Микола Руденко



Сторінка30/33
Дата конвертації11.04.2017
Розмір7.64 Mb.
1   ...   25   26   27   28   29   30   31   32   33

Солома плюс зерно — це і є п’ять продуктивних одиниць на­ціональної економіки: 2 в соломі, 3 в зерні. Трійця в єдиному, Бог. Та й де ж бо йому іще міститися, як не в зерні? Щодо соломи, то не обов’язково саме нею годувати корів. Її можна використати як підстилку — в цьому разі вона все одно понесе здобуту від сонця енерґію в гумус разом з гноєм. А корів можна годувати сіном чи кукурудзинням — це все одно дві продук­тивні одиниці. Та й від буряка отримаємо не більше.


Простіше кажучи, корова сама знає, скільки їй спожити. Це і є одна з енерґетичних констант, як і в людській їжі. Отож ми й загнули два пальці, як нас навчали змалечку: то є солома. Ли­шилася трійця в єдиному — зерно. Тут слід скласти три пальці докупи і вписувати себе правицею в знак вічної додатковості — знак «плюс», з котрого й починається енерґія проґресу.

Як правило, зерно прагнуть цілком вигребти із села, ли­шивши селянам тільки солому, — в місті з нею робити нічого. Насправді ж ринок народжується саме з зерна й повністю на ньому базується. Отже, тоді, коли за допомогою хитрощів чи насильства держава відбирає зерно (або купує його за безцінь), справжнього ринку немає й не може бути — лишається безглузда гра в ринкові відносини там, де в суті своїй панує бюрократично-адміністративна економіка. Держава не розу­міє, що сама собі риє могилу: про наслідки такої економіки я вже казав.

Енерґія проґресу виробляється в лівому кутку формули — там, де продуктивна одиниця повністю належить землі. Вона може належати по-різному: угноєння з домішкою соломи та хімічних добрив, перегулювання землі, сівба азотоносних трав з наступним заорюванням тощо. Важливо те, що для цього потрібні кошти й продукти натурою — отже, має існувати відповідний фонд. Він так само необхідний, як акумулятор і ґенератор необхідні для автомобіля. Ми вже десь наводили приклад: деякий час можна їхати на самому акумуляторі, без ґенератора, але ж недовго. Отак воно й у відносинах з землею.

Далі праворуч маємо по цілій продуктивній одиниці для селян та всіх, хто працює в промисловості. Це вже зерно в його натуральному вигляді. Нам можуть сказати: для селян багато, для промисловців мало. Може, й справді так, але не поспішайте перерозподіляти: хай цим займається ринок. Ми не повинні диктувати селянинові, скільки він має тримати птиці, годуватиме він свиней зерном чи тільки буряками, потрібні йому коні чи не потрібні. Все це має вирішувати сам селянин. Зайвину зерна він продасть чи прибереже для якоїсь потреби — це його особиста справа. Важливо те, що третя продуктивна одиниця також належить селянинові — він її повний господар. Отже, як і казав Франсуа Кене, сільському господарству належить залишати 3/5 загальнонаціональної продукції — але ж натурою, не грошима!

Якщо виникне потреба, селяни самі перетворять хліб на гроші — і цим самим запрограмують ціни на всі товари, котрі з’являються на ринку. Треба знати: ціни програмуються про­дуктами харчування, а не промисловими виробами. І, зви­чайно, не державою, якщо вона бажає жити. Отже, економі­кою має право керувати лише Бог — і Він це постійно робить з глибин пшеничного зерна. Найбільш яскраво це виступає в бюджетах радянських п’ятирічок, які я наводив в «Енерґії проґресу» й «Економічних монологах».

Остання продуктивна одиниця у формулі енерґії проґресу цілком законно належить державі. Це її природна ніша, і вона має право користуватися нею доти, доки природа не покладе край її існуванню на земній кулі. Ось лише біда: держава не завжди задовольняється одиницею. Але їй дозволено приро­дою користатися двома одиницями в такому вигляді: одиниця натурою, друга одиниця грошима, аби держава мала змогу придбати промислові товари. Здебільшого тут ідеться про забезпечення армії.

Те, чого бракує державі, вона здатна отримати з міжнарод­ної торгівлі — особливо тоді, коли на світовий ринок експор­туються промислові вироби. В такому разі на нас працює фотосинтез інших країн, отже, це сприяє нашому збагаченню. Не забуваймо: справжнім багатством є лише продукти фото­синтезу, що зв’язують і затримують на планеті сонячну енерґію. То є, можна сказати, промисел Божий. А те, що виготов­ляємо ми власними руками, є відносним багатством. На жаль, сьогодні ми не маємо навіть достатніх запасів хліба на чорний день, а вони повинні бути якомога більші.

Шоста лінія — Логос. Це є наука, література, журналістика, всі види мистецтв. Окремою продуктивною одиницею природа ці види людської діяльності не забезпечила. І це, мабуть, не випадково — слово людське, знання, мистецькі твори також во­лодіють високою вартістю. Їх має любити й шанувати народ — отже вони повинні обслуговувати всі сфери нації.

Підсумуємо: енерґія проґресу приходить до нації лише через землю — і ніяк інакше. Якщо нація не залишає окремої продуктивної одиниці для збагачення землі, вона, земля, виснажується, держава й нація прямують до загибелі. Іще суто гностичне зауваження: другий прихід Ісуса Христа — це прихід на земну кулю енерґії проґресу. Так про це думали й писали два тисячоліття тому александрійські гностики. Що­правда, писали не дослівно так, але йшлося про те, що за другого пришестя з’явиться безмір пшениці, не буде го­лодних, ростимуть виноградні дерева тощо. Гадаю, гностики не помилялися. Наше найвище бажання, аби Він, Син Божий, прийшов на земну кулю в образі Святої України.
7. Модифікація формули енерґії проґресу

З дитинства я жив звабливою утопією, яку посіяв марксизм, — вірою в комуністичний рай на земній кулі. Пере­живши безмір страждань, я прийшов до заперечення марксиз­му — отже, й комуністичного раю. А що ж далі? Фізіократи вважали природним (отже, й найбільш справедливим) капіта­лістичний лад. Сьогодні я переконаний, що вони в цьому не помилялися. Та що ж нам лишилося для мрії? На це я від­повім так: у мене є віра, що сам по собі проґрес у надрах капіталізму приведе земне людство до чогось такого, що ми вкладали у свої мрії про комунізм.

Є така мрія й на релігійній основі. Тисячолітнє Царство Боже. Самозрозуміло що справа не в назвах, а в самій суті: чи коли-небудь здобуде втілення мрія піфагорейців, гности­ків, утопістів з комуністичним забарвленням чи без нього? Чи взагалі можливе Царство Боже на Землі? Адже ж не марно земна людина відвідала Місяць, посилає космічні кораблі на Марс, будує станцію в космосі. В цьому щось є — таке, для чого капіталістичні відносини згодом стануть непридатні.

Але ж задля того, аби відмовитись від капіталізму й природно, без будь-якого насильства, врости у вищий соціальний устрій, потрібне нагромадження багатств, яких земним людям не під силу спожити. Та чи існують такі можливості в самій природі?..

Якщо ми приходимо до висновку, що справжнім багатством завжди є нагромаджена на земній кулі сонячна енерґія (пере­довсім у вигляді збіжжя), то така можливість існує. В «Енерґії проґресу» я присвятив цій темі кілька сторінок, де розгля­дається мінімум і максимум енерґії проґресу. Було б дивно, якби через чверть століття автор не вніс нічого нового до цієї теми. І таке доповнення справді є. На згаданих сторінках я виводив енерґію проґресу лише із технічного розвитку, що призводить до відмирання класів навіть у фізіократич­ному розумінні. Поки що сфери не відмирають (сільське гос­подарство, промисловість, держава), але відмирають класи як плоть суспільства: все менше й менше людей зайнято в сіль­ському господарстві. Так, скажімо, в США працює в цій сфері лише 2 відсотки населення. Ба навіть у нашій країні існує агропромисловий комплекс — тобто сфери начебто зли­ваються. А це ж лише початок процесу, якому належить май­бутнє.

Щодо відмирання держави, то тут також бачимо деякі зру­шення: посилення функцій ООН, виникнення Євросоюзу, діють Інтерпол і міжнародний трибунал, збройні сили ООН тощо. Щоправда, розпад СРСР нібито свідчить проти наших міркувань, але це не так: тут ідеться про розпад останньої в світі імперії. Більшість європейських країн це пройшли давно, ми просто спізнилися.

Прошу зрозуміти: відмирання держави не можна змішу­вати з відмиранням націй чи бачити як повне зникнення кордонів — це відмирання армій, митниць, віз тощо. Простіше кажучи, цивілізоване співжиття народів, котре не загрожує поглинанням однієї нації іншою. Україні до цього ще далеко, але в Європі, скажімо, цей процес уже починається. Ми ж тут намагаємося вгадати напрямок самого процесу.

Отож повернемося до нашої формули, яка була показана в «Енерґії проґресу». Сьогодні її треба уточнити. Від того, що там написано (відмирання класів), я й нині не відмовляюся. Бачу це не як революційний процес, а як наслідок тривалої ево­люції.

Що ж конкретно належить уточнити? Ось що. Шлях до максимуму енерґії проґресу лежить не лише через відмирання класів (це само собою), а передовсім через практичне проду­кування могутнього надлишку біологічної енерґії, як це пока­зано вище. Власне, й відмирання класів можливе лише на цій основі.

Продукування енерґії проґресу ми нині бачимо лише в США, Канаді та Західній Європі — тобто там, де продукуються значні надлишки збіжжя. Про максимум енерґії проґресу поки що можна тільки мріяти, але теоретичні передбачення приходять раніше від практики. Тому покажемо формулу максимуму енерґії проґресу.




МАКСИМУМ ЕНЕРГІЇ ПРОҐРЕСУ


Як і завжди, землеробство володіє трьома продуктивними одиницями — менше йому залишати не можна, бо почнеться занепад. Але тепер це такі велетенські одиниці, що дві із п’яти лишаються не спожиті на земній кулі — їх споживають кос­мічні міста, колонії на Місяці й Марсі. Земля стала житницею Сонячної системи. Їжа нічого не коштує, отже, поняття вартос­ті взагалі відмерло. Демографічні проблеми людство якось розв’язало, надмір багатств для особистого користування не вабить людину — її вабить творча праця. Вона, праця, і є найвищою нагородою. Так я уявляю майбутнє людства — може, навіть не вельми далеке. Якщо вже найрозвиненіші країни почали продукувати енерґію проґресу, то є надія, що інші їх наздоженуть. Гадаю, тут вельми важливе знання енерґетичних процесів в економіці — вони, ці знання, мають стати розкритою книгою.

І нарешті треба показати, як і чому виникає занепад нації. Коротко можна сказати так: багатства продукує свобода. Сво­бода володіти засобами виробництва, свобода торгівлі, свобо­да слова й творчості. І навпаки: несвобода сковує рух соняч­ної енерґії в артеріях економічного організму, породжує за­стій. Наслідки ті ж самі, до яких приводять застійні явища кровообігу в живому організмі, — виникнення тромбів, ган­грена й смерть. Це навіть не порівняння, а буквально той самий процес: там і там рухається сонячна енерґія, а вона всюди має рухатися вільно.

Отож покажемо модель тоталітарної держави, де перемогли шість крайнощів, котрі ховає в собі Темрява.



ТОТАЛІТАРНА ДЕРЖАВА

Держава залишає в сільському господарстві саму лише со­лому, а зерно повністю відбирає — до останньої зернини. Гадаю, тут не потрібно багато пояснень: нам аж занадто знайома ця катастрофічна ситуація. Логос ніби помер — його погли­нула держава, усюди панує цензурний гніт. Земля голодує разом з народом, врожайність падає з року в рік. Тим часом державний апарат розбухає неймовірно. Йому вже не досить п’яти Христових хлібин — він їх переліплює на шість. А це, як відомо, число Звіра: 666. Три шістки чи одна — це просто різні форми того ж самого. Далі пояснювати не варто: ми цього набачилися на нашій землі.

Україна здобула незалежність і за всіма зовнішніми озна­ками намагається стати демократичною державою. Та, окрім ознак зовнішніх, є ознаки глибинні: від СРСР нам дісталася економіка тоталітарної держави. Вслід за Марксом ми все ще приписуємо промисловості продуктивні одиниці, а їх там не­має. Це не означає, що я готовий зруйнувати промисловість, але ж не слід за допомогою промисловості руйнувати сільське господарство — так ми ніколи не подолаємо кризи. Та й держава наша має стати значно скромнішою — не виходити поза можливості природи.

Треба на державному рівні сприяти розвиткові фермерст­ва — нашим зразком має стати сільське господарство США. Слід віддавати до суду тих, хто гальмує розвиток фермерст­ва – від найнижчих посадових осіб до найвищих. Тут ми повинні бути безжально суворими, бо це єдиний шлях до порятунку.

А найголовніше ось що: треба, щоб увесь народ нарешті зрозумів, що з нами діється й чим це загрожує, — тоді нам легше буде уникнути катастрофи.
Січень, 1997р.

РІВНОВАГА БАГАТСТВА АБСОЛЮТНОГО



Й БАГАТСТВА ВІДНОСНОГО
1

Зразок такої рівноваги ми поки що бачимо лише в Сполу­чених Штатах, і слава Богу, що цей зразок для наслідування на земній кулі вже з’явився — то ж бо є добрий натяк, що наша планета й життя на ній не призначені для знищення. Навпаки, можна вірити, що бодай однією ногою на планету Земля ступило Космічне Безсмертя.

Саме тут ми й підходимо до нашої теми: що, власне, вва­жати головним багатством нації — тобто багатством абсо­лютним? І що то є конкретно: фордівські заводи в Детройті, банки на Уолл-стріті чи майже непомітні ферми, котрі зовні не виглядають пишно і не впадають в око? Це не те й не інше. І навіть не все разом. Справжнє багатство Америки не можна побачити чи відчути на дотик: бо це вікова здатність амери­канської нації тримати ідеальну рівновагу поміж капіталом абсолютним і капіталом уявним — інакше кажучи, відносним.

На жаль, тут ми вступаємо в ту інтелектуальну сферу, де все хистке й непевне. Справді ж бо, чи маємо ми остаточну відповідь на питання: що таке капітал? Ні, не маємо, бо це не гроші й не заводи, а світовий процес, котрий визначається так: продукування додаткової вартості. Коротко й знов-таки не зрозуміло, бо немає повної ясності у визначенні категорії додаткової вартості.

Економія як наука починалася з Франсуа Кене, який виводив додаткову вартість із самої природи — тобто із здатності землі родити й таким чином збільшувати наші багатст­ва. Абсолютним багатством послідовники Кене вважали при­ріст органічної речовини в землеробстві. Живучи в гармонії з землеробством, домашні тварини розмножуються й ростуть, даруючи людям молоко, м’ясо, вовну для одягу й шкіру для взуття.

Ні, то не праця людини із одного зернятка кукурудзи до­зволяє отримати сто зернят чи навіть більше — людина тільки створює умови, аби це життєдайне диво стало можливим. Зерно злаків перетворюється на хлібні буханці й м’ясо, за­вдяки яким розбудовуються міста, заводи, космодроми. Отже, в основі капіталу стоїть природа — діяльність землі й сонця. Та коли ми кажемо «земля», то знов-таки маємо на увазі сонце, бо йдеться про родючий шар планети, що впродовж незліченних тисячоліть нагромадив у собі безмір сонячної енерґії.

Ф. Кене не вживав оце аж надто прозове поняття: додаткова вартість — він казав інакше: дар природи. Або дещо точніше: чистий продукт. Тут ідеться про ту частину продукції, котру не споживає селянський двір, а вивозить у місто, на базар. Власне, саме з неї, цієї базарної частини, й розпочинається цивілізація, бо як інакше можна уявити розростання міст, перетворення їх на сучасні мегаполіси? Отож вона, ця не спожита селянством частина, й породжує додаткову вар­тість — саму можливість її існування. А ще точніше — це є абсолютна додаткова вартість або енерґія проґресу.

Ніби все зрозуміло. Насправді ж іще й досі такий погляд на капітал багатьом людям здається дивним, навіть фантас­тичним. Городянам ближче теорія Адама Сміта, який ствер­джував: будь-яка вартість народжується із людської праці. Незалежно від того, яку саме роботу виконує людина, — все одно вона створює вартість. Так воно й пішло далі — боротьба двох протилежних теорій, а те, що з’являлося потім, продов­жувало якусь одну із них.

Може здатися, що Сміт казав правду. Станемо на його точку зору й спробуємо уявити процес народження вартості. Людина розкопує землю, добуває залізну руду. Із руди виго­товляє залізо, із заліза — сокиру. Що ж ми тут бачимо, окрім людської праці? Адже ж руда сама по собі нічого не коштує, як вода в річці або повітря в наших легенях. Це те, що дано від початку, як земна куля й життя на ній. Виготовлену сокиру можна продати. Звідси висновок: вартість з’являється із людської праці.

Відтак сюди приходить Маркс і вибудовує таку велетен­ську споруду, яка півтора століття здається непохитною. І вже мільйони людей почали вважати її вічною, мов сонце над головою. Та чомусь нікому з них не спадало на думку доволі просте й природне запитання: чи могла б з’явитися на світ сокира, якби в рудокопа й коваля не було їжі? Тоді що ж тут первинне — їжа чи праця?

Запитання, здавалось би, наївне. Звичайно, людина раніше має наїстися, а тоді вже рушає на роботу. Послідовність тут очевидна й не викликає полеміки. Але ж їжа, як і повітря, є природною потребою людини, то навіщо ж про неї згадувати? Суспільна функція людини починається з праці — отож і ми повинні починати саме з неї. Тоді це буде справді науково. Так міркують проповідники теорії трудової вартості, зокрема марксисти.

І саме тут доводиться сказати: ні, панове! Ви жорстоко помиляєтесь: звідси ви не в науку вирушаєте, а в чистої води схоластику. Ви на тому самому предметі нагромаджуєте купу дефініцій (просто вартість, споживча вартість, мінова, додат­кова тощо) — і в цьому квазінауковому апараті губиться сам предмет, його природна сутність.

Справжня наука починається не з праці, а з їжі, бо тут вступає в дію тотальний закон Всесвіту — закон збереження й перетворення енерґії. Коли ж ви починаєте з праці, людина вилучається з природи взагалі — тоді з нею можна робити що завгодно. Саме тому й з’явився сталінський ГУЛАҐ, що людина була вилучена з природи, перетворена на якусь окре­му «субстанцію» і з неї почали добувати вартість. Жодної вартості в такий спосіб добути не вдалося — лише були за­гублені десятки мільйонів людей, про що ми ніколи не повин­ні забувати.

Фізіологічне в людині не слід ні сором’язно відкидати, ні марнослівно освячувати — треба бачити те, що існує реаль­но: тілом своїм ми вписані в природу так само, як і на­ші рукотворні механізми, наприклад, автомобіль. Автомобіль ми заправляємо бензином, власний організм заправляємо їжею. Але там і там діє сонячна енерґія, хоч буцімто й не схожа в своїй речовинній упаковці. На отій несхожості багато що вибудувано — так багато, що саме тут ми бачимо, чим рабовласницьке суспільство відрізняється від капіталістич­ного.

Маркс усе в світі пояснював боротьбою класів — на цьому стояла вся його «наука». Та якщо в послідовній зміні істо­ричних формацій ми впізнаємо енерґетичні чинники, все стане значно яснішим і правдивішим. Справді ж бо, в часи побудови єгипетських пірамід чи навіть за Римської імперії підземні запаси сонячної енерґії дрімали в повній недоторка­ності. Енерґетичні потреби держави задовольнялися коштом людських і тваринних м’язів. Саме тому й почали використо­вувати полонених як робочу силу. Так з’явилися рабовлас­ницькі держави.

Отож у даному разі Маркс також починає свою розвід­ку пізніше, ніж слід: з класів (раби й рабовласники), а не з енерґетичних потреб держави. Поділ суспільства на рабів та рабовласників не був першопричиною кривавих змагань поміж ними — все це лише наслідки енерґетичного голоду попередніх епох. Капіталізм розпочався тоді, коли перші потоки сонячної енерґії у вигляді вугілля вихопилися на поверхню планети. Навіть паровий двигун і перший паротяг належать до наслідків, а не до причин.


2
Послідовність думки неминуче приводить до розмежуван­ня двох видів сонячної енерґії — законсервованої в товщах землі й нової, додаткової, котра приходить від Сонця в кож­ному річному циклі фотосинтезу. Хоч якою могутньою здається сучасна цивілізація, але вона поки що базується на енерґії нафти, газу й вугілля. Ці види сонячної енерґії вичерпуються — отже, базувати на них безсмертя нашої циві­лізації нікому не спаде на думку. Але тут, здається, є вихід: уже сьогодні 45 відсотків електричної енерґії в Україні вироб­ляють атомні електростанції. Звичайно, ця енерґія до соняч­ної вже не належить, хоч невичерпною її також назвати не можна: запаси урану в надрах нашої планети не такі вже й великі.

А проте в перспективі існує можливість опанувати для господарських потреб термоядерну енерґію, котру можна вва­жати майже вічною. Отже, з цього боку енерґетичний голод буцімто нам не загрожує. Загрожує він з іншого боку — і саме цю небезпеку слід постійно мати на увазі, бо вона смертельна. Заради того, щоб легше було її побачити й зрозуміти, я й пишу цю статтю.

Повторимо наше запитання: що є абсолютним багатством, а що відносним? Звернімося до єгипетських пірамід: чи нале­жать вони до абсолютного багатства? Нам вони цікаві, ми їх вивчаємо, але ж цілком зрозуміло: якби їх взагалі не існувало, це б не дуже позначилося на нашому житті. Зате як трагіч­но позначається виникнення й розростання Сахари! На її величезних просторах не завжди вітер пересував піщані пагорби й панувала спека, що інколи навіть у затінку сягає майже 60 ступенів за Цельсієм. Колись тут паслися тисячорогі череди і, мабуть, люди шкрябали землю сохою. Можна з певністю сказати, що спорудження пірамід прискорило роз­ростання пустелі: впродовж століть треба було годувати сотні тисяч рабів-будівельників. Земля занепадала й руйнувалася.

У давнину люди не знали, що все в світі підпорядковане законові збереження й перетворення енерґії: енерґію гумусу через людські організми було перенесено й витрачено на спо­рудження титанічних пірамід, без яких цілком можна про­жити. Та навіть у XX столітті завдяки перемозі теорії трудо­вої вартості впродовж сталінських п’ятирічок родючість ґрунтів так само, як у старовинному Єгипті, переливалася в незлі­ченні будови-гіганти. Гриміли переможні марші, заводами-гі­гантами втішалися й пишалися, а тим часом європейська частина Росії стала малопридатною для сільського господар­ства. Відтак підняли неозору цілину в Казахстані, дуже швидко випили з неї сонячну енерґію. Далі орати нічого — почали купувати хліб в Америці...

Ці трагічні спостереження можна продовжити. Так, скажі­мо, в Європі з’явилася перша пустеля — в колись багатющих калмицьких степах. Помирає Аральське море — воно відс­тупило від берегів на десятки кілометрів. Вітри здіймають з оголеного дна соляні хмари, несуть на родючі долини Се­редньої Азії. Випито силу з незрівнянних за своїм багатством українських чорноземів...

Та годі. І так ясно: саме цей руйнівний процес повалив найбільшу в світі імперію — Радянський Союз. У Біблії ска­зано: з-під ніг нерозважливих господарів Бог забирає хлібну основу. Так було завжди, так має бути довіку.

Де ж ми бачимо правду в твердженні Адама Сміта й К. Маркса, що кожна праця створює додаткову вартість? Праця за умов високорозвиненої промисловості здатна доволі швидко залишити нас без хліба. Шкідливість нерозсудливої праці особливо видно на осушенні Аральського моря: потужні води Амудар’ї й Сирдар’ї роками не доходили до нього — вони розбиралися, аби виростити якомога більше бавовни. Все це діялося з наказів Москви — ніхто не мав права їх не виконати, хоч місцеві люди добре бачили, чим це загрожує. Давно відомо: земля гине й економіка руйнується передовсім через відсутність свободи. І з тих самих причин падають імперії — це наперед запрограмовано природою.

Отож хочемо ми чи не хочемо, а в земному світі абсо­лютним багатством слід вважати саме те, від чого деякі міські панночки гидливо відвертаються — коров’ячий кізяк. Тут є іронія, але вона належить не мені, а самій природі. Те, що ми виготовляємо власними руками, до абсолютних багатств не належить. Як тільки занепадають ниви, все виготовлене нами заради побутових вигод втрачає будь-яку вартість. Ми ви­носимо на базар останню одежину, аби купити хліба.

Те, про що я тут пишу, не може обійтися без повторень. Отож не побоїмося їх, аби парадоксальну правду про коров’ячий кізяк підтвердити науковими арґументами. Світи органічний і неорганічний розмежовані тим, що всяка орга­нічна речовина, на відміну від мінеральної, є носієм сонячної енерґії. В часи Ф. Кене нічого не знали про фотосинтез, але послідовність мислення привела фізіократів до правильних висновків: саме нарощування органічної речовини, що має місце лише в сільському господарстві, стоїть в основі додаткової вартості. Ми замінили поняття додаткової вартості іншим — енерґією проґресу. Зроблено це не з якихось фор­мальних міркувань, а лише із суто наукових.

Справа в тому, що категорія додаткової вартості містить у собі два нетотожних процеси, які не дозволяють порозумітися школі фізіократів і послідовникам Адама Сміта. Повернемося до виготовлення сокири: тут немає нічого від сонячної енерґії, окрім праці. До сирого матеріалу, якою є руда, додається праця рудокопа й коваля. В людській праці використовується сонячна енерґія, добута з їжі. Отже, сокира несе в собі додат­кову вартість — ту, котра додана працею. З цих позицій можна назвати справедливим вчення Сміта. Але тут потрібне уточнення: це є відносна додаткова вартість. Відносна тому, що заснована на ентропії — тобто розсіюванні сонячної енерґії, а не її нагромадженні. Якщо вдатися до порівнянь, то різниця між абсолютною й відносною вартостями така, як між справжньою хлібиною і виклепаною із бляхи, що лежить на вітрині.

Тепер розглянемо приклад із зернятком кукурудзи. Аби з нього виросла сотня зернят, не потрібно витрачати праці стільки, щоб вона дорівнювала енерґії всієї сотні. Нехай витрачено енерґію 50 зерен — тобто лише половину. Друга половина в молоці чи м’ясі буде продана на базарі. Саме вона і є енерґією проґресу.

Та чи виникає така енерґія при виготовленні сокири? Ні, не виникає. Навпаки: тут поглинається та енерґія, котру ми отримали з поля. Отже, відносна вартість виникає за рахунок абсолютної додаткової вартості, поява якої можлива лише в сільському господарстві.

Проте справа не лише в назвах, а в глибинній суті еконо­мічних явищ. Коли не продукується енерґія проґресу, перес­тає продукуватися й відносна вартість — люди виготовляють лише ті предмети, котрі можна обміняти на хліб. Завмирає проґрес технічний, науковий і всякий інший. Ось чому абсо­лютна додаткова вартість справді є енерґією проґресу, а не лише за назвою.

Правду Адама Сміта можна назвати маленькою правдою — інакше кажучи, правдою відносною, як і зміст цього виду вар­тості. Правда Ф. Кене є абсолютною — так само, як природа його вартості, що сягає в глибини світової субстанції.

Як же сталося, що Ф. Кене виявився майже забутим? У 1958 році світ відзначив двохсотліття його геніальної «Таблиці». В Радянському Союзі (1960 рік) уперше за всю його історію було видано вибрані твори батька наукової економії, котру політичною зробив К. Маркс — у Кене вона була фізичною. Тираж цього видання непристойно малий — 4 тисячі примірників. По тому Кене був знову похований і забутий.

У чому ж тут справа? На мій погляд, у тім, що вчення Ф. Кене надто довго залишалося в монетарному вигляді. У феодальні часи його «Економічна Таблиця» виглядала все­осяжно справедливою. Тоді в суспільстві, як і в попередні епохи, панував лише той вид енерґії, який щороку приходить від Сонця. Їздили на конях, орали волами, все життя стояло на продукції землеробства. Зрозуміла річ, за тих часів і фінан­сова система не знаходила іншого обґрунтування — вона пов­ністю базувалася на природі злаків. Саме тому й мав змогу Ф. Кене побудувати свою «Таблицю», виходячи лише з гро­шового обігу.

Та коли в суспільстві з’явилися інші види сонячної енерґії (добуті з-під землі), грошовий обіг починав свій шлях уже не тільки від колоска, а передовсім від вугільної шахти й нафто­вої свердловини. Колосок виглядав не головним у цій енерґетиці — він би не зміг рухати паротяги й пароплави. І хоч джерела людського харчування містилися все там же, в хлі­боробстві, та ліври, франки й карбованці плинули іншими шляхами, ніж раніше, — «Економічна таблиця» Ф. Кене вже не здатна була їх охопити й проаналізувати: фотосинтез попе­редніх епох в ній не вміщався. Оскільки вчення Ф. Кене ба­зувалося на «Економічній таблиці», то й воно, на думку ба­гатьох економістів, втратило значення.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   25   26   27   28   29   30   31   32   33

Схожі:

Микола Руденко iconСпеціаліст вищої категорії, учитель української мови та літератури Микола Руденко

Микола Руденко icon2014 руденко валентина Іванівна
Руденко валентина Іванівна – вчитель методист світової літератури, спеціаліст вищої категорії, стаж 34 роки
Микола Руденко icon2015 рік Руденко Валентина Іванівна
Руденко Валентина Іванівна, учитель світової літератури Водянської сзш широківського району
Микола Руденко iconРуденко валентина Іванівна
Руденко валентина Іванівна – вчитель методист зарубіжної літератури, спеціаліст вищої категорії, стаж 30 років
Микола Руденко iconМединська О. В. – головний бібліограф Галицької ЦБ. Відповідальна за випуск: Сорочинська-Городецька І. В
Микола Руденко : письменник, філософ, правозахисник[Текст] : біобібліографічний нарис: до 95-річчя від дня народження Миколи Руденка...
Микола Руденко iconПрокопенко Андрій IV курс II група Микола Хвильовий
Тростяниці (тепер Сумщина) в сім’ї вчителів народився Микола Григорович Фітільов
Микола Руденко iconРуденко Валентина Іванівна, учитель зарубіжної літератури Водянської сзш широківського району. Зарубіжна література у 7 класі. Опитувальник книга
Руденко Валентина Іванівна, учитель зарубіжної літератури Водянської сзш широківського району
Микола Руденко iconМикола Вінграновський Микола Степанович Вінграновський народився
Микола Степанович Вінграновський народився в селі Первомайському Миколаївської області
Микола Руденко icon120 років від дня народження Миколи Григоровича Хвильового
Микола Хвильовий (справжнє прізвище Микола Григорович Фітільов) (13 грудня 1893 – 13 травня 1933) — український прозаїк, поет, публіцист,...
Микола Руденко iconМикола І павлович (25. 06. 1796 18. 02. 1855)
Олександр прийняв зречення брата, але не зрадив його розголосу. Після смерті імператора Олександра І великий князь Микола Павлович...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка