Микола Руденко



Сторінка6/33
Дата конвертації11.04.2017
Розмір7.64 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   33

Світло й Пітьма
Віддаючи належне К. А. Тімірязеву, В. І. Вернадському, О. Л. Чижевському та іншим корифеям вітчизняної науки, які довели сонячне походження життя, завершимо цей розділ тим, із чого ми його починали, — воістину геніальним про­зрінням Ф. Енґельса.

Справа не тільки в тому, що Ф. Енґельс побачив роль Сонця у земних процесах раніше від інших учених, — справа передусім у тому, що він побачив цю роль діалектично.

Ніхто раніше чи пізніше не зумів зрозуміти головне: соняч­на енерґія (приплив відштовхування!) на земній арені вступає в двобій з косною силою тяжіння. У цьому двобої і заро­дилося життя.

На боці тяжіння життя немає. Можливо, є лише плинні образи, щось подібне до наших снів. Але дивна річ: тяжіння також має свою стратегію, розраховану на тисячоліття. Адже зрештою це не фараони перетворили родючі землі на пусте­лю — фараони самі виявилися залежними від темних сил, які примушують людей з покоління в поко­ління рити для себе могилу. Сьогодні ці невідомі сили ми називаємо ґравітацією. Наші предки називали їх силами пітьми, які протистоять творчим силам світла. А безглузду працю по створенню піра­мід так і називають — пітьмою єгипетською.

З теорії відносності відомо, що сили ґравітації приховані у властивостях космічного простору, — тобто саме там, де земна людина споконвічне вбачала сили пітьми, які протистоять Сонцю і земному життю. Звичайно, з погляду фізики пітьми як такої не існує. Однак вона існує з погляду діалектики. Навіть Сонце в астрофізиці виступає як абсолютно чорне тіло. Тут проявляється та діалектична єдність протилежнос­тей, що і стоїть в основі життя. Отже, ми вживаємо поняття «пітьма» на тій же підставі, на якій фізики виробили поняття «абсолютна чорнота».

До сил пітьми передусім відноситься ґравітація, на подо­лання якої земна людина змушена витрачати всю енерґію, яка йде від сонця. Адже якщо добре подумати, то ми легко зро­зуміємо, що всі машини, скільки їх є — всі без винятку! — створені нами задля боротьби з косністю світового тяжіння. Отже, інженери, вчені, робітники нічого більше не роблять — вони все своє життя присвячують боротьбі з ґравітацією. Селяни забезпечують суспільство їжею, а вона необхідна тому, що тяжіння вимагає від людини витрат енерґії. І, на­решті, ми змушені витрачати енерґію для освітлення наших міст і опалення наших помешкань.

Усі ворожі сили виходять із світового простору разом з ґравітацією. Всі дружні сили зосереджені у сонячному світлі.

Рослини — це наші земні антени, які ловлять енерґію сонця. Проте вночі прийом енерґії припиняється. Лише одно­го цього цілком достатньо, щоб зрозуміти, хто забезпечує нас енерґією, а хто її знищує.

Так ми поступово повертаємося до стародавньої моделі світу з її космічною діалектикою. Відомо, наприклад, що ва­вілоняни говорили: «День народжується з ночі», — тобто світ­ло народжується з пітьми.

Виявляється, стародавня діалектика ніскільки не супере­чить діалектиці Ф. Енґельса — навпаки, цілком з нею узго­джується.

Тут доречно навести чудовий вислів О. Л. Чижевського:

«Було б безглуздо заперечувати ґрандіозні успіхи науки наших днів, проповідувати повернення назад або співати дифірамби інтуїтивним здібностям давньої людини, але також важко погодитися з думкою, що народам, які колись жили, не вдалося додуматися до реальних уявлень про благотворну силу Сонця, яка створює життя на Землі, що незліченні мі­фи — це лише наївні казки. Вони — підсумок багатовікового колективного досвіду, результат праці допитливих, невтомних поколінь, а часом і геніальних спостерігачів природи, імена яких майже втрачені»27.

По земній кулі до нас пройшли багато мільярдів людей. Десятки мільярдів! Пройшли, але дещо нам лишили. Чи пова­жаємо ми Людину, якщо не враховуємо її колективного до­свіду?..

Отже, якщо ми знаходимо істину в стародавніх моделях світу, то навряд чи розумно боятися того, що істина ця надто стара. Наукові істини не бувають кращими лише через те, що вони виглядають новими, — головна їх вартість не у новизні, а в достовірності. Природа не має звички змінювати свої закони так часто, як змінюються моди. Тому і ми не будемо гнатися за модою — спробуємо шукати істину там, де вона, за нашим переконанням, мешкає споконвічно.

Релігія оперує не формулами, а міфами, образами. Проте у міфах приховані формули.

Спробуємо проаналізувати міф про сатану. Спочатку це був Люцифер — Носій Світла. Так перекладається це ла­тинське слово. Потім він зрадив Бога і став Сатаною. Слово «сатана» походить від давньо­єврейського «сатан», що в бук­вальному перекладі означає «протидіючий».

Так стародавню філософію, що володіє глибокою діалек­тикою, через необхідність перероблено на міфи. Її було перероблено для того, щоб навіть неписьменна людина усві­домлювала, якій з двох протилежних сил природи слід при­святити своє життя.

Людина — Живе Світло, руки Сонця і мозок його. Ці органи, як і весь її організм, сформовані з сонячного світла за допомогою ґравітації. Так утворюється жива речовина — наше тіло. В іншому вигляді ми не можемо здійснювати корисну роботу в даній сфері.

Хрест — символ схрещення світла і пітьми, тобто відштов­хування і тяжіння. Розшифровується цей символ так: людина за своїм призначенням зобов’язана постійно прагнути вгору; вона — істота небесна. Але гріхи земні стали поперек шляху і прикували її до землі. Від знаку «плюс» вона переходить до знаку «мінус». Адже це піфагорійські знаки!..

Коли ми безглуздо нищимо додаткову енерґію, яку посилає Сонце для нашого руху вгору, по многотрудній драбині кос­мічної еволюції, — ми стаємо слугами пітьми. Ми починаємо служити своєму тілові — любимо його, а не свій дух, який закликає нас до неосяжних просторів Всесвіту. Дух згасає, людина перетворюється на білковий автомат, який потрапляє під вплив Сатани.

Він же, Сатана, — образне втілення тієї частини субстанції, яка за законом роздвоєння єдиного зі світла перетворилась у ґравітацію.

Чи це суб’єкт? Безумовно. Тому у нього є власне ім’я — Протидіючий або Сатана, що одне й те саме.

Додаткову енерґію ми одержуємо не від нього, а від Бога — тобто від Світла. Воно, власне, і є Бог, прихований під личиною додаткової вартості.

Ось що таке Капітал.

Розвиваючи модель Вернадського, ми можемо сміливо на­звати земний світ космічним акумулятором, де люди викону­ють роль позитивно і неґативно заряджених іонів. І це знову слід розуміти буквально, бо світ єдиний — він повсюди зіт­каний з єдиної субстанції.

Тільки від нас залежить, з яким знаком жити у цьому світі. Втім, зі знаком «мінус» жити не можна — це знак смерті.


ЕНЕРҐЕТИЧНІ ДЖЕРЕЛА ЖИТТЯ

Космос і фотосинтез

Отож ми встановили, що земні моря та материки не породили життя — вони стали лише зручними інкубаторами. У даному разі нас не цікавить питання, чи занесені спори життя з космосу, чи жива клітина зародилася на Землі, — ми досліджуємо енерґетичні джерела біосфери, а не механізми її виникнення.

І тут ми зобов’язані бодай коротко зупинитися на фото­синтезі, механізми якого найповніше дослідив К. А. Тімірязєв.

Власне, фотосинтез — це і є життя. Якби ми поставили собі за мету відшукати першоджерело життя, нам, мабуть, до­велося б звернутися до самого Всесвіту, що постачає своєю енерґією Сонце.

Ґравітація, яка в умовах земної біосфери є протидіючою силою, водночас створює цілі зоряні світи. Як це відбувається конкретно, ми ще не знаємо, однак нам зрозуміло, що міжзо­ряний простір (вакуум) теж бере в цьому участь. Це, власне, і є стародавня Пітьма, що володіє своїм арсеналом боротьби. І якщо навіть цей арсенал є всього лише споконвічною косністю, то її доводиться переборювати, а це вимагає дії.

Ось тут і виникає квант дії — постійна величина, відкрита М. План­ком. Саме необхідність дії народжує іскру в темряві — тобто з глибин вакууму, який є матеріальним полем, вини­кають фотони, а вони, у свою чергу, перетворюються на елек­трони і позитрони. Так з’являються перші частки речовини, а це вже початок зоряних світів.

День народжується з Ночі

Світло народжується з Темряви.

Уявлення про те, що вакуум є абсолютне «ніщо», вияв­ляється пережитком минулого. Нам зайве боятися цієї думки, оскільки нині не залишилося ані найменших сумнівів у мате­ріальності вакууму. Цілком можливо, що саме вакуум і є в повному розумінні цього слова субстанцією. Те, що в ньому народжуються електрони, — найперші часточки речовини, — наділяє його материнськими якостями у життєвих процесах Світобудови.

Отже, у пошуках енерґетичних джерел життя ми зверну­лися до Сонця, а у пошуках фотона звертаємося до вакуу­му — тобто Світової Нескінченності, що творить із власних глибин зоряні світи.

Гносеологія не робить помилки, називаючи матерію об’єк­том нашого пізнання. З позицій «Я», що пізнає, — тільки у цьому випадку! — матерія справді може розглядатися як об’єкт.

Однак гносеологія без онтології — це знак «мінус» без вертикальної лінії, яка веде нас вгору по щаблях космічної еволюції.

Є Суб’єкт Пізнання і Суб’єкт Творення. Суб’єкт Пізнання спочатку мав бути створений, а вже потім він зуміє виявити свій пізнавальний хист. Дитина спершу повинна народитися, підрости, набратися ума-розуму, і тільки тоді вона зуміє зробити деякі висновки про характер і здібності своєї матері. Суб’єкт Творення — матерія, Всесвіт. А якщо Всесвіт не суб’єкт, тоді слід шукати іншого суб’єкта — того, що створив і нас, і увесь Всесвіт. Але такого надприродного суб’єкта немає навіть у класиків ідеалізму — Піфагора і Платона.

Відкидаючи онтологію або намагаючись її принизити, наша філософія завдяки цьому утверджує в людині самість, що при подальшому розвитку не може не занапастити людство — вона, зрештою, спрямована на його загибель.

Хто ж стане сперечатися з тим, що не ми створили Всесвіт, а Він створив нас?..

Таким чином, людина не просто син Сонця — вона ще й онук Всесвіту.

Ворожість ґравітації дуже відносна — це ворожість мате­ринського лона, яке виношує в собі нове життя. Але, зви­чайно, якщо ми прагнемо вийти з лона матері, то і воно у певний час стає нашим ворогом. Де ж та грудь, що живить нас материнським молоком? Всесвіт постачає енерґію Сон­цю, а Сонце живить нас. Але, мабуть, основною розмінною монетою у Світобудові повсюди є фотон. Важко уявити, що Сонце випромінює енерґію виключно за рахунок термоядер­ної реакції. Значно природніше припустити, що воно не тільки випромінює, але і якимось чином приймає енерґію з космосу. І цілком можливо, що в основі його енерґетики стоять ґравітаційні сили. Материнське лоно.

Фотон, фотоефект, фотосинтез...

Напрошується добре знайоме слово — фотографія. Спорід­неність тут очевидна — слід тільки згадати, що матерія скрізь володіє властивістю віддзеркалення. І ось на зимових шибках виникають тропічні ліси, а реальне дерево схоже на уповіль­нену блискавку, вибух якої затягнувся на кілька століть.

Чому раптом на шибках з’явилися образи (ідеї) лісів? Що це — скло стало приймачем, який відтворює ідеї живого? Отже, вони десь носяться у світовому просторі. Чи не є це сни самого космосу?..

Відповідь зовсім не проста...

В усіх живих організмах природа фіксує змагання двох сил — Світла й Пітьми, тепла й холоду, тяжіння й відштов­хування. Але найчіткіше цей двобій відображається в рос­линах, їхні образи ніби виліплені з вихрових, грозових стихій, із тих повітряних струменів, які застигають на шибці.

Родоначальником життя на Землі є саме рослина. Тому навіть своїми обрисами вона повторює стихійні рухи при­роди.

Рослина безпосередньо ліпиться Сонцем. Ми не будемо обговорювати механізми фотосинтезу — з цього приводу є чимало наукової літератури. До того ж зовнішня зрозумілість фотосинтезу приховує від нашого погляду різні таємничі явища, які лишаються за межами фізики та хімії. Фізика повертає нас до фотона, хімія описує перетворення світла в органічну речовину, а як виникає дуб і чому він несхожий на пшеницю, все ще лишається загадкою навіть тоді, коли ми доходимо до гена. У загальних рисах про це можна сказати так, як говорить О. Л. Чижевський: творча сила Сонця. І це, мабуть, не тільки поетичний образ, а жива реальність космо­су. Так, ми можемо помітити у цих творчих процесах віддзер­калення загальних законів природи. І все ж велика кількість видів і форм, краса і дивна витонченість ліплення не зможуть лишити нас байдужими навіть тоді, коли ми станемо муд­рішими за олімпійських богів.

Зрештою, для нас важливі не естетичні погляди на природу, а передусім енерґетичні процеси. Але як важко було таким ученим, як В. І. Вернадський та О. Л. Чижевський, приховати своє здивування перед красою і різноманітністю життя!


Гумус — акумулятор сонячної енерґії

Зерна хлорофілу переробляють сонячне світло на органіч­ну речовину. Потім рослини помирають, забираючи сонячну енерґію в землю. Так протягом мільярдів років створювався гумусний шар планети — тонесенька плівка, яка при рівно­мірному розподілі по материках не перевищила б трьох сан­тиметрів земного радіусу. Подумати тільки — шість з половиною тисяч кілометрів і три сантиметри! Чи це не голографічний екран?..

Саме за рахунок цієї тонесенької плівки існує все земне життя. Не дивно, що при насильницькому ставленні до неї жива плівка так легко руйнується — і тоді величезна Сахара нагадує мертву поверхню Марса. Космічне дійство обрива­ється — плівка вимагає відновлення, ремонту. Якщо її від­новити не можна — театр закривається...

Гумусний шар планети — це акумулятор сонячної енерґії. Рослина насправді нагадує затверділий електричний розряд між двома полюсами — листя вбирає нову енерґію сонця, коріння подає енерґію з акумулятора. Є і такі рослини, що живуть виключно за рахунок гумусу (гриби, наприклад), але їх мало, ми їх не розглядатимемо.

Рослина, потягнувшись до сонця, перша повстала проти сил тяжіння. Проте вона ще не мала свободи, та й не могла її мати: рослина виконує роль клеми в акумуляторі.

Нехай читач дарує цю механізацію Життя — ми прагнемо зняти образний флер, щоб оголити енерґетичні процеси як такі.

Інколи мимоволі задумуєшся: а чи не створюють органи почуттів для нас яскраву, захоплюючу казку? Адже енерґе­тичні процеси повсюди ті ж самі, лише акумулятори, клеми і т. ін. виглядають по-різному. Але ці відмінності чисто зовнішні, вони не породжують відміннос­тей в Основних Законах Природи.

Свободу мають гетеротрофні організми, які здатні на деякий час відключатися від джерел живлення, — до їхніх обов’язків не входить приймати нову сонячну енерґію, вони живляться коштом інших організмів. Тому їм не потрібні ні листя, ні корені. Вони й самі деяким чином нагадують меха­нізми, обладнані невеликими акумуляторами. До цих організ­мів належать комахи, тварини, люди.

Ґенератором, який постійно поповнює біосферу новою енерґією, є Сонце.

Але тут виникає наступне питання: чи достатньо ми послі­довні у вивченні цих енерґетичних процесів? Чи все ми влов­люємо у цій надзвичайно складній системі і чи можна назвати нас досвідченими енерґетиками? Немає потреби перекону­вати читача, що в наш космічний вік від цього залежить відповідь на болісне питання: загине наша цивілізація чи житиме вічно?..


Три види сонячної енерґії на Землі

Ми користуємось трьома видами сонячної енерґії. У кож­ного виду своя власна якість і своя доля. Ці три види енерґії можна класифікувати таким чином:

1. Енерґія вугілля, нафти, газу.

2. Енерґія гумусного шару.

3. Нова енерґія, що прибуває від Сонця.

Перший вид енерґії взагалі не відновлюється. Витративши запаси вугілля, нафти й газу, ми позбудемося основних дже­рел технічної енерґії. Проте є надія, що Сонце у своїй елект­ронній пам’яті містить для нас розумну програму: до того часу люди приборкають термоядерну реакцію, яка надасть у наше розпорядження невичерпні джерела енерґії.

Якщо людство найближчим часом не зуміє оволодіти тер­мо­ядерною енерґією, то у його розпорядженні є інша можливість — оволодіти енерґією геотермічною. Вже сьогодні свердлять глибокі свердловини — люди пробиваються туди, де ніколи не вичерпається енерґія,
бо земні надра розігріваються за рахунок ґравітації. Ось іще один приклад, коли світло приборкує пітьму, перетворюючи її у слухняного коня.

Термоядерна, геотермічна — це вже виключно земна енерґія, яка має прийти на зміну вугіллю та нафті. Вичерпати ці енерґетичні джерела практично неможливо.

Інколи за земну енерґію вважають припливи, падіння води та вітер, але це неправильно — ці види енерґії також поро­джуються космосом. Їх враховано у нашій класифікації.

Що ж до енерґії гумусного шару, то її виснаження справді може завершитися загибеллю, оскільки люди при цьому на­завжди відрізаються від третього виду, тобто від нової енерґії, яка щорічно прибуває у злаках. І якщо навіть припливи, вітер і падіння води залишаться, то ці види космічної енерґії нам уже не допоможуть.

Навряд чи допоможе і земна енерґія (атомна, геотерміч­на) — фотосинтез ніщо замінити не може. Він — це ми самі як діючі особи на земному екрані.

Ми вже згадували, що будь-яка енерґетична система на виході від­дає стільки енерґії, скільки отримує на вході. Адже цивілізація зрештою лише трансформатор. І хоч вона цього не усвідомлює, однак нічим іншим їй стати не судилося. Роз­мови про штучну їжу повинні бути обґрунтовані енерґетично, а цього поки що немає. Які джерела будуть живити енерґією вироблення цієї їжі? Чи зможемо ми суперничати з Сонцем?

Фотосинтез щорічно виробляє не лише 450 млрд. тонн живої речовини, але й на додачу до цього 350 млрд. тонн кисню, водночас поглинаючи з атмосфери 650 млрд. тонн вуглекислого газу.

Якщо ми навіть зуміємо вирішити проблему харчування, то перед нами виникне інша: як очищати атмосферу від вуг­лекислоти і звідки брати кисень?

Ось чому люди не повинні тішити себе марними сподіван­нями — значно корисніше побачити небезпеку яка вона є, щоб вчасно їй запобігти.

Та чи можна їй запобігти? Адже ми знаємо, що всі попе­редні цивілізації загинули. Не нагадуватимемо про таємничу Атлантиду — були Вавілон, Єгипет, Рим. Їхні енерґетичні потреби були набагато скромніші за наші. Звичайно, природа продиктує людству оптимальну кількість індивідуумів. Але розмова зараз не про це: землю може виснажити і порівняно невелике народонаселення, як це було, наприклад, у Римській імперії. І навпаки: земля, не виснажуючись, може годувати стільки людей, скільки може на ній розміститися, — за умови, звичайно, що не будуть забудовуватися родючі ґрунти.

В. В. Докучаєв колись сказав, що землю виснажує наше не­знання, — і це цілком слушно.
Сонце і людство

Досі ми говорили про біосферу в цілому, не порушуючи суспільних проблем. Залежність біосфери від сонячної діяль­ності в останні роки вже не заперечується — В. І. Вернадський і О. Л. Чижевський підготували суспільство до сприйняття цієї великої істини.

Адже нещодавно О. Л. Чижевський з гіркотою писав:

«Ідея про тісну залежність між активністю Сонця і станом біосфери розцінюється нерідко як «фантазія окремих занадто завзятих голів», як надто сумнівне нововведення»28.

Сьогодні більшість освічених людей обізнана з вченням О. Л. Чижевського, і воно вже не викликає протесту — на­впаки, здається цілком природним.

Але як бути із суспільними процесами — залежать вони від сонячної діяльності чи не залежать?

«Ні, не залежать, — твердять наші соціологи. — Не можна плутати природне і соціальне».

Але хіба ж земна людина перебуває десь за межами біо­сфери?.. Саме тут і варто пригадати помилки Маркса, які випливають із так званої «суспільної субстанції». Саме це сумнівне нововведення породило такі потворні явища, як сталінізм фізичний (знищення людей) та духовний (знищен­ня наукових теорій).

Близько ста років тому відомий американський вчений Юнг у своїй самобутній праці «Сонце» писав:

«Одну з найцікавіших спроб зробив професор Джевонс, який прагнув показати співвідношення між сонячними пля­мами і торговими кризами. Думку цю не можна вважати безглуздою, як оголосили деякі; це питання факту. Якщо со­нячні плями насправді помітно впливають на земну метеоро­логію, на температуру, бурі й опади, то вони повинні опосе­редковано впливати на врожаї й таким чином викликати коливання фінансових відносин»29.

Чижевського, який погодився з цією теорією, було проголо­шено «ворогом під маскою вченого». Та не так уже й далеко треба ходити за прикладами, щоб підтвердити справедливість поглядів Джевонса та Юнга: 1963-й та 1972 — це роки міні­мумів сонячних плям. Саме це змусило нас відправляти сотні тонн золота на Захід, щоб звідти завезти десятки мільйонів тонн зерна. До речі. Юнг саме з мінімумами сонячних плям пов’язує засухи, а з максимумами — велику кількість дощів. І це було сказано сто років тому! Він, звичайно, міркує у ґлобальних масштабах, бо передбачити, де саме вдарять засухи, надто складно. Але в період мінімумів треба бути до них підготовленими.

Що ж стало причиною осуду Чижевського? Теорія Маркса про «капіталістичний цикл» — тобто періодична циклічність піднесень і спадів у світовій економіці. Маркс якимось схо­ластичним чином виводить цю циклічність з класових проти­річ — у повному відриві від природи30. Але ця циклічність наочніше за все підтверджує залежність земної економіки від діяльності Сонця. І тривалість капіталістичних циклів, і їх періодичність надто близькі до сонячних циклів. У всякому разі хвиля породжує хвилю — так виглядає цей рух. Капіта­лістичні цикли дещо відстають, але так і має бути — спочатку причина, потім наслідок.

Кінцевий результат такий: Захід навчився уникати криз, а ми вкотилися до них повним ходом. Обіцяне народові ба­гатство на американському рівні (і навіть вище!) вияви­лося нездійсненною мрією. Ось вона, горезвісна «суспільна субстанція», що заперечує капітал і його природне походжен­ня!..

К. Маркс, очевидно, почав усвідомлювати, що його теорія породжує відрив від природи. У західному світі й у нас її зрозуміли як звільнення від необхідності узгоджувати люд­ську діяльність з фізичними законами — мовляв, вона підко­ряється іншим законам.

Так, звичайно, природне і соціальне не завжди збігаються. У всякому разі, ці збіги простежити нелегко. І все ж в основ­них енерґетичних процесах людина включена в природу. Вона передусім включена в неї власною працею.

К. Маркс розглядає це питання у «Критиці Ґотської прог­рами». Ця програма починається такою фразою: «Праця є джерело всякого багатства і всякої культури».

З цього приводу К. Маркс зауважує:

«Праця не є джерелом всякого багатства. Природа (підк­реслено Марксом) такою ж мірою є джерелом споживних вартостей (а з них і складається речовинне багатство!), як і праця, котра є лише проявом однієї з сил природи, людської робочої сили»31.

Здавалося б, усе ясно. Але справа в тому, що це тільки фраза. Фраза правильна, проте вона ні до чого не зобов’язує: адже «суспільна субстанція» все одно залишається. Отож пошуки якоїсь іншої субстанції можна відкинути. А в ста­лінські часи такі пошуки закінчувалися знищенням учених. Через це наша наука і народне господарство зазнали ні з чим не зрівнянних втрат. Про моральний бік цього страшного явища ми не говоримо — про це сказав Солженіцин.

Наведемо ще один приклад. Доведено, що вибухи в роз­множенні африканської сарани чергуються з паузами в 11—12 років. М. С. Щербинський у пошуках цієї закономірності уста­новив таке: в період максимумів сонячних плям випадає максимум дощів, що омивають навіть африканські пустелі. І, відповідно, посухи збігаються з сонячними мінімумами. На максимуми дощів, коли в пустелях з’являється якась рос­линність, і припадає активне розмноження сарани. З’їдаючи те, що надає пустеля, живі хмари прямують на північ.

Але ж це дозволяє давати прогнози відносно урожайності на багато десятиліть! Сарана, звичайно, небезпечна, однак ще небезпечніші посухи. Наша країна встигла забути про страшні посухи кінця XIX і початку XX століть. Але чи означає це, що вони ніколи не можуть повторитися? Адже існує не тільки 11-річна, але й 77-річна циклічність. Саме остання, головним чином, і пов’язана із світовими посухами. Зрозуміло, що М. С. Щербинський підтвердив ту закономірність, про яку писав Юнг близько ста років тому. Цей факт доводить, що закономірність справді існує. І все ж планові органи чомусь не використовують це величезне відкриття. Чому? Відповідь одна: сонячна діяльність на суспільне життя не впливає. Але ж у сприятливі роки можна підготуватися до посухи — і тоді її удари будуть не настільки відчутні.

Ще раз підвела нас «суспільна субстанція».

Наші соціологи надто прямолінійно розуміють, у чому саме ми можемо піднестися над природою. Тільки знання, тільки розум підносять нас над нею, а не самовпевненість і не за­знайство. І не самість, звичайно...

Однак навіть це «піднесення» є відносним. Над природою піднестися не можна.


Природне і соціальне

Проте зауваження К. Маркса значно ширше конкретного питання, пов’язаного з сараною, посухами та дощами. Йдеться про наше місце у природі взагалі. Чи можемо ми піднестися над природою так, щоб соціальне справді не залежало від природного? Якщо наша праця є однією з сил природи, то як же складова може вийти за межі цілого? Тоді справді людську працю можна було б розглядати як джерело будь-якого багат­ства. У сучасному світі (як, зрештою, і завжди!) будь-яке багатство є передусім багатством енерґетичним. Золото, діаманти, гроші — це всього лише умовні символи, багатство ж полягає не в них, а в енерґетичних джерелах суспільства. Чи можемо ми сказати, що наша праця є джерелом будь-якої енерґії? Праця — розумна праця! — дозволяє оволодіти енерґетичними джерелами, але сама по собі (в її м’язовій силі) вона дасть надто скромні результати. Щоб пересвідчитися у цьому, треба подумки повернутися до рабовласницького суспільства.

І ось виявляється, що деякі люди, повстаючи проти ідеа­лізму, насправді проповідують якийсь «трудовий» ідеалізм, намагаючись підпорядкувати йому суспільну свідомість. І, на жаль, треба констатувати, що їхні посилання на Маркса не безпідставні — він дав поживу для подібного ідеалізму. А саме в економіці ідеалізм менш за все доречний.

Адже зрештою сама «суспільна субстанція» є поняттям суб’єктивно-ідеалістичним, бо такої субстанції в природі не існує. Вона виникла лише в голові Маркса. І навпаки — Бог як світлова субстанція є об’єктивною реальністю. В даному випадку під словом Бог мається на увазі матерія як суб’єкт.

Оскільки саме праця об’єднує людські індивідууми в су­спільство, то виходить, що і суспільство в цілому (як і суспіль­ні процеси) не можна розглядати за межами енерґетичних за­конів природи. Адже сама праця є процес енерґетичний!..

Для будь-якого природознавця все це гранично ясно. Але, на жаль, у нашій науці ще не перевелися люди, які свого часу навіть кібернетику оголошували «лженаукою». Вони ще живі, і живі їхні послідовники.

Втім, вовків боятися — до лісу не ходити. Ми могли б погодитися з висновком, що не можна плутати соціальне і природне, якби це означало: не можна плутати політичне і енерґетичне. Але деякі філософи все соціальне вважають винятково політичним. Із законами космічної енерґетики вони знайомі надто приблизно (або взагалі не знайомі), тому навіть не помічають, що йдеться не про політику, а тільки про енерґетику.

Щоб уникнути непорозумінь, автор, враховуючи гіркий до­свід минулого, змушений наголосити: в даній роботі розгля­дається енерґетика суспільства, а не політичні аспекти сус­пільного життя як такі. Ми піддаємо критиці теорію Маркса, але робимо це з погляду законів природи як таких, а не з погляду політики. Що ж до самої політики, то вона, за нашим переконанням, повинна формуватися на основі законів приро­ди, а не навпаки.


Дещо про С. А. Подолинського

А ось іще один приклад, який допоможе підійти до того головного, заради чого пишеться дана праця, — тобто до розу­міння енерґії проґресу.

Щоб наблизитися до основної теми, розкажемо про одного українського вченого, який був особисто знайомий з К. Мар­ксом. Його теорія не тільки перегукується з теоріями К. А. Тімірязєва, В. І. Вернадського і О. Л. Чижевського, а багато в чому їх випереджає і приводить до ширших узагальнень. І ось парадокс: українські філософи захищають на цій теорії кандидатські і навіть докторські дисертації, а праці геніально­го сучасника Маркса у нашій країні жодного разу не вида­валися! Вони відомі лише за архівами. Причина все та ж: не можна «плутати» природне і соціальне. А по суті плутається політичне і енерґетичне — цим завдається непоправна шкода радянській економіці.

Йдеться про Сергія Андрійовича Подолинського. Його батько був російським поетом і впливовим царським чинов­ником. С. А. Подолинський, закінчивши факультет природни­чих наук Київського університету, відразу ж поїхав за кордон, де у 1872 році зустрівся з


К. Марксом і Ф. Енґельсом. Юнакові тоді виповнився двадцять другий рік. Можна лише здогаду­ватися, що саме вразило К. Маркса у цьому юнакові. Про те, що К. Маркс не залишився до його ідей байдужим, свідчить їхнє листування.

Через вісім років після зустрічі С. А. Подолинський над­силає К. Марксові свою працю – плід багатолітніх пошуків та роздумів. У листі від 18 березня 1880 року він повідомляє Маркса, що цей твір написаний під впливом «Капіталу».

К. Маркс був уже на схилі віку — він помер через три роки, — проте робота українського вченого не тільки не була забута, а й по заслузі ним оцінена. Залишилися нотатки К. Маркса, які свідчать про його прихильне ставлення до ідей С. А. Подолинського.

У чому ж полягали ці ідеї? Стисло їх можна звести до такої формули:




Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   33

Схожі:

Микола Руденко iconСпеціаліст вищої категорії, учитель української мови та літератури Микола Руденко

Микола Руденко icon2014 руденко валентина Іванівна
Руденко валентина Іванівна – вчитель методист світової літератури, спеціаліст вищої категорії, стаж 34 роки
Микола Руденко icon2015 рік Руденко Валентина Іванівна
Руденко Валентина Іванівна, учитель світової літератури Водянської сзш широківського району
Микола Руденко iconРуденко валентина Іванівна
Руденко валентина Іванівна – вчитель методист зарубіжної літератури, спеціаліст вищої категорії, стаж 30 років
Микола Руденко iconМединська О. В. – головний бібліограф Галицької ЦБ. Відповідальна за випуск: Сорочинська-Городецька І. В
Микола Руденко : письменник, філософ, правозахисник[Текст] : біобібліографічний нарис: до 95-річчя від дня народження Миколи Руденка...
Микола Руденко iconПрокопенко Андрій IV курс II група Микола Хвильовий
Тростяниці (тепер Сумщина) в сім’ї вчителів народився Микола Григорович Фітільов
Микола Руденко iconРуденко Валентина Іванівна, учитель зарубіжної літератури Водянської сзш широківського району. Зарубіжна література у 7 класі. Опитувальник книга
Руденко Валентина Іванівна, учитель зарубіжної літератури Водянської сзш широківського району
Микола Руденко iconМикола Вінграновський Микола Степанович Вінграновський народився
Микола Степанович Вінграновський народився в селі Первомайському Миколаївської області
Микола Руденко icon120 років від дня народження Миколи Григоровича Хвильового
Микола Хвильовий (справжнє прізвище Микола Григорович Фітільов) (13 грудня 1893 – 13 травня 1933) — український прозаїк, поет, публіцист,...
Микола Руденко iconМикола І павлович (25. 06. 1796 18. 02. 1855)
Олександр прийняв зречення брата, але не зрадив його розголосу. Після смерті імператора Олександра І великий князь Микола Павлович...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка