Мистецькі околиці Майдану



Сторінка3/8
Дата конвертації15.04.2017
Розмір1.29 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8

В статье: Терменвокс по-киевски.


Украинский деловой еженедельник "Контракты" № 18 от 05052008

kontrakty.com.ua/show/rus/article/44/ 18200810370.html

...

Один из наиболее почетных заказов (особенно с точки зрения нынешнего времени), который довелось выполнять заводу Термена, связан не с Киевом. Речь идет об изготовлении чугунного креста для могилы Тараса Шевченко на горе под Каневом. Когда Кобзаря, согласно его воле, погребли на круче над Днепром, на могиле установили деревянный крест, но он со временем обветшал и повалился. И тогда поклонники творчества поэта решили создать ему новое надгробие. Известный меценат Василий Тарновский пожертвовал на это тысячу рублей — на то время вполне достаточную сумму. Академик архитектуры Виктор Сычугов разработал проект большого креста, украшенного орнаментом, а отливали его на предприятии Термена. Тарасова могила обрела новый вид в 1884 году, и чугунный крест возвышался над ней вплоть до советского времени. Потом, правда, его заменили бюстом Кобзаря, затем — громадным монументом со статуей в полный рост. А терменовский крест стоит теперь на территории музея-заповедника на Тарасовой горе.

ЛЕСЬ КУРБАС


Пам'ятник Лесю Курбасу (25. 02.1887 — 3.11.1937) по вул. Прорізна №8 відкрито 1 квітня 2002, його автори скульптор Ми­ко­ла Рапай і архітектор В’яче­слав Дормі­донтов.

Лесь Курбас (Олександр-Зе­нон Степанович) — видатний український режисер, актор, педагог, драматург, публіцист, перекладач, реформатор вітчизняного театру. Народився 25 лютого 1887 року в місті Самбір (тепер Львівської області) у родині акторів галицького театру Степана та Ванди Курбасів (за сценою — Яновичі). Дитячі та юнацькі роки митця пройшли в селі Старий Скалат, тепер Підволочиського району Тернопільської області. Навчався у Віденському та Львівському університетах. Здобув популярність як режисер-експериментатор, один із засновників сучасного українського театру. Організатор труп «Тернопільські театральні вечори» (1915), «Молодий театр» (1916), «Березіль» (1922 рік, з 1934 — Український театр ім. Т. Г. Шевченка).

Творчість Курбаса стала визначною школою сценічного мистецтва. Не випадково пам'ятник встановлено у сквері неподалік колишнього «Молодого театру» (вул. Прорізна № 17), створеного Курбасом, коли він у травні 1916 року вперше очолив студію починаючих акторів. У творчому добутку Курбаса й безліч акторських робіт: Гонта («Гайдамаки»), Гурман («Украдене щастя»), Астров («Дядя Ваня»), Хлестаков («Ревізор»), Едіп («Цар Едіп») і багато інших.

Але світлі надії обірвав СТОН — Соловецька в'язниця особливого при­значення, де майстер сцени провів останні роки життя. Спочатку Леся Курбаса було засуджено до 5 років виправно-трудових таборів (09.04.1934 р.; ст. 5411 КК УСРР; трійка КООГПУ УСРР; УСБУ Харківської області № 21193; УФСБ РК, П-3843). Перебуваючи в місцях позбавлення волі на Соловках, повторно був засуджений рішенням особливої трійки УНКВД ЛО (протокол № 83 від 9.10.1937 р.) до вищої міри покарання. Розстріляний 3 листопада 1937 року в урочищі Сандармох біля Медвеж’єгорська на півдні Карелії (неподалік Біломорканалу).

Тодішню ліквідацію «ворогів народу» було приурочено до 20-ї річниці Жовтневої революції... 27 жовтня і 1–4 листопада 1937 року капітан держбезпеки Михайло Матвєєв розстріляв в урочищі Сандармох 1111 соловецьких в'язнів — так званий «соловецький етап». Серед них — майже 300 українців; до списку «українських буржуазних націоналістів» потрапив цвіт української інтелігенції — люди, які ще створили б неоціненні духовні скарби...

Реабілітовано Леся Курбаса посмертно в 1957 році. І лише через 45 років він повстав у бронзі.

Елена ШАНСКАЯ

АЛЕКСАНДР МУРАШКО

«Пропоную роботу»

pro-robotu.com.ua/articles.php?aID=1014&action=view_article
Во второй половине ХІХ века Киев активно застраивался. В архитектурном облике кварталов, примыкающих к Владимирской улице, важную роль должен был играть Владимирский собор. «Долгострой» возводили тридцать четыре года. Первоначальный проект архитектора И. В. Шторма — грандиозный храм с 13 куполами — так и не был утвержден: чересчур дорого. Архитектор П. И. Спарро оставил в проекте только семь куполов. Закладка собора состоялась в 1862 году. Руководство строительными работами поручают А. В. Беретти, который на ходу меняет проект… В стенах возведенных до купола, появляются трещины, и строительство прекращается на десять лет. Сплошная головная боль. Пришлось даже делать проект достройки. Расписывать собор пригласили В. Васнецова, М. Нестерова, М. Врубеля, Н. Пимоненко и других известных художников, работающих под руководством профессора Адриана Прахова, историка искусств, археолога и критика. Именно Прахов привлек к оформлению собора Александра Ивановича Мурашко, столяра и резчика по дереву. Получив подряд на грунтовку стен и позолотные работы, Мурашко-старший перенес из Чернигова в Киев свою мастерскую. У него было чутье настоящего коммерсанта: за первым подрядом последовал и второй — на изготовление церковной мебели.

Так совсем юный и застенчивый мальчик Саша Крачковский, пасынок Александра Ивановича Мурашко, вернулся в родной город. До семи лет он воспитывался у бабушки, простой крестьянки, которая своими рассказами о героических временах казачества и прекрасными народными сказками зажгла в душе мальчика романтический огонек и разбудила воображение. Часто мальчик бегал из мастерской отчима на строительство, наблюдал за великими живописцами и их работой. Раем ему казалась рисовальная школа дяди Николая Ивановича Мурашко. Но парнишку, который всерьез мечтал стать художником, отдали в гимназию. Учился он весьма неважно, поэтому рассерженный отчим забрал Сашу из гимназии и отдал в ученики работавшему в его мастерской иконописцу. В худом, высоком и нескладном подростке, который немного заикался и был очень застенчив, В. Васнецов и А. Прахов рассмотрели Божью искру таланта. Васнецов позволил пят­надцатилетнему подростку копировать лики, написанные на стенах Владимирского собора.

У подростка была мечта — дерзкая и труднодостижимая. Саша мечтал учиться в Петербургской академии художеств. Отчим же был непреклонен: столярное ремесло и «малевание» иконописных ликов — самая что ни на есть подходящая профессия. Скандал получился громким, строптивый мальчишка решил перейти на собственные хлеба и сбежал из дому. Ночевал с босяками на плотах и баржах, на днепровских склонах, в недостроенном соборе — и рисовал. Набрасывал портреты колоритных киевских босяков, жанровые сценки на подольских базарах. Кочевая жизнь привела к тому, что Саша сильно простудился и обратился за помощью к отчиму. Но Александр Иванович был, что называется кремень, и, желая вернуть строптивца и ослушника домой, проигнорировал просьбу. Тогда дерзкий мальчишка обратился за помощью к А. Прахову: «Мне бы немного денег, поживу в деревне, поправлю здоровье, поработаю, а осенью поеду поступать». Прахов дал юноше денег и попытался «разрулить» семейный конфликт. Виктор Васнецов, Николай Мурашко, родной брат Александра Ивановича, и Адриан Прахов уговорили Мурашко обвенчаться с матерью Саши (брак не был освящен церковью), усыновить юношу и более не противиться его желанию стать художником.

Теперь Александр Мурашко-младший мог учиться в частной рисовальной школе дяди, впоследствии ставшей городской, финансировавшейся меценатом Н. И. Терещенко. Здесь преподавали известные художники, школу поддерживали выдающиеся деятели культуры — Репин, Крамской, Поленов, Ге, Чистяков и Мясоедов. Профессора Киевского университета вели историю искусств, анатомию и перспективу. В 1894 году Александр Мурашко отправился штурмовать северную столицу, имея рекомендательные письма В. Васнецова и А. Прахова, а также наброски, портреты и жанровые сценки, написанные им в деревне под Киевом, где он жил, готовясь к поступлению в класс И. Репина. Попытка слету покорить академию не удалась. Мурашко поступает в Высшее художественное училище, открытое при академии, и через два с половиной года как один из лучших учеников становится вольнослушателем учебного заведения, о котором он мечтал.

Мурашко плодотворно работает в жанре портрета — «Портрет девушки», «Портрет юноши, читающего книгу», «Портрет Зинаиды Евдокимовой», «Портрет художника Николая Петрова». Рядом с ним учатся друзья-сопер­ники Б. Кустодиев и Ф. Малявин. Заканчивая академию, выпускники представляли на конкурс картину. А. Мурашко представил «Похороны кошевого». Тема, без сомнения, была выбрана под влиянием репинских «Запорожцев…» Запорожцы Мурашко провожают в последний путь своего предводителя, гроб накрыт красной тканью, каждый держит в руках горящую свечу. Фоном служит темный лес, из которого выходит похоронная процессия. Сумрачная картина, сумрачные чувства. Это единственное полотно художника на историческую тему. Мурашко обошел своих друзей-соперников: ему досталась золотая медаль и право обучения за границей за счет академии. Особо значительным для него было пребывание в Париже и Мюнхене (1901–1903), где он усваивает уроки импрессионизма.

В начале ХХ века импрессионисты уже превратились из бунтарей в знаменитых художников. Главное для импрессионистов — цвет, их уроки усваивает Мурашко. На его полотнах появляются отсветы парижских фонарей, переливы тканей платьев кокетливых парижанок. «Мазила из Саши выйдет великолепный, но ему необходимо дисциплинировать свой талант», — считал А. Прахов, его поддерживал и Н. Мурашко. Как известно, Париж — город-праздник, с дисциплиной здесь туго, ведь богема ее не признает. По совету старших друзей и наставников Александр Мурашко перебирается в Мюнхен, который в то время был центром искусства модерна. Среди знаменитых мюнхенцев, выставлявшихся на престижной ежегодной выставке — Мюнхенском сецессионе — был и знаменитый художник Валентин Серов. Мурашко совершенствует рисунок, осваивает некоторые приемы, характерные для модерна, но навсегда остается приверженцем реализма в искусстве.



Девочка с таксой Крестьянская семья
В 1904 году в Петербург возвращается зрелый мастер. Своеобразным итогом ученичества стала картина А. Мурашко «Карусель». Две юные крестьянские девушки, впервые попавшие в город, катаются на карусели. «Мне хотелось передать весь вихрь движения карусели, весь блеск ее балаганных украшений, смущение и радость простых деревенских девушек…», — писал А. Мурашко. Картина экспонировалась на Мюнхенской международной выставке 1909 года и получила золотую медаль. «Карусель» купили для Музея изобразительных искусств Будапешта, у нас остался только эскиз… Это было уже международное признание. Художник получает приглашения принять участие в выставках и посетить Берлин, Париж, Вену, Амстердам, Венецию, он на равных соперничает с русскими и европейскими художниками, представляя украинское искусство, которое становится частью европейского художественного процесса.

Но ни Петербург, ни европейские столицы не могли соперничать с родным городом, в 1907 году художник возвращается в Киев: «Тут солнце, тут чудесная природа, тут своя культура». На родине написаны такие шедевры — «Солнечные пятна», «Благовещение» (единственная картина на религиозную тему), портреты Веры Дитятиной и Веры Епанчиной. Увидев в Национальном художественном музее Украины последний портрет, известный меценат и коллекционер барон Э. Фальц-Фейн узнал свою матушку, которая в эмиграции сокрушалась, что ее любимый портрет сгинул в огне гражданской войны. Теплые родственные отношения с семьями Н. Мурашко и А. Прахова художник пронес через всю жизнь: он и Николай Прахов, сын А. Прахова были женаты на сестрах. Замечательные портреты Н.Мурашко («Старый учитель»), его жены Е.Мурашко, А. Прахова и его дочери, а также жены художника Маргариты Мурашко можно увидеть в Национальном художественном музее Украины. Там же находится и самая, пожалуй, известная картина живописца — «Крестьянская семья».

Стремясь превратить Киев в значительный художественный центр, А. Мурашко открывает свою студию живописи, где одновременно обучается до ста человек. Он преподает в Киевском художественном училище, открытом на базе школы Н. Мурашко. Студия играла большую роль в художественной жизни города. Александр Александрович мечтал поднять ее до уровня академии. Мастер стоял у истоков создания «Нового общества художников», выставки которого с успехом проходили в Киеве, Петербурге, Вологде и других городах России до 1915 года. «Мне нужна украинская Академия художеств в родном городе Киеве, где столько света, столько красоты», — говорил А. Мурашко. Несмотря на бесконечную смену властей, Мурашко и его единомышленники своего добились.

Он жил на Лукьяновке в небольшом частном доме. Не боялся ходить поздно вечером — в городе его знали. Теплой июньской ночью 1919 года он возвращался с женой из гостей. Его остановили трое, жену заставили уйти. Неподалеку от дома художника убили по-бандитски — выстрелом в затылок. А. А. Мурашко открыл скорбный реестр «случайных» смертей: ученый Лев Симиренко, художник-график Георгий Нарбут, композитор Николай Леонтович. Отстрел цвета украинской интеллигенции… Студенты и преподаватели несли покрытый красной тканью гроб с телом А. А. Мурашко на руках от академии до Лукьяновского кладбища. Ему было только сорок четыре года. Первая известная картина художника «Похороны кошевого» оказалась пророческой.

Одна из последних работ мастера — «Автопортрет» 1918 г. Гордая посадка головы, разворот плеч, уверенный в себе человек, состоявшаяся личность. Пристальный взгляд художника направлен на зрителя. Он пристально и оценивающе всматривается в нас сегодняшних.

Ольга ЖБАНКОВА

СВІТ ОБРАЗІВ І БАРВ

Дзеркало тижня № 10 (334) 8–16 березня 2001 dt.ua/3000/3680/30335
Національний художній музей України зустрів XXI століття виставкою Олександра Мурашка (1875–1919) — художника, який досконало виконав роль першопрохідника, — він увів українське мистецтво в XX століття.

Його творчість народжувалася на зламі епох. Не руйнуючи традицій учителів, Мурашко приходить до нового бачення природи та людини, де органічно поєдналися реальність й умовність, знаходить іншу образно-пластичну мову живопису, в якій панує барвисто-декоративне багатство світу. Він створює свою естетичну систему, яка багато в чому визначить художні пошуки тих, хто йшов услід за ним — Ф.Кричевського, О.Маневича, А.Петрицького, А.Богомазова, А.Екстер...

Визнаний ще за життя не лише на батьківщині, а й у Європі, Мурашко одним із перших вивів українське мистецтво з вузьких рамок провінційності, увів його в контекст світових художніх процесів.

На жаль, він став першим і в ряду тих, із ким розправилася революційна влада. Фатальний постріл у потилицю, що пролунав теплої липневої ночі неподалік будинку художника, не був випадковим — надходили часи розправи з національною культурою, яскравим представником якої був Мурашко.

Олександр Мурашко розпочав свій шлях послідовним учнем видатного Іллі Рєпіна, про що свідчить його трохи похмура настроєм і колоритом програмна картина «Похорон кошового», написана за законами історичного жанру передвижників. А завершив — полотнами, де стверджується радість буття з такою посиленою інтонацією, що перетворює їх на якусь мальовничу формулу краси і щастя. Від досить старанно прописаних облич героїв-запорожців він приходить до вільної, широкої манери, де кожен мазок набуває своєї матеріальної вагомості.

Виставка, приурочена до 125-річчя від дня народження Олександра Мурашка, дає можливість доторкнутися до світу образів і барв талановитого майстра. Важко вибрати з представлених понад ста робіт тих небагато, про які йтиме мова. Кожна його картина — це життя, у якому спресувалися безжально короткі, відпущені долею роки, позначені роздумами пошуків і радістю знахідок.



У кафе. 1903 Девочка с собакой. 1903–1904

«Парижанки». 1902–1903

Успішно завершивши 1900 року навчання в Петербурзькій академії мистецтв, Мурашко як її пенсіонер відбуває за кордон. Відвідавши Італію, він надовго затримується в Парижі — місті художників і поетів, визнаному центрі не лише світової моди, а й мистецтв. Його захоплює вир паризького життя. Тут він пише серію картин, на яких постають галасливі вечірні вулиці, багатолюдні кафе, молоді привабливі жінки, такі собі напівсвітські дами, що неначе зійшли зі сторінок романів Золя й оповідань Мопассана.

І знову Мурашко слідує за вчителем, який показав звичаї паризького кафе ще на світанку своєї творчості. Характер поз, жестів, облич — усе свідчить про міцну реалістичну школу молодого митця. Проте учень відходить від рєпінської розмовності й повчальності. Час уже висуває нові значеннєві та живописні пріоритети.

У паризьких роботах Мурашко віддає данину ще пам’ятному в Європі імпресіонізму, якого не оминув жоден із найбільших майстрів початку ХХ століття. Він прагне відбити складні світлові ефекти — мерехтіння ліхтарів на нічних вулицях; розкрити красу колористичних поєднань — тонких переливів перламутрово-сірих і рожевих тонів, у які яскравою ваблячою плямою вривається червоний колір («Біля кафе»).

В іншій роботі виразність образів досягається пластикою вигнутих у різкому русі постатей, співвідношенням великих площин чорного кольору із сірим тлом, певною гротескністю образу героїні, котра нагадує нам кафешантанних дів постімпресіоніста Тулуз-Лотрека. Ці особливості наближають митця до стилю, що панував у ті роки в Європі, — модерну. У паризьких роботах відчутно намічаються ті двоє начал, що визначать подальший шлях майстра, — пленерність імпресіонізму і декоративність модерну. Особливий вплив мистецтва сецесії Мурашко відчує на собі в Мюнхені. Саме там він спробує збагнути суть нової образності світу. Роботи ж, написані у Франції, художник назвав «гріхами молодості» і навіть трохи соромився (як здавалося йому) їх «зовнішньої красивості».

Благовещение. 1909
«Сонячні плями». 1908

Захід дав істотний імпульс художнім пошукам Мурашка, але живописець зберіг свою індивідуальність. Для нього, хто з дитинства всотав самобутні традиції української культури, щедру сонячність її землі, природним було прагнення до посилення декоративного начала.

Повернувшись 1907 року з Петербурга і поселившись у Києві, Мурашко занурюється у близьку його серцю красу довкілля. Його барви наповнюються світлом і повітрям, опромінюються сонцем, випромінюють радість буття.

Людина і природа, осмислені художником у єдиних пластичних категоріях, набувають глибинного взаємозв’язку. Сонячне світло, у промінні якого перетворюється світ, часто стає ледь не головним героєм його картин...

Великі жовті сонячні плями, що пробиваються крізь гілля дерев тінистого саду, сковзають по землі, людських постатях. Пригадується «Дівчина, освітлена сонцем» В.Сєрова (раннього Мурашка, до речі, часто порівнювали з цим художником). Але тут на зміну тремтливо вібруючому живопису, що відбиває скороминущість зображеної миті, приходить інше світобачення, пленер набуває інших особливостей. Світло знаходить своє матеріальне втілення. Відблиски-плями, які неймовірно нагадують нам невловимі, постійно вислизаючі «сонячні зайчики», мають певну форму і ритміку. У них містяться динамізм картини та активна життєва основа, що відповідає образам портретованих молодих людей — двоюрідного брата Жоржа, дружини іншого кузена — Олександри Іванівни Мурашко. Багато років вони були улюбленими моделями митця. Це Жорж сидить на кормі човна одного із найбільш сліпучо-сонячних полотен майстра. І хто міг припустити тоді, що через кілька років він загине в одному з перших боїв імперіалістичної війни? А ось Олександра Іванівна ковзає в граціозному русі по льоду, сидить, відкинувшись на спинку стільця...

Мурашко часто писав портрети своїх близьких. Очевидно, спогади про дитячі роки, обділені материнською ласкою, зробили його особливо чутливим до сімейних взаємозв’язків. У колі своїх рідних він знаходив спочинок і впевненість. На його полотнах і пастелях зображено майже весь рід Мурашків, сім’ю Прахових (художник і син Адріана Прахова Микола були одружені з рідними сестрами). Використовуючи виразні можливості жесту, пози, предметних атрибутів, майстер розкриває безпосередність дитячої натури, м’яку жіночність, силу інтелекту, красу духовного життя його оточення.


«Біля ставка». 1913

Починаючи з портрета, створеного на Капрі 1909 р., під час весільної подорожі, постійною моделлю Мурашка стає його дружина, Маргарита Августівна Крюгер, одна з чотирьох дочок київського нотаріуса. У її спокійній позі, виразі обличчя вже тоді художник уловив відчуття нескінченної постійності. Здається, минуть роки, і все так само сидітиме Маргарита перед своїм Майстром, і таким самим м’яким світлом променитимуться звернені до нього очі.

Жінка терпляче позувала чоловікові в багатьох його роботах, допомагаючи тим самим розв’язувати важливі для нього живописні проблеми світла і кольору. Зображуючи її в кріслі на тлі ставка, митець не так прагнув відбити характер жінки, як знайти ту міру взаємин природи і людини, що виражає їхню абсолютну гармонію. Контраст глибокої тіні і яскравого сонячного світла сплавляється в пронизливий образ літа. Колір тут переходить у світло. У променях спекотного сонця мажорно звучать акорди синіх, фіолетових, зелених тонів. Декоративна сила барв яскравого дня посилюється і тими рожевими кольорами, що полум’яніють на величезній синій шалі, так органічно вписаній у довкілля.

З Маргаритою Августівною Мурашко прожив десять щасливих років. Жінка тяжко пережила загибель чоловіка, багато сил доклала, щоб зберегти його спадщину, пам’ять про нього. Згодом вона вдруге вийшла заміж. Але її нова сім’я також стала жертвою правлячої системи — чоловіка репресували, Маргариту Августівну, як дружину ворога народу, заарештували. Скінчила вона свої дні у в’язниці...


«Селянська сім’я». 1914

Особливе місце в мистецтві Мурашка завжди посідали селянські образи. Спогади про дитячі роки, проведені з бабусею, злилися в душі художника з його любов’ю до народу, традицій українського побуту.

У своїх картинах Мурашко заговорив про селянство інакше, аніж його попередники. У цьому — своєрідна прикмета нового часу, що відкинув соціальну спрямованість мистецтва передвижників. Селянські образи художника вирізняє святкова урочистість, у них вчуваються глибина і цілісність натури, незнищенний зв’язок із природою. Які чисті й прояснені обличчя у хлопця та дівчини — героїв картини «Зима». Які органічні вони серед цієї засніженої далечіні, м’яких блакитнуватих сутінків, що спускаються на землю...

Літо 1914 року художник провів у маєтку своєї родички Катрі Іваницької в селі Лучки на Полтавщині. Там він написав низку робіт, у тому числі — «Праля», в якій полум’яні оранжево-жовті барви перетворюються на метафору пекучого сонця, а також «Селянська сім’я», що стала етапним твором майстра. Тут, на полотні, зійшлися разом старість і молодість, минуле й майбутнє. Чинно сидять батьки, склавши на колінах свої натруджені руки. Ці люди постаріли, не порушуючи звичаїв, а підпорядковуючись лише законам часу. Тепер черга їхній дочці пройти той самий споконвічний шлях радощів і знегод. Ця невелика сім’я (написана з конкретних селян) виступає у Мурашка носієм життєвої мудрості багатьох поколінь.

Живописне вирішення твору вступає в глибинний взаємозв’язок із його духовним началом. Великі площини синьої, зеленої, червоної барв, які всотали силу землі, «ліплять» форму, надаючи образам відчуття значимості. М’яке сонячне світло, яке не створює контрастів, заповнюючи простір, з’єднує людей і той великий світ за межами хати, що зазирає літньою зеленню у віконце.

Відомий київський художній критик Є.Кузьмін писав у своїх рукописних нотатках на початку 20-х років: «Мурашко показав, що національність не в «марусях» і «бандуристах», а в органічному зв’язку самого автора зі своєю землею, яка вигодувала його, у збагаченні свого народу, не відгороджуванні його від інших світів, а саме у прилученні до великої світової культури».

Нарядно запнуті в яскраві барвисті хустки молоді щасливі селянки, що кружляють у вихорі ярмаркових забав на картині «Карусель», принесли Мурашку європейську славу. Напевно, вони були так само екзотичні для рафінованого Заходу, як і гаїтянки Гогена. Та мюнхенська виставка 1909 року і започаткувала низку запрошень із багатьох столиць та міст. Рим, Берлін, Дюссельдорф, Кельн, Амстердам — скрізь роботи художника були бажаними і мали успіх. Їх купували музеї і приватні колекціонери. Сьогодні, коли точаться палкі суперечки навколо питання, хто представлятиме національне мистецтво на венеційській бієнале, варто згадати, що вже був художник, який зумів ще 1910 року гідно представити там Україну, — Олександр Мурашко.

Він був талановитим живописцем, понад усе любив сонячне світло і яскраві барви життя... Він був художником-новатором, який прокладав шлях іншим... Він був обдарованим педагогом, багато сил віддав справі виховання молодого покоління...

Попередня виставка Олександра Мурашка відбулася в Києві чверть століття тому. За цей час встигло вирости покоління людей, більшості яких ім’я художника невідоме. Сьогодні, коли духовне часто поступається місцем матеріальному, радієш, що так багато людей приходить у музей побачити картини нашого славетного співвітчизника. Вони не лише витримують конкуренцію з роботами сучасних майстрів, які містяться в сусідніх залах, а й повнозвучно заявляють про свою непересічну актуальність і в наш, багатий на художні пошуки час. Перед творами Олександра Мурашка починаєш раптом розуміти, здавалося б, банальну істину: справжнє мистецтво — вічне.

Михаил КАЛЬНИЦКИЙ

ДОМ МУРАШКО: КАРТИНА "МАСЛОМ" НА ПОРОГЕ

Сокращённо, с ЖЖ 12.02.2011 mik-kiev.livejournal.com/70401.html
Во второй половине XIX века с Киевом была тесно связана судьба многих выдающихся живописцев. Свой "киевский период" имели корифеи русского искусства Николай Ге, Михаил Врубель, Виктор Васнецов, Михаил Нестеров... Но среди художников-украинцев, связанных с Киевом, долгое время не было возможности назвать хотя бы одно имя, прогремевшее на крупнейших международных вернисажах. Так продолжалось до тех пор, пока в 1900-е годы европейцы не узнали творчество киевлянина Александра Мурашко. Он, по выражению искусствоведов, первым ввел украинское искусство в контекст мирового художественного процесса.

Казалось бы, Киев должен чтить память о великом художнике. Это тем легче было делать, что мемориальная усадьба, где в свое время жил и работал Мурашко, сохранилась до нашего времени. Вот и давайте выясним, какого признания удостоился покойный классик европейского искусства.

Но для начала — несколько биографических штрихов. 26 августа (7 сентября) 1875 года в Киеве у дочери священника Марии Крачковской родился сын, которого назвали Александром. Официального мужа у Марии не было. Она пыталась скрыть плод своего грехопадения, но ее брат оказался выше предрассудков и забрал дитя к себе на воспитание.

Автопортрет. 1917

А. Куинджи. Портрет художника Мурашко

Олександр Мурашко . Похорон кошового


Александр Мурашко в юности Мурашко — дядя и племянник. Начало ХХ в.
Мальчик рос на Черниговщине под именем Саши Крачковского и уже в детстве со всей страстью увлекся рисованием. На девятом году в его жизни настала новая полоса: мать вышла замуж за иконописца, владельца мастерской Александра Ивановича Мурашко. Со временем иконописец Мурашко официально усыновил юного Сашу и дал ему свою фамилию. Впрочем, судя по воспоминаниям художника Николая Прахова (приходившемуся Александру Александровичу свояком) иконописец и был родным отцом мальчика, который счете усыновил собственного ребенка. Как бы то ни было, у Саши появилась полная семья. Нельзя, правда, сказать, что он был там намного счастливее. Александр-старший решил по-своему воспользоваться художественным даром сына и стал приучать его к иконописи. Но у Саши были свои предпочтения в искусстве. Коса нашла на камень, и юноша ушел из дома.

К счастью, Александром заинтересовался хороший знакомый Николая Мурашко — профессор Адриан Прахов. К нему прислушивался и сам иконописец Мурашко — едь Прахов руководил оформлением Владимирского собора, а иконописная мастерская Мурашко получала от него заказы и заработала на соборе значительную сумму. Под нажимом брата и босса упорство Александра Ивановича было сломано. Он примирился с сыном, а в 1894 году юноша отправился в Петербург поступать в Академию художеств.



Учеба прошла успешно. Учителем Александра Александровича стал Илья Репин. По окончании академического курса Мурашко участвовал в конкурсе лучших выпускников и подготовил программное полотно "Похороны кошевого" на тему из украинской истории. Его удостоили высшей награды — длительной поездки за границу на казенный счет.


Трехлетняя стажировка в Париже и Мюнхене помогла Александру включиться в ритм европейского художественного процесса. Овладев всеми премудростями ремесла, он вернулся в Россию, некоторое время жил в Петербурге, — а в 1907-м перебрался в родной Киев.


Портрет художника Николая Петрова. 1897–1898

Девушка в красной шляпе. 1902–1903

Портрет профессора Адриана Прахова. 1904

Портрет архитектора Георгия Шлейфера. 1911
То был приезд настоящего лидера в области искусства. К концу 1900-х годов Александр Мурашко завоевал признание в Европе и в мире. Его работы получали награды и высокие оценки критики на выставках в Мюнхене, Берлине, Вене, Париже, Венеции, Амстердаме. Их приобретали зарубежные музеи и частные собиратели. Вот несколько известных произведений художника. Из них видно, как проходила творческая эволюция Мурашко, как стремительно он освоил опыт художественных течений различных периодов — импрессионистов, постимпрессионистов, символистов...

Прачка. 1911 Женщина в черном. 1917

А.А.Мурашко в своей мастерской. Фото 1911 г.
В совершенстве научившись лепить форму цветом, он выработал неповторимый южный колорит, близкий и знакомый украинцам. В области портрета сумел избежать банальной салонности, показал себя зорким психологом...


Вид усадьбы на Мало-Житомирской в 1930-е годы
Покуда он еще учился в Петербурге, его отец в декабре 1895 года приобрел усадьбу, по сути, в самом центре города — на улице Малой Житомирской, 14. На то время по фронту участка стоял один сравнительно небольшой дом. Он был построен в 1858 году, вскоре после того, как участок приобрели чиновник Флорентий и его жена Ольга Бровинские. Проект дома не выявлен, но в архиве сохранился план участка Бровинских на 1858-й. Здесь на первом плане показана под литерой А "предполагается постройка каменного одноэтажного №1 дому". По строгим нормативам времен классицизма полагалось строить обывательские дома либо на три проема по фронту ("дом №3"), либо на пять ("дом №2"), либо на семь ("дом №1"). В данном случае на фасаде оказались шесть оконных проемов и справа — седьмой дверной. Окна, в духе позднеклассической архитектуры, получили упрощенное пунктирное обрамление из выступающих торцов кирпичей. Кроме жилого этажа, имелся подвальный. Позади жилого дома у тыльной границы участка был по плану предусмотрен навес, справа — двухэтажный каменный флигель (в натуре не осуществлен) и каменные службы.

В ноябре 1872 году дом и усадьба были приобретены на имя потомственного почетного гражданина Петра Барского (Григорович-Барского). Правда, сам новый владелец был в то время признан душевнобольным, а его имуществом распоряжались опекуны — жена София, сыновья Федор и Константин. В доме находилась квартира домовладельцев; службы представляли собой жилье для прислуги, конюшни и сараи.

При Барских дом отчасти реконструировали со двора. В 1875 году была сделана каменная двухэтажная пристройка для удобства планировки (проект коллежского советника Агеева). Со двора старинный дом имеет два этажа и подвал. Надворная мансарда была надстроена, насколько известно, в последней четверти XIX века.

После того, как дом перешел в руки иконописца Мурашко (возможно, покупка была сделана на доходы с участия в оформлении Владимирского собора), новый владелец поселился в мансардном этаже, а основной этаж и лавка в подвале были сданы в аренду. В 1898 году в усадьбе началось строительство нового каменного флигеля у правой границы — трехэтажного с мансардой (фактически четырехэтажного; архитектор Николай Вишневский); работы были завершены в 1899 или 1900 году.

Новостройка заполнила весь фронт усадьбы по Малой Житомирской. Она поглотила дверной проем старого дома, заменив его собственной дверью. Сперва флигель был выстроен на половину глубины двора, но позже, к 1910 году, его продлили до тыльной границы (при этом снесли старые службы и устроили новые, в тылу слева, которые сохранились в перестроенном виде). Во двор вела подворотня, довольно остроумно изогнутая в плане. После заселения флигеля иконописец Мурашко продолжал жить в верхнем этаже старого дома, а шесть комнат во флигеле он отвел под свою мастерскую.

Именно сюда, в отцовскую усадьбу, вернулся в 1907 году Александр Александрович Мурашко. Поначалу он тоже жил в старом доме. Но вот в мае 1910-го Мурашко-старший скончался. Участок с домами унаследовал сын. Вскоре после этого он передал иконописную мастерскую давнему сотруднику отца художнику Мозговому. Мастерская заняла семь комнат в 1-м этаже флигеля. Сам же Мурашко перебрался в пятикомнатную квартиру в верхнем этаже того же флигеля. Из приведенного выше плана помещений флигеля нетрудно убедиться, что пятикомнатная квартира находилась со стороны лицевого фасада здания. Здесь же художник устроил просторную мастерскую. В архиве Национального художественного музея сохранились ее фотоснимки.

В то время художник занимался не только творчеством, но и преподаванием. С 1909 года он был сотрудником Киевского художественного училища (нынешняя ул. Воровского, 2), где обучалось много талантливой молодежи. В классе Мурашко занимались, к примеру, Исаак Рабинович, Карп Трохименко, Нисон Шифрин. Но в 1912-м Александр Александрович уволился из училища. Вероятно, он не нашел общий язык с и.о. директора художником Иваном Селезневым, сменившим более либерального предшественника — умершего в 1911 году архитектора Владимира Николаева.

Однако уже в 1913 году Мурашко (с разрешения властей) открыл собственную художественную школу-студию. Она была размещена в необычном месте — на верхнем этаже громадного "небоскреба Гинзбурга", стоявшего по Институтской, 16–18 (дом погиб в пожаре Крещатика 1941 года).

Почему же художник использовал именно это помещение? Не проще ли было устроить студию в собственном доме? Но дело в том, что Мурашко уже решил избавиться от хлопотных обязанностей владельца доходной недвижимости. В марте 1914 года он продал усадьбу по Малой Житомирской, 14 новому хозяину Константину Котляревскому. А сам обзавелся небольшим уютным домом на живописной Лукьяновке по Багговутовской, 25.


Угол Крещатика и Институтской улиц. Слева здание биржи,

в центре «небоскрёб Гинзбурга», справа кондитерская Семадени

Портрет Маргариты Мурашко кисти ее мужа, 1909


Дом А.А.Мурашко по Багговутовской, 25

(не сохранился; место впоследствии отошло кабельному заводу)
Здесь он жил со своей женой Маргаритой — дочерью киевского нотариуса Августа Крюгера. В семье нотариуса страстно увлекались искусством; еще одна его дочь вышла замуж за художника Николая Прахова.

В 1917 году Александр Мурашко активно включился в деятельность по созданию в Украине Академии художеств. Он участвовал во встрече художников (вместе с Нарбутом, братьями Кричевскими, Бойчуком, Маневичем, Бурачеком), посвященной открытию Академии в ноябре 1917-го во время вернисажа в стенах Педагогического музея. На встрече присутствовали председатель Центральной Рады Михаил Грушевский и генеральный секретарь просвещения Иван Стешенко.

Правда, тогдашняя Академия действовала не на Вознесенском спуске, а на Ярославовом Валу, 40, и то недолго. Разразилась гражданская война, власти менялись одна за другой. Однако значение Мурашко в художественной жизни Украины понимали при всех властях, в том числе и при большевиках. В 1919 году в советском Киеве ему поручили руководить отделом Всеукраинского издательства. Он добросовестно исполнял свои обязанности. Но...


Фундатори Української академії мистецтв. Сидять (зліва направо): Абрам Маневич, Олександр Мурашко, Федір Кричевський, Михайло Грушевський, Іван Стешенко, Микола Бурачек; стоять: Георгій Нарбут, Василь Кричевський, Михайло Бойчук. Листопад 1917 р. Київ.
14 июня 1919 года, возвращаясь ночью домой из гостей, художник был задержан вооруженными людьми. Его повели якобы "для выяснения личности" — и застрелили. Подробности трагедии потом пересказывали по-разному (свидетельницей задержания была его жена, которую не тронули). Так же по-разному истолковывали это убийство: то ли как акт ночного бандитизма, то ли как "месть контрреволюционеров" за службу советам, то ли, наоборот, как совершенную по ошибке акцию чекистов. Как бы то ни было, Александра Мурашко с почетом похоронили на Лукьяновском кладбище.

А бывшая усадьба Мурашко на Малой Житомирской, национализированная новой властью, благополучно пережила годы войн и разрухи.

На доме по Малой Житомирской, 14 (в то время — ул. Постышева) в 1966 г. была открыта мемориальная доска в честь А.А.Мурашко (скульпторы П.Ф.Остапенко и П.Ф.Кальницкий). Но уже несколько лет мы ее не видим...

Недавно мы с журналисткой радио "Свобода" снимали здесь сюжет для мультимедиа. Я заглянул со двора в старинный полуторавековый дом, где когда-то жил великий художник Мурашко. И мерзкая "картина маслом" предстала моему зрению (и обонянию)... Прошу прощения за натурализм. А ведь дом этот, между прочим, имеет статус памятника и охраняется государством!




Этой же встрече посвящена мемориальная доска

на стене нынешней Художественной академии

Чиновники-памятникоохранители исправно получают зарплату. Но ведь, по закону, они давно должны были заключить с владельцем охранный договор, требовать от него приведения памятника в достойное состояние. А при невыполнении — поставить вопрос о принудительном отчуждении, с приоритетным приобретением государством. После столь длительного разрушения не так уж сложно обосновать выкуп этой недвижимости по скромной цене.

Напрашивается мысль о том, чтобы устроить в домах усадьбы Мурашко филиал Национального художественного музея (до которого отсюда 10 минут ходу), немного разгрузить его, помочь более широко экспонировать и рекламировать художественное достояние Украины.




Могила художника с надгробной плитой

и недавно установленным памятником


Но картина "маслом" не меняется. В сюжете «Радио Свобода» (ra­dio­svo­bo­da.org/video/15153.html) можно только убедиться, что один чиновник (Вечерский) кивает на другого чиновника (Кухаренко или кто там сейчас на его месте). В общем, символическое зрелище. "Культурные посетители" дома Мурашко гадят на пороге, чиновники-бюрократы срут нам в душу. А мемориальные дома художника европейского уровня продолжают разрушаться.

УСАДЬБУ МУРАШКО ХОТЯТ ПРИЗНАТЬ АВАРИЙНОЙ,

ЧТОБЫ ВЫСЕЛИТЬ ЖИЛЬЦОВ

«Столица Главред» stolitsa.glavred.info/archive/2010/12/21/155913-3.html
Представители «Киевблагоустроя» пытаются присвоить мемориальному дому художника Мурашко на Малой Житомирской 12-а статус аварийного. По мнению его единственных жильцов — семьи Глуховых — это делают специально, чтобы можно было их выселить и начать застройку.

«Сегодня пришли люди, сказали — собираются признать дом аварийным, — рассказала жительница дома Вера Попова. — Проводили какие-то замеры, хотя дом на самом деле не аварийный! Есть пролом в потолке последнего этажа, но нам эксперт сказал, что он искусственный, его сделали специально. Ясно, что все это делается для того, чтобы от нас избавиться. Ведь жильцов из аварийного дома можно выселить, причем куда угодно».

Напомним, дом на Малой Житомирской 12-а в буферной зоне Софии Киевской незаконно получила во владение частная фирма «Вестига-групп». В ноябре ее представители попытались заварить дверь квартиры Глуховых.

У КИЄВІ ВІДКРИЮТЬ МУЗЕЙ УКРАЇНСЬКОГО МОДЕРНУ?

Українська правда. Київ 18.02.2011 kiev.pravda.com.ua/news/4d5e8862b2411
Незабаром у столиці має з'явитися Музей українського модерну. Його планують створити на базі "садиби Мурашка" (вул. Мала Житомирська 12–14) у рамках проекту з відтворення історичного вигляду цього кварталу. Про це повідомляє забудовник — ТОВ "Вестига".

В експозиції нового культурного об'єкта буде відбита не тільки творчість знаменитого художника й видатного киянина Олександра Мурашка, але й досягнення інших представників українського мистецтва й архітектури першої чверті ХХ століття, повідомили у прес-службі компанії.

За словами прес-секретаря компанії Олександра Караваєва, наразі завершується розробка концепції забудови об'єкта й уже ведуться переговори з провідними українськими архітекторами, що мають досвід реалізації подібних об'єктів. "Ми вже почали переговори, приміром, з архітектурними бюро Олександра Костовецького і Юрія Лосицького. Обидва архітектори мають великий досвід реставрації стародавніх будинків зі збереженням стилістики й логіки забудови цілих кварталів у центрі Києва", — сказав він.

Караваєв також додав, що забудовник повністю усвідомлює те, що будинки кварталу по вул. Мала Житомирська, 12–14 перебувають в аварійному стані, і зараз мова йде фактично про їхній порятунок.

"Ми плануємо в стислий термін завершити проектно-дослідницькі роботи, потім провести низку консультацій із представниками громадськості й творчої інтелігенції Києва. Після чого приступити до безпосередньої реалізації проекту. Що ж стосується Музею українського модерну, то ми вже ведемо переговори з низкою відомих меценатів, які візьмуть під свою опіку цей культурний об'єкт", — сказав він.

У компанії запевнили, що всі роботи з реставрації кварталу по вул. Мала Житомирська будуть виконані з урахуванням вимог чинного законодавства по охороні культурної спадщини. А також, з урахуванням кращої міжнародної практики забудови історичного центру європейських столиць.

Як відомо, чотири будинки на вулиці Малій Житомирській, 1909 року будівництва, відомі як Садиба Мурашка, знаходяться під загрозою знищення. Подейкують, що ці будівлі належать зятю мера Києва Леоніда Черновецького Олександру Супруненку. Зокрема, ділянку землі по Малій Житомирській, 12-а, -б, і 14-а, 14 -б, де знаходиться садиба, ще в 2007-му Київрада передала ТОВ "Пентеон-Інвест" для будівництва готельно-житлового комплексу.

Елена МАКОВЕЦ

ТОП-5 СТАРИННЫХ ОСОБНЯКОВ,

КОТОРЫЕ МОГУТ СНЕСТИ ХОТЬ ЗАВТРА



Бесхозные здания в центре Киева годами пустуют

и занимают ценные участки

Газета по-киевски 21 января '10



mycityua.com/articles/city/2010/01/21/072657.html
ул. Михайловская, 10. Конец XIX в. Архитектор Николай Казанский. В этом трехэтажном доме размещалась редакция газеты «Громадська думка», журнала «Нова громада», жил Александр Куприн. Архитектурный стиль типичный для жилой застройки периода историзма, образец мастерского использования бароккового декора — фасад изобилует количеством виньеток с декоративными вставками растительного орнамента. Восстановить его будет сложно — он много лет затянут строительной сеткой, зато расположение около Майдана придает ему ценности явно не в пользу реставрации…

Михайло КАЛЬНИЦЬКИЙ




Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8

Схожі:

Мистецькі околиці Майдану iconДовідка Дигас Віктор Васильович Голова Ради го «36 Сотня Самооборони Майдану»

Мистецькі околиці Майдану iconАмстердам: Фанфан-тюльпан!
Геза Гардони, церкву Св. Антонія Падуанського, а також ознайомитися з найвідомішою пам'яткою Егера фортецею 13 століття з приголомшливим...
Мистецькі околиці Майдану iconЕ. М. Ремарк тіні в раю
Наприкінці останньої війни я опинився у Нью-Йорку. Околиці П’ятдесят сьомої вулиці стали для мене, вигнанця з поганеньким знанням...
Мистецькі околиці Майдану iconКіровоград
На околиці міста Кіровограда, що має гарну назву Завадівка, серед одноповерхових приватних будинків видніється приміщення загальноосвітньої...
Мистецькі околиці Майдану iconЛариса колодіна
У статті розглянуто художньо-мистецькі особливості та теоретичні засади щодо історії виникнення й актуальності літератури факту у...
Мистецькі околиці Майдану iconВидавництво дитячої
Двоє нерозлучних друзів, Сашко І сергій, знайшли на околиці міста скіфську могилу. А на дні її лежав велетень. Хто він? Космонавт...
Мистецькі околиці Майдану iconСценарії відкритих позакласних заходів, присвячених 140-річчю Лесі Українки
Квк, уроки-інтерв’ю, уроки-мандрівки, уроки-портрети, літературно-мистецькі композиції, шкільні конкурси читців-декламаторів та юних...
Мистецькі околиці Майдану icon120 років від дня народження андрія васильовича головка творча доля Андрія Головка
Не одне покоління читачів починало знайомство з сучасною українською прозою із його оповідань «Пилипко» та «Червона хустина», а молоді...
Мистецькі околиці Майдану iconКалашник Наталія Балатівна та Павлик Світлана Дем’янівна, вчителі української мови та літератури Смілянського нвк «Загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів №3-колегіум» зміст біографічна довідка
Народилася Оксана Дмитрівна 13 квітня 1906 року в Полтаві — провінційному на той час, але багатому на літературно-мистецькі традиції...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка