Микола вороний



Скачати 85.84 Kb.
Дата конвертації16.03.2018
Розмір85.84 Kb.


МИКОЛА ВОРОНИЙ

(1871 — 1938)


Псевдоніми — Арлекін, Віщий Олег, Homo, Sirius, Кіндратович, Микольчик. Криптоніми — М.В., К-ич М., М-У-ко та інші.

Микола Кіндратович Вороний народився 7 грудня 1871р. у сім'ї ремісника на Катеринославщині (тепер Дніпропетровська область). Коли хлопцеві було півроку, родина переїхала до Хар­кова. Спочатку він навчався в Харківському, а потім у Ростов­ському реальному училищі, звідки був виключений за зв'язки з народниками, читання і поширення забороненої літератури. Три роки перебував під наглядом поліції із забороною вступати до вищих навчальних закладів Росії. Перші вірші Вороний почав писа­ти, ще навчаючись у Харківському реальному училищі. У 1893 р. він надрукував перший вірш «Не журись, дівчино».

У1895 р. виїхав за кордон і навчався спочатку у Віденському, а по­тім Львівському університетах на філософському факультеті. У Льво­ві зблизився з І. Франком, який справив великий вплив на форму­вання світогляду, літературно-естетичних поглядів молодого поета.

М. Вороний працював бібліотекарем і коректором Наукового товариства ім. Т. Шевченка, режисером українського театру то­вариства «Руська бесіда», в редакції журналу «Життє і слово», де вів рубрику «Вісті з Росії». Допомагав І. Франкові у виданні газети «Громадський голос» і «Радикал», деякий час був неофі­ційним редактором журналу «Зоря». З 1897р. був актором теа­тральних труп М. Кропивницького, П. Саксаганського, О. Васи­льєва та інших. У 1901р. Вороний залишив сцену, служив в установах Єкатеринодара, Харкова, Одеси, Чернігова. У «Літе­ратурно-науковому віснику» опублікував відкритий лист про­грамного характеру, де закликав письменників до участі в альма­насі, «який змістом і формою міг би хоч трохи наблизитись до нових течій і напрямів сучасних літератур».

У1910 р. Вороний оселився в Києві, працював у театрі М. Садовського, викладав у театральній школі. Протягом 1911 — 1917 pp. видав збірки поезій «Ліричні поезії» (1911), «В сяйві мрій» (1913), «Євшан-зілля» (1917).

Після загибелі УНР (Української Народної Республіки) М. Вороний не сприйняв радянської дійсності та емігрував за кордон у 1920 р. Жив у Варшаві, де здружився з польськими письменниками Ю. Тувімом і Л. Стаффом.

У 1921 р. у Варшаві видав збірку «За Україну!», невдовзі пе­реїхав до Львова. Викладав в українській драматичній школі при Музичному інституті імені М. Лисенка, деякий час був директо­ром цієї школи. У 1926 р. Вороний повернувся в Україну, займав­ся педагогічною і театрознавчою діяльністю.

У 1934 р. письменник був репресований, йому не дозволялось жити в Києві. 7 червня 1938р. — розстріляний (хоча в деяких джерелах можна знайти інші дати і причини смерті М. Вороного, наприклад, «Помер М. Вороний у 1942 році в окупованій гітле­рівськими загарбниками Воронезькій області» або «Помер М. К. Вороний 1940 року, місце і причина смерті невідомі». Ви­вчення архівів КДБ (комітет державної безпеки) дозволило до­кументально точно визначити, що Вороний проходив по груповій справі з традиційним для того часу формулюванням «за участь у контрреволюційній військово-повстанській організації» і 29 квітня 1938 року .особлива трійка при НКВС (народний ко­мітет внутрішніх справ) Одеської області розглянула «справу тринадцятьох» і всім винесла вирок — «розстріляти».

Микола Вороний — постать в українській культурі неорди­нарна. Щоб переконатись у цьому, досить згадати, що він був по­етом, перекладачем, критиком, істориком літератури, публіцис­том, актором, режисером, редактором, дослідником національно­го театру, світової та вітчизняної драматургії, громадським діячем. Своєю творчістю він обстоював думку про необхідність модерні­зації української літератури, орієнтації її на Європу. У виданому ним альманасі «З-над хмар і долин» (Одеса, 1903) поряд з мо­дерними поезіями були представлені твори поетів, які виступали проти декадансу, «чистого мистецтва» та інших течій у літературі і мистецтві,— І. Франка, П. Ірабовського, Лесі Українки, М. Старицького, В. Самійленка та інших. Від збірки до збірки поезія Вороного глибшає змістом, порушує загальносвітові теми, філософські питання («Мандрівні елегії»), еволюціонує від ро­мантизму до неоромантизму та символізму. Він одним з перших вводить у лірику тему міста, переймає ряд традиційних мотивів європейської поезії, де протиставляється поетична одухотворе­ність і буденність, утверджує нестримне прагнення людини до

краси, світла, осягнення космосу («Ікар», «Сонячні хвилини»), розкриває трагізм духовної самотності (цикл «Осокорі»). Але тя­жіння до модернізму не перешкоджало Вороному писати твори, пройняті щирою любов'ю до народу, шаною до його кращих синів («Краю мій рідний», «Горами, горами», «Привид», вірші, при­свячені Т. Шевченкові, І. Франкові, М. Лисенкові). Поет був пе­реконаний, що любити свою землю, свій народ — не означає обов'язково вихваляти, тому в нього є твори, в яких висміюється національна обмеженість, псевдопатріотизм, його антигуманіс­тична, аморальна сутність («Мерці», «Молодий патріот», «Ста­рим патріотам»). Використавши літописну оповідь про могутній вплив запаху трави з рідного краю, поет пише поему «Євшан зіл­ля». Епіграф визначає провідну думку твору: краще в своїй землі кістьми лягти, ніж на чужині бути в пошані. І хоча до літописної оповіді вже звертались А. Майков твором «Ємшан» та І. Франко твором «Євшан», Вороний також використовує цей матеріал, щоб розглянути проблему історичної пам'яті народу.

З давніх-давен у різних народів панувала думка, що без мину­лого не може бути майбутнього, історія — це той життєвий ко­рінь, на якому тримається нація, народ. «Яке коріння, таке й на­сіння»,— твердить народна мудрість. Геніальний Т. Шевченко в посланні «1 мертвим, і живим...» з болем у серці звертався до своїх сучасників із закликом звернути погляди в минуле, вивчити справжню історію, спитати себе: «Ким? За що закуті?..» Це бо­люче питання ставить перед собою і українцями і Микола Воро­ний. Взявши за основу літописну легенду про сина половецького хана, якого взяв у полон з ясирем князь Володимир, автор пере­осмислив її в науку своїм сучасникам, «котрі вже край свій рідний зацурали, занедбали». Відірваний від привільних половецьких степів, юнак звикає до чужих розкошів, звичаїв. Переродилося, зачерствіло його серце, вмерло в ньому рідне слово, стерлися з пам'яті мамині пісні колискові й мудрі батьківські повчання. Посланець від батька співає йому пісню вільного краю, але ніщо не вражає юнацького серця:

Там, де пустка замість серця, Порятунку вже не буде!

Здавалося, ніякі ліки не зарадять, не допоможуть. Та ось старий посланець намагається востаннє «пробудити» юнака: він виймає з-за пазухи жменьку сухої трави зі степу — євшан-зілля. Пахощі гіркого полину вдарили в груди, вогнем пронизали серце невільни­ка. І промайнув перед очима «рідний степ — широкий, вільний», постав у пам'яті нещасний батько. Зануртувала кров, прокинулось

найдорожче, найсвятіше почуття — любов до рідного краю. Зро­зуміло, що тепер ніякі перешкоди не зупинять юнака на шляху до волі, до «рідного степу», до «краю веселого». Його кличе голос крові, голос матері-землі. Повертається він до свого роду не прис­паним рабом, а вільним гордим орлом. Радіє поет, радіємо й ми, бо син прилинув до змучених чеканням батьків, щоб стати їм надійним оборонцем. Але попри такий оптимістичний та радісний фінал, ми відчуваємо, що авторові цієї поеми зовсім не радісно:

Де ж того євшану взяти. Того зілля привороту, Що на певний шлях направить,— Шлях у край свій повороту?!

Як пробудити в українців дух непокори, дух свободи? Яким зіллям-приворотом прихилити їх до рідного лона? Такими боліс­ними питаннями закінчує поему Микола Вороний.

Страдницький образ підневільної, рідної поетові землі гаря­чим струменем проходить через усю його творчість. Не може при­миритися зболена душа поета з тим, що «... люди — невільники німі, на їх устах печать». Не коритися долі, а боротися

За Україну, За її долю, За честь і волю,

За народ! — таке творче кредо Вороного-патріота.

Вірш «За Україну!» настільки щиро передавав почуття поета, що композитор Я. Ярославенко поклав її на музику. І ця маршова пісня виконувалась і виконується на урочистостях української громадськості.

Якщо визначати основні мотиви творчості М. Вороного, то на перше місце, безперечно, слід поставити твори про безмежну любов до України, про її мужніх, відважних борців, які готові від­стоювати свободу в будь-який спосіб. Але ні в якому разі не мож­на судити про творчість поета так однобоко. Адже людина, яка не любить іншої людини, ніколи не зможе полюбити країну. Тому обов'язково слід звернути увагу й на інтимну лірику М. Вороного. Інтерес до внутрішнього світу людини, прагнення художньо до­слідити складність і суперечливість її переживань і настроїв збли­жують поезії Вороного з кращими здобутками європейської ліри­ки. Так, цикл інтимної лірики «За брамою раю», що охопив поезії Д903—1910 pp., навіяний тривалими переживаннями автора че­рез драматичну розлуку з дружиною через рік після одруження.

Поет виховував сина Марка, сподівався на повернення щастя, хоч і усвідомлював, що його вже не буде. Це засвідчує «Присвя­та» до циклу, де стверджується* що переживання «серця самотнього, серця скорботного» — «спів без надій».

Вірші дають змогу простежити розвиток почуття. Були спо­чатку щасливі хвилини зустрічей, тоді все в природі сяяло й усмі­халося, у серці «любе почування» квітло «пишним цвітом», душа співала «гімн щасливого кохання» («На скелі», «Хвиля»). Та ось зрада «розірвала в шматки найніжніші квітки, найсвятіший огонь погасила» («Зрада»). Розуміючи, що в стосунках з колишньою коханою «все пішло намарне», все вже зруйновано й колишньо­го не повернути, герой не може її забути, бо «біль буяв, як чад похмілля». Час минає, але душевні страждання продовжують пекти — такий мотив розгортається у вірші «Ні, не забув...». Та вже в наступній поезії — «Нехай і так» — автор від імені лірич­ного героя намагається нас переконати, що навіть нещаслива любов своїм болем очищає людину:



Бо на вогні, що палить мої груди. Згорить і cя любов. Кайдани упадуть. Зітреться а слід колишньої полуди, І ясний, тихий світ мою осяє путь.

Останній вірш циклу «Finale» завершує «ліричну драму» і поета, і його героя. Минуло шість років страждань («шість літ щодня надіятись і ждати»). Тяжкий душевний біль був перемо­жений любов'ю.

Проте є ще один мотив у творчості М. Вороного, який він та­кож не міг оминути: як справжнього поета його не могло не цікавити питання про роль поета і поезії в житті людини. У вірші-при-святі «Іванові Франкові» Вороний намагається розібратись, чи має поезія бути зброєю в руках митця, чи мистецтво має відтворю­вати тільки прекрасне. Він доходить висновку, що митець не має права не реагувати на суспільне життя, не боротись за щасливе майбутнє, але водночас душа прагне пізнання «надземного», охо­плення неосяжного, тому й цю потребу митець має задовольнити:

Моя девіза йти за віком

І бути цілим чоловіком! !

Вороний добре знав європейську літературу, прагнув органіч­ного поєднання кращих традицій європейської лірики з новатор­ськими пошуками. Висока культура вірша намагання сягнути художніх поетичних вершин, збагатити українську лірику новими мотивами й образами ставлять Вороного в першу шеренгу митців-новаторів новітнього часу — поруч з Лесею Українкою, О. Олесем, М. Рильським, П. Тичиною, Є. Плужником, Є. Маланюком. Запрошуючи молодих письменників узяти участь в аль­манахові, що він задумав, «який би змістом і виглядом бодай по­части міг наблизитись до новійших течій і напрямків в сучасних літературах європейських», висловлював побажання одержати твори «хоч з маленькою ціхою оригінальності, з незалежною свобідною ідеєю, з сучасним змістом... де б було хоч трошки філосо­фії, де б хоч клаптик яснів того далекого блакитного неба, що від віків манить нас своєю недосяжною красою, своєю незглибною таємністю». При цьому тут же підкреслювалось, що на «естетич­ний бік творів має бути звернена найбільша увага», що оголо­шується війна народницькому шаблону, поезії-катеринці, що «переспівує старі збиті співи...». Новаторства поет прагнув не тільки в змісті, але й у формі. В око впадає мелодійність його по­езій, ритмічність, уміння використовувати як старі класичні стро­фи (октави, сонети), так і експериментувати з двовіршами, терце­тами, п'яти- і шестирядковими строфами. Такою своєю діяльністю Микола Вороний сприяв оновленню української літератури, орі­єнтації її на найкращі європейські традиції. Він став своєрідним явищем в українській культурі кінця XIX — початку XX ст. Його поетична і публіцистична творчість посіла значне й досить помітне місце на розлогих теренах українського письменства.

ОСНОВНІ ТВОРИ:

«Нудьга гнітить», «Євшан-зілля», «Блакитна панна», «До моря», «Vae victis!», «Інфанта», «Іванові Франкові (Відповідь на його Посланіє)», «Мавзолей», «Ти не любиш мене...», «Зрада», «Dies ігае».


ДОДАТКОВА ЛІТЕРАТУРА:

1. Білецький О. Микола Вороний: критико-біографічний нарис // Микола Вороний. Поезії. — К., 1929.

2. Вервес Г. Поет поверта­ється на батьківщину // Вороний М. Твори. — К-, 1989.

3. Ільєнко І. Боже! За віщо?: Судний день Миколи Вороного // Українське слово: Хрестоматія української літератури та літера­турної критики XX ст.: В 4 кн. — К-, 2003. — Кн. 1.

4. Ільницький М. Від «Молодої музи» до «Празької школи». — Львів, 1996.

5. Колесник П. Микола Вороний: До 100-річчя з дня народження поета // Українська мова і література в школі. — 1978. — № 2.



6. Павличко С Дискурс модернізму в українській Літературі. — К-, 1997.

7. Сайченко Л., Кислий Ф. Микола Вороний // Нові імена в програмі з української літератури. — К., 1993.

Поділіться з Вашими друзьями:

Схожі:

Микола вороний iconМикола вороний 1871 1938 “Будь ласка, батьку, зробіть з мене людину!”
...
Микола вороний iconЗ 1897 — актор труп М. Кропивницького, П. Саксаганського, О. Васильєва та інших, 1901 залишив сцену І служив в установах Єкатеринодара, Харкова, Одеси, Чернігова. В 1910 році оселився в Києві, працював у театрі М
Вороний Микола Кіндратович народився в сім'ї ремісника. Батько К. П. Вороний походив з кріпаків, мати О. Д. Колачинська з роду освітнього...
Микола вороний iconУроків за темою «Пісні літературного походження. Микола Вороний. Тарас Григорович Шевченко.»
Цикл уроків за темою «Пісні літературного походження. Микола Вороний. Тарас Григорович Шевченко.»
Микола вороний iconСторінка «Малої христоматії» для учнів 2-го класу Микола Вороний (поезія)

Микола вороний iconТест №1 микола вороний. Олександр олесь. Павло тичина. Максим рильський. Богдан ігор антонич. Володимир сосюра
Микола вороний. Олександр олесь. Павло тичина. Максим рильський. Богдан ігор антонич. Володимир сосюра
Микола вороний iconМикола Вороний «Євшан-зілля»
Коротко про письменника. Патріотичні почуття й толерантне ставлення до інших народів
Микола вороний iconПлан-конспект уроку з української літератури в 6-а класі з теми
...
Микола вороний iconБіографічний проект «Микола Вороний. Життєвий І творчий шлях поета»
Мета: ознайомити учнів з життєвим І творчим шляхом М. Вороного; з’ясувати роль поета в національному відродженні українців, його...
Микола вороний iconУрок української літератури Тема. Микола Кіндратович Вороний
«Євшан-зілля», розкрити зв’язок літературного твору з народною легендою (за літописом); розвивати навички вдумливого, виразного читання,...
Микола вороний icon2 клас зачарувала все зима. Микола вороний
Миколи Вороного; удосконалювати навички свідомого виразного читання віршованих творів; формувати в учнів уміння аналізувати, узагальнювати,...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка