Микола Руденко



Сторінка5/33
Дата конвертації11.04.2017
Розмір7.64 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   33

науковим матеріалізмом та нау­ковим ідеалізмом практично зникає. Ця різниця з’явля­ється тільки тоді, коли хто-небудь з ідеалістів починає ствер­джувати: матерія виникла із духу. У даному випадку ми зму­шені запитати: що ви називаєте матерією — речовину чи світло?

Що стосується платонівських ідей, то вони суть образи, які формуються в глибинах субстанції. І якби вони не існували, не було б і нас — адже ми також лише світлові образи, які виникли з фотосинтезу.

Інколи можна почути, що Іоанн Богослов одним із перших поставив дух над матерією: «Споконвіку було Слово, а Слово в Бога було, і Бог було Слово. Воно в Бога було споконвіку. Усе через Нього повстало, і ніщо, що повстало, не повстало без Нього».

Далі ми дізнаємось, що під Богом мається на увазі світло як субстанція — тобто одухотворена матерія. І якщо глибоко вдуматись у ці рядки, то вони також не призводять до доко­рінної різниці між матеріалізмом і ідеалізмом в їхніх нау­кових, а не вульґаризованих формах. «Слово в Бога було» — отже, світло є вічний носій Логосу. «Бог було Слово» — це анітрохи не далі від істини, ніж те ходяче твердження, що наука стала продуктивною силою. Адже наука, знання, інфор­мація — це, власне, і є Логос. І якщо вона стала продуктивною силою (а це повсюдно стверджує наша преса), то, виходить, ми змушені визнати за Логосом рівні права з матерією. І тоді немає необхідності надто жорстко налаштовуватися проти Іоанна Богослова: він, по суті, стверджує майже те ж саме, що сьогодні на кожному кроці можна почути від радянських про­паґандистів. Щоправда, Іоанн не забуває повторити, що Слово в Бога було. Цим він підкреслює первинність субстан­ції, чого не робимо ми, проголошуючи науку продуктивною силою.

Врешті, суперечка про те, можна чи не можна субстанцію називати Богом, виглядає по-дитячому. Але коли за цією дитячою суперечкою проглядає недобра тактика, то це вже виявляється зовсім не дитячим заняттям.

Отже, підбиваючи деякі підсумки, ми змушені констату­вати, що субстанціональний матеріалізм (тобто онтологічний) усуває вікові протиріччя, які поділяли людей на ворогуючі табори. Приховувати цю обставину вигідно тільки тим, хто хотів би насаджувати і підтримувати ідеологічну ворожнечу між народами. Але кожна освічена людина усвідомлює, що Істина незнищенна — її не можна обминути чи сховати від допитливих умів. А той, хто намагається це зробити, прире­чений на неминучу поразку, бо він є ворогом Істини, князем облуди.



СУБСТАНЦІЯ ДОДАТКОВОЇ ВАРТОСТІ

Помилка К. Маркса у визначенні субстанції



та її наслідки

Що сталося з марксизмом?.. Все частіше в уяві людей вимальовується страхітлива картина: два наймогутніших народи на земній кулі знищують один одного, а над їхніми головами — з того й іншого боку — майорять червоні прапори із зображеннями Маркса та Леніна.*

Чи могло наснитися подібне страхіття цим земним лю­дям — зовсім не богам! — коли вони мріяли про світову революцію? Між тим мільйонні війська вже сходяться, ракети й гармати готові до найстрахітливішої за всю світову історію битви.

Світ із жахом бачить: ось до чого призводить догматичне розу­міння «Капіталу».

Але як його розуміти інакше? Адже там чорним по білому написано: «Рента, відсоток і промисловий прибуток – це тільки різні назви різних частин додаткової вартості товару, або втіленої у ньому неоплаченої праці... Вони не породжуються землею як такою і капіталом як таким (підкреслено Марксом. – М. Р.).

Отже, на думку Маркса, родючість землі не є основою збільшення наших багатств – земля тільки знаряддя, за допомогою якого експлуатується людська праця.

Саме так Маркс і пише далі:

«...Але земля і капітал дають своїм власникам можливість отримати відповідні частки додаткової вартості, яка витискається капіталістом-підприємцем з робітника»13.

“Капітал” – цілий океан, ми ж узяли з нього тільки одну краплю. Але справедливо кажуть: у краплі відбивається Всесвіт.

Постараємося не переобтяжувати цю роботу цитатами. Те, що ми зараз процитували, є суть теорії Маркса, ключ до розуміння трьох томів “Капіталу”.

Отже, земля, мовляв, нічого не додає до людської праці – її можна розглядати на одному рівні з іншими засобами виробництва. Точнісінько так, як ми розглядаємо заводський цех чи залізницю.

Отож у землі ми не знайдемо джерела додаткової вартос­ті — тобто тієї енерґії, що стоїть в основі зростання наших багатств. Фактично, за Марксом, річ ось у чому: скільки вкла­дено енерґії в обробіток землі, стільки одержиш назад. Навіть не сам — два чи сам — три, а сам — один. Так само, як на ткацькій фабриці: скільки пройшло пряжі через веретено, стільки її буде в товарі. Вся енерґія — від першої до останньої калорії — вилучається з людських організмів, а земля, як і інші засоби виробництва, є тільки знаряддям, що допомагає витиснути цю енерґію з наших м’язів і застосувати її для діла.

Так, на думку Маркса, ростуть багатства на земній кулі. Вони ростуть винятково — і єдино! — за рахунок експлуатації самої людини. Природа в цьому процесі участі не бере. На­впаки: земля також є засобом експлуатації людини.

Слід зрозуміти нас правильно: ми не збираємося заперечу­вати експлуатацію праці — мета нашого дослідження зовсім інша. Вона полягає ось у чому: чи існують у природі сили, які примножують наші багатства? Де вони — тільки у нашому мозку та наших м’язах, чи є щось таке, що діє непомітно для нашого ока? Одне слово, ми намагаємось з’ясувати субстан­цію вартості.

Наведемо такий приклад. Праця кочових народів полягала в тому, що вони переганяли череди з одного пасовиська на інше. Руки цих людей майже нічого не виробляли. А хто ж тоді виробляв? Що примножувало їхні багатства? Чим году­валися їхні діти й жінки, які також нічого не виробляли?

Якби спитали про це у казаха чи монгола, що сидить у сідлі серед своїх табунів, він би спочатку показав на сонце, а потім на землю — це вони!..

У часи Римської імперії на земній кулі налічувалося 200 мільйонів людей, сьогодні ми наближаємося до 4 мільярдів. Всі ці люди знають, що таке гроші, і широко ними користаються. Гроші вони одержують за працю. Експлуатація, звичайно, існує — це кожному зрозуміло. Але що експлу­атується — тільки людина чи людина разом з природою? Ще простіше: чи могло б збільшитися населення, якби земля мала такі ж властивості, як машина, — скільки в неї вклав праці, стільки вона повертає товару? Не більше, а саме стіль­ки ж...

За Марксом (до четвертого тому), байдуже, як викорис­товується земля — чи то для сільського господарства, чи під забудівлю, чи під залізницю. Результат один: у будь-якому випадку вона приносить однакову норму прибутку.

Але спробуємо уявити таке: наша планета так забудована, що на ній майже не залишилося родючих земель. Матимуть капіталісти в такому разі прибуток чи ні? Відповідь може бути одна: вартість перестане існувати разом з людьми.

Вдумавшись у цей приклад, ми легше зрозуміємо, що до­даткова вартість — всього лише умовне позначення якогось надзвичайно складного енерґетичного процесу, для якого ми поки що не маємо точнішої назви. Якщо обмежити мислення грошовими знаками, то дійсно можна сказати, що хтось користається з моєї праці, не доплачуючи мені за перепраць­овані години. Але цей хтось нічого не забирає з собою у могилу. Він не здатен більше з’їсти і більше одягти на себе костюмів, ніж необхідно для однієї людини. Всі багатства після його смерті залишаються на землі і рано чи пізно опиняються у розпорядженні суспільства.

Якщо дивитися з точки зору закону збереження та перет­ворення енерґії, то будь-яка власність — лише ілюзія, бо ніщо нам не належить, окрім власного тіла та власної душі. Ми йдемо в інший світ, а все, зроблене нами, лишається іншим людям.

Існує фізичний закон: будь-яка система віддає на виході стільки енерґії, скільки отримує на вході. І на виході в інший світ ми віддаємо тільки енерґію власних організмів. Ані кало­рії більше.

Звичайно, бідність і голод — явища жахливі. Але як зробити, щоб Індія на 450 мільйонів населення збирала зер­нових не кілька десятків мільйонів тонн, а принаймні 400 мільйонів? Чи допоможе справі революція? Може, індійцям слід розвивати своє господарство капіталістичними мето­дами?..

Відповідь залежить від того, що ми бачимо в основі додат­кової вартості.

Якщо субстанцією вартості є праця людини, то індійський народ зобов’язаний здійснити революцію — і тоді його багат­ства негайно почнуть зростати.

Якщо ж субстанцією вартості є родючість землі, то рево­люція йому не допоможе — вона здатна збагатити землю лише людськими трупами. Але від цього виду добрив урожаї не збільшуються.

Тепер уявімо таку картину. Мойсей веде свій народ до землі обі­тованої. Минають роки, десятиліття. Змучені люди вже розуміють: їхнього життя не вистачить, щоб дійти до мети. Багато хто з них не витримав походу — їхні тіла засипають піски пустелі. Але люди не ремствують: хай не дійдемо ми, зате дійдуть наші діти — і коріння народу на­шого вросте у родючу землю.

Мойсей також десь похований, а люди все йдуть, несучи на своїх плечах скриню, в якій зберігаються заповітні скри­жалі. І ось нарешті вони приходять туди, де має бути земля обітована. Приходять і бачать: перед ними простирається величезна пустеля. Без кінця, без краю. Немає жодного дже­рела. І попереду теж немає.

Тоді вони відкривають скриню, дістають скрижалі і чита­ють викарбувані на камені слова — це була fata morgana.

Як відомо, з Мойсеєм цього не сталося, але щось схоже може статися з «Капіталом». Нехай ще не сталося, але може статися.

Чи можна примножувати наші багатства тільки завдяки людським м’язам? Чи досить багате це джерело?

Адже ми усвідомлюємо, що вартість — це, зрештою, енерґія. Але яка саме енерґія? Звідки вона з’являється — тільки з нашої праці, чи її джерела в самій природі?

Тут, мабуть, найбільша складність полягає у тому, що су­спільні енерґетичні процеси приховані від наших очей гро­шовими знаками.

Але так чи інакше, а додаткова вартість у ґлобальному масштабі — це загальнолюдський приріст енерґії. Хіба приріст населення на земній кулі — це не перетворення вартості в живих людей? Адже гроші — всього лише машкара, за якою приховані енерґетичні процеси.

Навряд чи можна погодитися з тим, що населення Індії менш працьовите, ніж населення Америки. Але яка прірва лежить між ними в економічному розвиткові!

Чи, може, індійці відстали від західних народів за куль­турним рівнем? Проте загальновідомо, що індійська культура багато в чому перевершує західну.

На додаткову вартість треба дивитися як на приріст енерґії, яка зрештою стає людськими організмами, містами, заво­дами, транспортними маґістралями.

Аналізуючи вартість з точки зору закону збереження та перетворення енерґії, ми легко зрозуміємо, що праця як така — без участі у ній продуктивних сил природи — не дозволила б нам побудувати настільки потужну індустрію і закидати космос розумними апаратами.

Мають існувати певні умови в природі, які роблять люд­ську працю або високопродуктивною, або взагалі непродук­тивною.

Тому, коли Маркс виводить додаткову вартість виключно з людських м’язів, він помиляється. У цьому разі людина відри­вається від природи — від її енерґетичних джерел — і стає яко­юсь «незалежною» силою, яка живиться власним коштом.

Спочатку треба відповісти, яким чином потрапила енерґія в людські м’язи — з яких джерел? — а потім уже розміркову­вати про те, що є основою додаткової вартості. Тільки у такій послідовності можна прийти до розуміння субстанції.

Ми добре пам’ятаємо, як у часи Сталіна наші ідеологи постійно втовкмачували нам, що природу підкорено остаточно і безповоротно. Нам лишалося тільки виконувати єдиний «закон природи», який називався основним законом соціаліз­му і був сформульований так: задоволення всезростаючих потреб трудящих.

Цей закон прийшов на зміну законові додаткової вартості. Капітал знищено, а разом з ним усунено і його закони.

Природа соціалізму цілком інша, тут експлуатація не­можлива, отже, про додатковий продукт і додаткову вартість не може бути й мови.

«Додатковий продукт — продукт, який створюється в до­датковий час працею безпосередніх виробників у класово-ан­тагоністичному суспільстві і який привласнюється експлуата­торськими класами. Категорія додаткового продукту виражає відносини експлуатації, панування і підпорядкування. У соці­алістичному суспільстві, заснованому на суспільній власності на засоби виробництва, відсутня категорія додаткового про­дукту».

Так стверджувала БСЭ у 1955 році, чітко дотримуючись сталінського вчення про економіку соціалізму. Прийом простий: державна власність оголошується «суспільною». Тільки й усього!..

Треба сказати, що Сталін умів рубати під корінь, не плу­таючись у термінологічному павутинні. Після його смерті це вміння начебто зникло — і ось у 1963 році ми із подивом читаємо: «Виробництво додаткового продукту має надзвичай­но важливе значення для соціаліс­тичного суспільства, оскіль­ки цим забезпечується накопичення, розширення вироб­ництва у всезростаючих масштабах».

Тут можна було б порадіти: нарешті наші економісти усві­домили, що німецького лікаря Майєра свого часу було даремно кинуто до божевільні. Адже він ще у 50-х роках минулого століття мав сміливість стверджувати, що Сонце постачає нас усіма видами енерґії. Те, чого не розуміли в XIX столітті, в XX не розуміти грішно й навіть злочинно. Не можна ж від­ставати від світової науки на цілих сто років!..

Та дарма!

«Додатковий продукт у соціалістичному суспільстві не є додатковою вартістю, яка відображає відносини капіталістич­ної експлуатації»14.

То що ж — у нас уже завершилося відмирання грошей і додатковий продукт не є «речовинним носієм» додаткової вартості? Чи ми потрапили в рабовласницьке суспільство, де додатковий продукт не оплачується?..

А якщо ні те й ні інше, тоді де ж теоретичні праці, що ясно відповідають, яка субстанція стоїть в основі додаткового продукту?

Таких робіт немає. В основі виробництва, як і рані­ше, залишається тільки людська праця. Сонце й земля у створенні додаткового продукту немовби ніякої участі не беруть.

Запитуємо: чому ж в інших країнах додатковий продукт є основним доказом експлуатації, а у нас — це закономірна необхідність розвитку? Адже всі західні економісти так само пояснюють цю необхідність. Чи ми маємо право на розвиток, а інші народи такого права не мають?..

Хтось уже зрозумів — fata morgana, однак побоявся об’я­вити про це голосно. І тому додатковий продукт вирішили відновити в правах, не збочуючи зі шляху. Але це те ж саме, що відновити в правах оазис на основі тієї ж таки fata morgana.

Гірко все це спостерігати. А ще прикріше стає, коли зга­дуєш, якими методами Сталін розправився з додатковою вар­тістю і додатковим продуктом одразу без зайвої плутанини: він створив виробництво за колючим дротом, де додатковий продукт справді не був носієм вартості.

Ось що означає на практиці «незалежність» від природи, яка ви­пливає з формул Маркса.

Строго кажучи, реабілітуючи додатковий продукт, ми за­вдяки цьому реабілітуємо капітал, бо він, власне, і є вироб­ництво додаткового продукту, що в товарній економіці набу­ває характеру додаткової вартості. Економіка ж залишається товарною доти, доки існують гроші. Так чим же допоможуть заклинання і філіппіки на адресу додаткової вартості та капі­талу? Тут існують два виходи: а) виробляти додатковий про­дукт, який нічого не коштує (у таборах), — тоді ми поверне­мося до рабовласницького способу виробництва; б) виробляти його у нормальних умовах — і тоді це є капіталістичне вироб­ництво, а не щось інше.

Третє нам не дано, бо третього не існує у самій природі.

Про розподіл додаткового продукту ми тут не говоримо — це питання моралі, а не самого виробництва. Моральні проб­леми не можна плутати з проблемами фізичними — це перша заповідь справжньої науки. Коли щось подібне відбувається, тоді ідеологічні спекуляції руйнують науку, а разом з нею і виробництво.

Наші економісти займаються тим самим, що і філософи: вишукують синоніми, щоб один із них реабілітувати, а другий затаврувати. Тавруючи метафізику, начебто призначену для захисту капіталізму, вони утверджують онтологію; тавруючи додаткову вартість, утверджують додатковий продукт.

Овва, у сталінські часи подібні хитрощі їм би даремно не минули!..

Насправді ні метафізика (та ж таки онтологія), ні додат­кова вартість та її виробництво (тобто капітал) анітрохи перед нами не винні — вони за своїм змістом настільки ж соціалістичні, наскільки й капіталістичні. Так само, як не можуть мати класової приналежності сонце, земля, вода, — так само і тією ж мірою не має її сам по собі капітал і капіталізм як такий. Глибинна відмінність між соціалізмом та капіталізмом полягає не в тому, що соціалізм зобов’язаний знищити капітал, а лише у тому (виключно!), що соціалізм передає буржуазний капітал до рук самих трудящих. Тільки й того! Всі надмірності і ширші тлумачення у цій справі згубні. Та й насправді ведуть до згуби, бо у цьому випадку ми починаємо рухатися не до землі обітованої, а до fata morgana...

Але повернемося до субстанції вартості. Український «Фі­лософський словник» у статті «Субстанція», прагнучи спо­рудити захисні стіни навколо напівзабороненого визначення матерії (матерія-суб’єкт), відразу ж після нападок на мета­фізику стверджує: «Взірець діалектико-матеріалістичного за­стосування категорії субстанції дав Маркс у «Капіталі». Ана­лізуючи поняття вартості, він показав, що субстанція вартості, яка не залежить від різноманітних форм її прояву, є людська праця».

Це, звичайно, молитва. І молитва зовсім недоречна. Маркс наприкінці життя сам засумнівався у своїх формулах і посту­пово почав повертатися до фізіократів. Але не буквально — тоді б він був нам непотрібний! — а саме у визначенні субс­танції вартості. Із цих визначень і випливають усі практичні висновки.

Нехай читач не обурюється і читає ці рядки спокійно. Космічна ґрандіозність такого явища, як додаткова вартість, зобов’язує нас зрозуміти: люди — також елементарні частки у тому циклотроні, що іменується планетою, їм дуже важко розібратися, звідки прибуває додаткова енерґія, з якої ви­ростає загальнолюдський проґрес. То що ж дивного у тому, що один з учених сказав: «Із самих себе»? І рушили вони не туди, куди потрібно. Але уперлися в непереборний бар’єр. І не прос­то уперлися, а багато хто з них перестав існувати — пішов у лоно субстанції.

Відкриємо скриню Мойсея і прочитаємо заповітні скри­жалі. Те, що ми там побачимо, повинно вжахнути та приго­ломшити. Але помолимося, брати, помолимося...

Скриню ще не відкрито — ми тільки підбираємо ключі.

Помолимося...

Замість молитв політико-економічних згадаємо молитву Тютчева:

Блажен, кто посетил сей мир

В его минуты ро ковые!

Его призвали всеблагие

Как собеседника на пир.

Он их высоких зрелищ зритель,

Он в их совет допущен был —

И заживо, как небожитель,

Из чаши их бессмертье пил!

Явище додаткової вартості можна порівняти тільки з тією зов­нішньою енерґією, що надходить в циклотрон для розгону часток.

Однак абсолютна додаткова вартість в трьох томах «Капі­талу» виводиться всього лише з неоплаченої праці — тобто безпосередньо з людських м’язів. Земля, Сонце, Всесвіт у створенні наших багатств не беруть участі — все робимо ми, виключно ми.

Казах, що сидить у сідлі, знає, що з його м’язів не пішло жодної калорії на створення овечої отари і її примноження. А це і є його багатство. Хлібороб, звичайно, змушений працю­вати значно більше — треба зорати, засіяти, зібрати урожай. Але звідки надходить хліб у міста? Як міста взагалі можуть жити? Адже вони не виробляють їжі. Те, що вони виробля­ють, зовсім неїстивне. Крім того, перш ніж щось виробляти, потрібно харчуватися.

І все ж таки міста наповнюються мільйонами жителів, а села щезають з лиця землі. Звідки, чому, як?..



Відповідь. Робітники виробляють вартість. Відбувається відповідний обмін товарів.

Гаразд, відбувається. Це правильно. Та ось питання: якщо все на світі виростає з енерґії наших м’язів, то як же 2% американців (за їхніми даними) можуть годувати 98% влас­ного населення, та ще до того ж і нам інколи перекидають через океан мільйони тонн пшениці? Якими повинні бути м’язи в американських фермерів, якщо у них закладена така неймовірна кількість енерґії? Люди це чи боги?



Відповідь. Вони працюють на машинах.

Даруйте, машини не виробляють хліб — його виробляє земля. За допомогою машин можна пояснити, чому змен­шується сільське населення. Але як ви поясните зростання врожайності?



Відповідь. Вони користуються мінеральними добривами, які виробляє промисловість.

Теж правильно. Але звідки промисловість черпає свою енерґію? Невже тільки з людської праці? Тоді в американських робітників якісь космічні м’язи — не від світу цього.



Відповідь. Вугілля, нафта.

А це що таке? Звідки взялося?



Відповідь. Від Сонця...

І тут ми виявляємо, що Маркс від фізіократів рушив у бік меркантилізму: він не розуміє, не може збагнути особливої ролі хліборобства. Та й взагалі природа з виробництва товарів виключається. Він оперує поняттям «вартість», бачачи перед собою тільки гроші та юрби людей, що йдуть продавати свою робочу силу.

Любов до людини (так, саме любов до людини!) закриває від нього загальний зв’язок явищ. Йому шкода змучених важ­кою працею робітників. Емоції перемагають логіку, він ста­вить в один ряд мінеральне і органічне — землю під забудів­лею, яка нічого не виробляє, і землю, призначену для хлібо­робства.

Абстрактне поняття «вартість» не дозволяє зрозуміти, звідки прибуває енерґія і як вона потім перетворюється у виробництві. Тому, засуджуючи меркантилістів, К. Маркс у визначенні первинного джерела енерґії далі від них не просу­нувся.

Сьогодні кожний школяр знає, що земне життя є пород­ження фотосинтезу. Щоправда, Опарін та його учні намага­ються відвести нас у бік від цієї істини, доводячи, що жива клітина могла зародитися із земних мінералів. Припустимо. А далі? Далі, звичайно, потрібно визнати, що без фотосинтезу вона неможлива.

Але, говорячи про субстанцію додаткової вартості, ми має­мо на увазі не цивілізацію сіркобактерій, а людську цивіліза­цію. Сіркобактерії можуть жити за рахунок хемосинтезу — сонячне світло їм не потрібне. Однак вони черпають енерґію для життя з процесу окислення, який без кисню неможливий. А кисень також виробляється у фотосинтезі...

Проте не будемо несправедливими до Маркса: у ті часи явище фотосинтезу було так само невідоме, як за часів Ньютона розщеплення атому. Те, що відкрив Майєр, скін­чилося для нього надто сумно і не було визнано його су­часниками.

Втім, навіщо брати такі далекі часи? Навіть у наш час не всі розуміють, про що говорить В. І. Вернадський:

«Біосферу по суті можна розглядати як область земної кори, що зайнята трансформаторами, які переводять космічне випромінювання в дієву земну енерґію — електричну, хімічну, механічну, теплову і т. д... Сонцем докорінно перероблено і змінено обличчя Землі»15.

Гордому людському серцю тут немає поживи для антропо­центризму, бо ми, за Вернадським, всього лише трансформа­тори космічної енерґії.

Не дивно, що Вернадського почали видавати тільки після смерті Сталіна. До його смерті друкувалося таке:

«Завдяки Ньютону стало ясно, що взаємодія між небес­ними тілами і Землею зводиться виключно до притягання і що це притягання внаслідок колосальних відстаней надзви­чайно незначне і ніяк не впливає на життя людей»16.

Ось звідки взявся сталінізм! Адже Сталін ніяк не міг пого­дитися із тим, що він є всього лише трансформатором сонячної енерґії — він був Сонцем. Той факт, що Сонце, у свою чергу, також є трансформатором Світової Монади — це його не турбувало. Мікросвіт намагається жити за своїми власними законами.

Маркс не міг зрозуміти, що додаткова вартість не виво­диться безпосередньо з м’язів людських — м’язи ці є лише провідниками й трансформаторами. Йому здавалось, що, прирікаючи капітал на загибель, він визволяє людську працю від пригнічення.

У його часи неподільно панувала теорія Ньютона. З неї випливало, що є небесні тіла у порожнечі та якесь взаємне тяжіння. Більше нічого! Ніякої залежності від Сонця, від Космосу — все на Землі робиться тільки людськими руками. Дивно навіть, як у той час можна було не згоджуватися з Молешоттом. Мабуть, завадило ідеалістичне минуле, коли він, Маркс, сповідував філософію Геґеля.
Що є субстанція вартості?

Наприкінці життя настало протвереження. Маркс зрозумів: у світі існує якась сила, що постачає суспільству енерґію. Ні, не Сонце — тоді про фотосинтез не мали жодного уявлення. Сонце здавалося всього лише тепловим центром, все інше робить сама Земля. Це дуже яскраво зображено у творі Ґер­цена «Минуле і думи», де він оспівує хіміка, схожого на Молешотта. І це видавалося тоді возвеличенням земної люди­ни. Чи станемо ми сумніватися у тому, що у Ґерцена були найкращі наміри? Адже він усім своїм життям довів, що стоїть на боці проґресу.

...Скрижалі, заповітні скрижалі!..

Скриню відкрито. І ось ми, геть приголомшені, читаємо наступні рядки:

«Основою абсолютної додаткової вартості — тобто реаль­ною умовою її існування — є природна родючість землі (під­креслено Марксом), природи, тоді як відносна додаткова вар­тість заснована на розвиткові суспільних продуктивних сил».

О, великий Мойсей! Що ж ти з нами зробив? П’ять десяти­літь ми несли твою скриню. Куди ж ти нас привів?..

Щоправда, у нас негайно з’являється запитання: коли це написано — у кінці життя чи раніше? Відомо, що четвертий том («Теорії додаткової вартості») по суті повинен бути пер­шим, — він з’явився тоді, коли Маркс досліджував світову політекономію. Проте відома також авторська воля Маркса: зробити його не першим, а четвертим — тобто заключним, що підбиває підсумок усього життя. Читач зобов’язаний вихо­дити з авторської волі, бо воля автора ніколи не буває випад­ковою. Що це не випадковість, а глибока переоцінка власної теорії, можна судити також із ставлення К. Маркса до теорії українського філософа С. Подолинського, про якого ми розка­жемо пізніше.

Нам сьогодні важко встановити, коли з’явилися ті чи інші рядки у четвертому томі, — мабуть, Маркс повертався до нього все своє життя. Але якщо автор каже: ці рядки — саме ці рядки! — повинні бути останніми, то у нас немає вибору: ми зобов’язані справді вважати їх останніми.

Те, що ми зараз процитували, і є останні рядки «Капіталу».

Підсумок.

Чи це не відречення від колишніх висновків? Тут зовсім по-новому визначається субстанція додаткової вартості, її справжнє джерело міститься не у м’язах людини, а у гумус­ному шарі планети. Людська праця відтепер стає її провід­ником. Тільки провідником, але не джерелом. Це, власне, і є повернення до Франсуа Кене, якого Маркс оголошує істин­ним батьком політичної економії.

Повторюємо: експлуатація існує. Але експлуатується не лише людина, а насамперед Природа. З різним ступенем справедливості це лишається і до наших днів.

А може, ми процитували якісь випадкові рядки? Можливо, вони належать не Марксу, а фізіократові Джонсу, теорію якого розглядає Маркс на останній сторінці четвертого тому? Так видається тільки на перший погляд.

Уважно перечитуючи четвертий том — всі три його части­ни, — ми помітимо, як крок за кроком повертається Маркс до теорії фізіократів, яку заснував Ф. Кене. Повертається не до духу їхнього вчення — він чужий Марксові, — а до фізичної суті: землю не можна розглядати в одному ряду з іншими засобами виробництва. У неї особлива роль: земля є первин­ним джерелом додаткової вартості.

Далі, розглядаючи теорію фізіократів і критику цієї теорії нашими соціологами, ми покажемо, як змінюються погляди Маркса. Втім, якби цього не сталося, ми б погодилися з О. Солженіциним: Маркса можна віддати кому завгодно, знайшлися б тільки бажаючі його наслідувати.

Тепер Маркс уже не напише, що додаткова вартість «не породжується землею як такою». Тепер він погоджується, що фізіократичний «дар природи» існує реально, однак це «такий подарунок, який земля робить тому, хто її обробляє»17.

Слідом за цим він визнає «продуктивні сили природи», яких раніше не помічав. Так, з’являється у його мові і така об’ємна дефініція.

Його пристрасть, як і раніше, присвячена звільненню праці. Він був Мойсеєм, який веде людство на землю обітовану, і залишається ним. У всякому разі не зрікається цієї місії. Цим він рішуче відрізняється від фізіократів, що не ставили перед собою подібних завдань. Тому Маркс, як і раніше, акцентує увагу на експлуатації праці. Пафос той самий — пафос гу­манний, благородний, — однак немає вже відриву від землі, піднесення до абсолюту якоїсь «суспільної субстанції».

У світі немає і не може бути кількох субстанцій. Якщо вони з’являються в якихось формулах, то знищується саме поняття субстанції як першооснови всього існуючого. Понят­тя це можна вживати тільки тоді, коли ми справді бачимо основу, що об’єднує в собі і собою всі розрізнені речі та явища. І тому вона є суб’єкт.

Що ж таке «суспільна субстанція»? Чи є вона суб’єктом? За Марксом, це праця, робота — тобто процес. Але процес ніколи не був і не може бути суб’єктом. Адже це те ж саме, що оголосити субстанцією рух. Такі спроби були. І Ленін справедливо запитував: а що рухається у цьому русі?..

Праця, енерґія, робота — це не сама субстанція, а її творчий прояв у речовинному світі.

Тоді, можливо, суб’єктом є людське суспільство чи, як тепер прийнято казати, «суспільна людина»? З гносеологічної точки зору це правильно, з онтологічної — ні. Людина пізнає природу, роблячи її об’єк­том свого пізнання. Але з таким самим успіхом можна зробити об’єк­том пізнання і самого Господа Бога. Адже ми не боїмося дивитися в очі матері чи батькові, намагаючись угадати їхні думки. У цьому випадку вони стають для нас об’єктом пізнання.

Коли ж ми називаємо своє ім’я і по батькові, то цим підк­реслюємо, звідки ведемо свій рід. І тоді батько перетворю­ється у суб’єкта, що нас породив. Мудро, дуже мудро живе наш народ: людей, гідних поваги, він називає на ім’я і по батькові. Це зв’язує суб’єкта, який пізнає, з суб’єктом, який творить.

Так зобов’язана жити і «суспільна людина», бо у неї є власне по батькові — Ярилович. Ярило — найдобріший з богів: це бог Сонця, весни, любові, родючості.

Само по собі зрозуміло, що цим ми хочемо сказати: гносе­ологія без онтології — наука тих, які не пам’ятають свого походження.

Але повернемося до поняття «суспільна субстанція» або «субстанція вартості», що за Марксом одне й те саме. Це не людство, а тільки його праця. Справді, гарні були б ми, марк­систи, проголосивши земне людство «субстанцією вартості»!

Та це фактично сталося, але не у Маркса, а у Сталіна. Спочатку в триклятому 1933 році, коли Сталін вигріб весь хліб — до останньої зернини! — з українських комор, щоб продати його за кордоном й отримати промислове обладнан­ня. Таким чином він прирік мільйони українців на голодну смерть.

Статистика приховує, але в народі кажуть, що тоді заги­нуло від голоду не менше 7 мільйонів. Ціла європейська держава! Та й не маленька. Чи можна таке простити.

Цей людоїдський успіх окрилив Сталіна, і він повірив, що людина як субстанція вартості цілком може впоратися з побу­довою соціалізму. Ось звідки з’явився архіпелаг ГУЛАҐ. А це ще десятки мільйонів замучених співвітчизників. Завважте: не полонених, яких римляни перетворювали у рабів, а саме співвітчизників.

Тому треба твердо засвоїти: якщо субстанція не є суб’єктом у точному значенні цього слова, тоді вона взагалі ніяка не субстанція. Вона у такому разі перетворюється на схо­ластичний термін, порожній звук, що нічого не виражає. Але порожнеча формулювань — це оселя сатани.

Звичайно, нам неприємно це констатувати, проте факт залишається фактом: відірвавши вартість від землі, від природи, Маркс втратив її істинну субстанцію. Тут він справ­ді робить майже ту саму помилку, що була притаманна мер­кантилістам, які виводили зростання багатств з грошового обігу.

Зовні це наче не так: джерелом додаткової вартості у Марк­са є виробництво. Але наведемо такий приклад. Араби не продали нафти Західній Європі — і виробництво негайно почало скорочуватися. В Англії було навіть запроваджено триденний робочий тиждень.

Як же могло статися, що арабські шейхи, яких могутній промисловий світ досі майже не помічав, труснули потужно всі цивілізовані країни? Західна Європа, Японія і навіть Америка ледве не впали навколішки перед цими мусуль­манськими володарями.

Знижується виробництво й тоді, коли на землю приходять неврожаї.

Таким чином, виробництво живиться не тільки нашою пра­цею — наша праця всього лише спрямовує ті енерґетичні потоки, які виробляються самою природою.

Що ж до практичних наслідків, то помилки Маркса виявилися згубнішими, ніж ті, що були властиві меркантиліс­там. Дійсно, пафос їхніх помилкових теорій був спрямований на розвиток торгівлі. Інакше використати ці помилки не можна. Якщо гроші виробляють гроші (це, як вони вважають, і є багатство), то треба торгувати, торгувати. І Ленін — зовсім не меркантиліст — після революції також вимагав: «Торгувати, торгувати! По-європейському, а не по-азіатському».

Але азіатів тяжко навчити торгувати: в Азії не продається, а «дається» або відбирається. Термінологія приходить із За­ходу (експропріація, конфіскація), а звичаї залишаються.

І хоча пафос Маркса був спрямований на визволення праці, демонічний азіат вловив об’єктивний зміст його теорії: якщо людина незалежна від природи, то вона залежить тільки від мене. Отже, така теорія мені підходить. Почнемо буду­вати...

Фізіократи в основу виробництва додаткової вартості ставили землю, маючи на увазі гумусний шар планети. Тоді ще не усвідомлювали, що родючість зумовлена діяльністю Сонця, яке протягом багатьох мільйонів років створило на землі тоненький органічний шар — живе дзеркало, що є ві­дображенням космосу.

Воно ж, Сонце, накопичило у надрах Землі запаси вугілля, наф­ти, газу.

Сонце щорічно виробляє на нашій планеті 450 мільярдів тонн живої речовини — тобто по 128 тонн на кожну земну людину! Ось звідки до нас приходить та щорічна додача енерґії, яка після цього реалізується у виробництві, виступа­ючи під личиною вартості.

Вернадський, не згадуючи про людські руки, зазначає: «Сонцем докорінно перероблене і змінене обличчя Землі». І ми з ним сьогодні не сперечаємось, бо усвідомили, що його устами глаголить Істина. Адже він каже про людей, коли згадує електричну енерґію. Бджоли та ведмеді її не виробля­ють. Отже, Сонце в його вустах — це ми самі, наш мозок і наші руки.

Тоді що ж є субстанцією вартості?

Космічне світло, що створило життя на Землі. Тільки во­но — неосяжне, неозоре, єдино суще.

Немає і не може бути якихось «підсубстанцій» або «напівсубстанцій» — субстанція єдина, як єдиний Всесвіт. Ось чому, перш ніж говорити про субстанцію вартості, ми змушені були звернутися до субстанції взагалі — причини всіх причин і всіх явищ.

Тому не існує і тієї «суспільної субстанції», що стоїть в основі вчення К. Маркса.

То, може, нам справді відмовитися від марксизму — від­дати його китайцям, як це пропонує О. Солженіцин?..

Не будемо квапитися із висновками. Чим дорогий нам К. Маркс і чому без нього не можна обійтися, постараємося з’ясувати далі. Спочатку важливо було встановити, що помил­ки Маркса зумовлені уявленнями про світ, які існували у науці його часу.

Тепер спробуємо уявити, як повинна виглядати та суспіль­на система, що випливає з нового визначення субстанції до­даткової вартості. Щоправда, у повному значенні новим його назвати не можна — в обмеженому вигляді воно існує у фізіократів і пізнього Маркса: родючість землі, води (тобто морів, океанів) і взагалі природи. Обмеженість полягає в то­му, що Маркс не бачить космічних взаємозв’язків. Але звину­вачувати його в цьому було б несправедливо.

Висновок напрошується один: доки існують гроші, капітал руйнувати не можна, бо це дуже складний комплекс енерґетичних взаємозв’язків, які охоплюють всю природу в ці­лому.

Зауважимо: Маркс ставить поряд землю й капітал. І це правильно: капітал є процес самої природи, а не знаряддя рук людських. Зруйнувавши капітал, ми неминуче потрап­ляємо на нижній суспільний щабель — тобто в якихось фор­мах повторюємо риси феодального чи навіть — на жаль! — рабовласницького ладу.

Капітал може бути переданий до рук самих виробників — і це вже соціалізм. Але саме капітал — тобто саморух і само­розвиток додаткової вартості. По суті йдеться про те, що пропонував Ленін у своїх нотатках про кооперацію. Не біль­ше. Але й не менше.

Чим же тоді пояснити наші промислові успіхи? Адже ці ленінські вказівки були зім’яті.

Перетворенням людей у машини — ось чим. Ми вже зга­дували, що Сталін на початку індустріалізації заморив голо­дом мільйони українців. Конфіскований хліб продавали за безцінь на Заході — знаходилися ж покупці! — і на вторгова­ну валюту купували промислове обладнання.

У нас немає даних, скільки у 1933 році було продано зерна за кордоном. Однак є дані, скільки отримано грошей від експорту за роки сталінських п’ятирічок. За цими даними у 1933 році від експорту отримано на 704 млн. карбованців більше, ніж у 1938 році — відповідно 1725 і 1021 млн. крб. Наш експорт 1933 року виявляється найвищим за всі до­воєнні роки18.

Таблиця на наступній сторінці БСЭ розкриває структуру експорту в довоєнні роки. Зерно у загальному обсязі експорту перебувало на другому місці після промислової сировини.

То що ж дозволило в 1933 році отримати такий високий прибуток від експорту? Зерно, звичайно. А фактично людські життя.

Про ГУЛАҐ більше згадувати не будемо — це сьогодні загальновідомо.

Друге джерело наших успіхів — неосяжні природні багат­ства. Та хоч би якими великими вони були, а з часом повинні виснажитися.

І, мабуть, основним фактором наших успіхів слід визнати ентузіазм народу, його самовідданість — тобто фактор віри.

Наш народ століттями чекав приходу месії. Алєксандр Блок не випад­ково на чолі революції поставив Ісуса Христа — він глибоко знав душу народу. Луначарський марно докоряє йому, що, мовляв, треба було поставити Леніна, а не Христа: для Блока це було одне і те ж.

І для народу було одне і те ж. Знімаючи ікони, люди вішали на покуті портрет Леніна і на нього хрестились.

Потім там з’явився портрет Сталіна, про якого ми казали:

Сталін — це Ленін сьогодні. Ми все ще рухалися на гребені революційної хвилі. Для нас достатньо було соціалістичного змагання, щоб, затягнувши паски тугіше, цілодобово працю­вати на морозяному вітрі.

І війну ми виграли так само: діяв фактор віри.

Сьогодні віра почала згасати. І це цілком природно: жодний народ не спроможний ціле століття жити на самому тільки ентузіазмі.

Втім, навіть ентузіазм не всесильний, якщо праця спрямо­вана таким чином, що знищує природні багатства — передусім родючість землі.

Сотні тонн золота відправляються на Захід, щоб забез­печити країну хлібом. І це в той час, коли ми переорали не тільки казахстанську цілину, а навіть старі чумацькі шляхи. Українські колгоспники пасуть своїх корів по канавах та під тинами, не випускаючи з рук налигачів.

Статистика показує: у 1913 році царська Росія мала 118 млн. га орної землі, а у 1956-му загальна кількість орної землі зросла до 195 млн. га19. Сьогодні, мабуть, вона значно більша. А хліба все не вистачає...

Чи не доводить це нам, звідки витягується додатковий продукт, існування якого вже не заперечується? З землі: ми постійно руйнуємо її родючість. Тому і вимушені купувати хліб на Заході...

Ось чим обертається для нас хибне визначення субстанції! Фактично ми проїдаємо майбутнє свого народу.

Звичайно, Сталіну немає і не може бути пробачення: він то бачив, що творив. Він діяв за законом: короткі рукави для Івана — треба обрубати йому руки, і тоді жупан буде якраз. Так він впроваджував марксизм.

Ленін одразу побачив: Росія не пройшла шлях капіталіс­тичного розвитку, тому їй потрібний неп — той вид капіталіз­му, що не усуває радянської влади і абсолютно для неї без­печний. До того ж, як вважав Ленін, це був єдиний спосіб позбутися надмірного зосередження влади в руках бюрократії.

Але це становить окрему тему розмови і не входить у наше завдання. Все тут відоме і легкодоступне за першоджерелами. Зауважимо тільки, що сором’язливе визнання додаткового продукту при запереченні додаткової вартості — це такий нон­сенс, що стає боляче за наших економістів: вони самі себе перетворюють на посміховисько! Адже цим ви вже визнали ка­піталізм, шановні автори «Політичної економії». Дванадцять років тому визнали20. І соромитися тут нема чого: давно час. На жаль, ви побоялися дати йому правильне визначення: сьогодні він саме державно-монополістичний, а не якийсь інший.

За тими законами природи, які ми досліджуємо, це най­гірший вид капіталізму, бо він стримує рух вартості, висна­жує природні ресурси країни і веде народ до зубожіння. Мож­на наперед сказати, що жодні наші плани, жодні накреслення таким чином не будуть виконані: вони розіб’ються об непо­рушну стіну наймогутніших законів природи.

Рух вартості — це рух сонячної енерґії у венах суспільного організму. Буквально, громадяни, буквально! Гроші є не що інше, як суспільний еквівалент субстанції. Це її символи, піфагорійські знаки. Сама ж субстанція — світло, космічне світло. Коли на його шляху виникають перепони, то це рів­нозначно тромбам, які заважають рухові крові. Організм живе ще якийсь час, але він тяжко хворий. Йому не вистачає кисню та енерґії...

Втім, сьогодні ми відчуваємо це навіть без проникнення у субстанцію. Вивчення законів природи лише зміцнює нас у цій думці.

...Бог стукає до воріт Росії: відчиніть! На горизонті вашому тільки fata morgana. Ви йдете на міраж.


НЕОБХІДНІСТЬ ВИНИКНЕННЯ ЖИТТЯ

Протиборство космічних сил

Тяжкий, смутний розділ цієї книги ми завершили словом Бог. Чи доречне воно у науковій праці?

Ми не збираємося згадувати ім’я Бога намарне. Але все ж слід роз’яснити, що завжди, у всі часи, під цим словом малося на увазі Космічне Світло як субстанція.

Світло, що творить із самого себе. Світло, яке приходить на Землю, щоб стати деревами, травами, хлібними злаками і, нарешті, людиною.

Релігія віками освячувала хліб: це є тіло Бога. І виноградне вино: це Його кров. По суті, вона освячувала фотосинтез. Але, на жаль, наукові терміни дуже часто створюють ілюзію, що пізнання істини завершилося тоді, коли вчені для якого-небудь явища підібрали вдалу назву.

Атеїст має право сказати: Бога немає — є матерія, яка саморозвивається. І він матиме слушність. Віруючий може сказати: Бог є. І теж матиме слушність.

Ось чому необхідна толерантність між віруючими та неві­руючими — вони різними словами називають одну й ту саму сутність.

Однак той атеїст, який називає матерією речовину — влас­не тіло чи навіть галактики, — нас просто не цікавить. Він у своєму духовному розвитку пішов не далі рослини. Будемо до нього поблажливі, однак навряд чи ми зуміємо довести йому, що він помиляється.

І все ж серед вульґарних матеріалістів є достатньо людей, здатних піднятися до розуміння всесвітньої Істини. Саме до них і слід звертатися з роз’ясненнями.

Сьогодні легко і просто ставиться дослід, який показує дзеркальний цитопатичний ефект. Під цією назвою дослід за­несений до реєст­ру відкриттів за номером сто двадцять два21.

Ставляться поруч дві колби з тканевою культурою. Спо­чатку беруть скляні колби, потім замінюють на кварцові. В одній із колб заражена вірусом культура, в другій — цілком стерильна. Само собою зрозуміло, що чистота досліду переві­ряється з усією науковою вимогливістю. І ось результат: якщо колби скляні, то заражені вірусом клітини не передають своєї хвороби до сусідньої колби, де містяться клітини здорові. Але коли колби замінюються на кварцові, повторення того ж до­сліду має цілком протилежний результат: здорові клітини у сусідній колбі негайно захворюють. Більше того: якщо в одній колбі живі клітини отруювали сулемою, то в іншій, куди сулема при жодних умовах потрапити не могла, клітини також гинули від отруєння.

Учені зробили висновок: скло не пропускає ультрафіолето­вого випромінювання, а кварц пропускає. Промені переносять не вірус (він і сам є живою клітиною!), а тільки інформацію. Про яке проникнення вірусу чи сулеми крізь кварцові стінки колби може йти мова?..

Виникає наступне запитання: як може інформація про вірус діяти так само, як діє сам вірус? Як може інформація про сулему діяти так само, як сулема? Дослід, звичайно, разю­чий. Випадковості, недостатня стерильність і т. д. виключають­ся — інакше відкриття не було б визнане. До того ж його легко повторити у будь-якій лабораторії.

Сучасний термін «інформація» деяким філософам здається цілком достатнім, щоб ухилитися від визнання Логосу, який об’єднує у собі все, що не є матерією — дух, ідею, істину та й саму інформацію. Здавалося б, далі немає причин для су­перечки з Іоанном Богословом: Бог є Світло. А світло — це життя людини, як і всього сущого.

І немає підстав для суперечки з Платоном: субстанція несе в собі ідеї, види (субстанціональні образи), які потім набува­ють втілення у чуттєвому світі. Неминуче несе! Адже ми вже самі навчилися насичувати світло образами — музичними, зоровими і навіть голографічними. То чому ж ми гадаємо, що цього не вміє робити Природа?..

Однак на шляху до загального протвереження від нашої самості — ми самі, все самі! — виникають якісь політичні міркування, і ці суто земні міркування виявляються вищі від усіх вселенських істин.

Сьогодні, коли око людське бачить Землю з Місяця, звідки вона видається не більшою за шкільний глобус, думка наша зобов’язана подолати земне тяжіння і прилучитися до Всесві­ту — до тієї внутрішньої його суті, що, власне, і є Життя.

Вічне, неосяжне, не скуте ніякими кордонами — ані тимча­совими, ані просторовими. Життя у всьому і всюди, бо світло не помирає. Воно несе у собі не тільки віруси, але і самих нас. Бо ми також є одухотворені образи.

Нам має бути соромно перед Всесвітом за стіни і кордони, де автоматичні самостріли знищують людей лише за бажання вільно крокувати своєю планетою. Невже це роблять розумні істоти, які шукають зв’язків з розумними істотами інших сві­тів? Хіба інопланетяни більш бажані для нас, ніж жителі сусідньої країни — брати по розуму і по крові?..

Світло не знає і не має меж. І не має меж Логос. Він же інформація. Він же Слово. Він же дух людський і дух Божий…

Простий, наочний і надзвичайно переконливий дослід з колбами мав би вчинити переворот у нашій свідомості. Однак він, як і багато інших дослідів, лишився непоміченим. Між тим він повинен сказати людям, які намагаються утримати наш дух у колбі, що це марні зусилля — закони природи все одно своє візьмуть. Закон — це і є Логос.

Не будемо більше звертатися до Платона та Іоанна Бого­слова — повернемося до класиків марксизму, щоб по­дивитися, до чого ведуть ті їхні прозріння, які визначили земну науку на багато десятиліть. А таких прозрінь у Маркса і Енґельса чимало. Ось чому і не слід сахатися від однієї крайності до іншої. Треба спокійно і тверезо розібратися, у чому вони помилялися, а в чому перевершили своїх су­часників, їхні помилки, зрештою, зумовлені недостатнім розвитком природознавства. Не дано їм було відкрити забутий з часів Ю. Р. Майєра закон збереження енерґії, ні тиск світла, ні теорію відносності. І хоч вони заперечували вульґарний матеріалізм, але думки їхні оберталися довкола речовини, тому й виникло визначення життя як існування білкових тіл. До речі, Енґельс неодноразово застерігав, що цю дефініцію не можна вважати повною і остаточною.

Сьогодні можна з певністю відповісти, що життя — така ж невід’ємна властивість світла, як і його спроможність збері­гати та переносити інформацію. На нашу думку, найпрос­тіший дослід, про який ми розповіли, цілком переконує у цьому. Він якнайкраще підтвердив ту модель світу, що спо­конвіку стояла в основі всіх неминущих філософських систем та всіх релігій.

Читаємо в Енґельса коротку, разюче насичену фразу:

«На нинішній землі, навпаки, тяжіння завдяки своїй ціл­ковитій перевазі над відштовхуванням стало вже геть пасив­ним: усім активним рухом ми зобов’язані припливові відштовхування, що йде від сонця»22.

Тут Енґельс переступив через ньютонівську картину світу — думка його прорвалася так далеко вперед, що навіть у наш час у ній ще не повністю вичерпана наукова інформа­ція.

Перелічимо, які наукові відкриття передбачила ця формула і чого у ній досі не уловлює наукова думка.

1. Приплив відштовхування, що йде від сонця, — це, зви­чайно, фотосинтез, а не будь-що інше. Практично він вира­жається у накопиченні органічної речовини на планеті і дає нам той додаток енерґії, який потім набуває характеру додат­кової вартості.

2. Академік В. О. Обручев бачить у цьому зауваженні Енґельса надійний ключ до розуміння багатьох питань сучасної геології: «Цю поправку Ф. Енґельса необхідно прийняти, бо побудову земної кори без неї зрозуміти і пояснити не­можливо»23.

3. У формулі Енґельса ґравітація виступає у ролі антиенерґії — тобто неґативної енерґії, яка на земній кулі є антиподом творчих зусиль Сонця, що живить своєю енерґією земне життя.

Остання думка до такої міри важлива, що ми змушені зробити її наріжним каменем у подальшій розмові про вар­тість і земне життя взагалі. Саме вона, ця найважливіша думка, досі не усвідомлена наукою. Адже з неї випливає так багато, що, по суті, істинну модель світу без неї побудувати не можна.

Нехай вона і залишається прожектором, що освітлює нашу дорогу у найскладніших лабіринтах пізнання.

Припускається, що з тяжінням пов’язано безліч інших явищ природи, і якби ми стали свідками розкриття таємниць ґравітації, Всесвіт перетворився б для нас на відкриту книгу. Поділяючи це переконання, зауважимо однак, що вже сьогод­ні можна відшукати такий кут зору, який дозволяє побачити закони тяжіння та відштовхування як закони формування життя. При цьому необов’язково відповідати на невирішені питання фізики — досить того, що добре відомо.

Якщо вулканічна діяльність, розриви у земній корі, скиди,


грабени і т. ін. зумовлені силами відштовхування, що йдуть від Сонця, то, мабуть, усі життєві явища, які відбуваються на планеті, також ніякими іншими силами пояснити не можна. Те, що земне життя виникло завдяки діяльності Сонця, відо­мо споконвіку. Проте у формулі Ф. Енґельса ми вбачаємо щось конкретніше, ніж це давнє знання. Тут легко виявити чітку і ясну позицію, яка дозволяє земній людині приписати себе до однієї з двох протилежно спрямованих сил приро­ди — тяжіння та відштовхування.

Цілком природно, що людина, як і вся біосфера в цілому, належить до другого з двох взаємодіючих полюсів — живе тому і називається живим, що воно має можливість активно відштовхуватися від планети. Коли ця можливість втрача­ється, настає смерть. Смерть можна розглядати як припи­нення руху. Проте втрачає спроможність рухатися організм у цілому, а не атоми, і тому вони вивільняються для самостій­ного руху.

Може виникнути питання: а яке це має значення? Ми — діти природи, це нам добре відомо, що ж іще потрібно? Без тяжіння життя неможливе так само, як і без відштовхування. Тоді навіщо з’ясовувати, на якому полюсі ми перебуваємо? Та й чи можна приписувати себе до якогось із полюсів, якщо навіть у діяльності нашого серця легко виявити взаємодію двох полюсів? Адже однополюсне життя так само неможливе, як і однополюсний магніт.

Усе це правильно. Проте за зовнішньою слушністю подіб­них суджень прихована величезна небезпека. Полягає во­на насамперед у тому, що, бувши правильними взагалі, такі судження не дозволяють визначити цілеспрямованість у роз­виткові життя, його сенс і призначення у нескінченному пото­ці всесвітніх перетворень.

Отже, тяжіння і відштовхування. З одного боку сила, що прагне стиснути небесне тіло, позбавити його простору, за­гнати всі його атоми та молекули до однієї точки. З іншого боку сила, що розриває пута ґравітації, жадає оволодіти яко­мога більшим простором.

Коли вулкан викидає з надр планети розпечені брили внут­рішніх порід, ми добре усвідомлюємо, що тут вступають у дію сили відштовхування. На всіх планетах, окрім Землі, сили відштовхування вичерпуються вулканічною діяльністю. Каме­ні, що впали на поверхню Місяця, можуть лежати нерухомо мільйони років. І лише на земній кулі існують якісь додаткові сили, які також діють на відштовхування, проте з вулканіч­ною діяльністю вони вже не пов’язані. Ні, це не вулкани викидають у космос металеві апарати — їх викидає земна біосфера людськими руками.

Таким чином, у загальному протиборстві космічних сил у Життя є свій власний полюс, до якого воно належить і заради якого створене. Не природа взагалі, а саме необхідність від­штовхування, про яку казав Ф. Енґельс, поєднала атоми у такі структури, що вони з часом перетворилися на живу клітину. В цього полюсу не було іншого виходу. Сили стискання пере­бувають у стані рівноваги з силами відштовхування. Тимча­сова перевага останніх породжує гори та вулкани, але це всього лише сліпий бунт внутріпланетних стихій, які намага­ються підірвати одвічну в’язницю, створену ґравітацією. Пі­дірвати її неможливо — можна лише випустити голубів у небо і, дивлячись на них із в’язниці, насолоджуватися видовищем. Але чи будуть пам’ятати голуби, чию волю вони виконують? Чи не забудуть земні мінерали, які живуть у білковій клітині, що вони зобо­в’язані служити не природі взагалі і не самим собі, а тільки тим силам, що підняли їх над землею, надавши їм велике право вільно ширяти у просторі?..

Допитливий розум людський відразу ж угледить у цьому протиборстві двох протилежно спрямованих сил роздвоєння єдиного. Субстанція, виявляється, складається з двох проти­лежних начал:

а) космічного світла, яке творить із самого себе живі обра­зи — траву, дерева, тварин, людей;

б) ґравітації, яка необхідна для цієї творчості, проте вона поглинає сонячну енерґію, немовби вимагаючи від нас викупу за право володіти живою плоттю.

Дух тільки тоді спроможний стати діяльною особистістю, коли він здобуває чуттєві координати у просторі. Для цього потрібна сфера, до якої він прив’язаний рецепторами відчут­тів, безпосередньо ці рецептори (тобто організм) і той речо­винний світ, який немовби приборкує нескінченність, пере­творюючи її у щось обмежене, кінцеве. Недолугий розум на­магається абсолютизувати цю видимість, не усвідомлюючи, що, окрім самої нескінченності, в об’єктивній реальності вза­галі нічого немає і бути не може.

Цей чуттєвий світ (речовинні образи) створюється за до­помогою ґравітації. Вона творить сфери і тіла на сферах. Отже, світло (носій нашого духу) використовує ґравітацію як формувальний цех, де відливаються ті форми, які ми нази­ваємо тілами.

Проте ґравітація бере за це величезну плату — знищує запаси сонячної енерґії на земній кулі.

Ґравітація — це кінь, який постійно прагне скинути верш­ника. Вершником цим є Світло-Творець.

Між світлом і ґравітацією відбувається вічна боротьба. Світло зародилося в її надрах, але поступово визволилося з-під страшного ярма і отримало свободу. Чим більше свободи, тим живий організм ближче до Світової Монади — тобто до Бога. Мабуть, зрозумілішого і доступнішого для людського розуміння терміну немає.

Втім, чому ми вибачаємося за вживання зовсім не лайли­вого слова? Чому вживання цього слова сьогодні розціню­ється так, як учора розцінювалося богохульство? І головне: відбувається це серед народу, який вчора був найрелігійнішим на Землі. Чи не попав він до обіймів якоїсь нової релігії?..


Додаткова енерґія земної кулі

Боротьба за свободу починалася з оволодіння двовимірним простором — довжина та ширина. Третій вимір з’явився разом із пір’ям. Але пір’я Ікарові не придалося — він мав навчити літати залізо. І він зробив це: сьогодні піднімаються в космос багатотонні металеві велетні. Навіщо, заради чого»? Чи не для того, для чого піднімалися у небо перші крилаті істоти?..

Проте зосередимо нашу увагу на енерґетичних процесах. На планетах, де відсутнє життя, сили тяжіння і відштовхуван­ня досягають повної рівності, й ніщо цієї рівності не порушує. Що ж відбувається на Землі? Адже тут сили відштовхування одержали величезну перевагу за рахунок енерґетичних мож­ливостей біосфери. Ці можливості нині такі, що біосфера здатна знищити не тільки саму себе, але навіть планету в цілому. Звідки ж така кількість додаткової енерґії?

Ми говоримо про додаткову енерґію саме тому, що планета без участі зовнішніх сил нездатна породити біосферу. І тут ми змушені знову повернутися до висловлювання Ф. Енґельса, в якому приховано так багато наукового сенсу. Сили від­штовхування народжуються не на самій Землі — Ф. Енґельс недвозначно вказує, що «всім активним рухом ми зобов’язані припливові відштовхування, що йде від Сонця». Усім, а не якоюсь частиною...

Таким чином, Землю слід розглядати як арену, де зіштов­хуються між собою якісь незрозумілі нам космічні сили. Вони незрозумілі, бо ми досі не знаємо, що таке ґравітація. На інших планетах Сонячної системи подібних зіткнень немає, зате немає і активного життя.

До початку XX століття земна цивілізація була двовимір­ною. Тут, звичайно, йдеться не про наш власний об’єм — наше тіло має якусь висоту — а про саму цивілізацію. У порівнянні з відстанню до Місяця ми при своєму зрості — плоскатики. Або просто у нас немає ніякого об’єму.

Знаючи про існування висоти, людина пересувалася лише по довжині та ширині — висота залишалася для неї недосяж­ною. Авіація, а згодом космонавтика вивели людину у третій вимір. Це можна порівняти лише з тим етапом розвитку земно­го життя, коли далекий предок людини вперше піднявся на задні кінцівки, розігнув спину та підняв передні лапи до зірок. Вони ще не були руками, але мали ними стати. Вже тоді май­бутня людина заявила природі про своє призначення — слу­жити силам відштовхування, які поведуть її на далекі планети.

Фізики шукають ґравітони. Важко сказати, що це таке за своїм фізичним змістом. А от що таке антиґравітон, нам відо­мо: це ген, носій програми, яка спрямована на подолання ґравітації. Зрозуміло, це не слід розуміти буквально. І все ж нам здається, що живу клітину цілком можна так назвати.

Людина сформувалася у боротьбі з силами тяжіння. Кожний наш крок — від колиски до могили — спрямований на подолання таємничих сил, які створили планету, однак не тільки не забезпечили її всім необхідним для життя, а навпаки — постійно знищують на ній життєві ресурси, одер­жані ззовні, від Сонця.

Так, природа створила планету. Так, природа створила людину. Але у цих цілком справедливих словах немає відпо­віді на запитання: яку силу в природі можна вважати при­хильною до нас, а яка є ворожою?

Планету, звичайно, створила ґравітація, яка діяла на стискання. Життя на планеті зіткане із сонячного світла. Саме Сонце також скуте силами ґравітації, у нього немає можли­вості боротися з тяжінням інакше, ніж роздроблюючи власну речовину на променеві хвилі, щоб згодом випромінювати їх у світовий простір. Проте вся ця титанічна праця була б марна, якби Сонцю не вдалося виростити рухомі істоти, які володі­ють відносною свободою пересування. У них Сонце влило власні сили, і навіть їхню плоть можна вважати сонячною плоттю. Ми земні настільки, наскільки в живих організмах можна виявити ті ж елементи, з яких складається земна куля. І все ж атоми заліза, вуглецю, кальцію і т. д. у живих організ­мах вступають у такі зв’язки, які породжують щось якісно відмінне від земних порід — живу речовину планети.
Жива речовина і її знищення

Поняття «жива речовина» як наукове визначення молеку­лярних утворень, якісно відмінних від земних порід, належить В. І. Вернадському.

Тільки тисячолітній геоцентризм, що досі не подоланий повністю, заважає багатьом людям усвідомити, що земне життя — явище не земне, а небесне, тобто космічне. І не тому, що Земля також є космічним тілом, а тому, що жива речовина планети — це в основному речовина сонячна.

Ось що писав В. І. Вернадський про біосферу:

«Космічне випромінювання, що йде від усіх небесних тіл, пронизує її всю і все в ній. Ми вловлюємо й усвідомлюємо тільки дуже малу частину цього випромінювання... Його облік та розуміння — справа майбутнього. Але без сумніву не воно а промені сонця обумовлюють головні риси механізму біо­сфери. Вивчення відображення на земних процесах сонячного випромінювання вже достатньо для отримання першого, але точного і глибокого уявлення про біосферу як про земний і космічний механізм»24.

Ми будуємо наші міста із земних матеріалів — камінь, залізо, бетон. Ми не усвідомлюємо, що нашими руками пра­цює Сонце. Багато хто з людей взагалі не замислюється над тим, для чого вони, власне, живуть. Земне життя стало чимось звичним, воно не вимагає від нас щоденного звіту перед Кос­мосом. Колись люди були призвичаєні звітувати перед Богом за кожний день свого життя. Наука звільнила людину від духовного рабства, яке протягом тисячоліть насаджувала релігія. Але далеко не всі люди усвідомили, що їхня духовна свобода не є звільненням від найвищої відповідальності перед життям. А земне життя належить не Землі — кожною своєю клітиною, кожним ударом пульсу воно підпорядковане твор­чій діяльності Сонця. Отже, відповідальність перед життям, по суті, є відповідальністю перед Сонцем.

Ми, за висловом В. І. Вернадського, є трансформаторами со­нячної енерґії. Ми перетворюємо її у гримкотливі поїзди та літаки, у величезні потужності наших заводів. У цьому немає гріха, навпаки, ми робимо те, задля чого Сонце з власних променів виліпило наші руки та наш мозок. Уся наша діяль­ність спрямована на відштовхування від планети, на заво­ювання космічного простору, де Сонце нашими руками посіє насіння нового життя.

І все ж ми дуже грішні перед Сонцем. У чому ж полягає наш гріх? Передусім у тому, що, створюючи цінності з речо­вини неживої (будівлі, кораблі, заводи), ми безглуздо зни­щуємо речовину живу, органічну. Ми немовби обмінюємо небесне на земне. Відбувається це у складних енерґетичних процесах, які надзвичайно важко піддаються облікові. Зник­нення лісів, виснаження родючості ґрунтів, збіднення морів та річок, які нещодавно були багаті на рибу, — все це ми помічаємо із загрозливим спізненням. Ми чомусь не усвідом­люємо, що сонячне незмірно цінніше за земне — тобто неор­ганічне, мінеральне.

У стародавньому Єгипті будували піраміди, які досі вража­ють нашу уяву своєю величчю. Комусь вони здавалися цін­нішими від полів та лісів, які оточували будівельні май­данчики. З року в рік, із століття в століття сотні тисяч рабів, піднімаючи на величезну висоту двотонні брили, зводили ці пам’ятники людської нерозважливості. Рабів треба було году­вати — отже, у землероба відбирали навіть те, що необхідно його сім’ї для існування. Землероб жив не краще від раба-бу­дівельника, всі трудівники голодували, а разом з ними голо­дувала земля.

І тут набуває чинності найнещадніший з усіх законів при­роди — закон збереження та перетворення енерґії. Адже родючий шар планети — це також жива речовина, або при­наймні суміш органічного та неорганічного. І якщо змен­шується кількість худоби (її нічим годувати), земля менше отримує гною, органічне вибирається із землі разом із зерном та соломою, родючість із кожним роком падає. Разом із тим відмирають бактерії — зберігачі вологи. І ось ми бачимо: піраміди підносяться серед мертвої пустелі, що колись була житницею стародавнього світу. Вони нагадують нам про най­більший гріх далеких предків: піклуючись про фіктивну ве­лич мерців, які іменували себе при житті Синами Сонця, вони за декілька тисячоліть знищили те, що Сонце створювало протягом мільярдів років.

Хто ж вони, ці Сини Сонця? Адже їхній світогляд, здаєть­ся, був в основному правильним: земна людина справді (і при цьому цілком буквально!) є сином Сонця. Це можна довести за допомогою експериментів японського професора Макі Таката, який у результаті двадцятирічних досліджень встановив, що склад людської крові змінюється в залежності від часу доби, тобто від інтенсивності сонячної радіації.

«Немає сумнівів, — пише Макі Таката у своєму листі О. Л. Чижевському, — що сонячна радіація містить новий ком­понент, який характеризується сильною проникаючою спро­можністю і сильним іонізуючим впливом на людське тіло, тобто вираженим біологічним ефектом... Людина по суті являє собою живий сонячний годинник»25.

Можна було б навести десятки інших прикладів глибокої залежності біологічних явищ від сонячної діяльності — і різ­номанітні епідемії, і розмноження сарани, і навіть хід хімічних реакцій. Все це протягом багатьох десятиліть вивчав професор О. Л. Чижевський, який створив нову науку — гелі­обіологію. Ці факти сьогодні добре відомі, їх нема потреби переповідати.

Так, людина справді син Сонця. Тоді чому ж вона ви­явилася втягнута до дій, які не тільки не відповідають пря­мому призначенню земного життя, а глибоко йому ворожі? Далі ми спробуємо відповісти на це питання докладніше. Тут же відзначимо таке: насильство над людиною завжди перет­ворюється на насильство над земним життям взагалі. І тоді життя гине.

Нам хотілося б ще раз підкреслити, що земне життя не можна розглядати як явище тільки земне — це неправильно! Земля бере участь у формуванні життя на своїй поверхні не більшу, ніж господар театру в постановці «Короля Ліра» — всього лише надає сцену.

В. І. Вернадський цілком справедливо вказує:

«Завдяки космічному випромінюванню біосфера отримує у всій своїй будові нові, незвичайні й невідомі для земної речо­вини властивості... Жива речовина біосфери завдяки їм прони­зана енерґією; вона стає активною, збирає і розподіляє в біо­сфері отриману у формі випромінювання енерґію, перетворює її зрештою в енерґію у земному середовищі, вільну, здатну вико­нувати роботу... Це ділянка енерґії, джерело зміни планети зов­нішніми космічними силами. Обличчя Землі ними змінюється, ними у значній мірі ліпиться. Воно є не лише віддзеркалення нашої планети, прояв її речовини та її енерґії — воно водночас є і витвором зовнішніх сил космосу. Завдяки цьому історія біо­сфери різко відрізняється від історії інших частин планети, і її значення у планетному механізмі цілком виняткове»26.

Тепер читач, звичайно, зрозумів, що ми хочемо сказати цією главою. Сьогодні неможливо заводити розмову про до­даткову вартість, не усвідомлюючи виняткової ролі хлібороб­ства і космічного походження всього живого на Землі. Не­можливо!..

Планета з її атмосферою є немовби пасткою для космічних променів. Спіймані промені, які несуть у собі образи (це важ­ливо!), намагаються якось вирватися з цієї пастки, але вирва­тися не можуть; і тоді вони виробляють свою власну стратегію, розраховану на мільярди років. Спочатку вони стають земно­водними, потім птахами, після цього космонавтами. Але це все ті ж космічні промені, а не щось інше! Якби люди про це пам’ятали щодня, щогодини, їм би набагато ширше відкрилося призначення земного життя, а також їхнє власне покликання.
Про формулу Дрейка

Перетворення величезних просторів у мертві пустелі відбу­валося протягом останніх десяти тисячоліть земної історії. Невже саме у цьому і полягає призначення людини? Адже ми знаємо, що ніякі інші істоти не знищують родючість землі — навпаки, збагачують землю новою енерґією. І ніхто, крім людини, не загрожує земній біосфері повним її знищенням.

В останні роки на світових симпозіумах обговорюється формула Дрейка, за якою астрофізики намагаються обчис­лити ймовірність нашої зустрічі з інопланетною цивілізацією. У цій формулі одним із множників виступає член L, який ніби є якимсь космічним законом, що ви­значає термін життя розвиненої цивілізації. Вчені поки що не оголосили остаточ­ного присуду нашій цивілізації, однак майже всі погоджують­ся з тим, що вона смертна. Деякі вважають, що їй залишилося жити не більш як 50 років. Інші згодні продовжити строк її існування на кілька століть. І поки відбувається суд при­сяжних на космічному рівні, рядовий громадянин Землі з жахом дивиться у майбутнє, намагаючись відшукати прихо­ваний сенс того, що діється: навіщо все це потрібно було матінці-природі? Невже мільярди років розвитку від першої білкової клітини до розумної істоти, яка підкорює космічний простір, — це всього лише жорстокий фарс, що не має ані наймен­шого сенсу?

Звичайно, висновки астрофізиків слід вважати найсміливішими у розвиткові людської думки, яка стала настільки безжалісною, що цілком холоднокровно сама собі виносить вирок: не за горами день, коли я зникну, так і не усвідомивши, навіщо природа вихлюпнула мене на поверхню життя.

Великий Франсуа Кене, якого К. Маркс називає батьком політичної економії, досліджуючи причини загибелі Римської імперії, доходить до такого висновку: ця могутня держава загинула тому, що безглуздо знищувала родючість завойова­них земель. І завжди, у всі часи, імперії гинули саме з цієї причини.

Та ось що засмучує: якщо вчені так легко погодилися, що цивілізації гинуть, то, отже, людина за самою своєю суттю є ворогом сонячної речовини, яка і є єдино живою. Яка користь від того, що деякі астрофізики погоджуються збільшити L до 1000 років? Усвідомлення того факту, що людина за кілька століть (або навіть десятиліть!) здатна знищити все живе і прекрасне, — все те, що Сонце створювало протягом декіль­кох мільярдів років, — хіба це не жахливо? Тоді чому ж ми пишаємося справами рук своїх? Чи не краще одним атомним ударом покінчити з нашою безглуздою цивілізацією, ніж, страждаючи, стікаючи кров’ю, помираючи від голоду харчово­го, водного та кисневого, цілих тисячу років чекати, доки остаточно згасне життя на планеті? Можливо, ми б здійснили подвиг, знищивши самих себе, бо на ділі виявляється, що наш «проґрес» нагадує розростання ракової пухлини?..

Так, нам є за що зневажати себе, якщо L у формулі Дрейка справді є космічним законом.

Далі ми спробуємо протиставити формулі Дрейка іншу формулу, яка показує, що у земного людства є інший шлях — шлях до безсмертя. Формула ця надзвичайно проста з мате­матичної точки зору. Але її неможливо цілком зрозуміти доти, доки ми з повною ясністю не усвідомимо, що земне життя належить не Землі — воно явище космічне.

Життя не можна вважати земним, як не можна вважати кам’яною піну морського прибою, яка розбивається об берегові скелі. Прибій хапає окремі камінчики, перекочує їх у собі, але ж ми добре усвідомлюємо, що це не дає нам права вважати його складовою частиною суші — він цілковито належить океанові. Сонячні промені, стаючи живими організмами, також вступа­ють у взаємодію з земними мінералами. Це піна сонячного прибою, — жива піна! — у якої є своє високе призначення. Світ­лова піна, що стала білковими клітинами...

Порівняння земного життя з піною сонячного прибою належить не авторові цих рядків. Досить згадати Афродіту, яка народилася з піни морської. Вона ж Аврора — богиня світанку. Дві ролі, що їх виконує ця прекрасна богиня, роз­кривають нам стародавнє розуміння земного життя.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   33

Схожі:

Микола Руденко iconСпеціаліст вищої категорії, учитель української мови та літератури Микола Руденко

Микола Руденко icon2014 руденко валентина Іванівна
Руденко валентина Іванівна – вчитель методист світової літератури, спеціаліст вищої категорії, стаж 34 роки
Микола Руденко icon2015 рік Руденко Валентина Іванівна
Руденко Валентина Іванівна, учитель світової літератури Водянської сзш широківського району
Микола Руденко iconРуденко валентина Іванівна
Руденко валентина Іванівна – вчитель методист зарубіжної літератури, спеціаліст вищої категорії, стаж 30 років
Микола Руденко iconМединська О. В. – головний бібліограф Галицької ЦБ. Відповідальна за випуск: Сорочинська-Городецька І. В
Микола Руденко : письменник, філософ, правозахисник[Текст] : біобібліографічний нарис: до 95-річчя від дня народження Миколи Руденка...
Микола Руденко iconПрокопенко Андрій IV курс II група Микола Хвильовий
Тростяниці (тепер Сумщина) в сім’ї вчителів народився Микола Григорович Фітільов
Микола Руденко iconРуденко Валентина Іванівна, учитель зарубіжної літератури Водянської сзш широківського району. Зарубіжна література у 7 класі. Опитувальник книга
Руденко Валентина Іванівна, учитель зарубіжної літератури Водянської сзш широківського району
Микола Руденко iconМикола Вінграновський Микола Степанович Вінграновський народився
Микола Степанович Вінграновський народився в селі Первомайському Миколаївської області
Микола Руденко icon120 років від дня народження Миколи Григоровича Хвильового
Микола Хвильовий (справжнє прізвище Микола Григорович Фітільов) (13 грудня 1893 – 13 травня 1933) — український прозаїк, поет, публіцист,...
Микола Руденко iconМикола І павлович (25. 06. 1796 18. 02. 1855)
Олександр прийняв зречення брата, але не зрадив його розголосу. Після смерті імператора Олександра І великий князь Микола Павлович...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка