спожиті у вигляді соломи, а третя — у вигляді зерна. Слід враховувати, що заміна коней і волів машинами витрат не зменшує — це лише переносить витрати в інші економічні галузі. Але ж частин біологічної енерґії в сільському господарстві має бути 3 — і ніяк не менше! Бо якщо воно отримує лише дві одиниці з 5 (саме це й відбу­вається ось уже близько 60 років у Радянському Союзі!), — земля починає занепадати. Вона занепадає передусім тому, що занепадає тваринництво — отже, поле в достатній кількості не поповнюється гноєм. Негайно ж виникає порочне коло: худоби мало тому, що падає врожайність, а врожайність падає тому, що мало худоби. Держава своїми політичними маніпу­ляціями неспроможна розірвати це коло — його розриває лише економічна катастрофа, що руйнує таку форму держав­ності, бо вона заперечує найголовніший закон природи. Йдеться знов-таки про закон збереження й перетворення енерґії.

Мінеральні добрива допомагають справі лише тоді, коли не бракує добрив органічних. А коли органіки замало, мінеральні добрива здатні зруйнувати структуру ґрунтів: адже гумус — це живе тіло, воно наповнене бактеріями, дощовими черв’я­ками тощо. Хто не бачив, як дощовий черв’як перепускає через себе землю? Хто не помічав, що під кізяком навіть у посуху зберігається волога? Без органіки, на голій хімії, земля родитиме недовго.

Ось чому все, що виробляє селянин, повинно бути його повною власністю. Тільки він знає, де в нього яка земля, бо він усю її перем’яв власними пальцями.

Трудова теорія вартості зробила землю всього лише одним із засобів виробництва — тобто звела її до одного рівня з заводським конвеєром. Це найбільша з усіх помилок, в які будь-коли впадало земне людство. Фабричний конвеєр — лише мертва автоматика, а земний гумус — жива дитина Сонця. І водночас Мати Земного Людства. Божа Мати, якщо хочете! Деметра, Ізіда, Діва Марія. Бо хіба ж даремно ми ототожнюємо хліб із тілом Христовим, а виноградний сік із Його кров’ю? Слід зауважити: духовні підвалини своєї теорії Ф. Кене радив шукати в Євангеліях...
Знов про відносне й абсолютне

Тепер уявімо, що б сталося, якби завтра в Радянському Союзі було прийнято такий закон: все, що виробляють люди в сільському господарстві, належить їм і тільки їм. Віднині їм вільно продукти своєї праці вивозити на світовий ринок — хоч у Китай або Японію. І земля також належить їм, а не державі. Бо саме так і було проголошено в перших декретах Радянської влади: земля — селянам, заводи — робітникам. Не якісь інші, а саме ці гасла дозволили більшовикам захопити владу.

Сталося б ось що: так звана планова економіка одразу ж перетворилася б на ринкову. Бо джерелом ринкової еконо­міки передовсім є зерно, яке селянин вивозить до міста. Саме з нього починається обмін товарами.

У масштабах держави товарного зерна виявиться 2 одиниці з 3-ох — вони дістануться промисловим робітникам та служ­бовцям. Тобто тій категорії людей, яку Ф. Кене вважав без­плідною. Бо люди — не дерева, вони не мають листя, щоб приймати життєдайну енерґію безпосередньо від Сонця.

Якщо ж казати точніше, то 20% біологічної енерґії діста­нуться державі, ще 20% — промисловості. На більшу кількість держава й промисловість не мають права, якщо не бажають завдяки стихійному розмноженню бюрократії перетворити свої землі на безплідні пустелі.

Ринкова економіка нагадує велетенську кібернетичну систему, перфокарта для якої виготовляється на обробленій ниві. Ця система діє безвідмовно, бо вона самодіюча. Адміністративне втручання в неї здатне лише зашкодити. І розподіл 5 одиниць біологічної енерґії, котрі ми маємо в злаках (соло­ма плюс зерно), також відбувається автоматично. Отже, можна сказати так: багатства народжуються із свободи.

Чи готовий уряд Радянського Союзу перейти до ринкової економіки? Поки що ми бачимо лише деякі неістотні компро­міси. Щодо закону про індивідуальну трудову діяльність, то ми вже запитували у прихильників економічної теорії Маркса: чи не повертається Радянський Союз до ранньої стадії капіталіз­му, коли люди працювали по 12—14 годин на добу?..

Дещо на захист трудової теорії вартості

І тут, нарешті, ми змушені сказати кілька слів на захист трудової теорії вартості. Ця теорія втрачає ознаки наукової теорії, коли її починають абсолютизувати — тобто виводять вартість (до того ж абсолютну вартість) лише із самої праці, без участі природи. А потім на такому хисткому ґрунті спе­кулятивно вибудовують новий тип держави, новий характер людських взаємин і нову ідеологію. Та ще таку жорстоку ідеологію, що вона ось уже не одне десятиліття заливає землю людською кров’ю. Проте, якщо ми для трудової теорії зна­ходимо відповідне місце, то вона здатна вступити в гармоній­ну взаємодію з теорією фізіократів. І тоді ми дістаємо від неї користь.

Взаємодію цих теорій можна бачити в такій ієрархії:

— теорія фізіократів пояснює природу абсолютної додатко­вої вартості;

— трудова теорія пояснює природу відносної додаткової вартості.

Якщо ми так (і тільки так!) побачимо їхню наукову функ­цію — відпаде багато непорозумінь, котрі змушують людство нагромаджувати атомну зброю, бо кожна із цих теорій сього­дні намагається захистити себе тисячами нищівних мегатонн. Щоправда, капіталізм, який виростає із фізіократичної теорії, не схильний занадто теоретизувати — він уже, по суті, навіть забув про свої теоретичні підвалини. Йому вистачає прак­тики, яка промовляє сама за себе.

З приємністю слід відзначити, що в деяких радянських органах друку почалося відкрите обговорення: як далі бути з землею? Її занепад уже перестав бути державною таємницею. Обговорюються такі форми землеволодіння, котрі змогли б врятувати землю від подальшого руйнування. Проте слід за­уважити, що пропозиції поки що не виходять за межі оренди землі у держави, а це зовсім не те, що здатне вилікувати смертельно хворий гумус. Занепад землі в Радянському Союзі зайшов так далеко, що тут потрібні значно радикальніші заходи.

Оренда особливо широко була розповсюджена в часи пізнього феодалізму — саме в розрахунку на орендаря й сфор­мована динамічна взаємодія «Економічної таблиці» Ф. Кене. Саме він, орендар, і називався в ній виробником чистого продукту — отже, й додаткової вартості. Далі йшли власники (феодали) та безплідний клас (промисловці). Оце і є три суспільних класи, на яких заснована «Економічна таблиця».

Ми вже казали: «Таблиця» ґрунтується на енерґетичній природі злаків, а ця природа залишилась тією ж самою. І залишилися класи-сфери: хліборобство, держава, промисло­вість. Можна сподіватися, що такими вони залишаться і в майбутньому. Отже, немає жодних причин зрікатися «Табли­ці» — вона й сьогодні не менш точно відтворює економічні взаємозв’язки, ніж будь-яка інша наукова формула.

На мій погляд, недостатнє розуміння універсальних зако­номірностей «Таблиці» й стало причиною тверджень, що Ф. Кене, мовляв, уже застарів, — з’явилося багато нових еко­номістів, котрі пішли значно далі. Дозвольте запитати: а куди ж далі — далі законів природи? Тут, власне, якщо й можна піти далі, то лише в одному напрямку: прив’язати землю до неба — тобто показати, що земля (гумус) родить завдяки діяльності Сонця. Точніше кажучи, слід пояснити роль фото­синтезу в економічних процесах. А відтак накласти універ­сальні закономірності «Економічної таблиці» на сучасне су­спільство. Саме в цьому я й бачу своє завдання.

Що ж до оренди, то багатолітній досвід переконливо свід­чить: ні, ця форма землеволодіння нездатна врятувати ґрунти від руйнування й виснаження. Саме тому в Європі й відбу­лась так звана буржуазна революція наприкінці XVIII століт­тя, а в Росії селянська реформа 1861 року. Земля мусить мати не умовного, а безумовного господаря, який знає, що збагаче­на його зусиллями земля (на це потрібен капітал!) перейде синові, а від сина — онукові і т. д. Я розумію, як складно виглядає ця проблема в радянських умовах. Але пригадаймо ось що: більшовики просто ошукали народ після революції. Отже, доведеться виконати те, що вони обіцяли: справді-таки віддати землю селянам. Альтернативи тут немає і не може бути.

Фізіократична теорія не задовольняється тим, щоб пока­зати пальцем на людину (передовсім на її м’язи) як на дже­рело вартості — вона бачить людину у взаємозв’язку з природою. Звісно, без людини безглуздо говорити про будь-яку вартість. Та не менш безглуздо вбачати вартість у самій лише праці: праця може бути спрямована й так, що вона стане причиною зубожіння, а не багатства. Можна вважати не лише правилом, а навіть законом природи: якщо селянин не є без­умовним власником землі, а також продуктів своєї праці (рабовласницька, феодальна й тоталітарна формації) — праця всього суспільства спрямована на виснаження гумусу й наро­ду, отже, на саморуйнування держави.

Це трапляється саме тоді, коли теоретики абсолютизують теорію трудової вартості, не розуміючи її відносного характе­ру. Я сам пройшов радянські концтабори — мені не вельми приємно зайвий раз нагадувати, що в Радянському Союзі на цей вид праці (назвемо її власним іменем — рабською пра­цею) покладаються великі надії. Тут доречно запитати: а чи в планах перебудови не передбачається саме в такий спосіб упоратися з неминучим безробіттям? І що це означає кон­кретно: зобов’язати безробітних здобути нову кваліфікацію? Я вже був таким безробітним, коли мені заборонили друку­ватися: спершу перекваліфікувався на нічного сторожа, а від­так на мордовського й уральського зека...

Та повернімося до трудової теорії вартості. Ні, вважати її зайвою не можна — вона потрібна, коли вирішуються суто соціальні проблеми. Проте її роль в економічній науці слід вважати допоміжною.

Вирішуючи соціальні проблеми, можна абстрагуватися від питання про первісні джерела вартості — досить мати на увазі лише людську працю. Так, скажімо, діяли західні профспіл­ки, захищаючи трудові інтереси робітництва. У цьому плані можна вважати класичним твором книгу американського письменника Ептона Сінклера «Король-Вугілля». У ній ідеть­ся про те ж саме, що й у «Капіталі» Маркса: про жорстоку експлуатацію пролетаріату в епоху первісного нагромадження капіталу. Важко, дуже важко доводилося профспілкам утвер­джувати право на умови праці, котрі зробили робітника почесним громадянином сучасного капіталістичного суспіль­ства. Були класові бої, були й жертви. Та коли зрештою перемогли профспілки, автор знаменитого роману сказав: годі! Ворогом не є і не може бути сам капітал — ворогами є люди, що вдаються до зловживань. Цим Сінклер відріз­няється від Маркса, для якого ворогом стає капітал як такий, капітал як сутність. Але сутність чого?..

І в цьому вся справа. Адже капітал є не щось інше, як виробництво додаткової вартості. Якщо додаткова вартість є наслідком експлуатації людської праці — капітал у самій своїй суті ворожий трудовій людині. І навпаки: якщо підґрун­тям додаткової вартості є додатковий продукт, котрий запро­грамовано в самій природі, тоді справа набирає цілком протилежного характеру: капітал є велике благо, а його руй­нування — тяжкий злочин перед земним людством.

Саме цей злочин сім десятиліть тому й було вчинено в Радянському Союзі. Він стався внаслідок абсолютизації від­носного. То байдуже, що Адам Сміт, а може, й сам Маркс — (тут у мене поважні сумніви) хотіли людям добра — верховні будівники комунізму взяли від них не людинолюбні мотиви (геть сентименти!), а практичні висновки: якщо вартість на­роджується із праці, зганяймо людей до колгоспів та концта­борів — і перемогу комунізму забезпечено! Їм було невтямки: нарощуючи мертве (канали, заводи, електростанції), вони вбивали живе — людей і гумус. Людей їм не шкода — нато­мість з’являться нові. Про те, що відбувається вбивство гуму­су, котре веде до зубожіння, вони просто не думали — адже про це ні в Маркса, ні в Леніна не написано.
Причини неминучого хаосу

І ось настав такий час, коли країна володіє гігантським промисловим потенціалом, безміром електроенерґії, а люди мусять харчуватися за рахунок клинців землі, куди не можна загнати трактор. Там продовжують рільництво лопата і спо­конвічна сапка — майже ті самі інструменти, з яких починалося хліборобство близько 10 тисяч років тому. І Політбюро на чолі з М. Ґорбачовим приймає рішення (безумовно, «мудрі»!) то про розвиток індивідуального садівництва та городництва, то несподівано узаконює право городянина на купівлю покинутої сільської хати. Боже, до чого ж дійшло це суспільство! Кроку не ступити без рішення Політбюро. Дитині панчішки не натяг­нути — бо й про це має подбати Політбюро. І про колготки, і про зубну пасту — про все, про все!

Але зверніть увагу: під садки й городи віддаються найгірші землі. А покинуту сільську хату можна купити лише за умови, що вирощену на присадибній ділянці картоплю ти здаватимеш у колгоспну комору. До того ж правління колгос­пу має право залучати тебе до праці на колгоспному полі.

Отже, віддай, шановний городянине, гроші й купи за них рабство, від якого втекли колишні мешканці покинутої хати. Кого ж радянські керівники закликають до нового мислення? Чи не слід їм починати із себе?..

Якщо найближчим часом державна земля не перейде в руки селянства (тобто не буде нарешті здійснене гасло, котре забезпечило перемогу більшовиків) — промислова реформа, що, по суті, вже розпочалася, лише прискорить економічне падіння гігантської імперії. А вслід за економічним падінням завирує суспільний хаос, із якого комуністична партія вже ніколи не випливе на поверхню громадського життя. У листі на ім’я М. Ґорбачова я писав із сибірського заслання: якщо радянську державу порівняти з возом, то можна сказати, що сьогодні двоє його коліс уже зависли над прірвою. Чи вистачить сил утримати віжки, щоб віз не звалився в прірву? Правду кажучи, на це надії мало.

Причина, котра приведе до остаточного падіння, полягає в тому, що, закликаючи народ до нового мислення, радянський уряд (і навіть сам Ґорбачов) все ще послуговуються старими марксистськими догмами. Так, скажімо, комуністична партія з давніх-давен віддавала перевагу промисловості — саме тут вона вбачала справжнє виробництво. Тут, а не в сільському господарстві. Я маю на увазі виробництво в його абсолютно­му розумінні — тобто продукування додаткової вартості. Або капітал як такий.

Але ж промисловість за самою своєю природою нездатна виробляти ні додаткового продукту, ні додаткової вартості — вона виготовляє саму лише форму. Тільки форму — й нічого більше! Залізо вона здатна перетворити на танки, автомобілі, верстати тощо. Від цього заліза аж ніскільки не прибуде — навпаки, його стане менше. Стане менше також нафти, вугіл­ля тощо. І так геть-чисто все: дерево, що стає меблями, глина, що робиться цеглою, нас переконують: промисловість проду­кує лише форму, але ж не абсолютну вартість. Вартість до цих речей надходить із сільського господарства. Бо тут, як і у Всесвіті, володарює закон збереження й перетворення енерґії: здобувши відповідну кількість калорій від шматка хліба, людина використала ці калорії на виготовлення якоїсь по­трібної речі. Ця річ знову обмінюється на хліб. Отже, насп­равді працює людина завдяки хлібу. Або точніше — працює Сонце. Це воно, всемогутнє світило наше, надає вартості речам, котрі ми виготовляємо на наших заводах. Якщо завтра Сонце не подарує землянам новий урожай (новий приплив вартості!), всі наші заводи позаростають будяками, а люди власними тілами поповнять гумусний шар планети.

Сучасна економіка надзвичайно ускладнює бачення цих простих взаємозалежностей. Але складність бачення не міняє суті явищ. Так, скажімо, Ленін бачив комунізм (що слід розу­міти як рай земний) в електрифікації всієї країни. А виходить чомусь навпаки: чим більше в СРСР електрики, тим менше хліба.

Наведемо такий приклад. Протягом останніх десятиліть були знищені багатющі заплави Дніпра, які на сто кілометрів ліворуч і на стільки ж праворуч забезпечували найліпшим у світі сіном українське тваринництво. А на соковитих отавах випасалися незліченні череди — тисячі, сотні тисяч голів. Сьогодні як символ застійного мислення радянських вождів там залягли застійні водоймища. Гідростанції не вельми зба­гатили державу електрикою, але скільки ж втратило суспіль­ство молока і м’яса! І як ми занапастили живу душу нашого народу — освячений у тисячоліттях Дніпро!..

Гадаю, цей сумний приклад показує, як хибно спрямована праця призводить не до збагачення, а до зубожіння народу. До зубожіння матеріального й духовного одночасно. А хіба ж це єдиний приклад? Їх тисячі, сотні тисяч — аж до створення першої в Европі пустелі в колись багатющих калмицьких степах.

Зрештою ми маємо повне право засвідчити: вся радянська промисловість працює на самовиснаження країни. Оглянь­мось довкола: що вона дає окремій людині?

У 1985 році мене як інваліда війни відпустили із південносибірського заслання у відпустку до Києва. Я проїхав поїз­дом майже від китайського кордону до української столиці. Годинами не відходив од вікна. Перед моїми очима про­пливали такі убогі села, якими вони не були, мабуть, і за часів царських. Почорнілі дерев’яні халупки — така сьогодні вся неосяжна Росія. А міста — суцільні казарми, без будь-якої архітектури, наче вони збудовані для війська, не для мирного населення. Жодного ориґінального будинку! Тим часом електрика є всюди. І є телевізор — невтомний пропаґан­дистський водолій, котрий допомагає тримати народ у ціл­ковитому засліпленні. Щоправда, останнім часом телепереда­чі стали самокритичніші. Та коли йдеться про цивілізований Захід, правди не почуєш. Мабуть, ця правда виглядає вельми небезпечно, бо призводить до невтішного запитання: за що ж ми кров проливали? Хіба сім десятиліть капіталістичного розвитку зробили б менше й гірше? І як могла статися отака трагічна дивовижа: переможені країни (Західна Німеччина та Японія) протягом короткого часу досягли найвищого у світі життєвого рівня, а радянський народ повертається до жит­тєвого рівня першої половини тридцятих років? Знову черги, порожні гастрономи й сумні анекдоти, якими ошуканий партією народ намагається розвіяти смуток.

Наштовхують на болючі запитання й сотні інших фактів. Мисляча людина бачить: якщо радянському урядові дово­диться потайки, але щоденно (сьогодні на один крам, завтра на інший) підвищувати державні ціни, якщо доброякісних товарів (особливо продовольчих) стає все менше й менше, то куди ж ми посуваємось? Де та межа, від якої має початися зворотний процес — зростання народного добробуту? Виходить, ми таки справді йдемо не вперед, а назад? Але куди саме?..

Уряд у пропаґанді зробив крутий поворот: уже ніхто не втішає казочкою про близьку перемогу комунізму — навпаки, з’явилися окремі судження, що сьогодні ми від нього далі, ніж були в роки короткого непу. Всіляко засуджується сталінщина і брежнєвська застійність. Є намагання відродити деякі непівські методи господарювання.

Що ж, я готовий вітати ці спроби. Але мене переслідують сумніви: чи не пізно партія схаменулася?

Саме на цьому й зосередимо нашу увагу. Є вельми істотна різниця в матеріальних і моральних передумовах ленінського непу і ґорбачовської перебудови. Така поважна різниця, яка не дозволяє навіть порівнювати можливості й наслідки цих двох непорівнянних економічних маневрів.

Конкретніше розглянемо ці питання в наступному розділі.