Мистецькі околиці Майдану



Сторінка1/8
Дата конвертації15.04.2017
Розмір1.29 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8


Мистецькі околиці Майдану

Київ 2011


На обкладинці: ймовірно, це фото Шевченка виконав його приятель Іван Гудовський, художник, родом з Полтавщини; помер 1860-го або 1861-го р.

У нього гостював Тарас Шевченко влітку 1859 р. — за перших часів по своїм звільненні з-під Черкаського арешту. Гудовський містився тоді в невеличкім трьохвіконнім будинкові з садком на Великій Васильківській (Червоноармійській) вулиці, другім від рогу Бессарабки, на чітним боці. Будиночок цей був ще цілий за 1890-х років, його було знесено під час будування величезного будинку Попова. Козачковський в своїх спогадах про Шевченка («Кіевскій Телеграф», 1875 р., ч. 25) оповідає, що того ж 1859 р. Шевченко, проїжджаючи з Київа, подарував йому свою фотографію, «дуже подібну та вдалу»; тре­ба гадати, що це був знімок Гудовського…



Олексій Сімзен-Сичевський. Давні київські фотографи

та їхні знімки старого Київа. З ювілейної збірки в пам'ять академіка Михайла Сергійовича Грушевського. Київ. 1928 р.

Хрещатицька площа (з літографії близько 1860 року).

Під горою готель «Росія», заснований у 1830 р.

© Упорядкування, редагування, макет — Валерій Лисенко, Київ 2011



Фото з архівів київських колекціонерів

Джерела: archunion.com.ua, photohistory.kiev.ua

Тарас Шевченко. Києво-Межигірський монастир. 1843

Нінель КОЛОСКОВА

ЛІТЕРАТУРНО-МЕМОРІАЛЬНИЙ

БУДИНОК-МУЗЕЙ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Музеї України museum-ukraine.org.ua/index.php?go=Pages&in=view&id=1427

Київ 01001, пров. Шевченка, 8-а, тел. (044) 278–3511


Він тут ходив,

Він тут любив, кияни...

Ось вже 170 років минуло від тоді, як було збудовано будинок на Козиному болоті колезьким секретарем, чиновником 14 класу Іваном Івановичем Житницьким. І якщо б не ім’я славного сина українського народу Тараса Шевченка, то долю будиночка спіткало б теж саме, що і решту будівель, знесених і втрачених з часом. І навіть той факт, що в роки Великої Вітчизняної війни будинок залишився неушкодженим, хоча увесь Хрещатик було зруйновано, говорить про те, що Вищі сили оберігають пам’ять Тараса.

Київ на початку XIX століття, як пише тогочасний історик Закревський, мав 30 тис. чол., понад 50 вулиць і близько 100 провулків. У 1846 р. в місті було 5310 будинків і лише 172 з них — кам’яні, решта, були дерев’яними… В 1830-х рр. було затверджено самим імператором Миколою І генеральний план забудови Києва. Докорінно перебудовувалася історична частина міста, зокрема Верхній Київ — Гора. Зносилися стародавні укріплення та інші споруди Києва. Гинуло те, що було живим свідком його могутності і величі.

У 1834 р. сплановано Торгову площу, від якої променями мали розійтися нові вулиці у бік Софійського собору. І ось на одній з них, яка мала назву Козине болото, Іван Житницький 1835 року збудував для своєї сім’ї дім. Минуло одинадцять років і тут поселяється в двох кімнатах Т.Г.Шевченко. Чого саме в цьому будинку?

І.І.Житницький був зятем брата художника-самоука Степана Превлоцького. Напевно, шляхи Житницького й Превлоцького перетнулися у Корсуні у 1840-43 рр. (в ці роки І. Житницький служив у економічному правлінні князя Лопухіна, в кінці грудня 1843 р. він знову в Києві — на посаді помічника окружного начальника в палаті державних маєтностей).

За відомостей М.Чалого (біографа Т.Шевченка) Олександр Превлоцький — брат ольшанського художника Степана — на початку 1830-х років жив у селі Матусові поблизу містечка Шполи, і у нього в цей час мав притулок І.Сошенко.

У кінці листопада 1831 року, по дорозі до Петербурга, Іван Сошенко зупинився у Житницького на Козиному болоті. Звідси 1 грудня 1831 року Сошенко поїхав у Петербург з рекомендаційним листом Житницького до його знайомих, які допомогли приїжджому українському юнакові влаштуватися в столиці і поступити до Академії мистецтв.

Отже, не випадково Тарас Григорович оселився в домі на Козиному болоті 1846 року. Для нього власник будинку був не просто господарем квартири, а добрим знайомим його щирого друга Івана Сошенко і родичем одного з його перших художників-наставників Превлоцького.

До 1847 року доля посміхалася Тарасові Григоровичу. Молодий, спов­нений життєвих сил і оптимістичних сподівань, відомий в країні як автор «Кобзаря», він багато працює, набуває майстерності, проводить час у колі добрих друзів і не усвідомлює, що чекає його попереду. А попереду — арешт 5 квітня 1847 року і 10 важких років заслання. Але в його серці Київ назавжди залишив приємні спогади. В часи важких випробувань він був для поета розрадою й втіхою. Скільки своїх прекрасних поезій художніх творів він присвячує «золотоглавому, садами повитому Києву».

Але ж повернімося до історії будинку. Це характерна дерев’яна споруда І половини XIX століття, яка збудована по «типовому» проекту, призначеному для глухих вулиць і провулків.

Невеликий одноповерховий будинок з мезоніном, збудований із соснових колод, довжиною 8 і шириною 4 сажні (1 сажень ≈ 2,13 м).

Крім сіней, у ньому було шість кімнат. Стояв він на цегляному напівпідвалі, в якому було 4 кімнати, кухня і пральня, покритий був дранню, нашитою в чотири яруси. Обгороджена дощаним парканом садиба з невеликим садом займала ділянку довжиною 13,5 і шириною 10 сажнів. Білостінний фасад виходив на вулицю трьома вікнами з налисниками і віконницями. Типовий будинок незначного чиновника.

З часом будинок і садиба зазнавали змін. Так, на 1876 р. вона зросла до 325 квадратових саженів. Поступово змінювалося також оформлення фасадів і розплануванні приміщень будинку.

Після смерті І.І.Житницького у 1889 р. майно перейшло до трьох дочок і сину, який сплативши сестрам належне, залишив будиночок за собою.




Тарас Шевченко. Видубецький монастир у Києві. 1844. Офорт

Тарас Шевченко. У Києві. Березень-травень 1844. Офорт
У 1900 р. половину садиби продано інженеру Тельтіну. Через шість років весь будинок перейшов до С.Петерсон, яка володіла ним до 1917 р. Після 1917 р. будинок став власністю держави і до 1925 р. використовувався як звичайне житло.

В 1923–24 рр. професор Василь Кричевський дав своїм студентам з Архітектурного інституту практичне завдання — обмірювати давні міщанські будинки Києва. Під час обмірювання будbyrsd на Хрещатицькому завулку мешканці розповіли про чутки, що тут жив Шевченком (у 1894 р. Козиноболотська вулиця була перейменована на Хрещатицький завулок, а з 1954 р. має назву провулок Шевченка). Кричевський перевірив ці відомості й з’ясував, що, дійсно, Т.Шевченко жив в ньому в 1846 р. Допомагав Кричевському його учень Ф.Титаренко.

Порівнявши фотографію І860-х рр., зняту професором Чугаєвичем, на якій зображено будинок Житницького, з будинком І920-х років, В.Кричевський зробив висновки, що будинок мав трохи інший вигляд. Незважаючи на деякі зміни, будинок зберіг всі риси міщанського оригінального будівництва початку XIX ст.

Б.Г.Кричевський також зазначив, що в будинку видно сліди переробки і в парадному вході, і в кімнатах. Будинок в дуже по­ганому стані, особливо з двору. Пооблуплювався тинк, викривились хідники, виймані вікна у верхньому вестибюлі. Дворова лінія фасаду руйнується, вода загрожує зруйнувати фундамент…

Отаке обстеження будинку зробив В.Кричевський та наголосив, “щоб на нього звернули увагу, кому слід. «Треба довести його до ладу і зафіксувати, що в будинку жив Шевченко, і варто було б улаштувати будинок Шевченка на «Козиному болоті» з хатою-читальнею, музеєм і т.п.».

12 серпня 1925 р. Київський Окрвиконком дає розпорядження в комгосп: «Дом, в котором жил Шевченко, совершенно освободить от жильцов, произвести необходимый ремонт и передать в распоряжение Академии наук».

22 лютого 1927 р. питання про реставрацію будинку слухалося на Президії Окрвиконкому. Було прийнято ухвалу: «Доручити Окркомгоспові реставрацію будинку 8-а на Хрещатицькому завулкові, де жив Шевченко, за рахунок кошторису на 1926-27 рр.” На реставрацію напівзруйнованого будинку Київський Окружний Виконавчий Комі­тет та Міська Рада виділили великі на той час кошти — 18000 крб.

В.Г.Кричевському належить не тільки сама постановка питання про реставрацію, а й художнє керівництво всім оформленням будинку-музею, складання художніх проектів кімнат, майстерні й садка. Покладене на нього завдання виконано на високому для того часу науковому рівні. Все внутрішнє упорядкування кімнат і меблі були спроектовані так, щоб вони відповідали часам Шевченка і відтворювали дух тієї епохи.

Роботою щодо збирання матеріалів, розподілом їх по відділах керував дійсний член Інституту Т.Шевченка В.Міяковський.

Не можна не згадати тут і тих, хто приклав багато сил і праці у створенні музею. Це — архітектор К.В.Мощенко, завідувач Музею діячів Є.Я.Рудин­ська, академіки: С.О.Єфремов, О.П.Новицький, професори: А.І.Степович, П.П.Филипович, В.Базилевич, а також Ф.С.Красицький.

10 листопада 1928 року було урочисто відкрито музей для відвідувачів. Протягом 1928-1941 рр. експозиція поповнилася оригінальними роботами радянських художників (ілюстрація до творів Т.Шевченка, малюнки до біографії тощо).

Експозиція післявоєнна була бідною і недосконалою, але навіть такою вона справляла на перших відвідувачів (переважно бійців і офіцерів Радянської Армії) відрадне враження.

І969–1973 рр. За 40 років існування музею він потребував значного ремонту оновлення експозиції. За багато десятиліть будинок, як і його подвір’я, зазнав стільки всіляких змін, що фактично від споруди шевченківських часів лишився лише її зруб, який, на жаль, практично загубив свою конструктивну міцність. У зв’язку з цим комісія Держбуду УРСР вирішила цілком поновити усі конструктивні елементи будинку. Після цього було схвалено єдино вірний принцип реставрації, основою якого стала історична правдивість. Це означало зробити все так, як було за часів проживання в будинку І. Житницького Тараса Шевченка.

То було складне завдання. Проте трирічна творча співпраця державних і громадських організацій завершилася успішно. Проект реставрації зроблено під керівництвом Р.П.Бикової. Українське товариство охорони пам’яток історії та культури створило тоді постійно діючу науково-консультативну комісію, очолену О.Силіним. До неї було залучено близько 80 відомих вчених і фахівців. Окремої уваги заслуговує допомога Спілки письменників України, зокрема шевченкознавців, та тогочасної зав. Меморіалом М.М.Гайдучок.

Реставрації передували всебічні наукові дослідження, натурні й археографічні. Були опрацьовані документи Будівельної комісії 1830-х років магістрату, губернаторства тощо.

Реставраційна комісія дійшла висновку, що за період існування пам’ятник зазнав перебудов і доповнень, а саме:



  • змінені повністю конструкції даху й покрівлі в період проведення реставрації 1927 р.; реставрацію даху було зроблено так, щоб відтворити попередню форму, але значно меншої висоти, ніж попередньо;

  • зроблено два зовнішніх виходи з підвалу;

  • двічі мінялася тесова покрівля на залізну у 1886 та 1949 роках;

  • в окремих приміщеннях зроблено нові перегородки;

  • добудовано два приміщення входу в підвал до північно-західного фасаду;

  • до західної частини фасаду в 1947 року добудовано тамбур, вхід до якого був через двері головного фасаду;

  • планування першого поверху в основному збереглося , за винятком двох нових стін, зроблених у 1927 р. і кількох прорублених прорізів;

  • на обмірних кресленнях 1925-27 рр. показано печі в підвалі.

В період обміру 1970 року печі в підвалі не було, в зв’язку з проведенням у будинку центрального опалення у 1959 році.

Будинок до 1860 року існував без переробок. Всі вищезазначені доповнення виконувалися після 1860 року.

Нинішня експозиція розроблялася на початку 1990-х років і не так заідеалізована, як попередні, що створювалися в часи тоталітарного режиму.

Експозиція в повному обсязі розкриває тему перебування Т.Шевченка в Києві під час трьох його приїздів на батьківщину, насамперед проживання його в будинку 1846 року

Науковці на чолі з завідувачкою музею О.Шевченко доклали багато зусиль над створенням оригінальної, неповторної, цікавої експозиції, яка відповідає всім вимогам літературно-меморіального будинку-музею:


  • по-перше, він не копіює інші шевченківські музеї, а розкриває тему київського періоду життя Т.Шевченка;

  • по-друге, змінився маршрут екскурсії (по сонцю), а не навпаки, як було колись). Тепер у хронологічній послідовності відвідувач проходить кімнатами, де не порушується тематичний зв’язок між ними;

  • по-третє — колишня кімната вшанування пам’яті, в якій було представлено на всю стіну стелаж з книжками, втратила свою актуальність. Тепер вона логічно завершує екскурсію про останній приїзд Т. Шевченка до Києва у 1859 році. В кімнаті представлено оригінали Т.Шевченка, серед них: малярське й гравірувальне приладдя, „Кобзар” 1860 року з дарчим надписом поета, полотняний костюм та сорочка, подарована Тарасові сестрою Яриною.

І дійсно, час, коли прожив поет на Козинці, глибоко ввійшов у життя Шевченка. Тому й зрозуміла пошана народу до цієї незвичайної садиби, що збереглася немов релікт минулих часів.

Давно вже нема його „ровесників”, а він єдиний стоїть в оточенні своїх багатоповерхових сусідів і стояти йому віки пам’ятником вагомої частки нашої історії та літератури. Щороку музей відвідує близько 10 тисяч людей. Його сприятлива аура дозволяє відволікатися від сірого будення й поринути у світ творчого натхнення і спокою. Не обминайте цей казковий куточок в самому центрі Києва, ім’я якому — Будинок-музей Тараса Шевченка.

Володимир СТУПАК

ЛІТЕРАТУРНО-МЕМОРІАЛЬНИЙ

БУДИНОК-МУЗЕЙ Т. ШЕВЧЕНКА В КИЄВІ

Медіа-центр «Першого екскурсійного бюро» primetour.ua/uk/excursions/museum/Literaturno-memorialnyiy-dom-muzey-T-SHevchenko-v-Kieve.html


Адреса: м. Київ, пров. Шевченка, 8а, телефон: +38 (044) 228–3511, вихід­ний день п'ятниця. Один з трьох шевченківських музеїв Києва. Меморіальний музей відтворює атмосферу 1846–47 рр., коли Шевченко жив у Києві аж до арешту в справі Кирило-Мефодіївського товариства.

Сам будинок — раритет київської забудови першої половини ХІХ століття. Він зведений в 1835 р., та зберігся до наших днів. І вже тому він унікальний. Вулиця, на якій жив Шевченко, в той час іменувалася Козячим Болотом. Поет оселився тут у колезького секретаря Івана Житницького, який дав майбутньому Кобзареві рекомендацію для вступу до Академії мистецтв. Тому Тарас Шевченко не випадково вибрав цю адресу для проживання в Києві.

З часом будинок Житницького був перебудований і значно занепав. Після революції він був відданий під житло. У 1925 р. за клопотанням відомого художника, професора Архітектурного інституту Василя Кричевського, будинок був відремонтований. В. Кричевський керував художнім оформ­ленням будинку-музею, складанням проектів кімнат, майстерні й саду. 10 листопада 1928 музей був урочисто відкритий для відвідувачів. Протягом 1928–41 року він поповнювався роботами радянських художників. У війну музей сильно постраждав, але будинок уцілів.

У повоєнний час експозиція була не дуже багатою, але сама справжність настільки «старосвітського» будинку поблизу помпезного Хрещатика справ­ляла на відвідувачів велике враження. Сучасна експозиція розроблена на початку 1990-х років і не містить непотрібного лиску і ідеологічних штампів, пов'язаних з постаттю Шевченка. При музеї — «садок вишневий» — єдиний, що зберігся в центрі міста садибний сад того часу.



Завідуюча Будинком-музеєм Тараса Шевченка Олена СЬОМКА:

садиба середини ХІХ століття, «оздоблена» величчю Шевченка

На самісінькому осерді Києва, усього за кілька десятків метрів від Майдану Незалежності, стоїть в обіймах високого дерев’яного паркану звичайна українська хата. За самим парканом — характерний для київських садиб ХІХ століття фруктовий садок та розкішний квітник. Дівчата, що нині пораються на подвір’ї, щовесни самі ходять на базар по квіткове насіння, потім ретельно готують-засівають грядки й звідтоді аж до пізньої осені старанно доглядають за квітниками. Садок же засаджувався поступово упродовж багатьох років, і коли навідатися до садиби посеред літа, то можна побачити, як соковиті яблука щедро встеляють трав’яний килим під деревами. Садок буяє і родить!

От тільки старезна шовковиця у глибині двору, — порепана, похилена й обперезана товстелезним жмутком дроту, аби не відчахнулася одна з дебелих гілок, — на жаль, уже давно не родить. Але годить уже тим, що, слава Богу, ще не всохла за майже 200 своїх літ. Тож дівчата її пестять, а хтось із чоловіків уже давним-давно замурував величезне дупло на стовбурі цеглиною, щоб не дати снігам-дощам розколупувати його далі й підточити стовбур із середини. Хоча всі розуміють, що того вже замало, що настав час, напевне, великої науки, аби вигоїти поважне дерево, аби ще продовжити віку старезній шовковиці — сучасниці Тараса Шевченка, який навесні 1846 року поселився у цьому будинку і, було, походжав присадибним садочком…

— Дивом збереглася не тільки шовковиця, а й сам будинок, — розповідає завідуюча літературно-меморіальним Будинком-музеєм Тараса Шевченка у Києві Олена Сьомка. — Збереглися вони тільки завдяки тому, що тут жив Тарас Григорович. Можливо, і Господом охороняється садиба, бо ж під час минулої війни, коли увесь Хрещатик було зруйновано, у цьому будинку одні тільки шибки повилітали. Хоча, до слова кажучи, багато чого щезло із самого будинку, який ще задовго до війни став музеєм, — окупанти повивозили килими, документи, навіть скульптуру. Але працівники музею встигли передати в евакуацію найцінніше — особисті речі Тараса Шевченка. Вони й складають сьогодні основу нашої експозиції.

— Олено Григорівно, про що ж розповідаєте гостям Будинку-музею?

— Насамперед про те, як з’явився на цьому місці будиночок, вподобаний згодом для проживання Тарасом Шевченком.

— А й справді: як?

— Але спершу цікавим буде знати, що за часів Київської Русі тутешня територія називалася Перевісищем. Назва походить від того, що люди натягували в цих місцях сітки і в такий спосіб ловили дикого птаха і звіра. Таким було полювання. Згодом у цих болотистих і трав’янистих місцях випасали кіз. Так народилася нова назва місцевості — «Козине болото». А вже після затвердження генерального плану забудови Києва, підписаного царем Миколою І у 1830 роках, почалася активна її забудова. Від торгової площі (нині це майдан Незалежності) вгору до Софії Київської та Михайлівського золотоверхого собору потяглися, неначе промені сонця, нові вулички й провулочки. Так з’явився і провулок Козиноболотський (пізніше — Хрещатицький завулок, а вже тепер — провулок Тараса Шевченка). Тож 1835 року дрібний чиновник Іван Житницький збудував на цьому провулку власний будинок за типовим проектом, розробленим спеціально для вузьких вуличок та провулків.

А через 10 років по тому, навесні 1846 року, будинок Житницького вподобав Тарас Григорович, коли приїхав до Києва, й оселився в ньому. Винаймав одну кімнату, вікна якої виходили на вулицю, а також невеличке приміщення на мансарді, яке облаштував під художню майстерню. Тут великий поет прожив щасливий рік, сповнений творчої роботи, цікавих зустрічей та вечорів у колі друзів. Адже разом з Тарасом у цьому ж будинку оселилися його близькі приятелі — український поет Олександр Афанасьєв-Чужбинський та художник Михайло Сажин. Ось що писав з цього приводу у своїх спогадах Афанасьєв-Чужбинський: «Коли Шевченко повернувся із Седнева, ми зустріли його давнього приятеля художника Михайла Сажина і незабаром оселилися всі разом на Хрещатику, на вулиці, яка називалася «Козине болото»…» І далі: «Тут почалося нове життя у надзвичайно поетичній атмосфері».

— Що означало «нове життя» для Шевченка?

— Разом із Михайлом Сажиним Шевченко малював київські краєвиди, сподіваючись видати альбом, присвячений Києву. «Пішов він (Шевченко) якось раненько малювати руїни Золотих воріт і сказав, що повернеться ввечері. Золоті ворота були недалеко від нашого помешкання», — згадував Афанасьєв-Чужбинський. Власне, Шевченко надумав тоді змалювати всі мальовничі краєвиди Києва, інтер’єри храмів та цікаві околиці. Коли не заважала погода, то він разом із Сажиним пропадав на пленерах із самісінького ранку.

Тарас із великим натхненням працював також у Київській археографічній комісії і за її завданням створив цілу низку архітектурних пейзажів у різних губерніях України. З професором Михайлом Максимовичем брав участь в археологічних розкопках стародавніх поховань біля Фастова. А ще, як писав усе той же Афанасьєв-Чужбинський, «часто замість світського салону ми вирушали до Дніпра, сідали на кручі і споглядали чудову панораму, співали пісні чи думали кожен свою думу». Напевне, з тих дум народилися й дві відомі балади Тараса Шевченка, написані в цьому ж будинку на Козиноболотському провулку влітку того ж таки, 1846 року, — «Русалка» та «Лілея». Може, саме в цьому садку, біля цієї ж старої шовковиці цвіла колись біла лілея і навіяла відповідні настрої та думи поета. Музей береже факсиміле рукопису тих балад…



Тарас Шевченко. Костел у Києві. 1846

Тарас Шевченко. Аскольдова могила. 1846. Папір, сепія, акварель. kobzar.info/kobzar/works/pictures/1846/09/28/15.html

Згадуючи про Шевченка тієї київської пори, Пентелеймон Куліш писав: «Шевченко… Вже був не кобзар, а національний пророк. Київська інтелігенція обгортала українського барда глибоким почитанням».

— Побувавши в «кімнаті Шевченка», поглянувши на робочий стіл поета, на душі стає якось щемно-лоскотно, паморочиться уявою голова: невже й справді він тут жив, тут працював?!

— Достеменно відомо: це саме та кімната з-поміж п’яти інших, розташованих на першому поверсі будинку. Докази зібрано з численних спогадів тих, хто бував тут, зустрічався з Тарасом. Якось одного дня завітав сюди його приятель — російський журналіст Віктор Аскоченський. Він згадував, що тоді стояла спекотна пора, вікна були відчинені і виходили на шлях... Між вікнами стояв стіл, на ньому — папери, монети розкидані… Вулицею повз вікон проходив якраз сліпий жебрак з хлопчиком-поводирем, просив милостиню. Аскоченський взяв зі столу монету, хотів подати її жебракові. Але Шевченко підхопився: чого, мовляв, такий дріб’язок подаєш! І сам простягнув через вікно півімперіал. Жебрак помацав його і повернув господареві кімнати: негоже жебракові, сказав, мати такі великі гроші. Тож довелося Шевченкові подати дрібнішу монету.

Нехай там як, а істина в тім, що в будинку є лише одна кімната, яка виходить вікнами на вулицю. Збереглися згадки й про інші деталі облаштування кімнати. Скажімо, про грубку з красивими голубами. Під час останньої реставрації на ній, до речі, замінили кілька потрісканих часом керамічних плиток. А з меблів не збереглося нічого, і стіл, що стоїть в експозиції «кімнати Шевченка», хоч «приписаний» до тієї давньої доби, та все ж не з цієї садиби. Єдине, що зосталося від Житницьких, — фісгармонія. Можливо, доньки господаря володіли музичною грамотою, і Шевченко чув звуки цієї фісгармонії, що стоїть у куточку однієї з кімнат Будинку-музею.

— Які ще речі «пам’ятають» Шевченка? Які з них викликають особливий інтерес фахівців та відвідувачів музею?

— Звичайно, це літній костюм Шевченка. У ньому його пам’ятали сучасники. У ньому він ходив Києвом у 1859 році, в останній свій приїзд, коли був тут два тижні під арештом. Є солдатська сорочка і баклажка. Є ще одна сорочка, подарована сестрою, з оздобленим лиштвою коміром.

Особливу атмосферу присутності Шевченка-художника зберігає майстерня на мансарді — відвідувачі неначе потрапляють у чудовий куточок Києва середини ХІХ століття, «оздоблений» величчю самого художника. Тут багато граверного приладдя — різці, якими робилися офорти, багата готовальня явно європейського виробництва, а також деякий художній реманент, змайстрований руками самого Тараса — спеціально загострений для офортних робіт цвях, наприклад. Експонуємо й самі офорти Шевченка. У їх числі — оригінальний офорт «Старости», де відтворено один з українських національних звичаїв — сватання. А ще в майстерні є оригінальний розкладний стільчик на дубових ніжках, обтягнутих мішковиною, та етюдник, фарби, «фірмові» італійські та саморобні вугільні олівці, пензлі — словом, усе те, з чим Шевченко ходив на етюди. «Сьогодні і завжди, уклін цьому дому, де пензлі ще зберігають дотик руки Шевченка», — записала у книзі відвідувачів Будинку-музею наша сучасниця, відома українська поетеса Ліна Костенко.

Великий інтерес відвідувачів викликає і доволі багата літературна експозиція Будинку-музею. Експонуємо факсиміле збірки «Три літа». Як відомо, саме за неї поет і постраждав — був засланий у неволю на 10 років… Тут же — факсимільні рукописи балад «Лілея» та «Русалка»…

Узагальнюючи, можна сказати так: експозиція музею розповідає про три приїзди Тараса Шевченка на Україну. Починаючи із 1843 року, коли він ще був учнем Петербурзької академії мистецтв, прибув до Києва, маючи на руках квиток на проїзд у Малоросійські губернії терміном чотири місяці. Потім він був тут як художник, працював в археографічній комісії і мешкав у будинку на Козиноболотській вулиці. Цей період перебування Шевченка представлено в експозиції найбільш розгорнуто, детально. І, нарешті, останній його приїзд до Києва 1859 року.

— Найцінніший «експонат» музею — сам будинок Житницьких… Як доріс він до такого свого статусу?

— Інтерес до нього, справді, був і лишається великим. Особливого значення будинок набув одразу ж після смерті Тараса Шевченка у 1861 році. Мешканці ревно берегли пам’ять про перебування в ньому великого поета і художника, кияни ставилися до Тарасової оселі з особливою пошаною. Наприклад, викладачі київських вузів приводили своїх студентів на Козиноболотську вулицю, аби просто подивитися на цей будиночок. Після смерті господаря садиби Івана Житницького у 1890 році будинок переходив до різних власників, а з 1917 року став комунальним помешканням. Але інформація про те, що в ньому жив Тарас Шевченко, дійшла до тих, хто збирав відомості про культурні пам’ятки Києва під орудою мистецтвознавця Федора Ернста. Тож невдовзі будівлю занесли до реєстру історичних пам’яток міста. А найповніші свідчення про неї зібрав професор художнього інституту Василь Кричевський. Він же першим і порушив питання про відкриття в цьому будинку музею Тараса Шевченка. «…щоб на нього звернули увагу, кому слід, — писав професор. — Треба довести його до ладу і зафіксувати, що в будинку жив Шевченко, і варто було б улаштувати будинок Шевченка на «Козиному болоті» з хатою-читальнею, музеєм і т.п.».

Старання не минули дарма. 12 серпня 1925 року Київський окружний комітет ухвалив рішення про виселення мешканців з будинку та переведення його у розпорядження Всеукраїнської академії наук. За проектом та під керівництвом Кричевського протягом 1925-1927 років проводився капітальний ремонт і реставрація будівлі, а також художнє оформлення експозиції. 10 листопада 1928 року відбулося урочисте відкриття Будинку-музею Траса Шевченка.

Друга реставрація музею відбувалася з 1969 по 1973 роки. Тоді докорінних змін зазнало й подвір’я. Працюючи над відновленням садиби, реставратори керувалися кресленнями варіантів зразкового фасаду, за яким свого часу було споруджено будинок Житницького. Зверталися також і до гравюри за малюнком Михайла Сажина «Вид старого Києва» із зображенням на ній будиночка, в якому мешкав Тарас Григорович. Урешті-решт було цілковито поновлено всі конструктивні елементи будівлі. А останні, треті, ремонтно-реставраційні роботи, а також побудова нової експозиції здійснені у 1992-1995 роках.

До речі, торік сюди приїздив нащадок Василя Кричевського. Подивився на власні очі, який будинок-музей вдалося започаткувати його пращурові, та й каже: довго готувався я до приїзду, а тапер от картаю себе за те, що так неспішно вибирався, що раніше сюди не добрався…

— Кому тепер належить будинок Житницьких? Під чиїм «дахом» працює музей?

— 1966 року літературно-меморіальний Будинок-музей Тараса Шевченка переведено у статус філії Державного (нині — Національного) музею Тараса Шевченка. А в січні 1970 року його взято під державну охорону.

— Чи підпадає під державну охорону старезна шовковиця на межі садиби?

— Ботаніки, на жаль, сюди не навідуються, шовковицю пестимо самотужки. А от щодо межі, то примітка слушна. Справа в тім, що садиба у нинішньому вигляді — то не вся колишня територія Житницьких. Після смерті глави родини частину її було продано. Зверніть увагу на теперішню адресу Будинку-музею: провулок Тараса Шевченка, 8-а. А от «б» — якраз та, продана частина, нині вона належить «Промінвестбанку». А банк, як і інші багатенькі сусіди, веде доволі активне будівництво. Чи варто говорити, що агресивна довколишня оболонка шкодить не тільки шовковиці — Тарасовій сучасниці, а й основам самого «будинку Шевченка»?

— Чим сьогодні живе Будинок-музей?

— Уже хоча б тим, що він є сам по собі. Він зажди відкритий для киян і гостей столиці. Останньої середи місяця вхід до музею безкоштовний. Можна просто зайди до двору, походити-посидіти у садочку. Доволі символічна й плата за екскурсію. А на березневі Шевченківські свята люди приходять до нас без будь-яких запрошень. В такі дні (та й не тільки, до речі, у березні) тут проходять творчі вечори, концерти, презентації нових проектів шевченкіани.

Тим часом наші науковці продовжують свої пошуки й дослідження: відкриваються нові подробиці життя і творчої діяльності Тараса Шевченка під час його перебування у Києві, готуються більш деталізовані експозиції. Подумуємо, аби заснувати при музеї клуб «Козине болото»: хотілося б зібрати у ньому знавців та любителів історії Києва, дати ширший вихід «київській шевченкіані» за межі цієї садиби.


Михаил КАЛЬНИЦКИЙ

ЗНАТОК "ПЕЧЕРСКИХ АНТИКОВ"

Киевский период в биографии Николая Лескова

укоротила постылая супруга

Газета по-киевски 15.02.2006 pk.kiev.ua/history/2006/02/15/120001.html

Николай Лесков родился 16 февраля 1831 года, в Орле, но затем восемнадцатилетний юноша, недоучившийся гимназист, переехал в Киев. Именно здесь ему суждено было начать самостоятельный жизненный путь, набраться впечатлений для будущего творчества.

Трудно найти любителя киевской старины, который не зачитывался бы страницами Лескова на киевские темы,— прежде всего знаменитыми «Печерскими антиками». Эти «отрывки из юношеских воспоминаний» были написаны им уже на шестом десятке. Он писал о тогдашнем Киеве: «Внешность изменилась к лучшему, то есть город наполнился хорошими зданиями и, так сказать, оевропеился, но мне лично жаль многого из старого». Лесков сожалел о былом Печерске и прилегающих урочищах, «которые были застроены как попало, но очень живописно». А главное, — писателю недоставало многих ярких персонажей старого Киева, которых он называл, подобно музейным раритетам, «антиками».

К примеру, популярного обитателя Печерска, отставного полковника Кесаря Берлинского. Этот незаурядный персонаж обладал богатым талантом рассказчика. Причем, увлекаясь, полунищий полковник живописал фантастические подробности о своих подвигах, о близости своей к верховным властям и прочее. Печерские обыватели верили и восторгались.

Другой киевский «антик», запечатленный пером Лескова,— издатель первой в городе частной газеты «Киевский Телеграф» Альфред фон Юнг (Юнк). Это был, по словам писателя, «настоящий литературный маньяк, которого не могло остановить ничто, он все издавал, пока совсем не на что стало издавать». Его газета славилась совершенно немыслимыми опечатками. Если верить Лескову, в одном из выпусков «Телеграфа» сообщалось: «Вчера у нас напечатано: киевляне преимущественно все онанисты — читай: оптимисты».

Перечень колоритных образов из «Печерских антиков» можно продолжать и продолжать. Собственно говоря, это было бы равносильно пересказу всего текста. Интересные киевские подробности встречаются и в других произведениях Николая Лескова — таких, как «Запечатленный ангел», «Фигура», «Умершее сословие», «Владычный суд». Остается только сожалеть о том, что писатель рано покинул наш город. Но причиной тому стали житейские коллизии в судьбе самого Николая Семеновича.

Хотя в Киеве у Лескова проживала родня (так, дядя по матери, врач Сергей Алферьев был профессором Киевского университета), молодой человек во многом был предоставлен себе. Свободой он пользовался по-разному. С одной стороны, Лесков общался с университетскими преподавателями, научился говорить по-украински и по-польски, поступил на казенную службу. С другой — охотно участвовал в студенческих кутежах, в регулярных потасовках молодежи на окраинах, наведывался и к девочкам на Андреевский спуск (там в это время был центр «ночной жизни» Киева.

Но вот двадцатидвухлетний Лесков вдруг решил обзавестись семьей. Недолго думая, он посватался к дочери местного коммерсанта Ольге Смирновой. Скоропалительный брак не дал ему присмотреться к избраннице. Только потом Николай Семенович увидел, что характер супруги — далеко не подарок, что она амбициозна, лишена материнских чувств и вообще психически неуравновешенна (под старость она вовсе выжила из ума). Впоследствии писатель с горечью задавал себе вопрос: «Как иногда люди женятся и выходят замуж?.. Говорят, что самые умные люди поку пают себе сапоги с гораздо большим вниманием, чем выбирают подругу жизни». Не сразу пришла мысль о разрыве; у Лесковых родились сын (рано умерший) и дочь. Но через несколько лет семейная жизнь стала для Николая Семеновича совершенно нестерпимой. В 1861 году он покинул город на Днепре. Куда угодно, лишь бы подальше от законной супруги!

В дальнейшем Лесков лишь изредка наведывался сюда, навещая родню, не раз бывал на Михайловской улице в гостях у брата Алексея, заведующего городской больницей. И — ирония судьбы! — в один из приездов познакомился на Подоле с красавицей Катериной Бубновой. Они полюбили друг друга, и она некоторое время жила с Лесковым в Петербурге гражданским браком. Их сын Андрей впоследствии стал биографом отца.

Теперь в честь Николая Лескова на Малой Житомирской висит мемориальная доска, но… доказано, что совсем не на том доме, где он жил. А вот улица вблизи Печерского рынка, названная его именем, более соответствует исторической правде: это — бывшая Большая Шияновская улица, на которой и происходило действие бессмертных «Печерских антиков».



Николай ЛЕСКОВ




Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8

Схожі:

Мистецькі околиці Майдану iconДовідка Дигас Віктор Васильович Голова Ради го «36 Сотня Самооборони Майдану»

Мистецькі околиці Майдану iconАмстердам: Фанфан-тюльпан!
Геза Гардони, церкву Св. Антонія Падуанського, а також ознайомитися з найвідомішою пам'яткою Егера фортецею 13 століття з приголомшливим...
Мистецькі околиці Майдану iconЕ. М. Ремарк тіні в раю
Наприкінці останньої війни я опинився у Нью-Йорку. Околиці П’ятдесят сьомої вулиці стали для мене, вигнанця з поганеньким знанням...
Мистецькі околиці Майдану iconКіровоград
На околиці міста Кіровограда, що має гарну назву Завадівка, серед одноповерхових приватних будинків видніється приміщення загальноосвітньої...
Мистецькі околиці Майдану iconЛариса колодіна
У статті розглянуто художньо-мистецькі особливості та теоретичні засади щодо історії виникнення й актуальності літератури факту у...
Мистецькі околиці Майдану iconВидавництво дитячої
Двоє нерозлучних друзів, Сашко І сергій, знайшли на околиці міста скіфську могилу. А на дні її лежав велетень. Хто він? Космонавт...
Мистецькі околиці Майдану iconСценарії відкритих позакласних заходів, присвячених 140-річчю Лесі Українки
Квк, уроки-інтерв’ю, уроки-мандрівки, уроки-портрети, літературно-мистецькі композиції, шкільні конкурси читців-декламаторів та юних...
Мистецькі околиці Майдану icon120 років від дня народження андрія васильовича головка творча доля Андрія Головка
Не одне покоління читачів починало знайомство з сучасною українською прозою із його оповідань «Пилипко» та «Червона хустина», а молоді...
Мистецькі околиці Майдану iconКалашник Наталія Балатівна та Павлик Світлана Дем’янівна, вчителі української мови та літератури Смілянського нвк «Загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів №3-колегіум» зміст біографічна довідка
Народилася Оксана Дмитрівна 13 квітня 1906 року в Полтаві — провінційному на той час, але багатому на літературно-мистецькі традиції...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка