Мистецькі околиці Майдану



Сторінка6/8
Дата конвертації15.04.2017
Розмір1.29 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8

Помилка в енциклопедіях


В усіх енциклопедіях та довідниках вказана дата народження Лазаря (Олексія) Каплера — 1904 рік. Однак буває, що й енциклопедії помиляються. У цьому випадку, як свідчать документи, Олексію Яковичу вкоротили життя на цілий рік. Вперше це було помічено нами під час вивчення особистої справи Якова Каплера у міському архіві, у матеріалах 1-го комерційного училища. Там зберігається формулярний список купця-філантропа, куди внесені всі його діти. Але рік появи на світ молодшого з них — Лазаря (як назвали при народженні Олексія Каплера) зазначений не 1904-й, а 1903-й. Для встановлення справжньої дати ми звернулися до Історичного архіву України до раввинських метричних книг, куди вписували всіх народжених у Києві євреїв. І ось у книзі за 1903 рік виявився запис про те, що у вересні в «київського місцевого першої гільдії купця Якова Нафталійовича Каплера» народився син Лазар. А в книзі за 1904 рік жодної інформації про поповнення в родині Каплерів немає!

Чому ж дата раптом змінилася? Найімовірніше, з тієї ж причини, з якої вона змінилася і в ровесника Каплера, який народився і записаний в ту саму метричну книгу буквально три дні потому, — великого піаніста Володимира Горовиця. Його теж у всіх енциклопедіях згадували як народженого у 1904 році, доки архівна знахідка не додала йому рік життя. Справа, ймовірно, в обстановці громадянської війни, коли у Києві поперемінно встановлювалася то червона, то біла, то синьо-жовта влада і кожна, маючи потребу в гарматному м’ясі, оголошувала мобілізацію призовного віку. У цих умовах один рік «туди-сюди» міг визначити, жити юнакові чи не жити. Тож деякі батьки, зокрема, мабуть, і Яків Каплер, вживали превентивних заходів зі зменшення віку своїх нащадків, які виявилися, як ми тепер бачимо, зовсім не зайвими. Хай там як, а ми маємо можливість вперше повідомити широкому загалу справжню дату народження славетного діяча кіно, сина видатного київського підприємця Олексія (Лазаря) Яковича Каплера: 15 (28) вересня 1903 року.

Диана КАМИНСКАЯ

«ТЫ — МОЙ ДОМ НА ЗЕМЛЕ»

Алексей Каплер и Юлия Друнина: седые Ромео и Джульетта

«Новая» 09.09.2010 novaya.com.ua/?/articles/2010/09/09/101204-7
Алексей Каплер был без ума от женщин, а те теряли из-за него голову. О бесчисленных романах этого любвеобильного мужчины можно было бы написать целые тома. Но последний и самый толстый был бы непременно посвящен его самой большой любви — поэтессе Юлии Друниной.

О своей первой любви Алексей Каплер говорил полушутя: «В анкетах, которые мне доводилось заполнять, стояли разные вопросы, но ни в одной из них не было вопроса о первой любви. А если бы он стоял, я должен был бы честно ответить: Вера Холодная. Да что я?! Вся Россия была в нее влюблена!» В Каплера было влюблено не меньше. Женщины влюблялись в него часто и отчаянно. Хотя «советский Казанова» не был красавцем, но умел обаять любую. Но кто возьмется подсчитывать разбитые им сердца?


Несостоявшийся зять Сталина

Эта темная история стоила Каплеру десяти лет жизни — в ссылке. Она касалась дочери «отца всех народов» — «гимназистки» Светланы Аллилуевой. Ей было всего 16, Каплеру — 40. Об их встрече в воспоминаниях дочь Сталина писала: «Я познакомилась с человеком, из-за которого навсегда испортились мои отношения с отцом».

С Каплером они встречались всего несколько раз, даже считанные часы. Аллилуева называла его ласковым женским именем Люся, «от него шли свет и очарование знаний». «Люся приходил к моей школе и стоял в подъезде соседнего дома, наблюдая за мной. А у меня радостно сжималось сердце, так как я знала, что он там…» — вспоминала в своей книге «Двадцать писем к другу» влюбленная Светлана. Сталин беспокоился о дочери (забавно, что сам Коба соблазнил мать Светланы при такой же разнице в возрасте: ему было 40, а Надежде Аллилуевой — 16), он не хотел, чтобы любимая дочь стала очередным увлечением Каплера: «Ты бы посмотрела на себя — кому ты нужна?! У него кругом бабы, дура!» В последний день февраля 1943 года Светлане исполнилось 17. На следующий день Каплера забрали на Лубянку и обвинили в «связи с иностранцами». Начался отсчет его десяти лет лагерей в Воркуте.
Тюремная любовь

Но даже в ссылке пылкому сердцу Каплера не хотелось покоя. В Воркуте он встретил новую любовь. В лагере он жил в небольшой комнатке, которую переделал в лабораторию. Там печатал фотоснимки и встречался с примой Воркутинского театра, первой красавицей Валентиной Токарской. В 30-х эта женщина была звездой Московского мюзик-холла, а в ссылке отбывала срок за то, что в самом начале войны попала в плен.

Каплер стал известен благодаря своим блестящим сценариям к фильмам «Три товарища», «Полосатый рейс», «Человек-амфибия». Настоящий успех ему принесло участие в создании фильмов «Ленин в Октябре» и «Ленин в 1918 году». Люди старшего поколения помнят его ведущим главной передачи о кино на советском ТВ — «Кинопанорама».

В тюрьме Алексей предложил Токарской руку и сердце, на что Валентина ответила согласием. Эта женщина сыграла большую роль в биографии Каплера. Когда он собрался наложить на себя руки, Токарская вытащила его из петли. Тогда она не знала, что спасает Каплера не для себя, а для самой светлой и трагической любви, которая ждала его впереди.

К моменту встречи с Юлией Друниной Каплер был известным человеком. По его сценариям были сняты популярные кинофильмы, он был известен как ведущий «Кинопанорамы», за плечами остались десять лет воркутинских лагерей, которые не сумели выжечь из его души тягу к романтике. С поэтессой Юлией они познакомились на сценарных курсах при Союзе кинематографистов в 1954 году, где Каплер преподавал. Ей было 30, Каплеру — 50. Любовь вспыхнула внезапно. Оба были женаты. Шесть лет они боролись с этим чувством, но в итоге сдались и ушли из семей. А в 1960 году поженились.
Неисправимые романтики

Друнина и Каплер буквально не могли надышаться своей любовью. «Он стянул с тебя солдатские сапоги и переобул в хрустальные туфельки», — сказал Друниной о Каплере поэт Марк Соболь.

Они без конца признавались друг другу в любви. Друнина писала Каплеру: «Я люблю тебя доброго, в праздничный вечер, заводилой, душой стола, тамадой… поседевшим, уверенным, яростным, юным… я люблю тебя всякого». А он ей: «Я узнал, что есть на свете большая любовь, которая случается только раз в сто лет и для одного из миллионов. И это в мо ей жизни случилось. Это ты так полюбила, и я так полюбил».

Каплер тяжело переживал даже короткие расставания с любимой и посылал одну телеграмму за другой: «Прошу считать эту телеграмму формальным объяснением в любви с просьбой вашей руки, а если возможно, то и сердца». Или: «Сидел дома, занимался, и вот меня выстрелило срочно бежать на телеграф, сказать, что я тебя люблю, может быть, ты не знаешь или забыла»; «Уже третий час ночи. Уже уложил вещи. Есть потребность признаться, что очень тебя люблю».

Трудно поверить, что это пишет человек, которому далеко за 60 женщине, которой за 40! Даже когда Каплеру было уже за семьдесят, он писал горячо любимой супруге письма: «Пойми, моя такая дорогая, — я еще «развивающаяся страна» — и буду возле тебя становиться лучше, бережнее к тебе, к нашей любви… ты — мой дом на земле». Каплер не дожил до своего 75-летия всего месяц. После его смерти Друнина растерялась, не зная, как теперь жить. Без него она прожила еще 12 тягостных лет. А 20 ноября 1991 года ушла из жизни — добровольно... Жестокий мир Друнина оставила «дельцам с железными локтями». И добавила: «Лучше уйти физически не разрушенной, душевно не состарившейся, по своей воле…» В гараже она отравилась выхлопными газами автомобиля. Прежде чем пустить газ, она дописала книгу, одна из глав которой стала признанием любви к Алексею Каплеру.


Алексей РОСОВЕЦКИЙ

КАК БАЛАЯН С МИХАЛКОВЫМ ЖАРИЛИ ШАШЛЫКИ

В ЦЕНТРЕ КИЕВА

Сегодня 15 Апреля, 2011 segodnya.ua/news/14242208.html
Сегодня исполняется 70 лет знаменитому украинскому режиссеру Роману Балаяну («Полеты во сне и наяву», «Райские птицы»). Искренне влюбленный в Киев, Роман Гургенович за четыре десятка лет провел по городу немало экскурсий для своих знаменитых друзей. «Я показываю друзьям Киев, как показывают невесту, — говорит Балаян, — моя цель — влюбить моих друзей в Киев так, как я люблю его сам». Его самые любимые места — это Пассаж, Владимирская горка, ул. Городецкого, Мариинский парк, сквер рядом с театром им. Ивана Франко. Именно сюда он привозит друзей, чтобы помочь им ощутить всю красоту города. Но для газеты «Сегодня» Роман Гургенович согласился отвлечься от любимого маршрута и рассказать о тех киевских местах, которые связаны с самыми необычными и яркими воспоминаниями…
Случай на съемках

В переулке Шевченко режиссер несколько лет назад снимал одну из сцен фильма «Райские птицы». «И тут подходят ко мне две женщины и говорят: «Мы так любим ваш фильм «Влюблен по собственному желанию»!» На самом деле, это фильм Сергея Микаэляна, но вышел на экраны одновременно с моими «Полетами во сне и наяву», и тоже с Янковским в главной роли. Оператор, который стоял рядом со мной, хотел их поправить, но я ему говорю тихонько: «Не разочаровывай их, этот фильм они любят больше!».


Шашлыки в центре города

«На Малой Житомирской, 14 (в усадьбе Мурашко! – прим. ред.) — рассказывает Балаян — была мастерская моего товарища, художника Коли Рапая, автора памятников Лесю Курбасу и Михаилу Булгакову. Кто там только не собирался! Никита Михалков, Олег Янковский, Александр Абдулов, режиссер Марио Моничелли, кинодраматург Сузо Чекки Д’Ами­ко — сейчас я всех и не вспомню. Представьте себе: в самом центре Киева, во дворе мастерской, мы умудрялись жарить шашлыки. Бывало, угощали прохожих, которые заходили по малой нужде в подворотню и попадали на вечеринку с кинозвездами. Правда, мангал у нас периодически крали. Последний на моей памяти мангал мы приковали толстой цепью — и его все равно унесли.»


По местам боевой славы

По адресу Крещатик, 5, раньше был ресторан «Столичный». «В ночь на 8 ноября 1965 года я дрался под ним с двумя десятками хулиганов, — вспоминает режиссер. — Мы вышли с женой из ресторана, и на остановке ее оскорбили двое парней. Я был молодой, горячий, только с гор спустился, и, естественно, тут же ударил. Завязалась драка, и противников стало прибывать. Мне повезло, что все они были пьяные. Я отбегал в стороны, чтобы разбираться с ними по одному, иначе толпой они бы меня забили. Рядом бегает жена, кричит. Сейчас вспоминаю — и самому смешно»…


Александр СОЛОВЬЕВ, Алиса ЛОЖКИНА

"ПАРИЖСКАЯ КОММУНА" И РАСЦВЕТ КИЕВСКОГО СОХО

Из проекта Point Zero: Новейшая история украинского искусства



polit.ua:8080/articles/2010/09/01/parcom.html
Александр Гнилицкий: Мне очень нравится это время чем-то… Какой-то период — я просто жил не днем, а ночью (это вряд ли возможно сейчас): работал, выходил гулять, часто на Михайловской площади, у этого огромного здания (МИД) — ночь, нет людей, выглядит как на полотнах Де Кирико, когда смотришь под луной на эти колонны, действительно странно, что оно и метафизично и красиво, при том что это сталинизм. Просто я любил этот город… время такое странное было. Тут многие со мной могут согласиться, я думаю. Плюс особый сантимент оттого, что все прошло, потому что это часть жизни, молодость… или — все молодость, что не сейчас?

В Киеве все начиналось очень банально — не было никаких общих утопических задач, коллективных идеалов и пр. — художникам надо было работать, и на волне эпохи первичного дикого накопления капитала им удалось оккупировать несколько полубесхозных зданий. Заселяя то или иное здание, на оперативный ремонт которого у новорожденной партийной, комсомольской или просто криминальной буржуазии порой не хватало средств, художники сознавали временность и мобильность таких поселений, и в этом непостоянстве даже находили своеобразную прелесть.



Идеальным лабораторным пространством были старые многокомнатные коммуналки в домах с высоченными потолками. Именно их и начали заселять наши художники. Первое поселение этого типа — на ул. Ленина, просуществовавшее с конца 1989 до лета 1990-го, — это поистине «героическая эпоха» сквоттерской жизни. <...> К лету 1990-го стало понятно, что из мастерских на Ленина нужно съезжать — в здании начался-таки капремонт и художников оттуда «попросили». Состояние дрейфа навевало тревогу, все ощущали, что вот-вот должен наступить новый период. И он действительно наступил, когда благодаря активности одного из членов тусовки на Ленина — художника Александра Клименко, всей группе удалось безболезненно и довольно быстро переселиться в еще один заброшенный дом — на ул. Михайловской, которую тогда еще по старинке называли ее предыдущим революционным именем — улица Парижской Коммуны.

Переезжали с прицелом на месяц-другой, а получилось на целых пять лет. Сквот на ул. Парижской коммуны, 18а стал легендой — сегодня зачастую художников Новой волны называют не иначе, как «художники Парижской коммуны». Это название по-своему правомерно, ведь именно так назвали себя обитатели сквота на Михайловской, открывая в 1991-м программную совместную выставку в зале Союза Художников на ул.Владимирской.

В начале жизни на Паркоммуне, Паркоме, как сокращенно стали называть сквот, художники все еще сохраняли творческий темп, заданный сквотом на Ленина. Однако постепенно стала вырисовываться и другая линия, связанная со сквотом как с местом социального общения, т.е. «тусовки». Здесь собирались не только художники, но и вся продвинутая молодежь города — музыканты, поэты, первые компьютерщики, модники, первые коллекционеры, галеристы, сюда же стали приезжать западные кураторы, интересовавшиеся новейшими тенденциями в постсоветском искусстве.

На Паркоме обитала только часть «тусовки»: Олег Голосий, Лера Трубина, Александр Гнилицкий, Василий Цаголов, Юрий Соломко, Леонид Вартыванов, Александр Клименко, Дмитрий Кавсан… Сюда же регулярно наведывался Ройтбурд, курсировавший в то время между Киевом, Одессой и Москвой, а также другие одесситы. Нередким гостем был и харизматичный Сергей Ануфриев, одессит, входивший тогда в московскую группу «Инспекция Медицинская герменевтика» и написавший текст «Киев как культурная модель», где взглянул на город как зону культурной рекреации и источник щедрой, избыточной, «мясной» ментальности. Тогда же и западные критики обратили внимание на новую украинскую волну и на Парижскую коммуну как сквот. В американском журнале Art News появилась статья про это явление.

Парижская коммуна стала эпицентром сквоттерского бума. Но география расселения художников Новой волны не сводилась исключительно к сквоту на ул. Парижской коммуны. В начале 90-х самым богемным кварталом Киева стал район радиальных улиц, непосредственно примыкавших к нынешнему Майдану Незалежности. Это было своего рода киевское Сохо, с той разницей, что в Сохо жило около 90 тысяч художников, а на улочках вокруг Майдана их было от силы пару десятков. Но в качественном и символическом эквиваленте это было именно Сохо — квартал компактного проживания богемы, где все ходили друг к другу в гости, обменивались идеями, обсуждали работы, ну и, конечно, развлекались.



Олег Голосий Дмитрий Дульфан

Александр Гнилицкий Ксения Гнилицкая

Арсен Савадов и Георгий Сенченко
На Софиевской, на первом этаже старого дореволюционного дома, была «резиденция» художников Арсена Савадова и Георгия Сенченко. Савадов, который тогда только вернулся после полугодового пребывания во Франции, был полон идей, новых творческих планов и готовился к большой выставке в Москве. На втором этаже этого же здания размещалась еще одна мастерская — здесь в бывшей коммуналке, состоявшей из девяти комнат, обитал один из самых веселых и молодых участников движения — Илья Чичкан с семейством. Чичкан, хоть академии и не заканчивал, был выходцем из художественной семьи и просто очень восприимчивым художником, Начинал он с подражания «Волевой грани национального постэклектизма», а затем прошел очень разные этапы в своем творчестве, пока не стал тем Чичканом, которого мы знаем сегодня. Но в одном художник отличался завидным постоянством — еще в самом начале 90-х Чичкана уже знало пол-Киева — ведь именно в его мастерской проходили самые жаркие и запоминающиеся вечеринки.

В том же подъезде на Софиевской обитал еще один художник — Илья Исупов, который только-только приехал из Англии, где какое-то время поработал садовником. Из Туманного Альбиона Исупов привез очень странный костюм то ли летчика, то ли автомобилиста начала 20 века, в котором сразу стал звездой многочисленных «паркомовских» вечеринок.



Арсен Савадов, Георгій Сенченко. Без назви. Змішана техніка, 1991
Немного дальше, на ул. Ирининской, ближе к клубу КГБ, был еще один «очаг». Здесь были мастерские художников помоложе — Кирилла Проценко, Максима Мамсикова, Татьяны Галочкиной, которых тоже открыла та самая выставка — «Художники Парижской коммуны». Тут же по соседству, на ул. Софиевской какое-то время работал Павел Керестей, именно тут он создал свою знаковую для этого периода работу «Паркетчики».

Когда мы говорим о поколении Парижской коммуны, невозможно обойти тему сексуального и психоделического бума. Художники расширяли сознание всеми возможными способами и это воспринималось не как банальный декаданс, а как следование актуальной философии.

Именно в начале 90-х население бывшего СССР начало открывать для себя работы Тимоти Лири и Генри Миллера, Карлоса Кастанеды и прочих учителей новой нравственности.

Озабоченность пограничными формами опыта вообще характерна для художников всех эпох, а интерес к новейшим фармацевтическим способам «выхода из себя» был свойственен еще американскому поп-арту 60-х. В Киеве, на Парижской коммуне, эрос и психоделика сплелись воедино и создали образ этого сквота как места абсолютной свободы от каких-либо ограничений.



Павел Керестей

Дмитро ДЕСЯТЕРИК

ЗВУК КРОКІВ, ЩО ВІДДАЛЯЮТЬСЯ

У Національному музеї України відкрилася виставка

робіт українсько-російського художника Олега Голосія

«День» №195, 30 жовтня 2003 day.kiev.ua/38816
Тоді теж було холодно. Кажуть, від холоду він і помер. Упав, покалічився, сам встати не міг, земля зрівняла температури.


О. Голосій. Двадцять чотири визначені сюжети та їхні кенгуру

О. Голосій. Постріл


У дворі «Паризької Комуни» — Максим Мамсіков, Кирило Проценко,

Олег Голосій, 1991 рік. О. Голосій. У гамаку

О. Голосій. Добре

А може, все було інакше. Смерть не така категорична, як вважають. Вона нічого не підтверджує й не проясняє, її справа — підкреслювати питання; смерть нагла (а смерть талановитої людини завжди несподівана, ніким і ніколи не передбачувана, наче нав’язана ззовні) затемнює й заплутує надовго. Легше тим, хто слідує канві дат і дефініцій: удачливий геній — геній перерваний, убитий, або сам... Але треба знати таємне слово, щоб дати смерті й усьому, що було до неї, належне місце. Якщо щось залишилося — а після того холодного вечора залишилися полотна — спробувати вчитати це слово в полотна. Кожному — по-своєму. Мені поки що це слово не вдається.

Та й полотен не дуже багато. В Україні майже не залишилося: може, кілька у приватних колекціях, за загальної кількості понад 250. Та й на виставці до десятиріччя від дня смерті Голосія в Національному художньому музеї в Києві все привезла московська галерея «Ріджина». У музеї не вистачило площини, спромоглися повісити тільки два десятки творів у трьох залах.

Багатий, голий. Переповнений образами, але захиститися нічим. Будь-який сон, як слон залишає колосальний відбиток. Мазок широкий, мерехтливий, вільний: ним написані найкращі картини. На картинах живуть люди (ці ще й умирають), моря, звірі, дерева. Летять світляки з людськими обличчями, залишаючи димні траєкторії в розкішному карміновому заході: «Добре». «24 визначені сюжети та їхні кенгуру» — кенгуру стрибає блакитний і схематичний на чорному, а сюжети жовто-червоні, з худою головою й окаті, грають у гледілки руками й повіками — бачу-не бачу, бачу-не бачу, кенгуру — це таїна, яку треба зберегти, тому що й у кенгуру на спині блакитна маленька таємниця. У «Жовтій кімнаті» час замінено на простір. Двоє проживають відразу весь свій сюжет, пориваються назустріч одне одному розлучаючись, у барвах бажання й туги. «Так», тричі повторювана пара, що цілується в різнокольоровому пейзажі, чесно кажучи, малоймовірному в наших широтах: з бузковими пальмами й розсипом дрібних світил у підсвіченій зсередини траві, а зверху вартовими два повновиді «маскарони» (малював їх цілими серіями, дуже смішних). У такому ландшафті або марити, або пурхати світляком.

Напевно, бути художником, справжнім художником, — одне з найтяжчих покарань, винесених богами. Голосій був чутливим на межі можливого, за неповні п’ять років кілька разів міняв стиль, не лише тому, що перебував у пошуку, а й через сприйнятливість, у його сусідах по сквоту на вулиці Паризької комуни нечувану. Багато його картин квітнуть (саме це слово є відповідним) і мало не пахнуть, є майже графіка — чорно-білі полотна, схожі на стоп-кадри немислимих ситуацій. У «Матроському клубі» субтильні морячки танцюють при свічках під повільний патефон: тут є ще й мелодія, підходяща до балу сентиментальних фантомів. «Голова професора Доуеля», втілений літературний кошмар у двох частинах, а не байка радянського дитинства. «Хлопчик і дівчинка в ліжечках», невагомі, загублені серед переважаючого білого. «Острів» — лише світла смужка між небом, що темнішає, майже чорними пальмами й непроникним морем. «Сергій», чорна висока й страшна людина над жіночою зіщуленою — дівчачою? — фігуркою, обоє відбиваються в червоній підлозі. Тривога, жорстока й передгрозова. Її все більше в полотнах 1991–92 років: з кожною картиною Олег ставав, здавалося, беззахиснішим, у полотно приходило все більше страхів. Таким є начебто іронічний, майже жартівливий «Пам’ятник мені» — не дуже вдалий, схожий на кольорове фото. Декілька людей зверху підглядають за постаментом з відчайдушною фігурою: краватка розвівається, руки в кишенях, але рука, яка це намалювала, наче скута й згадує щось уже зроблене. Так само і «Човен», що летить», і «Трійка», і огорнутий крижаною ніччю «Поцілунок» — формально довершені, наповнені рухом, але водночас застиглі в цій своїй чіткості, виконаності. І тут-таки — чудовий «Сон про ліс» — людина й кішка в ліжку, а ліжко невідомо як опинилося на дереві, й повітря в цій картині таке, наче справді бачиш сон літнього ранку.

Почавши описувати його картини, одну за одною, зупинитися важко. Часто малював сни й пальми: любив подорожувати. Тікав, не варто гадати, від чого. Дуже багато в ньому всього було, а посередині залишатися не вмів: або шторм, або розкішний полудень. Або постріл, або дзвінка, запаморочлива тиша. Не вмів тримати рівновагу, а світ йому не пасував, не відповідав. І зараз розповідають про Олега розумно, довірче, але якось невлад, чи то на відкритті виставки влаштують вульгарну дискотеку, бо досі незрозуміло, що ж зі всім цим робити, з усіма цими зайцями й слонами, кактусами й маскаронами, смертями й автопортретами. Із цим коричневим, охристим і блідо-блакитним, і білим, і яскраво-червоним, і жовтим, із запахами й мелодіями, із цим звуком кроків, що віддаляються, — при тому, що земля вже давно закінчилася.


Дмитро ДЕСЯТЕРИК

ТАМ, ДЕ ЗГУЩУЄТЬСЯ ЧАС

До десятиріччя закриття сквоту «Паризька Комуна»



«День» №133, 30 липня 2004 day.kiev.ua/24345
Серед усіх річниць та ювілеїв сучасної України ця — найнепомітніша, найнестійкіша. Адже немає, по суті, ні конкретної дати, ні хоч якоїсь виразної ідеології, яка зазвичай переживає своїх носіїв і яку можна хоч би обговорити. Є лише місце — п’ятиповерховий біло-зелений будинок на вулиці Михайлівській, типовий київський буржуазний модерн 1911 року спорудження, а також легенда, яка це місце оповиває невидимим флером.

Раніше вулиця мала назву Паризької Комуни. Як і переважна більшість радянських топонімів — абсолютно безглузду, що не має жодного стосунку ні до столиці України, ні до столиці Франції.

Смислу, плоті та крові реальної історії ця назва набула в 1990 році, коли до вищезгаданого будинку, який до того часу стояв порожнім напередодні капремонту (як і багато інших будівель у Києві), вселилися перші художники. Так почалося справжнє життя Паризької Комуни в Києві. Багато хто претендує на роль її засновників, ініціаторів; але персоналії тут не мають значення. Головне, що там і тоді ідеально зійшлися час — насування валу свободи, місце — центр міста, люди — цілком нове покоління творців. Власне, влітку цього року виповнилося рівно десять років відтоді, як останній художник залишив цю будівлю, як конкретна точка на карті міста перейшла в абсолютно інший — міфологічний — вимір. Утім, міф — поняття двояке. У його основі передбачаються романтичні пориви, театрально урочисті ситуації, високі та цілісні помисли. Порив, звісно, був, але до нього домішувалися й прагнення більш земні — неофіційним художникам вельми бракувало як професійного середовища спілкування (просто їх притягувало одне до одного за спорідненістю талантів), так і майстерень.

Тут варто зробити відступ і відзначити, про яких художників йдеться. За радянської влади художниками вважали лише тих, кого ця влада визнала, хто перебував у відповідній Спілці, хто малював величезні полотна «Вранішнє доїння», «Будівельники Дніпрогесу», портрети вождів та іншу соцреалістичну халтуру. Їм належали майстерні, заміські будинки творчості, оплата їхніх опусів за держзамовленням й інші преференції. Називали таких ударників палітри «фараонами». Після певного пожвавлення 1960 х, що дали Україні та світові плеяду вельми цікавих особистостей у найрізноманітніших жанрах (найпомітніший — звісно, Параджанов), і наступної реакції 1972-го, Київ став схожий на випалену «фараонську» пустелю. Лише в середині 1980-х почали проявлятися інші — ті, хто молодші, часто навіть талановитіші та чесніші, які в спілках не перебували та ігнорували вранішнє доїння. Кожен намагався знайти свій шлях і свою манеру, не залежати від свинцевих мерзот радянського життя. Ще студенти (багато, до речі, так і не отримали дипломів), але вже яскраві, незвичайні, з абсолютно іншою спрямованістю хисту.

Перебудова просто вивільнила цю поволі нагромаджувану енергію. Спочатку віддушинами були так звані молодіжні виставки, переважно в Москві, в найбільших залах — на Кузнецькому мосту та в Манежі. Виставлені там роботи нових українських живописців справили справжню сенсацію, примусивши говорити російсько-радянську арт-спільноту про «київське необароко» та «південноруську хвилю». Одним словом, у прагнучій незалежності Україні з’явилося безліч молодих талантів із власними ідеями, які вже відчули смак успіху. Бракувало лише, як уже зазначалося, майстерень і спілкування. Живописці захоплювали порожні, але цілком придатні для помешкання будинки (ще один раптовий подарунок перебудови), не знаючи навіть про те, що в усьому світі такий вид окупації називається «сквотом» і не виходить із моди вже добрих тридцять років.

Будівля на вулиці Паризької Комуни стала таким сквотом. Не першим (до того вже були стихійні майстерні на вулиці імені Леніна, нині Хмельницького, зараз там Макдональдс), але найвідомішим в історії України. І назва за ним закріпилася цілком відповідно до того способу життя, який вели новоявлені «комунари»; ще відоміший скорочений варіант — Паркомуна або Парком. Новоприйнята назва була настільки вдала, що коли міська влада перехрестила вулицю на Михайлівську, то майстерні так і залишилися Паркомом, а остаточно ця назва ввійшла в історію, коли в 1991 році відбулася перша однойменна виставка «комунарів». Піонерами в освоєнні цього простору були й донині активно працюючі Олександр Гнилицький, Юрій Соломко, Василь Цаголов, Дмитро Кавсан, Олександр Клименко, а також нещодавно померлий Олег Голосій. Майстерні були потрібні, крім усього іншого, й через формат полотен, що міг сягати, наприклад, розміру 3х10 метрів (у зв’язку з чим заговорили навіть про відродження великої станкової картини). Художникам пощастило: легенда свідчить, що лише на одному п’ятому поверсі розташовувалася розкішна комуналка в 300 квадратних метрів із кухнею, і тому майстерні були не просто великі, а величезні.

Так карнавал нового мистецтва знайшов свої чотири стіни — і від того завихрився постійною пожежею. Тяжіння цього місця було настільки потужне, що навіть ті художники, які намагалися дистанціюватися від нього, однаково теж сприймалися як Парком.

Бо, тепер уже можна точно сказати, Паризька комуна — це не будинок, узагалі не простір, а, швидше за все, зміщений час, що через нез’ясовну примху зачепився за шматок простору. Це був час надлишку, час необмеженості та надмірності, час, коли всього було не просто вдосталь — а вище за голову, вище за дах, врівень із зірками. Коли виставки авангарду відкривалися в залах на сотні квадратних метрів. Коли відкриття кожної виставки перетворювалося на грандіозний бенкет, що займав усі п’ять поверхів і ще півкварталу, бенкет, на якому їли та пили в якихось просто раблезіанських кількостях. Коли іноземці табунами приїжджали в пошуках нових талантів до Києва. Коли майже весь Парком у повному складі міг поїхати до Німеччини на півроку на запрошення німців — пожити та помалювати. Коли щоденна творчість була потребою, а кохання — повітрям.

І так наввипередки летіли дні, поки взимку 1993 року не загинув Олег Голосій — найталановитіший і найнезахищеніший з усіх.

І час Комуни почав зливатися з часом іншого світу. Життя йшло з Паркому разом із музикою, картинами, художниками, запахами фарб, смаком вина, нічними прогулянками. І влітку 1994 пішло назовсім. А навколо будівлі на Михайлівській виросла банальна — і тому особливо безнадійна — огорожа.

Коли на один квартал нижче, того самого літа, в Українському домі відкрилася виставка (що показово, майже без паркомівських художників) «Простір культурної революції» — вона стала чимось на зразок прощання з цілою епохою. І там була точно така сама огорожа. І розуміння того, що все закінчилося, — охоплювало всіх, як дамба, всередині якої назбирувалося абсолютно інше майбутнє. У цьому майбутньому був фонд Сороса, система грантів і кураторів, інші будні 1990-х. Багато чого було і багато що є. Одного лише немає — Паризької комуни.

Узагалі-то це той дивний випадок, коли постскриптум довший за саму історію. Проте такі дивацтва траплялися з Паркомуною постійно. Я зустрівся з деякими учасниками тих подій і попросив їх відповісти на кілька запитань:



  1. Що це було — «Паризька комуна»? Течія, певний напрям, просто житловий простір?

  2. Як вплинув Парком на сучасне українське мистецтво?

  3. Яке ваше найяскравіше враження з тих років?

  4. Чи жалкуєте ви про той час?



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8

Схожі:

Мистецькі околиці Майдану iconДовідка Дигас Віктор Васильович Голова Ради го «36 Сотня Самооборони Майдану»

Мистецькі околиці Майдану iconАмстердам: Фанфан-тюльпан!
Геза Гардони, церкву Св. Антонія Падуанського, а також ознайомитися з найвідомішою пам'яткою Егера фортецею 13 століття з приголомшливим...
Мистецькі околиці Майдану iconЕ. М. Ремарк тіні в раю
Наприкінці останньої війни я опинився у Нью-Йорку. Околиці П’ятдесят сьомої вулиці стали для мене, вигнанця з поганеньким знанням...
Мистецькі околиці Майдану iconКіровоград
На околиці міста Кіровограда, що має гарну назву Завадівка, серед одноповерхових приватних будинків видніється приміщення загальноосвітньої...
Мистецькі околиці Майдану iconЛариса колодіна
У статті розглянуто художньо-мистецькі особливості та теоретичні засади щодо історії виникнення й актуальності літератури факту у...
Мистецькі околиці Майдану iconВидавництво дитячої
Двоє нерозлучних друзів, Сашко І сергій, знайшли на околиці міста скіфську могилу. А на дні її лежав велетень. Хто він? Космонавт...
Мистецькі околиці Майдану iconСценарії відкритих позакласних заходів, присвячених 140-річчю Лесі Українки
Квк, уроки-інтерв’ю, уроки-мандрівки, уроки-портрети, літературно-мистецькі композиції, шкільні конкурси читців-декламаторів та юних...
Мистецькі околиці Майдану icon120 років від дня народження андрія васильовича головка творча доля Андрія Головка
Не одне покоління читачів починало знайомство з сучасною українською прозою із його оповідань «Пилипко» та «Червона хустина», а молоді...
Мистецькі околиці Майдану iconКалашник Наталія Балатівна та Павлик Світлана Дем’янівна, вчителі української мови та літератури Смілянського нвк «Загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів №3-колегіум» зміст біографічна довідка
Народилася Оксана Дмитрівна 13 квітня 1906 року в Полтаві — провінційному на той час, але багатому на літературно-мистецькі традиції...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка