Миколи жулинського



Сторінка1/16
Дата конвертації28.08.2017
Розмір2,81 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16

Обложка книги - http://www.ownlib.ru/i/20/205/2059/20599/cover.jpg

Микола Руденко

Ковчег Всесвіту

Київ

«ВЕСЕЛКА»



1995

Передмова

МИКОЛИ ЖУЛИНСЬКОГО

© Микола Руденко, 1995

© Микола Жулинський, передмова, 1995

© Олег Набока, іллюстрації, 1995.

СЛОВО ПЕРЕД СУДОМ

Для просмотра изображения перейдите по ссылке -

http://www.ownlib.ru/i/20/205/2059/20599/_01.jpg

Київ не бачив Миколу Руденка чотирнадцять років. Боляче, гірко, але тепер він —

письменник і правозахисник — майже не бачить Києва. «По поверненні додому у

мене, певно, від нервового потрясіння ослаб зір, — розповідає Микола

Данилович. — Я дуже погано бачу єдиним раніше більш-менш зрячим оком, не впізнаю

людей. А вони — мої знайомі, друзі — й ображаються, можливо, на мене: чи не

загордився?»

Не соромтесь, зупиніть на вулиці цього кремезного, енергійного чоловіка у

чорному береті, з густою бородою, що її час одбілив від розкішної колись

чорноти. Привітайтесь — і ви побачите, як у ту ж мить на його обличчі засяє

посмішка, засвітиться щирою привітністю. Затремтять-забрижаться зморшки на чолі,

лагідно забринить голос…

Спілкування з Миколою Руденком — це щасливі хвилини духовного єднання. Цього

чулого чоловіка не охолодили, не відчужили од людей навіть ті жахливі одинадцять

літ концтаборів у Мордовії й на Уралі, заслання до Гірського Алтаю, вимушена

еміграція у США.

Згадую лютий місяць 1989 року, Нью-Йорк, Українську Вільну Академію наук, де

мені довелося виступити з доповіддю про Володимира Вин-ниченка. Там я вперше

зустрівся з українським письменником, романи якого — «Вітер в обличчя» і

«Остання шабля» — читав із захопленням. У середині сімдесятих років ці книги

були вилучені з наших бібліотек.

Познайомились, і Микола Данилович запросив мене до себе додому, у невелику,

затишну квартиру. З вікна висотного будинку відкривався вид на місто:

різнобарв’ям міріадів вогнів світився вечірній Мангеттен. Дружина письменника,

привітна Раїса Панасівна витворила на столі розкішне буйство української вечері,

як-то чинять щедрі та вмілі господині у нас на Україні. І якби не панорама

нью-йоркських громад, величних висотних будівель центру заокеанського міста,

можна було б увірувати, що ми десь у Києві. Але Київ був далеко, і ми згадували

про нього. «По арешті, — розповідав Микола Данилович, — відібрали у нас київське

помешкання. Куди ж ми з дружиною після заслання мали повертатися?.. Ми просиділи

у засланні ще півроку після звільнення, бо не було куди їхати, але потім таки

мусили виїхати…»

Що ж завело його, «немолоду, всю в ранах людину», як писав Микола Руденко в

одному з відкритих листів до керівництва СРСР у зв’язку з обшуком і арештом

(червень 1975 року), «за щільно зачинені залізні двері камери»? Він — син

донецького шахтаря, народився 1920 року. Пережив голод, війну, розруху, був

політруком у блокованому фашистами Ленінграді; відтак тяжко поранений офіцер,

інвалід Великої Вітчизняної війни, нагороджений орденом Червоної Зірки й

медалями… І саме він виступив ініціатором створення 9 листопада 1976 року

Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод. Микола

Руденко очолив цю групу боротьби за права людини, за рідне слово, за свободу

літературної творчості, за право свого народу на незалежне життя, національні

традиції і культуру, на вільний економічний розвиток. До складу групи увійшли

письменник-фантаст Олесь Бердник, колишній генерал-майор Радянської армії Петро

Григоренко, юристи Іван Кандиба і Левко Лук’яненко, в’язень беріївських

концтаборів Оксана Мешко, історик Микола Матусевич, інженер Мирослав Маринович,

мікробіолог Ніна Строката, вчитель Олексій Тихий.

Нелегко давалося це духовне сходження на вершину прозріння самому Миколі

Руденкові — автору більше 30 книг, людині з великим духовним та інтелектуальним

потенціалом, який внаслідок протиборства з системою не міг бути вповні

реалізованим. Але не про це думав Микола Данилович, осмислюючи складні

суспільно-політичні й економічні процеси в СРСР. Визріває протест проти

антилюдяної системи, вибудуваної на насильстві, на переслідуванні інакомислячих,

на забороні вільного Слова. Цей протест, цей бунт духа пройняв і поезію.

У 1974 році Миколу Руденка виключають із рядів КПРС «за серйозні ідеологічні

ухили в літературній діяльності», а в 1975 році позбавляють членства у Спілці

письменників України.

У поемі «Хрест», присвяченій гідному правозахисникові Петрові Григоренку, Микола

Руденко устами Ісуса Христа заповідає:

Візьми свій хрест. На ньому Я розп’ятий —

Твого народу славне майбуття.

А той, хто зрікся нас, — навік проклятий,

Порине в морок, в хаос, в небуття.

Візьми свій хрест. Нехай ляга на плечі

Важким ярмом, а ти його неси.

У ньому зойк голодної малечі,

Жіночі передсмертні голоси.

У ньому — віра, віщий поклик Слова.

Твоя корогва. Боже знамено.

У ньому щира українська мова,

Де кожна кома — то святе зерно.

Ці величні, духовно мобілізуючі слова звернені до непохитного більшовика Мирона

(«Я ж комуніст…»), який зриває зі своїх очей ідеологічну полуду лише після того,

як побачив, що у його рідному селі «на сто дворів — один живий…». Безжальна коса

голодомору 1933-го із життям мільйонів українців підтяла і його віру в історичну

правоту ідеї комунізму, виборюваної насильством, кров’ю, братовбивством.

Символічний хрест покути за гріхи бере на себе комуніст Мирон у ті жахливі часи

української долі. Бере, щоб пронести по всій предківській землі не лише

всенародну скорботу, яку символізує хрест, але й віру у воскресіння свого

народу, у відродження України.

Такий же моральний хрест покути і духовного прозріння поклав на своє сумління і

Микола Руденко. У вступі до поеми «Хрест» він каже:

Не шкодую, ні, що був марксистом, —

Я в житті шукав нової віри.

А без віри хто ж ми?..

Тільки звірі

З мозком нерозвиненим, драглистим.

Останнє слово на суді 1 липня 1977 року Микола Руденко розпочне так «Сьогодні

перед судом стоїть Слово».

Судили письменника і громадського діяча за Слово написане, за Слово мовлене, за

протест проти обмеження права Слова. «Воно повинно вільно йти через кордони

сердець, душ, держав — інакше воно перестане бути Словом».

Судили за те, що писав філософські і науково-економічні праці, такі, як «Енергія

прогресу», «Кредо єдності», дилогію «Прощай, Марксе» та «Здрастуй, Кене!»

(економічні монологи), «Гнозис і сучасність»; за поеми «Прощання з партквитком»,

«Історія хвороби», «Хрест»; за роман «Орлова балка»; за вірші «Заграва над

серцем», «Чорні люди», «Де ми?», «Відповідь бувшому другові», «Перед пуском

Канівської ГЕС». Судили за намагання висловити свої сумніви, тривоги і

сподівання, за аналіз політичного і економічного стану радянського суспільства.

Жити інакше він не міг: не дозволяла совість. Бо переконався: «Слово піддане

самознищенню — воно не здатне пробити фізичну оболонку Людини, щоб виконати своє

призначення. Отже людина, яка зі страху чи з іншої причини заморожує Слово в

собі, властиво не живе».

Письменник Микола Руденко повинен був вижити в ім’я відродження України, її

Слова, її прав і свобод, тому й не заморожував у собі Слово, а осмислював себе,

долю свого народу за допомогою Слова. За це його було покарано дванадцятьма

роками ув’язнення. Але і там, у тюрмах, концтаборах, на засланні, Микола Руденко

поривався до вселюдських ідеалів добра і справедливості. Там визріла праця «Шлях

до хаосу», яка є продовженням (з 1960 року) болісних волань громадянина до ЦК

КПРС та уряду СРСР із попередженням: держава розвалюється, своїм падінням вона

розчавить своїх громадян; схаменіться, поверніть селянам державну землю, із якої

і так вже висмоктано життєву сонячну енергію…

Відповщей не було. Микола Руденко вважав, що має право звернутися до земного

людства, оскільки власті та уряд не зреагували на його сигнали попередження.

Адже шоста частина земної суші, на якій розташувався Радянський Союз, перебуває

в надзвичайно виснаженому стані, сотні мільйонів людей потерпають од загрози

голоду — світова громадськість повинна на це реагувати. Треба рятувати землю, з

якої сталінський тоталітаризм випив сонячну енергію — Хлібну Основу людського

буття. Тоталітарна система порушила Космічне Право: людина є продуктом природи,

часткою єдиного цілого, тому повинна служити цьому цілому, дотримуватися його

законів, виконувати його космічну волю, інакше це призведе до порушення гармонії

землі і космосу.

Цей своєрідний закон єдності Микола Руденко вивів внаслідок багатолітніх студій

біології та філософи, політології й економіки, футурології і теології, вивчення

праць Канта, Гегеля, Сміта, Кене, Маркса, Енгельса, Леніна…

Він піддає гострій критиці Марксову теорію додаткової вартості і виводить свою

формулу додаткової вартості, в основу якої ставить закон перетворення і

збереження сонячної енергії.

Свої думки і висновки Микола Руденко виклав академікові Андрієві Сахарову при

зустрічі в 1974 році. Тоді ж Андрій Сахаров погодився бути його консультантом у

галузі фізики.

Микола Руденко не вважав Закон Єдності оригінальним відкриттям, бо й прадавні

мудреці знали про нього. Головною метою письменника було бажання «оживити» цей

Закон, наділити його людською енергією добро-творення, захопивши ним усіх, кому

болить майбутнє Землі. Він закликає до збереження земного середовища як частки

космічного безмежжя, до негайного припинення руйнівної дії людини на природні

процеси.

Микола Руденко пише полемічний роман «Формула Сонця», видає свої «Економічні

монологи», гаряче обстоює тезу, якою перейнялися його друзі й однодумці.

Виступаючи на захист репресованого Миколи Руденка, Олесь Бердник так сформулював

плід його роздумів: «Не абстрактна додаткова вартість, що виводиться з м’язів

людини, а полум’яний сонячний потік, що вливається з Космічного Серця до артерій

людства і трансформується в плоди праці й творчості, тобто творить прогрес».

З тривожною думкою про майбутнє планети писав Микола Руденко свій роман «Ковчег

Всесвіту». Розгорнемо його сторінки…

Людство, на жаль, не усвідомило того, що земну цивілізацію вбиває трудова теорія

вартості, продовжуючи перетворювати біологічну енергію в технічну і цим самим

виснажувати матеріальні ресурси планети. Населення Землі вичерпувало природні

багатства бездумно, не дослухалося порад учених — перевести енергетику на

термоядерну енергію. Планету охопили голод, духовна деградація, міграції

народів. Земна цивілізація почала занепадати.

На пропозицію Сибірської Академії Наук було вирішено послати до сусідньої

планетної системи науковий комплекс. Реалізацію цього міжнародного проекту

доручили академікові Степану Макарову, який запропонував перетворити на зореліт

астероїд завширшки п’ятнадцять кілометрів і завдовжки вісімнадцять. Була

витворена автономна екосистема — своєрідна Космічна Академія Наук, яка й

вирушила у міжпланетну подорож.

Роман-застереження розкриває перед нами сюжетно-динамічну розповідь про життя на

цій космічній лабораторії, яка вже п’ятсот років тому покинула Землю.

Президентом Космічної Академії Наук є прихильник елітарного погляду на

суспільство Степан Макаров. Повновладний розпорядник на цій невеличкій планеті,

він розподіляє ліжка безсмертя — дарує вічне життя покірним академікам,

улюбленим жінкам, а інших жителів лабораторії, яких перетворено на звичайних

рабів, періодично сортує, знищуючи певну частину задля збереження чисельної

рівноваги її мешканців. У боротьбу з цією тоталітарною системою, принципи

функціонування якої, по суті, перенесені з Землі на цю космічну лабораторію, і

вступає молодий талановитий юнак Прокіп.

Для допитливого читача буде цікаво заглибитися в систему наукових гіпотез

письменника-фантаста, який висуває ідею про існування Галактичної Монади,

Галактичного Мозку — найдосконалішої форми життя у підвладному йому просторі.

Тільки втаємниченим обранцям вдається вступити у спілкування з Галактичною

Монадою — цією Всесвітньою Особою, яку іще називають Пантократом чи Тоталітом.

Для тих одиноких щасливців, кому відкривається Галактична Монада, відкривається

й особливе бачення світу, в їхніх умах починає проростати зернятко Світової

Мудрості.

Футурологічний роман «Ковчег Всесвіту» сповнений віри у необмежені, але ще не

виявлені уповні творчі можливості людини. Твір наділений надією і певністю, що

перед землянами відкриваються нові космічні горизонти пізнання всесвіту, а також

таїнств людської індивідуальності як мікросвіту.

Микола Руденко — натхненний поборник творчого самовияву особистості. Він щиро і

безоглядно увірував у закон збереження і перетворення сонячної енергії, став її

ревним популяризатором у різних жанрах художньої творчості, і це глибоке

співпереживання виношеної, всебічно осмисленої ідеї вражає.

Для поета і мислителя Галактична Монада уявляється в образі Вселенської Матері

чи Бога, вона уособлює в собі Незрівнянну Могутність, Світову Любов, Невмируще

Життя… Це той жаданий і недосяжний ідеал всеохопної мудрості і космічної

правоти, предвічного устремління людства до Вищого Суду, який визначить,

врешті-решт, правоту одних і несправедливість інших, згармонізує життя, внесе

порядок та лад і в людські душі, і в земну цивілізацію.

Микола Руденко плекав, виношував цю віру в життєдайну, животворящу силу Світла,

що мислить

, Світла, що живе, відчуває і творить із себе самого Світовий Мозок і серце

Галактики. Ця віра додавала йому сили в тюрмах і концтаборах, підносила до

високого злету творчого осяяння. Поезія і рятувала його в неволі. Там він

написав понад 14 тисяч рядків, а дружина Раїса Панасівна після побачень виносила

їх на волю. За таку «співтворчість» дружину письменника судили і покарали

п’ятьма роками таборів суворого режиму і п’ятьма роками заслання.

Майже все, що написав Микола Руденко в неволі, збереглося. Конфісковані рукописи

повертати авторові після звільнення не хотіли. Письменник оголосив голодівку і

домігся (після 20-денного голодування) повернення плодів своїх творчих осяянь і

філософських роздумів. І, вже перебуваючи далеко від батьківщини, за океаном він

з допомогою друзів з діаспори видрукував роман «Орлова балка», збірку віршів

«Прозріння». З’являються на світ» поеми «Хрест», книга «Шлях до хаосу». Його

твори виходять у перекладах англійською, німецькою, французькою мовами. Все,

здавалося б, влаштувалося добре, є можливість працювати і друкуватись… Але душа

проситься на Україну. Микола Руденко переконаний, що письменник має жити зі

своїм народом. Тому, тільки-но настав сприятливий час, він і повернувся додому.

Повернувся, немов лелека з вирію, і одразу ж активно працює, хвилюється,

творить. «Сьогодні є реальна змога утвердити свою національну самобутність,

відновити і розвивати нашу державність»,[1]

— стверджує він, звертаючись до народу України у цей історичний момент.

…Тому і побачив Київ після вимушеної чотирнадцятирічної розлуки свого стійкого,

безкопромісного, вірного сина, який свято вірив і вірить, що Україну обминуть

біди та бурі й вона повновладно, сяйнисто розквітне, бо має талановитий і

працьовитий народ. Власне, цією оптимістичною нотою і завершується вельми

цікавий, інтригуючий, талановито написаний роман «Ковчег Всесвіту».

МИКОЛА ЖУЛИНСЬКИЙ

ДЕНЬ ВЕЛИКИХ СУМНІВІВ

Для просмотра изображения перейдите по ссылке -

http://www.ownlib.ru/i/20/205/2059/20599/_02.jpg

Фермі належало кілька сотень рівнинних гектарів. Всі вони були засіяні злаками

й засаджені городиною, виноградом, банановими та помаранчевими деревами. Весь

цей простір був облямований каналом з винятково чистою водою. Свідченням чистоти

була її небесна голубизна. Над каналом росли верби й евкаліпти, рясніли іще

зеленкуватими плодами калинові кущі. Мішанина дерев і кущів з різних земних

широт (від субтропіків до Південного Сибіру) породжувала загадку. Та найбільша

загадка була не в рослинності, а в геометрії фермерських володінь: вони

становили правильне коло. До того правильне, що здавалося: якийсь казковий

велетень, стоячи там, де містився господарчий двір, обвів довколишню землю

величезним циркулем з радіусом близько трьох кілометрів.

Двір також був незвичайний. Поряд залегкими спорудами для реманенту й машин

стояв високий будинок, що нагадував башту. На вершині башти зблискувала велика

куля невідомого призначення. Жодних інших споруд не було видно на всьому

довкіллі.

Двоє молодих людей, хлопець і дівчина, вийшли з двору й попростували повз

пшеничне поле, що вже починало половіти. Йшли вони так, ніби їм коштувало

чималих зусиль не відірватися від землі. Схоже на те, що вони взагалі майже

нічого не важили — якби зажадали, могли б за один стрибок подолати з півсотні

метрів. Але їм нікуди було поспішати, тому вони навмисне уповільнювали кроки.

Власне, це навіть були не кроки — це були короткі, плавні стрибки.

— Прокопе, — мовила дівчина. — Не варт перебільшувати. Якщо навіть справді так,

як ти кажеш…

— Коли мене звідти, — Прокіп показав пальцем собі під ноги, — випускали на якусь

годину, я, звичайно, цього помітити не міг. А як тільки почав тут жити постійно…

Це особливо помітно вранці. Його немає! Розумієш?

— Чого немає? — з тривогою в голосі запитала дівчина.

— Сонця немає!

Дівчина була зодягнена в спортивний костюм синього кольору. Золотаве волосся

вільно спадало їй на плечі. На мить вона зупинила погляд на великій сережці, що

звисала з правого вуха її супутника.

— Чому ти на мене так дивишся, Гелено?

Гелена різким рухом руки нахилила його голову, затиснула сережку в маленькій

долоні й тихо сказала:

— Віддай її мені.

— Не можна. На ній викарбувано мій номер.

— Прокопе, зніми!

Прокіп був зодягнений у робочий комбінезон — він саме лагодив трактора, коли до

нього прийшла дівчина.

Гелена була донькою віце-президента Мірека Лятошинського, а Прокіп працював

механіком на фермі.

Він спробував зняти сережку, але не зміг. Тоді Гелена присіла на землю, посадила

його поруч. За мить вухо Про-копа було звільнене від сережки. Зав’язавши її в

носовика, дівчина заховала вузлик поміж пшеницею. Коли відійшли на безпечну

відстань, Гелена пояснила:

— Це така сережка… Знаєш яка? Кожне твоє слово чують костоломи. Тепер

розповідай. Ти кажеш, немає сонця? А що ж нам світить?

Костоломами називали наглядачів, що нерідко били тих, хто порушував порядок,

встановлений Президентом. Або й били без причини, як їм заманеться.

Хлопець виліз із замащеного комбінезона й також сховав його серед пшениці.

Лишився у сорочці й світлих штанях, втягнув повітря у легені, відтак із силою

його витиснув, наче з гумової камери, й оглянувся довкола. Доволі далеко від

них, на помідорних плантаціях, поралися кореянки. Біля каналу на вузенькій

смужці лугу паслися корови. Костоломів, які час від часу обстежували поля на

своїх літаючих стільцях, він ніде не помітив.

— Не знаю, що нам світить. Але не сонце, — сказав він перегодя.

Проте, як тому і належало бути о цій порі, з-за хмари вийшло сонце — воно було

по-вечірньому червоне. Його диск висів над евкаліптами і ось-ось мав зануритися

в канал. Тим часом на сході із-за верб йому на зміну викотився повновидий

місяць.

— Я тебе не розумію, Прокопе. А місяць є?



— І місяця немає. Хіба тобі батько не пояснював?

В долині поміж крутими горами вечоріло швидко, навально. У небі почали

з’являтися зірки, все більше й більше.

Молоді люди наближалися до каналу. Дівчина після тривалої мовчанки сказала:

— Батько мені розповідав про сережки, просив бути обачною. Тобі ж відомо, що

тато належить до кола безсмертних. А матусі Президент не дав цього права, вона

мусила вмерти. Тепер батько намагається право на безсмертя здобути для мене.

Мені жаль його — він такий самотній. Та якщо Президентові донесуть про якісь мої

порушення…

Гелена не помітила, як болісно пересмикнулося обличчя Прокопа. Але хлопець

промовчав — йому неприємно було думати про Гелену так, як про тих жінок, що собі

здобували безсмертя, пройшовши через гарем Президента.

Прокіп узяв дівчину за руки.

— Гелено! — почав він, дивлячись їй у вічі. — Нас із дитинства навчали: цей світ

створив Президент. Світ безконечний — навколо міріади зірок, що не менші від

нашого Сонця. Або навіть більші. Наш Президент могутній, бо він — бог. Може

навіть дарувати людям безсмертя. І це він справді робить. Але ж… Недобра слава

про його оргії поширюється там (Прокіп показав кудись під землю). А як

виявиться, що й самого світу немає… Що це лишень майстерна ілюзія…

— Безсмертя — не ілюзія, — майже гнівно заперечила Гелена. — Мій батько живе

цілих три століття. А дехто із безсмертних значно довше.

— Так. Я це знаю. Це правда. Але кому потрібне безсмертя, коли сам світ —

брехня? Мені вже сьогодні жити не хочеться. Цих зірок — немає. Місяця — теж

немає. Нічого немає. Тоді навіщо безсмертя? Та ще ціною принижень. Яка в ньому

радість?

— Чому не повинно бути того, що я бачу на власні очі? Прокіп показав рукою поза

канал.

— Ходімо туди. Сама пересвідчишся.



— Це великий гріх, Прокопе. На того, хто перейде канал, упаде кара божа.

— Немає ніякого бога. Є ілюзіоніст. Ходімо, Гелено! Дивився в її обличчя — і

серце його стискалося від болю.

Рот Гелени був напіввідкритий, очі застигли в непорушності. Все єство дівчини

пойняв страх.

— Не піду. Боюсь.

Він пригорнув Гелену й поцілував її в чоло, мов сестру.

— Гаразд. Лишайся тут. Я піду сам.

Вона мовчки стиснула його пальці — це й була відповідь. Прокіп ступив на воду.

Саме так — не у воду, а на воду, бо людське тіло тут важило так мало, що вода

утримувала його на своїй поверхні. Принаймні кілька хвилин слід було простояти

непорушно, щоб ноги твої поволі почали занурюватись. Але Прокіп не стояв — він

ішов у страхітливе потойбіччя.

Коли Прокіп дійшов до середини каналу, Гелена його покликала:

— Прокопе, стривай! Я теж піду.

Прокіп спинився. Його обличчя осяяла радісна посмішка, проте дівчина цього не

бачила. Долаючи страх, вона дріботіла до нього, розплескуючи ногами воду. Краплі

розліталися дуже далеко. На протилежний берег каналу, що заріс густим

чагарником, вони вийшли разом. Ступивши кілька кроків, опинилися перед кам’яною

стіною, яка зросталася з небом. Далі йти нікуди — світ кінчався тут, одразу ж за

чагарником.

Прокіп підняв руку — і тоді зоря, що сяяла над самісіньким небосхилом, опинилася

на його долоні — вона була просто яскравим світловим зайчиком. Насправді зір не


Каталог: download -> version
version -> Зміст Біографія
version -> Методичні рекомендації щодо вивчення світової літератури в загальноосвітніх навчальних закладах у 2010-2011 навчальному році
version -> Методичні вказівки для роботи студентів розроблені відповідно до робочої програмою дисципліни "Історія української культури" для студентів денної форми
version -> Ведуча: Дивися, безкрайнєє, синєє небо, Стоїть над землею, неначе шатро. Воно посилає любов нескінченну І щиро дарує надію й любов ведуча
version -> Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе
version -> Розділ І. Лексичне значення іменника лексичні групи іменників ключові питання
version -> Від особистості письменника або особистості героя літературного твору до особистості учня
version -> Павленко Марина «Русалонька із 7 – В. В тенетах лабіринту»


Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16

Схожі:

Миколи жулинського iconCписок документів, представлених на книжковій виставці До 75 річчя від дня народження М. Г. Жулинського (1940), українського літературознавця І громадського діяча
Антонова, Ольга. Цикл радіопередач «Українська література: вчора І сьогодні» М. Жулинського в контексті теоретичних концепцій публіцистики...
Миколи жулинського icon«Фортепіанна творчість Миколи Колесси. Питання стилю та інтерпретації.»
Розділ творча постать Миколи Філаретовича Колесси у контексті західноукраїнської музики ХХ ст
Миколи жулинського iconПолтавські корені миколи гулака (1821-1899) – співзасновника кирило-мефодіївського товариства
Енциклопедиста. Доведено, що М.І. Гулак вів своє походження із давнього полтавського козацько-старшинського роду. Далекий предок...
Миколи жулинського iconВідділ культури І туризму Черкаської райдержадміністрації
Земні І небесні терени поета-філософа Миколи Чернявського: бібліографічний нарис [до 150-річчя з дня народження Миколи Чернявського]...
Миколи жулинського iconДоля рідного краю за романом "марчуківський куток" письменника-земляка миколи махінчука мірошник І. О
Нника земляка Миколи Махінчука; викликати в учнів зацікавленість історією рідного краю; формувати в дітей почуття патріотизму, національної...
Миколи жулинського iconКафедра зарубіжної літератури курсова робота з теми: Роль фантастики у романі Оскара Уайльда "Портрет Доріана Грея" І повісті Миколи Гоголя "Портрет"
Роль фантастики у романі Оскара Уайльда "Портрет Доріана Грея" І повісті Миколи Гоголя "Портрет"
Миколи жулинського iconТеоретичні підвалини концепції сталого розвитку: від френсіса кене до миколи руденка

Миколи жулинського iconРобоча програма навчальної дисципліни
Львівська національна музична академія імені Миколи Лисенка
Миколи жулинського iconОлександр олесь
Хто назвав заклик Миколи Вороного до участі в літературному альманасі маніфестомукраїнського модернізму
Миколи жулинського iconУпорядники
В. Курсон — старший викладач кафедри біології Ніжинського дер­жавного університету імені Миколи Гоголя


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка