Микола Руденко



Сторінка7/33
Дата конвертації11.04.2017
Розмір7.64 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   33

Додаткова вартість — це додаткова енерґія Сонця, яку людство використовує для свого проґресу.

Читач, який логічно мислить, легко побачить у цій формулі пізніші ідеї В. І. Вернадського про людське суспільство як трансформатор сонячної енерґії, що змінює обличчя Землі.

Так, К. Маркс зрозумів С. Подолинського, але людство в ці­лому ще не було підготовлене до того, щоб оцінити і прийняти його ідеї. І якщо навіть у наш космічний вік багато філософів не в змозі охопити енерґетичні зв’язки між Сонцем та люд­ською працею, то що ж можна сказати про XIX століття?

С. А. Подолинський дуже боляче переживав це нерозуміння. Він помер на сорок першому році життя в Київській пси­хіатричній лікарні. Чи варто говорити про те, яке важке жит­тя прожила ця геніальна людина? Мабуть, його переживання можна порівняти з тим, про що розповідає О. Л. Чижевський:

«Майже піввіку тому, коли на прикладі епідемічних катаст­роф вперше виразно була сформульована гіпотеза про вплив Сонця на процеси життя, суспільство не було ще підготовлене до її сприйняття. Першим геліобіологам знадобилася стійка впевненість у своїй правді, щоб не покинути справу на півдорозі і, незважаючи на мовчазну і явну протидію, все ж зай­нятися серйозно експериментальною перевіркою отриманих емпіричних узагальнень»32.

Можна уявити, що С. А. Подолинському було ще важче до­вести свою правду.

І ось знову постає питання: коли у Маркса почався поворот у бік фізіократів? Ні, в епігонському розумінні Маркс до них ніколи не повернувся — тоді б він втратив для нас будь-яке значення. Однак він почав повертатися до них у плані визна­чення субстанції вартості. Мабуть, у його свідомості зароджу­вався той синтез, що вимагав докорінної переробки усіх чотирьох томів «Капіталу». Але на це у нього вже не вистачило життя. До того ж ідеї С. Подолинського значно випередили розвиток природничих наук. Працювати за здо­гадами — нехай найгеніальнішими — Маркс, звичайно, не міг.

Є дані, що Енґельс не погоджувався з Марксом в оцінці праці Подолинського, бо вона вела до перегляду всього «Ка­піталу». Але Маркс вчинив так само, як вчинив Ейнштейн, дізнавшись про обчислення Фрідмана. Втім, Марксові було незмірно важче: він втрачав при цьому саму основу, на якій стояла його теорія. І все ж він погодився з тим, що теорія Подолинського логічно обґрунтована.

Ось що відкривається нам, коли ми починаємо уважніше вивчати це питання.
Вартість — міра енерґії праці

Вельми дивним виглядає той факт, що Ф. Енґельс поста­вився несхвально до теорії С. А. Подолинського. Можливо, він просто жалів Маркса? Якщо, за Ф. Енґельсом, весь приплив відштовхування ми одержуємо від Сонця, то треба лише побачити нашу власну працю як відштовхування — і все відразу ж набуде повної ясності.

Далі зустрічаються чисто формальні утруднення: енерґія живої праці виступає під личиною вартості. Відбувається це тому, що немає жодних вимірювальних приладів, які оціню­ють видаток і прибуток біологічної енерґії, — тільки гроші. Проте лише індивідууми, зовсім позбавлені хисту аналізувати та узагальнювати, не збагнуть, що вартість як міра праці водночас є мірою біологічної енерґії. І якщо ми всю цю енерґію бачимо як енерґію сонячну, то звідси випливає, що додат­кова вартість є додаткова енерґія Сонця.

Для нас, комуністів, це особливо важливо. (У той час, коли писалася ця книга (1972р. ), я вважав себе комуністом. Сьогодні, безумовно, я далекий від комуністичних переконань. Проте вносити поправки в книгу, написану понад 20 років тому, на мою думку, неправомірно і некоректно. — М. Р.). Коли ми звинува­чуємо буржуазію в тому, що вона незаконно привласнює до­даткову вартість, у нашому звинуваченні ще недостатньо виявляється протиприродність цього акту. У сейфах опиня­ється не Сонце, — туди потрапляють гроші. І лише поети, стихійно прозріваючи істину, звинувачують буржуазних товстосумів у тому, що вони відбирають у трудівників Сонце. Публіці, яка таке читає, це здається всього лише яскравою ме­тафорою, не більше. Про те, що в поетичному рядку прихована наукова істина, рядовий читач навіть не здогадується.

Не сьогодні і не вчора виникло вчення про комунізм. Йому стільки років, скільки налічує людська історія.

Ось тут і потрібно дорікнути деяким філософам за те, що вони, відриваючи соціальне від природного, завдають кому­ністичним ідеям великої шкоди. Соціальне фактично переве­дене на гроші, а гроші у нашій уяві не асоціюються з Сонцем так само, як і багато суспільних явищ. Що гроші роблять політику — це ясно. І тому все соціальне пов’язується не з природно-енерґетичними проблемами, а лише з проблемами політичними. Спостерігаючи піну на гребенях хвиль, наші соціологи не бачать ані самих хвиль, ані, тим більше, величезних глибин Світового океану. Деяким виправданням для них може служити лише надзвичайна складність цих взаємозв’язків і той психологічний настрій, який усе більше й більше затуманює у свідомості сучасної людини реальні явища природи.

Замість живої природи, в якій перебувала людина минуло­го, сучасний світ створив природу штучну, в якій жива речо­вина не бере безпосередньої участі. Камінь, бетон, залізо, вироби з пластмас, нейлоновий одяг — усе це до живої речо­вини не має прямого стосунку.
І тільки їжа все ще зали­шається тією енерґетичною пуповиною, що прив’язує нас до Сонця. Але виробництвом їжі зайнята незначна кількість людей. Ми вже згадували, як американці визначають кіль­кість людей, зайнятих у їхньому сільському господарстві. Кількість селян у нашій країні також із кожним роком зменшується. Люди, які живуть у містах і ніколи не голодували, до їжі ставляться як до чогось само собою зрозумілого, їх не хвилює питання про її походження.

Так поступово виникає впевненість, що людина все мо­же — вона може створити навіть їжу і навіть живий організм. Космічні взаємо­зв’язки при цьому не беруться до уваги, людина не почуває себе прив’язаною до якихось енерґетичних джерел. Природою вона називає заміські пейзажі, що для неї не більше, ніж місце для відпочинку від міської метушні. Нерідко вона дивиться на них так, як може дивитися на театральні декорації чи на екран. Духовний зв’язок з природою все більше втрачається, а разом з тим втрачається відчуття, що десь у Космосі відбуваються таємничі процеси, від яких залежить земне життя.

Відрив від природи, відхід до світу штучних цінностей, створених з неживої речовини, не могли не накласти свого відбитку на людську психіку. Маркс це зрозумів, про що буде мова далі. Зрозумів на своєму гіркому досвіді. Ось чому сьогодні, як ніколи раніше, вчені повинні бити тривогу, щоб майбутні покоління не втратили причинних зв’язків. Ні, ми закликаємо не до первісного способу життя, а лише до усві­домлення такого факту: нежива речовина планети тільки тому набуває вартості, що вона перероблена людськими рука­ми, а руки наші — це руки самого Сонця!

Треба зрозуміти: комуністична ідеологія випливає не з са­мого виробництва чи споживання — ні, вона випливає з на­шого уявлення про Всесвіт у цілому. Якщо ж ця ідеологія формується всього лише на споживчих засадах, то вона породжує той вид атеїзму, який обожнює громадське корито. А оскільки за межами цього корита як «суспільної субстанції» інших істин не існує, то мета життя зводиться до того, щоб, розштовхуючи інших, якомога раніше і щільніше притис­нутися до корита. Притиснутися так, щоб ніякі сили на світі не змогли тебе від нього відірвати. Чи може подібний атеїзм прикрасити земну людину?..

Ми не проти атеїзму, як і не проти релігії. Ми вже гово­рили: в об’єктивній реальності існує тільки матерія як суб’єкт, а як ми її називаємо — не має значення. Коли ми прагнемо підкреслити наш духовний зв’язок з субстанцією, можна називати її Богом. Коли ми вивчаємо її об’єктивні закони, потрібно називати її Природою, Матерією. Важливо інше: чи зберігаємо ми святість у душі до цих високих понять? Чи розуміємо власне призначення?..

Християнство зародилося з філософії Піфагора. Це загаль­новідомо. Піфагор бачив у субстанції взаємодію якихось без­розмірних величин — Число. Звідси з’явився хрест — це всього лише знак «плюс». Але це великий знак! Цим знаком ми прилучаємо себе до Бога. Знак «мінус» з’являється тоді, коли ми утверджуємо самість. Але річ тут не в арифметиці, а в духовних сутностях. У Піфагора це була не арифметика, а релігія Космосу. І ось що випливало з цієї релігії:

«Бо ж благополуччя залежить взагалі від Природи і від самої людини.

Храм щастя, до якого всі люди навертають стопи свої, хоч і неправдивими шляхами, має могутнього собі супротивника у демоні якоїсь власності.

Усякий смертний, без сумніву, є власником, але тільки самого себе, тобто своєї особистості, свого неподільного, свого Генія, своїх чеснот; бо сонце, земля і все, що в них міститься, належить усьому світові. Всі політичні незлагоди виникають від власностей загальних і окремих. Якби ми могли запевнити народ у справедливості і дійсності сих двох законів Природи, що складають один: вважайте все спільним, не майте у себе нічого власного, — то і справа загального відродження була б закінчена; людина зберегла б себе доброю в єстві своєму; люди перестали б бути лихими з необхідності, і разом зникло б сріблолюбство, марнославство, війна, різноманітні зловжи­вання і надмірність у забаганках. Самій Природі була б на­дана поміч смертними, смертними, які цілковито розуміють Природу; й отоді все на сій кулі зробиться істинно законним, необхідним»33.

Зверніть увагу: на сій кулі!..

Піфагор не згадує про Бога — він керується законами природи. Але він дбає передусім про душу людини, а не про її шлунок. Відмова від власності, її усуспільнення необхідні. Але вони необхідні не стільки для того, щоб людина була сита, а головним чином для того, щоб очистити її душу від демона власності. Всесвітові потрібна нова людина — одухо­творений колективіст, а не корисливий сріблолюбець.

Що ж до ситості, то вона прийде сама собою, якщо закони природи не будуть порушуватися.

Чи це не мрія про комунізм? Сказано це було 2500 років тому. До речі, Піфагор знав, що Земля — куля, яка обер­тається навколо Сонця. А від нього до Коперника цілих два тисячоліття!..

І далі:


«Якщо скоро люди взяли б за правило не мати в себе нічого в особистій власності, а користувалися спільним, як усі вони дихають тим самим повітрям, то їм варто було б ступити один лише крок, щоб дійти нарешті рівності, матері неоцінен­ного світу, чесноти і щастя. Але я хочу показати насправді користь цієї рівності, щоб вона не лишалася самим тільки законом, сліпо приписаним. Мені не хотілося б, щоб певні люди могли ще довго безперешкодно говорити: «Нехай філо­соф кричить неосвіченому натовпові, що Сонце освітлює весь світ: слова його лишаться без успіху, і в нас з народом повік не буде нічого спільного, крім самого лише Сонця».

Рівність є головним предметом моїх бажань»34.

Слова ці звернуті до учнів його школи. Піфагорійську школу можна назвати комуною у повному розумінні цього слова: все належало всім і нікому зокрема. Так знищувалось у людині почуття самості — через колектив, через комуну.

Адже слово «комуна» походить від латинського слова «спільне». Тому цілком правомірно звучить незвичне поєд­нання слів: комуністичний капіталізм. Настільки ж незвично, як і матеріалістичний ідеалізм, про який ішла мова в першо­му розділі. Однак і те й інше виникає з уявлення про єдність світу. Комуністичний капіталізм — це капіталізм громадський, але не приватний і не державно-монополістичний. Саме це, а не щось інше, у Леніна називалося соціалізмом. Тільки це! Перехитрити природу неможливо.

І знову ж Піфагор підкреслює, заради чого необхідний комунізм:

«Сим-бо тільки — і зокрема нам, улюблені учні мої! — належить право заснувати, не зволікаючи, республіку рівнос­ті, і під тінню сього покрову проголосити відповідні їй закони. Ми всі, без винятку, народжені з такими чеснотами, в яких рід людський має потребу для свого існування і зберігання; але одночасно маємо схильність до зла, як і здатність робити добро. Наші добрі чи погані якості не зовсім залежать від нас самих: ними зобов’язані ми своєму народженню і потім вихо­ванню, яке отримуємо від своїх батьків. Бувши необхідно мудрими і щасливими при мудрому чиємусь управлінні нашими нахилами, ми робимося також необхідно нещасними, нечутливими при противних сьому засобах. Душа немовляти є не що інше, як походження, або плід батьківського мозку. Якщо зіпсоване саме джерело, то і потік на шляху своєму не може бути свіжим і чистим.

Запропонуємо спершу початок, і потім скажемо: «хоч би яке було твоє призначення, не ремствуй — у людині, як і в інших створіннях, не більше доброго, ніж злого; не більше темряви, ніж світла; не більше холодного, ніж гарячого; не більше сухого, ніж вологого. Рівність є головний закон Все­світу»35.

З цього найдавнішого повчання потрібно зробити висно­вок, як ми повинні ставитися до марксизму. Якщо сьогодні доводиться відмовлятися від ньютонівської картини світу, то чи означає це, що самого Ньютона слід забути чи навіть облити брудом? Тут необхідні уточнення, що випливають з розвитку науки, а не огульне заперечення наукових теорій минулого.


АБСОЛЮТНА ДОДАТКОВА ВАРТІСТЬ

Що таке абсолютна додаткова вартість?

Ми свідомо відсуваємо формулу енерґії проґресу все далі й далі, бо вона виглядає велично тільки в самому житті, але зовсім не на папері! В цю формулу вписана земна людина, а вона призвичаєна до думки, що в світі взагалі немає і не може бути жодних фізичних формул, у які можна з дійсно науко­вою точністю вписати життя, боротьбу, всю попередню і май­бутню історію людства. Тому перш ніж повідомити читачеві цю справді велику формулу, ми змушені наближатися до неї обережно, просуваючись навпомацки по складних лабіринтах пізнання.

Ця формула неминуче пов’язана з іменами К. Маркса, Ф. Енґельса, Ф. Кене, С. А. Подолинського, К. А. Тімірязева, А. Ейнштейна, В. І. Вернадського, О. Л. Чижевського та багатьох інших великих учених. Так само як з іменами Піфагора, Конфуція, Христа. Отже, формула енерґії проґресу синтезує науку, філософію, релігію.

Отож зрозуміло, що остання фраза повинна викликати у читача недовіру: не вперше йому обіцяли подібний синтез, — зокрема Олена Блаватська. У нас немає підстав критикувати її працю. Але те, про що в ній ідеться, не близьке нам за духом. Ми до цього підходимо зовсім інакше. Нас найменше цікавить містика — нам спалюють душу земні справи. Ті, що всім добре знайомі. В них немає жодної містики.

Повторимо: знання самої формули, яка описує енерґію проґресу, нічого не скаже читачеві, не підготовленому до її сприйняття. Навпаки, її гранична простота (арифметика з п’яти пальців!) здатна викликати тільки недовіру до неї.

Отож, повернемось до додаткової вартості, бо вона, власне, і є енерґією проґресу. Спробуємо побачити її так, як бачив С. А. Подолинський, — не в грошах, а у вигляді сонячної енерґії.

Однак нам для цього треба усвідомити задачу: що ми розу­міємо під абсолютною додатковою вартістю або енерґією проґресу?

Задачу Маркс завжди розумів правильно: треба відповісти, звідки на земну кулю прибуває нова, додаткова енерґія, яка потім стає додатковою вартістю. Це, власне, і є основним питанням політичної економії як науки. Цим, тільки цим питанням і займалася вона з перших днів свого народження.

Відрив соціального від енерґетичного стався вже після Маркса — внаслідок його «суспільної субстанції». Відтоді еко­номія стала політичною. У нас вона виглядає фізичною. Фі­зична економія, по суті, вивчає природу як таку. Маркс також вивчав природу, але він дав помилкову відповідь на основне питання, тому стався відрив економії від інших природничих наук.

Отже, під абсолютною додатковою вартістю слід розуміти ту енерґію, котра є для земної кулі новою, додатковою, — тобто такою, якої вона раніше не мала.

Це не може бути енерґія вугілля або нафти — їх джерела виснажуються, але не збагачуються. Сама людина, її праця?..

Але людина не має коріння і листя — безпосередньо прий­мати космічну енерґію вона не може. А нова, додаткова — значить космічна. Ось про що йдеться.

Уявімо себе на Місяці — адже люди там уже побували. Величний, але мертвий пейзаж, цілковита непорушність. Ми бачимо, що тут немає життя. Але що це таке з енерґетичного погляду? Це означає, що ніхто не пересуває каміння, не будує з нього палаців, не їздить на підводах і автомобілях. Такий вигляд мають усі навколишні планети — всі, окрім Землі.

Отже, Земля володіє додатковою енерґією у порівнянні з іншими планетами. Енерґією вугілля, нафти, гумусного шару. Нічого цього на сусідніх планетах немає. Мабуть, ми вже погодились із Ф. Енґельсом, що вся ця енерґія спрямована на відштовхування від Землі — у цьому її космічне призначення. Зрештою, це і є життя, біосфера, цивілізація...

Але енерґія вугілля і нафти виснажується. Виснажується також земля. Це, власне, і лякає вчених. І якщо ми не усві­домимо, що додаткова енерґія прибуває з Космосу, то, звичайно, зобов’язані дійти висновку про неминучу загибель земної цивілізації.

Так, земна цивілізація справді може загинути. І це станеть­ся, якщо люди не навчаться виробляти абсолютну додаткову вартість. При цьому, звичайно, необов’язково, щоб вона саме так називалася.

Отже: існує відносна додаткова вартість і абсолютна — тобто така, що не тільки не виснажується, а навпаки — збіль­шується, зростає.

Ми вже знайомі з формулою абсолютної додаткової вар­тості, якою завершується «Капітал».

Слід уважно вивчити останню сторінку четвертого тому — підрозділ, що так’і називається: «Джерела додаткової вартості і первісна рента», — і нам стане зрозуміло, як формувалися погляди К. Марк­са. Йдеться про аналіз теорії Річарда Джонса, яка має багато спільного з поглядами фізіократів (Маркс відзначає це), але ніде ми тут не бачимо заперечень К. Маркса чи його незгоди в цьому питанні.

Щоправда, немає також явної вказівки на те, що Маркс на цій сторінці викладає власні погляди. Він не заперечує і не відкидає, а немовби наводить на думку, де слід шукати дже­рела додаткової вартості. Мабуть, він не впевнений, що це цілковита істина. Однак у нього немає іншої відповіді. В своїй колишній відповіді він уже засумнівався.

Позиція не з кращих. Однак треба враховувати, що в ті часи ще рано було виносити остаточний присуд з приводу його багатолітньої суперечки з фізіократами. І у нього, певне, ще жевріла надія, що істина все ж виявиться на його боці або, принаймні, в якомусь синтезі, якого він уже не в змозі здійснити. Однак той факт, що він цього не заперечує, сам по собі знаменний. Ще більш знаменне його ставлення до теорії С. Подолинского.

Треба також зрозуміти трагічний стан Маркса в останнє десятиріччя його життя. Це були роки гризот і сумнівів: правий він чи ні у визначенні первинного джерела додаткової вартості? Адже на створення «Капіталу» витрачено все його життя. З іншого боку, якщо має слушність С. Подолинський, то субстанція додаткової вартості визначається Марксом хибно. Та все ж він з величезною повагою поставився до висновків Подолинського і до нього самого.

Можна навести чимало прикладів, розкиданих по трьох частинах четвертого тому, де К. Маркс відзначає велику, дуже велику заслугу фізіо­кратів перед людством, перед світовою наукою. Про фізіо­кратів ми поговоримо докладніше, оскільки С. А. Подолинського також можна віднести до фізіократів — на найвищому рівні розуміння природи в цілому.

Щоб зрозуміти проблему глибше, повернемося до перших сторінок четвертого тому, де К. Маркс розглядає теорію фізіо­кратів.

Ось про що йдеться в передмові до четвертого тому, яка висловлює думку Інституту марксизму-ленінізму при ЦК КПРС:

«Досліджуючи економічні погляди фізіократів, Маркс роз­криває властиву їм, як і всім наступним буржуазним еконо­містам, обмеженість, суть якої полягає в тому, що вони роз­глядають буржуазні форми виробництва як вічні, природні. Він також розкриває їх двозначність у трактуванні додаткової вартості, що виступає у них то як чистий дар природи, то як продукт додаткової праці землероба, який присвоюється власником землі»36.

Передусім слід розділити два поняття — «буржуазний» і «капіталістичний». Це зовсім не одне й те саме! Ще раз нагадаємо, що капітал — це виробництво додаткового продук­ту як носія додаткової вартості. І більше нічого! А оскільки в основі цього процесу стоїть природа (сонце, земля, вода — тобто фотосинтез), то відкидати капітал здатні тільки рабо­торговці, що вони свого часу й робили. Ми говоримо про Америку. Та й не тільки про неї. Згадаємо Сталіна: люди — це наш капітал. І це зовсім не було метафорою.

Що ж до поняття «буржуазія», то воно може бути застосо­ване до людей, а не до процесів природи. Буржуазія ці процеси зупинити не може Однак суспільний процес можна спрямувати так, що в державі з’явиться панівна еліта, в роз­порядженні якої опиняється всі засоби виробництва.

В часи фізіократів такою елітою була феодальна бюрокра­тія, що за особливі «заслуги» перед державою нагороджува­лася величезними земельними володіннями.

Капіталізм почав розвиватися в надрах феодального су­спільства. Фізіократи не закликали до революції — вони вва­жали, що капіталізм одержить безкровну перемогу. Так, капі­талістичний засіб виробництва, за вченням фізіократів, виявляється єдино проґресивним. Але капіталізм може бути буржуазним, а може бути громадським — тобто кооперативним, загальнонародним. Це, власне, і є комуністичний капіталізм. Само собою зрозуміло, що державно-монополістичний капіта­лізм до суспільного віднести не можна. Для цього треба вда­ватися до хитрощів та політичних спекуляцій, котрі не вря­тують становища — закони природи все одно підірвуть те, що звужує торгові артерії, по яких повинна вільно, без перешкод рухатися сонячна енерґія. Вона ж вартість.

Друга половина цитати заслуговує особливого розгляду. Той Маркс, про якого йдеться в передмові, ще не зрікся поняття «суспільна субстанція». За його уявленням, це є людська праця. Він виступає на її захист від капіталу і капі­талістів — звідси йде зміщення понять: прагнучи звільнити працю, він засуджує не тільки буржуазію, але й самий капітал як природний процес. В цьому і полягає величезна помилка Маркса, яка завдала багато лиха: по суті, він засуджує саму Природу. Однак він цього, звичайно, не усвідомлює.

У першій половині четвертого тому Маркс уже не запере­чує, що земля здатна виробляти більше, ніж у неї вкладено праці. «Дар природи» існує. Якби Маркс сказав про це не мимохідь, а голосно, відверто і визнав, що це і є основа додаткової вартості, то ми, можливо, уникли б безлічі кривавих трагедій.

Але та однозначність, що випливає з «суспільної субстан­ції», заплутує справу, а не прояснює її. Це не заслуга Маркса, а його помилка: дар природи (додаток енерґії) існує, однак він належить тому, хто обробляє землю. Так стверджує Маркс. Гаразд, нехай належить. Проти цього ми не запере­чуємо. А далі? За чий рахунок годується той, хто не обробляє землю, — за рахунок дару природи чи за рахунок праці зем­лероба? Адже саме це має бути з’ясоване!..

Все це залишилося, певне, неясним для самого Маркса. Сказавши мимохідь про «чистий дар природи», він знову намагається звести землю до звичайного засобу вироб­ництва — на рівень заводу чи фабрики. Тут, по суті, на природу накладається кабінетна схема. І це породило всі подальші непорозуміння.

«Чистий дар землі» в роз’ясненнях К. Маркса виступає «...як такий подарунок, що його земля робить тому, хто її обробляє, тобто як її подарунок праці; як продуктивна сила, яку має праця внаслідок використання продуктивної сили природи і яку вона черпає, таким чином, з землі, але черпає з неї тільки як праця. Тому в руках власника землі надлишок виступає вже не як «дар природи», а як привласнення — без еквіваленту — чужої праці»37.

Зовні все тут правильно: адже експлуатація праці в сіль­ському господарстві справді існує. Але Маркс тут виявляється не вченим, а тільки політиком. Комуністичним політиком, що й викликає наше співчуття до нього. Однак застосовувати політику до Природи — справа ризикована і навіть небез­печна.

Чи знаходимо ми тут заперечення того факту, що абсолют­на додаткова вартість виробляється тільки в хліборобстві? Ні, йдеться про інше! Вся пристрасть К. Маркса присвячена ідеї звільнення людської праці — і в хліборобстві, і в промисло­вості.

Але те, як Маркс це роз’яснює, не показує нам відмінності між хліборобством і промисловістю, яка «чистого дару природи» не виробляє — машини нездатні приймати енерґію Сонця, її приймають тільки злаки та інші культурні рослини. Шляхетна пристрасть породила тенденцію, а будь-яка тенден­ція руйнує науку.

Ось чому та двозначність у розумінні додаткової вартості, що була властива фізіократам, є об’єктивно науковою. Вона ближча до істини, ніж однозначні висновки Маркса. Так, експлуатація в сільському господарстві існує. Однак вироб­ництво додаткової вартості, тобто сам капітал, не можна виво­дити з експлуатації праці — це справді дар Природи. Він загальний для всього людства. Він належить не тільки тим, хто обробляє землю, але й тим, хто працює в наукових лабо­раторіях чи пише книги.

Але це, звичайно, тільки в тому разі, якщо вони годуються не за рахунок праці землероба, а за рахунок самого Дару.

За Марксом — за рахунок праці... землероба.

Таким чином, Маркс заплутав справу, а не прояснив її. Спонуки були добрі, результати вельми сумні: земля вияви­лася на становищі Попелюшки. При цьому людина звеличу­валася тільки декларативно, а не практично.

Сьогодні, коли людство озброєне знаннями законів фото­синтезу, таємниця додаткової вартості зникає. Вона залиша­ється таємницею тільки для людей, які не вміють послідовно мислити.

Надзвичайно близько до розуміння законів фотосинтезу підійшов Ф. Паолетті, який ототожнив вартість з живою речо­виною природи, тобто з біологічною енерґією. Чи критикує його Маркс? Ні, він лише констатує даний факт і робить висновок: «У хліборобстві раніше, ніж в усіх інших галузях виробництва, у великих розмірах застосовуються для процесу виробництва сили природи. Застосування сил природи в промисловості впадає у вічі тільки на вищому щаблі її розвитку»38.

Це лише внутрішній неспокій. Маркс ніколи не розумів природи і по-справжньому не міг її зрозуміти. Зв’язок явищ іще відсутній. І все ж він починає невиразно здогадуватися: щось не так з його «субстанцією». Десь щось приховано від його очей.

Він шукає: вода крутить колеса млина, вітер надимає вітрила суден...

Так пише Рікардо. Маркс його щедро цитує.

Природа, звичайно. Вона працює. І це йому вже «впадає у вічі».

Але Рікардо також не розуміє фізіократів: «Хіба природа не робить нічого для людини в промисловості? Хіба сили вітру і води, що рухають наші машини й кораблі, дорівнюють нулю?»

Що ж, це зрозуміло. Навіть сьогодні дехто стверджує, що це — не сонячна, а суто земна енерґія. Звести всі види руху на Землі до сонячної діяльності неймовірно важко.

Коли ми підходимо до цього питання з сучасного погляду, нам стає ясно: промисловість існує в основному за рахунок біологічної енерґії колишніх епох — за рахунок вугілля, нафти, природного газу. Роль вітру і падіння води сьогодні займає не головне місце.

Вражає ось що: їжу людську Маркс чомусь до сил природи не зараховує. Не зараховує також вугілля, яке тоді широко засто­совувалось.

Отже, Паолетті бачить, відчуває явище фотосинтезу, а для Марк­са фотосинтез не існує зовсім.

Те, про що говорить Ф. Паолетті й проти чого Маркс ніде не заперечує, зводиться ось до чого:

«Таке збільшення кількості матерії», яким є «творіння землі», «певно, не має і ніколи не матиме місця в промисло­вості, яка надає матерії тільки форму, тільки видозмінює її; тому промисловість нічого не створює. Але промисловість, заперечують мені, надає матерії форму, отже, вона про­дуктивна, бо вона являє собою виробництво якщо не матерії, то форми. Гаразд, я цього не заперечую. Але це не створення багатства, а навпаки, не що інше, як видаток...»39.

Щоправда, Маркс цього твердження не заперечує з точки зору суті явищ. Але що стосується форми, то у Маркса існу­ють надто сер­йозні заперечення. Річ у тому, що з погляду пізніших економічних теорій фізіократи дещо «порушують». Для Маркса надзвичайно важливий поділ товарів за їх споживчими та міновими вартостями. Зрозуміло, що такий поділ стосується не суті виробництва, а тільки суті обігу. І все ж Маркс надзвичайно прискіпливий до формального боку справи:

«Але звідки в такому разі береться додаткова вартість, тобто звідки береться капітал? Такою була проблема, яка стояла перед фізіократами, їхня помилка полягала в тому, що приріст речовини, котрий внаслідок природного росту рослин і природного розмноження


тварин відрізняє хліборобство та скотарство від промисловості, вони плутали з приростом мі­нової вартості. Для них основою була споживча вартість»40.

Маркс не зумів побачити того, що форма теорії у нього панує над її внутрішнім змістом.

В четвертому томі він уже збагне: якщо виявиться, що основою абсолютної додаткової вартості є земля, природа, то це призведе до цілковитого заперечення тієї «суспільної суб­станції», яка лежить у фундаменті «Капіталу»:

«Для того, щоб зберегти категорію вартості — не тільки визначення величини вартості різноманітною величиною робочого часу, але і визначення субстанції вартості суспіль­ною працею, — потрібне заперечення абсолютної земельної ренти»41

Але Марксу потрібна істина, а не підробка під неї. Тому він критикує Рікардо:

«Рікардо лишає осторонь питання про абсолютну ренту, яку він у ім’я теорії заперечує, бо виходить з хибної перед­умови...»42.

Однак непомітно для себе Маркс робить те саме. На ба­гатьох сторінках він розглядає різноманітні засоби заперечен­ня абсолютної ренти в різноманітних теоріях. Інколи він каже не тільки про абсолютну ренту, але і про ренту взагалі:

«При правильному розумінні ренти насамперед повинна була, природно, виникнути думка про те, що рента виникає не з ґрунту, а з продукту хліборобства, тобто з праці...»43.

Тут, як і раніше, праця хлібороба та продукт хліборобства цілком ототожнюються. Саме цю фразу і ставить в основу наша «Політична економія» для обґрунтування всієї теорії К. Маркса. 44

Але чи витримує ця фраза таке велике навантаження? Вчитуючись у те, про що говорить Маркс, ми виявляємо, що тут розглядається не абсолютна земельна рента, а тільки рента. Тобто така рента, яка «не має жодного відношення до абсолютної продуктивності хліборобства». І про це повідом­ляється після фрази, яку наводять автори підручника.

Далі Маркс відзначає, що Андерсон, з приводу якого мимо­хіть висловлено зауваження, яке стало основою підручника, не надто глибоко проникає в субстанцію вартості. «Теорія вартості ще зовсім не турбує Андерсона»45.

Авторів підручника, вона, очевидно, також не надто турбує.

Однак не будемо несправедливими до них: загалом вони правдиво відбивають погляди Маркса. Наші претензії зво­дяться до того, що цей хід міркувань не дає їм права на реабілітацію додаткового продукту при соціалізмі. З іншого боку, теорія фізіократів робить його цілком природним. Тому неминуче виникає питання: хто ж має слушність — Маркс чи фізіократи?

Розглянемо це на двох кухарях. Один працює в ресторані, другий — у будинку лікаря. Перший, за Марксом, виробляє додаткову вартість, — бо тут є капіталіст — отже, праця цього кухаря є продуктивною. Другий утримується за рахунок до­ходу лікаря — він виробляє послугу, тому його праця не є продуктивною. Таким чином, продуктивність праці у Маркса також зумовлена чисто формальними мотивами.

Маркс роз’яснює це таким чином:

«Тут ми маємо таку характеристику праці, яка випливає не з її змісту чи її результату, а з її певної суспільної форми»46.

Але чи достатньо для нас самої тільки форми? Адже фактично обидва кухаря виробляють послуги. І тільки фор­мально, а не по суті їхня праця має різну оцінку. Безумовно, тут ми маємо цілком суб’єктивну, а не об’єктивну класифікацію людської праці. Класифікацію з погляду теорії і тільки теорії.

Якщо зазирнути глибше у виробничі процеси, то послугу виробляє також робітник, який змінює форму металу, щоб виготовити для нас автомобіль. З енерґетичної точки зору матеріально збагачує нас тільки земля, що виробляє додатко­ву живу речовину. Такий істинний зміст виробництва, такий його результат — і це вже не форма, а суть явища, тобто істинна субстанція вартості.

Але, на жаль, Маркс віддає перевагу не суті, а тільки формі економічних теорій.

Чому він це робить? З політичних міркувань, а не з якихось інших. Особливо яскраво це висвітлено в характе­ристиці, яку він дає німецькому фізіократу Шмальцу. Остан­ній стверджував:

«Багатство нації полягає тільки в спроможності ґрунту що­річно виробляти земельну ренту... Праця обробної промисло­вості лише надає нову форму тілам, створеним природою»47.

З позицій сучасного природознавства Шмальц, безумовно, має рацію. Але ось у чім річ: все це потрібне Шмальцу для того, щоб виправдати існування феодалів:

«Якщо природа платить йому [земельному власникові] від­соток вдвічі більший, ніж встановлений законом грошовий відсоток, то на якій розумній підставі можна було б позбавити його цього прибутку?»

Маркс не знаходить арґументів проти Шмальца і йому подібних у законах природи — і тому він нехтує закони при­роди заради по­літичної мети. Ось по якій лінії розвивається полеміка Маркса з фізіо­кратами!

Закони природи у Маркса тлумачаться явно помилково. Ось, наприклад, він критикує «чистий продукт» фізіократів:

«Цей останній фізіократи знов-таки розуміють невірно. Вони вважають його чистим продуктом тому, що, наприклад, пшениці вирощується більше, ніж з’їдають робітник та фер­мер; але ж і сукна теж виробляється більше, ніж його потріб­но на одяг виробникам сукна — робітникові та підпри­ємцю»48.

Отже, земля і машина урівнюються до такої міри, що між ними не помічається жодних відмінностей.

Усе ж таки розглянемо цю відмінність: пшениця, корови, коні здатні самі себе відтворювати, а чи відтворює себе сукно? Дайте землі перепочити — і ви побачите, що вона також себе відтворює. Машина ж навпаки — зруйнується від часу...

Вже одного цього досить, щоб побачити помилку Марк­са — хиткість, непереконливість його арґументів. Адже, зреш­тою, якщо не було б додатку у вигляді пшениці, не з’явиться він і у вигляді промислових товарів: проти цього повстає закон збереження енерґії.

І ось ми виявляємо, що тут відбувається таке. спочатку Маркс відсуває закони природи на другий план штучним зведенням в абсолют форм обігу, а потім повертає справу так, що закони природи, які діють у економіці, взагалі «скасову­ються».

Перемагає велично відпрацьована бухгалтерія, цілком ві­дірвана від природи, але, звичайно, не від політики. А слідом за цим у Маркса залишається гола політика — тобто така політика, яка базується не на виробництві, а всього лише на суб’єктивному ідеалізмі. Практично на відмінності між споживчою та міновою вартостями. Аж ніяк не більше!..

Абсолютизувавши форми обігу (відмінність між видами вартості), він звідси виводить додаткову вартість. І навіть вважає її абсолютною!..

Але ж названа відмінність є тільки умовна класифікація — вона виникла з економічних теорій. Отже, критикуючи Рікардо, який в ім’я теорії заперечував об’єктивне існування абсо­лютної земельної ренти, Маркс, стверджуючи власну теорію, вчиняє так само. Тому сталося ось що. Відірвавши додаткову вартість від родючості землі, Маркс виводить її виключно із форми суспільних відносин. Ось іще один приклад з того ж ряду, що й приклад з двома кухарями:

«Актор, наприклад, і навіть клоун, є, відповідно до цього, продуктивним робітником, якщо він працює за наймом у капіталіста (антрепренера), якому повертає більше праці, ніж одержує від нього у формі заробітної плати; тим часом дрібний кравець, що приходить до капіталіста додому і лагодить йому штани, створюючи для нього тільки споживчу вартість, є непродуктивним робітником»49.

Тут дуже яскраво унаочнюється той факт, що додаткова вартість виводиться саме із форми теорії — тобто із тієї схеми, що визріла у голові Маркса. Щойно ми побачимо вартість у вигляді енерґії, форма теорії негайно зруйнується і на її місці утвориться беркліанське «ніщо».

Звичайно, все це було можливе понад сто років тому — на основі старого природознавства. Сучасне природознавство не дозволяє сумніватися в тому, що у цих питаннях об’єктивна істина за фізіократами, а не за Марксом.

З погляду закону ентропії фізіократи, безумовно, мають рацію: саме в промисловості відбувається розсіювання енерґії, отриманої від фотосинтезу, — спалюються вугілля і нафта, поглинаються продукти сільського господарства. А натомість ми одержуємо речовину у новій формі: замість заліза — машини, замість глини — цеглу і т. ін. Але самі по собі ці предмети жодної енерґії не мають.

Фізіократ Ф. Паолетті також наводить приклад з кухарем. Але його приклад значно змістовніший:

«Дайте кухареві певну кількість гороху для приготування обіду, він зварить його, як слід, і в готовому вигляді подасть вам на стіл, але подасть він ту саму кількість, яку отримав; навпаки, дайте таку ж кількість гороху городникі, щоб він посадив його в землю, і він свого часу поверне вам принаймні учетверо більше отриманого. Це і є справжнє і єдине вироб­ництво»50.

Ф. Паолетті у яскравій формі висловив головні ідеї фізіо­кратів.

До цього можна додати: шахтар ужив у їжі 4000 калорій, а видав «на гора» багато мільйонів калорій. Промислова енерґія з’являється там, де попрацювало сонце. Нізвідки більше!

Решта галузей промисловості лише її переробляють на речі, які не містять у собі ніякої енерґії.

Втім, шахтарська праця також абсолютної додаткової вар­тості не створює — вона створює відносну вартість. Це стає очевидним, коли під вартістю розуміти енерґію. Маркс цього не бачить. Та все ж таки він пише:

«Перший доказ на користь того, що продуктивна лише хліборобська праця, полягає в тому, що вона є природною основою і передумовою для самостійного існування всіх інших видів праці...

...Яким же чином виникає додаткова вартість? Виникає вона не з обігу, але реалізується вона в обігові»51.

Тут Маркс роз’яснює головні ідеї фізіократів. Він не спе­речається з ними, навпаки, навіть погоджується. Адже про­дуктивною є лише така праця, яка виробляє додаткову вар­тість. Якщо її виробляє хліборобство, то продуктивна тільки хліборобська праця.

Тепер подивимося на останню сторінку четвертого тому, де Маркс підсумовує свій аналіз теорії Річарда Джонса:

«Якщо б людині (кожній людині) всього її робочого дня (всього робочого часу, який вона має) вистачало лише для того, щоб прогодувати її саму (або, в кращому разі, її сім’ю), то відпали б додаткова праця, додатковий продукт та додат­кова вартість».

Як це правильно! Краще сказати не можна. Ми вже згадували про цю сторінку у зв’язку з останнім абзацом, де в основі абсолютної додаткової вартості у Маркса з’являється природна родючість землі. Рядки, які ми зараз наводимо, є підготовкою до того найвищою мірою несподіва­ного висновку, яким завершується «Капітал». І належать вони самому Марксу, а не комусь іншому. Про землю тепер го­вориться цілком ясно: це, звичайно, не машина — земля здат­на повертати більше, ніж у неї вкладається. Саме тому можлива додаткова вартість.

Що ж, власне, відбувається? Сотні, навіть тисячі сторінок присвячені суперечці з фізіократами (щоправда, скоріше з приводу форми, ніж з приводу змісту), а на останній сторінці «Капіталу» (у підсумку!) і форма, і зміст по суті фізіок­ратичні! Так завжди і стверджували фізіократи: нічого додат­кового суспільство виробити не зможе, якщо раніше не матиме від землі додачу у вигляді їжі. Який же Маркс є справжнім? Тут Маркс заперечує заперечення, яким стосов­но фізіократів є «Капітал». Уся його суперечка з фізіократами виявилася фальшивою. Але ж із цієї суперечки виросла теорія про необхідність революції і диктатури пролетаріату. Ось яка тут трагічна фантастика! Отже, заперечення абсолютної зе­мельної ренти в ім’я утвердження «сус­пільної субстанції» не відбулося. Так само, як не відбулося все те, що на цій «суб­станції» було засновано...

Спробуємо зрозуміти, чому ці невідповідності стали мож­ливими. Маркс виступив у ролі захисника інтересів робіт­ничого класу. Але як довести, що саме цьому класові нале­жить майбутнє, якщо його праця взагалі непродуктивна — тобто непродуктивна за самою своєю природою: ані люди, ані машини не є первісним джерелом додаткової вартості. Пер­вісне джерело слід шукати там, де виробляється біологічна енерґія. І до того ж нова, воістину додаткова. Така, що не виснажує енерґетичні джерела землі. Це, звичайно, передусім хліб. Шахтарі також не збільшують енерґію земної кулі — адже вугілля не виробляється, а винищується.

То що ж — визнати майбутнє за класом селян? Одначе Маркс бачив, що селянство як продуктивна сила вже від­мирає — воно розчиняється в робітничому класі. Майбутнє йому не належить.

І Маркс шукає, на тисячах сторінок шукає, чим і як підт­вердити свою політичну позицію. Він не вміє мислити інак­ше — він завжди мислить на папері. Плід цих міркувань складає багато томів. Відсіву в Маркса не буває.

Наведемо ще один приклад. На монетному дворі чеканять гроші, а на якійсь фабриці виробляють шпильки. Чи більше праці вкладено у виготовлення копійки, ніж у виробництво шпильки? З’ясуванням цього питання і займається Маркс. Але ж суть не в цьому! Ані копійка, ані шпилька нової (до­даткової) енерґії не мають. І хоча тут бере участь вироб­ництво (фабрика шпильок), але обмін копійки на шпильку — всього лише обіг. Адже там, де чеканяться гроші, праця також оплачується грошима. Отже, обмін грошей на товар або ж навпаки — це обіг, але не джерело додаткової вартості.

Яким же чином вона виникає?..

Питання звучить безсило, майже відчайдушно.

Істинну відповідь ми знаходимо у Ф. Паолетті, який виво­дить її, по суті, з фотосинтезу.

Ось чому ми прямуємо від додаткової вартості до енерґії проґресу. Однак до її розуміння неможливо наблизитися, якщо додаткова вартість виводиться тільки з експлуатації праці — тобто безпосередньо з людських м’язів, без участі хліборобства. Тут справа до того спрощується, що взагалі втрачає під собою наукову основу.

Припустимо, людство не зрозуміло об’єктивного характеру додаткової вартості, як не розуміють її у нас, в Радянському Союзі. Розгін промисловості виросте до таких масштабів, що земля перестане родити — хибно спрямованний процес ви­нищує родючість ґрунту. Що ж станеться з додатковою вар­тістю? Ми вже говорили: вона перестане існувати разом з людьми.

Це вказує на те, де треба шукати її джерело. Коли ми говоримо про працю продуктивну і непродук­тивну, треба мати на увазі не роки і не десятиріччя, треба мислити століттями, всією минулою і майбутньою історією людства. З цих позицій сама по собі промисловість має від­носну продуктивність — вона не виробляє додаткової енерґії, а тільки поглинає її.

Фізіократів спочатку розуміли, а згодом розуміти пере­стали. Поступово їхня теорія відійшла на другий план. Далеко не всі люди здатні думати ґлобально і, тим більше, косміч­ними масштабами. Видимість закриває від них об’єктивну реальність.

Однак Маркс продовжує думати про фізіократів — вони для нього були і залишилися справжніми батьками політич­ної економії. Він ставить їхню наукову школу вище від усіх інших. Проте наукова система фізіократів є економія фізична, а не політична.

Розв’язується ґлобальна, загальнолюдська задача: звідки виникає додаток енерґії на земній кулі? Задачу Маркс розу­міє, але істинної відповіді поки що не знаходить. Власна відповідь його також не влаштовує.

Так, Маркс приймає те значення земельної ренти, яке з’явилося згодом — тобто таке її значення, яке дозволяє ставити в один ряд землю під будівлями і землю під посівами. Сам він раніше чинив так само. Однак у четвертому томі він уже відзначає, що у фізіократів земельна рента мала глибший зміст. Навіть тоді, коли стали говорити про крах теорії фізі­ократів, К. Маркс не забуває відзначити, що їхній погляд на зе­мельну ренту «був цілком правомірний у своєму глибшому розумінні, бо фізіократи розглядали ренту як єдину форму додаткової вартості»52. Цілком правомірний!..

І це сказав Маркс, а не хтось інший. Той Маркс, що дивив­ся на землю всього лише як на знаряддя експлуатації люд­ської праці. Так, як нерідко дивиться на неї городянин, який не усвідомлює, що з чого виросте. Але тут уже все стає на свої місця: і моральна оцінка експлуатації, яка, безумовно, існує, і первісне джерело додаткової вартості — дар природи. А фактично дар Сонця, дар Творця. Так, власне, і називає додаткову вартість Франсуа Кене.

Чи тобі, Людино, зрозуміло, про що йдеться? Якщо незро­зуміло — думай, думай! І якщо ти сам цього не усвідомиш, за тебе усвідомить диявол... Певніше з цього приводу Маркс висловлюється там, де з’ясовує психологічне коріння походження тих чи інших тео­рій. Чому, наприклад, фізіократи з’явилися саме у Франції, а не в іншій країні?

Маркс відповідає на це так: тому, що Франція була краї­ною розвиненого хліборобства. А от англійцям передусім впадає у вічі «прибуток од відчуження, тобто описаний Стю­артом відносний прибуток. Та коли мова заходить про те, що додаткова вартість створюється у сфері самого виробництва, то необхідно передусім звернутися до тієї галузі праці, де вона виступає назовні незалежно від процесу обігу, тобто до хліборобства»53.

Ось як стоїть справа! Тепер ми розуміємо, чому К. Маркс так довго не погоджувався з фізіократами. Ясно також і те, що формула абсолютної додаткової вартості, яка міститься на останній сторінці четвертого тому, — це формула самого Марк­са, хоча вона і подається як висновок з теорії Джонса — подається без коментарів, наче мовчазна згода.

Маркс був далекий від хліборобства — йому була дорожча міська стихія. Те, що він каже про англійців, сказано і про самого себе.

А сказане про фізіократів цілком стосується і С. Подолинського — українця за національністю. Чи потрібно пояснювати, що таке Україна?..

«Глибший зміст» субстанції вартості цікавить нас тоді, коли ми намагаємось наблизитися до розуміння енерґії проґресу. Практична політекономія відволікається від субстанціо­нальної структури вартості. Особливо це слід сказати про радянську політекономію. Ми ж, навпаки, ставимо своєю метою дослідження додаткової вартості з боку субстанції. А тут ніякий інший підхід неможливий — можливий тільки той, що К. Маркс в четвертому томі вважає глибшим, тобто підхід фізіократичний. Це необхідно тому, що додаткова вартість і енерґія проґресу — родичі тимчасові. На наше переконання, друга переживе першу, оскільки гроші не вічні.

Родючість землі, яка стоїть в основі абсолютної додаткової вартості, — це, зрештою, накопичена протягом мільярдів років сонячна енерґія. В. І. Вернадский, який не займався політеко­номією, так само розглядав це питання. Таким чином, його теорія безпосередньо змикається з теорією фізіократів і висновками К. Маркса у четвертому томі «Капіталу». І хоча висновки К. Маркса не можна визнати послідовними, однак вони все ж існують. І в основному вони правильні. Але чи правильно їх зрозуміли?..

Теорія додаткової вартості і теорія біосфери як трансфор­матора космічної енерґії насправді зливаються в єдину теорію Життя. І якщо ми прагнемо відшукати ті глибокі знання, які допоможуть зрозуміти, де саме лежить шлях до безсмертя земної цивілізації, то ми зобов’язані розглядати ці теорії у їх взаємозв’язку і взаємообумовленості — тобто на субстанціо­нальному рівні.

Тільки-но ми починаємо їх розглядати на цьому рівні, тер­мін «додаткова вартість» стає неможливим. Не випадково Ф. Кене, який зрозумів, що саме стоїть в основі додатку до нашої праці, назвав її «чистим даром природи».

Це й насправді так, хоча цей дар з’являється не без нашої праці. Адже без праці не можна навіть з’їсти огірок — його треба спершу розжувати. Праця нелегка для людини, у якої болять зуби або зовсім їх немає. А хіба травлення — це не праця? Та ще й яка! Проте звідси не випливає, що природа нічого не дарує — мовляв, усе ми створюємо самі, тільки самі. Без Землі, без Сонця, без Всесвіту. Ні, це не так. Це хибна думка... Тут ми схожі на бактерії, які стверджують, що бульйон вони приготували самі.

Ось чому ми схильні думати, що додаткову вартість слід називати енерґією проґресу.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   33

Схожі:

Микола Руденко iconСпеціаліст вищої категорії, учитель української мови та літератури Микола Руденко

Микола Руденко icon2014 руденко валентина Іванівна
Руденко валентина Іванівна – вчитель методист світової літератури, спеціаліст вищої категорії, стаж 34 роки
Микола Руденко icon2015 рік Руденко Валентина Іванівна
Руденко Валентина Іванівна, учитель світової літератури Водянської сзш широківського району
Микола Руденко iconРуденко валентина Іванівна
Руденко валентина Іванівна – вчитель методист зарубіжної літератури, спеціаліст вищої категорії, стаж 30 років
Микола Руденко iconМединська О. В. – головний бібліограф Галицької ЦБ. Відповідальна за випуск: Сорочинська-Городецька І. В
Микола Руденко : письменник, філософ, правозахисник[Текст] : біобібліографічний нарис: до 95-річчя від дня народження Миколи Руденка...
Микола Руденко iconПрокопенко Андрій IV курс II група Микола Хвильовий
Тростяниці (тепер Сумщина) в сім’ї вчителів народився Микола Григорович Фітільов
Микола Руденко iconРуденко Валентина Іванівна, учитель зарубіжної літератури Водянської сзш широківського району. Зарубіжна література у 7 класі. Опитувальник книга
Руденко Валентина Іванівна, учитель зарубіжної літератури Водянської сзш широківського району
Микола Руденко iconМикола Вінграновський Микола Степанович Вінграновський народився
Микола Степанович Вінграновський народився в селі Первомайському Миколаївської області
Микола Руденко icon120 років від дня народження Миколи Григоровича Хвильового
Микола Хвильовий (справжнє прізвище Микола Григорович Фітільов) (13 грудня 1893 – 13 травня 1933) — український прозаїк, поет, публіцист,...
Микола Руденко iconМикола І павлович (25. 06. 1796 18. 02. 1855)
Олександр прийняв зречення брата, але не зрадив його розголосу. Після смерті імператора Олександра І великий князь Микола Павлович...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка