Мистецтво, 8 клас Урок 22



Скачати 373,2 Kb.
Дата конвертації15.09.2017
Розмір373,2 Kb.

Мистецтво, 8 клас

Урок 22

Тема: Бароко і рококо в українському мистецтві. Характерні риси та історія розвитку українського бароко. Шедеври української барокової архітектури. Образотворче та декоративне мистецтво українського бароко. Іконостаси. Живопис бароко. Українське мистецтво рококо. Творчість Йогана Георгія Пінзеля – скульптура.

Мета: ознайомити учнів з поняттям «українське (козацьке) бароко» , розглянути характерні риси та історію розвитку українського бароко, ознайомити з шедеврами української барокової архітектури й українського мистецтва рококо. Розглянути особливості образотворчого та декоративного мистецтва українського бароко . Ознайомити із шедеврами іконостасів, розглянути особливості живопису бароко, надати знання про характерні риси рококо, ознайомити із творчістю Йогана Георгія Пінзеля – видатного українського скульптора.

Розвивати вміння учнів працювати з ілюстраціями, надавати аналіз творів різних видів мистецтва.

Виховувати інтерес до українського мистецтва минулого.

Тип уроку: комбінований, інтегрований, урок поглиблення в тему.

Обладнання: комп’ютер, мультимедійна дошка, проектор, презентація до уроку

Хід уроку:


  1. Організаційний момент. Мотивація до навчання.

  2. Актуалізація опорних знань.

  3. Особливості мистецтва українського бароко.

Другою після княжих часів добою розвитку українського мистецтва, його золотим віком треба вважати XVII - XVIII ст. - часи, коли українське козацтво в боротьбі зі своїми сусідами виборює фактичну незалежність України - вдруге після княжої доби. Живучи спільним мистецьким життям із Західною Європою, Україна й на цей раз переймає новий напрям у мистецтві цілої Європи - стиль бароко. Нові умови життя та соціального устрою з вищою верствою заможної козацької старшини створювали інші потреби, ставили нові вимоги до мистецтва, - так само як це було і в цілій Європі. Спокійні, зрівноважені, логічні форми ренесансу, що споглядалися на чисті форми античності, вже не задовольняли сучасного смаку. Для розкішного, гучного життя доби бароко потрібні були більш пишні, багатші форми архітектури, просякнуті пафосом, надприродністю, спіритуалізмом. Замість колишньої краси відтепер протиставляють силу, проти спокою — рух, замість гармонії — боротьбу. Саме ці потреби міг задовольнити новий мистецький напрямок – бароко. Хоч зразки бароко приходили до нас із Західної Європи, з Італії й Німеччини. Власною творчістю українського народу, що відтепер був пробуджений до нового вільного життя, бароковий стиль прибирає своєрідних та оригінальних форм, що має у світовій літературі заслужену назву осібного українського бароко. Визначальними рисами бароко були: - посилення ролі церкви і держави, поєднання релігійних і світських мотивів, образів; - мінливість, поліфонічність, ускладнена форма; - тяжіння до різких контрастів, складної метафоричності, алегоризму; - прагнення вразити читача пишним, барвистим стилем, риторичним оздобленням твору; - трагічна напруженість і трагічне світосприймання.

Незважаючи на те, що українське бароко як сформований стилістичний напрям у мистецтві, літературі та й у культурі в цілому запозичувало свої починання із Заходу, значною мірою під впливом польської барокової культури, воно набуло власних національних рис, спиралося на народні традиції. Якщо конкретніше торкатися певних особливостей, то необхідно звернути увагу на своєрідний динамізм українського бароко, яке поєднало в собі два чинники його саморозвитку: у зв'язку з поверненням культурного життя до його прадавньої духовної столиці Києва й посилення визвольного руху на Півдні, в Подніпров'ї, Слобожанщині розширювалися межі творення самобутньої барокової культури. Українське бароко, належачи до однієї з найпомітніших ознак культури XVII—XVIII століть, увібрало в себе найсуттєвіші грані об'єднавчого характеру. Так само, як і мова, історично-наукове осягнення себе, утвердження православної віри, бароко виявилося тим зовнішнім вираженням єдності й «цілісності культури» , яка допомагала консолідувати націю. Сам дух і неспокій, антиномія потягу до власного, того, що кровно йшло від орнаменту земного буття, переосмислення в контексті цього земного релігійних і світських норм життя, яскраво виражені критицизм і тренос, прагнення до нестандартності, проблисків світла в складних суперечливих лабіринтах буття дали відмітний тип барокового світосприймання. Поняття «бароко» охоплює не лише архітектуру, а й ужиткове мистецтво, фольклорні мотиви з естетикою яскравих оптимістичних форм, літописання, театр, музику, малярство.




Українське , або козацьке бароко – назва мистецького стилю, що був поширений на українських землях Війська Запорізького у 17-18 ст. і виник внаслідок поєднання місцевих культурних традицій і характерних рис європейського бароко.


Архітектура

Зароджується барокова архітектура, а в синтезі з нею й інші мистецтва, на початку XVII століття у Львові (костьол бернардинів 1600 p., єзуїтів 1613-1670 pp.). Самостійна творчість українських майстрів розпочинається в другій половині XVII століття, та досягає найбільшого розквіту в добу Мазепи. «Новий характер української архітектури складається головно під впливом двох чинників - старої традиції мурованого будівництва, започаткованої в княжу добу, й дерев'яного народного будівництва». Вважається, що перший тип будов постав із поєднання тринавної церкви, віддавна пристосованої до літургійних потреб східної обрядовості, із західним і базилічним типом бароко, близького до візантійсько-української базиліки. До таких споруд нашого краю належать великі церкви в Бережанах, Троїцька церква в Чернігові (1679 p.), собор Мгарського монастиря неподалік від Лубен, будівництво якого розпочав гетьман Самойлович у 1682 році, дві будівлі часів гетьмана Мазепи в Києві -Михайлівський собор (1690-1694 pp.) і Братська церква Академії (1695 p.). Хоч у цих будовах у більшій мірі помітні впливи західноєвропейські, але окремі форми й деталі, зокрема декорація, набирають оригінальних форм, що почерпнуті з народного, сільського мистецтва. Особливої своєрідності й краси досягають форми бань, які не мають собі рівних у цілій Європі.

Стало зрозумілим також, що немає кращої оборони, як повернення увірваної традиції з великим і славним минулим. «Румовищами будівничої творчості великокняжих часів була засіяна вся Україна, а в першу чергу Київ. В їхній віковій повазі й святості загрожене українство вирішило шукати підтримку в культурній боротьбі з ворожим натиском. В тому коріниться в першу чергу той завзятий і послідовний реставраційний рух, що його свідками стаємо від початку XVII в. - за Могили, а відтак у добу Хмельниччини. Нова Україна XVII в. підіймала з домовини стару Україну княжих лицарів і переможців. Очевидно, форми, в які мимоволі одягалася та реставраційна акція, мусили відповідати естетичним вимогам свого часу. На останках стін, на фундаментах княжих церков зростали тепер будівлі із сучасним - ренесансовим, а відтак бароковим - оформленням».

Почався будівничий і відновний період. А сама реставрація потребувала суттєвих добудов, а не просто декорування чи повторення старого. В увесь цей процес укладався глибокий сенс безперервності історії, саме культурної історії. Під протекторатом князя Костянтина Острозького почалося обновлення Кирилівської церкви (зведена у XII ст.), через певний час, у 1613 році, італійський архітектор Себастьян Браччі почав перебудовувати Успенський собор на Подолі в Києві. Відновлювалися й піднімалися з руїн Софія Київська, численні церкви - Десятинна в Києві, Спаса на Берестові, Успенська в Переяславі, Іллінська в Троїцькому монастирі в Чернігові. Викликали захоплення барокковою ошатністю й довершеністю оздоблення споруд, дзвіниць, іконостасів, церковних брам, гравюр. Змінювалося саме обличчя архітектурного світу, усміхнене своєю позолотою, внесенням яскравих народних мотивів, синтезом нового архітектурного та образотворчого мислення. Виконані в барокковому стилі іконостаси XVII - XVIII століть своєю величністю й монументальністю ставали центральною окрасою Єлецького собору, Троїцького собору в Чернігові, Преображенської церкви у Великих Сорочинцях.



Барокова церква Святого Андрія (Андріїська) в Києві.

Входить до складу Національного заповідника «Софія Київська». Діючий храм Української автокефальної православної церкви. В храмі проводяться екскурсії[1], а також щоденні богослужіння, хрещення та вінчанняандріївська церква в києві.jpg

Збудована в 17471762 роках за проектом архітектора Франческо Бартоломео Растреллі на Андріївській горі в пам'ять відвідин Києва імператрицею Єлизаветою Петрівною, на місці Хрестовоздвиженської церкви. Крім цієї роботи, в Києві є ще одна споруда авторства Ф.-Б. Растреллі — Маріїнський палац.

Однокупольний храм з п'ятиглавим завершенням має форму хреста (31,5-22,7 м), в кутах якого розміщені декоративні вежі на масивних стовпах, що відіграють роль своєрідних контрфорсів. Зовні контрфорси прикрашені пілястрами й прикриті трьома парами колон з капітелями коринфського ордеру.

До храму з боку вулиці ведуть круті чавунні сходи.

Вся маса церкви спирається на двоповерховий будинок-стилобат з 8 кімнатами на кожному поверсі, стіни якого являють собою фундаменти церкви.

Навколо церкви — балюстрада, з якої відкривається мальовнича панорама Подолу й Дніпра.

На будівництво церкви витратили 23 500 штук цегли, 28 970 пудів цвяхів; на позолоту верхів — 1590 книжок і 20 аркушів листового золота.

Архікафедральний собор св.Юра у Львові.

Архикафедра́льний собо́р свято́го Ю́ра у Львові — собор Галицької митрополії УГКЦ, до 1817 при монастирі Чину св. Василія Великого, бароково-рококовий монументальний архітектурний ансамбль з виразними національними рисами (1744–1762), вважається головною святинею українських греко-католиків.20070629114426!вп_львов_собор_юра.jpg

Розташований на Святоюрській горі, за адресою: площа святого Юра № 5. Висота над рівнем моря — 321 метр.

З 1998 року Собор разом із Ансамблем історичного центру Львова належить до Світової спадщини ЮНЕСКО. Власне собор є частиною комплексу: барокового собору (1745–1770) з дзвіницею (дзвін з 1341), рококової з класицистичними портиками митрополичої палати (1761–1762), будинків капітули, тераси з двораменними сходами, ажурної огорожі довкола соборового подвір'я з двома брамами в подвір'ї (1771) та мурів, що обводять капітульні будинки і владичий сад (1772).

Багатовікову архітектурну історію Святоюрського монастиря умовно можна поділити на два великі періоди відповідно до історії його головної споруди. Перший період тривав майже півтисячоліття — від початків чернечої оселі приблизно до середини XVIII ст., — завершився руйнацією старого храму. Другий періодрозпочався з будівництва нового собору, яке згодом стало новою точкою відліку в цілеспрямованому формуванні майбутнього ансамблю. Завершився він у XIX ст., коли з'явилася остання з існуючих нині будівель.

За давньою легендою, це місце було заселене приблизно з 1280 року. Тоді ж існувала печера. Досі не з'ясовано: була вона штучною чи природною. У ній усамітнився чернець Василь (Василиск), який в постійних молитвах спокутував земні гріхи. Походить ця легенда з давніх-давен, але вперше записана дослідником Львова Бартоломеєм Зіморовичем у XVII ст.


«

Під той час Василиск, стрий Лева, князь жорстокого духа, але, як часто буває у греків, через молоді літа, проведені безжурно, на старість постригся добровільно в ченці й оселився в наїженій терном печері, що стояла отвором на схилі пагорба, котрий підносився над спиною міста. Був він більше подібний до фавна, ніж до людини - щетинястий, нечесаний, з великими бровами, худий, зарослий, з запущеною до колін бородою, що закривала наготу тіла, як щит або килим. Такою нелюдською строгістю життя спокутував він нелюдську різню бранців, до якої дійшло за його проводом перед двадцятьма роками в Судомирі, так загально говорено. За його порадою Лев побудував на верху того пагорба букову церкву, обвів її чернечими келіями та віддав під опіку святого Юрія, старійшини війська святих, вождя для себе проти поляків і співтовариша для стрия, що боровся з примарами пекла

 »

Як вважав Володимир Січинський, у легенді про загадкового Василиска дивним чином переплуталися в часі окремі події та особи. Справді, добре відомий з літописів князь Василько Романович у 1259 р. не з власної волі супроводжував до Судомира ворожі загони монголо-татарського полководця Бурундая. Трапилося це після того, як князь змушений був добровільно здати чужинцям і навіть «розкидати» та попалити міські укріплення Володимира на Волині. Як повідомляє літописець, внаслідок походу татар на Судомир загинуло майже все його населення. Проте не підлягають сумніву літописні свідчення про те, що князь Василько Романович помер значно раніше за вказану в легенді дату і ще в 1269 р. був похований в храмі Успіння Пресвятої Богородиці в Холмі. Тому особа загадкового Василиска має різні, неоднозначні тлумачення. Наприклад, польський дослідник О. Чоловський вслід за істориком Ісидором Шараневичем ідентифікував Василиска як Лавриша Римонта, сина Тройденового.

Існують також інші версії щодо першої церкви на Святоюрській горі. Зокрема, існує версія, що Юр'ївську церкву та монастир заснував галицький князь Лев Данилович, який у 1282 р. до вже існуючого монастиря переніс із Галича тіло свого батька — князя Данила Романовича. Хоч і Святоюрська гора не виділялася так активно, як Замкова гора на протилежному березі Полтви, — ні з огляду на абсолютні висотні позначки, ні з огляду на загальну територію, придатну для будівництва, проте, згідно з інформацією Мартіна Ґруневеґа, почутою ним від старожилів, саме ця гора привернула увагу князівських слуг, коли вони почали будувати замок. Потім за розпорядженням князя тут була вимурувана церква на честь святого Юра. М. Ґруневеґ навіть зробив висновок, що «…церква Юра була першою будівлею міста після замку».

Серед інших імовірних засновників монастиря є також ім'я князя Юрія Львовича, але однозначних документальних підтверджень жодної з цих версій немає.

Щодо посвяти, більшість дослідників схиляються до думки, що посвята храму від самого початку була пов'язана з ім'ям святого Юрія, хоча історія храмової архітектури подає нам непоодинокі приклади перепосвят, які траплялися за різних обставин, особливо під час змін конфесійної приналежності. Взагалі, храми в ім'я святого Юрія були досить поширені серед православних, а згодом і греко-католицьких церков, про що свідчать дослідження статистики храмових посвят львівської єпархії східного обряду.

На думку новітнього дослідника І. Мицька, отруєння останнього галицько-волинського князя Юрія ІІ (Болеслава Тройденовича) відбулося саме у Святоюріївській церкві 7 квітня 1340 року. Після смерті Юрія ІІ Казимир ІІІ захопив Львів. Під час нападу, за давніми переказами, у вогні великої пожежі згорів перший храм святого Юра і перед загибеллю храму монастирські ченці ніби-то протягом певного часу боронилися від нападників, але сили були нерівними.  Інші автори вбачали в цій інформації вимисел, не підтверджений фактами, а відповідальність за масштабні руйнації в місті покладали на литовські загони, які теж претендували на княжу спадщину в Галичині

Першим незаперечним доказом фактичного існування храму святого Юра можна вважати інформацію, подану у вигляді меморативного напису на старовинному мідному дзвоні, який ще й нині розміщується в соборній дзвіниці. Давній кириличний текст зазначає:



«

В ле[то] 6849 [1341] сольян был колокол сій святому Юрыю при князі Дмитрии игуменом Євфимьєм. А писал Скора Іяков

 »

З цього напису можна зробити принаймні два важливі висновки: по-перше, згадка імені князя Дмитрія, найімовірніше, вказує на його безпосередню причетність до виготовлення дзвона в ролі патрона та жертводавця, по-друге, з погляду хронології ця інформація свідчить про те, що через рік після вторгнення Казимира храм функціонував при чернечій оселі, яку очолював ігумен Євфимій.

Не всі дослідники згідні з думкою, що перший храм був дерев'яний. Зокрема є інша версія, яку досить розлого обґрунтував Ю. Диба: перший храм був не дерев'яним, а вимуруваним з тесаних кам'яних блоків.

Стара церква не раз зазнавала руйнацій та реконструкцій. Так, зокрема М. Ґруневеґ на початку XVII ст. стосовно цієї церкви занотував: «за моїх часів вона була повністю перемурована». З подання А. Петрушевича довідуємося, що в 1608 р. «…в неділю по Пасці грім вдарив у церкву святого Юра і хрест церкви зверху і камінь, у якому хрест стояв, і образи всередині церкви попалив і престол надвоє розбив». Повідомлялося також, що «року 1643… святий Юрій погорів», а в 1648 р. «Львов, боронячися, передмістя сами всі спалили округом… у церкві святого Юр'я трупа 54 забитих людей, і татарин, на самий престол упавши, розбився». Відомо також, що значної шкоди завдали храму турки в 1672 р.вівтар_собору_святого_юра.jpg

Відколи Собор Юра став головним осідком галицької православної, а з 1700 року — греко-католицької єпархії, в крипті ховали єпископів, а з 1808 року — митрополитів. Крипта відкрита для відвідання. У ній поховано видатних діячів УГКЦ, зокрема, Митрополита Андрея Шептицького, Патріарха Йосифа Сліпого, кардиналів Сильвестра Сембратовича, Мирослава Івана Любачівського, владику Володимира Стернюка.

Під час археологічних розкопок, які проводив Ярослав Пастернак у Галичі на Крилосі, в 1937 році було знайдено саркофаг із тілом князя, якого було ідентифіковано як Ярослава Осмомисла. У переддень Другої Світової війни, у 1939 році, для збереження і подальших досліджень його останки перенесли до Львова в крипту собору св. Юра. Останки князя вдруге віднайшла там спеціальна археологічна комісія Наукового Товариства імені Т.Шевченка 18 вересня 1991 року в дерев'яній скрині.

Собор Успіння Пресвятої Богородиці

Собор був побудований у стилі пізнього бароко. Він піднімається над землею на 56 метрів, довжина — 54, а ширина — 40 метрів. Величний купол вінчає його. Велика тераса-галерея з трьох сторін обрамляє храм. Над центральним входом собору — ікона Успіння Божої Матері.почаїв, собор успіння пресвятої богородиці.jpg

Загальна композиція комплексу — терасна, будівлі розміщені на схилах з поступовим підвищенням до головного акценту — Успенського собору. Головний фасад за католицькою традицією прикрашають дві вежі під кутом 45° до головної осі, що підкреслює всефасадність собору — характерну рису українських церков. Первісний вівтар схожий на католицькі, з колонами та статуями на них (зберігся малюнок вівтаря Успенського собору, автор — Тарас Шевченко, 1846 р., див. далі). Загалом композиція з однією центральною банею на восьмерику і двома бічними вежами схожа на катедральну церкву в Холмі та співзвучна найкращим зразкам козацького бароко — соборам Чернігівського Троїцького та Мгарського (біля Лубен) монастирів на Полтавщині. Прикметою Успенського собору є його орієнтація вівтарем на північ, а не на схід.

Архітектори надали йому всередині хрестоподібну форму, розділивши аркадами колон на три частини. Багатством фарб, ліній і форм, граней і ярусів, своїм простором він манить ввись. Собор розписаний і прикрашений іконами та зображеннями, пов'язаними з історією монастиря і подіями з життя Спасителя: зцілення сліпого брата поміщиці Ганни Гойської Філіпа в 1597 році, перенесення чудотворної ікони Богородиці зі замку Гойської (Орля) на гору Почаївську, чудесне повернення інока в обитель з турецького полону, біснування дружини Фірлея, який посягнув на святу ікону Богородиці, Потоцький і його кучер, Христос і розкаяна грішниця, воскресіння сина вдови наїнської, Христос у домі Марфи і Марії. Золотими буквами зліва направо — православний Символ віри. Як завершення розпису — на олтарній стіні величезне зображення Матері Божої у вогняному стовпі — початок історії обителі.

На хорах дві церкви: праворуч — в ім'я святителя Миколая Чудотворця, а ліворуч — в ім'я святого благовірного князя Олександра Невського. Служби в них відбуваються тільки на Світлій Седмиці. Освячені вони в пам'ять відвідин монастиря імператорами Миколою I і Олександром II.

Первісно собор мав кілька вівтарів, зокрема, головний, який намалював Тарас Шевченко. Під час пристосування храму для потреб Російської Православної Церкви значну частину католицьких предметів культу було знищено чи забрано з храму.

Нинішній внутрішній вигляд храму сформувався в XIX столітті. Збереглися тут і частки більше раннього убрання. Іконостас, що іменується Царським, подарований російським імператором Олександром II в пам'ять візиту до Лаври в 1859 році і встановлений в 1861 році. Над рівні 3-го ярусу іконостасу, над зображенням Таємної Вечері, на стрічках укріплена чудотворна Почаївська ікона Божої Матері (у ранні уранішні години, по встановленому в обителі порядку, святиня опускається на рівень людського зросту для цілування її вірянами).

У південно-східній частині собору, у підніжжі однієї з колон (на стороні, оберненій всередину центральної нефи), в 1883 році встановлений кіот над місцем, де нижче рівня підлоги храму покоїться ділянка скелі із слідом Стопи Пресвятої Богородиці. Підходячи сюди і прикладаючись до зображення Стопи, віряни отримують з рук ієромонаха воду, що досі витікає з чудотворного сліду на камені.

Над кіотом звертають на себе увагу 2 пілястри, які відрізняються від інших пілястр собору тим, що не розписані живописом, а покриті дзеркалами — цей елемент убрання залишився з часів уніатів. З тих же часів збереглися укріплені на стінах собору по внутрішньому периметру центральної нефи великі ікони в позолочених рамах, написані в 1770-х роках. В 1869 році в храмі сталася пожежа, після якої в 1870-х роках стіни покрили новим живописом. Багато композицій присвячені місцевій історії.

Біля західної стіни усередині храму в 1894 році встановлений надгробний пам'ятник архієпископу Волинському Палладію (Ганкевичу) (пом. 1893, єдиний православний архієрей, похований в Почаївській обителі), що жив у Лаврі на спочинку з 1889 року. В крипті (склепі) покояться останки Феодора і Єви Домашевських, перенесені сюди із старого храму Святої Трійці, і Миколи-Василя Потоцького, вл. Паладія.

У соборі дві Лаврські святині: Зцілююча Стопа Божої Матері та її чудотворна ікона.

Перебудови

Українська барокова архітектура розвивалася не тільки завдяки новому будівництву, а й через надання храмам княжої доби рис нового художнього напряму – так, наприклад, сталося сталося підчас реставрації Софійського собору, Михайлівського монастиря, ансамблю Києво-Печерської лаври та Успенського собору в Чернігові. Численні будівлі та давньоруські храми 12-13 ст. були перебудовані в 17-18 ст., відтак набули нового вигляду і стали яскравими зразками бароко.



Ансамбль Києво-Печерської лаври

kievo_pecherskaya_lavra.gif

 Основний архітектурний ансамбль монастиря сформувався в XII столітті, однак надалі майже всі будинки перебудовувалися, реконструювалися. Сучасні побудовані переважно в XVII-XVIII століттях. З XII століття збереглася тільки Троїцька надбрамна церква, однак також зі змінами. Спочатку вона була побудована грецькими зодчими, а в розписуванні церкви брав участь преподобний Аліпій, що поклав початок новому стилю іконопису. 

    1073 року було закладено Успенський собор - головний храм монастиря й першу його кам’яну будову. Встояв він і татаро-монгольські навали, і пожежі, що неодноразово спопеляли монастир, але 1941 року собор було зруйновано німецькою армією. Від нього лишилися тільки законсервовані руїни під декоративним павільйоном. Поруч із руїнами відбудований новий Успенський собор — копія зруйнованого. 

  лаврська дзвіниця.jpg

  Поруч із собором стоїть найвища будова монастиря —Велика лаврська дзвіниця, побудована 1731-1745 років за проектом видатного архітектора И.Т. Шеделя. Висота дзвіниці — 96,5 метра, вона складається з чотирьох склепінних ярусів. Товщина стін першого ярусу досягає восьми метрів, а фундамент іде під землю на сім метрів. На вершині дзвіниці встановлено годинник із курантами, що відбивають щогодини й кожні 15 хвилин грають мелодію. Дзвіниця відкрита для відвідування. 

Собор Єлицького монастиря

Єле́цький Успе́нський монасти́р у Чернігові — один з найдавніших монастирів в Україні. Архітектурний ансамбль монастиря розташовано на підвищеному правому березі річки Десна, між давнім Чернігівським дитинцем (територія сучасного Валу) і Троїцько-Іллінським монастирем. Разом з пам'ятками архітектури, які там збереглися, він утворює історичну панораму Чернігова.

Широковідома за багатьма літературними джерелами легенда свідчить, що засновано Успенський монастир ще в середині XI століття князем Святославом Ярославичем у зв'язку з появою 3 лютого (або 6 листопада) 1060 року на одній з ялин в цій місцевості ікони Божої Матері. Згідно з тим же переказом, в монастирі у 1069 р. деякий час перебував «батько руського чернецтва» Антоній Печерський.собор єлецького монастиря.jpg

Літописних відомостей про монастирську обитель небагато. Крім повідомлення про прибуття до Чернігова св. Антонія і заснування ним на Болдиних горах печерного Богородицького монастиря (1069), згадується у 1177році «Єфрем — ігумен святої Богородиці».

В середині Ⅻ століття на місці, де з'явилася свята ікона, спорудили мурований храм в честь Успіння Божої Матері. Це була грандіозна для свого часу архітектурна споруда. Увінчаний єдиною масивною главою тринефний, триапсидний двадцятип'ятиметрової висоти собор було видно не тільки з будь-якого кінця міста, але і з навколишніх сіл. Він зберігся до наших днів і його добре видно з південної частини Чернігова.

У 1239 році монголо-татари штурмом взяли Чернігів. Місто було спалено і пограбовано. Не минув цієї долі і Єлецький монастир. Він довгий час знаходився в запустінні. Про це свідчить той факт, що до кінця ⅩⅤ століття і сам Чернігів перебував у занепаді.

На початку ⅩⅥ століття Чернігів переходить під владу Москви. Є відомості, що давня обитель на той час відновлюється. її укріпили і в ній поселили московських іноків.

У 1611 році Чернігів спалив воєвода Горностай. Після цього ченці повернулися до Москви. Через 7 років місто підпадає під Польщу. Пошкоджений і залишений Успенський собор не витримує тиску часу. Спочатку впали бокові глави, а потім і центральний купол.

Після 1623 року Єлецький монастир відремонтували і передали уніатам. Найвідомішим ігуменом монастиря того часу був Кирило Транквіліон-Ставровецький. У 1646 році він випустив першу в Чернігові друковану книгу «Перло многоцѣнное».

У 1649 році Чернігів було визволено від поляків і Єлецький монастир невдовзі знову стає православним. Серед його ігуменів були майбутній архієпископ Лазар Баранович, Феодосій Углицький та його спадкоємець архієпископ Іоанн Максимович — засновник Чернігівського колегіуму, Данило Туптало — відомий релігійний і церковний діяч, більше відомий як св. Дмитро Ростовський.

Чимало зробив для відродження обителі І. Галятовський ((*бл. 1620–1688). При ньому було реконструйовано Успенський собор, побудовані муровані келії, зведена трапезна Петропавловська церква. Він же створив у монастирі бібліотеку.

У 1757 році настоятелем монастиря був призначений Гервасій Линцевський (з того ж року — єпископ Переяслівський та Бориспільський), який щойно повернувся зі служби у Російській духовній місії в Пекіні.

У ⅩⅧ столітті Єлецький Успенський монастир перетворюється у великого землевласника. Але указ імператриці Катерини Ⅱ поклав цьому кінець. У 1786 році до казни були передані кріпаки, які перебували у його власності, — 1256 чоловіків і 1169 жінок, 7 пекарень, 8 шинків, винокурня, 4 бані, 9 млинів, 4 поромні переправи та багато іншого майна. З того часу тут припинилось велике будівництво.



Дзвіниця Михайлівського Золотоверхого монастирядзвіниця михайлівського монастиря.jpg

Дзвіни́ця Миха́йлівського Золотове́рхого монастиря́ — пам'ятка архітектури в стилі українського бароко, дзвіниця Михайлівського Золотоверхого монастиря у Києві. Є одним з найважливіших елементів ансамблю монастиря й архітектурного образу Верхнього міста в цілому.

Триярусна дзвіниця збудована у 1716—1720 (за іншими даними, 1719) роках за ігумена Варлаама (Ліницького), вірогідно, під керівництвом майстра Івана Матвієвича. До XX століття вона зазнала лише незначних перебудов, які майже не вплинули на її вигляд. Була розібрана у 1934—1936 роках задля спорудження на місці Михайлівського монастиря нового Урядового центру.

Після розібрання від дзвіниці залишилася частина південної стіни першого ярусу. Споруда була відновлена у первісних формах та вигляді у 1998 році, із включенням до неї збереженої частини. На першому ярусі відновленої дзвіниці відкритий музей історії монастиря.

Дзвіниця має загальну висоту 48,28 метрів.



  1. Розповідь про образотворче та декоративне мистецтво України доби бароко та скульптуру рококо.

В малярстві подих мистецтва бароко дав себе відчути дещо пізніше, ніж в архітектурі, але коли відчувся, то раптом дав себе знати виразним зворотом у шляхах малярської творчості. В той час, як у добі ренесансу українські майстри малярства сприймали закордонні мистецькі впливи обережно, вдумливо, комбінуючи чуже, запозичене з кращими традиціями українських малярських шкіл і творячи в той спосіб оригінальну українську школу ренесансового малярства, в добі бароко це зовсім змінилося; в цій добі українські майстри якось залишили свої старі декораційні традиції й декораційну стилізацію рисунка, а раптом сприйняли досягнення європейських, головно фламандських малярських шкіл, і передусім підлягали впливу великого фламандця Pубенcа. У другій половині XVII ст. барокове мистецтво прийшлося дуже до вподоби новому українському шляхетству, що тільки вийшло з козацької верстви і спішило позолотити свої недавні герби. Тому немає нічого дивного, що разом із потягненням до пишності та розкошів українці захопилися бароковим малярством, і так само українські майстри разом і беззастережно сприйняли впливи цього мистецтва, й передусім впливи Рубенса. Такі впливи можна побачити в оздобленні Троїцької Надбрамної церкви Києво-Печерської Лаври. Надзвичайної пишності та ошатності досягли церковні іконостаси: вони власне в цім часі почали підноситися до самої стелі церкви, й то в найвищому місці - під головною банею; число рядів ікон дуже збільшилося; ікони засвоїли звичай триматися золотого тла, а для більшої пишності це тло почали робити не рівним, а рельєфнотисненим візерунком рослинного орнаменту. Особливо славні барокові іконостаси з XVII ст. збереглися в Західній Україні в церквах: рогатинській, св. Параскеви у Львові, а найпишніший - у с. Богородчани. Образи богородчанського іконостасу — малювання майстра Іова Кондзелевича. Малювання ікон богородчанського іконостасу свідчить, що майстер Іов Кондзелевич був не тільки талановитий, але й дуже освічений майстер свого часу.

Богородчанський іконостас

 унікальна пам'ятка українського іконопису доби пізнього Ренесансу, або маньєризму та раннього бароко. Іконостас створений в 1698—1705 рр. іконописцем-ієромонахом Білостоцького монастиря на Волині Йовом Кондзелевичем та майстрами його кола для церкви Воздвиження Чесного Хреста монастиря Великий Скит у Маняві. Створення іконостасу тривало з 1698 до 1705 року, зважаючи на дату «1698» у написі на іконі «Христос-Учитель» з намісного ряду та дату «1705» на намісній іконі «Вознесіння Христове». Свою назву «Богородчанський іконостас» одержав за місцем свого останнього перебування — містечка Богородчани (нині Івано-Франківщина), в церкву якого іконостас потрапив після закриття Великого Скиту австрійською владою у 1785 р. Вирішальна зміна в долі іконостаса із Великого Скиту сталася в другій половині XVIII ст., завдяки якій він простояв у місці свого початкового призначення менше 100 років. В 1772 р. Галичина в результаті першого поділу Речі Посполитої стала частиною Австрії, а у 1781 р. австрійський монарх Йосиф II у рамках своїх реформ почав закривати усі монастирі контемплятивно-аскетичного напрямку. Під цей указ підпав і монастир Великий Скит у Маняві — єдиний на той час православний монастир, який діяв у Галичині. Закриття Великий Скиту проходило в рамках церковних реформ, у дусі «освіченого абсолютизму», які проводив Йосиф ІІ, що передбачали ліквідацію значної частини монастирів у усій державі, незалежно від їхньої конфесійної приналежності. Було ліквідовано 738 монастирів різних конфесій.kondzelevych_bohorodchanyiconostasis.jpg

6 вересня 1785 р. монастир був закритий, а іконостас демонтований і проданий за 60 злотих у містечко Богородчани на Надвірнянщині, де він був встановлений у дерев'яній церкві Св. Трійці. Ця дата започаткувала мандрівну долю іконостаса. Саму Воздвиженську церкву було розібрано та продано в м. Надвірну, де вона згоріла в 1914 р. під час Першої світової війни.

Виявив цю пам'ятку колекціонер і дослідник давнього мистецтва, спольщений українець, граф Войцех Дідушицький, мандруючи Станиславівщиною у 1880 р., й опублікував у 1888 р. ґрунтовне дослідження про іконостас, а також ініціював його першу офіційну реставрацію, фінансування якої взяв на себе Галицький Сейм. В 1885 р. на «З'їзді польських і руських археологів», який проходив у Львові, В. Дідушицький запропонував учасникам з'їзду виїхати в Богородчани і на місці оцінити високу мистецьку вартість іконостасу. На наступному з'їзді 10 вересня 1888 р. іконостас було долучено до пам'яток державного значення. За сприяння В. Дідушицького та крайового Сейму реставрацію в 1880 р. було доручено львівському реставраторові Казимирові Шольцу, який працював над твором до своєї смерті у 1883 р. Продовжив і завершив роботу К. Шольца досвідчений реставратор та художник, випускник Віденської Академії мистецтв львів'янин Юліан Макаревич (1854—1936), який мав досвід подібних реставрацій.

Перші спроби демонтувати іконостас у Богородчанській Троїцькій церкві датовані 1894 р., коли на прохання Львівського виставкового комітету церковний комітет у Богородчанах погодився надіслати його до Львова для експонування на відомій Крайовій виставці 1894 р. Цій справі сприяли богородчанський бурмістр Болощук та парох о. Пачовський. Проте, цей захід не вдався, оскільки 6 травня 1894 р. в час, призначений для демонтажу іконостаса, богородчанські міщани з невідомих причин активно виступили проти вивезення пам'ятки. Трьох організаторів заколоту влада арештувала і засудила на три тижні ув'язнення



Перша світова війна істотно вплинула на подальшу долю пам'ятки — влітку 1916 р. під час наступу російських військ, так званого «Брусиловського прориву», щоб врятувати іконостас від наступаючих російських військ, його було демонтовано австрійськими військовиками при допомозі місцевих жителів і вивезено вантажівками до Кракова.

Повернути Богородчанський іконостас до Галичини вдалося у 1924 р. завдяки заходам громади Богородчан на чолі з парохом отцем Антіном Рудницьким та, насамперед, активному клопотанню та фінансовій підтримці митрополита Андрея Шептицького. Варшавське міністерство віросповідань і освіти перевезло іконостас для «…музеологічного переховування у Національний музей у Львові»  доти, коли стане можливість передати його до збудованої церкви в Богородчанах. Із середини 1930-х рр. іконостас був розміщений на постійній експозиції в одному із залів щойно збудованого нового корпусу Національного музею. Як свідчать документи, для експонування іконостасу на другому поверсі корпусу спеціально будувався зал відповідного розміру.

Манявський скитманявський скит іконостас.jpg

Скит Манявський — православний монастир, заснований Йовом Княгиницьким у 1606 р. біля села Манява (Богородчанський район, Івано-Франківська область).

Скит Манявський — аскетичний чоловічий монастир східного обряду, визначний осередок духовності, культури й мистецтва України. Був одним із осередків культурного життя в Галичині. Мав велику бібліотеку, славився головним іконостасом, виконаним українським живописцем Йовом Кондзелевичем. Пізніше після закриття монастиря в 1785 р. іконостас знаходився в церкві с. Богородчани, з 1924 р. іконостас перебуває у Національному музеї у Львові ім. Андрія Шептицького.

У 1980 році було відкрито історико-архітектурний музей. 28 травня 1998 року було відкрито Манявський Хресто-Воздвиженський чоловічий монастир.

В добу бароко також набув широкого розповсюдження портрет. Світський портрет на українських землях виник у кінці ХVІ ст. в трьох композиційних варіантах – погрудному, поясному та на повний зріст, які і в наступні століття утримувалися як усталені і незмінні опорні елементи портретного живопису. Портрети на повний зріст були найбільш репрезентативні, особливо ті з них, що відзначалися багатою аранжировкою, поясні і погрудні позначені простотою і суворістю художньої мови. Найраніше світський портрет в Україні поширився у середовищі магнатів, переважна більшість з яких були нащадками давньоруських православних княжих родів. Портрет цього часу був явищем більш елітарним, ніж у наступні періоди. На українських землях склалися окремі типи портретів – міщанства, духовенства, шляхти, козацтва, що відповідало соціальному поділу суспільства. Вони мають багато спільних рис, які найвиразніше втілені у портреті шляхти, так званому “сарматському портреті” . Підкреслене почуття гідності, власної значимості передано у „сарматському” портреті за допомогою достатньо простих, але надзвичайно виразних засобів – зображення людського тіла й антуражу у вигляді площинних форм, підкреслених лінією, відсутності глибини і перспективи в передачі інтер’єру, включенні до складу композиції гербів і пояснювальних, переважно біографічних, написів.



калинович. портрет м. потоцького.jpg

Я. Калинович. Портрет М. Потоцького



Скульптура. Найбільшого розвитку скульптура набула на Західноукраїнських землях, через особливості культурнихвпливів та релігійної свідомості. Знаменитий дух пориву та неспокою, що такий характерний для мистецтва бароко, в скульптурі найперше дав себе знати в надгробках, у мавзолеях, поставлених над покійниками по церквах та каплицях. У той час, як ще в добу ренесансу покійників на мавзолеях представляли спокійно лежачими, з головою, обпертою на руку, ніби у сні, тепер, у добі бароко, покійників ніби пробудили зі сну й частіше представляють стоячими або в цілий зріст, або обтятими більш чи менш незручно і вставленими в нішах.

Крім скульпторів, різьбярів каменю, працювали в Західній Україні також скульптори — конвісарі або людвісарі. Так називалися відливачі з металу. Головним центром ремесла й мистецтва в добу бароко в Україні зоставався Львів. Одною з більше відомих львівських майстерень була майстерня родини Франковичів. Франковичі відливали в своїй майстерні найбільше дзвони та гармати, іноді з дуже вибагливими та артистичними орнаментами, але виготовляли також і самостійні металеві скульптури. Основоположник родини Юрій Франк або його син Каспер Франкович були авторами доброї статуї крилатого, закованого в броню архістратига Михаїла, що побиває списом дракона. На Східній чи в Центральній Україні, де скульптура набула великого значення головним чином як декорація пишної архітектури козацького барокко, вона різниться більше матеріалом скульптури, ніж стилем виконання. Коли в Західній Україні скульптори-різьбярі працювали головно в камені, майстри козацького бароко різали переважно з дерева. Різали цілі постаті й рельєфи, іноді складні композиції. В музеї Харківського університету перед війною збереглася ікона, різьблена високим рельєфом, що представляла розп’яття, сцени страстей, інші алегоричні персонажі і 12 апостолів вряд, і все це досить свіжої й артистичної праці. З дерева різали виносні хрести з рельєфно різаним розп’яттям та іншими сценами, але це більше відноситься до дрібної скульптури. Ще більше, ніж фігуральна скульптура, в Центральній та Східній Україні розвинулася орнаментальна дерев’яна різьба: обрамлення ікон, вівтаря і навіть цілі іконостаси. Якраз у добу бароко іконостаси, що раніше в церквах були невисокі, розвинулися в цілу багатоярусну стінку, що перегороджувала церкву, підіймаючися вгору аж до висоти найвищої церковної бані. Барокові багатоярусні іконостаси іноді являли собою густо різьблені високі стіни, що складалися з колон, арок, архітравів, які разом із тим служили обрамуванням ікон, але при тому пишалися іноді тонкою вибагливою різьбою. Самі іконостаси в добу бароко стали незвичайно вибагливими й фантастичними. Поділи на ряди чи яруси ікон ошатною різьбою часто проводилися не рівними поземними лініями, але зигзагуватими, що підіймалися та спускалися й виступали вперед та відступали назад, так що й сам іконостас одними частинами виступав на церкву, іншими — відступав у глибину до вівтаря. Різьба іконостасів часто бувала позолочена і справляла враження тонкої й вибагливої мистецької праці. Декораційна орнаментальна скульптура дуже пишно розвинулася на Україні в часах бароко й силою інерції трималася й далі, розвивалася ще на протязі майже цілого XVIII ст., коли важке й пишне бароко відступило перед новим легким та галантним стилем цього галантного віку.



  1. Йоганн Георг Пінзель.

Іва́н Гео́ргій Пі́нзель, або Іоан Георг Пінзель, майстер Пінзель, пол. Jan Jerzy Pinzel, бл. 1707— між 16 вересня 1761 і 24 жовтня 1762) — галицький скульптор середини 18 століття, представник пізнього бароко і рококо. Зачинатель Львівської школи скульпторів. Для творів Й.-Ґ. Пінзеля характерна велика емоційність та динаміка, надання створеним формам життєвих рис. Його ще називають українським Мікеланджело.

Біографічні відомості про майстра майже відсутні. Його етнічне походження, місце і час народження, також обставини появи в Галичині та смерті наразі невідомі.

Збігн. Горнунг свого часу стверджував, що Пінзель походив з Чехії, про що, на його думку, свідчила схожість робіт майстра з творами празької школи. Микола Голубець називав його «шльонським різьбарем»

Пінзель прибув до Польщі наприкінці 1740-х років на запрошення Бернарда Меретина для виконання різьбярських робіт в проектованих архітекторомбудівлях на замовлення Миколи Василя Потоцького. За іншими даними — появився в середині 1740-х при дворі магната М. В. Потоцького, який став його головним замовником і патроном.

Протягом 1750—1760-х років (переважно спільно з архітектором Бернардом Меретином) працював у Львові, Ходовичах (нині Львівська область), Городенці, Гвіздці (нині Івано-Франківська область), Монастириськах, Бучачі (обидва — сучасна Тернопільська область).

Перед квітнем 1756 року разом з Йоганом Георгом Гертнером почали працювати над вівтарями двох Патріархів (інші дані — святих Фелікса Валуа та Яна де Мата) у Львівському костелі Тринітаріїв, які не збереглися. Роботи закінчили у квітні 1757 року. Кошти за виконані роботи (990 злотих) отримав у 1757році. Додатково зробив для цих вітарів невеликі статуї святих Яна Непомуцького та Якима.

Наприкінці 1750-х Меретин замовив Пінзелю виконання оздоблювальних робіт в костелі у Годовиці, які він не зміг виконати через передчасну смерть архітектора (крім казальниці — спрощеної репліки амвону в костелі Городенки). Виконав у 1759—1761 роках монументальні статуї святих Атанасія, Леона, кінну статую святого Юра, за що отримав величезну тоді суму — близько 37000 золотих. Перед смертю Меретин доручив йому виконання двох балконових консолей з чоловічими торсами для кам'яниці № 40 на площі Ринок у Львові, перебудованій під резиденцію львівського єпископа УГКЦ Лева Шептицького, яка в 1761 році вже була накрита дахом.

У 1761 р. Микола Василь Потоцький офірував 100000 золотих для виконання різьбарських робіт в новому домініканському костелі Львова і зобов'язав Пінзеля виконати роботи. Вони передбачали виконання 2-х бічних вівтарів у каплицях на поперечній осі храму (до наших днів не збереглись, вціліли приналежні фігури святих Миколая, Йосифа (?), Августина, Домініка, виконані перед консекрацією храму 1764 року. Пінзель виконав статую Матері Божої з дитятком в кляшторному ораторіумі за великим вівтарем. З весни 1764 р. тривали роботи із зовнішньої декорації костелу.

В 1761 році завершив свої роботи з озоблення собору святого Юра.16 вересня 1761 року отримав кошти за роботи, виконані в костелі у Монастириськах, що вважається найпізнішим фактом з життя майстра.

Поява Пінзеля сприяла розвитку талантів Томаса Гуттера, Конрада Кутченрайтера, Георга Маркварта, Христіана Сейнера, Себастьяна Фесінгера, спрямувало їх творчість в напрямку розквітлого рококо. Майстерня Пінзеля, який провадилася, найправдоподібніше, в Бучачі, сприяла появі (крім Антона Штиля, Фабіяна Фесінґера, Яна Непомуцена Бехерта) таких чільних майстрів молодшої генерації львівської різьбарської школи на чолі з Антоном Осинським, Іваном та Матвієм Полейовськими, Іваном Оброцьким, Франциском Олендзьким.



юрій-змієборець._собор_святого_юра,_львів.jpg

Юрій Змієборець

  1. Розучування пісні «Хай цвіте червона калина»

  2. Узагальнення вивченого матеріалу.

  • Розкажіть про мистецтво бароко і рококо в українській культурі

  • Які традиції поєднані в архітектурних шедеврах України того часу?

  • Кого з митців називають українським Мікеланджело? Що вам відомо про його авторський стиль?

  • У чому унікальність українського бароко?

  1. Домашнє завдання.

Доповніть проект, присвячений архітектурі нашого краю ілюстраціями споруд у стилі бароко і рококо.


Каталог: 200000530-3f9a840944


Поділіться з Вашими друзьями:

Схожі:

Мистецтво, 8 клас Урок 22 iconМистецтво, 8 клас Урок 18
Тема: Мистецтво бароко. Особливості живопису мистецтва бароко. Види та жанри мистецтва бароко. Творчість живописців Мікеланджело...
Мистецтво, 8 клас Урок 22 iconКонкурсу за обраним фахом Галузь знань 02 «Культура і мистецтво» Спеціальність 025 «Музичне мистецтво»
Творчий конкурс з фаху «Музичне мистецтво» складають абітурієнти, які вступають на спеціальність «Музичне мистецтво», спеціалізації:...
Мистецтво, 8 клас Урок 22 iconПоетичне мистецтво
Урок на тему «Поетичне мистецтво» Поля Верлена – віршований маніфест символізму. Музичність вірша
Мистецтво, 8 клас Урок 22 iconМистецтво, 8 клас Урок 20.
Ж. П. Пігаль. Амур, який зав’язує сандалю. Е. Фальконе. Амур. Клодіон. Амур І психея. А. Рінальді. Золотий кабінет Китайського палацу...
Мистецтво, 8 клас Урок 22 iconМистецтво, 9 клас Урок 12
Український живописний модернізм. Андрій Коцко, Тетяна Яблонська, Йосип Бокшай, Федір Манайло, Марія Приймаченко. Перлини творчості...
Мистецтво, 8 клас Урок 22 iconКлас Музичне мистецтво. Тема:інтонація : Знайомство з феєю інтонацією. Дата Мета:• ознайомити учнів з поняттям
Клас Музичне мистецтво. Тема:інтонація : Знайомство з феєю інтонацією. Дата
Мистецтво, 8 клас Урок 22 iconУрок №1 Тема. Художня література як мистецтво слова, її місце серед інших видів мистецтва
Мистецтво – це найбільш концентричне І цілісне відображення життя. Завдячуючи цьому художня література – сховище духовного І соціального...
Мистецтво, 8 клас Урок 22 iconМистецтво навчання полягає не в умінні повідомляти,а в умінні
На уроках літератури вчитель стає для учнів співрозмовником, другом, порадником,провідником у країні прекрасного. Адже урок літератури...
Мистецтво, 8 клас Урок 22 iconПрограма творчого конкурсу за обраним фахом галузь знань 0201 „Культура" напрям підготовки 020104 „Народна художня творчість"
«фольклорне мистецтво», «народне пісенне мистецтво», «хорове мистецтво (народний хор)», «хорове мистецтво (академічний хор)», «академічний...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка