Микола Руденко



Сторінка4/33
Дата конвертації11.04.2017
Розмір7.64 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   33

2.2. Формування новітньої економічної парадигми
і перспективи розвитку української наукової школи
фізичної економії


Незважаючи на те, що упродовж тривалого часу світоглядний по­тенціал фізичної економії залишається недостатньо реалізованим, саме вона покликана стати тим компонентом національної та світової думки, якому у майбутньому має належати пріоритетне місце у складі еконо­мічного знання. З огляду на об'єктивну потребу набуття фізичною еко­номією визначальної ролі в структурі економічної теорії, з'являється необхідність окреслення перспектив її подальшого розвитку.

Первинність фізичної економії як складової економічної думки та її світоглядний характер є чинниками, які спричиняють суттєвий вплив на інші компоненти не лише економічного, а й гуманітарного знання, що обумовлюватиме його трансформацію у найближчій та віддаленішій перспективі. Слід вести мову про кілька етапів розвитку та перетво­рення фізичної економії в дедалі узагальненішу сукупність економіч­них та економіко-філософських знань.

Першим етапом є становлення і розвиток наукової школи власне фізичної економії. Започаткована французькими фізіократами у другій половині XVIII ст., а через століття продовжена С. А. Подолинським, школа фізичної економії з 80-х років XIX ст. існує як українська школа. З огляду на відсутність аналогів упродовж більше ста років вона водночас є і світовою науковою школою.

З позицій захисту національних інтересів України у сфері власно­го інтелектуального надбання пріоритетним завданням стає подальший розвиток цієї школи та поширення її здобутків на світове співтова­риство. Необхідно утверджувати та зміцнювати національну школу з метою згуртування довкола неї такої критичної маси зарубіжних прихильників, яка б невдовзі засвідчила формування світової.

Другим етапом має стати розвиток новітньої економічної школи, яка відповідно теж повинна формуватися спочатку як національна, а надалі — як світова. Причому новітньою слід вважати економічну школу, що базується на такій субординації знань, згідно з вимогами якої політична економія підпорядковується фізичній.

Ця субординація важлива тим, що її досягнення стане передумо­вою подальшого розвитку економічного знання. В Україні дотримання цієї субординації свідчитиме про створення новітньої національної економічної школи. Надалі, коли ідея такого підпорядкування знайде поширення поза Україною, здобувши достатню чисельність прихильників в інших країнах, можна буде вести мову про новітню світову економічну школу.

Третій етап передбачає розвиток новітньої економіко-філософ­ської школи — української та світової. Відповідно новітньою буде економіко-філософська школа, що базуватиметься на системі знань, світоглядним "ядром" якої стане фізична економія, а решта знань (політологічних, юридичних, соціологічних та інших) випливатиме з її засад та/чи підпорядковуватиметься цим засадам.

Об'єктивними підставами для того, щоб така школа була започат­кована саме в Україні, є наявність визначних інтелектуальних досягнень, які не повинні обмежуватися національними рамками. Українська нау­кова школа фізичної економії покликана відігравати роль своєрідного центру модифікації дотичних до економіки знань.

При цьому мають бути плідно використаними унікальні світоглядні досягнення одного із видатних сподвижників національної школи акад. В. І. Вернадського. Гармонійне поєднання його біосферної та ноосферної концепції з засадничими положеннями фізичної економії мусить стати основою новітньої української економіко-філософської школи. Концептуальні засади світоглядної системи М. Д. Руденка, що викладені в його працях "Гносис і сучасність" та "Енергія прогресу", теж є ґрунтовними передумовами такої трансформації.

Відтак важливим засобом розвитку і поширення ідей фізичної економії доречно вважати стратегію "активної експансії", найважливі­шими напрямками втілення якої мають стати:

— синхронізація описаного трансформаційного процесу, цебто одночасне перетворення школи фізичної економії у новітню економічну та економіко-філософську школу;

— його багатовекторність, яка передбачає можливість узгодже­ного здійснення такої трансформації у багатьох країнах світу.

Описані перспективи розвитку української та світової еконо­мічної думки є "прообразом" можливого досягнення у найближчому часі чи віддаленішому періоді підпорядкованості усього чи принаймні найвизначальнішого для людського прогресу знання світоглядним засадам фізичної економії.

З погляду збереження національних інтелектуальних здобутків вкрай важливо, аби кожен з описаних етапів розвитку цієї школи був започаткований в Україні, а надалі поширювався серед світового співтовариства. Потрібні послідовні і наполегливі державні заходи, спрямовані на розвиток та поширення ідей національної школи фізичної економії, що забезпечували б її світову пріоритетність, якої вона досягла понад століття тому і зберігає до цього часу.


2.3. Фізична економія як «ідеологія вписування» господарських систем у природну сферу


Криза економічної думки, одним із проявів якої є нехтування необхідністю дотримання природних законів у суспільно-господар­ському бутті, породжує деструктивне господарювання, наслідками якого стає дедалі зростаюче антропогенне та похідне від нього техно­генне навантаження на природне середовище. Шквальне розгортання екологічної кризи у світовому масштабі призводить до загрози глобального колапсу.

З огляду на істотну зумовленість кризи чинниками світоглядного характеру, фізична економія (включно з її можливим продовженням у вигляді новітніх економічної та економіко-філософської шкіл) покли­кана стати сучасною концептуальною основою виведення національ­ного та світового господарства із кризового стану. Відтак її доречно розглядати як «ідеологію вписування» економічних систем у природне середовище.

Базуючись на викладених засадах, насамперед враховуючи при­родні закони економічного буття, необхідно вибудувати таку модель господарювання та обґрунтувати сценарії переходу до неї, реальне використання яких являтиме собою прикладний аспект застосування цієї «ідеології». Аналіз еволюції господарювання свідчить про наяв­ність передумов формування концептуальних засад відповідної моделі.

Історичний досвід показує, що найтривалішим був процес утворення економічних основ суспільного буття. Їх доповнення ринковими механізмами забезпечило формування ринкової моделі господарювання, а потреба подолання суперечностей і вад ринкової економіки зумовила необхідність дотримання соціальної орієнтації.

Проте країни, що скористалися цією моделлю, швидко перекона­лися в обмеженості й соціальної ринкової економіки. Адже зовні привабливий високий рівень матеріального добробуту базується в кінцевому рахунку на інтенсивному індустріалізмі, який завдає все відчутнішої шкоди довкіллю.

Тому набуває актуальності модель екологічно та соціально орієнтованої ринкової економіки (ЕСОРЕ), запровадження якої демонструє реальну можливість «вписування» господарських систем у природне середовище [24] (рис.).

Її екологічний компонент є обмежуючим параметром, який має об'єктивну пріоритетність і тому вимагає жорсткої субординації інших складових моделі, соціальний — цільовим орієнтиром, що спрямовує господарювання у гуманістичне русло, а ринковий описує механізм розвитку господарських систем.





ЕСОРЕ










COPE













РЕ










Е



Умовні позначення:

Е — економіка;

РЕ — ринкова економіка;

COPE — соціально орієнтована ринкова економіка;

ЕСОРЕ — екологічно та соціально орієнтована ринкова економіка.



Рис. Екологічно та соціально орієнтована ринкова економіка
як модель «вписування» господарських систем у природну сферу

Прикладне використання моделі стає можливим завдяки обґрунту­ванню сценаріїв «вписування» економічних систем у природну сферу. Відтак перехід до моделі ЕСОРЕ передбачає втілення низки стратегій, якими є:

— економізація господарських систем;

— маркетизація економізованих господарських систем;

— соціальна орієнтація ринкової економіки;

— екологізація соціально орієнтованої ринкової економіки [25, с. 140–141].

Визначальною серед названих стратегій є економізація госпо­дарських систем. Вона зачіпає глибинну складову моделі ЕСОРЕ і потребує:

— розмежування господарських систем на реальну та монетарну сфери, а саме — сферу створення та руху потоків товарів, робіт і послуг (реальна економіка) та сферу створення грошей і обігу грошових потоків (символічна або віртуальна економіка);

— модифікацію реальної та монетарної економіки шляхом структуризації на викладених концептуальних засадах і виокремлення в їх складі нових підрозділів суспільного відтворення та типів суспільно-господарських відносин.

«Вписування» економічних систем у природну сферу вимагає принципово нової інтерпретації структури суспільного відтворення. У найбільш загальному окресленні це потребує виокремлення нових підрозділів із складу існуючих та доповнення традиційної структури економіки новими підрозділами.

Переосмислення сутності виробництва дозволяє вести мову про кілька його типів, якими є:

— акумулювання поточної енергії, виробництво якої здійсню­ється завдяки космічному випромінюванню;

— нагромадження живої речовини, виробництво якої є наслідком процесів фотосинтезу;

— генерування інтелектуальних продуктів, здійснюване людьми як мислячими істотами.

Таке тлумачення сутності виробництва приводить до висновку, що господарські системи, діяльність яких полягає у видобуванні енергоносіїв та інших корисних копалин і їх перетворенні, а не акумулюванні енергії та нагромадженні речовини, належать до сфер видобутку та виготовлення, але не виробництва.

Що стосується сфер обміну, розподілу та споживання благ, то ці сфери мусять бути суттєво модифікованими відповідно до вимог, що випливають із викладених концептуальних положень фізичної економії та цільових орієнтирів і обмежуючих параметрів моделі ЕСОРЕ.

Водночас антропогенні та техногенні фактори призводять до необхідності доповнення складу реального сектору економіки принци­пово новим підрозділом, який умовно може бути названий рисайклін­гом. Він охоплює сукупність природо-, людино- та ресурсовідтворю­ючих процесів, а його запровадження пояснюється необхідністю інтерпретації господарських систем за аналогією до біосфери, яка самовідтворює себе і в якій відсутнє поняття відходів [25, с. 145].

Відтак діяльність господарських систем доречно уподібнити природній діяльності, виокремлюючи у складі реального сектору економіки такі притаманні екології системоутворюючі поняття, як продуценти, консументи та редуценти [25, с. 153–154]. До продуцентів (їх доцільно вважати первинним рівнем реального сектора економіки) пропонується відносити сферу виробництва у викладеному її розумінні; до консументів (вторинний рівень) — сфери видобутку, виготовлення, обміну, розподілу та споживання; а до редуцентів (третинний рівень) — сферу рисайклінгу.

Пропонована стратегія «вписування» господарських систем у природне середовище дає змогу долати вади традиційних підходів до інтерпретації економіки та її структури, які призвели не лише національно-господарські системи багатьох країн, в тому числі й України, але і світогосподарську систему загалом до екологічної, соціальної та економічної кризи.

Потреби «вписування» економічних систем у природну сферу вимагають нового тлумачення відносин власності та споріднених з ними орендних і кредитних відносин між представниками колишніх, теперішніх та прийдешніх поколінь.

У структурі відносин власності слід виокремлювати загально­людську власність, що належить усім поколінням, а не окремим з них. Відтак об'єктами права загальнолюдської власності мають бути джерела відтворюваних і невідтворюваних ресурсів та досягнуті людством інтелектуальні надбання.

Об'єктами права власності теперішніх поколінь треба вважати відтворювані природні та інтелектуальні блага, самостійно здобуті цими поколіннями, та успадковані ними від попередників. Ці об'єкти здобуваються за допомогою своєрідної оренди, яка забезпечує акумулювання енергії, нагромадження живої речовини, використання людського інтелекту для створення знань.

Вкрай важливою стає ідентифікація об'єктів права власності прийдешніх поколінь. Такими об'єктами є обсяги загальнолюдської власності, збільшеної на частку власності теперішніх поколінь, що переходить у спадок нащадкам, за винятком спожитих невідтворю­ваних ресурсів та шкоди, заподіяної природі і людям [25, с. 174].

Зменшення загальнолюдської власності варто розглядати як своє­рідну позику, взяту минулими та сучасними поколіннями у майбутніх поколінь. Необхідність визнання цього специфічного кредиту стає дедалі нагальнішим у даний час, коли виявляються все помітнішими факти не лише зростання такої заборгованості, але й неприхованого пограбування нащадків.

Істотною передумовою нагальності відстежування цього типу економічних відносин стає те, що борг, взятий у прийдешніх поколінь їх попередниками, є незворотним. Торкаючись його відшкодування, доречно вести мову тільки про умовну компенсацію цього боргу: адже його можна повернути нащадкам лише у вигляді частки благ, здобутих їх попередниками. Тому стає безальтернативним захист загально­людської власності, обсяги якої мають бути примноженими чи принаймні збереженими заради виживання й розвитку прийдешніх поколінь.



Володимир ШЕВЧУК,
професор, доктор економічних наук,
Голова Наукового товариства імені Сергія Подолинського

ВІД АВТОРА


Цю книжку написано в 1972–1974 роках, коли на Україні про­йшли масові арешти активної частини патріотичної інтеліґенції. Мені ж, її авторові, було заборонено друкуватися. Щоб не померти з голоду, довелося працювати нічним сторо­жем. Книжка відразу ж потрапила до рук КДБ, мене виключили з партії, а також із Спілки письменників. У тому ж (1974) році її прочитав А. Д. Сахаров.

З головною ідеєю книжки Андрій Дмитрович погодив­ся від­разу ж. Йдеться про те, що абсолютну додатко­ву вартість не можна виводити з експлуатації людської пра­ці — вона породжується самою Природою як щорічний дода­ток сонячної енерґії, що має місце виключно в хліборобст­ві. За законом збереження та перетворення енерґії цей дода­ток, здійснюючи кругообіг в економіці, стає додатковою вар­тістю.

Спочатку А. Сахаров навіть погодився написати передмову, однак його зупинило те, що через усю книжку проходить безкомпромісна критика «Капіталу» Маркса, а він, видатний фізик двадцятого сторіччя, цей громіздкий твір «ні за якої погоди не читав». Так він про це і сказав — словами Сергія Єсєніна.

У вересні 1974 року вдома у Андрія Дмитровича відбу­лося обговорення «Енерґії проґресу» — так я перейменував те, що у Марк­са називалося додатковою вартістю. Тепер це вже була не по­літична, а фізична економія — все в ній базувалося на сонячній енерґії, її перетворенні та збереженні. Академік А. Д. Сахаров погодився виступити в ролі офіційного консультанта з питань фізики, дозволивши мені у будь-якій формі заявити про це на сторінках книжки. Водночас він порадив написати для «самвидаву» популярний варіант «Енерґії проґресу». Так з’явилася в московському cамвидаві» дилогія «Економічні монологи» з передмовою П. Григоренка.

Співробітники КДБ під час численних обшуків на моїй квартирі вилучили всі примірники обох книжок (у тому числі український варіант «Економічних монологів»), але російсько­мовні «Монологи» збереглися у «самвидаві» і після мого арешту були на­друковані (США, 1978) у невмілому перекладі на українську мову. Український журнал «Вітчизна» вирішив надрукувати «Монологи» у 1992 році (№№ 11, 12) для чита­чів незалежної України. Іншого варіанту ніде не виявилося, окрім виданого в Америці. І хоч було ясно, що переклад надто далекий від авторського стилю, його після деяких виправлень мовного характеру послали в друкарню.

Коли ж Служба національної безпеки України повернула мені літературний архів, я знайшов там і «Економічні моно­логи», і «Енерґію проґресу», але тільки російською мовою. Втім, «Енерґія» була написана російською мовою, українського ва­ріанту я не встиг зробити, а український варіант «Монологів» був знищений КДБ.

Ось так і вийшло, що обидві книжки потребували сумлін­ного перекладу українською мовою, проте автор уже неспро­можний виконати цю роботу, зважаючи на майже повну втра­ту зору. Навряд чи слід пояснювати, чому я, український письменник, у цьому випадку змушений був писати росій­ською. Дисидентське оточення А. Сахарова, окрім П. Григоренка, не читало українською.

Близькі люди допомогли мені ще раз познайомитися з рукописом «Енерґії проґресу», створеним майже двадцять років тому. Природно, я зробив деякі виправлення, але їх не можна назвати істотними. Замовчувати той факт, що книжка писалася тоді, коли я з повагою ставився до власного партквитка, мені видавалося безчесним. Я тоді ще не відрікся від комуністичних ідей, хоча з марксизмом було покінчено. Втім, дещо з того, що я вважав у класиків марксизму слушним, я намагався навіть перебільшити, аби якось виправ­дати їхнє місце в історії. У Маркса це більш-менш пра­вильне висвітлення відносної вартості (її грошової форми), у Енґельса постулат про приплив відштовхування, що над­ходить на Землю від Сонця, у Леніна — неп (за його ви­словом, «капіталізм, який буває при комунізмі»). Я робив це не зі страху, а через небажання розлучитися із кому­ністичною ідеєю. Проте саму цю ідею я бачив уже не стільки у вченні Маркса, скільки у вченні Піфагора. Читач легко виявить це на сторінках «Енерґії проґресу». Зрозуміло, що спростовувати Піфагора у мене і сьогодні немає ніякого ба­жання.

Проте непівський капіталізм («комуністичний») нині мені здається недостатнім. Річ в тім, що він планувався Леніном як державний капіталізм з неминучим обмеженням росту і розвитку приватного капіталу. Таким чином не скасовува­лося насильство над економікою — партійні ножиці повин­ні були постійно підстригати економіку, ніби паркові кущі. Але в економіці будь-який вид волюнтаризму перетворюється на гальмо і зрештою стає причиною її розвалу.

Очевидно, капіталізм без обмежень, як він існує на Заході, ще довго буде справжнім господарем земної кулі. Що стосується добровільного комунізму, який проповідував Піфагор, то він, як мені здається, ні в кого не спроможний викликати заперечення. Якщо люди з часом почнуть розселятися в космосі, то навряд чи там будуть придатні інші суспільні форми.

Дійсний член Української

вільної Академії наук (США)



М. РУДЕНКО.

Листопад, 1992 р.

МАТЕРІЯ ЯК СУБ’ЄКТ

Космічний вік висунув настільки незвичайні проблеми, що їх можна назвати апокаліптичними. Сьогодні, наприклад, учені цілком серйозно обговорюють питання, як довго може проіснувати наша цивілізація? Питання це обговорюється в зв’язку з іншими питаннями: може чи не може земна наука зв’язатися із розумними істотами інших світів? Можливо, природа для розвиненої цивілізації відмірює час так скупо, що цивілізації згасають раніше, ніж встигають дізнатися про своїх космічних сусідів. І тут мимоволі виникає необхідність вивчати джерела життя, його енерґетичні закономірності.

Жорстока правда століття вимагає від нас повної нещад­ності в аналізі. Ніякі догми, ніякі авторитети не повинні стримувати нашу думку.

Почнемо з найпростішого прикладу. Озирнувшись довкола, ми легко помітимо: у кого більше грошей, той більше будує і живе багатше. Втім, стверджуючи це, ми ризикуємо зажити слави диваків, що з надто серйозним виглядом проголошують банальні істини. Але не так уже банально виглядає наступне запитання: а чому, власне, гроші до­зволяють будувати нові будинки, народжувати та виховувати дітей, озброювати війсь­ка і таке інше? Що вони таке? Адже зрештою це всього лише математичні знаки, якісь символи. Але символи чого?..

Піфагор стверджував: світом керує Число. На грошових знаках ми дійсно бачимо якісь числа — кількість карбованців чи доларів. Але це не наближає нас до відповіді, бо ми не знаємо, що вони таке в своїй субстанції.

Онтологія і гносеологія


Тут і з’являється узагальнюючий термін — вартість. А там, де з’являється науковий термін, виникає ілюзія, що ми вже недалекі від істини.

Уточнімо: вартість є міра людської праці. Здавалося б, цього разу ми дали вичерпну відповідь, до якої додати нічого. Ми збагнули суть явища, а суть — це вже субстанція. Так, власне, і перекладається це латинське слово.

Проте ми бачимо, що людська праця не тільки творить, але і знищує. Колись схили гір Лівану були вкриті кедровими лісами. Люди будували храми та кораблі. Це була праця. І вже існувала міра праці — вартість. Міра залишилася, а ліси загинули.

Неозорі простори Сахари були могутньою житницею ста­родавнього світу. Сьогодні там вітер пересуває піщані кучугури. Те ж саме можна сказати про Каракуми або Гобі, де археологи знаходять засипані пісками міста.

Ми знаємо, що праця хлібороба виснажує землю. І на­впаки: в деяких країнах та сама праця збагачує її — земля починає давати більші врожаї. Чому це відбувається?

Визначення вартості як міри праці на ці запитання не відповідає. Ніхто не працює більше, ніж китайці. І ніхто в світі не живе бідніше від них. Американці трудяться менше від усіх, а 25% світових багатств зосереджено в Америці, де налічується близько 200 мільйонів жителів — тобто 1/17 усього населення земної кулі.

То що таке субстанція вартості? За К. Марксом, це людська праця. Звідси походять всі логічні побудови: необхідність революції та диктатури пролетаріату, які зобов’язані визво­лити працю від влади капіталу.

В свою чергу капітал є виробництво додаткової вартості. Отже, звільнення від капіталу є звільненням від необхідності виробляти додаткову вартість.

Що ж вона являє собою, звідки береться? З експлуатації людської праці. Таким чином, якщо припиняється вироб­ництво додаткової вартості, то разом із цим припиняється експлуатація праці.

Таким є загальний хід міркувань К. Маркса до третього включно тому «Капіталу». І раптом у четвертому томі ми виявляємо щось цілком інше...

Але четвертий том у його сучасному вигляді почав вихо­дити вже після смерті Сталіна. Цей завершальний том не був закінчений, а все написане Марксом залишалося неупорядкованим.

Архів Маркса ми отримали після війни. Щоб упорядкувати цю спадщину в струнку систему, інститутові марксизму-лені­нізму при ЦК КПРС потрібно було багато років. І тут вияви­лося, що К. Маркс наприкінці життя почав переосмислювати своє ставлення до субстан­ціональних властивостей додаткової вартості. На жаль, цей надзвичайно важливий факт чомусь досі залишається непо­міченим.

Не станемо повторювати, що наука вимагає безстрашнос­ті — ця істина настільки ж банальна, як і те, що людині з грошима живеться краще, ніж без грошей. Взірець наукової безстрашності показав світові сам К. Маркс. Немає жодних сум­нівів у тому, що він був геніальним ученим. Але предмет його дослідження до такої міри таємничий за своєю природою, що слід було пройти кілька етапів пізнання. І він їх пройшов, залишаючись гранично чесним перед наукою та людством.

Інша річ, що завершальний етап пізнання вимагав перегляду трьох попередніх томів, а у Маркса не залишилося для цього ані сил, ані часу. Але в цьому винен не Маркс, а сама природа, що так скупо відміряє час нашого життя.

Однак неможливо говорити про субстанцію додаткової вар­тості за межами розуміння матерії як субстанції. Неможливо тому, що людська праця є одним із енерґетичних процесів самої природи. І якщо його розуміти якось інакше, відбу­вається те, на що ми вже вказували, праця здатна не тільки створювати, але й руйнувати.

Ось чому спочатку треба з’ясувати наше ставлення до суб­станції як такої, щоб визначити її якомога повніше.

Споконвічно людська думка несла діалектику. В основу світу ставилися дві протидіючі сили — сила творення і сила руйнування. Світло і пітьма, життя і смерть.

Релігія всі ці явища одухотворяла, ставлячи з одного боку Бога, з іншого — сатану. Однак одухотворенням природи займалася не лише релігія — онтологічний матеріалізм також бачить природу одухотвореною, тобто в ролі суб’єкта.

Але, на думку деяких філософів, таке бачення природи є пережитком минулого, бо тут світ пояснюється засобами онтології. При цьому з якоїсь невідомої причини діалектич­ний матеріалізм пов’язується тільки з чистою гносеологією.

Гносеологія — наука про пізнання, але ще не філософія в цілому. Це всього тільки складник філософії, що вивчає від­ношення людської свідомості до об’єктивної реальності і від­повідає на питання, чи може людське мислення вірно пізна­вати навколишній світ. Інших завдань гносеологія перед собою не ставить. Але чи можна припустити, щоб теорія пізнання витіснила саме пізнання? Посібник з приготування їжі — це ще не їжа. Між тим ми досить часто зустрічаємося з фактами, коли досить зауважити: «Це — онтологія», і таке зауваження вже стає вироком.

Філософія покликана не тільки створювати теорію пізнан­ня, її головне призначення — пізнавати! Корені життя заглиб­люються в субстанцію. Вивчення субстанції — це завдання онтології, яка у нас чомусь аж ніяк не в пошані.

Відбувається досить дивна трансформація понять. Колись поняття «субстанція» замінили на поняття «матерія», бо це дозволяло підкреслити, що матеріалізм під субстанцією розу­міє саме матерію, а не дух. Свого часу це було корисно і проґресивно, оскільки відразу ж одним словом визначало позицію філософа — матеріаліст він чи ідеаліст. Потім понят­тя «субстанція» взагалі втратилося, багато фізиків (і навіть філософи!), кажучи про матерію, мали на думці речовину, а не власне матерію — тобто не субстанцію.

Сьогодні здійснюється поступове повернення до того уяв­лення про матерію, з якого починався розвиток європейського матеріалізму. Ось, наприклад, рядки з УРЕ:

«Субстанція (лат. substantia — те, що лежить в основі; суть) — філософська категорія, що характеризує матерію як суб’єкт і загальну основу всіх змін предметів і явищ. Поняття субстанції є важливим кроком у процесі розвитку пізнання людиною матерії: причини існування явищ визначаються тільки шляхом вивчення субстанції»1.

Далі йдуть посилання на класиків марксизму, зокрема на В. І. Леніна, який закликав поглибити пізнання матерії аж до пізнання субстанції, щоб розкрити причини явищ.

Слід зауважити, що «Філософський словник», виданий на Україні через десять років після енциклопедії, на яку ми посилалися, послідовно проводить ту ж думку: матерія у своїй субстанції є су­б’єктом.

Цього не можна не відзначити, бо всі московські філо­софські довідники досі продовжують розглядати матерію ви­ключно як об’єкт нашого пізнання.

Більше того, російський «Философский словарь» за редак­цією академіка П. Юдіна вельми недвозначно вказує: «Матеріаліс­ти під субстанцією розуміють щось речовинне, матеріальне»2.

Тут дуже яскраво виявляється, до якої міри вульґаризова­но поняття матерії: вона фактично ототожнюється з речо­виною. І в цьому вигляді оголошується субстанцією! На тій самій сторінці читаємо:

«Субстанція — незмінна першооснова всього існуючого, що зберігається при всіх перетвореннях, на відміну від кон­кретних предметів та явищ, які змінюються».

Треба геть не враховувати досвід сучасної фізики, щоб ого­лосити речовину (частку, атом, молекулу) субстанцією всього існуючого. Хіба атом зберігається «при всіх перетвореннях?» Тоді звідки ж в атомних реакторах виникає енерґія?..

Відомо, що Ленін у книзі «Матеріалізм і емпіріокри­тицизм» відмовляє масі (тобто речовині) у праві називатися матерією — цьому питанню присвячений цілий розділ. Хоча до розщеплення атому було ще далеко, проте фізики вже бачили, що речовина практично зникає — вона перетворю­ється на енерґію.

Ленін зауважує, що при цьому «...зникають такі властивості матерії, які здавалися раніше абсолютними, незмінними, пер­вісними (непроникність, інерція, маса) і які тепер виявляють­ся як відносні, притаманні тільки деяким станам матерії. Бо єдина «властивість» матерії, з визнанням якої пов’язаний філософський матеріалізм, є властивість бути об’єктивною реальністю, існувати поза нашою свідомістю»3.

Таким чином, перетворення речовини в енерґію — це ще не зникнення матерії. Та й чи в енерґію — ось питання. Енерґія виникає в процесі перетворення, проте вона не є і не може бути субстанцією. Субстанція перебуває десь за енерґетичним порогом — у тому кінцевому пункті, де будь-які подальші перетворення неможливі.

У ті часи існувало багато неясності в цьому питанні, тому Ленін не дає остаточної відповіді, що слід розуміти під суб­станцією, — він тільки закликає до її пізнання.

Щоправда, нам здається, що вже тоді не слід було називати мешканцями «жовтеньких будиночків» людей, що стверджу­вали: чуттєвий світ є не що інше, як упорядкована система образів, проте аж ніяк не об’єктивна реальність. Не слід було тому, що, відмовившись від речовини як об’єктивної реаль­ності, ми, отже, відмовляємося визнати справжньою реальніс­тю природи весь чуттєвий світ: адже він бо складається з речовини!..

Саме цей прорахунок Леніна породив вульґарний матеріа­лізм. Але Юдіну і юдінцям навіть цього здалося замало: вони перекреслили те, що було зроблене Леніном, і заради пошуків «субстанції» вирушили прямо до Молешотта.

Втім, ми легко виявимо, чому ці філософи в другій поло­вині XX століття вирішили захищати речовину як «субстан­цію»: адже якщо насправді виявиться, що матерія є суб’єктом, то нам доведеться повертатися до Піфагора, який проголошу­вав: «Бог є Природа, Природа є Бог».

Страх перед такою можливістю змушує юдінців петляти, уникаючи необхідності сказати людям правду. З одного боку, неможливо приховати, що субстанцію не можна розглядати інакше, як всеосяжний суб’єкт творення:

«Суб’єкт первісно (напр., у Арістотеля) виступав як носій деяких властивостей, станів та дій і в цьому відношенні був тотожний поняттю субстанції. Цей сенс терміну “суб’єкт” зберігся й досі».

Так, зберігся. Але як від нього відійти? А відійти необхідно, бо зруйнується той вульґарно-матеріалістичний храм, який було так важко спорудити в сталінські часи. І тут починають­ся заячі петлі:

«Суб’єкт залишався пасивним не тільки в галузі пізнання, але і практичної діяльності, бо старий матеріалізм не міг зрозуміти об’єктивно закономірного характеру діяльності людини»4.

Далі все зводиться до науки про класи, де тільки людина здатна виявити себе у ролі суб’єкта. Саме це, а не будь-що інше іменується діалектичним матеріалізмом.

Важко уявити, що люди, які виготовили цю «філософську» фальшивку, не усвідомлюють своїх злочинів. А це, звичайно, злочин, тому що фальшивка виникає не через помилку, а із злочинною метою — зруйнувати відчуття духовного зв’язку із субстанцією, зробити людину безликим знаряддям в руках бюрократії.

Перш ніж виникли класи, мала б з’явитися людина. Але чи могла вона з’явитися, якщо матерія як суб’єкт залишалася пасивною «не тільки в пізнанні, але й практичній діяльності»?

Вульґарні матеріалісти типу Юдіна, Мітіна, Константинова винищують саме уявлення про філософію як науку, їм по­трібна людина, яка не думає, людина-автомат, бо homo sapiens завдає надто багато клопоту. Заради цієї мети вони готові навіть матерію приректи на «пасивність» — тобто позбавити її руху та розвитку.

Не станемо запитувати, як можливо науку про класи — у тому її вигляді, в якому вона викладається — розповсюдити на Сонце, зірки, Всесвіт і з її допомогою пояснити походжен­ня людини. Відповіді ми, звичайно, не одержимо.

Посилання подібних філософів на класиків марксизму аб­солютно неспроможні. У марксизмі ми не знайдемо запере­чення того факту, що матерія, — тобто Всесвіт у його суб­станціональній основі, — може і повинна розглядатися як всеосяжний суб’єкт. Адже в іншому разі виникає необхідність поставити суб’єкта, який творить, над Всесвітом, а саме такий надприродний суб’єкт і заперечується марксизмом.

Ось що з цього приводу казав Ф. Енґельс:

«Потрібно визнати найвидатнішою заслугою тодішньої філософії... що вона, починаючи від Спінози і закінчуючи великими французькими матеріалістами, наполегливо намага­лася пояснити світ від нього самого, залишивши детальне виправдання цього природо­знавству майбутнього».

Піфагор, Бруно, Спіноза, Сковорода стверджували: «При­рода є Бог, Бог є Природа». За Ф. Енґельсом цього досить, щоб залишатися матеріалістом. А як конкретно виглядає природа — це справа природознавства.

Юдінці стверджують: не можна тупцювати на місці, треба йти вперед. Але куди вперед — далі від істини чи ближче до неї? І ось виявляється, що, рухаючись «вперед», вони приходять до того матеріалізму, який ближче до тваринного сприймання світу, ніж до людського.

Сьогодні зі всією очевидністю доведено, що речовина смерт­на. Фотон має нульову масу спокою, бо постійно рухається зі швидкістю світла. Нуль маси — це по суті і є нуль речовини. Отже, маса в жодному разі не може розглядатися як субстан­ція.

Речовина постійно руйнується і виникає. Навіть зірки та галактики мають власний вік.

У сьомому періоді системи елементів можна виявити такі елементи, які існують лічені частки секунди. Вони створю­ються в лабораторіях, їх немовби насильно витягають з лона субстанції, підтвер­джуючи тим самим, що речовина є її ема­нація. Десь вона виходить на зближення з квантами світла, з яких народжуються електрони та позитрони. Рухаючись угору — від сьомого періоду до першого — речовина немовби проходить сім ступенів еволюції. Широка у своїй основі система елементів стрибкоподібно звужується. Вищий її сту­пінь містить усього два елементи — водень та гелій.

Цікаво зауважити таке. Академік А. Ферсман запропонував побудувати Елементарій — своєрідний храм Логосу. За його описом художник зобразив цей храм5. Що ж у нього вийшло? Точне, майже фотографічне зображення семиступінчатого ва­вілонського храму6.

Чи можна вважати це простим збігом? Навряд. Нам добре відомо, що вавілоняни, єгиптяни та інші стародавні народи вважали субстанцію семимірною. Ми ще повернемося до цієї теми. Тут хотілося б підкреслити думку, що закономірності речовини дзеркально відбивають закономірності самої суб­станції, яка не є речовиною, вона перебуває за межами системи елементів — тобто за порогом чуттєвого світу.

У світі існує не тільки речовина, але й антиречовина. При зближенні вони анігілюють, віддаючи 100% законсервованої в них енерґії.

Інколи у західних та радянських наукових виданнях анти­речовину помилково називають антиматерією. Але матерія є об’єктивна реальність — тобто субстанція. Те, що створюється і руйнується, матерією визнане бути не може. Отже, не існує і антиматерії — є антиречовина.

Підміна наукових понять призводить до тих грубих фальшивок, про які ми щойно згадували. А вони зовсім не безневинні!

Так, речовина може бути визнана формою існування мате­рії, як це сьогодні повсюдно стверджується у нашій пресі. Проте не слід відхилятися від задачі, яку споконвіку роз’язувала філософія: що первинне — дух чи матерія? Мате­рія, безумовно, первинна — над природою немає Бога (нині авторові значно ближче філософський дуалізм: і дух,
і матерія існують вічно. Інакше безглуздо говорити про матерію як про суб’єкта. — М. Р.).
Але з цього зовсім не випливає, що в природі відсутні потойбічні реальності. Навпаки, всі об’єк­тивні реальності практично опиняються по інший бік наших відчуттів. Чому? Тому, що в природі існує лише матерія як субстанція і речовина як форма, якої вона набуває у види­мому, доступному для наших відчуттів світі.

Форма не є матерія — вона є образ. Тільки образ, відтво­рюваний нашою свідомістю, але зовсім не сама субстанція. Ідея та образ — те ж саме...

Можуть запитати: хіба цей образ не матеріальний? Адже зрештою він витканий із законсервованого світла.

На це можна відповісти так: вся світова нескінченність виткана зі світла, бо світло стоїть в основі всього сущого. Але якщо відсутнє налаштування рецепторів саме на цей образ, ми його не побачимо і не відчуємо. Так само, як не почуємо музики, не зумівши налаштувати при­й­мач на обумовлену хвилю. А вона ж десь звучить в ефірі.

У нескінченному світі існує нескінченна кількість образів, на які у нас відсутнє налаштування. Чи існують вони для нас? Ми їх рішуче заперечуємо, як і все потойбічне. Але тоді з такою ж мірою правоти можна заперечувати і самих себе, бо ми рівною мірою матеріальні або не матеріальні. Все залежить від того, як ми розуміємо матерію.

Ось чому визначення речовини як форми існування мате­рії не рятує нас від ідеалізму. Адже це те ж саме, що сказати: ідея існування матерії.

І в тому, і в іншому випадку дефініції залишаються послі­довно правильними. Проте вони заперечують речовину як матерію, залишаючи в нашому розпорядженні тільки образ, ідею, форму. Голографія чудово передає форму об’єкта — тобто його образ. Речовина — це голографія самої природи.

Об’єктивний ідеалізм у даному разі змикається із суб’єк­тивним на загальній істині: речовинний світ є система образів (форм, ідей), які за допомогою відповідних рецепторів відбиваються у нашій свідомості. Дійсно, ці ідеї є об’єктивна реальність — так само, як об’єктивною реальністю є музика, яка звучить в ефірі. Виходить, ідеї і є матерія?..

І тут ми остаточно заплутуємося. Вийти з цього важкого становища допомагає термін «субстанція».

То невже для матеріалізму взагалі не лишається місця?

Всесвіт матеріальний — ось у чому полягає матеріалізм. І цього, звичайно, досить. А як у ньому діють закони відобра­ження, слід вивчати з повною неупередженістю. І не треба лякатися, що нас можуть звинуватити в ідеалізмі — гріх невеликий. Навіть Ленін віддавав перевагу «геніально послі­довним ідеалістам» перед вульґарними мате­ріалістами.

Ось до чого ми приходимо, коли послідовно виконуємо вимогу Ф. Енґельса виправдати вчення Спінози новітніми до­сягненнями природознавства.

Коли ми беремо до рук будь-яку річ, то в дійсності вона виявляється частиною неподільного суб’єкта, який у Спінози іменується Богом. Саме це і лякає тих політиканів від філо­софії, яким потрібна не істина, а її фальсифікація.

Тут можуть знову послатися на Леніна, який висту­пав проти «енерґетичного» ідеалізму. Але «енерґетичний» ідеалізм з філософської точки зору справді виглядає без­глуздо.

Енерґія і робота вимірюються в одних і тих самих фізич­них одиницях — в ерґах та джоулях. Хто ж із нас відважиться стверджувати, що матерія і робота — одне й те саме? Робо­та — це не дух і не матерія. Вона є процес фізичний і ду­ховний водночас. Те саме можна сказати про енерґію.

Отже працю, роботу, енергію ми ніде і ніколи не маємо права ототожнювати із субстанцією — це була б дуже небез­печна підміна філософських категорій, що мстить нам такими тяжкими наслідками, від яких ми досі не можемо оговтатися. Далі ми покажемо, як з по­дібної підміни робляться практичні висновки, що породили і архіпелаг ГУЛАҐ, і сучасні еконо­мічні негаразди, і багато іншого.

Великий російський фізик Лебедєв неспростовно довів, що світло має тиск. Отже, воно здатне виконувати роботу. Тиск світла на чорну поверхню можна обчислити за формулою Р = Е/с = тс. При цьому Е є енерґією світла, с — його швид­кістю. Зрештою ми одержуємо імпульс або кількість руху, що одне й те саме. Але просимо звернути увагу на таке: у правій частині рівняння з’являється член т — тобто маса. Наші органи відчуттів сприймають її як речовину.

Вульгарні матеріалісти беруть під обстріл людей, які роб­лять з формули Ейнштейна Е = mc2 філософський висновок: сьогодні субстанцію можна бачити як світло, а маса є його енерґетичним продуктом — тобто по суті законсервованим світлом. Такі висновки називаються у нас «енерґетичним» ідеалізмом.

Проте вдумаємося у це питання дещо глибше. Формули Лебедєва і Ейнштейна цілком тотожні. Досліди Лебедєва де­монструють синтез маси з потоків світла, а Ейнштейн описав розпад маси — тобто її зворотнє перетворення у світлові потоки. Цілком природно, що, рухаючись у протилежних на­прямках, вони вивели однакове рівняння. При цьому Лебедєв зробив це раніше.

Що ж є субстанцією у дослідах Лебедєва — енерґія, маса чи світло? Енерґія взагалі не може бути субстанцією, оскільки вона не є Суб’єктом Творення, — це є робота, яку вико­нує суб’єкт. Маса — кінцевий продукт цієї роботи. Отже, Суб’єктом Творення у даному процесі є тільки світло, а не щось інше.

Тепер згадаємо Піфагора: тіло Бога — світло, істина — дух його.

Те саме стверджує Іоанн Богослов у Першому соборному пос­ланні: «Бог є світло, і немає в ньому ніякої пітьми».

Під пітьмою (або небуттям) слід розуміти речовину, бо вона сковує світло, позбавляє його свободи. Звідси, звичайно, прямий шлях до Платона. Але це, на нашу думку, не так уже й погано: істинна філософія всюди краще, ніж убогі потуги її фальсифікаторів.

Ми вже встановили, що речовина не є об’єктивною реаль­ністю. Це рівною мірою випливає з ідеалізму та матеріалізму. А якщо так, то об’єктивне буття справді перебуває по той бік наших відчуттів.

Тоді що ж ми відчуваємо як власне буття? Невже ми тільки рухливі тіні?..

Наш земний світ — це одна зі сфер, до якої ми прив’язані своїми рецепторами, запрограмованими тільки на дану сферу. Очі, кінчики пальців та інші органи відчуття впираються у відповідний бар’єр, що зветься густиною. З одного боку цього бар’єра світ для нас виглядає порожнечею, з іншого боку — він непроникний. Проте густина — поняття відносне. Так, наприклад, риба не помічає, що вона живе всередині земного мінералу, який називається водою. Для неї це природне сере­довище, як для нас повітря.

Немає жодних наукових підстав заперечувати і таку можливість: десь над нами — у вищих сферах — існують організми, в яких рецептори відчуттів запрограмовані так, що поверхня сфери здається їм не менш щільною, ніж для нас поверхня Землі. Адже подібні сфери (радіаційні пояси) існу­ють навіть на нашій планеті.

Ось чому лише невігластво у питаннях філософії та відсут­ність розвиненої уяви узаконили ту сумнівну істину, що ми є єдино реальними жителями Землі. Ми справді не більш реальні, ніж наші тіні, бо ми є Світлом, Яке Відчуває. Відчут­тя накопичують досвід, досвід розвиває думку.

Природа з необхідності вимушена програмувати наші рецептори тільки на одну сферу — адже матерія є сама не­скінченність, а нескінченність не можна ані побачити, ані помацати. Отримавши рецептори відчуттів, дух наш разом з ними одержує адресу в світовій нескінченності, набуває про­сторових координат. Але чи можна ці координати підносити до абсолюту?

Нам скажуть: світло підвладне відчуттям — воно також є ма­терією. І в цьому «також» усе наше лихо. Не «також», а єдино!..

Так, тіло Бога ми здатні відчувати. Але що ми знаємо про ту інформацію, яка розлита по всьому неозорому Всесвітові? Адже ця інформація і є Життя.

У тому, що світло здатне щедро насичуватися інформацією, ніхто сьогодні не сумнівається. Однак ми визнаємо і вилов­люємо тільки ту інформацію, яку самі йому постачаємо. Наш антропоцентризм не дозволяє робити широких філософських узагальнень, на які були здатні філософи минулого. Маючи перед собою незчисленну кількість доказів, що їхня модель світу є істинною (Ленін завжди підкреслював їхню геніаль­ність!) ми все ще інстинктивно чіпляємося за той обмежений світ, що був виліплений у наших головах кривавими руками Сталіна і його посіпак від філософії.

Світ цей не надто відрізняється від того, що знає про нього тварина, яка теж має відповідні рецептори. І якщо в основу пізнання ми ставимо рецептори відчуттів, то це відкидає нас на мільйони років назад.

До речі, саме Юдін, Мітін, Константинов свого часу допо­могли Сталіну та Кагановичу знищити майже всіх філософів і багатьох істинних учених. Опинившись на чолі сталінської філософської школи, вони витоптували все мисляче, передо­ве. Генетика, кібернетика, теорія відносності не тільки прого­лошувалися «реакційними», а слідом за цими звинувачен­нями знищувалися і вчені, їх відправляли до таборів, звідки повернулися одиниці.

Звідси зрозуміло, наскільки була зацікавлена ця верхівка в тому, щоб звести радянських людей до рівня білкових автоматів.

Але не будемо повторювати те, що сьогодні добре відомо з книжки О. Солженіцина «Архіпелаг ГУЛАҐ». Продовжимо розмову про субстанцію.

З нами можуть погодитися: так, світло справді здатне пере­носити інформацію. Не погодитися неможливо — це сьогодні тривіальна істина. Більше того: в комп’ютерах світло не тільки переносить інформацію, але й виробляє її, збагачуючи нас знанням. Однак це все ж таки інформація, а не якісь там духи...

Нагадаємо, що філософія споконвіку оперує двома основ­ними категоріями: матерія і Логос. Те, що не матерія, є Логос. І навпаки. Логос — це Слово, Знання, Дух, Ідея. То що ж є інформація? Адже це, звичайно, не матерія. Отже, не що інше, як Логос.

Спроби сховатися від істини за модною термінологією — це вельми наївне заняття. Таке ж наївне, як і спроби довести, що онтологія несумісна з діалектичним матеріалізмом.

Твердження, що онтологія позбавлена діалектики, не тільки спірне, але й взагалі невірне. Одухотворена природа (природа-суб’єкт) виглядає значно діалектичніше, ніж при­рода у вигляді об’єкта.

Але тут ми знову і знову переконуємось, що під нашими ногами не ґрунт, а крихкий весняний лід. І не тому, що у нас немає власної позиції, а тільки тому, що за допомогою філо­софських довідників немає можливості чітко і ясно цю пози­цію визначити. Вони ніби свідомо заплутують читача, щоб він не міг вибратися з термінологічних нетрів.

Метафізика та діалектика

Доводиться говорити про точність наукової термінології. Немає особливих різночитань, коли ми говоримо про мате­матику, фізику, хімію, біологію. І ціла прірва різночитань виникає тоді, коли ми звертаємося до філософії.

Ось, наприклад, у «Философском словаре» сказано:

«Марксистська філософія термін ”онтологія” не застосо­вує, інколи його умовно (але неправомірно) вживають як синонім учення про найзагальніші закони розвитку буття»7.

В УРЕ з цього приводу написано цілком протилежне:

«Марксистська філософія показала помилковість проти­ставлення онтології гносеології, довела спільність об’єктивних законів, які діють у навколишньому світі і в людському мис­ленні. В діалектичному матеріалізмі термін «онтологія» вжи­вається при витлумаченні явищ
об’єктивної дійсності, які іс­нують незалежно від свідомості»8.

Якому ж із двох наукових джерел вірити? Адже вони з’яви­лися приблизно в один і той самий час.

Те, що нам потрібно (і як потрібно!), ми знаходимо в УРЕ. Але де ж ґарантія, що майбутній критик не зробить на нас нападу з позицій юдінського «Философского словаря»? Втім, ми вже згодні – нехай нападає, адже він не буде надто суворим, бо термін “онтологія” вживати можна, хоча, на його думку, і неправомірно.

Ми знаємо, що у всі часи терміни «онтологія» і «мета­фізика» були цілком тотожні. Ось що про це говорить той же «Философский словарь»:

«З XVI століття нарівні з терміном «метафізика» вживався у тому ж значенні термін «онтологія»9.

І там же:

«Під онтологією чи «першою філософією» в домарксист­ській філософії розумілося вчення про буття взагалі, буття як таке, незалежно від його окремих видів. У цьому розумінні онтологія рівнозначна метафізиці»10.

Але ж субстанцію не можна вивчати, не абстрагуючись від окремих видів буття! Адже В. І. Ленін закликав до вивчення субстанції. Отже, бажаємо ми цього чи не бажаємо, а потрібно займатися онтологією саме «в цьому розумінні».

І ось ми намагаємося з’ясувати, що думає з цього приводу УРЕ, яка великодушно дозволила марксистам користуватися терміном «онтологія».

Ось що думає:

«У сучасній буржуазній філософії метафізика залишається панівним, домінуючим способом мислення. Вона використо­вується буржуазними ідеологами для захисту капіталізму, для боротьби проти марк­систсько-ленінської філософії»11.

Ось і спробуй визначити власну позицію! Читач так і не дізнається, можна чи не можна користуватися терміном «онтологія». З одного боку ніби можна, бо гносеологія не вичерпує і не може вичерпати всіх питань філософії. Це зро­зуміло кожній освіченій людині. Але оскільки «онтологія» і «метафізика» рівнозначні, то як же бути із «захистом капіта­лізму»?..

Цікаво відзначити ще один факт, який показує, у які тяжкі умови поставлені радянські філософи, котрі не бажають на­слідувати вульґарного філософа Молешотта, що навіть мис­лення пов’язував із травними можливостями шлунка. Оскіль­ки філософська школа Юдіна у субстанції бачить речовину, то це, звичайно, і є Молешотт у найчис­тішому вигляді. Адже зовнішня речовина (органічна і неорганічна) потрапляє в наш організм через шлунок. Отже, саме він і виявляється основ­ним органом пізнання.

Щоб якось відійти від необхідності дотримуватись юдінської школи, українські філософи змушені вдаватися до деяких хитрощів: з двох бід, на які тебе штовхають, вибирай меншу. І тоді з’являються такі формулювання:

«Діалектичний матеріалізм подолав метафізичне тлумачен­ня субстанції, розуміючи її як матерію, що є суб’єктом усіх своїх змін».

Ми навели рядки з «Філософського словника», виданого в Україні в 1973 році. Тепер нам ясно, чому десять років тому УРЕ утверджувала онтологію і відкидала метафізику: адже потрібно чимось пожертвувати, щоб не збрехати в головному. Віддамо Заходові метафізику, а собі залишимо онтологію. Тоді в нас виникне певна ціль, яку можна взяти під обстріл.

Чим це гірше за те, що відбувається в Китаї з Конфуцієм?..

Якщо глибоко вдуматися, то вчення В. І. Вернадського виявиться онтологічним за своєю суттю. Земна біосфера згід­но з цим ученням — віддзеркалення космосу, його найголов­ніших закономірностей. Пізнати ці закономірності — значить пізнати субстанцію, найзагальніші закони буття. Говорячи про біосферу, В. І. Вернадський залишає осторонь її окремі види — для нього існує тільки космічне світло як субстанція. Отже, В. І. Вернадський розглядає біосферу з позицій онтології та метафізики водночас. Та й яку фізику міг би застосувати В. І. Вернадський до вивчення біосфери? Тут мимоволі виникає те, що йде після фізики — тобто метафізика. Вона ж онтологія. Адже «після» — це і є «мета». Але хіба у вченні В. І. Вернадського відсутня діалектика? І хіба його наука су­перечить діалектичному матеріалізмові?..

Біда наша в тому, що деякі філософи призвичаїлися про все на світі висловлюватися не від свого власного імені, а обов’язково від імені марксизму-ленінізму. Вони заявили на це вчення такі права, ніби це їхня присадибна ділянка. А оскільки надто часто висловлюються цілком протилежні судження, то і сам марксизм-ленінізм в устах таких філософів трактується вкрай суперечливо. Шкідлива, дуже шкідлива звичка! Вона тільки відлякує людей від філософії, перетворює філософію у щось келійне і, зрештою, компромітує її в очах народу.

Не знайшовши ясної відповіді у довідковій літературі, ми змушені без її допомоги визначити свою власну позицію, яку збираємося захищати та відстоювати, оскільки вона стосовно нашої роботи є єдино можливою.

Ця позиція зводиться ось до чого: ми користуємось термі­нами «онтологія» та «метафізика», виходячи з їхньої тотож­ності. Матерію ми бачимо як субстанцію, а субстанція у на­шому уявленні нічим, окрім суб’єкта, бути не може.

Але це зовсім не означає, що наша метафізика перебуває за межами діалектики; кожен об’єктивний читач легко перес­відчиться в тому, що вона глибоко діалектична.

Тоді де ж бачити докорінну відмінність між матеріа­лізмом та ідеалізмом? Виходить, що ми навіть батька кла­сичного ідеалізму Платона готові причислити до матеріаліс­тів. А нам, звичайно, скажуть, що це безумовний нонсенс.

Мабуть, можна погодитися, що це насправді нонсенс, бо Істина неподільна, як і Всесвіт. А якщо так, то нонсенс поля­гає у завзятих спробах поділити Істину на дві взаємовиключні «підістини». Проте Істина не амеба, вона подібним чином ділитися не може. Те, що залишається від такого розчле­нування, ні в матеріалізмі, ні в ідеалізмі вже не є живою Істиною — є лише дві частини трупа.

Якщо роздивитись ближче, ідеалізм Платона мало чим від­різняється від матеріалізму Бруно і Спінози. Платон, як і його попередник Піфагор, не шукає богів над Природою. Він всього лише «для пояснення буття розвивав теорію про існу­вання безтілесних форм речей, які назвав «видами» або «ідеями» і які ототожнював з буттям»12.

Однак тілом ідей для Платона лишається світло. Хто ж він після цього — ідеаліст чи матеріаліст? Чи той і той одночас­но?..

Річ ось у чому. В усі часи як у таборі матеріалізму, так і в таборі ідеалізму знаходились люди, які плутали матерію з речовиною. Все безтілесне вони оголошували виключно ду­ховним, а тілесне — мате­ріальним. Але як тільки ми усуваємо цю плутанину, різниця між



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   33

Схожі:

Микола Руденко iconСпеціаліст вищої категорії, учитель української мови та літератури Микола Руденко

Микола Руденко icon2014 руденко валентина Іванівна
Руденко валентина Іванівна – вчитель методист світової літератури, спеціаліст вищої категорії, стаж 34 роки
Микола Руденко icon2015 рік Руденко Валентина Іванівна
Руденко Валентина Іванівна, учитель світової літератури Водянської сзш широківського району
Микола Руденко iconРуденко валентина Іванівна
Руденко валентина Іванівна – вчитель методист зарубіжної літератури, спеціаліст вищої категорії, стаж 30 років
Микола Руденко iconМединська О. В. – головний бібліограф Галицької ЦБ. Відповідальна за випуск: Сорочинська-Городецька І. В
Микола Руденко : письменник, філософ, правозахисник[Текст] : біобібліографічний нарис: до 95-річчя від дня народження Миколи Руденка...
Микола Руденко iconПрокопенко Андрій IV курс II група Микола Хвильовий
Тростяниці (тепер Сумщина) в сім’ї вчителів народився Микола Григорович Фітільов
Микола Руденко iconРуденко Валентина Іванівна, учитель зарубіжної літератури Водянської сзш широківського району. Зарубіжна література у 7 класі. Опитувальник книга
Руденко Валентина Іванівна, учитель зарубіжної літератури Водянської сзш широківського району
Микола Руденко iconМикола Вінграновський Микола Степанович Вінграновський народився
Микола Степанович Вінграновський народився в селі Первомайському Миколаївської області
Микола Руденко icon120 років від дня народження Миколи Григоровича Хвильового
Микола Хвильовий (справжнє прізвище Микола Григорович Фітільов) (13 грудня 1893 – 13 травня 1933) — український прозаїк, поет, публіцист,...
Микола Руденко iconМикола І павлович (25. 06. 1796 18. 02. 1855)
Олександр прийняв зречення брата, але не зрадив його розголосу. Після смерті імператора Олександра І великий князь Микола Павлович...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка