Мирослава Дякович



Скачати 305.34 Kb.
Дата конвертації19.01.2018
Розмір305.34 Kb.




Мирослава Дякович,

доцент кафедри цивільного права і процесу Львівського національного університету імені І. Франка, кандидат юридичних наук



Ірина Федорич,

аспірант кафедри цивільного права і процесу Львівського національного університету імені І. Франка



Нотаріальне провадження у спадкових справах: окремі питання прийняття спадщини

Спадкове правовідношення виникає у момент відкриття спадщини — у день смерті спадко­давця або набрання законної сили рішенням суду про оголошення особи померлою, оскільки саме в цей момент виникає необхідність вирішення юридичної долі майна померлого (правонаступництва).

Основним змістом спадкових правовідносин є право на спадкування, яке належить спадкоємцю. Аналіз статей 1268–1285 Цивільного кодексу України (далі — ЦК України) дозволяє виділити у змісті права на спадкування три основні (первинні) правомочності, які обумовлюють настання конкретних правових наслідків — юридичних фактів, які породжують, змінюють або припиняють правовідносини окремого спадкоємця у спадковому правовідношенні: приймати спадщину; не приймати спадщину (ч. 1 ст. 1268 ЦК України) та відмовитись від її прийняття (ст. 1273 ЦК України). Кожна із зазначених правомочностей є правочином та актом індивідуальним, тобто таким, що здійснюється спадкоємцем особисто або його законним представником і породжує права та обов’язки виключно для спадкоємця.

Критичний погляд на норми ЦК України в части­ні правового регулювання здійснення права на спадкування здатен виявити вкрай консервативні й застарілі уявлення про основні засади інституту прийняття спадщини, що зумовлює необхідність проведення детального аналізу його окремих положень.

У ЦК України передбачено два способи прий­няття спадщини: залежно від волевиявлення спадкоємця і незалежно від нього, — які у юридичній літературі розрізняються, відповідно, як формальний та фактичний.

Формальний спосіб передбачає подання нота­ріусу заяви про прийняття спадщини (ч. 1 ст. 1269 ЦК України). Цей спосіб характеризується наявністю свідомого волевиявлення спадкоємця, має місце юридичний факт — дія (подання нотаріусу відповідної заяви), яка відображає відношення особи до спадкового правонаступництва.

Фактичний же спосіб прийняття спадщини передбачає такі презумпції:


  • особа (спадкоємець), яка постійно проживала зі спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається такою, що спадщину прийняла, якщо протягом терміну, встановленого для прийняття спадщини, вона не подасть заяву про відмову від спадщини (ч. 3 ст. 1268 ЦК України);

  • малолітня, неповнолітня, недієздатна особа, а також особа, цивільна дієздатність якої обмежена, вважаються такими, що прийняли спадщину, крім тих випадків, коли вони у встановленому законом порядку відмовились від спадщини (ч. 4 ст. 1268 ЦК України).

Отже, законодавцем у ЦК України виділено дві групи спадкоємців:

  • у залежності від віку та дієздатності — малолітні, неповнолітні, недієздатні особи, а також особи, цивільна дієздатність яких обмежена;

  • залежно від факту проживання постійно разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини:

  • особи, які проживали постійно разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини;

  • особи, які не проживали постійно разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини.

Прийняття спадщини, як наголошує С.Я. Фурса, це не обов’язок спадкоємця, а його право, яке потребує певних форм його виявлення [12; с. 427].

За загальним правилом, спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, керуючись ч. 1 ст. 1269 ЦК України, має подати нотаріусу заяву про прийняття спадщини.

Відповідно до ч. 3 ст. 1269 ЦК України особа, яка досягла чотирнадцяти років, має право подати заяву про прийняття спадщини без згоди своїх батьків або піклувальника. Згідно ж з ч. 4 ст. 1269 ЦК України заяву про прийняття спадщини від імені малолітньої, недієздатної особи подають її батьки (усиновлювачі), опікун.

Щодо спадкоємця, який постійно на час відкриття спадщини проживав разом із спадкодавцем, немає норми, яка б прямо вказувала на можливість подання ним заяви про прийняття спадщини. Так, Міністерство юстиції України у листі від 11.10.2010 № 31-32/238, з метою встановлення єдиної нотаріальної практики та усунення помилок при оформленні спадкових прав фізичних та юридичних осіб, надало Узагальнення нотаріальної практики по оформленню спадкових прав приватними нотаріусами, підготовлене Департаментом нотаріату, фінансового моніторингу юридичних послуг та реєстрації адвокатських об’єднань, для його вивчення та використання в практичній роботі нотаріусів. У абз. 13 зазначеного вище Узагальнення звертається увага на те, що нотаріуси допускають помилку, вимагаючи заяву про прийняття спадщини від спадкоємців, які постійно проживали разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини та вважаються такими, що прийняли спадщину, і таким чином порушуються вимоги законодавства [7]. Положення ч. 3 ст. 1268 ЦК України, ч. 1 ст. 1269 ЦК України та п. 4.11 глави 10 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, а саме: «Для спадкоємця, який постійно проживав разом зі спадкодавцем на момент відкриття спадщини, заява про видачу свідоцтва про право на спадщину є первинним документом, на підставі якого заводиться спадкова справа», стали підставою для неоднозначного тлумачення вищезазначених положень та помилкового висновку про те, що особи, які на час відкриття спадшини постійно проживали разом зі спадкодавцем, повинні утримуватись від подання заяви про прийняття спадщини й лише по закінченню шестимісячного строку подати заяву про видачу свідоцтва про право на спадщину. Звертаючись до нотаріуса після закінчення строку для прийняття спадщини, такі особи, перш за все, отримують інформацію щодо юридичних наслідків правонаступництва, яке вже відбулося і єдиний шлях відмовитись від якого — звернутися до суду. З іншого боку, лише в цей момент нотаріус заводить спадкову справу і розпочинає провадження по ній: встановлює юридичні факти, витребовує необхідні документи, визначає коло спадкоємців та склад спадкового майна, формує запити тощо, що загалом необґрунтовано продовжує тривалість оформлення спадкових прав.

Так, звернутись до нотаріуса для отримання свідоцтва про право на спадщину може спадкоємець, який прийняв спадщину. Свідоцтво про право на спадщину видається спадкоємцям після закінчення шести місяців з часу відкриття спадщини. Як зазначається у постанові Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про спадкування» від 30.05.2008 № 7, отримання спадкоємцем, який прийняв спадщину, свідоцтва про право на спадщину відповідно до ст. 1296 ЦК України є правом, а не обов’язком спадкоємця [10].

Обов’язок спадкоємця, який передбачений ст. 1297 ЦК України, звернутися до нотаріуса за видачею свідоцтва про право на спадщину та відповідно до ст. 1299 ЦК України зареєструвати свідоцтво про право на спадщину не лежить у площині цивільно-правових відносин, що обґрунтовується правовою природою цивільно-правового обов’язку. Як зазначав О.С. Йоффе, реальність суб’єктивного права полягає, перш за все, в тому, що йому кореспондує обов’язок інших осіб по відношенню до управомоченої особи. Сутність цивільно-правового обов’язку може бути визначена безпосередньо з протиставлення йому сутності суб’єктивного права. Суб’єктивне право забезпечує його носію таку поведінку на стороні інших осіб, яка необхідна управомоченій особі і яку у певних обставинах держава вважає обов’язковою. Таку ж функцію виконує й обов’язок, однак з тією відмінністю, що обов’язок покладається на ту особу, чия поведінка повинна бути врегульована, а не як у випадку з цивільним правом, яке надається тому, хто потребує врегулювання певним чином поведінки іншої особи. У цьому й полягає проти­лежність між змістом права та обов’язку. Той, кому належить цивільне право, може вимагати певної поведінки від інших осіб; і навпаки: той, на кого покладено обов’язок, повинен виконати вимогу управомоченої особи. Суб’єктивне право забезпечує певну поведінку інших осіб по відношенню до носія; правовий обов’язок забезпечує певну поведінку його носія по відношенню до інших осіб. Суб’єктивне право спрямоване на врегулювання поведінки інших осіб; правовий обов’язок спрямований на врегулювання поведінки тих осіб, на яких вона покладається. Таким чином, правовий обов’язок — це юридичний засіб забезпечення такої поведінки його носія, якої потребує управомочена особа. З точки зору мети суб’єктивне право є засобом задоволення інтересів управомоченої особи. Таку ж функцію виконує обов’язок з тією відмінністю, що виконання обов’язку має наслідком задоволення інтересів інших осіб [4; с. 566–567].

Г.С. Лиманський зазначав, що основна методологічна помилка, яка допускається при дослідженні спадкових правовідносин полягає в акцентуванні уваги виключно на спадковому правонаступництві, проте неможливо визначити сутність спадкового правонаступництва без встановлення сутності форми, у якій воно здійснюється, тобто спадкового правовідношення [6; с. 23]. У науці цивільного права спадкові правовідносини за критерієм зв’язків між суб’єктами правовідносин характеризуються як абсолютні. Якщо проаналізувати абсолютні правовідносини з точки зору їхньої структури, то вони, безумовно, є простими: в управомоченої особи є лише права, які вона на власний розсуд реалізує або ж ні; у зобов’язаних осіб — обов’язок не перешкоджати їй у цьому: спадкоємець не зобов’язаний вчиняти якихось дій — у нього є лише права (ідеться про волевиявлення по відношенню до спадкового правонаступництва); інші ж особи зобов’язані не перешкоджати у реалізації спадкоємцем його волевиявлення. Спадкове майно належить спадкоємцю, який прийняв спадщину з дня її відкриття. Жоден орган або уповноважені державою суб’єкти (нотаріус, органи державної реєстрації речових прав тощо) не наділені правом вимагати від спадкоємця виконання обов’язку щодо отримання свідоцтва про право на спадщину та реєстрації набутого речового права. Такі обов’язки знаходяться поза межами самого спадкового правовідношення як такі, що не пов’язані зі здійсненням особою права на спадкування, та за суб’єктами й характером їхніх прав та обов’язків належать до публічно-правових.

Це дослідження спрямоване на те, щоб
через аналіз нотаріальної та судової практики звернути увагу на проблемні питання, які виникають у здійсненні права на спадкування особами, які постійно на час відкриття спадщини проживали разом із спадкодавцем, а також запропонувати та обґрунтувати їх вирішення, зокрема, шляхом внесення змін до чинного законодавства.

Для того, щоб з’ясувати суть законодавчих змін, необхідних для усунення колізії норм матеріального права та процесу, варто, перш за все, розглянути порядок прийняття спадщини з точки зору нотаріальної процедури.

Спадкова справа є процесуальною формою здійснення права на спадкування й полягає у сукупності дій нотаріуса та учасників спадкових правовідносин (спадкоємців, кредиторів, виконавця заповіту тощо), спрямованих на реалізацію спадкового правонаступництва шляхом встановлення та оцінки нотаріусом юридично значимих фактів правової ситуації (виникнення права на спадкування у особи, яка звернулася до нотаріуса; встановлення кола спадкоємців; визначення складу спадкового майна; правового режиму майна, яке входить до спадкової маси; наявності підстав для вжиття заходів щодо охорони спадкового майна тощо).

Відповідно до п. 2.1 глави 10 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України (далі — Порядок) спадкова справа заводиться нотаріусом за місцем відкриття спадщини на підставі поданої (або такої, що надійшла поштою) першою:



  • заяви (повідомлення, телеграми) про прий­няття спадщини;

  • заяви про відмову від прийняття спадщини, про відмову від спадщини;

  • заяви про відкликання заяви про прийняття спадщини або про відмову від спадщини;

  • заяви про видачу свідоцтва про право на спадщину;

  • заяви спадкоємця на одержання частини вкладу спадкодавця у банку (фінансовій установі);

  • заяви про видачу свідоцтва виконавцю заповіту;

  • заяви виконавця заповіту про відмову від здійснення своїх повноважень;

  • заяви другого з подружжя про видачу свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя у разі смерті одного з подружжя;

  • заяви про вжиття заходів до охорони спадкового майна;

  • претензії кредиторів.

Незважаючи на передбачений Порядком пере­лік заяв (документів), які є підставою для заведення спадкової справи, правочинами, тобто юридичними фактами, що встановлюють, змінюють або припиняють спадкові правовідносини по відношенню до конкретного спадкоємця є лише заяви (повідомлення, телеграми) про прийняття спадщини, про відмову від прийняття спадщини, про відмову від спадщини, заяви про відкликання заяви про прийняття спадщини або про відмову від спадщини. Логічно, що для того, щоб відкликати заяву про прийняття спадщини та заяву про відмову від прийняття спадщини, необхідно подати відповідні заяви.

Цивільний кодекс України, Закон України «Про нотаріат», Порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України не визначають зміст заяви про прийняття спадщини, але саме в цій заяві встановлюється ряд первинних юридичних фактів, які направляють процесуальні дії нотаріуса та самого спадкоємця, зокрема, встановлюється можливий склад спадкового майна, коло спадкоємців, волевиявлення та правильне розуміння правових наслідків прийняття спадщини спадкоємцями і, можливо, навіть доцільність прийняття спадщини.

Зважаючи на те, що спадкова справа передбачає встановлення юридичних фактів, які можуть суттєво вплинути на волевиявлення спадкоємця щодо спадщини, заява про прийняття спадщини та заява про відмову від прийняття спадщини, які за своєю суттю є правочинами, можуть бути відкликані протягом строку, встановленого для прийняття спадщини, при цьому причини зміни волевиявлення спадкоємця значення не мають, кількість їх також не обмежена (ч. 5 ст. 1269 ЦК України, ч. 6 ст. 1273 ЦК України).

Законодавством не передбачена можливість відкликати заяву про видачу свідоцтва про право на спадщину. Очевидно, що така позиція законодавця зумовлена тим, що на відміну від заяви про прийняття спадщини чи відмови від прийняття спадщини така заява не є правочином — вона не породжує нових прав чи обов’язків, не змінює та не припиняє їх, до неї не застосовується правило щодо відмови від правочину, оскільки в такому випадку відмова не має юридичного змісту. Заява про видачу свідоцтва про право на спадщину — це фіксація факту звернення особи за видачею свідоцтва, вона має значення лише як документ, як підстава для видачі самого свідоцтва про право на спадщину.



Розглянемо приклади прийняття спадщини з нотаріальної практики.

Спадкова справа 1: До нотаріуса в межах встановленого законом шестимісячного строку для прийняття спадщини звертається гр. Іваненко Р. — єдиний спадкоємець (син) після смерті гр. Іваненко М. — спадкодавця (матері). Іваненко Р. проживав окремо.

У такій ситуації нотаріус приймає від спадкоємця заяву про прийняття спадщини, заводить спадкову справу, встановлює склад спадкової маси тощо, роз’яснює спадкоємцю його права та порядок звернення за видачею свідоцтва про право на спадщину. Через місяць гр. Іваненко Р. відкликає заяву про прийняття спадщини. Протягом строку, встановленого для прийняття спадщини, гр. Іваненко Р. звертається до нотаріуса й знову подає заяву про прийняття спадщини та готує всі необхідні документи для оформлення своїх спадкових прав. По закінченню шестимісячного строку отримує свідоцтво про право на спадщину.

Спадкова справа 2: До нотаріуса в межах строку, встановленого для прийняття спадщини, звернулася гр. Кушнір І. — спадкоємець (донька) після смерті її батька гр. Кравця М. Кушнір І. проживає за кордоном. У заяві про прийняття спадщини вона також повідомила про спадкоємця за законом — гр. Кравця Г. — сина померлого, який перебуває у своєї колишньої дружини. Нотаріус надіслав повідомлення сину про відкриття спадщини після смерті його батька та запропонував йому звернутися до нотаріуса для оформлення своїх спадкових прав. Гр. Кравець Г. протягом строку, встановленого для прийняття спадщини, до нотаріуса не звернувся. Після закінчення строку, встановленого для прийняття спадщини, донька звертається за видачею свідоцтв про право на спадщину та подає нотаріусу всі необхідні документи. При підготовці до видачі свідоцтва про право на спадщину на квартиру нотаріус за довідкою житлово-експлуатаційної організації встановлює, що на час відкриття спадщини зі спадкодавцем проживав його син, а отже, він вважається таким, що спадщину прийняв відповідно до ч. 3 ст. 1268 ЦК України. Нотаріус надіслав сину повідомлення про необхідність звернутись до нотаріуса за видачею свідоцтва про право на спадщину. Син пішов до нотаріуса та заявив, що спадщину приймати він наміру не мав, оскільки немає коштів оформляти право на неї, а тим більше — утримувати майно, тому бажає відмовитись від отримання свідоцтва про право на спадщину.

Нотаріус роз’яснив гр. Кравцю Г., що відмовитись від прийняття спадщини він не може, оскільки пропустив встановлений для цього строк. Як наслідок, частка сина залишається відкритою на невизначений термін.

Спадкова справа 3: До нотаріуса в межах встановленого законом шестимісячного строку для прийняття спадщини звертається єдиний спадкоємець за законом — гр. Кониця А. (син) після смерті спадкодавця (матері) — гр. Кониці В., який проживав разом із нею на час відкриття спадщини.

У цій ситуації, керуючись Порядком вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, нотаріус відмовив гр. Кониці А. у поданні заяви про прийняття спадщини, оскільки він вважається таким, що спадщину прийняв. Заяву про видачу свідоцтва про право на спадщину нотаріус прийняти не може, оскільки ще не закінчився встановлений законом шестимісячний строк для прийняття спадщини. Нотаріус роз’яснив гр. Кониці А., що він має право відмовитись від прийняття спадщини та те, що він повинен звернутися після закінчення строку, встановленого для прийняття спадщини, за видачею свідоцтва про право на спадщину. Спадкова справа не заводиться, оскільки відсутній документ — підстава (заява про прийняття спадщини).

Протягом шести місяців син, будучи впевненим у тому, що спадщина вже належить йому, провів у будинку спадкодавця капітальний ремонт, впорядкував прибудинкову територію. Після спливу шестимісячного строку гр. Кониця А. звернувся до нотаріуса із заявою про видачу свідоцтва про право на спадщину. Нотаріус завів спадкову справу та при перевірці наявності заповіту чи спадкового договору з’ясував, що його мати заповіла будинок із відповідною земельною ділянкою своїй подрузі. Права на обов’язкову частку відповідно до чинного законодавства у сина не виникло. Крім цього, у нього немає жодних законних підстав вимагати у спадкоємиці за заповітом компенсацію за проведені ремонтні роботи.

Спадкові справи 1 і 3 характеризуються наявністю свідомого волевиявлення особи прийняти спадщину (у першому випадку — заявити про її прийняття до закінчення шестимісячного строку; для прийняття спадщини — у третьому випадку).

Перша ситуація є прикладом «класичного» формального прийняття спадщини, який не передбачає жодних труднощів у правореалізацій­ній практиці, оскільки надає особі всю повноту правомочностей, які входять до складу права на спадкування й передбачають його ефективне та оперативне здійснення (право подати заяву про прийняття спадщини, право відкликати таку заяву, відмовитись від прийняття спадщини, звернутись до нотаріуса з проханням сформувати запити про встановлення складу та вартості спадкового майна, повідомити спадкоємців тощо).

Щодо другого випадку закон, встановивши презумпцію для таких спадкоємців, які незалежно від волі вважаються такими, що спадщину прийняли, якщо ними не заявлено інше, і які юридично не виявили бажання її оформляти з тих чи інших причин (незнання своїх прав, небажання оформляти, відсутність коштів), надав їм можливість звертатися до нотаріуса у будь-який час після закінчення шестимісячного строку, встановленого для прийняття спадщини, із заявою про видачу свідоцтва про право на спадщину.

У третій ситуації нотаріус, відмовляючи спадкоємцю у прийнятті заяви про прийняття спадщини та заведенні спадкової справи, неправильно застосував матеріальну норму права. Нотаріус не мав права зобов’язувати особу звернутися до нього після шести місяців із дня смерті спадкодавця, оскільки спадкоємець висловив бажання заявити про прийняття спадщини та завести спадкову справу протягом шести місяців, встановлених законом для прийняття спадщини, наприклад, у зв’язку з необхідністю тривалого від’їзду чи за станом здоров’я тощо, та залишити за собою право цю заяву відкликати. Таким чином, надмірний формалізм у розумінні норм ЦК України призвів до ситуації, яка суперечить юридичній логіці: права особи можуть бути порушені, або навіть, як у наведеному прикладі (справа 3), особа може зазнати збитків через встановлений порядок реалізації презумпції, яка покликана забезпечити охорону та ефективне здійснення її права на спадкування.

Покладення в основу презумпції прийняття спадщини юридичного факту «проживання на час відкриття спадщини», як підтверджує судова практика, не завжди є безспірним свідченням як волевиявлення особи прийняти спадщину, так і її права на це. Як приклад розглянемо такі справи.



Справа 1. 26 травня 2011 року Карлівський район­ний суд Полтавської області розглянув у відкритому судовому засіданні цивільну справу за заявою ОСОБА_2 про встановлення факту, що особа не проживала за місцем реєстрації та встановлення факту неприйняття спадщини.

ОСОБА_2 звернувся до суду із заявою про встановлення факту, що має юридичне значення, а саме встановлення факту, що особа не проживала за місцем реєстрації та встановлення факту неприйняття спадщини обґрунтовуючи свою заяву наступним. Померла його дружина ОСОБА_3, яка постійно проживала і була зареєстрована за АДРЕСОЮ_1. Крім заявника спадкоємцями першої черги також є ОСОБА_4 та ОСОБА_5, яка фактично більше 10 років проживає за АДРЕСОЮ_2, але зареєстрована за АДРЕСОЮ_1. ОСОБА_5 хоча і не проживала разом із покійною ОСОБА_3, але являється такою, що прийняла спадщину, оскільки була зареєстрована разом із спадкодавицею. З метою врегулювання питання щодо спадщини заявник звернувся до суду із заявою про встановлення факту не проживання особи за місцем реєстрації та встановлення факту неприйняття спадщини.

Суд, дослідивши матеріали справи, залишив заяву без розгляду з таких підстав.

Відповідно до постанови Пленуму Верховного Суду України від 30.05.2008 року «Про судову практику у справах про спадкування», справи про спадкування розглядаються за правилами позовного провадження, якщо особа звертається до суду з вимогою про встановлення фактів, що мають юридичне значення, які можуть вплинути на спадкові права й обов’язки інших осіб за наявності інших спадкоємців і спору між ними.

Відповідно до ст. 235 ЦПК України, якщо під час розгляду справи у порядку окремого провадження виникає спір про право, який вирішується в порядку позовного провадження, суд залишає заяву без розгляду і роз’яснює зацікавленим особам, що вони мають право подати позов на загальних підставах [3, справа № 2-о-13/11].

Справа 2. Охтирський міськрайонний суд Сумської області 26.08.2008 року розглянув у відкритому попередньому судовому засіданні справу за заявою ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, заінтересовані особи: ОСОБА_4, Охтирська міська державна нотаріальна контора про встановлення факту неприйняття спадщини.

У серпні 2008 року заявники звернулися до суду з заявою про встановлення факту неприйняття спадщини, свої вимоги мотивують тим, що помер їхній батько, ОСОБА_5. Після батька залишилося спадкове майно у вигляді Ѕ частки будинку. На момент смерті батька згідно записів у будинковій книзі у квартирі були також прописані: ОСОБА_4,ОСОБА_2, ОСОБА_3,ОСОБА_1 і залишаються прописаними на даний час.

Але фактично, діти померлого станом на день смерті спадкодавця та у подальшому не проживали за місцем своєї реєстрації, а кожен в різних місцях. Таким чином, дружина померлого ОСОБА_4 єдина із спадкоємців постійно проживала із спадкодавцем на час відкриття спадщини.

Після смерті батька та спливу встановленого законом строку, їхня мати звернулася до нотаріальної контори для отримання сві­доцтва про право на спадщину, але нотаріус їй повідомила, що крім неї вважаються такими, що прийняли спадщину, також і троє дітей спадкодавця, які на момент смерті спадкодавця були прописані разом із ним і у шестимісячний строк не подали заяву про відмову від прийняття спадщини.

Встановлення даного факту має для заявників юридичне значення.

У попередньому судовому засіданні заявники: ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на вимогах заяви наполягають у повному обсязі і просять встановити факт неприйняття спадщини.

Суд проаналізував матеріали справи вислухавши пояснення заявників ОСОБА_2, ОСОБА_3, заінтересованої особи ОСОБА_4, дійшов висновку про необхідність задоволення заяви із наступних підстав.

Так як строк для подання заяви на прийняття спадщини згідно ст.ст. 1273, 1270 Цивільного кодексу України вже сплив, то вони не мають можливості подати заяву про відмову від прий­няття спадщини на користь їхньої матері.

Згідно ст. 1268 Цивільного Кодексу України, спадкоємець, який постійно проживає разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого ст. 1270 ЦК України, він не заявив про відмову від неї.

Так як заявники на момент відкриття спадщини фактично не проживали разом із спадкодавцем, який є їхнім батьком, то відповідно і не можуть вважатися такими, що прийняли спадщину після нього [3, справа №2-о-135].

Проаналізувавши ці справи, ми дійшли висновку, що прецедентом цих справ є відсутність документального підтвердження свідомого волевиявлення спадкоємців прийняти спадщину або відмовитись від її прийняття.



Порядок встановлення факту постійного проживання із спадкодавцем на час відкриття спадщини також заслуговує на увагу.

Перш за все, необхідно розрізняти факт реєстрації місця проживання, за яким відповідно до Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України встановлюється право особи на застосування щодо неї досліджуваної презумпції, та факт постійного проживання, який передбачений нормою ЦК України.

Відповідно до ст. 6 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» громадянин України, а також іноземець чи особа без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, зобов’язані протягом десяти днів після прибуття до нового місця проживання зареєструвати місце проживання.

Відповідно до ст. 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання в ньому (гуртожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, в якому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово.

Особа може мати декілька місць проживання (ч. 6 ст. 29 ЦК України).

Н.О. Давидова влучно зазначає, що часто місце проживання ототожнюється з місцем реєстрації, але у цьому випадку ми спостерігаємо прикру невідповідність теорії й практики. На практиці відмінність між фактичним проживанням і зареєстрованим місцем проживання полягає в тому, що з реєстрацією пов’язане виникнення окремих прав. А норма, передбачена ч. 2 ст. 2 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», про те, що реєстрація місця проживання чи місця перебування особи не може бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження, не завжди має практичне втілення [1, с. 78].

Раніше підтвердження постійного місця проживання фізичної особи забезпечувалось інститутом прописки. Рішенням від 14.11.2001 (справа щодо прописки) Конституційний Суд України визнав таким, що не відповідає Конституції (є неконституційним), пп. 1 п. 4 Положення про паспортну службу органів внутрішніх справ, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 10.10.1994 за № 700, щодо прописки (виписки), згідно з яким паспортна служба органів внутрішніх справ застосовувала як загальне правило дозвільний порядок вибору особою місця проживання.

Вищезазначене рішення Конституційного Суду України стало передумовою появи Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» від 11.12.2003 № 1382-IV, на виконання якого було прийнято постанову Кабінету Міністрів України «Про затвердження зразків документів, необхідних для реєстрації місця проживання в Україні» від 28.07.2004 за № 985.

Прописка, що мала дозвільний характер, була замінена на реєстрацію та облік громадян за обраним ними місцем проживання, що має повідомний характер. Проте, як констатує Н.О. Давидова, обліково-реєстраційні відносини, встановлені замість відносин прописки й виписки, залишились, по суті, попередніми: термін «прописка» змінений на інший — «реєстрація», але незмінним лишився режим їх здійснення — дозвільний [1, с. 78].

Факт «постійного проживання на час відкриття спадщини» передбачає також вказівку щодо тривалості проживання особи зі спадкодавцем.

Відповідно до ст. 3 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» місце проживання — адміністративно-територіальна одиниця, на території якої особа проживає строком понад шість місяців на рік.

Згідно з п. 45 ч. 1 ст. 4 Митного Кодексу України від 13.03.2012 № 4495-VI, постійне місце проживання — це місце проживання на території будь-якої держави не менше одного року громадянина, який не має постійного місця проживання на території інших держав і має намір проживати на території цієї держави протягом будь-якого строку, не обмежуючи таке проживання певною метою, і за умови, що таке проживання не є наслідком виконання цим громадянином службових обов’язків або зобов’язань за договором (контрактом).

Значення формули «постійне проживання», як і порядок його встановлення, у контексті спадкових правовідносин законодавчо не визначений. Жоден з наведених у пп. 3.22. гл. 10 розділу ІІ Порядку доказів постійного проживання не може бути абсолютним свідченням того, що спадкоємець проживав разом із спадкодавцем постійно та безпосередньо перед його смертю.

П.В. Крашенников звернув увагу на те, що реєстрацію місця проживання особи необхідно оцінювати наступним чином: якщо особа зареєстрована за певною адресою, то вірогідно (презюмуємо), що вона там проживає, усвідомлюючи при цьому, що, можливо, особа постійно проживає зовсім за іншою адресою [9, с. 48].

Вірогідність помилки при встановленні такого юридичного факту ставить під сумнів доцільність надання йому визначального значення у питаннях спадкування як способу набуття права власності.

З’ясуємо правову природу фактичного способу прийняття спадщини за ЦК України шляхом проведення ретроспективного аналізу цивільного законодавства України та порівняльно-правового аналізу законодавства зарубіжних країн.

У ст. 549 Цивільного кодексу Української Радянської Соціалістичної Республіки (далі — ЦК УРСР) 1963 року зазначалось, що «спадкоємець прийняв спадщину, якщо:


  • він фактично вступив в управління або володіння спадковим майном;

  • якщо він подав в державну нотаріальну контору за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини.

Зазначені у статті дії повинні бути вчинені протягом шести місяців з дня відкриття спадщини».

У науково-практичному коментарі до ст. 549 ЦК УРСР зазначається, що право вибору способу прийняття спадщини — подання заяви про прийняття спадщини або ж фактичний вступ у володіння майном — належить спадкоємцю, проте вказані дії повинні бути вчинені протягом терміну, встановленого для прийняття спадщини [2, с. 608].

Є.О. Рябоконь, досліджуючи інститут прийняття спадщини за законодавством України, зазначає, що, на відміну від ЦК УРСР, який встановлював єдиний порядок прийняття спадщини незалежно від того, чи присутній спадкоємець у місці прий­няття спадщини, новим ЦК України в урегулювання цього питання внесено значні корективи.

Спадкоємців, які на час відкриття спадщини постійно проживали спільно зі спадкодавцем, автор називає «присутні спадкоємці» та вказує, що поділ спадкоємців на присутніх і відсутніх уперше було впроваджено ще в ЦК УРСР 1922 року, але, якщо в ЦК УРСР 1922 року присутніми вважалися ті спадкоємці, які проживали в одному населеному пункті зі спадкодавцем, то за ЦК України критерієм визнання спадкоємця присутнім є проживання останнього в одному будинку або квартирі з померлим [11, с. 130].

Аналізуючи положення ч. 3 ст. 1268 ЦК України, Є.О. Рябоконь піддає критиці встановлення такої презумпції: «Установлення законом презумпції прийняття спадщини, зумовлене одним лише фактом спільного і постійного проживання спадкоємця разом зі спадкодавцем, є вельми своєрідним «способом» прийняття спадщини. Незважаючи на те, що такий спадкоємець жодних дій для прийняття спадщини не здійснював або навіть не знав про сам факт її відкриття, він вважатиметься таким, що прийняв її в силу норми ч. 3 ст. 1268 ЦК України. Прийняття спадщини шляхом постійного проживання разом зі спадкодавцем на час відкриття спадщини не може прирівнюватися до фактичного вступу в управління або володіння спадковим майном. Для першого способу прийняття спадщини необхідними є два юридичних факти: позитивний (постійне проживання в одному житловому приміщенні зі спадкодавцем на час відкриття спадщини) і заперечний (відсутність відмови від прийняття спадщини протягом установленого законом строку). Навпаки, підставами для застосування другого способу була значно ширша кількість юридичних фактів. При цьому сам по собі факт проживання спадкоємця зі спадкодавцем в одному житловому приміщенні був недостатнім для визнання спадкоємця таким, що прийняв спадщину шляхом фактичного вступу» [11, с. 130–131].

Ми поділяємо думку автора в тому, що правова природа акта прийняття спадщини, який є правочином, тобто дією особи, спрямованою на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків (ч. 1 ст. 202 ЦК України), полягає у здійсненні свідомого волевиявлення особи прийняти спадщину та не узгоджується з концепцією автоматичного набуття спадщини на підставі лише того факту, що спадкоємець постійно на час відкриття спадщини проживав зі спадкодавцем. Є.О. Рябоконь, називаючи фактичне прийняття спадщини своєрідним способом прийняття спадщини, недарма виділяє слово «спосіб». Спосіб як категорія дієслова виражає відношення дії або стану до дійсності. Звідси випливає, що у разі формального способу прийняття спадщини відбувається вираження відношення спадкоємця до дійсності (спадкового правовідношення) шляхом вчинення дії (подання заяви про прийняття спадщини), а у випадку фактичного способу прийняття спадщини виражається відношення законодавця до юридичного факту (стану) шляхом встановлення презумпції у зв’язку з наданням такому стану певного юридичного значення.

Так, ст. 1153 Цивільного кодексу Російської Федерації (далі — ЦК РФ) також передбачає фактичний спосіб прийняття спадщини: «Визнається, поки не доведено інше, що спадкоємець прийняв спадщину, якщо він вчинив дії, які свідчать про фактичне прийняття спадщини, а саме, якщо спадкоємець:


  • вступив у володіння або управління спадковим майном;

  • вжив заходів для збереження спадкового майна, захисту його від посягань або позовів третіх осіб;

  • провів за свій рахунок оплату за утримання спадкового майна;

  • оплатив за свій рахунок борги спадкодавця або отримав від третіх осіб належні спадкодавцю грошові кошти».

Аналогічні норми містяться у цивільних кодексах інших пострадянських країн, наприклад, таких як Білорусія, Казахстан тощо.

Звертаючись до цивільних кодексів Європи, зокрема Федеративної Республіки Німеччина, Франції, Республіки Польща, найбільш близьким за змістом правових понять інституту прий­няття спадщини є Цивільний кодекс Франції. Відповідно до ст. 778 Цивільного кодексу Франції прийняття спадщини може бути «дійсним» або «мовчазним», тобто за замовчуванням; має місце дійсне прийняття, якщо особа бере на себе титул або якості спадкоємця у засвідченому чи приватному акті; прийняття вважається мовчазним, якщо спадкоємець вчиняє дії необхідні або такі, що передбачають його намір прийняти спадщину, і такі, які він вправі вчинити лише в якості спадкоємця.

Як ми бачимо, вищезазначені положення хоча й сформульовані дещо по-іншому, проте за змістом відповідають положенням ЦК УРСР 1963 року й ЦК РФ та передбачають можливість вибору особою способу волевиявлення.

Із зазначеного вище випливає, що фактичне прийняття спадщини — альтернативний спосіб прийняття спадщини, який полягає у діях та/або сукупності дій спадкоємця, які свідчать про його волевиявлення прийняти спадщину, вчинених протягом строку, встановленого законодавством для прийняття спадщини, яким законодавець у контексті спадкових правовідносин надає певного юридичного значення.



Цивільний кодекс України виключив фактичний спосіб прийняття спадщини у розумінні ЦК УРСР, і було б помилковим стверджувати, що йому на зміну прийшло положення ч. 3 ст. 1268 ЦК України, оскільки від нього воно повністю відрізняється за своєю правовою природою, змістом дій спадкоємця та способом реалізації.

Привертає увагу той факт, що у всіх проаналізованих кодексах містяться дві статті «Прийняття спадщини» та «Способи прийняття спадщини». У ЦК України після статті «Прий­няття спадщини» розміщена стаття «Подання заяви про прийняття спадщини», що свідчить про встановлення у ЦК України єдиного способу свідомого волевиявлення прийняти спадщину.

І.А. Покровський підкреслював, що цивільне право з моменту його виникнення і за своєю суттю було правом окремого індивіда, сферою його свободи та самовизначення [8, с. 309]. Наявність презумпції прийняття спадщини є важливою гарантією здійснення прав та законних інтересів визначених законом категорій осіб, проте, як зазначає С.Я. Фурса, передбачена правова концепція не враховує основного принципу цивільного права, що кожний юридично вагомий крок особа має здійснювати свідомо та виявляти свою волю при цьому. Тобто у випадку наявності презумпції принцип свідомого волевиявлення упускається [12, с. 427].

При встановленні правозастосовної практики ми повинні виходити саме з мети встановлення тієї чи іншої норми законодавцем. Метою презумпції, передбаченої ч. 3 ст. 1268 ЦК Украї­ни, на нашу думку, є не встановити спосіб прийняття спадщини, а забезпечити охорону прав та законних інтересів осіб, які постійно на час відкриття спадщини проживали разом зі спадкодавцем, у випадку, якщо вони не здійснили з тих чи інших причин протягом встановленого законом строку волевиявлення щодо спадкового майна шляхом подання нотаріусу відповідної заяви. Така позиція обґрунтовується наступним.

Особливість охоронних правовідносин, зазначає Д.Н. Кархалєв, полягає у тому, що вони виникають не за згодою сторін, а поза їх волею, тобто за відсутності волевиявлення щодо їх виникнення. Підставою для їх виникнення є юридичні факти (дії, події, стани), вказані у законі. Момент виникнення охоронних правовідносин пов’язується, перш за все, зі створенням загрози порушення права, наприклад, у правовідносинах з визнання права. Попереджувальний аспект охорони в цивільному праві полягає в тому, що охорона існує як спосіб передбачення можливого порушення прав та законних інтересів визначених законом суб’єктів у регулятивному правовідношенні. Охорона у цьому випадку втілюється у створенні необхідних умов для здійснення цивільних прав, у встановленні прав та обов’язків. Між регулятивними нормами та охоронними є органічний зв’язок, який полягає у тому, що охоронне правовідношення не може виникнути без регулятивного. Однак, незважаючи на те, що виникнення охоронного правовідношення можливе лише за наявності регулятивного, подальша його реалізація абсолютно не залежить від нього, але може припинятись або реалізовуватись одночасно з ним [5, с. 144].

У проекції на досліджувані нами правовідносини, регулятивними є правовідносини, які виникають у зв’язку з відкриттям спадщини. Можливість здійснити своє волевиявлення по відношенню до спадщини триває протягом встановленого законодавством шестимісячного строку для прийняття спадщини. До закінчення строку, встановленого для прийняття спадщини, той факт, що особа вважається такою, що прийняла спадщину, не надає їй жодних переваг.

Таким чином, на нашу думку, фактичний спосіб прийняття спадщини особами, які постійно на час відкриття спадщиини проживали зі спадкодавцем, за ЦК України не є альтернативним способом прийняття спадщини, а засобом охорони прав та законних інтересів таких осіб. Отже, проблемні питання, які виникають у правозастосовній практиці, виникають у зв’язку з тим, що норма ч. 3 ст. 1268 ЦК України, яка є за своєю правовою природою охоронною нормою, внаслідок неправильного трактування її у підзаконних нормативно-правових актах застосовується як регулятивна, тобто така, що передбачає порядок прийняття спадщини.

Узагальнюючи вищезазначене, результатом нашого дослідження стали такі висновки:

1. Цивільним кодексом України встановлено єдиний спосіб прийняття спадщиниподання заяви про прийняття спадщини.

2. Презумпції, встановлені частинами 3, 4 ст. 1268 ЦК України, є охоронними нормами, метою яких є визнання права на спадщину конкретних категорій спадкоємців, якщо ними не заявлено інше. Охоронні норми у цьому випадку органічно поєднуються з нормами регулятивними, і тільки в такому розумінні цих норм відбувається ефективне забезпечення здійснення спадкоємцями їх прав та законних інтересів, оскільки визнання на законодавчому рівні за певними особами права на спадщину, якщо ними не буде заявлено інше, не суперечить жодним чином здійсненню такими особами інших правомочностей, які входять до права на спадкування. Визначаючи норму ч. 3 ст. 1268 ЦК України як охоронну, ми логічно обґрунтовуємо можливість особи, яка постійно на час відкриття спадщини проживала разом зі спадкодавцем, подати заяву про прийняття спадщини, адже між регулятивними та охоронним нормами в межах тих самих правовідносин колізії неможливі. Подання заяви про прийняття спадщини такими особами забезпечить, перш за все, встановлення свідомого волевиявлення та правильного розуміння правових наслідків вчинюваних дій спадкоємцем, дозволить не лише забезпечити оперативність та ефективність процесу правонаступництва, а й зменшити кількість звернень до суду.

Таким чином, у нотаріальній практиці ми пропонуємо два види заяв про прийняття спадщини з різним правовим змістом.



Заява, яка подається протягом строку, встановленого для прийняття спадщини, особою, яка проживала окремо від спадкодавця

«01» _07_ 2012 року

__15__ год. __20__ хв.

Заява № __16__

Спадкова справа № 12/2012

Приватному нотаріусу Львівського міського нотаріального округу Ворон І.І.

Федюк Мар’яни Іванівни,

що проживає за адресою: місто Львів, вул. Київ­ська, буд. 5, кв. 1, паспорт серії КА № 569845, виданий 01 березня 1996 року Франківським РВ УМВС України у Львівській області, реєстраційний номер облікової картки платника податків за даними Державного реєстру фізичних осіб — платників податків — 4582539641



Заява

10 квітня 2012 року померла моя мати, Куйбиш Лілія Петрівна, 1950 року народження, яка постійно проживала у місті Львові на вул. Академічній, буд. 4, кв. 9.

Після її смерті залишилося спадкове майно, яке складається з квартири, що заходиться за адресою: місто Львів, вулиця Академічна, буд. 4 (чотири), кв. 9 (дев’ять).

Спадщину я приймаю за законом.

Крім мене, спадкоємцями за законом є: чоловік померлої — Куйбиш Данило Степанович та донька померлої — Мацька Аліна Данилівна, які проживають за адресою: м. Львів,


вул. Глін­ки, 10.

Документи, що стосуються оформлення моїх спадкових прав, а також додаткові відомості щодо вирішення питання успадкування будуть подані при зверненні за видачею свідоцтва про право на спадщину.

Мені нотаріусом роз’яснено моє право відкликати подану заяву та відмовитись від прий­няття спадщини протягом строку, встановленого для її прийняття.


Зміст статей 1268, 1269, 1270, 1273 Цивільного кодексу України мені нотаріусом роз’яснено.

Нотаріусом мені також роз’яснено зміст статті 174 Податкового кодексу України.

01.07.2012 року

Підпис: ____________________________________



Заява, яка подається протягом строку, встановленого для прийняття спадщини, особою, яка на час відкриття спадщини постійно проживала зі спадкодавцем

«01» _07__ 2012 року

__14__ год. _20_ хв.

Заява № __18___

Спадкова справа № 13/2012

Приватному нотаріусу Львівського міського нотаріального округу Ворон І.І.

Вайди Олега Івановича,

що проживає за адресою: місто Львів, вул. Рок­со­ляни, буд. 5, кв. 9, паспорт серії КА № 598456, виданий 12 липня 1996 року Франківським РВ УМВС України у Львівській області, реєстраційний номер облікової картки платника податків за даними Державного реєстру фізичних осіб — платників податків — 4586257458



Заява

14 травня 2012 року помер мій батько, Вайда Іван Йосифович, який постійно проживав у місті Львові на вул. Роксоляни, буд. 5, кв. 9.

Після його смерті залишилося спадкове майно, яке складається з квартири, що знаходиться за адресою: місто Львів, вул. Роксоляни, буд. 5 (п’ять), кв. 9 (дев’ять).

Спадщину я прийняв за законом відповідно до ч. 3 ст. 1268 Цивільного кодексу України, оскільки постійно проживав із Вайдою Іваном Йосифовичем на час відкриття спадщини за адресою: місто Львів, вул. Роксоляни, буд. 5, кв. 9, і до цього часу продовжую проживати за вказаною адресою.

Крім мене, спадкоємцями за законом є діти померлого: донька — Поліщук Ірина Іванівна та син — Вайда Іван Іванович, які проживають за адресою: м. Львів, вул. І. Франка, буд. 10, кв. 5.

Документи, що стосуються оформлення моїх спадкових прав, а також додаткові відомості щодо вирішення питання успадкування будуть подані при зверненні за видачею свідоцтва про право на спадщину мною особисто або моїм представником.

Мені нотаріусом роз’яснено моє право відкликати подану заяву та відмовитись від прий­няття спадщини протягом строку, встановленого для її прийняття.

Зміст статей 1268, 1270, 1273, 1274 Цивільного кодексу України мені нотаріусом роз’яснено.

Нотаріусом мені також роз’яснено зміст статті 174 Податкового кодексу України.

01.07.2012 року

Підпис: ____________________________________



3. Необхідність вирішення проблемних питань, які виникають власне на стадії практичного застосування норм права у зв’язку з поверхневим розумінням та неправильним тлумаченням процедури реалізації норм ч. 3 ст.1268 ЦК України та ч. 1 ст. 1269 ЦК України у пп. 4.11 гл. 10 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, обумовлює доцільність внесення змін до ЦК України. Як зазначає О.Є. Рябоконь, норма про те, що для набуття спадщини спадкоємець повинен її прийняти (а не вважатись таким, що прийняв), була випробувана тривалою практикою її застосування у період дії цивільного законодавства УРСР і має бути тією вихідною засадою, навколо якої будуватиметься все законодавство про здійснення права на спадкування у цілому і про прийняття спадщини зокрема [11, с. 134].

Пропонуємо викласти ч. 1 ст. 1269 ЦК України у такій редакції:

1. Спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, має подати нотаріусу заяву про прийняття спадщини.

Пропонуємо також викласти положення пп. 4.11. гл. 10 розділу ІІ Порядку в такій редакції:

«4.11. Для спадкоємця, який постійно проживав разом зі спадкодавцем на момент відкриття спадщини, а також для осіб, визначених ч. 4 ст. 1268 Цивільного кодексу України, які не подали заяву про прийняття спадщини або заяву про відмову від спадщини протягом встановленого законом строку, а також за відсутності інших заяв, які є підставою для заведення спадкової справи, відповідно до пп. 2.1 цієї глави Порядку заява про видачу свідоцтва про право на спадщину є первинним документом, на підставі якого заводиться спадкова справа».

Внесення вищезазначених змін, на нашу думку, допоможе забезпечити однакове розуміння та, відповідно, єдину практику застосування норм права, виключить можливість їх неоднозначного та надто широкого тлумачення, що є недопустимим у правозастосовній практиці.



Список використаних джерел

  1. Давидова Н.О. Реєстрація місця проживання як умова здійснення інших прав // Актуальні проблеми юридичної науки : Збірник тез Міжнародної наукової конференції «Сьомі осінні юридичні читання» (м. Хмельницький, 28–29 листопада 2008 року) : У 4 ч. Ч. 3. – С. 78.

  2. Гражданский кодекс Украинской ССР : Научно-практический комментарий / И.Г. Агапов, М.И. Бару, И.А. Беленчук и др. – К.: Политиздат, 1981. – 639 с.

  3. Єдиний державний реєстр судових рішень. – Режим доступу: http://reyestr.court.gov.ua/

  4. Иоффе О.С. Избранные труды по гражданскому праву. Из истории цивилистической мысли. Гражданское правоотношение. Критика теории «хозяйственного права» / Иоффе О.С. – 3-е изд., испр. – М.: Статут, 2009. – 782 с.

  5. Кархалев Д.Н. Охранительное гражданское правоотношение. – М.: Статут, 2009. – 332 с.

  6. Лиманский Г.С. Наследственное правоотношение : теоретико-методологические и практические проблемы. – М.: Юрист, 2006. – 96 с.

  7. Лист Міністерства юстиції України від 11.10.2010 № 31-32/238 // Офіційний веб-ресурс Верховної Ради України. – Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/v_238323-10

  8. Покровский И. А. Основные проблемы гражданского права. – Петроград, 1917. – 359 с.

  9. Правовой статус гражданина в частном праве : постатейный комментарий главы 3 ГК РФ / Под ред. П.В. Крашенникова. – М.: Статут, 2009. – С. 48.

  10. Про судову практику у справах про спадкування : Постанова Пленуму Верховного Суду України від 30.05.2008 № 7 // Вісник Верховного суду України. – 2008. – № 6. – С. 17.

  11. Рябоконь Є.О. Інститут прийняття спадщини в цивільному законодавстві України : проблеми і перспективи // Вісник Київського національного університету імені Т. Шевченка : Юридичні науки. – 2005. – № 67–69. – С. 129–134.

  12. Спадкове право : Нотаріат. Адвокатура. Суд : Науково-практичний посібник / За заг. ред. С.Я. Фурси. – К.: Видавець Фурса С.Я.: КНТ, 2007. – 1216 с.

MEH № 6 2018 г. - -


Поділіться з Вашими друзьями:

Схожі:

Мирослава Дякович iconПп сергійчук м. І. Київ—2011
Видання здійснене за фінансової підтримки Мирослава Смородського, сина начальника штабу "Поліської Січі" Петра Смородського
Мирослава Дякович iconВідділ рукописів Мирослава Дядюк
На основі архівних документів висвітлюється історія відділу руко­писів лннбу ім. В. Стефаника, формування та переміщення його фондів,...
Мирослава Дякович iconРукописний фонд Львівської національної наукової бібліотеки України ім. В. Стефаника: особливості комплектування І збереження Дядюк Мирослава Степанівна
Завідувач відділу рукописів лннб україни ім. В. Стефаника, кандидат історичних наук
Мирослава Дякович icon“Біографія “Степана Пушика”
Лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка, премії імені Василя Стефаника, Павла Чубинського, Мирослава Сірчана, Олександра...
Мирослава Дякович iconПлани-конспекти уроків до курсу світова література в 2 класі
Бондар Світлана Андріївна, Ващук Світлана Петрівна, Кравець Любов Василівна, Остапюк Мирослава Іванівна, вчителі початкових класів...
Мирослава Дякович iconНачерк до історії Холодноярської організації 1917 1922 років
Мирослава, якому ці землі подарував Ярослав Мудрий. “Мирослав збудував тут городище, обніс його високим земляним валом, створив різноманітні...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка