Микола Руденко



Сторінка9/33
Дата конвертації11.04.2017
Розмір7.64 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   33

Матеріальні вартості виробляє тільки Світло-Творець — тобто сама матерія як єдиний суб’єкт будь-якого виробництва. Окрім неї, виробництвом матеріальних вартостей ніхто не здатний займатися.

Ось чому робітники й службовці однієї сфери людської діяльності не можуть бути зараховані до різних класів.

За Марксом — це різні класи, за Ф. Кене — один і той самий клас.

Чому така відмінність? Тому, що Маркс виводить додатко­ву вартість виключно з м’язів людини: той, хто не створює продукт, є експлуататор, бо робітник змушений працювати на його утримання певний додатковий час. Але хіба інженери та адміністрація при цьому грають у карти?..

Коли ми маємо справу з капіталістичним виробництвом, де існує конкуренція, то витрати на адміністрацію зводяться до мінімуму, а робітники мають можливість оголосити страйк і примусити адміністрацію збільшити їм заробітну платню. Таким чином капіталістична економіка реґулює сама себе.

Але коли все виробництво в цілому потрапляє до рук найнятих секретарів (разом з додатковою вартістю), а робітників позбавляють елементарних прав, — економіка себе реґулювати не може. Створюється така кількість перешкод на шляху вартості — сонячної енерґії! — що земна вісь почи­нає скрипіти, наче незмащений віз. Земля все ще обертається. Але астрофізики нещодавно заявили: її обертання чомусь упо­вільнилося. Чи не тому? Чи не час нам змастити земну вісь? Ні, не кров’ю — Свободою людською...

Те, що Маркс спостерігав сто років тому, не можна пере­носити на сучасне капіталістичне виробництво. Тому слід виходити не з емоційно-суб’єктивних передумов, а з енерґетичних чинників. Без адміністрації, інженерно-технічного персоналу виробництво так само неможливе, як і без робіт­ників. Отже, ті й інші входять до єдиного виробничого ком­плексу. Тоді за якими ознаками вони потрапляють до різних класів? За освітою чи за майновим цензом?..

Цілком можливо. Однак це до виробництва додаткової вар­тості жодного стосунку не має: її первісне джерело — в сільсь­кому господарстві, а не в промисловості.

Зрозумійте нас правильно: ми не збираємося захищати ка­піталістичних товстосумів. І мова навіть не про них, а саме про адміністрацію. Те, що ми тут з’ясовуємо, — це реальний, а не суб’єктивно-ідеалістичний напрямок енерґетичних пото­ків. Коли класи визначаються за Марксом, виробничі сфери так заплутуються, що немає жодної можливості простежити рух біологічної енерґії, яку суспільство отримало за рахунок нового врожаю. А на ній, саме на ній заснована додаткова вартість. На ній, а не на неоплаченій праці, як вважав Маркс.

Тепер про класову нерівність. Її не існує і не може існу­вати — навпаки, за законом збереження і перетворення енерґії (це наочно показує «Таблиця» Ф. Кене) енерґетична рівність між класами диктується самою природою — загальними зако­нами руху.

Поняття про класову нерівність виникло тому, що Маркс, перерізаючи виробничі сфери, об’єднував багатих із бага­тими, а бідних із бідними. Робочі мурашки потрапляли до робочих бджіл, трутні — до господарів мурашника.

З цих позицій власник землі і капіталіст-промисловець опинялися в одному класі — класі буржуазії. Так з’явилася цензова класифікація, яка породжує багато всіляких емоцій, але нічого спільного не має з виробництвом як таким.

Насправді при капіталізмі між класами нерівності немає і не може бути — такій нерівності суперечать закони природи.

Однак всередині класів нерівність існує. Звідки вона бе­реться? Не з самого виробництва, а лише з розподілу. Це справді є наслідком суспільних відносин. У цьому випадку критики теорії Кене мають рацію: закони природи тут ні до чого. Але вони, критики, воюють проти вітряків, анітрохи не порушуючи самої суті фізіократичної теорії, — суть її там, де виробляється додаткова вартість, а не там, де вона розподі­ляється поміж людьми.

А оскільки у Маркса вартість виводиться з «суспільної субстанції», то для зовнішньої наочності йому довелося пере­кроїти класову структуру, яка існувала в теорії батька класичної політекономії Ф. Кене. Отже, разом з «субстан­цією» руйнується й та класова структура, яка була заснована Марксом так само довільно, як і сама «субстанція».

Бідні (або порівняно бідні) є в кожному класі. Поміщик бід­ніший від короля, наглядач на фабриці бідніший від господаря. Між селянськими дворами ніколи не було рівності. Але з виробничої точки зору король опиняється в одному класі з поміщиком, батрак в одному класі з багатим селянином, а на­глядач і господар фабрики в одному класі з робітником. Так класифікує їх Ф. Кене. І це не помилка, а наукова необхідність. Моральні проблеми брати до уваги не можна — тоді все заплу­тується і з’являються катастрофічні невідповідності. По суті, класи — це економічні сфери:

а) сільське господарство;

б) промисловість;

в) держава.

Сьогодні державні чиновники не власники землі, як це було за часів Ф. Кене. Отже, власниками їх називати не можна. Безплідність промисловості (вона виробляє форму, але не матерію) досить мати на увазі, як і продуктивну роль сільського господарства — єдиного ґенератора додаткової вар­тості.

І тільки повернувшись до тієї класифікації, яку заснував Кене, ми можемо почати розмову про закони природи — про ті закони, які в теорії К. Маркса справді не відігравали жодної ролі, бо вона виходила з помилкового визначення субстанції.

Що ж до внутрікласової нерівності (рівності немає в жод­ному з трьох класів), то це справи людські — природу сюди вплутувати не можна. Вона до цієї нерівності не має ані найменшого стосунку. Сонце світить для всіх однаково. Земля також не знає, хто з нас ситий, а хто помирає від голоду. Це було ясно ще Стюарту:

«Відносний прибуток означає для декого втрату; він ви­значає коливання всього багатства між сторонами-учасни­ками, але не передбачає жодного додатку до сукупних фон­дів»59.

Отже, хоч би яким чином експлуатувалися робітники, це створює відносну, але не абсолютну додаткову вартість. Це втрата для робітників і прибуток для капіталіста. Але до спільного нагромадження багатств нації це не має відношен­ня. Тут можна говорити лише про моральний бік проблеми, але економічних теорій на цій нерівності будувати не можна.

Саме тому, що Маркс під свою теорію як основу підвів політичну (тобто моральну) класовість, а не фізичну (тобто не виробничо-енерґетичну), теорія його не дала користі робітничому класові. Робітники завжди були кепськими політиками — їм треба працювати, а займатися політикою не було коли. А той, кому вони довірили політику, незабаром написав секретарські посади з великих літер.

Звідси випливає необхідність чітко і ясно розмежувати, що є класове, а що — моральне.

Коли класи визначаються за Кене (фактично так вони ви­значаються у нашому суспільстві), зникають причини для класової боротьби і політичних спекуляцій на цій основі. У нашій країні немає «класу бюрократії», як стверджує дехто, — є держава з бюрократичними викривленнями. Немає такого класу і в інших країнах. Немає також класу буржуазії — є просто буржуазія. Економічна еліта, верхівкова каста, але не клас як такий.

Не можна для одного суспільства (нашого) приймати кла­совий поділ за Кене, а для іншого (західних країн) — за Марксом. Жодної науки в цьому немає — є тільки гола апо­логетика.

Таким чином, в основі суспільного протиборства стоїть ценз, мораль, а не боротьба класів. Нарешті за певних істо­ричних умов представники різних класів (наприклад, робіт­ники і селяни) можуть об’єднатися для спільної боротьби проти багатіїв, як це було в нашій країні.

Бердяев, наприклад, дорікав Леніну, що той відійшов від марксизму — у нас, мовляв, сталася не пролетарська револю­ція, а дрібнобуржуазна. Звідси всі наші напасті.

Аж ніяк! Ленін по ходу справи вводив поправки до марк­сизму. Поправки ці були необхідні — їх диктувало саме жит­тя. Справді, якби Сталін не зруйнував неп, ми сьогодні були б найбагатшою країною в світі.

Коли заходить мова про неп, перед нашими очима відразу ж постає минуле. Але минуле є минуле — до нього ніколи не можна повернутися. Не той сьогодні народ, не ті у нього духовні потреби.

Нова економічна політика Леніна була розрахована не на дрібного приватника — дрібний приватник був тим дощовим черв’яком, який пропускає через себе землю і робить її при­датною для вирощування різноманітних культур. Там, де вимирають дощові черв’яки, вмирає і сама земля. Про куль­тури (як і про культуру) тут уже годі говорити.

Неп був розрахований надовго — до повної перемоги ко­мунізму, тобто до повного відмирання державного апарату і держави як такої.

Основою соціалізму Ленін бачив кооперативний капітал.

«Устрій цивілізованих кооператорів при суспільній влас­ності на засоби виробництва»60, — ось що таке соціалізм за Леніном.

При цьому він вимагав повного невтручання з боку дер­жави у виробничу діяльність кооперації. Тільки правове — тобто притягнення до відповідальності шахраїв, розкрадачів і т. ін. Але на цьому стоїть усе земне людство.

Наша революція — це також не класова битва, а боротьба бідних проти багатих. Не класова, а моральна — битва за людську справедливість. Можливо, вона насправді відбулася рано. Можливо, пізніше вона взагалі була б зайвою. Ми цього не знаємо. Важливо те, що Ленін після революції прийняв єдино правильне рішення, яке зовсім не випливало з теорії Маркса, — комуністичний капіталізм. Усі кабінетні схеми Маркса було відкинуто, запанувало саме життя. Та оскільки вони все ще існували в теорії, Сталін спритно їх використав для ліквідації непу.

Тепер спробуємо з’ясувати, чому в умовах капіталізму кла­сової нерівності немає і не може бути.

Ось чому. Ґенератором біологічної енерґії є хліборобство. Скільки її виробили цього року, стільки і потекло по еконо­мічних каналах. Тече земельна рента. Вона згодом перетво­рюється у додаткову вартість. Ми вже бачили, що Маркс, говорячи про фізіократів, визнавав правомірність такого розуміння додаткової вартості і навіть вважав його глибшим.

У ринковому господарстві визначають ціни на всі товари хліб та енерґоносії. Тому всі класи (економічні сфери) жи­вуть за законом сполучених посудин. Як вода у цих посу­динах не може стояти на різних рівнях — не дозволяють закони природи! — так і ціни вирівнюються за одним за­гальним рівнем. Тому норма прибутку для всіх трьох класів (сфер) завжди та сама. По суті це порція нової крові, яку влило Сонце в економічні артерії. Саме вона і є воістину додатковою.



Порція — це квант. Те саме слово різними мовами. Отже, квантові закони діють не тільки у фізиці, але й в еконо­міці. І це природно: по економічних артеріях струмує та ж таки сонячна енерґія. Квантовий характер — це її основний закон.

У Маркса норма прибутку досліджена сумлінно. Він тільки не бачить, звідки прибуває кров. А не бачить тому, що на основі «суспільної субстанції» перекроїв класову структуру суспільства за цензовими ознаками.

До речі, слово «цензура» походить від слова «ценз». Якщо суспільство не поділяється за цензовими ознаками (або не ставить такий поділ в основу суспільного життя), йому цен­зура не потрібна. Це вказує на те, що справа не в класах як виробничих сферах. Хліборобство, промисловість, управління існують скрізь. Але якщо держава вводить цензуру, то цим виказує існування певної цензової еліти, яку намагається уза­конити й увічнити.

Вона, тобто цензова еліта, не має класових коренів, бо втрачає зв’язок із виробництвом. Вона схожа на омелу, що живе за рахунок дерева, над яким «піднеслася». Саме тому, а не з якоїсь іншої причини, можна її усунути. І само собою зрозуміло, що це усунення починається з усунення цензури.

Енерґетична рівність класів — це і є той закон природи, на якому тримається природний лад, про який говорили фі­зіократи. Його фундаментом є закон збереження і перетворен­ня енерґії. У промисловість не може влитися більше біоло­гічної енерґії, ніж її отримано в хліборобстві. А держава і суспільство (армія, чиновники, вчені, обслуговування і т. д. ) не може спожити більше товарів, ніж їх виробляє промисло­вість.

В обігу завжди перебуває стільки енерґії, скільки її в цьому році отримано від Сонця — не більше і не менше. Це і ство­рює загальну норму прибутку.

Гроші — тільки знаки, тільки одиниці виміру, які вказують, скільки у даному пункті в дану хвилину протекло сонячної енерґії, втіленої в товар.

Тому торгівля повинна бути вільною, капіталістичною. Нехай не лякає це слово — воно означає тільки одне: невтру­чання держави в справи торгівлі.

Якщо йдеться про «устрій цивілізованих кооператорів», то капіталізм іменується соціалізмом тільки з однієї причини: відсутність великого приватного капіталу. Але не дрібного. Дрібний (у сфері обслуговування, наприклад) навіть необ­хідний.

Капітал повинен стати громмадським, народним, а не держав­но-монополістичним*.

Ленін роз’яснював, що кооперація — це той апарат, котрий ми повинні запозичити у буржуазії разом з культурою:

«До числа цих апаратів належить кооперація, яка тим біль­ше розвивається, чим вище стоїть країна на рівні капіта­лістичного розвитку. Нашій кооперації ми поставили завдан­ня охопити всю країну»61.

Сталін перетворив сільські крамниці в такі «кооперативи», де треба було вносити «пай» за... право купувати державні товари. Це, можна сказати, форма «народних акцій». Тобто, ще один вид податку. Замість участі в розподілі прибутку від торгівлі — податок! Про колгоспи не говоримо — наша літе­ратура за часів Хрущова непогано відобразила колгоспну дій­сність.

... Венеція опускається все нижче й нижче. Існує небезпека, що незабаром морські хвилі затоплять її вулиці і вона буде на­завжди похована на дні морському. Вчені тривалий час намагалися з’ясувати, чому це відбувається? Болюче питання! Майже всі згодні, що немає прекраснішого міста на земній кулі.

І ось, нарешті, з’ясували: тому, що місто вибирає з-під себе підземні води. Треба подавати у Венецію воду з досить великої відстані — і її опускання припиниться. А через деякий час підземні води знову почнуть піднімати місто на його колишній рівень.

Звичайно, така вода буде дуже дорого коштувати. Але місто коштує ще дорожче.

Ми навели цей приклад для того, щоб сказати: те саме відбувається з державою, яка винищує родючість землі — рівень її багатства опускається все нижче й нижче. І навіть тоді, коли вона ще виглядає вельми могутньою, досвідчений економіст, уловивши напрямок цього катастрофічного проце­су, може досить точно передбачити час її загибелі...

Однак слід пам’ятати: Венецію ще можна врятувати. Але для цього треба, щоб місто хоча б усвідомило, піднімається воно чи опускається. І треба, щоб люди його любили. Без любові немає і не може бути порятунку.


Зворотний зв’язок. Необхідність синтезу

І все ж має рацію не Ф. Кене, який заперечував продук­тивну роль промисловості, — має рацію К. Маркс, який визна­вав за нею майбутнє в особі робітничого класу. Нехай ми не згодні з Марксом у визначенні класів — суть не в цьому, а в тому, що розвиток промисловості необхідний. Фізіократи у цьому питанні помилялися.

У чім же тут справа? Як погодити настільки суперечливі точки зору? Адже промисловість — за Кене — безплідна. Вона не виробляє «чистого продукту»...

Річ в тому, що протиріччя тут уявні. В економіці існує не тільки прямий, але і зворотний зв’язок. Саме його й не помі­тив Ф. Кене, в чому він, звичайно, не винен. У часи Ф. Кене промисловість тільки зароджувалась, селянство складало більшість населення, польові роботи виконувалися за допомо­гою тварин або вручну.

Чим менше на полях моторів, тим більше людей і більше тварин, які складають основну тяглову силу. А це означає, що виробники разом з робочою худобою з’їдають не набагато менше, ніж одержують від землі. В цей час сільський тру­дівник ледве в змозі прогодувати власну родину, місту від його праці дістанеться мало. Отже, і самі міста розвиваються повільно.

Та ось з’являється техніка, яка визволяє людські руки від сільськогосподарських робіт. Кількість продукції не змен­шується — вона навіть збільшується за рахунок того, що замість робочої худоби тепер вирощується худоба м’ясна і молочна. А який це величезний резерв біологічної енерґії! Вся вона раніше була спрямована на боротьбу з тяжінням, яка сьогодні здійснюється за допомогою моторів.

Трудівники, які звільнилися в хліборобстві, ідуть у про­мисловість. Збільшується частка національного доходу, яку можна використати для розвитку науки. Наука надає в роз­порядження хліборобів нові сорти хлібних злаків, добрива і т. д. Підвищується врожайність, держава багатіє.

Людина, яка плутає причинні зв’язки, не усвідомлює, звідки надходить додаток. А він знову ж таки від хлібороб­ства! Бо двигуни не споживають ані зерна, ані соломи — вони живляться бензином. Тією ж сонячною енерґією, але в іншо­му вигляді. До того ж двигуни немовби збільшують сільське населення і кількість робочої худоби (в силових одиницях), хоча насправді ця кількість зменшується. Земна куля при цьому не збагачується органічною речовиною, — навпаки, запаси вугілля і нафти зменшуються, — однак вільні руки створюють нові вартості, дотягуючись до атомної енерґії. Процес, безумовно, проґресивний! Фактичний же додаток відбувся за рахунок соломи. Рані­ше люди орали соломою, тепер вони її з’їдають. Звичайно, з’їдають не у вигляді соломи, а у вигляді молока і м’яса. І, не зважаючи на те, що широке використання вугілля, нафти, газу збагатило нас енерґією, нова, додаткова енерґія — енерґія проґресу! – приходить до нас тільки у вигляді соломи і зерна. Не забуваючи про городні культури, першість ми їм усе ж не віддаємо — вони містять у собі значно менше соняч­ної енерґії.

Ми змушені підкреслити: машинний проґрес поки що за­снований на виснаженні сонячної енерґії, яка законсервува­лась у вугільних і нафтових джерелах. Такий проґрес не можна вважати абсолютним, тобто вічним. Але тут нас може виручити атомна і геотермічна енерґія. Люди навчаються також перетворювати сонячну енерґію безпосередньо в меха­нічну — тобто минаючи фотосинтез. Отож з цього боку заги­бель нам не загрожує. На Землі знайдеться чим замінити нафту й вугілля. А от хліб справді замінити нічим.

Біологічна енерґетика заснована на тій сонячній енерґії, яка щорічно прибуває в злаках. Ані сіно, ні картоплю ми не перевозимо через океан. А от зерно перевозимо — це вигідно.

Чому? Та тому, що в зерні зосереджено незмірно більше енерґії, ніж у сіні чи в картоплі.

Американський фермер Гарст навчав наших колгоспників: кукурудза — це 100% кормових одиниць. З них 60% зосеред­жено в зерні, а 40% у стеблах і стрижнях качанів.

Запам’ятаємо це співвідношення — воно нам незабаром придасться.

Хліборобство і промисловість — це різні космічні сфери, хоча вони містяться поряд. Хліборобство існує за рахунок мегакосму. Промисловість має діло з мікрокосмом.

Так, звичайно, машини мають вигляд аж ніяк не мікроско­пічний. Але вони складаються з безлічі мікросвітів, в які ми не можемо переселитись. Адже атом — це ціла космічна система. Всесвіт у зародку. За теорією відносності це вигля­дає так: якби ми розігнали атом до світлової швидкості, його маса зрівнялася б з масою Всесвіту. Але Всесвіт уже існує — отже, атом залишиться атомом.

Тому-бо мікросвіти і здаються нам мертвими. Які вони насправді, ми не знаємо. Можливо, і вони живі, але не для нас. Ми — жителі іншого виміру. Для нас життя приходить не від них, а від Сонця. Мікросвіти також включаються в це живе, однак не вони для нас є джерелом енерґії.

Як ми вже бачили, Маркс із великим запізненням дійшов висновку, що без хліборобства не можна отримати абсолютну додаткову вартість. У його часи промисловість досягла такого рівня, що підпорядкувала собі хліборобство. А оскільки в політичних переконаннях фізіократів було багато феодально­го, консервативного, то і головне, фізичне, здавалося не ціл­ком очевидним. Тому К. Маркс і підкреслює буржуазну суть їхнього кругозору. Не можна також забувати, що закони фотосинтезу тоді ще тільки вгадувалися. Цілком природно, що К. Маркс не міг пояснити природу (всі най­складніші зв’язки в ній!) так широко і повно, щоб нащадкам нічого не лишилось із загадок, пошуків і відкриттів.

Цілком можливо, що К. Марксові дало поштовх геніальне прозріння С. Подолинского. У всякому разі, на останніх сторінках «Капіталу» ми маємо правильний опис джерел абсо­лютної і відносної додаткової вартості. І хоча він виглядає скромно стосовно інших складників «Капіталу» (всього 2 сто­рінки!), ми зобов’язані виділити його як вказівку для роз­робки основ фізичної економії. Для нас, комуністів, це особливо важливо, оскільки нашим ідеалом є відмирання гро­шей — тієї оманливої машкари, під якою так тяжко розпізнати істинні явища природи. А коли це станеться, що буде мірилом в економічних процесах? Тільки одне: енерґія.

Ось чому ми наважилися ввести поняття: енерґія проґресу. Під енерґією проґресу слід розуміти абсолютну додаткову вартість — тобто біологічну енерґію, яку щорічно виробляє хліборобство.

Земна куля — це космічний корабель людства. Ми повинні виразно усвідомлювати, скільки в ньому залишилося пально­го і як довго ми зможемо використовувати його в наших двигунах.

Головним енерґетичним реактором нашої планетної систе­ми є Сонце. І тільки Сонце здатне забезпечити нас такою енерґією, яку виснажити неможливо.

Саме цю енерґію — вічну, невичерпну! — ми і називаємо енерґією проґресу.

Який же загальний підсумок? Кого можна поставити в основу економії як науки — Ф. Кене чи К. Маркса?..

Багато гірких слів звалили ми на голову К. Маркса. Не тому, що його особа не викликає симпатій, а тому тільки, що цього вимагала Істина.

Та давайте уявимо, що люди буквально наслідують вчення Ф. Кене. Так, як ми, відкинувши ленінський неп, наслідуємо вчення Маркса. Що сталося б ? А те, що протягом століть відбувалося з Китаєм, — розвиток зупинився, переміг дух деспотизму. Переміг на багато віків, бо людина повинна почу­вати себе покірним знаряддям Неба, яке в Піднебесній уособ­лює імператор.

Люди в більшості своїй схильні до догматизму. Те, що укріпилося в одному столітті, у незайманому вигляді пере­ходить в інше. Над застиглим, задубілим державним ладом пливуть століття, але люди навіть не збагнуть, що можна жити по-іншому. Геній згасає в самому зародку. Його або спалюють на багатті тоді, коли він мав мужність якось себе виявити, або він сам гине, спалюючи душу в болісних терзан­нях: хіба ти розумніший від інших, що намагаєшся вказати нові шляхи? Будь скромнішим. Мовчи. Живи як усі...

Повернемося до субстанції. Вона — не Земля окремо. І не Сонце окремо. І не небо окремо. Вона є вічне, неподільне ВСЕ. І небо, і Земля. І день, і ніч. І ноги, й голова...

Отже, субстанція є те, що об’єднує в собі протилежні на­чала — земне і небесне, божественне і людське. В ній з’єдну­ються Бог і сатана — ліва і права половини Вселенського Мозку. Ми говоримо: Бог є Природа. Отже, сатана невід­дільний від Бога, як світло невіддільне від пітьми.

Щоправда, ми намагаємось розділити їх у своїй свідомос­ті, щоб відшукати власний полюс. І до цього потрібно праг­нути: світло — це життя, пітьма — це смерть. Однак наше природне прагнення тільки доводить, що світло і пітьма є протилежними полюсами природи, як буття і небуття, як є і немає, як плюс і мінус. Якщо насправді існує немає, то воно є...

Плоть наша і є те, що ми називаємо творінням сатани. Але чи може дух наш виявити себе, якщо він не матиме втілення? Йому потрібні руки і ноги. Йому потрібні очі й кінчики пальців, щоб бачити, відчувати, торкатися. Йому потрібна сфера, щоб мати адресу в світовій нескінченності — Земний Дім. Все це потрібне духові, щоб він міг проявити себе в дії. Чуттєвий світ — це всього лише система образів, однак без цієї системи дух існувати не може. Без неї він залишиться сліпим, глухим, нечутливим. Тоді б і життя в ньому згасло, бо жити — значить відчувати...

Те, що ми називали Богом, є Світло-Творець. Те, що ми називали сатаною, є ґравітація — змертвіла, заціпеніла сила природи, яка сковує наші рухи, свинцеві підошви на наших ногах.

Але ґравітація створює галактики, зірки, планети — тобто надає можливість Світлу-Творцеві проявити свій життєвий хист. Дає йому сцену і дах над головою. Дає матеріал для ліплення. І, звичайно, стягає плату у вигляді нашої смерті: ґравітація — це поглинаюча сила природи, антиенерґія, яка породжує ентропію.

В силу двоїстості матерії — світло і ґравітація — розвиток без протиріч неможливий. Бажаємо ми цього чи не бажаємо, а змушені почергово віддавати данину тому й іншому — тілові і духові, землі і небу.

Тепер повернемося до предмета нашого дослідження. Вчен­ня фізіократів не стільки земне, скільки небесне. Воно вказу­вало на землю, але (незалежно від того, що знав і чого не знав сам Ф. Кене) мало на увазі Світло-Творця. Кене казав: закон, який я вам дам, — це закон самого Творця. Дар природи у нього виступає як небесна благодать.

Чи слушно він говорив? Так, слушно. Так воно і є на­справді. Тоді що ж нам залишалося? Молитися в храмах і покірно служити королю.

Щодо самої необхідності історичного розвитку цій небес­ній тезі повинна бути протиставлена земна антитеза — більше тіло, ніж дух, більше земля, ніж небо.

«Адже я працюю, — сказала Земля вустами Маркса. — Яка це небесна благодать, якщо хліб наш насущний ми добуваємо в поті чола свого? Не зореш — не посієш. Не посієш — не збереш. Не збереш — не змолотиш, не змелеш — не спечеш».

Це казало тіло наше — втомлене від земних зусиль людське тіло.

Антитеза була необхідна, бо промисловість — це і є тіло нашої цивілізації. Наука, культура, поезія — душа її.

Тіло без душі — тільки автомат, а душа без тіла — тільки вакуум. Та й не буває вона без тіла: її тіло — Світло. Чи тут, чи в інших сферах — всюди Світло, що стало одягом нашого духу.

За Ф. Кене ми більше ангели, ніж люди. Ангели, які отримують небесну благодать і живуть нею.

За Марксом ми більше люди, ніж ангели: з крові нашої і поту нашого зростають незліченні багатства, а купка дармоїдів на вершині суспільної піраміди всі ці багатства проголошує своєю власністю. Вони, ці самозванці, ще вчора називали себе синами Неба. Тому, мовляв, небесна благодать приходить тільки для них, але не для нас. Що зроблене ними на цій землі? Нічого, окрім в’язниць і солдатських казарм. Втім, казарми і в’язниці вони теж збудували нашими руками.

Працюємо ми, а вони пожинають плоди рук наших. Доки будемо терпіти цю кричущу несправедливість? Піднімемося, браття, відберемо те, що щедро полите нашою кров’ю. Ство­римо рай на землі. Немає Бога, немає благодаті — є праця, що оновлює землю. Вона наш бог і наша єдина молитва. Кому? Самому собі — вільному громадянинові планети. Пролетарі всіх країн, єднайтеся!.. Це був голос Землі. Він говорив свою, земну правду.

А Світло-Творець все ж існує. Йому належить світова не­скінченність. І Пітьма існує. І ґравітація існує — без неї ніколи не змогла б з’явитися Земля. І Світло-Творець стає Боголюдиною. А щоб пітьма не охопила Його, воно посилає на землю Свою благодать — Дар Сонця, додаток до людської праці, щорічно примножуючи наші сили в хліборобстві. І якщо б цієї додачі не було, то хліборобство взагалі не мало б жодного сенсу — воно ніколи не виникло б на земній кулі. Навіщо?

Є тварини, на яких можна полювати. Є луки і пасовища, де можна випасати череди. Який же сенс щовесни орати землю, якщо вона і без того годує?..

Але зверніть увагу: кочові народи не змогли створити розвинених держав. І не створили високої культури. Все велике на землі створене народами, які займалися хлібороб­ством. Тоді в чому ж річ? Де шукати відповідь?..

Пошукаємо її в наступних розділах, а тут варто сказати те, без чого істина неможлива: синтез теорії фізіократів і теорії Маркса так само необхідний, як необхідні людям хліборобст­во і промисловість.

У визначенні субстанції додаткової вартості мав рацію Кене, а не Маркс: додаткова вартість — це додаток сонячної енерґії від нового врожаю. Без праці, звичайно, немає і самого хліборобства — це так. Однак м’язи людські — не є джерело енерґії проґресу.

Та чи мислиме наше життя без промисловості? Хіба не промисловість породила американське диво, коли 2% насе­лення (повіримо американцям) здатні прогодувати свій власний народ і ще допомагають іншим народам?..

Ніхто краще за Маркса не препарував капітал. Маркс вивчив його по кісточках. Він вклав у це труд, який під силу хіба що тільки сучасному обчислювальному центру.

Мова, звичайно, йде про ту кількість інформації, яку зму­шений був опрацювати Маркс. Що стосується узагальнень і висновків, то для цього потрібний був людський геній.

У запереченні все призводиться до своїх протилежностей, в синтезі протилежності зливаються воєдино. Сьогодні пот­рібний синтез.

До «Капіталу» слід підходити як до визначного твору, який всебічно досліджує відносну додаткову вартість. Однак ми бачимо: відносна сьогодні виробляє абсолютну — виробляє тоді, коли капітал проходить збагачувальний цикл у хлібо­робстві. Тут він поповнюється додатковою енерґією Сонця, щоб розпочати нову спіраль, яка веде увись і вшир. Це і є проґрес.

Коли ми відкинемо помилкове і затвердимо істинне, два протилежних вчення зіллються в єдину наукову систему. Така діалектика, в основі якої стоїть закон заперечення заперечень.

Легко зрозуміти психологічні причини, через які теорія Кене не мала такої широкої популярності, як теорія Маркса. Теорія Маркса виявилася надзвичайно наочною. І хоча її субстанціональні витоки помилкові, вона була доступнішою для розуміння, ніж теорія Кене, котра виводила додаткову вартість з певних таємничих сил, що збагачують землю новою, додатковою речовиною. Люди знають, що каміння не росте. І залізо не росте. Звідки ж на земній кулі може з’явитися додаткова речовина? Це виглядало вкрай фан­тастично.

Відповідь Маркса пояснювала, що додача енерґії виникає шляхом експлуатації людської праці, і це здавалося правдо­подібним чи навіть єдино можливим.

Але сьогодні час усе поставити на свої місця. Про експлу­атацію слід сказати, що це експлуатація, а не будь-що інше. А про додаткову речовину, яка прийшла з космосу у вигляді випромінювання, треба сказати, що вона є єдиною матеріаль­ною силою, котра стоїть в основі земної цивілізації. Бо все інше на Землі — тільки форма, але не сама матерія. Форма зникає лише тоді, коли ми розщіплюємо атом, перетворюючи його на променеві потоки. У цьому разі ми наближаємося до субстанції чи навіть вступаємо в її межі.
ЕНЕРҐІЯ ПРОҐРЕСУ

Розпочнемо послідовніший виклад законів природи, які є основою енерґії проґресу.

Людям здається, що суспільний рух не має спрямовуючих каналів, тому немає можливості описати його в точних фор­мулах. Однак це невірно. Так, формули звичайної фізики до цього справді непридатні. Але над земною фізикою є фізика небесна — тобто субстанціональна фізика. Або метафізика. Або Гносис — Вище Знання. Однак це саме фізика, а не щось інше. Природа не винна в тому, що ми загубили від неї ключі.

Таким метафізичним явищем уявляється нам формула Ф. Кене. Та все-таки це надзвичайно точна формула. Зримо, по-земному точна.


«Економічна таблиця» Ф. Кене

З досвіду ми знаємо, що в одних країнах люди збирають високі врожаї, в інших хліборобство занепадає. Чому це від­бувається?

Треба сказати, що за часів Ф. Кене Франція збирала дуже низькі врожаї. Саме ця обставина і породила необхідність з’ясувати, які тут існують закономірності та які процеси природи (самої природи!) лежать у їхній основі. Ця необхід­ність і явила людству вчення фізіократів.

Теоретичні передумови цього вчення так глибоко заходять у минуле, що нам доведеться звертатися по допомогу і до давньокитайської філософії, й до піфагорійців, і до різнома­нітних релігійних учень. Люди не сьогодні з’явилися на Землі, й не вчора виникла держава. З минулих катастроф людство накопичило чималий досвід, не враховувати його — значить сліпо рухатися до нової катастрофи.

Можна припустити, що Ф. Кене не сам відкрив свою гені­альну «Таблицю», — він видобув її з давніх пам’яток. Але якщо навіть ця формула Життя є його власним відкриттям, то він не міг не розуміти, що відкриття це вже не раз відві­дувало Землю.

«Таблиця» має воістину космічний характер. Ф. Кене називає це світовим ладом. Ті ж слова для визначення суті Бога вживав Піфагор. Ті ж піфагорійські принципи покладені в основу формули Ф. Кене.

Скептичні зауваження з цього приводу належать до галузі непорозумінь. У «Таблиці» справді відбивається світовий лад, як він природним чином зафіксований у земній біосфері і, в першу чергу, у гумусному шарі планети. Хіба можна уявити, що біосфера не відбиває космічних закономірностей? В. І. Вернадський казав, що «вона є не тільки відображення нашої планети». А оскільки вся біосфера ґрунтується на то­ненькому гумусному шарі, то шар цей з усією необхідністю слід визнати живим дзеркалом космосу. Ось чому прихована іронія з приводу світового ладу, про який казав Ф. Кене, принаймі недоречна.

Геній є геній. Все, що є помилкового в політичних поглядах Ф. Кене, з повною об’єктивністю розглянуте К. Марксом, і нам немає потреби на цьому докладно зупинятися. Далі ми буде­мо говорити тільки про те, що є великим і неминущим у вченні Ф. Кене.

Люди ходять по землі, працюють на підйомних кранах, літають на літаках і космічних кораблях — тобто виконують те веління природи, заради якого вони створені. Та й не природи в цілому, а тільки її одного полюсу, який ми називаємо Світлом-Творцем.

Однак якщо звести всі види нашого руху, який здається таким різнорідним, до спільного знаменника, то він виявиться менш вільним, ніж ми вважаємо.

Ми живемо у тривимірному просторі, де є висота, довжина, ширина. Це і є канали нашого руху. Інших немає. Отже, сам простір організує всю нашу діяльність, і ми змушені йому безумовно підкорятися. Свобода волі, яка декларується релі­гією і філософією, наштовхується на суворий детермінізм. Так, вона існує, однак зумовлена тими законами природи, які стоять в основі самого життя.

Що ж до наших духовних шляхів, то тут вибір ще менший:

Світло або Пітьма, істина або брехня, життя або смерть. Фактично тут ми маємо дві можливості.

Цим і обмежується свобода волі. Отже: 3+2=5.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   33

Схожі:

Микола Руденко iconСпеціаліст вищої категорії, учитель української мови та літератури Микола Руденко

Микола Руденко icon2014 руденко валентина Іванівна
Руденко валентина Іванівна – вчитель методист світової літератури, спеціаліст вищої категорії, стаж 34 роки
Микола Руденко icon2015 рік Руденко Валентина Іванівна
Руденко Валентина Іванівна, учитель світової літератури Водянської сзш широківського району
Микола Руденко iconРуденко валентина Іванівна
Руденко валентина Іванівна – вчитель методист зарубіжної літератури, спеціаліст вищої категорії, стаж 30 років
Микола Руденко iconМединська О. В. – головний бібліограф Галицької ЦБ. Відповідальна за випуск: Сорочинська-Городецька І. В
Микола Руденко : письменник, філософ, правозахисник[Текст] : біобібліографічний нарис: до 95-річчя від дня народження Миколи Руденка...
Микола Руденко iconПрокопенко Андрій IV курс II група Микола Хвильовий
Тростяниці (тепер Сумщина) в сім’ї вчителів народився Микола Григорович Фітільов
Микола Руденко iconРуденко Валентина Іванівна, учитель зарубіжної літератури Водянської сзш широківського району. Зарубіжна література у 7 класі. Опитувальник книга
Руденко Валентина Іванівна, учитель зарубіжної літератури Водянської сзш широківського району
Микола Руденко iconМикола Вінграновський Микола Степанович Вінграновський народився
Микола Степанович Вінграновський народився в селі Первомайському Миколаївської області
Микола Руденко icon120 років від дня народження Миколи Григоровича Хвильового
Микола Хвильовий (справжнє прізвище Микола Григорович Фітільов) (13 грудня 1893 – 13 травня 1933) — український прозаїк, поет, публіцист,...
Микола Руденко iconМикола І павлович (25. 06. 1796 18. 02. 1855)
Олександр прийняв зречення брата, але не зрадив його розголосу. Після смерті імператора Олександра І великий князь Микола Павлович...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка