Микола Руденко



Сторінка28/33
Дата конвертації11.04.2017
Розмір7.64 Mb.
1   ...   25   26   27   28   29   30   31   32   33

ФАКТОР ЛЮДСЬКИЙ І ФАКТОР ГУМУСНИЙ



Коли відсутня абсолютна додаткова вартість
Ленін розпочав неп із реформи в сільському господарстві. Були скасовані й суворо заборонені всі адміністративні заходи воєнного комунізму — заходи, що в непомірно збіль­шеному вигляді відродилися за часів Сталіна. Власне, мето­дика господарювання в сільському господарстві лишається й досі тією ж самою: хліб на селах відбирається повністю. Щоб не посилати в села озброєні продзагони, партія раз і назавжди вирішила цю проблему ~ примусово зігнала селян до колгос­пів. То була тотальна війна проти селянства, яку не можна й порівнювати з нетривалими жорстокостями воєнного кому­нізму. Сталіністи рубали під корінь. Ба навіть корчували най­краще, найздоровіше коріння, лишаючи в селах нездібних, непрацездатних або напівлюмпенів та зледачілих п’яниць.

Я вже казав: програма на форму економічної системи за­кладається в сільському господарстві, бо саме тут, а не де-інде виробляються абсолютний додатковий продукт і абсолютна додаткова вартість. Або не виробляються взагалі!..

Останнє твердження декому може видатися неймовірним або й нісенітним: якщо не виробляється додатковий продукт, за рахунок чого живуть міста й робітничі селища? І як він може не вироблятися, коли ми вже казали: можливості додат­кового продукту закладені в самій природі злаків?

І все ж я не помиляюсь: можлива й така суспільна ситуація, коли абсолютна додаткова вартість не продукується взагалі. Щоб це зрозуміти, погляньмо на сучасний стан радянської економіки: щороку Радянський Союз закуповує за кордоном 30—40 мільйонів тонн зерна. А насправді йому не вистачає щорічно близько 100 мільйонів тонн, бо сучасний цивілізо­ваний світ продукує не менше, ніж по тонні на душу населен­ня. Якщо зерна продукується менше, тоді гастрономи вигля­дають по-радянському: продукти тваринництва (м’ясо, ков­баси, вершкове масло тощо) зникають з прилавків.

Щоб купувати зерно, потрібна валюта. Карбованці добува­ють на тому ж таки Заході, розпродуючи природні багатства: золото, нафту, газ, лісоматеріали тощо. Отже, сьогодні ра­дянське суспільство живе коштом нащадків — власних онуків і правнуків. Тобто 280 мільйонів з волі більшовицької партії фактично паразитують на зґвалтованому тілі планети. Чи можна за цих умов казати про виробництво абсолютної до­даткової вартості? Безумовно, ні — вона в Радянському Союзі цілком відсутня. При цьому трудова вартість може існу­вати — як умовний вимір людської праці. Але ж яка від неї радість? Ми отримуємо гроші тільки за те, що вельми успіш­но руйнуємо власне майбутнє.

Гляньмо тверезим оком: адже не сьогодні виникла суспіль­на ситуація, за якої абсолютна додаткова вартість припинила своє існування. Це сталося давно — одразу ж після сталін­ської колективізації, коли все без винятку зерно, зібране на ланах, легко й просто засипали в державні комори. Бо в колгоспах справді-таки забирати зерно дуже легко.

З якої ж причини припиняється виробництво абсолютної додаткової вартості? Адже ж світить Сонце, як воно світило завжди. Щоліта визрівають злаки. Чому ж економічна ситуація складається так, буцімто суспільство цілком відрізане від сонця — благодатне світило перестає дарувати нам те, що ми маємо право назвати енерґією проґресу? Саме так я й називаю абсолютну додаткову вартість в «Економічних моно­логах». І глибоко переконаний, що називаю правильно.

Слід звернути увагу ось на що: та обставина, що злаки мають 5 одиниць біологічної енерґії, була відома дуже давно. Саме ця енерґія завжди програмувала розподіл праці: селянин діставав своє, ремісник своє, особа державна або духовна — також своє. Отже, в самій природі злаків закладені підвалини будь-якої держави, котра завжди складається із трьох класів-сфер. Я знов-таки мушу адресувати читача до «Економічних монологів», де я про це розповідаю докладно. Тут же знов і знов слід повторити: коли в сільському господарстві залиша­ються дві одиниці біологічної енерґії (фактично лише соло­ма) — суспільство справді відрізає себе від Сонця (хоч і не помічає цього!); переходить на життя коштом проїдання енерґії гумусу — тобто за рахунок проґресуючого виснаження землі. Нова сонячна енерґія в гумусних прошарках у цей час не нагромаджується — селянин ледь-ледь животіє, де вже йому дбати про збагачення землі. Та й земля фактично чужа. Селянина охоплює тяжка апатія. Більше вродить чи менше — все одно йому не дістанеться навіть соломи, не кажучи вже про зерно. І якщо хочете знати, звідки походить масове само­гоноваріння, то воно саме звідси.

Це психологічний бік справи. Що ж до енерґетичного, то тут для прикладу годиться така наочна модель: взаємодія ґенератора й акумулятора у звичайному авто. Якщо, скажімо, зіпсується ґенератор, водій зможе деякий час їхати за рахунок енерґії зарядженого акумулятора. Але чи довго?..

Гумусний шар планети і є справжнім акумулятором соняч­ної енерґії. Ґенератором здатна бути людська праця — якщо вона цілком вільна. І навпаки: ґенератор одразу ж виходить з ладу, якщо з’являється насильство над працею.

У часи непу гумусний акумулятор володів значним запа­сом енерґії — капітал, попрацювавши півстоліття, відродив виснажену феодалізмом землю. Цієї енерґії вистачило для їзди без ґенератора знов-таки на півстоліття. Ось вам наочна дія закону збереження й перетворення енерґії!

Сьогодні колеса радянської економіки ледь-ледь крутяться. Чи здатний цей процес прискорити М. Ґорбачов? Якби він був навіть Богом, то й тоді для відродження енерґії гумусу, висмоктаної сталінським тоталітаризмом, йому б належало попрацювати з півстоліття. Або й ціле століття. І не в умовах державного свавілля, коли все зерно в селах відбирається (сьогодні «купується» за псевдокарбованці), а в умовах пов­ної свободи — свободи продукувати, свободи володіти, сво­боди продавати. Бо тільки вона, свобода, і є справжнім і єдиним продуцентом національних багатств. У цьому шот­ландський монах Д. Скот був далекоглядніший від свого зем­ляка А. Сміта — Скот проголошував: Бог є Абсолютна Свобо­да. Усе, що ми знаємо про християнську цивілізацію Заходу, переконує нас у несхибній правоті цієї величної формули.



Чи можлива рентабельність без ренти?

На противагу непові сучасна економічна реформа в Ра­дянському Союзі розпочалася з промисловості — не з сіль­ського господарства. Створення агропрому, введення бригад­ного та сімейного підряду — це всього лише чергове бюро­кратичне крутійство в межах тієї ж колгоспно-радгоспної системи. Керівництво партії прагне обдурити саму природу: нехай, мовляв, земля і все, що вона продукує, належать дер­жаві (фактично: партійній олігархії), а виробник мусить пра­цювати так, ніби все це належить йому. За це він отри­муватиме трохи більше стандартних папірців, котрі в Ра­дянському Союзі називаються грошима. Тільки називаються, бо насправді такими не є: вони в собі не несуть енерґетично-вимірювальної функції.

Адже ж функція грошей саме в тому й полягає, щоб у кожну окрему мить цілком точно вимірювати, яка кількість сонячної (біологічної) енерґії протекла в даній крамниці, на даному прилавку. То є енерґія, котру витратив робітник на виготовлення товару — якщо це промислові вироби. Біологіч­ною енерґією промисловий товар не володіє — він володіє лише її відображенням у вигляді нової форми, котру придбав природний матеріал внаслідок людської праці. Залізо стало голкою або плугом, дерево зробилося меблями тощо.

Та коли на прилавок потрапляють продукти сільського господарства, вони є одночасно і носіями сонячної (біологіч­ної) енерґії, і носіями тієї енерґії, котру витрачено людьми на їхнє виготовлення. Само собою зрозуміло: пріоритет нале­жить цим товарам, бо з них починається всяке виробництво.

Проте марксистський догматизм, що прийшов до сорат­ників Ґорбачова (та й до нього самого) іще з дитячого садка, віддає перевагу промисловим виробам — і саме тому еконо­мічна реформа почалася з промисловості. Ні, це вже не просто черговий бюрократичний маневр — тепер це конкретна і надзвичайно відповідальна справа: з 1 січня 1988 року майже всю промисловість (треба гадати, за винятком військо­вої) переведено на самофінансування. Або, кажучи іншою мовою, вступив у дію закон рентабельності...

Тут, даруйте, ми й спіткнемося об специфічно радянську нісенітницю, котра заряджена хаосом, як набій порохом. Справа ось у чому: радянське поняття рентабельності є лише умовним — це тільки назва, бухгалтерська функція, а не еко­номічна категорія, котра має своїм підґрунтям ренту як об’єк­тивну реальність.

У капіталістичному виробництві навіть тоді, коли еконо­місти забувають про вчення фізіократів, рента стає підґрун­тям будь-якого товару автоматично — внаслідок ринкових відносин, що охоплюють усі галузі економіки.

Ми вже не раз звертали увагу читача на продукти сіль­ського господарства, що перевершують харчові потреби се­лянства. Отой надлишок, що з’явився невідь звідки — і є рента. Або ж абсолютна додаткова вартість. «Невідь звід­ки» — вираз не лише риторичний: в трудовій теорії вартості цей надлишок взагалі опиняється поза увагою. Справа виглядає так, буцімто жодного надлишку взагалі не існує — є лише те, що виробляє сама людина. Тому теорія вартості й дістала назву трудової: мовляв, усі багатства народжуються від людської праці — природа нічого нам не дарує. Не хочу витрачати слів на марну суперечку: сьогодні лише сліпець здатний обстоювати цю фундаментальну неправоту А. Сміта. А відтак і неправоту К. Маркса.

Отже, справа виглядає так: радянський уряд рішуче, радикально переводить промисловість на закони рентабель­ності, не володіючи реальною рентою. Рентою в її природно­му, а не бухгалтерському розумінні. Які тут можливі на­слідки? Наслідком такого рішення може бути лише еконо­мічний хаос. Бо це все одно що виїхати в російське бездоріж­жя на вантажному авто без мотора. Людям доведеться ви­лазити із кузова й гуртом пхати машину. Як довго? Куди й навіщо?..

Не варто особливо теоретизувати, щоб побачити недалеке майбутнє радянської держави в його справжньому вигляді.

У перспективі — голод. І це вже голод не на рік або два — голод без надії на полегшення. Що ж тут робити? З’являється урядове рішення: негайно, просто-таки гігантським стриб­ком зробити радянські промислові вироби конкурентоспро­можними на світовому ринку. Це збагатить державу валютою, і тоді можна буде уникнути голоду. Хіба ж не фантастика? Вона нагадує сумної пам’яті китайські «великі стрибки».

Якби навіть справді росіяни зуміли обскакати на світовому ринку німців, англійців, японців (що вельми й вельми сум­нівно!), негайно ж виникла б інша проблема: хліб зробився б дефіцитним для народів, яким Бог не дав і десятої долі від орного поля, котрим володіє радянська імперія.

О ні, це зовсім не внутрішня справа, як люди господарю­ють на землях своєї країни. Це завжди справа загальнолюд­ська, навіть космічна: планета — єдине ціле, дитина Галак­тики. Космос не споруджував ні китайської, ні берлінської стіни. Отже, володіючи найбільшим орним полем земної кулі, гріх купувати хліб в інших країнах. Щоправда, мовою радянських атеїстів слово «гріх» звучить не так суворо, як слово «злочин». А шкода! Передовсім шкода тому, що в Біблії не раз згадується, як із-під ніг народів, котрі впадали у великий гріх, Бог забирав Хлібну Основу. Єврейські пророки вміли казати правду. Як же не шкодувати, що комуністи не вміють бачити цілком очевидного?..

Ґорбачовська фантастика залишиться фантастикою — ра­дянська реальність буде іншою: якщо люди й не помира­тимуть від голоду, то лише завдяки мотижному рільництву. Держава, яка перейняла на себе обов’язок годувати народ (хоч завжди мусить бути навпаки!) — не годує його сьогодні, не зможе годувати й завтра. І зрештою настане день, коли народ скаже: годі! Це станеться тоді, коли в робітничій сім’ї забрак­не не лише м’яса, а й хліба насущного. Гірко визнавати, але доведеться: день цей уже недалеко, бо на заморських хлібах народ, який незабаром стане 300-мільйонним, жити не зможе. Точніше кажучи: не народ, а народи Радянського Союзу. Таке уточнення стане знаменням новітніх часів. Воно стосу­ватиметься не лише форм граматичних, але й форм самої державності, яка народиться по той бік голодного хаосу.


Людський фактор

Кожен поворот партійної політики породжує свої газетні штампи. Учора, скажімо, серед пропаґандистської піни буль­кало загадкове поняття: реальний соціалізм. Звідки воно походило і що в нього належало вкладати? Це добре чи пога­но — реальний соціалізм? На чому слід робити наголос — на тому, що соціалізм зрештою став реальністю? Чи, може, на тому, що він є реальним — тобто не тим, яким його вимріяли утопісти? А там думай про нього, що хочеш.

Часом здавалося: хтось із брежнєвської мафії виявився розумнішим від інших — хитро й тонко підпустив у схо­ластичну пропаґанду елемент критицизму. Мені це подоба­лось: породжувало надію, що не всі там, довкола вождя радянської держави, як почали величати Брежнєва, надувні ляльки, є й розумні люди. Прихід М. Ґорбачова потвердив це моє припущення.

Але часом пропаґандистські штампи породжують безнадію. Або навіть апатію. Ось, наприклад, газетний штамп часів ґорбачовської перебудови: людський фактор. Тут одразу ж із державно-політичного хмаровиння проступає випещене обличчя марксистського сноба, який навіть не припускає, що й сам він може опинитися у сірому вируванні отого «факто­ру». Учора це була просто «маса» — щось на зразок замішаної глини, цементу або навіть пластиліну, із якого можна ви­ліпити що завгодно. Сьогодні «маса» перетворилася на «фак­тор» — отже виросла в ієрархії партійних понять. Виявилось, людську масу не можна ліпити — вона чинить опір, хоча й пасивний. А це вже «фактор». У «факторі» з’явилося щось таємниче, навіть загрозливе — з «масою» все було ясно, а з «фактором» доведеться поморочитись. Об нього можна обпекти руки або й зірватися з чиновницької драбини. А це трапляється лише раз на віку — мов у канатохідця, що балан­сує на канаті поміж двома хмарочосами.

І тут одразу ж починає відкриватися головний зміст пере­будови: вона потрібна не заради самої людини, а заради виробничих темпів, котрі почали падати. Не держава для людей, а люди задля держави. Так було, так є. І дух той самий, і та ж сама мета: людина — лише засіб, а не особис­тість.

Але ж сім десятиліть тому слово «Людина» писалося з великої літери — як і Бог. Нації також писалися з великих літер: Росіяни, Українці, Грузини. Це в тій самій імперії, котра була тюрмою народів. І справді ж таки була нею — з тим важко не погодитись. Та ось питання: чи перестала бути? А якщо не перестала — чи полегшало людям тоді, коли у Бога і народів хтось високий (вищий від Господа!) відібрав велику літеру? Хто ж він є? Відомо хто: Комуністична партія. Ось де велика літера збереглася...

Звісно, я тут кажу не лише про форму написання, а пере­довсім про сутність явищ і понять. Саме ж ота сутність і визначає людські стосунки.

Я не хочу повертатися до подій таких відомих читачеві, що вони ризикують здобути ознаки тривіальності. Гірко, але факт: і найстрашніше, і найсвятіше від надмірного вжитку робиться тривіальним. Отож, мабуть, на цих сторінках не слід докладно описувати, як учорашня «маса», що нині в партійній мові здобула високий чин «людського фактору», поволі, рік за роком, навчалася зневажати землю, працю, Бога, саме життя.

Можливо, це для мене стане колись окремою темою. На цю тему мені є що сказати — і з далеких років колективізації, коли я ще був дитиною, і з недавніх — сибірського заслання, коли я зробився старим зеком. У першому випадку я бачив, як партія лише починала вбивати в людях пошану до землі й праці. Одночасно пошану до Бога і самого життя. У друго­му – я побачив наслідки страхітливих зусиль по виготовлен­ню «нової людини» — побачив людину, яку партія сформува­ла впродовж радянських десятиліть. На моїх очах так просто, без особливих емоцій чоловіки встромляли ножі в груди своїм сусідам по гуртожитку, а жінки випивали оцетну есен­цію, щоб залишити після себе вологі горбики землі й беззахисних сиріток. На численних етапах, коли випада­ло спілкуватися з кримінальними в’язнями, я бачив таке падіння людської моралі, що «брати молодші», земні твари­ни, є незмірно шляхетнішими, ніж оті людиноподібні істоти.

Але ж їх поза ґратами мільйони — ось що найстрашніше! Згодом вони таки покидають тюрму — цю школу зненависті, школу деформації людського в людині, школу зневаги до праці й самого життя — покидають, щоб, повернувшись до заводів і радгоспів, вабити тюремною «романтикою» молодих, недосвідчених. І ті йдуть за ними — йдуть знов-таки мільйо­нами! — бо нічого ліпшого довкола себе не бачать.

І часом звідти, з-за колючого дроту, юній душі задерикува­то усміхнеться свобода, якої ніде не побачиш у «великій зоні» (так зеки називають увесь СРСР) — бо в малих зонах наро­джуються й такі колючі перлини:

Стыд и срам на всю Европу —

Темнота мы, темнота:

Двадцать лет лизали... —

Оказалось, что не та.

Только мы не унываем —

Не такой уж мы народ:

Наша партия родная

Нам другую подберет.

Це вже вам не «Сідіт Лєнін на лугу» — тут відчувається справді нова людина: дотепна, освічена, навіть талановита. І все ж прошу мені повірити: автор похмурої частушки про «конскую гов’ядіну» в розумінні суспільно-моральному був незмірно вартіснішим, ніж автор сатиричного шедевру, який ми щойно процитували. Той іще не втратив ні любові до землі, ні пошани до праці. А в душі новітнього автора бага­тотисячні ВТК (виправно-трудові колонії) виробили таку не­збориму огиду до праці, що він уже й для себе самого ліну­ється ворухнути пальцем. Він не вірить нікому й нічому — окрім хіба що тієї безсумнівної істини, що партія не заба­риться — обов’язково «другую подберет». І та, друга, знов сяде йому на шию.


Всенародна апатія

Тепер порівняймо «людський фактор» часів непу і той самий «фактор» за умов ґорбачовської реформи. Спраглі до праці селяни, позбувшись війни та воєнного комунізму, про­тягом якихось двох непівських років відродили народний добробут. І це після страхіть громадянської війни, розрухи й голоду.

Ось що в передмові до «Економічних монологів» пише генерал П. Григоренко з цього приводу:

«М. Руденко цифрами ілюструє величезний господарський стрибок, на який країна здобулася за шість непівських років. А я наочно пам’ятаю, як протягом одного лише сільськогоспо­дарського сезону країна вирвалася зі страшного голоду. Я ніколи більше не бачив такої кількості людей у полі... Усі сміються, сміємося і ми. І так зі сміхом село першого ж року непу саме наситилося і місто нагодувало. А роком пізні­ше країна почала експортувати збіжжя. І з кожним роком експорт зростав, аж до часу, коли почалася колективізація і ліквідація «куркульства як класу», що призвело до нового, ще страшнішого голоду».

Ба навіть у часи пізніші, коли хребет народний був уже перебитий сталінськими репресіями й Другою світовою вій­ною, — навіть у роки сорокові й п’ятдесяті напівголодні, в солдатських черевиках і ватянках, знеможені люди порівняно швидко наповнили міські гастрономи горами ковбас, сирів тощо. Гастрономи ломилися від продуктів. Такі делікатеси, як паюсна ікра, тріскова печінка й краби продавалися на кожно­му розі. Ціни були порівняно приступні — не кусалися так, як нині. Колгоспникам, звичайно, доводилося терпіти, але вони вірили, що це тимчасово; їх, власне, нічим уже залякати не можна: колективізація навчила селянство жити з таких мізерних клаптиків землі, що тут, на присадибних ділянках, продуктивність праці досягла, мабуть, найвищих показників у цілому світі.

Три фактори обумовили повоєнне відродження добробуту:

— залишкова наснаженість гумусу від часів доколгоспних;

— віра народу в те, що економічні труднощі породила війна;

— активна праця селян у колгоспах і на присадибних ді­лянках — праця, яка в наступних поколіннях почала занепа­дати.

Сьогодні все це майже вичерпано — і фактор гумусний, і фактор моральний. Умерла віра в комуністичні гасла. Ба на­віть зникла довіра до законів, які сьогодні видає держава, щоб якось уникнути безпросвітного румунського соціалізму. В нас так довго вбивали особисту ініціативу, що, по суті, сформу­вався новий тип людини: більшості радянських людей уже не треба ні багатства, ні комфорту — аби чарка та кавалок хліба, щоб занюхати сивуху.

Тепер партія спохопилася: як ліквідувати всенародну апа­тію? Інтеліґенція, звичайно, доволі жваво реагує на нові явища в літературі. Тут є певні зрушення. Та хіба їх досить? Хіба вони здатні обновити життя? Кожному видно: ні пар­тійний апарат, ні апарат КДБ не зазнали жодних змін. Ані змін кількісних, ані якісних. Озброєний чорнильними автома­тами (райкоми та обкоми) і автоматами бойовими (міліція й КДБ) державний фактор усе ще лежить страхітливим гнітом на факторі людському. І доки це становище триватиме, все­народна апатія лишиться тією реальністю, об яку розіб’ються найліпші наміри М. Ґорбачова.
Печальні прогнози

Тепер ми наблизилися до невідворотного питання: що ж нас чекає попереду — на рубежі другого й третього тисячо­літь? Коли у Ґорбачова запитали, якої оцінки він жадає для себе десь років через десять, симпатичний генсек відповів приблизно так: я, власне, не передбачаю, що через десятиліття належатиму минулому — саме тоді на повну силу розгорнеть­ся те, що ми закладаємо сьогодні.

Може, це й правда: розгорнеться. Але ж як саме?. . Я писав генсекові із сибірського заслання: якщо партія й надалі відбиратиме хліб у селянства, якщо вона не поверне селянам державну землю, із якої вже висмоктано життєву сонячну енерґію, — початок третього тисячоліття ні йому, Ґорбачеву, ні народам гігантської імперії не віщує нічого доб­рого. Звичайно, лист був коректний — як і належить писати людині, котра прагне врятувати свою державу від загибелі. До того ж робить це, не рубаючи людських голів, — ба навіть дещо відпружуючи ідеологічний зашморг, накинутий попе­редниками на народну горлянку. У своєму листі я виклав міркування, знайомі читачеві з «Економічних монологів» і конспективно відтворені в праці, яку я оце завершую. Посилався й на те, що писав до ЦК раніше — починаючи з 1960 року! Все це були волання людини, якій страшно бачити майбутнє радянської держави — страшно не за саму державу, а за людей, яких вона розчавить своїм падінням. Розповів, як за оці похмурі пророцтва радянським видавництвам було за­боронено приймати від мене навіть звичайну лірику — про вербиці та про козуль. А 1974 року за метафізичний світогляд і грубі помилки у поетичній творчості мене було виключено із лав партії. Далі все ясно: розпочався мій хресний шлях по дорогах Мордовії та Сибіру...

Про все це я докладно розповів генсеков! — значно доклад­ніше, ніж згадую тут. Було це напередодні XXVII з’їзду — можливо, саме тому й зателефонували із ЦК КПРС до Горно-Алтайського обкому. Гуртожиток будівельників, де я мешкав у тісній кімнаті (правда, самі будівельники мешкали іще гірше), почали відвідувати чорні «Волги». Одні начальники приїздили, щоб повідомити: невдовзі економічний відділ ЦК докладно відповість на мого листа. Інші просили його копію, щоб бути «в курсі дєла».

Жодної відповіді я так і не отримав — отож гадаю, що мої подальші кроки не можуть вважатися порушенням грома­дянської етики: хто не діждався відповіді від власного уряду, має право через його голову звернутися до земного людства.

Щоправда часткова відповідь з’явилася в рішеннях XXVII з’їзду — там чорним по білому написано, що держава надалі не буде відбирати в колгоспах зерно повністю, як робилося це раніше. Колгоспи матимуть твердий план на п’ятирічку. Виконавши планові поставки зерна (так званий «продаж» державі), решту матимуть право реалізувати за власним роз­судом — на будь-якому ринку...

Не дочекавшись відповіді з ЦК, я написав туди знов — на цей раз із приводу згаданого рішення з’їзду. Я позитивно відгукнувся про нього — та лише як про чверть кроку в правильному напрямку. Напрямок заслуговує схвалення: зерно справді треба залишати на селі. І чим більше його залишається, тим краще — це єдино правильний шлях для нарощування біологічної енерґії. А саме вона є справжнім багатством будь-якого суспільства. Бо то є енерґія самого життя. Маючи безмір електроенерґії, можна померти від го­лоду: людина не вмикається в електромережу, мов комп’ютер.

І саме тому зерно, а не щось інше, поволі стає субстанціо­нальним наповненням грошей на світовому ринку. Раніше це було золото. Але нині слід ставитися до нього як до звичай­ного металу — хоч і дорогоцінного.

Казав я в своєму листі й про те, що сучасна система зем­леволодіння (державно-колгоспна) не дозволить нарощувати врожайність — навпаки: земля й надалі втрачатиме родючість. Бо вона фактично нічия. Ніхто особисто в ній не зацікав­лений — вона перетворилась на безлику абстракцію.

Казав і про те, що сама економічна система (з усім її партійно-бюрократичним навантаженням) і надалі не дозво­лить залишати селянству ні зернини: адже ж вона існує саме для того, щоб правдою чи неправдою (останнє трапляється частіше) відбирати продукти праці в хлібороба.

Два врожаї зібрала країна після XXVII з’їзду — і жодного разу навіть для прикладу (заради заохочення!) ніде в колгос­пах не залишилося й по тонні зерна: держава, як і раніше, «закуповувала» його повністю, стовідсотково. А райкоми й обкоми наввипередки рапортували Ґорбачову про патріо­тичний рух колгоспного селянства — понадплановий «про­даж» зерна по всіх безмежних усюдах. І гноїли його в буртах під дощами, як це робилося завжди. Отут вам і вся перебу­дова. Є лише «справна» цифра: у 1986 році зібрано «рекорд­ний» врожай: 210 млн. тонн. Мільйоноротий партапарат ста­ранно, як його вчили протягом багатьох десятиліть, надував чергову мильну бульку. Про рік 1987-й пропаґанда мовчить: як видно, похвалитися нічим.

Дивує мене ґорбачовська похвальба врожаєм 1986 року: де ж елементарна тверезість? Що «рекордного» є там, де до норми на душу населення не вистачає 70 мільйонів тонн? Як видно, й розумним людям властиві ті ж самі слабості, що й людям обмеженим: так і тягне бажане оголосити дійсним...

Ні, Михайле Сергійовичу, — мало, дуже мало зробила очо­лювана вами партія, щоб економічна реформа завершилась успішно. Чомусь це зрозуміло кожному сільському дядькові, але не зрозуміло ні вам, ні ЦК: щорічно купуючи десятки мільйонів тонн хліба на Заході, не можна було розпочинати економічну реформу з промисловості — її належало роз­починати з сільського господарства. Тільки так — не інакше!

Ось що я писав майже півтора десятиліття тому в книжці, яка посідає значне місце у моєму судовому вироці:

«В полі мого зору перебувають основні закономірності — конкретні рішення мають бути опрацьовані фахівцями. Одна­че деякі зауваження, що випливають із самої суті економічних процесів, хотілося б висловити.

Помилкове вже те, що перші спроби здійснити економічну реформу стосувалися головним чином промислових під­приємств. Не звідси треба починати — реформу належить починати з сільського господарства! (Підкреслено тут і далі в час писання. — М. Р. ) Вона повинна бути дійсно рефор­мою — повною, безкомпромісною, з усіма наслідками, що з цього випливають:

— вільний ринок для продуктів сільського господарства;

— вільний вихід з колгоспу на ділянки, які за справед­ливим жеребкуванням видаються кожному, хто захоче пере­йти на індивідуальне господарювання;

— при виході з колгоспу кожен має одержати свою частку спільних багатств;

— землі має бути повернено її споконвічну вартість.

Слідом за цим мають бути виведені з державного сектора всі підприємства, які тією чи іншою мірою пов’язані з сільсько­господарським виробництвом: млини, пекарні, магазини, рес­торани, їдальні.

Коротше кажучи, увесь господарський комплекс, зайнятий продукцією їжі, у першу чергу повинен вийти за межі дер­жавної монополії (Див. «Економічні монологи»).

Невелике пояснення: тут ідеться про косигінську реформу, яка була заблокована брежнєвським партапаратом. Та все ж деякі відомості пробивалися в пресу — це давало змогу ви­словитись.

І саме за це (читайте мій вирок) я відбув сім років таборів суворого режиму й чотири роки заслання. П’ятого не відбу­вав — був великодушно помилуваний. Але ж за право на друкування моїх художніх творів від мене вимагали засу­дження моїх політичних «злочинів».

Я відмовився засуджувати наведений вище «злочин», бо й сьогодні думаю так само. Ось чому я опинився на Заході.

Це ж ясно: на декорованому тлі порожніх гастрономічних полиць не можна приймати державних рішень, що мають породити нечуване безробіття. Бадьорі запевнення (о-о, вони завжди бадьорі), буцімто в нас безробіття не буде, бо госпо­дарство планове, — ці запевнення уже мають перші наслідки: звільнених науковців «планово» перекваліфіковують на технічних працівників нікчемних побуткомбінатів. А десь попе­реду мільйони (якщо не десятки мільйонів) людей, котрих заводське та академічне начальство змушене буде виставити за двері з дуже простої причини: їм ні з чого платити заро­бітну платню. Якщо цього не робити, то жодна реформа на­віть не розпочнеться.

Є лише одне виправдання ґорбачовській реформі: без неї результат був би не кращий. Крім того, існує моральний мотив: коли людина, що тоне, хапається за соломинку — ми їй співчуваємо більше, ніж тій, котра йде на дно бездіяльно, мов сокира.
Іще раз про м’язи і шлунок

Отже, коротко підсумуємо. Сталося таке: спершу прийшов Ф. Кене — королівський лікар, що глянув на суспільство так, ніби це одна людина. Бо чим, власне, мільйони людей відріз­няються від окремо взятої людини? З боку фізіологічного лише кількісно. В кожного із них є орган, котрий переробляє живу речовину на енерґію м’язів і мозку. Отже, слід починати не з м’язів (тобто не з людської праці), а з питання: як і звідки потрапляє енерґія в орган, що називається шлунком? У Франції (в Парижі) легко було відповісти на це питання — незмірно легше, ніж в Англії, де жив А. Сміт. Продовольчий ринок у Парижі так і називався: Черево Парижа...

Саме тут починається справжня економічна наука. Саме тут, а не в демагогічній класифікації К. Маркса, до якої, без­умовно, А. Сміт не причетний — він створив лише перед­умови, розпочавши економічне стеження від м’язів, а не від шлунку. Шлунок А. Сміт залишив поза увагою — а разом з тим лишилися поза увагою цілі колонізовані материки, які виробляли сільськогосподарську продукцію, щоб англійська промисловість запанувала над цивілізованим світом. Вона й справді запанувала. І тоді вчення А. Сміта випливло на по­верхню інтелектуального життя, а вчення Ф. Кене пішло на дно, де й пролежало ось уже два з половиною століття. Ми кажемо: годі йому там лежати — ніщо сьогодні так не потріб­не людству, як це велике вчення.

Сучасна демографія, екологія, рільництво змушують нас уважніше вивчити початкову й завершальну протилежність цих двох економічних шкіл. А також наслідки цієї протилеж­ності. Зрештою, у нас є цілковите право сказати: неґативний наслідок експерименту — це також вельми великий здобуток для науки. Часом він буває вартіснішим від позитивного наслідку. Позитивний економічний наслідок належить капіта­лістичному світові, котрий навіть не знає, що він роз­вивається за законами, відкритими Ф. Кене. Капіталізмові й не треба було цього знати — він просто не вдавався до жодних експериментів, а йшов методично, впевнено тим шляхом, яким його вела сама природа.

Соціалістичний світ, як запевняють його лідери, вирушив у дорогу, керуючись вченням К. Маркса й В. Леніна. Мені приємно, що видавництво «Сучасність» зрозуміло парадок­сальне на перший погляд протиставлення ленінського еконо­мічного вчення марксизмові. Це протиставлення в «Еконо­мічних монологах» виникло не випадково: Ленін справді був першою людиною, котра збагнула непридатність «старих книг» (так він називав «Капітал») для побудови соціалізму. І через те його соціалізм (неп) зробився дуже близьким родичем капіталізму. Що з ним, таким соціалізмом, мало статися при нормальному економічному розвиткові — цього ми не знаємо, бо неп було зруйновано через п’ять років по смерті Леніна. Найлогічніше припустити, що мав, зрештою, перемогти вельми наочний закон природи, про який ми вже згадували: не можна бути трішки вагітною...

Як же має завершитися соціальний експеримент М. Ґорбачова — перемогою чи поразкою?..

Проте Ґорбачов жодних експериментів не ставить — на­впаки, він прагне врятувати імперію від неґативних наслідків експерименту, на який її з жорстокою легковажністю штовх­нули більшовики. Але занадто пізно — ось у чому справа! І через те зусилля Ґорбачова, на жаль, не зможуть навіть пом’якшити державного падіння.

Зарадити лихові сьогодні можна було б хіба що радикаль­ною реформою в сільському господарстві. Такою реформою, яка безумовно й безкомпромісно повернула б землю на ліку­вання — тобто у повну, з переходом у спадок, узаконену найвищими ґарантіями власність селянства.

Можливо, дещо пом’якшить падіння ширша передача землі в оренду. Але від падіння не врятує. Бо все одно це ліки ненадійні: сьогодні орне поле Радянського Союзу — мало не чверть орного поля планети! — перебуває в такому виснаже­ному стані, що йому потрібні не орендарі, а реаніматори. Реаніматорами є лише фермери-землевласники. В орендаря мета протилежна: не вкласти капітал у землю, а видобути його із землі. А далі хоч і полин не рости. І лише фермер-землевласник та його законні спадкоємці є лікарями-реаніма­торами, які здатні повернути напівживій землі те, що з неї випито сталінським тоталітаризмом — життєдайну енерґію Сонця. Хлібну Основу, як вона називається в Біблії.

Поки що не видно, щоб Ґорбачв і його оточення зважились на такий шлях — він рівнозначний самоусунен­ню комуністичної партократії від влади. Ні Югославія, ні Угорщина як приклад нам не годяться: там збирають в се­редньому по 60—65 центнерів зерна з гектара. Тобто в 5—6 разів більше, ніж у Радянському Союзі. А якщо й брати їх за приклад, то він знов-таки дасть неґативний досвід: ось, бач, і врожайність висока, а країни такі далекі від економічного процвітання, ніби це Азія, не Європа. Або Латинська Амери­ка, що сьогодні захлинулась у фінансових боргах. В чому ж тут справа?..

Відповідь однозначна: в тоталітарності й авторитарності цих держав. Знов-таки слід повернутися до формули Д. Скота: Бог є Абсолютна Свобода. Якщо й виникає на шляху Абсо­лютної Свободи економічна нерівність поміж окремими інди­відами, то вона перекривається іншими вигодами: свободою творчості. Творцем належить бачити не лише майстра пера або пензля — творцем є також фермер. І, можливо, передусім він, фермер, виконуючи повеління Господнє, творить справді живе, а не лише відображення живого на полотні чи в глині. Творцем належить бачити також капіталіста: хіба його мистецтво фінансової гри стоїть нижче від гри шахових ко­ролів?..

Якщо ми продовжимо розгляд, кого належить уважати творцем і кому вельми потрібна творча свобода, то нам до­ведеться згадати й кухаря, і механіка, і кравця, і навіть хлопчика-водоноса десь на південному базарі. Ніхто із людей, що трудяться за власним покликанням, не залишається поза переліком. І тоді ми зрозуміємо, чому в концтаборах Радян­ського Союзу так багато кримінальних в’язнів: не маючи змоги вільно розвинути закладені в них природою здібності, ці люди живуть так, мов корінці дерева, що наштовхувалися на ґранітну скелю, — вони намагаються всіляко її обійти. Але обходити заборонено законом. Той, хто за капіталістичних умов міг би стати найкориснішою людиною, стає тюремним покручем. Він уже ніколи не повернеться до нормального життя, — бо те, для чого він народився, виявилося заборо­неним.

Що ж до капіталістичної нерівності, то слід зауважити: ця нерівність ніколи не досягає абсолютного характеру. Ніхто не з’їсть одразу трьох обідів, не видудлить відро вина, не залізе у два авто, не засне одночасно в кількох кімнатах тощо.

І врешті-решт ніхто з тих, хто вміє вигравати на арені справді вільного світу, не забирає свої багатства на той світ, – усі вони залишаються на землі, серед смертних людей у вигляді нових надбань християнської цивілізації. І в цьому – саме в цьому! – належить бачити найвищу справедливість. Гадаю, такої справедливості цілком досить, бо вона вста­новлена не людьми, а Богом. Чим кінчаються намагання її «удосконалити», добре видно з трагічного досвіду Радянсько­го Союзу.



Мюнхен. 16 12. 1987 – 16. 01 1988 р.р.

СТАТТІ

ФОРМУЛА ЕНЕРҐІЇ ПРОҐРЕСУ



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   25   26   27   28   29   30   31   32   33

Схожі:

Микола Руденко iconСпеціаліст вищої категорії, учитель української мови та літератури Микола Руденко

Микола Руденко icon2014 руденко валентина Іванівна
Руденко валентина Іванівна – вчитель методист світової літератури, спеціаліст вищої категорії, стаж 34 роки
Микола Руденко icon2015 рік Руденко Валентина Іванівна
Руденко Валентина Іванівна, учитель світової літератури Водянської сзш широківського району
Микола Руденко iconРуденко валентина Іванівна
Руденко валентина Іванівна – вчитель методист зарубіжної літератури, спеціаліст вищої категорії, стаж 30 років
Микола Руденко iconМединська О. В. – головний бібліограф Галицької ЦБ. Відповідальна за випуск: Сорочинська-Городецька І. В
Микола Руденко : письменник, філософ, правозахисник[Текст] : біобібліографічний нарис: до 95-річчя від дня народження Миколи Руденка...
Микола Руденко iconПрокопенко Андрій IV курс II група Микола Хвильовий
Тростяниці (тепер Сумщина) в сім’ї вчителів народився Микола Григорович Фітільов
Микола Руденко iconРуденко Валентина Іванівна, учитель зарубіжної літератури Водянської сзш широківського району. Зарубіжна література у 7 класі. Опитувальник книга
Руденко Валентина Іванівна, учитель зарубіжної літератури Водянської сзш широківського району
Микола Руденко iconМикола Вінграновський Микола Степанович Вінграновський народився
Микола Степанович Вінграновський народився в селі Первомайському Миколаївської області
Микола Руденко icon120 років від дня народження Миколи Григоровича Хвильового
Микола Хвильовий (справжнє прізвище Микола Григорович Фітільов) (13 грудня 1893 – 13 травня 1933) — український прозаїк, поет, публіцист,...
Микола Руденко iconМикола І павлович (25. 06. 1796 18. 02. 1855)
Олександр прийняв зречення брата, але не зрадив його розголосу. Після смерті імператора Олександра І великий князь Микола Павлович...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка