Микола Руденко



Сторінка8/33
Дата конвертації11.04.2017
Розмір7.64 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   33

Це є творчий процес сонця. Та й не тільки сонця, а Все­світу — його променевої субстанції, яка в усіх релігіях світу називається Богом. І, загалом, правильно називається.

Чи дозволено нам (атеїсти ми чи віруючі — все одно!) зводити цю святу енерґію до гендлярських термінів? Чи маємо ми право приховувати цю енерґію від співгромадян у підвалах і сейфах, перетворюючи її на Жовтого Диявола?..


За що ми критикуємо фізіократів?

Критика фізіократів у наших виданнях, заперечення їхньої теорії мають не стільки науково-економічний, скільки полі­тичний характер. У жертву ідеології приносяться економіка і наука. Всупереч очевидності (розвиток промисловості за рахунок руйнування родючості ґрунту) наша ідеологія, виплекана Сталіном і його духовними послідовниками, не знає і знати не бажає, що існують певні закони природи, які дикту­ють усього два шляхи: а) або виробляється абсолютна додат­кова вартість — і тоді виснаження землі припиняється; на­впаки, родючість починає зростати; б) або не виробляється — і тоді (особливо при бурхливому розвитку промисловості) виснаження землі веде до відмирання економіки. Нако­пичується речове «багатство» небіологічного походження — палаци, заводи, ракети і т. ін. , які мають відносну вартість: щойно земля перестає родити, їхня вартість відразу ж падає або зовсім зникає. Трактор, як відомо, в їжу вживати не можна. Пошуки хліба роблять усе непотрібним — навіть одяг і взуття збуваються городянами за жменю житнього борошна.

Усе це нами пережито, але досвід нас нічого не навчає. Догматизм виявився сильніший від найтрагічнішого досвіду.

Між тим державно-монополістичний капітал виробляє лише відносну додаткову вартість (не хитруватимемо з еко­номією як наукою — її перехитрувати неможливо!), але не абсолютну. Чому це так і звідки походить, побачимо далі.

Під час цього процесу неминуче виснажується земля, руй­нується її родючість. І якщо ми, — тобто наше покоління, — ще здатні якось себе прогодувати, то наші нащадки приречені вживати в їжу саме тільки промислове обладнання.

Ніхто, окрім фізіократів, не пояснює нам цього згубного процесу — ніхто! Та й не можна його пояснити, виходячи з неіснуючих у природі «субстанцій». Хоч би як ми мудрували, хоч би які розумні промови проголошували, але якщо наше вчення засноване на «субстанції», яка відсутня в природі, то вся ця мудрість перетворюється у схоластику, а тим часом Пітьма (ґравітація і її живі носії, які щедро споживають, але нічого не виробляють) зробить своє, відправивши нас туди, звідки живими не повертаються. Нічого не виграють, звичай­но, і ті, кому так сподобалася «суспільна субстанція», — за її кошт можна непогано прожити, створюючи видимість якоїсь діяльності. Але це «непогано» для них скінчиться так само погано, як і для їх менш щасливих співгромадян. Слава Богу, міністерські крісла у спадщину в нас не передаються, тому номенклатурні працівники змушені дбати про те, щоб країна процвітала, інакше якщо не їм, то їхнім дітям доведеться страждати від голоду.

Це, звичайно, усвідомлюється. Не усвідомлюється інше: що ж сталося з марксизмом? Чому він нас підвів?..

Підвів саме цією «субстанцією» — хибним її визначенням.

Питаємо: що ми повинні відкинути — сонце і землю, які стоять в основі капіталу, чи «субстанцію», вигадану Марксом із добрими намірами, звичайно, та все ж вигадану в кабінеті, а не відкриту в природі?..

Ми могли б назвати субстанцією абсолютної додаткової вартості фотосинтез. Але фотосинтез — це субстанціональний процес, а не сама субстанція. Субстанцією є тільки Світло-Творець — і ніщо більше.

Бог? Природа? Матерія?..

І те, і друге, і третє. І все разом — у єдиному, неподільному Суб’єкті.

«Виходить, Бог», — скаже віруючий.

Нехай буде так — він не помилиться.

«Матерія», — скаже атеїст.

Нехай матерія — він також не помилиться.

Помилиться тільки той, хто буде чіплятися за неіснуючу «субстанцію» заради власного крісла — воно, це крісло, вже висить у повітрі, у нього немає землі під ніжками. І немає її під ногами у самого «господаря» — пішов до пекла той Гос­подар, на якому все це трималося. Залишилися самі лише дрібні біси...

Помилиться і той, хто буде запекло захищати «суспільну субстанцію» задля захисту марксизму. Помилиться навіть тоді, коли робитиме це цілком щиро.

Чому ж нам не прийняти те, що проповідував Піфагор? Треба тільки викоренити в собі упередженість, самозвели­чення, прагнення першості — першості будь-що! — і тоді ми, комуністи, набудемо нової сили, яка поведе за нами людські мільйони. Але в тому вигляді, в якому ми вийшли з формовочних майстерень сталінського зразка, комуністи нікому не потрібні — навіть самим собі...

Не будемо залучати безліч джерел — критика фізіократів із позицій «суспільної субстанції» узагальнена в БСЭ, яка відбиває офіційний погляд інституту марксизму-ленінізму при ЦК КПРС54. І хоча відтоді, як вийшла в світ ця узагаль­нююча стаття, минуло чимало часу, офіційний погляд на фі­зіократів анітрохи не змінився.

Це, звичайно, дивно, бо «Политическая экономия», видана Академією наук СРСР (Інститут економіки) у 1962 році, від­новлює в правах додатковий продукт при соціалізмі. І це також не змінилося.

З якої субстанції виходили наші вчені, вводячи цю «поп­равку»? З жодної, їм без «субстанцій» стало зрозуміло, що далі так тривати не може.

Цей довільний, ніяк і нічим не обґрунтований акт видає крайню слабкість нашої економічної думки.

Адже основне питання економії як науки полягає саме в тому, щоб виявити джерело (субстанцію) додаткового продук­ту. Якщо по­літична економія не ставить цієї задачі, то вона взагалі перестає бути наукою — від неї залишається гола апологетика.

Між тим «субстанція», яку «відкрив» Маркс, не давала ані найменшого права на реабілітацію додаткового продукту, якщо припускається, що з експлуатацією покінчено. І, на­впаки, теорія фізіократів, яка для Маркса була вища від усіх інших теорій (окрім власної), не має на думці існування су­спільства без додаткового продукту — тобто без капіталу. З теорії фізіократів випливає: щоб існував додатковий продукт, експлуатація праці необов’язкова — навпаки, вона завдає величезних збитків економіці, заважаючи вільному розвитку продуктивних сил. Економіка повинна сама себе реґулювати й відтворювати — це живий організм, який складається з безлічі клітин, котрі без будь-яких зусиль обмінюються як інформацією, так і матеріальними цінностями. Втім, з попе­редніх розділів має бути зрозуміло, що інформація (Логос) і матерія нероздільні.

Розглянемо основні критичні нападки на фізіократів. У БСЭ написано:

«За своїми філософськими поглядами Ф. були фідеїстами й ідеалістами, але водночас вони визнавали об’єктивну зако­номірність в явищах світу. Ф. дотримувалися концепції так званого природного порядку, яка виходила з визнання «природних» законів (о, ці лапки! — М. Р.) і в суспільно-політичному житті».

Повернемося до Піфагора: «Бо ж благополуччя залежить взагалі від Природи і від самої людини».

Перед цим Піфагор пояснював своїм учням: Бог є Природа, Природа є Бог. І ще: Бог є світовий порядок. І ще: тіло Бога — світло, Істина — душа його...

Словом, фізіократи тією ж мірою ідеалісти, що і матеріа­лісти, їх можна в повному розумінні цього слова назвати піфагорійцями, котрі, як відомо, суб’єктивними ідеалістами ніколи не були.

А от Маркс, на нашу біду, не тільки не позбувся ідеа­лістичних поглядів, але й залишив нам визначення субстанції суб’єктивно-ідеалістичне. Не будемо чіплятися до того, що праця не може бути субстанцією (це процес, а не матерія як суб’єкт) — поставимо істотніше запитання: які енерґетичні джерела живлять людську працю? Або: що є субстанцією самої праці?..

Маркс повністю усунувся від цього питання: праця живить працю — й таким чином коло пізнання замикається. Але ж це майже те саме, якби людина в пустелі вгамовувала спрагу власною сечою і їла власні екскременти. Неестетичний приклад, але що вдієш? Природа є природа.

У космічному кораблі при певній реґенерації це, очевидно, можливо. Але земля — система відкрита. І людський організм також...

Звідси вся наша політекономія дістала ідеалістичний на­прямок. Соціалістичне змагання, гасла на фанері, копійчані премії «для підняття духу». Дошки пошани і т. ін. — все це мало на меті замінити матеріальні блага, що приходять від сонця. Енерґію треба знаходити в собі — тобто в «суспільній людині». Природа нічого не створює — створюємо ми самі, наша праця, наш піт і кров наша...

Чим обернувся для нас цей економічний ідеалізм — добре відомо.

Називаючи себе матеріалістами, ми віримо, що все вирос­тає з самої ідеї комунізму, яка для нас є деяким абстрактним образом «суспільної субстанції». У практиці покладаємося на працю і тільки на працю. Та ще на ентузіазм, який, на наш погляд, зобов’язаний живитися казенними гаслами.

Для певного «одухотворення» мертвих гасел підштовхуємо письменників, щоб вони створювали виробничі романи — нехай виручають. А хто не згоден — сиди без хліба. Напише­те! Діватися вам нікуди...

Ось що відбувається з нашою ідеологією. Чи це не фідеїзм?..

Те, що ми не визнаємо жодних природних законів у су­спільному житті, добре видно з лапок в енциклопедичній статті. І з формули: життя не просто суспільне — ні, воно суспільно-політичне. Цей термінологічний додаток, на нашу думку, зобов’язаний замінити саму додаткову вартість.

Політика для нас перетворилася на своєрідну релігію. Втім, інакше бути не може там, де немає іншої субстанції, окрім «суспільно-політичної». Але що ж таке політика — матерія чи дух? А якщо дух, то звідки — від Істини чи навпаки?..

Як можуть не існувати природні закони у виробництві? Які ж ми матеріалісти, якщо виводимо додатковий продукт із «святого» духу?..

Природні закони в економічному житті існують. І при цьому без лапок! Праця — процес енерґетичний, а будь-яка енерґетична система може бути позначена відповідними фор­мулами. Але це не формули Маркса, які придатні тільки для описання відносної додаткової вартості. Відносна додаткова вартість виникає з праці — за рахунок абсолютної.

З такими поправками Маркс, звичайно, прийнятний. Однак у такому разі його теорія не може мати самостійного значення.

Формулу абсолютної додаткової вартості дав нам Франсуа Кене. Ця фізична формула називається «Економічною табли­цею». Саме фізична! Звідси і виникли фізіократи.

Продовжимо розмову про критику фізіократів у БСЭ:

«Економічні теорії Ф. містять перший систематичний ана­ліз капіталістичного способу виробництва».

Повторимо ще раз: коли ми вже визнали додатковий про­дукт, то цим визнали і капіталістичний спосіб виробництва. Інакше політекономія як наука взагалі руйнується. То чому ж нам не повернутися до того, що було спершу? Адже потім почалися лише блукання, а не наука. На це вказував Маркс, визнаючи перевагу теорії фізіократів перед усіма іншими еко­номічними теоріями. І врешті навіть перед своєю. Неголосно, крізь зуби — чи легко таке визнавати? — та все ж він це визнав.

Далі:


«Вони стверджували, що багатство нації не в грошах, а в продуктах хліборобства».

Гроші, золото, діаманти — це одне й те саме. Ми зараз втішаємо себе тим, що у нас багато золота, — можемо заван­тажити ним корабельні трюми і відправити до Америки. Таким чином, на практиці ми повертаємося до меркантилізму. Звичайно, це вже значний успіх у порівнянні з економічним «вченням» Сталіна, який у субстанції бачив працю за колю­чим дротом.

Фізіократи, на відміну від Маркса, не забували, що, перш ніж вирушити на роботу, людина повинна поснідати. Якщо у неї немає їжі, не буде й роботи. То чому ж така проста істина здається нашим економістам настільки неприродною, що на­віть цей природний закон повсякденного життя береться в лапки?

Спочатку слід розвивати хліборобство, потім промисло­вість. Але не навпаки. Такий порядок суспільного життя і утверджували фізіократи.

Щоправда, вони справді абсолютизували перевагу хлібо­робської праці над усіма іншими видами людської діяльнос­ті — і в цьому їхня помилка, яка переконує, що будь-яка істина стає хибною, якщо її доводять до крайності. Тоді вона перетворюється на свою протилежність. Тут нам необхідний Маркс як учений. До цього питання ми ще повернемося.

Далі:


«Вихідним теоретичним початком системи Ф. було вчення Кене про виробництво «чистого продукту», побудоване на ототожненні багатства (споживчих вартостей) з матерією, речовиною, а збільшення багатства — із зростанням речовини за рахунок надлишку, який утворюється лише в хліборобстві, бо воно є єдиною галуззю виробництва».

Мова, звичайно, йде не про речовину як таку, а про живу речовину, яка у вченні Вернадсьго посідає центральне місце. Як же інакше вона може накопичуватися, якщо не за рахунок фотосинтезу? Однак не будемо витрачати слів на те, що сьогодні ясно будь-якому школяреві. Неясно тільки нашим академікам від політекономії.

«Ф. стверджували, що промисловість являє собою фіктив­не виробництво, бо воно полягає лише в зміні форми речо­вини, сирого матеріалу, створеного в землеробстві».

Лихо наше в тому, що наука розшарувалась на різноманітні галузі: фотосинтез потрапив до біології, виробництво — до економістів, логіка до філософів і т. ін. Але не треба бути біологом, щоб знати, нову (додаткову) енерґію Сонця про­мисловість приймати не може — на це здатні тільки рослини, зокрема злаки. Вони-бо і є основою накопичування живої речовини, що зрештою перетворюється на «суспільну людину». А вона, ця людина, бажає мати у своєму розпоря­дженні різноманітні вироби — від шпильки до автомобіля. Ці предмети сьогодні виготовляються з земної речовини — тобто з мінералів. І для цього промисловість справді змінює їхню форму. Таким чином вона є виробником форми, але не ма­терії.

Питаємо: що ж тут незрозумілого в наш час? Припустимо, колись Маркс, вивчивши теорію фізіократів, проголосив: «Все піддавай сумніву». І почав придумувати якусь «субстанцію», щоб замінити нею саму Природу. Все життя йому здавалося, що він знайшов те, чим можна інтеґрувати всі історичні явища. І навіть майбутнє земного людства — комунізм.

Однак сьогодні немає і не може бути сумнівів, що вихідна позиція фізіократів — це сама об’єктивна реальність. І якщо розібратися із знанням справи, то в питаннях економії як науки (саме там, де це потрібно!) вони виявляться єдино послідовними матеріалістами. І через необхідність також об’єктивними ідеалістами: вони бачили, що субстанція існує на земній кулі в образах (ідеях) — у вигляді рослин, тварин, людських істот. Однак усе це є Живе Світло — творчий прояв Єдиного Суб’єкта.

Між речовиною мінеральною і речовиною живою — прірва: одна — земна, інша — небесна. Якщо ми не бажаємо брати до уваги фотосинтез, то нічогісінько не зрозуміємо в теорії фізіо­кратів.

Звичайно, жива речовина, перетворившись із пшеничної зернини на людину, тільки змінює форму речовини земної, мінеральної: залізо перетворює в машини, глину в цеглу і т. ін.

Це якраз є виробництво форми, але не матерії — вироб­ництво ідей, тільки ідей! Отже, ми починали з ідеї комунізму і виробляємо ідею — тільки ідею, але не матеріальний базис. Якщо йти за Платоном, то ми фактично виробляємо небуття.

Ось як можна заплутатися в термінології!..

Форма не є матерія — вона є образ, ідея. Матеріальне збага­чення справді відбувається тільки у фотосинтезі — там, де рослини щорічно беруть нову сонячну енерґію. Вона-бо і є єдино реальним проявом субстанції у нашому світі — пото­ком всесвітньої інформації, що і є Життя. Сонце — це об’єктив, за допомогою якого субстанція проектує голографічні образи на земний екран. Екраном цим є гумусний шар планети.

Так відбувається космічна дія, яку назвали земним життям.

Слід зауважити: фізіократи так само нічого не знали про фотосинтез, як і Маркс. Однак вони бачили субстанцію у дзеркалі — гумусному шарі планети. І дзеркало дозволило їм зробити єдино правильні висновки про субстанцію. Маркс був далекий від землі, тому він і не міг побачити справжню субстанцію.

За що ж ми критикуємо фізіократів? Ось за що.

«У своїй теорії «чистого продукту» вони, по суті, займа­лися питаннями походження додаткової вартості, але виво­дили її з природи, а не із суспільних відносин».

Отож-бо й воно! Виводили з природи, а треба виводити з суспільної субстанції. Звідси — саме звідси! — проростає ста­лінізм.

І після цього ми сміємо називати себе матеріалістами? Принаймні ідеалісти-фізіократи стояли на землі, а ми роз­чинилися в дусі. Ми так це і називаємо: дух класової бо­ротьби. Або: дух класової ненависті. З цього духу ми і виво­димо зростання багатств на земній кулі. І він, звичайно, для нас святий, як святе вчення Маркса.

Між тим Сонце, як єдиний творець капіталу, ніякої ненависті в людський мозок не вкладало. Ненависть прийшла не від Сонця, а від фальшивої «субстанції».

Жодні суспільні відносини самі по собі — без природи! — нічого додаткового створювати не можуть. Чи варто повторю­вати те, що було сказано Марксом з приводу «Ґотської прог­рами»? Звичайно, трудівники зобов’язані відстоювати свої права, які завжди, за всіх часів, обмежувалися буржуазією. Але тут уже йдеться не про виробництво як таке, а тільки про розподіл національних багатств.

Якщо Маркс щось і довів своєю «субстанцією», то лише таке:

а) неможливість відкриття якоїсь іншої субстанції, окрім тієї, яка була відома істинним філософам усіх часів і всіх народів;

б) неможливість спростування субстанціональних основ, на яких Ф. Кене заснував свою економічну теорію.

Однак Маркс правий, що фізіократи в своїх політичних висновках були обмежені буржуазним кругозором. Вони під­тримували монархію. Що ж до самого Кене, то він навіть закликав європейських монархів перенести на європейський ґрунт давньокитайский деспотизм. Щоправда, він виходив при цьому з деяких постулатів давньокитайської філософії, яких не можна не враховувати. Про це поговоримо згодом. Що ж до його вчення про природу вартості, то Кене анітро­хи не помилявся — помилявся Маркс. І тому неправда, що фізіократи «не знали істинної природи вартості, її трудової основи».

Звичайно, якщо додаток енерґії на земній кулі виводити виключно з людських м’язів, то фізіократи цього справді не знали. Навіть не припускали, що до цього можна додуматися. Зате вони знали, що праця сама по собі лише змінює форму речей, а істинне збагачення відбувається за рахунок природи. Скільки б ми не переплавляли в мартенах танки на метал, щоб знову виготовити танки, від цього кількість заліза на земній кулі не збільшується. А от


Сонце справді збільшує кількість речовини на земній кулі — 450 млрд. тонн щорічного додатку! Треба думати, що в минулі епохи щорічна додача була ще більшою. Та річ навіть не в кількості, а в якості: сонячна речовина жива, органічна, чого не скажеш про залі­зо. У народі кажуть: «Заліза на наш вік вистачить». А про хліб такого не почуєш — сьогодні це викликає сумніви.

Капітал — це діяльність Сонця на нашій планеті, її збага­чення космічною енерґією.

Фізіократи створили свою теорію на основі закону збере­ження і перетворення енерґії, з яким Маркс, мабуть, не був знайомий. Інакше він би не винаходив «субстанцій», яких немає в самій природі. І тому, що закон збереження повсюди непохитний, фізичні основи теорії


Ф. Кене слід вважати по-справжньому науковими. Щодо його політичних поглядів, то їх, звичайно, не можна прийняти — тут ми залишимося марк­систами. Однак це буде творчий марксизм, а не догматичний.

«Марксизм без Маркса?» — запитає здивований читач.

Не будемо квапитися. Те, чим К. Маркс збагатив світову політекономію, читач знайде далі. І ми впевнені: він пого­диться, що без цього жити на сучасній і майбутній Землі було б неможливо. Йдеться про роль промисловості в сучасному світі.

Виходячи з правильних енерґетичних основ, фізіократи робили хибні висновки: вони стверджували, що розвиток про­мисловості заохочувати не можна. Навпаки, його слід гальму­вати. У цьому, звичайно, їхня велика помилка. І тут, незва­жаючи на помилкове визначення субстанції, Маркс дійшов правильних висновків. Тому необхідний синтез. Як ми це вже показали, Маркс до нього підходив, але зробити не встиг.


ДЖЕРЕЛА ФІЗИЧНОЇ ЕКОНОМІЇ

Ґенератори та споживачі енерґії

Про фізіократів у нас звичайно кажуть: «Вони механічно переносили закони природи на суспільне життя».

Фізіократи розглядали суспільство як складову частину природи і в цьому справа! Звичайно, слід мати на увазі природу космічну, а не земну фауну, щоб не сплутати людей з мурашками. Саме розуміння природи виключно в земному значенні породжує так багато непорозумінь.

Франсуа Кене був королівським лікарем. Він дивився на суспільство як на один живий організм. Чудово знаючи фізіологію людського організму, Ф. Кене почав замислюва­тися над фізіологією суспільства. На його думку, десь у цьому організмі-суспільстві повинен бути орган, який поста­чає енерґією весь організм. Ф. Кене знаходить цей орган у хліборобстві.

Підхід, звичайно, справедливий і строго науковий, оскільки суспільство не може бути нічим іншим, крім трансформатора сонячної енерґії. Цей висновок Вернадського сьогодні не викликає сумнівів.

Однак наші соціологи саме за це і критикують Ф. Кене.

«К. Маркс назвав Кене батьком політичної економії. Голов­на заслуга Ф. Кене полягає в тому, що джерело додаткової вартості він вбачав не у сфері обігу (див. Меркантилізм), а у сфері виробництва. Одначе він помилявся, вважаючи сільське господарство єдиною галуззю матеріального виробництва, яка створює додаткову вартість»55.

Але хто ж помиляється? — ось питання. Створюється вра­ження, що люди, які писали цю статтю, нічого не чули ані про К. А. Тіміря­зєва, ані про В. І. Вернадського, ані про В. В. До­кучаева. Про С. Подолинського ми вже згадували — його просто постаралися забути.

Ми вже говорили про психологію сучасної людини, яка постійно має справу з речовиною неживою, штучною. Тільки їжею вона прив’язана до Сонця. І тому їй властиво забувати, звідки прибуває біологічна енерґія. На жаль, не уникнув цього непорозуміння й сам К. Маркс. Остання обставина свідчить про те, як складно виглядає цей психологічний процес і який він небезпечний.

Це ж бо не жарт, величезна країна — а з нею й інші країни! — на півстоліття впадає в оману, яка породжує нечувані кош­мари. Де ж ґарантія, що цього не може статися з усім земним людством?!..

Тому не боятимемося повторень — вони необхідні. У кожній енерґетичній системі є ґенератор енерґії, її про­відник, і, нарешті, споживач. Якщо трохи спростити схему, то ґенератором в економіці є хліборобство. Спрощення полягає в тому, що ми не згадуємо про Сонце.

Промисловість не ґенерує біологічну енерґію — вона тільки її споживає і витрачає на виробництво форми — тієї нової форми, яку одержують при цьому земні мінерали: залізо, алюміній, глина й т. ін.

Йдеться, звичайно, про вироблення енерґії по-справжньому нової, воістину додаткової, а не про енерґію вугілля й нафти, яка накопичена Сонцем на Землі у колишні геологічні епохи. Втім, жодної додаткової енерґії промисловість не виробляє взагалі — адже енерґія вугілля й нафти не виробляється, а тільки винищується.

Але якщо не виробляється нова, додаткова енерґія, тоді що ж виробляється? Нічого! Лише неживі мінеральні об’єкти міняють форму під впливом біологічної енерґії. Так, це, зви­чайно, праця, діяльність, економічний процес. Але заберіть з цього процесу біологічну енерґію — і він негайно при­пиниться.

Отже, та додаткова вартість, про яку говорили фізіократи, є абсолютною, а не відносною. Виявляється, їм нема за що докоряти. Докори базуються на тому, що деякі соціологи не вміють відрізнити абсолютне, сонячне, живе від земних міне­ралів, які під впливом праці набувають інших, зручних для нас форм.

Але не будемо поспішати з висновком, що це, мовляв, знижує роль промисловості — це не так! Далі ми покажемо, у чім тут річ.

Однак ще раз повернемося до критики фізіократів — на цей раз в УРЕ:

«Разом з тим Ф. не розуміли грошової форми капіталу, вбачали у грошах тільки засіб обігу».

Ось куди ми повернулися — на найнижчий щабель еконо­мічної думки. Туди, де вона ледве зароджувалася, — тобто безпосередньо до меркантилістів. Не дивно, що ми сьогодні боготворимо золото та будь-що намагаємось придбати інозем­ну валюту. Це, звичайно, не докір. Але коли ми збуваємо сировину — нафту, дорогоцінні метали, ліс і т. ін., — щоб купити хліб, то це не збагачення, а шлях до зубожіння. Хліб — це додаток багатства в чистому вигляді. Він при­ходить від Сонця. Все інше — це земні ресурси, що не віднов­люються.

Виявляється, деякі критики фізіократів вважають, що гро­ші також здатні виробляти додаткову вартість. Добре, нехай ви будете мільйонером, але за фантастичним збігом обставин доля закинула вас у ленінградську блокаду, де сотні тисяч людей помирали від голоду. Чим же ви наповните свій шлу­нок — золотом, міддю, асигнаціями?

Далі. Уявімо, що пророцтво Дрейка збувається, життя цивілізації згасає. То невже воно згасає саме тому, що су­спільство не має грошей? Навряд чи до того часу на Землі зменшиться золотий запас. Адже, зрештою, золото з земних надр переміщується в сейфи і там залишається. Але якщо люди виснажать родючість землі і Сонце не зможе більше надсилати свою енерґію у збіжжі, те золото їм уже не допо­може.

І в подальшій фразі УРЕ суперечить попередньому вислов­люванню: «Видатною заслугою фізіократів було те, що вони перенесли дослідження про походження додаткової вартості («чистого продукту») з сфери обігу в сферу виробництва».

Це абсолютно правильно! Одначе як же узгодити це ви­словлювання зі спробою зобразити грошову форму капіталу як джерело додаткової вартості?

Рантьє вкладає гроші в цінні папери й живе на відсотки. Прибуток американських рантьє, наприклад, у 1960 році склав 40,8 млрд. доларів, що перевищує національний доход Індії. То невже цей прибуток зріс у самому банку, а не там, де містяться енерґетичні джерела? Рантьє може так думати — йому байдуже, звідки прибувають гроші і чому вони ростуть. Але серйозний вчений за грошовою мішурою зобов’язаний бачити працю людини й енерґію природи, бо в накопичуванні капіталу бере участь не тільки людина.

Саме тому, що деякі люди не збагнуть, що гроші — тільки умовні символи, математичні знаки, а не сама енерґія, і від­бувається відрив соціального від природного. Разом з тим ми позбавлені можливості сказати грошовим магнатам, що вони в банківських сейфах ховають від людей сонце: адже вони виявляються «виробниками»! А Кене, бачте, цього й не помітив.

Дивне відкриття, чи не так?..

Звичайно, люди, які обслуговують виробництво в бан­ківських операціях, у торгівлі, на транспорті і т. ін., далеко не завжди є експлуататорами. Тисячі тисяч банківських служ­бовців, кондукторів, продавців у будь-якому суспільстві (і в капіталістичному також) виконують корисну роботу. Однак вони не є й не можуть бути виробниками додаткової вартос­ті — вони тільки провідники енерґії, але не її ґенератори.

Ось чому несправедлива критика фізіократів і в тій час­тині, де їм ставиться в провину невизнання продуктивних функцій за торговим капіталом. Соромно в наше століття до такої міри не знатися на найпростіших енерґетичних зв’язках! Треба навчатися у власних дітей — це ажніяк не ганебно. І не слід з власних дітей виготовляти «класових ворогів».

Суспільство — дуже складний організм і, як усякий орга­нізм, має свою фізіологію. Які органи ґенерують енерґію, які є її провідниками і де перебувають споживачі — це питання конкретної науки. І при цьому не менш конкретної, ніж медицина.


Класи як економічні сфери

Щоб ясніше уявити погляди фізіократів на джерело додат­кової вартості, вдумаємося у ту класифікацію суспільства, яку запропонував Ф. Кене:

1. Виробники.

2. Власники.

3. Безплідний клас.

Говорячи про класи, ми чомусь забуваємо, що це відкриття належить не К. Марксу, а Ф. Кене. Маркс знайшов його в «Економічній таблиці», яку саме тому і назвав геніальною. Адже в «Таблиці» вперше в історії людства з’являється класифікація суспільства за виробничими (отже, за енерґе­тичними!) ознаками. Наші соціологи кажуть, що ця класи­фікація була зроблена неправильно. Занадто прямолінійне судження! Ні, справа виглядає значно складніше.

К. Маркс протягом усього життя досліджував «Таблицю», знаходячи в ній нові закономірності. Багато за що К. Маркс критикував батька фізичної економії. Але сама «Таблиця», її внутрішні зв’язки залишалися для К. Маркса найвищою істиною. Йому не можна докоряти в недооцінці «Таблиці». Однак він зрозумів її не до кінця — не побачив субстанціо­нальних джерел.

Слід усвідомити, що «Таблиця» Ф. Кене — це фізична фор­мула. Політичною вона стає у висновках, які можна з неї зробити. Але так само, наприклад, у нашій країні і у Ватікані робляться геть протилежні висновки з теорії відносності. Однак це не зачіпає істин, описаних формулою Ейнштейна для енерґії.

І тому, що «Таблиця», по суті, є фізичним законом, школа Ф. Кене дістала назву фізіократичної.

Кого ж Ф. Кене називав виробниками?

Виробниками він називав людей, які працюють у сільсько­му господарстві. Багатих і бідних, куркулів і батраків. Але не власників землі — тобто не поміщиків разом з королем.

Що ж до власників, то тут усе зрозуміло: на ті часи земля становила власність короля й поміщиків, хліборобам дово­дилося її орендувати, виплачуючи ренту. Те, що король і поміщики нічого не виробляли, само собою зрозуміло. Тому жодних продуктивних функцій Ф. Кене за ними не визнає. (Зазначимо принагідно: понад 200 років тому королівський лікар міг сказати своєму обожнюваному монархові: «Ваша величність, ви експлуататор номер один». І таке вільно дру­кувалося. Більше того, король не смів кинути своєму лікарю навіть побіжний докір. І якось навіть збирався призначити його міністром фінансів. Була все ж таки совість у королів!)

Але кого ж Ф. Кене називає безплідним класом? І у цій дивній назві розкривається вся філософська система Ф. Кене: у ролі безплідного класу виступають люди, зайняті в промис­ловості, — адміністрація разом із робітниками.

Оскільки у Ф. Кене класифікація справді була виробничо-енерґетичною, а не політичною, він виявив, що люди в основ­ному займаються трьома видами діяльності:

а) виробляють хліб та інші продукти сільського господар­ства;

б) виробляють промислові товари;

в) управляють державою, служать в армії, пишуть книжки й проповідують Євангеліє.

Це і є — за Ф. Кене — суспільні класи. Всередині класів він не ділив людей на багатих і бідних, вважаючи, що це вже не справа природи, а справа самих людей. Він мислив космічно, сукупно — тобто так, як думає вчений, що вивчає біосферу в цілому. Політичні рекомендації, моральні висновки, релігійні переконання він викладав окремо, не плутаючи їх із проце­сами енерґетичними.

Саме тому ми маємо можливість відділити Кене-вченого від Кене-політика, Кене-революціонера від Кене-монархіста.

Не треба забувати, що монархіст Ф. Кене створив вчення, яке стало ідеологічною основою французької буржуазної ре­волюції.

Коли наші соціологи кажуть про класи, то нерідко вживають такий вислів: заможні та незаможні класи. Однак це скоріше емоційний поділ, ніж строго науковий. Безумовно, симпатії комуністів мають залишатися на боці незаможних. Це зрозуміло. Але ніхто не має права підміняти
науку емоці­ями. Адже це не белетристика й не живопис. Така замі­на призвела до того, що в сталінські часи були виділені в особливий «клас» заможні селяни. Потрапило до цього «класу» й чимало середняків. Відбулося «розкуркулювання», мільйони най здібніших хліборобів вислані до Сибіру разом із сім’ями. Це ще одна причина, яка пояснює, чому Сталін виморив голодом мільйони тих селян, які не підлягали висланню.

Потрібен був хліб на експорт, щоб закупити промислове обладнання й розпочати індустріалізацію. Принаймні стільки хліба, скільки його вивозили в 1928 році — тобто до «розкур­кулювання». Але хліба по селах не було — підрубане під корінь село ледве зводило кінці з кінцями.

Сталін, звичайно, не вірив, що хліба немає. Чому раптом немає? Зрозуміло, в цьому винні вороги — недобиті куркулі та підкуркульники. Добути хліб! За всяку ціну.

І його добували, не звертаючи уваги на те, що цілі райони вимирали від голоду. Сотні, тисячі сіл залишилися порож­німи або напівпорожніми — люди переселилися під дубові хрести.

Але навіть вичистивши під мітлу українські комори, Сталін не отримав стільки хліба, скільки вивозилося за кордон перед колективізацією.

Ось як зростав наш експорт за рахунок виробництва зерна (у млн. крб.)56.

1926 р. — 2525

1927 р. — 2600

1928 р. — 2800

1929 р. — 3219

Падіння експорту після насильницької колективізації:

1933 р. — 1725

1934 р. — 1458

1935 р. — 1281

1936 р. — 1082

1937 р. — 1305

1938 р. — 1021

Наша статистика, звичайно, приховує такі факти. Але якщо не з прямих, то з непрямих показників можна докопатися до істини. Адже всього приховати не можна — так чи інакше таємне стає явним.

Щоправда, на сторінках БСЭ ми знайдемо інше пояснення причин такого різкого падіння експорту. Але це для нас звичайна справа.

Чи міг повірити Сталін у те, що хліб не ховають десь по схронах, а його справді немає? Адже це означало б визнати поразку своєї економічної політики. Вона ж полягала в насиль­ницькій ліквідації непу — тобто тієї ленінської економічної політики, яка мала стати основою комуністичного капіталіз­му. І розрахована вона була не на роки, а на десятиліття. Влас­не, ніколи не передбачалися будь-які насильницькі або навіть адміністративні заходи в економіці — держава як така не повинна була втручатися в економічні процеси.

Ні, Сталін, мовляв, ніколи не помилявся — помилялися місцеві керівники. Це вони, а не його політика переробили людей на машини й надовго (чи не назавжди?) підірвали економіку нашої країни. Це у них було «запаморочення від успіхів».

Із структури експорту ми бачимо, що в довоєнні роки зерно складало його основу — було на другому місці після сиро­вини. Ось таблиця, яка розкриває структуру експорту в від­сотках до загального підсумку57. Зерно складало:

1938 р. — 21,3%

1950 р. — 18,5%

1955 р. — 10,5%

1956 р. — 7,1%

А з 1963 року почався імпорт зерна з-за кордону, чого не було за всю історію Російської імперії. І це за умови, що до 1956 року кількість орної землі у порівнянні з 1928 роком збільшилася на 82 млн. га — тобто на 60%. Тут не до жартів!.

Ось чому нам довелося заявити, що при такому економіч­ному процесі через 10—15 років ми почнемо вчитися, як вживати в їжу залізо. Живляться ж якось залізобактерії? Адже це живе. І Опарін звідси виводить наше походження. То чому б не почати спочатку?..

Ми довго можемо ламати голову над тим, чому промисло­вість за Ф. Кене виглядає безплідною, якщо не усвідомимо головного: ще до відкриття фотосинтезу Ф. Кене зрозумів, що в основі всієї земної енерґетики стоїть саме біологічна енерґія, а не якась інша. Фактично він дивився на земне життя так само, як через 200 років дивилися на нього В. І. Вернадський і О. Л. Чижевський. Ні, Ф. Кене не описував взаємозв’язки, які діють у біосфері. Не згадував він також про сонячну енерґію. Але все це він знайшов у землі, в її гумусному шарі, що є дзеркалом космосу.

Продуктивною силою Ф. Кене визнає тільки ту частину економіки, яка виробляє нову живу речовину. Тільки тут відбувається істинне збагачення, бо переробка заліза на мечі, каміння на палаци, золота на гроші і т. ін. виробляє всього лише комфорт чи війни, але не додаткову можливість від­штовхування від планети, заради чого виникло життя на Землі.

Королівське оточення, в якому жив Ф. Кене, з цього погля­ду не можна залічувати до найбільш активних сил природи. І якщо монархія дала нам щось корисне, то це передусім саме Кене з його геніальною «Таблицею», а також інші вчені, мис­лителі, художники. Саме вони підготували ті могутні антиґравітаційні процеси на земній кулі, які завершилися космічною ерою.

І все ж сьогодні, в космічне століття, ми замало робимо для головного й занадто багато енерґії витрачаємо марно. Голов­не, звичайно, — це звільнення людини від невидимих, але могутніх пут тяжіння. Розуміти це слід у широкому значенні, оскільки сили Пітьми надзвичайно багатоликі. Вони виступа­ють не тільки у вигляді тяжіння, яке виснажує енерґетичні джерела, — вони сковують дух людський.

«Бог — це Абсолютна Свобода», — казав шотландський монах Дунс Скотт, якого К. Маркс назвав першим пропо­відником матеріалізму в Европі. То чому ж природний лад не є Бог? Невже Всесвіт змінився з часів Піфагора?..

Однак саме це Велике Слово найбільше обурює наших філософів — їм страшний природний лад: він підрубує під корінь всевладдя бюрократії. Вони радше готові визнати своє походження від сіркобактерій, ніж погодитися з тим, що Все­світ має якісь внутрішні зв’язки.

Фізична і духовна свобода людини полягає в подоланні сил ґравітації.

Нам скажуть: хіба машини не служать тій самій меті? Що ж, зауваження справедливе. Однак машини живляться енерґією вугілля і нафти, яка також є сонячною. Це по-перше. А по-друге, щоб видобувати вугілля, потрібний хліб. Адже ву­гілля видобувати значно важче, ніж каміння для палаців.

Винищуючи запаси вугілля і нафти, машини не виробля­ють нову органічну речовину. І якщо ми уважно вдивимося в земне життя, то зрозуміємо, що його можна виробляти тільки в хліборобстві!

Таким чином, якщо зірвати личину із золота, яке виступає в ролі маклера при обміні одних товарів на інші, то в суті явищ залишиться тільки енерґія фотосинтезу.

Люди не мають ані коріння, ані гілок, ані листя — безпо­середньо вони не приймають сонячну енерґію. Фактично вони перебувають за межами фотосинтезу. Але включені в нього остільки, оскільки існує хліборобство.

Отже, промисловість безплідна не тому, що вона взагалі нічого не виробляє (вона виробляє форму), а тому тільки, що не збагачує суспільство новою сонячною енерґією.

В часи К. Маркса промисловість у зворотному зв’язку по­чала працювати на хліборобство. Цим вона ніби включилася в фотосинтез і перестала бути безплідною. Тому К. Маркс і робить висновок, що майбутнє належить робітничому класу. Так з безплідного робітничий клас перетворився на рушійну силу проґресу. Однак нам слід розуміти це значно ширше: не просто робітничий клас, а промисловість взагалі.

Чим викликана необхідність розширеного тлумачення цього питання? Тим, що Маркс і тут припускається помилки. Власне, вона скрізь однакова: неправильне визначення суб­станції вартості. Створивши в своїй уяві неіснуючу субстан­цію, Маркс розміщує в ній коріння економіки і таким чином створює суспільне дерево. Коріння повисає в повітрі — і все разом обертається на міраж.

Спитаємо у свого сумління: чи здійснилася на практиці диктатура пролетаріату, яка за Марксом мала призвести до відмирання держави як такої?

Ленін намагався точно наслідувати Маркса. В період воєнного комунізму озброєні робітники чинили те, що пропо­нував Маркс: здійснювали свою диктатуру. Але скільки було марної крові! Тих, хто їм не подобався, молодчики з продзагонів розстрілювали на місці. Селянин, який приховав пів­пуда борошна для своїх дітей, вже був гад, контра. Його ставили спиною до тину й убивали на очах у дітей. Про інтеліґенцію годі й казати — це взагалі була «буржуазія».

Ленін змушений був кінчати з тим узаконеним у «Капіта­лі» розбоєм: замість озброєних робітників, які, за Марксом, і є єдина держава (див. Ленін, «Держава і революція»), він у силу необхідності повернув до влади бюрократичний апарат, потім мусив був заявити відверто: у нас відродилася бюро­кратія. Чиновників набирали з партійців, але нічого не змі­нилося: відмирання держави як такої не відбулося. Адже Маркс вважав, що саме це і є головною метою пролетарської революції.

Ось що думав Ленін про наш державний апарат:

«Якщо справа дійшла до того, що Орджонікідзе міг за­рватися до застосування фізичного насильства, про що мене повідомив тов. Дзержинский, то можна собі уявити, в яке багно ми влетіли... Кажуть, що вимагалася єдність апарату. Звідки йшли такі запевнення? Чи не від того російського апарату, який, як я вже зазначив в одному з попередніх но­мерів свого щоденника, запозичений нами від царизму і лише ледь-ледь підмащений радянським миром»58.

У нас люблять повторювати: так, але відтоді...

При цьому вдають, що все гаразд, бо відтоді багато, мовляв, води збігло. Але чи води? — ось питання. У народі кажуть: кров людська — не водиця. А її збігло стільки, що вона вогнем своїм ріки пересушила.

Далі обійдемося без цитат — з досвіду нам відомо, що цитувати можна туди й сюди. Нехай уся книга Леніна «Дер­жава і революція» стане для читача суцільною цитатою, яка роз’яснює погляди Маркса на державу.

В основному вони зводяться до наступного. На зміну дер­жавному апаратові — будь-якому державному апаратові! — має прийти народовладдя озброєних робітників. Саме озброє­них! Зброя необхідна для того, щоб, працюючи біля верстатів, охороняти додаткову вартість. Від кого? Від тих, хто її поглинає. Хто ж її поглинає? Передусім державний апарат. Тому повинні лишитися найнеобхідніші особи (інженери, бухгалтери), які служитимуть робітничим комітетам. Слуги народу, його секретарі...

Ні, Маркс не припускав, що слово «секретар» колись напи­шуть з великої літери. А вже про Генеральних він і подумати не міг. На його думку, це нісенітниця: хіба можуть озброєні робітники віддати комусь свою свободу та своє багатство?..

Наївною людиною був Маркс! Усю цю схему легко вигадати в кабінеті. Але як вона виглядатиме в житті? Ро­бітники підуть спати, залишаться лише чергові. Вони, зви­чайно, підкоряються довіреній особі — найманому секретаре­ві робітничого комітету. Не можуть же комітетчики засідати по 24 години на добу — тоді вони перестануть бути робіт­никами.

Решту домислити неважко — тим більше, маючи статтю Ф. Енґельса «Про авторитет», яка стверджує: авторитет необ­хідний, без нього немає і не може бути виробництва...

Словом, уся ця «держава робітників» виявилася такою ж fata morgana, як і сама «субстанція». Маркс створив сюжет утопічного роману, який потім написали кров’ю на вулицях міст і сіл. Але дописати до кінця його не змогли — довелося вертатися до старого, як світ, бюрократичного річища.

Звичайно, Секретарі та інші «слуги» продовжували діяти від імені робітників. Але хіба колись ті, що правлять, чинили по-іншому? Завжди, в усі часи вожді (їх не називали Секре­тарями — назви були інші) намагалися надати своїй особистій владі подобу такого собі народного представництва. Наполеон також був «слугою народу», доки йому не набрид цей маска­рад.

Уся суперечка навколо фізіократів зводиться до того, що вони, мовляв, виступають апологетами селянства, їхня ідеоло­гія сприяє зміцненню куркульства, тому робітничому класові теорія фізіократів не підходить. Та ось питання: робітникам не підходить чи «слугам»?.. Якщо ми не заглиблюємося в теорію, а бачитимемо тільки її верхні нашарування, то у нас з’являються навіть «реакційне ейнштейніанство» й «суб’єк­тивізм» квантової механіки. Заперечення фізичних законів з міркувань ідеологічного характеру можливе тільки тоді, коли соціологи не мають достатньої природничо-наукової підго­товки. Вони вловлюють лише політичні тенденції минулих століть, якими обростають наукові теорії, і, не розуміючи самих теорій, судять про них за застарілими тенденціями. Чи, може, відбувається свідоме спотворення, що значно гірше...

Справді, історичні події розгорталися не так, як того бажав Ф. Кене, який закликав європейських монархів узяти за зра­зок давньокитайский деспотизм. Тепер читач бачить, на­скільки цей королівський лікар був заражений монархічними ідеями. Але яке нам до цього діло? Адже йдеться про фізичний закон, який Ф. Кене намагався пристосувати до умов монархії. Однак сам закон природи від цього не змінився!

У цьому законі не може змінитися таке:

а) у людини ніколи не виросте листя замість волосся і коріння замість ніг;

б) через це людина ніколи не зможе приймати енерґію безпосередньо від Сонця;

в) виснаживши родючість землі, людина втратить енерґетичний зв’язок із Сонцем і неодмінно загине.

Здавалося б, усе ясно. Звідки ж виникають непорозуміння? Мабуть, від того, що деякі люди вважають, нібито в «Еконо­мічній таблиці» Ф. Кене ми вбачаємо не закон природи, а деяку умовну схему, котру можна перебудовувати за власним бажанням. Будь-яка наука передусім починається з класи­фікації. В основу класифікації має бути покладений якийсь об’єктивний, а не суб’єктивний чинник. Наприклад, бджоли й мурашки — суспільні комахи. У бджіл і мурашок немає рів­ності — існує жорстка ієрархія. Але бджоли збирають мед, а мурашки вирощують тлю. Цього досить, щоб поділити їх на класи — за родом діяльності або, можна сказати, за вироб­ничо-енерґетичними ознаками. При цьому ми не втручатиме­мося в їхню ієрархію — вона нам невідома й незрозуміла. До того ж, як стверджує Енґельс, авторитет незнищенний.

Ні, ми не збираємося уподібнювати людство мурашнико­ві — не треба ловити нас на слові. Йдеться про принципи класифікації як такі — про необхідність знаходити головні ознаки для об’єднання в один клас.

Інакше має статися те, що відбувалося в період воєнного комунізму — змішаються вулики і мурашники, почнеться взаємне нищення.

На заводі існує адміністрація, а також інженерно-технічний персонал. Завод — це єдиний організм, який виробляє певну продукцію. Чи можемо ми цей єдиний виробничий комплекс розділити на класи: робітники — один клас, адміністрація — другий?..

Усі вони зайняті однією справою. Всі вони виробляють один і той же продукт. Одні стоять біля верстатів, інші готу­ють креслення або координують виробничий процес у цілому.

Тут можуть заперечити: мовляв, хтось створює матеріальні вартості, а хтось лише подає ідеї. Ті, хто подає ідеї, — не робітничий клас...

Ох, як же ми заплуталися! Трагічно заплуталися. Вироб­ництво форми — на папері, чи на залізі або з заліза — це виробництво ідей і тільки ідей. Тому ті й ті однаково не виробляють вартостей. Вони виробляють ідеї, речовинні образи в іншій формі, ніж ті, що їх надала в наше розпоря­дження сама природа.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   33

Схожі:

Микола Руденко iconСпеціаліст вищої категорії, учитель української мови та літератури Микола Руденко

Микола Руденко icon2014 руденко валентина Іванівна
Руденко валентина Іванівна – вчитель методист світової літератури, спеціаліст вищої категорії, стаж 34 роки
Микола Руденко icon2015 рік Руденко Валентина Іванівна
Руденко Валентина Іванівна, учитель світової літератури Водянської сзш широківського району
Микола Руденко iconРуденко валентина Іванівна
Руденко валентина Іванівна – вчитель методист зарубіжної літератури, спеціаліст вищої категорії, стаж 30 років
Микола Руденко iconМединська О. В. – головний бібліограф Галицької ЦБ. Відповідальна за випуск: Сорочинська-Городецька І. В
Микола Руденко : письменник, філософ, правозахисник[Текст] : біобібліографічний нарис: до 95-річчя від дня народження Миколи Руденка...
Микола Руденко iconПрокопенко Андрій IV курс II група Микола Хвильовий
Тростяниці (тепер Сумщина) в сім’ї вчителів народився Микола Григорович Фітільов
Микола Руденко iconРуденко Валентина Іванівна, учитель зарубіжної літератури Водянської сзш широківського району. Зарубіжна література у 7 класі. Опитувальник книга
Руденко Валентина Іванівна, учитель зарубіжної літератури Водянської сзш широківського району
Микола Руденко iconМикола Вінграновський Микола Степанович Вінграновський народився
Микола Степанович Вінграновський народився в селі Первомайському Миколаївської області
Микола Руденко icon120 років від дня народження Миколи Григоровича Хвильового
Микола Хвильовий (справжнє прізвище Микола Григорович Фітільов) (13 грудня 1893 – 13 травня 1933) — український прозаїк, поет, публіцист,...
Микола Руденко iconМикола І павлович (25. 06. 1796 18. 02. 1855)
Олександр прийняв зречення брата, але не зрадив його розголосу. Після смерті імператора Олександра І великий князь Микола Павлович...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка