Мова І свідомість



Скачати 316,9 Kb.
Дата конвертації10.06.2017
Розмір316,9 Kb.

МОВА І СВІДОМІСТЬ

Асиміляція у перекладі з латини означає «уподібнення». Асимілювати народ — це примусити його відмовитися від своєї мови, звичаїв, традиційної культури, тобто змусити його перестати бути собою, уподібнити до народу-колонізатора і, в кінцевій меті, злити з цим народом.

Суть асиміляційного процесу корениться передусім у розмиванні поняття «рідна мова». Згідно з класичним визначенням, «рідна мова» — це материнська мова, перша мова, яку засвоює дитина в родинному спілкуванні. З переходом на іншу мову все ширших верств населення це фундаментальне для духовного життя нації поняття розмивається.

Тактику асимілятора найточніше сформулювала Леся Українка в драматичній поемі «Оргія». Суть діяльності Мецената у завойованій країні — «добром і ласкою примусити всіх видатних чужинців Рим любити. Хто любить — той уподобитись може до любого і тілом, і душею».

«Примусити любити», прийняти чуже як своє — у цьому й полягає мета культурної асиміляції, що здійснюється передусім через нав’язування своєї мови. Так руйнується основний психологічний механізм колективного самозбереження і самозахисту.

Між національною свідомістю і національною мовою існує тісний зв’язок, і деформації в національному самоусвідомленні спричиняє передусім мовна асиміляція.

Масовий перехід на іншу мову послаблює незримий духовний зв’язок народу із своєю землею. «Я був ірландець, — писав Бернард Шоу у передмові до «П’єс неприємних», — а відтак у мене нізвідки було взятися патріотичним почуттям ні до тієї країни, яку я покинув, ні до тієї, що її розорила». Зізнання Бернарда Шоу виразно показує те відчуження від обох культур, почуття порожнечі, що деформує національну свідомість у результаті мовної денаціоналізації. У позиції великого ірландця, що вклав свою творчу енергію в розвиток англомовної культури, проглядає й підсвідоме прагнення позбутися дискомфортного почуття роздвоєності між двома націями, зняти з себе моральний тягар зради своїй культурі.

Порушення нормального розвитку країни внаслідок масової денаціоналізації підтверджує й демографічна ситуація в Ірландії. Лише масовим поширенням почуття відчуженості від своєї землі можна пояснити той факт, що Ірландія — чи не єдина в Західній Європі країна, чисельність населення якої постійно зменшується внаслідок масової еміграції. У США ірландців уп’ятеро, а в Канаді втричі більше, ніж на батьківщині.

Ущербну національну самоідентифікацію значної частини української людності породжує не тільки недостатня обізнаність із своїм історичним минулим, а й переважно викривлена мовна ситуація. Це вона масово продукує тип конфліктної мовної свідомості й поширює явище, що в науці називають запозиченим із соціальної психології терміном «ненависть до самого себе» або «самоприниження». Психологічний механізм самоідентифікації з мовною групою, яка домінує, і самоприниження виникає внаслідок підсвідомого зусилля уникнути відповідальності, що падає на кожного представника зневаженої мови. Зворотний бік національного самоприниження — це почуття агресивності, що його можуть виявляти денаціоналізовані особи до тих, хто й надалі користується рідною мовою.

Вражаючий приклад зросійщеної холуйської свідомості, що у демонстрації відданості імперській владі намагається перевершити господарів, наводить Юрій Луцький у книзі «Між Гоголем і Шевченком»: «Часом, як це не парадоксально, інтереси України краще обстоювали росіяни в Україні, аніж українці в Росії. Разючу відповідь одержав симпатик України князь Рєпнін, котрий хотів зберегти українські військові формування, від українця князя Кочубея, противника цього наміру: «Хоч я походженням хохол, але я більше росіянин, ніж хто інший і за своїми принципами, і за своїми статками, і за своїми звичками. Моє звання і посада, яку я маю, ставлять мене вище дрібних міркувань; я дивлюся на справи ваших губерній з погляду загальних інтересів нашої країни. Мікроскопічні розрахунки не моя справа» [Луцький Юрій. Між Гоголем і Шевченком. — К., 1998. — С. 241-242].

Укорінений у масовій свідомості українців комплекс малоросійства створює сприятливий ґрунт для підживлення новітніх амбіцій російських політиків, що сподіваються на повернення панівних позицій Росії у пострадянському просторі.

Через деформовану мовну ситуацію Україна, відокремившись від Росії, лишилась у спільному з нею мовно-культурному просторі. Це дало можливість Росії прибрати до рук левину частку масової культури України і через поширення російськомовної преси і електронних засобів масової інформації загальмувати створення масової міської культури на українському ґрунті. Витіснення української преси російською, що відбулося уже в незалежній Україні, ілюструють статистичні дані, наведені в «Україні молодій» від 27 січня 1999 р.: «Якщо у 1991 р. в Україні тільки державною мовою виходило 2,3 мільярда газетних примірників, то через шість років даний показник скоротився до 0,64 мільярда. Тираж україномовних журналів за цей же відтинок часу впав з 81 мільйона до 13,5. І ще одна цікава деталь. Минулого року в Україні було надруковано лише 50 мільйонів книг, тобто по одному примірнику на душу населення. У Росії даний показник більший у три рази, у Німеччині — у тридцять. Північна сусідка випередила нас у видавничій сфері після того, як держава ввела податкові пільги на книгодрук. Чому наші управлінці не наслідують приклад російських колег, лишається тільки здогадуватися. Звідси бідність пропозиції і неймовірна дорожнеча».

Фактична втрата Україною свого інформаційно-культурного простору становить чи не найбільшу загрозу нашому суверенітетові, оскільки в сучасному індустріальному суспільстві засоби масової інформації справляють величезний вплив на формування масової свідомості. Західний дослідник тоталітаризму Карл Фрідріх, характеризуючи основні риси тоталітарного режиму («Це загальнообов’язкова ідеологія, партія, що посилена таємною поліцією і володіє монопольним контролем над трьома сферами, за вплив на які в індустріальному суспільстві звичайно йде боротьба»), додає, що основними сферами, які визначають монополію на владу з боку «певної елітарної групи, яка прагне увічнити своє правління, є засоби масової інформації, збройні сили і сфера економіки» [Цит. за Данілян О.Г. Соціальні протиріччя в посттоталітарних системах. — Харків, 1998. — С. 9].

Звернімо увагу — засоби масової інформації політолог ставить на перше місце.

Вразливість нинішньої позиції України у протистоянні з Росією визначає, крім інших факторів, збіг у часі двох різноспрямованих процесів, що відбуваються в суспільстві.

Постання вільної України передбачає одночасний рух у двох напрямах — від колоніальної залежності до самостійності і від ідеологічного «єдіномислія» та однопартійної диктатури до ідеологічного й політичного плюралізму. Ми маємо досягти національної солідарності, але звільнитися від спадщини ідеологічної єдності, узгодити інтереси різних соціальних груп шляхом компромісу і водночас відмовитися від тоталітарних стереотипів псевдогармонії, призвичаїтися до законів самоорганізації демократичного суспільства, де конфлікт, дискусія і критика належать до конструктивних чинників, тоді як тоталітарна система нав’язала нам погляд на конфлікт і критику як на деструктивні явища.

Державотворення потребує активізації факторів національної консолідації. Кожен етнос, щоб збудувати повноцінну державу, має утвердити в довкіллі оптимально вигідний для себе образ, що створюється через утвердження своїх етнічних цінностей — мови, традицій, історії, міфів, культу героїв. Показовою у цьому зв’язку є історія однієї філологічної фальсифікації, здійсненої з метою пробудження національної свідомості пригнобленого народу. На початку минулого століття чеський філолог і поет Вацлав Ганка написав дві збірки патріотичних поезій і опублікував їх під назвою Краледворського й Зеленогорського рукописів, видавши їх за пам’ятки старочеської культури. Пізніше вчені з’ясували справжнє походження підробних «пам’яток», але призначену їм місію пробудження в чеському суспільстві почуття національної гордості вони успішно виконали.

Лише створивши власний позитивний образ, народ усвідомлює себе господарем на своїй землі і передає у спадок наступним поколінням національну гідність і солідарність.

Таким чином, державотворчий процес потребує певної міфологізації масової свідомості, активізації патріотичних почуттів, застосування у пропаганді державних цінностей високої риторики. Водночас звільнення суспільства зпід впливу стереотипів догматичного мислення, які систематично нав’язував населенню радянський режим, потребує протилежних заходів, а саме деміфологізації свідомості. Збіг обох процесів у часі значно ускладнив українську ситуацію перехідної доби.

Якщо у прибалтійських країнах, де імперії не вдалося придушити місцевий патріотизм і розмити колективну національну ідентичність, процеси деколонізації і декомунізації суспільства відбуваються швидко й успішно, то в Україні внаслідок високого рівня асиміляції населення сходу й півдня рух у обох напрямах заблоковано. Державотворчі завдання у наших умовах ускладнює цілковите знецінення патріотичної риторики, що відбулося за доби тоталітаризму.

На відміну від іншого тоталітарного режиму — фашистського, що відверто формулював свою агресивну антилюдську сутність, більшовизм завжди приховував її за вправною демагогією, словесною грою на загальнолюдських ідеалах і цим, властиво, сфальшував і знецінив усю лексику, вживану у сфері державної пропаганди.

Партійний апарат створив свою мову — специфічний жаргон, що після появи відомого роману. Дж. Оруелла «1984 рік» дістала назву новомови. Визначальна риса її — антикомунікативність. Вона не призначена для спілкування, не передбачає обміну думками, дискусії, роздумів. Це мова, якою авторитарна влада, впевнена у власній безпомильності й неконтрольованому праві нав’язувати іншим свою «єдино правильну» ідеологію, диктувала соціуму всі норми суспільної поведінки.

Компартійна мова дуже далека від нормальної людської мови. Вона не виконує функції спілкування, не подає інформації, не виражає конкретних реальностей. Це радше словесний ритуальний обряд, позбавлені реального смислу шаманські заклинання. Той набір стереотипних фраз, який день у день повторювався у передових статтях радянських газет і журналів, мав чисто декларативний характер.

Лицемірство радянської політичної мови полягало в тому, що вона широко експлуатувала традиційну лексику на позначення загальнолюдських цінностей. Партійні вожді полюбляли маніпулювати словами з родинної сфери — найбільший тиран XX ст. називався «батьком народу», російський народ був для всіх інших «старшим братом», комуністична партія іменувала себе «рідною».

Найулюбленішою фігурою компартійних текстів був народ: «героїчний радянський народ», «згуртований радянський народ», «відданий рідній партії радянський народ». Народ нищили, присягаючи при цьому його ж таки іменем. (Цю програму більшовиків пророчо передбачив Достоєвський в образі Семінариста, що так виповів своє кредо: «Усунути народ... винищити народ, скоротити Його, мовчати його примусити»). Та варто уважніше придивитися до семантики слів і формул, поширених у радянській ідеологічній та адміністративно-діловій сферах — і нелюдське антинародне обличчя системи окреслиться дуже виразно. Прикладів можна навести безліч. З армії звільняли з формулюванням: «Звільнений за неможливістю дальшого використання», теоретики гуманітарні завдання мистецтва вбачали в тому, щоб «підготувати такий людський матеріал, який був би здатним до дальшого розвитку в бажаному напрямі» (Б. Арбатов), за погромної компанії 1949 р. О. Корнійчук висловлювався в такий спосіб: «Я дуже радий, що у нас теж почалася прополка».

Автори таких текстів не мали на меті звертання до людей, вони не сприймали іншу людину як рівну собі особистість, це був лише об’єкт для використання. Партійні чиновники, що звикали до такої мови, втрачали здатність розуміти інших людей.

На Україні компартійна новомова набула ще потворніших форм, оскільки вона повністю калькувала російську, знецінюючи у такий спосіб уже не тільки слова, а й мову як таку. Український варіант радянської новомови добре охарактеризував Леонід Кіпніс: «У нас під осміювання з великоруського боку масово підпадають два об’єкти, дві мішені: 1. Суржик позбавлених мови робітників простої праці; 2. Явище, яке я називаю «ДУ — мова», тобто «Для українців — мова». Це версія української мови, створена працівниками засобів масової комунікації на догоду начальству, щоб обслуговувати частину агітпропсистеми, що зображувала «УРСР» і українську культуру. Визначальний фактор: ні начальство, ні самі ці працівники ні між собою, ні у своїх родинах не говорили, як правило, ні по-українському, ні, тим паче, на цій версії, бо нею говорити незручно. Вони створювали її не для себе, а буцімто піклуючись про нас. Епіграфом до цієї операції можуть слугувати слова (Постишева?): «Ми будемо робити українську культуру без українців». Фактичне призначення цієї версії мови — показувати свою слабкість при зіставленні з великоруською мовою — своїм першоджерелом» [Науменко І.М., Кіпніс Л.І., Прокопенко І.Г. Вступ до соціоекології (Екологія людського суспільства). — К., 1995. — С. 166-167].

У відкритому суспільстві радянська новомова як політичний стиль наказу й диктату не може мати успіху. Мова політики орієнтована тут на спілкування з людьми, на порозуміння. У демократичних державах влада не наказує, а веде діалог з суспільством, прагне узгодити шляхом компромісу інтереси різних соціальних груп, що нерідко конфліктують між собою.

Для українських політиків дуже важливо в сучасних умовах перейти на новий стиль офіційної мови, очистити її від авторитарності, від смислового знецінення, знайти живі, справжні слова. Натомість влада лишається в руках колишньої партноменклатури, нездатної перейти на мову діалогу.

На жаль, не звільнились від стилю радянського офіціозу й чимало тих політиків, особливо з колишніх партійних працівників і секретарів партійних організацій, що нині називають себе українськими патріотами. Однак їхній патріотизм досить специфічний. Такі патріоти пишуть промови й гасла за звичними схемами радянської пропаганди, лише підставляючи слово «Україна» на місце колишньої найуживанішої абревіатури «КПРС». І хоча в нинішніх своїх промовах наші патріоти, можливо, не лицемірять, бо ж любити свою країну природніше, ніж любити «авангард пролетаріату», сам стиль галасливого і нав’язливого патріотизму надто нагадує людям остогидлу пропаганду радянської доби.

Тоталітарний канон патріотичної агітації, що цілковито ігнорує зворотний зв’язок, значно полегшив орієнтованим на Москву засобам масової інформації справу дискредитації національної ідеї.

Вацлаву Гавелу належать відомі слова: «У демократії є свої недоліки: вона дуже зв’язує руки тим, хто її поважає, а тим, хто не поважає, — дозволяє майже все».

У суспільстві, яке щойно вийшло з тоталітарної тюрми і в якому більшість прагне вільніших форм життя, але не має чітких національних орієнтирів, для компрометації національних цінностей достатньо ототожнити їх з тоталітарними. У перший же рік української незалежності в російськомовній пресі набув поширення ефектний журналістський прийом порівняння національної символіки з комуністичною. Шпальти російськомовних газет зарясніли фразами на кшталт: «Новый этап нашей истории знаменует полную потерю надежд на лидерство в ближайшее время красных «инженеров человеческих душ» и почти такой же крах надежд, по крайней мере на то же время, «инженеров желто-голубых». Ефектність метафоричного переносу підсилювало те, що першим президентом країни був колишній партійний ідеолог, а офіційна пропаганда не виробила нового політичного словника. Однак і це не давало підстав для порівняння національних цінностей з комуністичними, тому що таке порівняння ставить знак рівності між справжнім і фальшивим і розводить національне і демократичне по різні боки барикад. Властиво, виникає питання: а під який прапор мала б перейти Україна після відмови від червоного: чи не під триколірний?

Російськомовні засоби масової інформації лишаються в полоні вчорашніх догм тоталітарної пропаганди, яка наполегливо й методично нав’язувала масовій свідомості ототожнення національних цінностей з націоналістичними у більшовицькому розумінні цього слова. На рівні пересічної свідомості русифікованого українця стійкість цього стереотипу виявляється у реакціях, подібних до відомого звинувачення Василя Стуса з боку одного із свідків на судовому процесі: «Я знал, что Стус националист, потому что он всегда говорит по-украински».

На жаль, такі хворобливі ментальні деформації демонструє не тільки люмпен, котрий під час виборчих кампаній пише на агітаційних плакатах кандидатів від Руху «бандери». Подібне сприйняття української мови як мови «націоналістичної» лишається впливовим і в середовищі працівників засобів масової інформації. Показовим у цьому плані є виступ на міжнародній науковій конференції, присвяченій проблемам утвердження державної мови, Ігоря Слісаренка, ведучого теленовин популярної студії «Один плюс один». Позицію журналіста задекларовано уже в назві виступу «Державна мова як знаряддя контролю владою засобів масової інформації в Україні». Як вважає Ігор Слісаренко, «контроль над засобами масової інформації є одним з головних елементів політичної легітимації правлячої еліти в Україні. Взята нею на озброєння ідеологія національного державотворення забезпечує владі моральне виправдання для такого контролю. Фактор мови в цій націоналістичній ідеології відіграє навіть вагомішу роль, ніж етнічна приналежність» [Слісаренко Ігор. Державна мова як знаряддя контролю владою засобів масової інформації в Україні // «Проблеми утвердження і функціонування державної мови в Україні» (Матеріали міжнародної наукової конференції 28-29 листопада 1996 р.) — К., 1998. — С. 85].

Таким чином, обстоюючи не свободу слова, як він сам, очевидно, вважає, а свободу мови масмедіа, І. Слісаренко припускається вельми симптоматичної логічної хиби. Адже якщо вважати українську мову репресивним органом контролю засобів масової інформації, то таку ж функцію слід визнати і за російською мовою з тією суттєвою різницею, що її використовує як орган контролю не українська, а російська влада.

То що врештірешт обстоює «ліберал» Ігор Слісаренко?

Російськомовна преса жодною мірою не справдила наївних сподівань деяких українських інтелігентів на те, що вона стане ефективнішим засобом обстоювання й пропаганди української історії й культури серед російськомовного населення, ніж україномовні засоби масової інформації. І російська преса, і преса, що видається в Україні російською мовою, за рідкісними винятками, використовує свободу слова з протилежною метою — для доведення престижності російської культури і меншовартісності української.

На відміну від українських ЗМІ, що для пропаганди українських національних цінностей застосовують переважно малоефективну після тоталітарної доби високу риторику, журналісти російськомовних ЗМІ вправно володіють методами непрямої пропаганди російської культури й дискредитації української. Так, ефективним засобом компрометації в масовій свідомості української історії й культури є створення асоціативного зв’язку їх з найбільш одіозними постатями і культовими явищами тоталітарної доби.

Прикладів можна навести багато. Ось один з них. Статтю про історію об’єднання України, опубліковану в «Киевских ведомостях» (13 березня 1998 р.), О. Бузина і Я. Тинченко називають «Радянський Бісмарк, який об’єднав Україну залізом і кров’ю». Якби не Сталін, роз’яснюють читачам автори статті, недолугі українці ніколи б не спромоглися об’єднатися, та й саме їхнє об’єднання лишається проблематичним, бо територіально вони завжди поділялись на різні політичні (!) табори. Наведемо хоча б такий фрагмент із статті: «Ідеологією часів Сталіна було викоренено такі історичні поняття, як Галичина й Наддніпрянщина, Південно-Західний край і Донецько-Криворізький регіон. Ці поняття завжди поділяли українців на різні політичні табори. Як би абсурдно й парадоксально це не звучало, але грузин і радянський диктатор Йосиф Сталін зробив те, чого не змогли зробити українці за все своє існування, — реально, а не на папері об’єднати країну, у якій вони жили».

Сторінки, відведені на огляд культури, у російськомовних газетах заповнює інформація про події культурного життя чужих країн, де домінує, звичайно, Росія. Усе, що з’являється в українській культурі, коментується тут як бездарне, не варте уваги, вторинне щодо великоросійської культури. Так, мистецтвознавець І. Разумний у рецензії на одну з популярних музичних програм телестудії «Один плюс один» пише: «Повірте, Ірині Білик аж надто далеко до Ірини Аллегрової, Олександру Пономарьову — до Філіпа Киркорова, Наталі Могилевській — до Наташі Корольової, Андрію Миколайчуку — до Ігоря Ніколаєва, а ведучому, Олександру Ягольнику, — до Івана Демидова (список можна й продовжити). Невже не вистачило фантазії придумати хоча б іншу назву, щоб вкотре не нагадувати глядачеві про те, як нашій доморощеній естраді далеко до російської? Думаю, зі мною багато хто погодиться: ви вкотре примусили нас відчути себе провінціалами» («Киевские ведомости», 10 січня 1997 р.). Показово, що, звинувачуючи українську естраду у провінційності, київський мистецтвознавець демонструє глибоку провінціалізацію власного світосприйняття, в якому Москва становить центр світобудови.

Цікаво простежити, як різко в цій же пресі міняється стильова тональність рецензій на українські і російські твори. Так, на одній сторінці «Киевских ведомостей» (18 січня 1997 р.) огляд українських творів на історичну тематику насичено такою лексикою: «строчат, как под диктовку», «доводит до одури читателей», «чувствует себя дьячком в храме, имя которому — Украина» і под., рецензія ж на новий роман російського письменника «Бандитский Петербург» починається так: «Еще бы неинтересно… После Петербурга Пушкина и Достоевского в сокровищницу наших душ войдет Петербург Горбатого й Кости-Могилы».

Аналогічну мету доведення неповноцінності українців як нації й нікчемності створеної ними культури переслідує й пародіювання української класики на сторінках тих же «Киевских ведомостей». І тут популярний у відкритому суспільстві жанр сміхової пародії використовується як нечесний прийом для дискредитації всієї української літератури.

У демократичній культурі кожен високомистецький твір, у тім числі класичний, може стати об’єктом травестії. У комедійному ключі можуть подаватися й факти біографії великих людей. Сміхове обігрування твору високого мистецтва наближає його до широкої аудиторії і переводить у явище популярної культури. Твори такого жанру почали з’являтися і в сучасній українській літературі, наприклад «Дзеньки-бреньки» Володимира Даниленка, опубліковані у книжці «Опудало» (К., 1997), або дотепна імітація листування Т. Шевченка з П. Кулішем «Кохайтеся, чорнобриві», опублікована в харківському журналі «Ґіґієна» [Передруковано в газеті «Література Плюс», червень 1998 р.].

Цілком інше призначення має пародійне обігрування українських класиків у російськомовній пресі. Опублікована в «Киевских ведомостях» (18 січня 1997 р.) пародія О. Бузини на Шевченка — це не літературна забава, що вводить високий образ у сміховий контекст, не літературна гра з класиком. Сміх Бузини продиктовано бажанням знищити об’єкт пародіювання. «Сокровіщніцу» його душі вщерть заповнив Петербург Горбатого і Кості-Могили. Може, є там трохи місця й Пушкінові з Достоєвським, але Шевченкові в цій «сокровіщніце» місця немає. Шевченко був Петербургові чужий. Чужий він і Олесеві Бузині.

Бездарна пародія Бузини може стати, проте, вдячним матеріалом для психоаналітика, оскільки в ній виразно проглядає проекція авторової ущербної свідомості на пародійований образ. У одній з телепередач Бузина висловлювався про Шевченка в такий спосіб: «він полюбляв страждати в солдатській неволі». Саме таким, «полюбляючим страждати» холуєм зображено в пародії поета на засланні, де він тільки те й робить, що малює «пару-тройку голых барышень для дембельских альбомов» і з страху перед фельдфебелем пише лозунг «Слава самодержавию» до дня царських іменин.

До речі, голі баришні, що їх полюбляв малювати бузиновий Шевченко, як і бузинове «відкриття» щодо приналежності Лесі Українки до сексменшин, — далеко не невинна гра такої собі розкутої уяви на любові публіки до сенсацій. Навіть у найвільнішому суспільстві, не кажучи вже про закомплексоване десятиліттями ханжества пострадянське, сексуальні збоченства завжди викликають у більшості людей огиду. Саме тому в часи Брежнєва-Щербицького, коли після засудження культу Сталіна трафаретний ярлик «ворог народу» вже не впливав на масову свідомість, КГБ розробило нову технологію звинувачення вільнодумців. У 70-х роках, поряд з політичними арештами, країною прокотилась хвиля арештів із звинуваченням у спробі зґвалтування. Справи фабрикувались надзвичайно просто. До приреченого на ув’язнення дисидента підходила на вулиці молода енергійна особа, кидалась йому на шию і, шматуючи на собі сукню, кричала: «Ґвалтують!» Тут же відкілясь виринали стражі порядку — і чоловік одержував відповідний термін ув’язнення [Див.: Марченко Валерій. Листи до матері з неволі. — К., 1994. — С. 351-352].

У випадку з Б. Антоненком-Давидовичем, до якого, враховуючи його вік і слабке здоров’я, застосувати таку методу не випадало, подібну провокацію вчинили з його сином, щойно той досяг повноліття, і загубили молоду людину лише заради того, щоб зробити у батька черговий трус і опублікувати в газеті огидний компромат на всю родину (див. «Літературна Україна», 13 липня 1973 р.).

Нинішній стиль уведення імен українських класиків у сексуальні контексти походить, скоріш за все, з тієї ж опери. Адже саме тепер маємо нарешті можливості відкрити їхню творчість у всій її красі і величі. Тому й поспішають малоросійські апологети великоросійського шовінізму облити брудом великі імена, щоб обмежити силу впливу їхнього слова, звільненого з кайданів догматичного тлумачення.

Отже, розпізнати «почерк» деяких київських великотиражних, добре кимось фінансованих газет доволі легко. Та це й не дивно. Заснував ті ж «Киевские ведомости» вихованець Московського.

ГРУ Сергій Кичигін, та й колишній головний редактор газети Олександр Швець, що після «Киевских ведомостей» зробив популярними на різного роду сенсаціях ще дві газети — «Всеукраинские ведомости» і «Факты», також свого часу не пас задніх у загоні борців з «українськими буржуазними націоналістами».

Таким чином, конфліктна двомовна-двокультурна ситуація, а також неспроможність суспільства звільнити засоби масової інформації з-під впливу колишніх бійців ідеологічного фронту заблокували як процес деколонізації, так і процес декомунізації країни, бо тільки справжня, а не контрольована колишніми співробітниками КГБ свобода слова здатна відкрити шлях до порозуміння україномовного населення з російськомовним.

Від доби тривалої русифікації значна частина українського соціуму успадкувало не тільки комплекс меншовартості своєї мови і культури, що часом приймає й агресивні форми ворожості до неї. Слід сказати й про нездорові психологічні наслідки, які провокує синдром «чужого у своїй країні» в середовищі свідомого українства. Адже українська людина, що оберігає природне право говорити своєю мовою у своїй державі, мусить щоденно у найрізноманітніших ситуаціях міського спілкування протистояти тискові оточення і переживати в той чи інший спосіб почуття відторгнення більшістю.

Особливо гостро постає в русифікованих містах проблема мовного вибору в родинному вихованні дітей. Гіркі почуття батьків, що спостерігають, як україномовне виховання обмежує їхню дитину у контактах з іншими дітьми, описав Микола Рябчук в одному з листів до журналу «Кур’єр Кривбасу». Цікавою в психологічному плані є й особиста реакція Миколи Рябчука на деформацію міжгрупових стосунків у двомовному соціумі. «І все ж я чую певну провину перед дитиною, — пише Микола Рябчук, — яку мимоволі вплутав у свою українськість, як у спадкову хворобу, а ще більше — перед її ровесницями з родин учорашніх колгоспників, а нинішніх двірників, міліціонерів та заводських чорноробів, для яких українська мова — не вияв «лічності» (бо й де та «лічность»!), а лиш зайвий баласт, неприємне нагадування про «жлобство», «когутство», «рогульство». Словом — про соціальну, а не лише мовно-культурну другосортність. Я не знаю, як зробить для них цей світ толерантнішим і комфортнішим» [Кур’єр Кривбасу. — 1997, грудень. — С. 165].

У цитованому листі окреслено основні соціальні групи киян, що зберігають україномовне спілкування у зросійщеному місті. До першої, кількісно більшої групи належать вчорашні селяни, які переїхали до Києва і працюють переважно на малопрестижних роботах. Ця група не виявляє мовної стійкості, оскільки підсвідомо пов’язує свій низький соціальний статус із мовною відокремленістю від міської більшості. В намаганнях пристосуватися до міста ця група утворює основну соціальну базу суржикомовної частини населення. Тут нерідко можна спостерігати, як подружжя, що між собою говорить по-українському, у спілкуванні з дітьми намагається перейти на «городську» мову. У свідомості молодшого покоління українська мова батьків асоціюється з їхнім низьким соціальни статусом, тому воно швидко асимілюється.

Друга соціальна група україномовних киян це інтелігенція, переважно гуманітарна, що на лежить до свідомих носіїв української мови.

Однак її малочисельність і мовно-культурна ізольованість у російськомовних містах викликає у її представників почуття відчуження й безсилля, що також тягне за собою різного роду комплекси. Можна зауважити принагідно, щ у цитованому вище уривкові з листа Миколи Рябчука проглядає комплекс вини — і перед власною дитиною, і перед тими ж непристосованими до іномовного міста вчорашніми селянам Як освічений інтелектуал Микола Рябчук свідомий власної відповідальності за долю своєї мов й культури, а тому гостро переживає почуття безсилля перед загрозою розкрученого маховик русифікації, який швидко поглинає і ту соціальну меншість, що є стихійним носієм національно ідентичності.

Поширення комплексу «без вини винних» серед української еліти, що його провокує нездорова мовно-культурна атмосфера країни, належить до задавнених хвороб українського соціуму. Про це свідчить, зокрема, цікавий лис Лесі Українки від 26 березня 1903 р. до Михайла Кривинюка, чоловіка її сестри Ольги, з яким письменницю пов’язували стосунки взаємної поваги і приязні. До порад, що їх Леся Українка дала зятеві, не зайве дослухатись і сьогодні:

«Варто б, на мою думку, покинути тую форм доказу: «Що ж я винен, що я українець? Хоч би хотів, то я не вмію бути іншим». Для недержавного народу се самоприниження зовсім зайве, б нагадує «рабий язык», та й приклад української інтелігенції показує, що українець зовсім так вміє бути неукраїнцем, коли схоче (різниця в ак центі і маленьке «закидання» по-українськи річ властиве, пуста). Тоді тільки починається справді вільна, не шовіністична, але й не «рабья національна психологія, коли чоловік каже: я може б і вмів бути іншим, але не хочу і не потребую бо я хоч і не ліпший, так зате й не гірший від інших, принаймні від тих, що хотять мене на свій лад перестановити. Приймайте мене таким, як є, і тим, ким я сам хочу бути, не ваше діло вибирати мені мову і звичаї. Моя мова мужицька Так і всі мови мужицькі, а пани скрізь намагаються говорити по-чужому, аби не так, як свої мужики говорять: московські пани хотять говорити по-французьки і донедавна так і говорили а по-московськи часто й читати не вміли, бо то було для них «простонародное наречие». Такий спосіб доказів заміряю я вживати скрізь, де буде треба, і хотіла б знати, наскільки Ви з тим згоджуєтесь» [Косач-Кривинюк Ольга. Леся Українка. Хронологія життя і творчости. — Нью Йорк, 1970. — С. 678]. Центр кожної мови становить живе розмовне мовлення. Найрозвиненіша й багата мова приречена на повільну смерть, якщо вона виходить з ужитку як засіб щоденного спілкування.

Мова — це живий організм, лише духовний, а не фізичний. Вона нерозривно пов’язана з суспільством, і суспільство, за нормальних умов побутування мови, здійснює всебічний і різноманітний вплив на її розвиток.

Писемні різновиди мови не можуть нормально функціонувати без підґрунтя, без постійного підживлення з рухливого усного мовлення, в якому, власне, і відбувається реальне життя мови, постійний її, хоч і непомітний у щоденному спілкуванні, рух.

Усна мова має багато різновидів. Це і обласний діалект, і розмовна мова міста, так зване міське койне, і різного роду жаргони — соціальні, вікові, зокрема так званий молодіжний жаргон, сленг тощо. Усі ці різновиди єдиної національної мови перебувають у постійному рухові і взаємодії. Тому звуження сфери побутування мови не може не позначитися негативно на її розвиткові. Із замуленням і пересиханням усних джерел неминуче застигає й мертвіє і писемно-літературна форма мови, хоч якою багатою і розвинутою вона б не була. Де припиняється рух, там припиняється життя.

Співвідношення між нормованою літературною мовою нації та усним народним мовленням у його територіальних і соціальних варіантах образно висловив французький лінгвіст Шарль Баллі: «Літературна мова є крижаною оболонкою, яка сковує поверхню потоку, могутнього, бурхливого, часто каламутного. Вона його оберігає, але вона й приховує його таємниці, його життя».

Поширена думка про те, що найважливішою формою побутування мови є мова художньої літератури, справедлива лише почасти. У словесному мистецтві мова найповніше розкриває свої ресурси, проте виживання й розвиток її залежить передовсім від повноцінного функціонування живих усних форм мовлення. Прекрасна поезія не врятувала мови Провансу, коли її витіснила французька з родинно-побутової сфери.

Хибна абсолютизація ролі «культурного діалекту», як у польській лінгвістичній традиції називають літературну мову, породила на початку минулого століття міф про смерть української мови, в який повірила частина русифікованої української еліти.

Формування літературної мови на той час справді опинилось під загрозою. На кінець XVIII ст. Україну було вже повністю перетворено на провінцію Російської імперії. Для української мови це означало повне витіснення її із суспільно-політичних і освітньо-культурних сфер життя. В адміністративно-урядовій і правничо-судочинній практиці

поширилося московське ділове мовлення, що викликало занепад сформованої в XV-XVI ст. староукраїнської ділової мови. Величезного удару завдала духовному життю України русифікація церкви. Переведення на російську мову шкільної освіти загальмувало розвиток усного мовлення освічених кіл українського суспільства. Відбулось відторгнення від народу його вищої верстви, яка, за нормальних умов розвитку нації, має бути головним носієм і захисником національних цінностей.

Проте живомовні джерела побутування мови лишились неушкодженими, тому що переважна більшість населення, яку на той час становило селянство, користувалась українською у щоденному спілкуванні. Усна розмовна мова народу — рухливий, постійно оновлюваний і здатний до самоочищення могутній потік, підґрунтя всіх інших мовних різновидів, у тім числі літературного, — була живою. Глибинні шари її лишалися здоровими, неушкодженими і, таким чином, могли виконувати свою роль постійного життєдайного джерела для відновлення верхнього, опрацьованого і нормованого варіанта національної мови.

Сучасна мовна ситуація кардинально відмінна від ситуації початку минулого століття. Сьогодні маємо розвинену літературну мову, здатну обслуговувати всі сфери суспільного життя, але у великих міських центрах, включаючи столицю, відсутнє повноцінне побутування живих форм розмовного мовлення.

Для увиразнення нинішніх мовно-культурних проблем можна скористатись поширеним у лінгвістиці образним порівнянням живих форм побутування мови з дикими рослинами, що ростуть у природному середовищі, а літературної мови — з оранжерейною квіткою, що потребує штучно створених умов. Отже, якщо на початку минулого століття перед українським суспільством стояло завдання виплекати оранжерейну рослину, то тепер корінь мовних проблем полягає у потребі відновити природні стихійні форми існування мови. А це завдання незрівнянно важче, тому що воно потребує зміни мовно-психологічних установок маси людей різних соціальних прошарків і різного рівня освіти.

Асиметричний масовий білінгвізм має наслідком не тільки зовнішнє звуження сфери вживання української мови. Він «підточує» її зсередини, створює ґрунт для її внутрішнього розкладу, активізуючи процеси змішування російської й української мов.

Кожен носій української мови, живучи в російськомовному місті, постійно перебуває під сильним впливом російськомовного оточення. Це породжує явище, яке мовознавці називають інтерференцією — відхиленням від норми і системи однієї мови під впливом іншої.

Загалом інтерференція належить до звичайних явищ розвитку переважної більшості мов, особливо у порубіжних областях, де інтенсивність міжмовних контактів посилюється. Проте, коли стосунки двох мов нерівноправні, коли одна з них загарбує простір іншої, поглинаючи її, однобічна інтерференція переростає у змішування двох мов, що відбувається в усному спілкуванні носіїв мови, яка витісняється. Руйнація її системи пронизує всі мовні рівні — і фонетику, і лексику, і граматику, але, оскільки вплив поглинаючої мови здійснюється передусім через усні форми побутування мови, найсильнішого розкладу зазнають норми вимови.

Українець — мешканець східноукраїнського міста, що розмовляє в родині своєю мовою, за межами дому потрапляє в іномовне оточення і мусить, як у чужій країні, переходити на іншу мову спілкування.

Не випадково Оксана Забужко, аналізуючи в художньому творі власний досвід адаптації до чужого міста, ставить знак рівності між Нью-Йорком і Києвом. Дарма що Нью-Йорк і Київ говорять різними мовами. І в першому, чужому, і в другому, своєму, українець мусить «переключати код», тобто переходити на іншу мову спілкування.

«От чим ще, до речі, паршива чужа країна — набиваються, натрушуються, як пух у ніздрі, напохватні чужинецькі слівця й звороти, заліплюють пори в мозкові, нахабно тиснуться попідруч, навіть коли ти наодинці з собою, — і незчуваєшся, як починаєш балакати «хефнапів», тобто повторюється те саме, що вдома (вдома? Схаменися, кобіто, — де він, твій дім?), ну, гаразд, у Києві, в Україні — з російською: всякає ззовні, накрапами, зсихається — цементується, і мусиш — або повсякчас провадити в умі розчисний синхронний переклад, що звучить вимучено й ненатурально, — або ж приноровитися, як усі ми, самим голосом брати чужомовні слова в лапки, класти на них такий собі блазнювато-іронічний притиск як на забуцім-цитати» [Забужко Оксана. Польові дослідження з українського сексу. — К., 1996 — С. 30-31].

За цим принципом уведення слів чужої мови в свою Оксана Забужко будує й художній текст цитованого твору. Він насичений неукраїнською лексикою і фразеологією, переважно російською та англійською. Але авторка вводить ці чужорідні вкраплення із зумисним підкресленням їх окремішності, неорганічності у питомій мовній тканині роману.

Літературний прийом створення мовної поліфонії за допомогою широкого використання лексичних елементів домінуючої в постколоніальній реальності мови з одночасним відчуженням від неї і підкресленою опозицією «свого» й «чужого» є ефективним засобом деколонізації масової свідомості. В одній з праць Юрія Шевельова знаходимо цікаве спостереження щодо функції русизмів у прозі Миколи Хвильового: «Справжня причина, чому люди, що досконало опанували українську мову (як Хвильовий), свідомо вдавалися до іронічного вживання русизмів, — потреба заповнити порожнечу на місці українського міського сленгу За цим також крилося приховане бажання принизити російську мову, добре відома звичка залежних народів брати на приховані глузи тих, від кого вони залежать» [Шевельов Юрій. Українська мова в першій половині двадцятого століття (1900-1941). Стан і статус. — Чернівці, 1998. — С. 173].

Поява творів, побудованих на змішаній мовній основі з чітко проведеним протиставленням мов, знаменує творчий пошук виходу з глухого кута кризової мовної ситуації, їх автори — інтелектуали з відкритим типом соціокультурної орієнтації протистоять не тільки нав’язаним колонізатором обивательським стереотипам сприйняття імперської мови й культури як престижнішої. Не меншу небезпеку для повноцінного розвитку своєї культури вони вбачають у консерватизмі українського літературного середовища, котре конвульсійно відгороджується від світу, міфологізуючи деформовані радянською добою патріархальні культурні цінності, що фактично сприяє збереженню заблокованого стану української культури.

Від зазначеного літературного прийому свідомого змішування лексичних елементів двох мов з чітким підкресленням їх окремішності і конфронтаційного характеру стосунків слід відрізняти тип змішаної мови, що побутує в реальному житті під назвою суржику.

Суржик — це мовна хвороба, що виникає внаслідок намагань носія української мови, переважно вихідця з села, пристосуватись до російськомовного міста. Національну й соціальну природу суржику відображає сам термін, запозичений з сільськогосподарської лексики, де суржик — це «суміш зерна пшениці й жита, жита й ячменю, ячменю й вівса і т. ін.; борошно з такої суміші». Перенесене на мовне явище слово позначає змішану мову, суміш з двох мов.

Уживані в побутовому спілкуванні мовні підвиди, утворені з безладної суміші двох мов, виникають, як правило, в колоніальних країнах і мають назву мов-піджинів, а на наступному етапі асиміляції, що виявляється у злитті піджину з мовою колонізаторів, дістають назву креольських мов, або креолів. Один з перших дослідників суржику Тарас Кознарський вважає, що піджини й креольські мови — явища іншого порядку, ніж наш суржик. «...Ні піджин, ні креол не дорівнюють суржикові, — пише він. — Вони формуються здебільшого між істотно відмінними мовами (наприклад, гаїтянсько-французький або ямайсько-англійський креоли) і часто не зрозумілі носіям стандартної панівної мови даної території (мови-суперстрату). Вони формуються в умовах, коли носії підпорядкованої мови (мови-субстрату) неписемні. Натомість носій суржику (гіпотетично) розуміє і українську, і російську мови (принаймні у найпростішому спілкуванні). Суржик виникає не задля власне «розуміння», а для певних соціальних потреб, передусім відокремлення від села з його «неотесаною» мовою (українською, діалектом) і перехід у «нормальне» (міське) суспільство з «нормальною» (російською) мовою — ситуація, характерна для радянських часів, але актуальна й тепер» [Кознарський Тарас. Нотатки на берегах макабресок // Критика. — 1998. — Ч. 5. — С. 24].

Однак, незважаючи на відмінність — етнолінгвістичних умов виникнення піджинів і креолів у колоніальних країнах Африки й Південно-Східної Азії, сам механізм утворення суржику тотожний процесу піджинізації. Так, за енциклопедичним визначенням мови-піджину, її характеризує лексична база мови-колонізатора із значною модифікацією фонетичної форми слів і спрощенням граматики під впливом рідної мови місцевого населення.

За попереднім дослідженням суржику, що базується, як і розвідка Т. Кознарського, на мові творів Богдана Жолдака, аналогічні риси визначають і суржик як тип змішаної мови. Понад 90 % його лексики становлять російські слова, які, однак, вимовляються по-українськи, тобто, як і в піджині, словникову основу суржику становить російська лексика в українській фонетичній модифікації. Крім того, у суржику значної руйнації зазнають граматичні форми української мови, а синтаксичні конструкції деформуються в бік спрощення.

На відміну від «нормальної» мови, суржик не становить стабільної системи. Навіть найменш підвладний змінам граматичний кістяк мови в суржику розхитаний і плинний. А вже фонетичні варіанти слів настільки різняться в індивідуальних проявах, що лишається проблематичною сама можливість встановлення чітких фонетичних характеристик цієї субмови.

У цілому говорити про певні регулярні явища стосовно суржику не доводиться, оскільки плинність належить до головних його типологічних рис. Це перехідний різновид мовлення, в якому руйнується система первинної, вже засвоєної мови, а місце порожніх ланок заповнюють елементи новозасвоюваної мови. Ця скалічена мова українських селян, які

в зросійщеному місті змушені пристосовувати рідну говірку до «городської» мови, чи не найвиразніше демонструє досягнення політики «гармонійної» двомовності тоталітарного режиму.

Загалом нівеляція діалектів і звуження їх соціальної бази внаслідок поширення загальнонаціонального мовного стандарту є звичайним явищем сучасного урбанізованого світу, але цей процес має відбуватися в межах однієї мови. Тоді зміщення центра ваги з територіальних діалектів, що відігравали важливу роль бази літературної мови в минулі епохи, на соціальні діалекти різних груп міського населення не порушує розвитку загальнонаціональної мови, а навпаки стимулює його, активізуючи взаємодію різних форм її побутування.

В Україні ж природний процес взаємодії мови села й міста було перервано у приєднаних до Росії областях ще у XVIII ст. Потужну течію української народної мови на підступах до міста було перекрито, внаслідок чого тут не встиг повноцінно розвинутися міський розмовний варіант української мови, так зване міське койне, що займає проміжну позицію між діалектом і літературною мовою і має здатність легко адаптуватись до розмаїтих і змінних форм економічного і культурного життя нового часу. Натомість в українських містах насаджувалась російська мова, і собі позбавлена на цій території животоків рідного мовного підґрунтя.

Отже, там, у XVIII-XIX ст., слід шукати витоки сучасного протистояння російськомовного міста й україномовного села і, відповідно, формування міщанського погляду на українську мову як «мужицьку», «селянську». По-більшовицькому проведена урбанізація, що забрала життя мільйонів українських селян, задушивши їхній стихійний опір колективізації, поглибила розкол між містом і селом в Україні.

Дослідження суржику дасть можливість розкрити на конкретному матеріалі сам механізм згубного впливу мовної асиміляції на інтелектуальний і моральний стан суспільства, який у загальних рисах охарактеризував ще в 1896 р. великий український мовознавець Олександр Потебня: «Взагалі денаціоналізація сходить на погане виховання (підкреслення Потебні. — Л.М.), на моральну хворобу: на неповне користування наявними засобами сприйняття, засвоєння, впливу, на ослаблення енергії думки; на мерзоту запустіння на місці витіснених, але нічим не заступлених форм свідомості; на ослаблення зв’язку підростаючих поколінь з дорослими, який заміняє лише слабкий зв’язок з чужими; на дезорганізацію суспільства, аморальність, спідлення. Навіть коли ті, хто пригнічує, досить близькі до пригнічуваних, а останні не позбавляються насильством майна і не обертаються у рабство гірших форм, денаціоналізація все ж таки призводить до економічної і розумової залежності і стає джерелом страждань» [Потебня Олександер. Мова. Національність. Денаціоналізація. (Упорядкування і вступна стаття Юрія Шевельова). — Нью-Йорк, 1992. — С. 73].

Руйнація структури української мови в індивідуальному мовленні носія суржику поєднується з поверхово засвоєною структурою російської мови, що спричиняє сильне спрощення мови. Як і в піджинах, усі складніші синтаксичні конструкції обох змішуваних мов відкидаються. Оскільки мова і мислення перебувають у нерозривному зв’язку, процес спрощення індивідуального мовлення веде до послаблення енергії думки, про яке писав О. Потебня.

Постійний тиск російськомовного міста негативно впливає і на емоційний стан української людини. Втрата мовної

стабільності, усталених норм звичного спілкування, усвідомлення неповноцінності свого пристосованого мовлення пригнічує людину, позбавляє її впевненості у собі у контактах з оточенням, а тривале перебування в стані мовно-культурного шоку робить невпевненість домінантною рисою поведінки особистості. Характерно, що, згідно з передвиборчими опитуваннями, саме суржикомовна частина населення до останнього дня не може визначитися, за кого голосуватиме. Таким чином, спричинена асиметричною двомовністю деформація масової свідомості призводить до непропорційно великого, порівняно із стабільними демократичними країнами, кількісного збільшення в Україні тієї частини електорату, яку в політичній термінології прийнято визначати як «болото».

Зросійщена атмосфера великих міст України незмірно поглиблює комплекс провінційності, завжди присутній у підсвідомості вихідця з села або невеликого містечка у початковий період його адаптації в місті. Але якщо в країнах, населення яких об’єднує одна мова спілкування, цей комплекс легко усувається, бо носій місцевої говірки сприймає мову столиці як нормативний варіант своєї мови, то україномовний провінціал не може вважати Київ «своєю» столицею, бо в мовному відношенні Київ становить провінцію Москви — норми спілкування киян диктує Москва. Це дезорієнтує і подвійно відчужує українську провінцію від столиці.

Провінціалізація Києва, здійснена через мовну асиміляцію, найвиразніше виявляється на побутовому рівні масової свідомості. Пригадую, як моя знайома киянка, посварившись з женихом, що був родом з російської глибинки, сердито вигукувала: «Да он же обычный кугут, только этого не видно, потому что он говорит по-русски». Такі характерні реакції виразно засвідчують деформації національної самоідентифікації, що відбулись у психології багатьох київських міщан. Російський провінціал сприймається в цьому середовищі як рівня, тоді як соціальний статус українського провінціала різко занижено, що має й словесний вияв у низці негативно забарвлених «дражнилок» типу кугут, жлоб, рогуль і под.

Київський (так само харківський або дніпропетровський) обиватель, відгороджений від «рогулів» «культурною», як він вважає, російською мовою, не усвідомлює, що його «культурну російську мову в її національних центрах — Москві й Петербурзі — і собі сприймають як провінційну балачку, а відтак киянин в очах москвича або петербуржця потрапляє у зневажений розряд тих же «рогулів».

Так витворений у надрах імперії мовний бар’єр між українським містом і селом перетворив міські центри підросійської України, з Києвом включно, у провінцію Москви, викривив почуття національної ідентичності, що послабило до критичної межі почуття національної гідності й національної солідарності в українському соціумі.



Поширення суржику засвідчує масштаби розгортання мовної хвороби. Протистояти дальшій суржикізації і пов’язаному з нею соціальному приниженню державної мови могло б створення в українських містах впливових осередків, передусім молодіжних, з виключно україномовним спілкуванням, яке б оберігало державну мову від розкладового впливу домінуючої російської. Наявність середовищ одномовців, які б не зазнавали впливу другої мови, є обов’язковою передумовою збереження мови в ситуації масового білінгвізму, на що вказував, зокрема, відомий мовознавець Лев Щерба.
Каталог: public -> uploads -> books
books -> Біографія Дружина султана
books -> Суд над фашизмом
books -> Гітлер мобілізує молодь для війни з Англією. Пропаща молодь. Що жде її? Смерть у Європі чи в Азії загибель?
books -> Збірка новел
books -> Юліуш словацький (1809 1849)
books -> В. В. Німчук проблеми українського правопису в XX ст
books -> Уроку звучить пісня «Дай Україні волю»
books -> Загальні відомості про мову значення мови в житті суспільства
books -> 1. Картка з питаннями для тих, хто складає іспити або заліки. Екзаменаційний білет. Попався щасливий білет
books -> Методичні рекомендації щодо вивчення української літератури в загальноосвітніх навчальних закладах у 2009-2010 навчальному році лист мон


Поділіться з Вашими друзьями:

Схожі:

Мова І свідомість iconПрограма фахового іспиту для вступників на освітньо-кваліфікаційний рівень „ спеціаліст
Українська мова – державна мова України. Українська мова серед інших мов світу. Українська мова як національна мова українського...
Мова І свідомість iconКонцепція І. Франка еволюції романного жанру
Мова І література (російська). Мова І література (англійська або німецька); 02030302 Мова І література
Мова І свідомість iconПрограма фахового іспиту для вступників на освітньо-кваліфікаційний рівень „ магістр
Укра­їні. Українська мова серед інших мов світу. Українська мова як національна мова українського народу І форма його національної...
Мова І свідомість icon9 клас Німецька мова: С. 81 в. 4, вивчити лексику с. 79 Англійська мова
Захворювання шлунково- кишкового тракту та їх профілактика, стор
Мова І свідомість iconМета проекту: закласти у свідомість учнів засади сприймання модерністських творів

Мова І свідомість iconМетодичні вказівки до виконання контрольних робіт з дисципліни «Українська мова
«Українська мова (за професійним спрямуванням)» для студентів усіх спеціальностей
Мова І свідомість iconМетодичні вказівки до організації самостійної роботи з дисципліни «Українська мова
«Українська мова (за професійним спрямуванням)» для студентів усіх спеціальностей
Мова І свідомість iconКонспект лекцій із дисципліни «українська мова за професійним спрямуванням»
Лекція Українська мова – об’єкт соціолінгвістики. Міжкультурна комунікація в навчально-освітніх соціумах
Мова І свідомість iconІнформаційний огляд джерел Інтернету серія «державність україни: історія І сьогодення» Валерій Журавков Національна свідомість в Україні І Росії під впливом гібридної війни Київ 2016 (477) Журавков В. В
Журавков В. В. Національна свідомість в Україні І росії під впливом гібридної війни. Інформаційний огляд джерел Інтернету. – Серія:...
Мова І свідомість iconОсновна І старша школа Українська мова
Українська мова. 5-9 класи. Програма для загальноосвітніх навчальних закладів з українською мовою навчання. − К.: Видавничий дім...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка